Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Оксана ФОРОСТИНА
DUTY FREE
Роман

У що я вірю, то це в бізнес-консультантів і в те, що в них буває саторі. Подивишся на такого – Боже ж мій, ну яке там саторі. А він візьме і, сумно змахнувши віями за окулярами, видасть те, чого не подужав би й ексцентричний візіонер. Він може тобі сказати, хто ти є насправді.

Я не знаю, як ставляться бізнес-консультанти до того, що їх отак накриває. Можливо, вони схильні сприймати це як форс-мажор. Бо я не запитую. Я слухаю, я майже не дихаю.

Не знаю, за що їм це.

[2009, березень]

Елайджа Мельник, 36-річний бізнес-консультант, не дуже любив Київ. Уперше він потрапив сюди в середині 1990-х. Тоді така подорож була сумішшю крутизни та лузерства: країна з-поза колишньої залізної завіси була достатньо небезпечною, достатньо бідною та достатньо екзотичною, аби вважатися серйозним випробуванням після університетського кампуса та корисним рядком у резюме. З іншого боку, волонтерство у країні небезпечній, але не надто перспективній, бідній, але не надто динамічній, некомфортній, але таки не надто екзотичній, могло бути просто витраченим часом, якщо вона невдовзі стане ще одним світовим задуп’ям, нічим, крім стихійних лих, світові не відомим. Він проводив тренінґи з готельного та ресторанного бізнесу переважно з неуважними, зле вдягненими людьми, які дуже погано сприймали концепти клієнтоорієнтованості, залипали, коли Елайджа намагався спонукати їх до обговорення поняття «хороший сервіс», а коли щось таки обговорювали, постійно один одного перебивали.

Тепер його запрошували за гроші, й доволі непогані гроші.

Київ став людянішим. Групки підлітків – великою мірою схожими на своїх ровесників у Штатах, хоча добра половина дівчат усе ще вдягалася дуже виклично.

Поки його таксі стояло на світлофорі, Елайджа поліз по гаманець, а коли, відрахувавши кілька купюр, підняв очі, побачив перед собою білборд.

Він вийшов з авто й ще хвилин десять стояв, спостерігаючи, як шурхотять вертикальні смужки, змінюючи зображення: турів до Єгипту, концерту на підтримку пивного бренду та розважального телеканалу, точніше, обличчя розважального телеканалу.

Це було знайоме обличчя.

Не те щоби він не знав. Він знав, що з нею відбулося за той час, знав усе, що йому міг про це сказати Google.

Просто тепер він зрозумів, як це обличчя знову стає частиною його життя.

[1996]

Від осені 1996 року Елайджа Мельник жив у Львові. Від понеділка до п’ятниці він переважно працював в офісі навпроти Львівської облдержадміністрації, правлячи, а частіше – скажімо відверто – переписуючи бізнес-плани, періодично проводив тренінґи для готельних менеджерів та директорів ресторанів, а по суботах інколи виїжджав за місто – «у райони», як це тут називалося, навчати найпросунутіших фермерів.

Фонд, який відрядив Елайджу до Львова, винаймав для нього помешкання на одній із старих маґістральних вулиць – Личаківській, у будинку, який місцеві мешканці називали «хрущовкою». І хоча сусіди пояснили Елайджі, що їхня «хрущовка» має покращене планування й розташована у престижному районі, він таки був трохи розчарований, що йому не вдалося поселитися в сецесійній кам’яниці ближче до центру. У сецесійній кам’яниці ближче до центру, у помешканні зі стінами чотириметрової висоти, жив керівник його проекту. Правда, на думку сусідів Елайджиного шефа, життя обдарувало того в зовсім інший спосіб: у його помешканні був «євроремонт». Так тут у ті часи називали практично будь-яке оздоблення квартири, більш чи менш охайно виконане не за допомогою радянських шпалер, а за допомогою білої акрилової польської фарби та польської ж керамічної плитки яскравих кольорів (замість мертвотного кольору плитки радянської).

З іншого боку, Елайджа мав приємність щоранку і майже щовечора, якщо був у відповідному настрої, їздити на роботу і додому трамваєм. Коли він виходив із дому достатньо рано, аби не перетнутися з потоком студентів університету, які їхали на пари з гуртожитків, це було навіть комфортно.

