Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

[2001]

Після повернення у Штати Елайджа почав помічати, що далекий від місцевої української громади, як ніколи раніше. 90 відсотків із них дуже мляво реагували на його розповіді про «життя в краї». Тобто його усі розпитували, дуже уважно слухали, заохочували запитаннями, проте, як видавалося Елайджі, були дещо розчаровані браком нової інформації про Союз Українок або тим, що Елайджа за весь час свого перебування у Львові жодного разу не відвідав святочні заходи до дня народження Тараса Шевченка. Надмірна активність Елайджи «в українських справах» по приїзді не завжди зустрічала розуміння та підтримку. Він, наприклад, помітив, що громадська бібліотека укомплектована переважно книжками, виданими в Канаді та Штатах у 70–80-ті, і наймодерніше, що у ній є, – Емма Андієвська. Елайджа склав перелік українських видавництв з контактами та найдостойніших авторів, проте в бібліотеці йому сказали, що громада не має грошей. Зауваження Елайджи, що суми пожертв на церкву засвідчують цілком протилежне, зустріли промовистим мовчанням, достатнім, аби продемонструвати, якої жахливої безтактності він щойно припустився.

Дуже швидко Елайджа знайшов помешкання у північному передмісті Чикаго. Тепер він мусив майже годину добиратися в офіс вранці й назад увечері, бути або прив’язаним до залізничного розкладу, або стояти у корках на під’їзді до міста, але він таки, курва, з’їхав з Ukrainian Village. Він наполегливо зачищав усе «українське» у своєму новому житті.

Не маючи слів для розрізнення, він розділяв два світи. Перший залишився трохи на південь від його теперішнього офісу, другий – на іншому боці земної кулі. З другого йому час від часу надходили новини, переважно сумні. Майже одразу після його від’їзду у Києві вбили опозиційного журналіста, якого Ванда кілька разів згадувала у розмовах з приятелями. Наприкінці зими на його поштову скриньку від неї приходили листи, простодушно адресовані йому разом із кількома десятками інших її англомовних знайомих у полі To, сповнені відчайдушних закликів підтримати нечисленних опозиціонерів з їхньою мрією «Україна без Кучми». Він не знав, як на них відповідати. Потім ці листи вже не приходили: нічого не вийшло.

Ванда вчасно пішла з радіо: український бардак, в якому вона могла безкарно фрондувати, перетворювався на доволі структуроване, все заможніше, все безрадісніше суспільство, де для таких, як вона, залишалося все менше й менше місця. Обриси країни, яка так струсонула Елайджу, розчинялися в атлантичних туманах. Інколи йому здавалося, що це був тільки сон. Він більше не почував себе винним: йому подобалося працювати, йому подобалися жінки, з якими він зустрічався, йому нарешті легко дихалося.

Це була дивна легкість, несхожа на щастя. Він більше сумував, ніж радів, але був вільніший у своєму смутку, ніж колись у своєму щасті. Кожного вечора Елайджа вирушав додому з вокзалу Ogilvy. За вікном потяга пропливали великі літери на будинку редакції Chicago Sun-Times, сіра ріка, густий колір неба, інколи він ще встигав побачити кількасекундний зблиск сонця на чорній лискучій поверхні хмарочосів, а потім потяг в’їжджав у ряд сумних вікон сумних післявокзальних будинків, однакових у всіх містах, де Елайджі доводилося бувати. По тому потяг в’їжджав у маленькі містечка, однакові в усіх країнах, йому відомих. Усі маленькі містечка літніми вечорами сповнені смутку, тинейджери у таких містечках – єдине джерело світла. У такі вечори вони вдихають залізничний аромат, який несе їм усі надії світу, їхні кімнати заповнені музикою, їхнє життя невимовно довге, їхнє небо нескінченне. Увесь світ знайомих запахів – прим’ятої трави, нагрітого за день асфальту, річкової води, квітів на клумбі, увесь світ знайомих звуків з прочинених вікон – телевізора чи посуду, чи сусідської сварки, увесь цей світ є лише авансом, тому видається чудовим. Вночі вітер заносить у кімнати підлітків шум потяга, під їхніми тілами біліють прохолодні простирадла, і Господь римує їхні мрії. Усе добре, що є на цьому світі, усе добре, що колись із нами траплялося й трапиться, стало можливим тому, що колись народилося у години цих безмежних підліткових мрій, у тиші, у смутку, у прозорих сутінках.