До його послуг були Галицький та Винницький ринки, де він любив сам купувати дешеву польську каву Fort, яка нагадувала йому американську, морожену рибу під назвою «хек» і дивний, дуже солений сир, щось посередині між твердим сиром та бринзою. Загалом, йому готувала їжу старша жіночка, яка за професією була babushka – цим терміном усі його знайомі експати називали місцевих старших жінок, які за сміховинні гроші забезпечували їх свіжою, смачною, хоча й трохи зажирною їжею. Babushka була надзвичайно зворушена українським корінням Елайджи, його акцентом та обізнаністю з народними піснями.

По прибутті до Львова керівник його проекту та знайомі американці й голандці пояснили Елайджі кілька засадничих речей щодо облаштування їхнього життя в Україні. Найважливішими пунктами були побутова інфраструктура й жінки.

Побутова інфраструктура того року наближалася до повного пиздеця. Вечорами нерідко вимикали на кілька годин електрику, і цілі райони занурювались у темряву. В помешканні Елайджи було цілодобове водопостачання, але таким привілеєм користувалися лише кілька відсотків мешканців міста. Будь-яка аварія у квартирі перетворювалася на окремий проект, оскільки матеріали треба було шукати, а майстри із ЖЕКів – муніципальних установ, які мали доглядати за будинками – часто відмовлялися від роботи, посилаючись на те чи інше релігійне свято. Кількість релігійних свят була однією з улюблених тем нарікань і довгих промов керівника Елайджи: «Як ця країна може колись вийти з кризи, якщо вони півроку відпочивають?!» Потім керівник обов’язково перераховував, скільки годин на тиждень працюють його друзі та родичі в Америці і скільки років вони не їздили у відпустки, аби згодом перейти до ще улюбленішої своєї теми продуктивності місцевих працівників.

Настанови щодо жінок були суперечливими. З одного боку, усі його знайомі Westerners любили розповідати про красу та доступність місцевих молодих жінок. З іншого, вони ж попереджали, що усі ці жінки тільки й мріють одружитися з іноземцем і готові заради цього на все. Україна, мовляв – ідеальне місце для тих, хто вирішив settle down, адже українські жінки ще не перейняті ідеями емансипації, і кожна з них із задоволенням стане домогосподаркою та народжуватиме дітей. Вони всі добре готують, невимогливі, й навіть ті, хто працює, виконують усю хатню роботу. Але треба зважати на місцевий звичай одружуватися у дуже молодому віці, тому іноді буває важко пояснити, що чоловік у 23 роки може виявитися не готовим до серйозних стосунків. Декотрі із Westerners навіть розповідали, що батьки дівчат самі пропонували їм своїх доньок під час першого знайомства – аби лише дитина виїхала з країни.

Елайджа переконався у правдоподібності цих історій, коли почав їздити «у райони». Старші жінки не соромлячись підходили до нього, брали його лице в руки, посміхалися й через перекладача (Елайджа взагалі-то розумів, але вони наполягали на перекладі) говорили, що він дуже симпатичний хлопець, і для нього є багато наречених у їхньому селі.

Елайджа пробув тут лише кілька місяців, випадково потрапив на кілька сільських весільних церемоній і встиг зрозуміти те, що до нього свого часу не доходило в Америці: чому для дівчат така важлива вся ця марнота – біла сукня, вельон, зачіска, дружки з букетами, кортеж, родичі до сьомого коліна. Ретельність, з якою місцеві мешканці – попри їхню бідність – ставилися до весіль, те, як навіть найменш заможні з них обов’язково записували церемонію на відео, те, як наречені намагалися привернути до дійства набагато більшу кількість глядачів, те, як просунутіша публіка маневрувала між напосіданнями дорогої родини (благословення батьків-ритуали-короваї-шлюб у церкві-що люди скажуть) та бажанням втриматися у цей нелегкий період при почутті гумору та ментальному здоров’ї, вбираючись у національні строї, а в пізніші роки перебування Елайджи – в одяг, стилізований під 30-ті (щоправда, жодній просунутій галицькій панянці не вистачило яєць завалити до «модної» церкви у центрі Львова з декадентським чорним макіяжем, мундштуком у зубах та короткій сукні, все було дуже пристойно, це ж наші галицькі 30-ті), запрошуючи рок-групи замість традиційних лабухів, намагаючись кількісно задавити орди прибулих родичів притомними друзями, конаючи у лобістській боротьбі за свого весільного старосту, тобто знайомого ведучого з FM-станції замість червоноградського вуйка молодого – все це врешті відкрило Елайджі суть весільного культу. «Це ж її останнє шоу!» – спалахнуло йому якогось суботнього полудня, коли він споглядав наречену з квітами на центральному проспекті міста, навіть не стільки її, як змиленого хлопаку з камерою – той скакав біля молодої пари, не припиняючи розпихати святково вбраних мешканців «клюмби». «Коли ж її, бідачку, ще зніматиме камера, – подумав Елайджа, розглядаючи доволі свіжу молоду. – Найближчі кілька місяців минуть у звиканні до нового статусу, відвідинах родичів – старих і нових, перших сімейних шопінґах (хлібниця, прасувальна дошка, фіранки… міксери й сервізи надарували гості). А там, дивися, вже й декрет, западання в ритм спального району, телевізор, дні народження у чоловіка на роботі переростатимуть у тихий побутовий алкоголізм, сімейні свята ставатимуть усе важливішою, а згодом – єдиною розрадою. Далі – повернення на роботу, кава на роботі, відтак тепле, задушливе обговорювання чоловіків у жіночому колективі як єдина можлива пригода, телевізор, ритуальні сварки, ритуальні пікніки зі старими друзями, які тепер і справді старі, не зважаючи на свої 30, телевізор, серіали, фініта. І якщо в якомусь із її алкогольних дошлюбних вечорів і спалахувало щось на кшталт шансу зістрибнути, збочити, змінити, то тепер ця можливість догорає останнім вогнем, сінім пламєнєм, і вся ця їхня рідня радісно довкола того вогню скаче, немов кровожерні туземці довкола священного багаття, тішиться, що принесла своїм богам чергову жертву». Елайджа тут таки згадав переможний танець із макогоном якоїсь товстої тітки на сільському весіллі, це її щастя, нічний орґіястичний запал – мовляв, нашого полку прибуло, welcome to the club! – й утвердився у своїй теорії.

Новоприбулий колеґа Елайджи з голандського проекту якось за пивом довго обурювався: ці селяни витрачають страшні гроші на весілля, а потім бідкаються, що в них немає грошей на техніку. «Вони роблять весілля на 300 осіб, викидають половину того їдла свиням, а потім півжиття віддають борги! Якби вони стільки не витрачали, тут би на полях їздила техніка не гірша, ніж у Голандії!» – підраховував Ян.

– Розумієш, – пояснював Елайджа, – весілля – це у них єдине безсумнівне досягнення. Тут же все можна купити: водійські права, університетський диплом, ступінь доктора наук, перемогу в конкурсі, посаду, державну і навіть церковну нагороду – тут можна купити. Мені якось провідничка в поїзді сказала, що заплатила за своє місце 300 доларів…

– А скільки ж у неї зарплата?

– Близько 50. Тому який сенс святкувати те, що може купити за гроші будь-який придурок? А шлюб, навіть якщо з розрахунку – це безсумнівне власне досягнення. Не кажучи вже про любов.

[2009, березень – 1996, грудень]

Цього разу Елайджа приїхав до Києва автом, і маршрут його був доволі химерним: до Львова він прилетів із Відня, потім потягом дістався Франківська, звідтам автом до Тернополя, а з Тернополя до Києва.

Це – не рахуючи пригод.

Він був не з тих, хто завжди потрапляє в історії. Йому не заважав брак розуміння країни довкола: він жив у ній кілька років у значно похмуріші часи. Він був тут минулого року й освіжив досвід.

Сьогодні ж у Львові він просто вирішив посадити на потяг свого старого приятеля – художника Блюма. І щасливо посадив. А далі Елайджа піддався спонтанному бажанню привітатися зі знайомою у потязі, що стояв на тій самій платформі. Він міг присягнути, що бачив її у вікні. Поки він обшукував вагон, потяг рушив. Елайджа в якусь мить навіть думав смикнути за стоп-кран.

«Господи, ну не могла ж вона їхати у плацкартному вагоні,» – Елайджа тільки тепер, коли потяг об’їжджав Львів, усвідомив комізм ситуації, і йому було би нестерпно соромно за цю дурницю, якби не було так смішно.