Літніми вечорами дорослі маленьких містечок виходять на ґанки, дорослі сповнені туги, ті, хто повернувся, ті, хто ніколи не залишав. Їхнє містечко лишається єдиним, що вони в цьому житті не просрали, і вони потроху перестають вірити у великий світ поза ним, навіть ті, хто щодня їздить туди на роботу. Життя більше не є невимовно довгим, воно отримало чіткі виміри, кожен відведений ним день найкраще випивати, як наливку, саме у такому містечку, тут немає несподіванок, небезпек і чужих людей, більше нікому нічого не треба доводити, тим більше, все одно ніхто не повірить, літній вечір чудовий тут і тепер, сам по собі, його більше не псує вимогливе підліткове очікування чогось, жодного зуду й щему.

У кожному маленькому містечку дорогою до свого маленького містечка на півночі Chicago Area Елайджа благословляв вікна Старбаксів та студій йоги, припарковані біля станції авта, людей в автах – вони поспішали додому на вечерю та «Шоу Девіда Леттермана». Їм цей потік вечорів видається нескінченним і досконалим, а він точно знає, що все це для нього лише тимчасово, це просто ще одна подорож, і ці кілька років, попри усю їхню монотонність і заколисуючий ритм, він потім так само згадуватиме – як ще одну подорож.

Подорожі допомагали йому виборсуватися з меланхолії, навіть відрази до свого теперішнього життя. У вранішньому потязі до міста, дивлячись на чоловіків у світлих сорочках, помірно дорогих краватках (ніхто з них не хотів би виглядати виклично), із лептопами або свіжим, щойно купленим на станції номером ChicagoTribune, із кавою у картонному горнятку звідти ж, із абонементом у спортивний клуб в одній із кишень, він розумів, що збоку виглядає точнісінько так само: ось його кава з їхнього станційного Старбаксу, ось його лептоп із черговим нескінченним проектом, ось його помірно дорога краватка, ось він, Елайджа, один із тих, хто вирішив стати fitter, happier, more productive.

На перший погляд, він нічим від них не відрізнявся. Ті самі кілька років за кордоном після університету, те саме повернення та зосередженість на першій «серйозній» роботі, щорічні зміни помешкань на все кращі, поступове зростання витрат на гардероб, поступовий перехід на здоровішу їжу та серйознішу музику. Тільки от ці хлопці завжди знали, що у них є кілька років «бездумного» вештання по світах, вечірок, хостелів, концертів, руммейтів у дешевих районах, малооплачуваної роботи та тимчасових подружок. Вони відгулювали ці кілька років відчайдушно й радісно. Ці хлопці завжди знали, що настане момент, коли вони повернуться додому, знайдуть постійну роботу, на деякий час забудуть про наплічники з карематами, відвикатимуть від хостелів та нью-ейджу, що вони колись таки settle down, осядуть, себто життя їхнє осяде, як пісок на дно водойми.

А Елайджа був переконаний, що його пристойна робота, пристойна квартира і пристойна краватка – просто ще одна непостійна комбінація життєвих обставин, не більше. Його переконання у тимчасовості, навіть примарності цієї комбінації міцніло у подорожах. Чим більше він рухався, тим простіше йому було вхопити сенс у прожитому дні. «У цьому світі, повному болю, горя і страждань, тобі випадає стояти на мосту між Балтійським морем і озером Меларен, дивитися, як відбиваються вогні у воді, – думав собі Елайджа. – Тобі випадає слухати Орфа, сидячи під величезним небом Середнього Заходу, бачити, як у цей час загоряються вікна у хмарочосах на Медісон Авеню, тобі випадає дивитися на захід сонця з вікна потяга чи їхати кудись, залишаючи за вікном авта міста і села, сплячих мешканців, їхні сльози й їхню глупоту, дріб’язок і жах, і це значить, що ти, курва, на добрій стороні цього світу, тобі навіть дають секунду чи дві, аби відчути, як цей світ рухається, дихає, як народжується протяг на сусідній вулиці, як піднімається тепло з підземки і як піднімається людське тепло на рок-концерті – у прохолодний вечір над стадіоном це помітно у світлі прожекторів. І хто би то скаржився після такого на життя».