З Блюмом вони одразу взяли високий темп, бо Елайджа залишався у місті лише на один вечір, і саме цього вечора Блюм їхав до Одеси монтувати виставку. Але оскільки Блюма завтра чекала ґалерея, а Елайджі о шостій ранку треба було їхати до Франківська, вони не могли собі дозволити ужертися в гівно, хоч як хотілося.

Ще під час транзиту у Відні Елайджа передчував, що на нього чекає та чи інша форма випадання з адеквату. Він не міг знайти цьому раціонального пояснення, лише раз у раз перевіряв, чи не загубив гаманець при барі, чи на місці документи, кілька разів ходив у туалет, методично, після кожної кави. Але нічого не сталося: багаж не загубили, ніхто не запізнився, номер у готелі був заброньований, він нічим так і не отруївся. І ось тепер він власноруч поламав майже всю логістику: завтра о шостій з чимось йому треба сісти на потяг до Франківська, аби о 10 розпочати той клятий семінар, а він їде у потязі «Львів-Київ», без мобільного телефона (добре, що хоч зі знятою заздалегідь місцевою готівкою), без жодного уявлення, чи буде у нього можливість вийти звідси і вчасно дістатися назад до Львова, у свій чудовий номер готелю «Дністер», із вікнами на північний бік, тобто на найсмачнішу панораму.

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху – брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна – здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах – і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, пафосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші – до однієї з міських маґістралей. Ще інші – до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях – з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим – у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або – й це найекстремальніший варіант – у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців і яку мешканці міста називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під Замкову гору, якщо бути точними. Але то вже зовсім інша історія.

Тут повільні вулиці – завжди були – повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде: як може йти бізнес у такому викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігся цей звичай – у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно, пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійники й загубилися у порослих травою подвір’ях. Елайджа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним, й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та гами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один зі своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі, й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.

По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель, єдина реальність – світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі, є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць, тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах, – їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком. У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну, не те щоб кохався – трахався, причому, невдало, бо був викритий сторожем, старим каґебістом. І не те щоб під нею – у підвалі технічної будівлі, стратегічного об’єкта. Інші старі каґебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…

Вежа була маяком для тих, хто наближався до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори – Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви – маяком для подорожніх.

Усе, жодної надії, що потяг зупиниться на станції Підзамче. Можна йти до провіднички на довгу й важку розмову.

Супутники й супутниці Елайджи зі співчуттям провели його очима. Для них, переважно студентів, плацкартний вагон із його розмаїтістю фріків усе ще залишався джерелом досвіду та матеріалу для байок: як от, наприклад, цей закордонний придурок, який спочатку носився вагоном з ошалілими очима, потім щось бурмотів, певно, якісь прокляття по-своєму, потім залип біля вікна, аж поки там не стало зовсім темно, почав нервово вивертати кишені, щось перекладав, знову шукав, знову перекладав, зітхнув і попензлював до провіднички. Повернулися вони разом. Провідничка все ще сварилася, але радше для леґітимації своєї влади в очах решти пасажирів, бо було цілком зрозуміло, що справу залагоджено.

– Хлопці, можна тут біля вас іноземця посадити до Тернополя? Ви спати не будете? Переплутав потяг, не читає по-нашому, – тітка увімкнула фантазію.

Добре українське студентство продемонструвало гостинність, дівчата особливо охоче. Елайджа довго перепрошував, лаштувався на краєчку та плутано пояснював, як він опинився у потязі. Йому дуже треба ще вночі повернутися до Львова, дуже треба, бо з самого ранку інший потяг… Студенти не рекомендували йому висідати в Золочеві, невідомо ж бо, коли у них там остання маршрутка до Львова, краще доїхати до Тернополя, все ж таки якась цивілізація. Але й з Тернополя, за їхніми словами, шанси Елайджи повернутися до ранку були так собі.

– Ви вперше в Україні? – студентка із поглядом серйозної дорослої жінки питала не тому, що їй було насправді цікаво, а щоб Елайджа нарешті припинив бурмотіти про помилку і про ранковий потяг до Франківська.

– Я тут певний час мешкав, давно. У Львові. Ви тоді, напевно, тільки вступили до школи, – про всяк випадок додав Елайджа. – І я був минулого року. Місто дуже змінилося. Загалом Україна змінилася.

«А він симпатичний. Це ж скільки йому років?» – студентка подумки рахувала. Виглядає десь на тридцять.