[2003]

Вони витискають нас звідусіль, – писала Фея у своїх тривожних листах зі Львова у 2003. «Борода пустив мене в „Ляльку“, і я вперше в житті зрозуміла, що відчувають погорільці на згарищі. Уся наша легковажність, усі наші вечори, коли ми думали, що вічно триматимемо дулю в кишені, ховались у своєму підвалі, аби урвати шматок щастя – це все ще на стінах, на тих тисячах фоток, ти, я, Ванда, Блюм, усі наші групи, молодняк весь, що довкола Діна був, Марек Іващишин, якого не сьогодні-завтра можуть заарештувати. Ми таки їх дістали, більше вони нас не залишать».

Їх громили: закрили «Ляльку», обшукували редакції, трусили наближені бізнеси. Пакт про ненапад між паралельними світами більше не діяв. Фея писала, як повилізало усе, що вони раніше намагалися не помічати: хтось злив Марека на допиті в податковій – помстився за невиплачений гонорар, хтось почав користуватися нагодою та перехоплювати атакований бізнес, хтось вчасно обрав поставу циніків та скептиків: «Які впізнавані сюжети, література, література! Історія, Елайджо, не просто мчить на нас з усієї дурі, вона, блядь, набуває романних форм. Знаєш, як у доброму трилері відразу не зрозуміло, хто найбільший паскуда, так і у нас, після багаторічної „зав’язки“ виявилося, що наші „патрійоти“ і „державники“, і навіть галицькі сепаратисти завжди готові до послуг своїх нібито ідеологічних противників».

І що далі, то менше ставало відтінків, лише чорне і біле – одні трималися, інші впали в істерику й перейшли на протилежний бік, із завзяттям новонавернених та азартом піроманів атакуючи тих, хто колись був для них найближчим. Кожного дня надходило нагадування: заки вони розгортали простір, відшукували своїх, будували свою скріплену потом на рок-концертах мережу, закохувалися, пиячили, стібалися, віднаходили один в одному радість і тепло, відкривали один одному серця – весь цей час за ними невпинно заздрісно стежили. Активізувалася найогидніша інквізиторська порода, ті, хто раніше не насмілювався до них наближатися, а чи вони просто відмовлялися їх помічати. Так чи так, ті, сірі й злобні, виявилися готовими виносити вироки, сіяти сварки й взаємні підозри, вони вилазили на форумах, публічних зібраннях, у курилках та кулуарах, і без того безнадійну, гнітючу атмосферу супроводжувало їхнє отруйне шипіння. Фея писала йому про один із таких випадків: під час якоїсь презентації, яка переросла у політичну дискусію, мова зайшла про недавній корупційний скандал: кілька чиновників свавільно намагалися продати на аукціоні земельну ділянку, яка належала університетському викладачеві філософії, той спалив себе на знак протесту. Місто стояло на вухах. «І тут, уявляєш, – писала Фея, – встає отака „правдива галицька пані“, мов з церковного хору, молода кобіта, і каже, що покійний дістав ділянку у спадок від батьків, а ті, зовсім не львів’яни й отримали її після війни у-зрозуміло-який-спосіб, тобто з натяком на російське прізвище професора. І так, очі долу, інтонації плаксиві, самі духовні цноти. Ненавиджу їх – садюг у довгих спідницях, будь-якого чоловіка поруч перетворюють на кастрата, якщо гніваються на людях – тільки за долю України, патріотки, в церкву ходять, а тишком-нишком поїдом їдять усе живе довкола – родину, дітей, співробітників, сусідів. Розумієш, раніше така курва ніколи би на людях не вилізла, сиділа б у своєму кубельці та родину догризала. А нині вони, мов гієни, збігаються на наш відчай, як на падло…».