Взагалі-то Елайджа подобався жінкам. Точніше, певній частині жінок: він не міг похвалитися тою природною, первісною маскулінністю – вольовим підборіддям та різкими рухами, наприклад, – яка приваблює багатьох із них. Він був із тих непристойно гарних хлопчиків, які схожі на ангелів у дитинстві та юності, але схильні стрімко набирати вагу, коли стають старшими. Скажімо так: високий, з довгими віями, пухлими щічками, перспективою другого підборіддя та майже дитячою посмішкою (ямочки у кутиках вуст), він частіше ловив на собі погляди юних дівчат, аніж зрілих жінок. Та й ті, старші, вірогідно, бачили у ньому насамперед втілення усіх тих красенів-старшокласників, які свого часу іґнорували їхню першу дівчачу закоханість.

– Нині люди почувають себе набагато вільнішими, ніж раніше, – Елайджа продовжував свою думку, задоволений з того, що має можливість сказати щось приємне. – Є свобода слова, вільні медія…

– Все це швидко зникає, – обережно кашлянув довговолосий хлопець, якого Елайджа спочатку не помітив між дівчатами.

– Справді?

– Це було зрозуміло давно.

– Я дуже оказійно то відстежував – універсали, газ і це все…

– Ви тут бізнесом займаєтесь?

– Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент.

– А ви би не хотіли викладати для українських студентів? Наприклад, у Києві…

Питання-пропозиція виходила від студентки № 2, яка досі спостерігала за розмовою з верхньої полиці. Стратегічне розташування «напівлежачи» дозволяло їй вибудувати особливо привабливу лінію під простирадлом, там де талія переходила в стегно, якраз перед тим, як Елайджа підняв голову.

– Це чудова ідея, – люб’язно збрехав Елайджа. – Якби мене запросили, я би з приємністю зробив це.

– А давайте ми вас запросимо від нашого студентського комітету!

Все. Не відмазатись.

– Ви довго будете в Україні?

– О, ні, всього півтора тижня.

– А у вас буде час у Києві? Може, ви зустрінетеся з нашим студентським комітетом?

– Я ще маю бути у Франківську й Тернополі. Ну, в Тернополі не зараз, потім…

– А я ось із Тернополя, а вчуся у Львові, – знову вступив у розмову довговолосий хлопець.

– О, так? А що саме?

– Графічний дизайн в Академії мистецтв.

– Як чудово… багато з моїх львівських друзів там вчилися.

Елайджа з хлопцем – Юрком – з’ясували, що мають з десяток спільних знайомих, щоправда, для юного Юрка більшість із них були наставниками або кумирами. Елайджа трошки заздрив цій його свіжості: він тепер переживав майже те саме з майже тими самими людьми, що й Елайджа більше десяти років тому. Іконостас їхніх кумирів практично не змінився, за винятком того, що учти стали інтенсивнішими через зростання фестивального руху – ось тепер він сипав перед ним усіма цими фестивальними історіями, ніби помноженим удесятеро, посиленим та підсвіченим його власним досвідом.

Найважливішим у житті Елайджи випускником Юркової Академії був Володя Дамський. Вони познайомилися випадково: у листопаді 1996 року Елайджа зайшов у його книгарню за якимось пристойним і не дуже складним українським чтивом.

Елайджу завжди дивувало, як люди примудрялися вмить побачити у ньому іноземця, бо ж він намагався вбиратися якомога скромніше. Добродій, який щось дуже емоційно пояснював продавцю за прилавком, звернувся до Елайджи із закликом купити його збірку віршів «Відродимось любов’ю та красою». Обкладинку прикрашало фото добродія часів президента Кеннеді чи – доречніше сказати в його випадку – генсека Хрущова. Навіть за товстими лінзами окулярів Елайджа міг бачити відчай в очах продавця.

Наступні півтори години добродій тримав Елайджу за ґудзика. Він дуже щиро намагався пояснити йому суть слов’янської духовності.

– Хто я такий, щоб осягнути слов’янську духовність? – відбивався Елайджа і продовжував приблизно так, збиваючись на англійські слова та в’язнучи в українських наголосах: «Я всього лише бізнес-консультант зі Сполучених Штатів, я виріс у маленькому забиченому містечку на Середньому Заході, і лише українське коріння дає мені мізерний на то шанс».

Поета це не зупинило, мало того, на словах про українське коріння у нього відкрилося друге дихання. Лекція тривала ще хвилин тридцять, але впродовж них невизнаний талант познайомив Елайджу з продавцем Володею Дамським, який мав щастя бути його учнем. Виявляється, свого часу цей мудило ще й викладав «Етику та естетику» у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Коли мудило усвідомив, що Елайджа не збирається купувати його книжку навіть за дві гривні з автографом, і звалив, Володя Дамський, величезний на зріст чоловік, схожий на геолога радянської епохи (Елайджа знав з телевізора, що геологи радянської епохи наслідували образ письменника Гемінґвея), потиснув Елайджі руку.

– Ви мужня людина. Поважаю.

– А він в інституті теж… так?

– Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави?

Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм громоподібним голосом.

Дамський був дизайнером інтер’єрів за освітою та за халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і романтиком, батьком п’ятирічної дівчинки, теж величенької, як на свій вік, старшим братом величезного парубка, якого ніжно називав «недорослем». Але насамперед він був чудовим графіком. Поки відвідувачі книгарні крали з прилавка книжки про гурток мадам Блаватської, Дамський шкробав сюрреалістичні львівські ландшафти та карикатури на друзів.

Власне з цими друзями він Елайджу і знайомив. Хоча зовні Дамський скидався на соціопата, рідко коли їхні зустрічі не переривали його знайомі, які зазвичай заходили на хвилинку привітатися, а залишалися на кілька годин. Серед них траплялося ще кілька, більшою чи меншою мірою поведених на слов’янській духовності, але товариство їх швидко нейтралізовувало. Більшість із них належала до людей, які Елайджі досі не траплялися, навіть під час навчання в університеті з його великим вибором фріків. Від місцевих, з якими Елайджа спілкувався на роботі, вони теж суттєво відрізнялися. Загалом, його сприймали поблажливо, навіть попри його очевидну нездатність споживати необхідну чоловікові дозу алкоголю.

– Дамський, підар-раас! – від реву колишнього інститутського колеги Дамського підстрибнула сухенька пенсіонерка з томом «Видение тантры».

Майже такого ж розміру, як Дамський, приятель навалився на Володю через прилавок, одночасно цілуючи його в бороду, плескаючи по спині та розпихаючи великим животом книжки Ошо.

– Шо за мальчік? – велетень якусь секунду вагався, чи про всяк випадок не притиснути й Елайджу до свого величезного черева.

– Прошу? – щось підказувало Елайджі, що запитання стосується саме його.

Зазвичай Дамський представляв Елайджу знайомим коротко: «Це Елайджа, він з Америки, приїхав до нас вчити наших матолків бізнесу». Ясна річ, слова «з Америки» та «бізнес» створювали певні очікування, особливо у художників, які бачили в Елайджі перспективного клієнта й одразу запрошували до себе в майстерні. Він охоче платив за придбану дорогою випивку, проте живопис усе ж таки виходив за межі його бюджету. На подив Елайджи, часто художники просто робили йому подарунки – не живопис, ясна річ, а якусь невеличку графіку, якісь каталоги, уламки старих кахлів, обривки колажів, фотографії та плакати. Здавалося, для них немає нічого важливішого у житті, як тільки розповідати Елайджі про початок 1990-х і фестиваль «ВиВиХ», про черги за алкоголем та про костюмовані бали, про гіпсових ангелів та аґентів кей-джи-бі в їхніх майстернях, про померлих друзів та безгрошів’я.

Країна їхніх розповідей не була схожа ні на вимріяну Елайджею країну безмежної свободи, ані на світ наївних і стражденних істот, якою її описували в українській недільній школі. Виявилося, що за радянської влади художники займалися переважно ходінням один до одного в майстерні, а продавати свої роботи було загалом не обов’язково. Зрештою, вони й не могли їх продавати, оскільки нелояльним до радянської влади (а Елайджа спілкувався переважно з нелояльними до влади) забороняли робити виставки у публічних ґалереях, тому вони носили картини один до одного на так звані «домашні виставки». Проте можна було, наприклад, оформити автобусну зупинку в селі («о так, в Америці були популярні такі панно у 30-х!» – намагався підтримати розмову Елайджа), й цих грошей цілком вистачало на кілька місяців безбідного життя, а поки тривав сам процес, колгосп забезпечував митцеві повний пансіон. Новоприбулий персонаж точно був одним із цієї породи.