Колишній коханий Феї Сашко розсварився з польськими партнерами: ті за деякий час після Феїного звільнення розібралися зі складними політичними преференціями та зажадали пояснень: на додачу до сумнівних спонсорів у них були питання щодо, так би мовити, фінансової дисципліни. Директор фундації переїхав до Києва працювати кимось на кшталт піарника в опозиції.

«Ми стали підозрілими, ми навіть в нещасні випадки більше не віримо», – писав Блюм про чергову втрату, про авто, що на повній швидкості злетіло з нічної чернігівської траси, про те, що «це знову наші, чомусь останнім часом це завжди наші. Знаєш, коли вся тусовка збирається на похоронах, це вже не тусовка. Це вже щось інше. Ці смерті зробили нас чимось іншим». І переповідав останні чорні жарти: «Одна бомба на львівському Форумі видавців чи на концерті Чубая в Києві, й цю країну можна брати голими руками».

[2004]

Наші ангели і демони, наші ґенії завжди з нами, вони несуться за нами своїм циганським табором: подорожуючи, ми чуємо їхній тупіт за спиною. Ми відчуваємо, як гарячково вони намагаються нас наздогнати. Якось у Новому Саді в Сербії Елайджа бачив щось подібне: циганський оркестр, дюжина спітнілих чоловіків в однакових футболках із трубами, тромбонами, гобоями, кидалися на весільні кортежі біля місцевої мерії чи як там називається в Сербії ця установа, де беруть шлюб. Вони грали на бігу, частина грала одну мелодію, частина – зовсім іншу, це було скажене попурі, одна балканська пісня змагалася з іншою за увагу слухачів та гаманці гостей.

У моменти втечі Елайджі видавалося, що за ним біжить скажений оркестр, і він спиною відчував блиск його міді на сонці, його пристрасть, його жадібність і його музику.

Елайджа робив благочинні внески в літературні фонди, які видавали письменникам стипендії. Письменники їхали у далекі, переважно західні країни. Їздили нічними поїздами. Закохувалися. Блукали і бухали. Вдихали міські протяги. Елайджа думав про те, що хотів би бути на їхньому місці, думав кожного разу, підписуючи чек. Але віддавав гроші, які міг би сам витратити у такий же спосіб. Не тому, що не вмів писати. Тому, що більше не вмів жити.

Він займався липким безособовим сексом, після якого повертався у звичне життя, мов зі сну. Змінювалися тіла подружок, але він не міг поєднати їх у голові із тими запаморочливими моментами, коли його проймав дріж на трапі літака чи збивала з ніг хвиля нових запахів у чужому місті. Спроби розділити ці досвіди спочатку з одною дівчиною, потім з іншою, потім ще з одною лише додавали відчуття марноти та туги. В якийсь момент Елайджа вирішив, що краще вже розділяти – віднести цей секс до справ побутових, а тим часом сподіватися, що цілісне саме знайде його десь раптово під час п’янки зі старими друзями або чергової подорожі. Парадоксальним чином ті його подружки, які проходили у графі «побутових справ», залишалися з кращою думкою про нього як про сексуального партнера, аніж кілька тих, з якими він зміг бодай трохи вхопити оцього відчуття цілісного, чогось зіставного з гітарним рифом чи луною концерту опівночі в червні, чи кількома секундами турбулентності, коли літак різко змінює курс.

Так Елайджа дожив до осені 2004 року. Він вдивлявся в репортажі CNN, сподіваючись побачити у натовпі обличчя – одне-єдине з мільйона. «Як віртуозно я примудрився знову пропустити все найцікавіше!». Коли у 1989 він дивився, як падала Берлінська стіна, йому було до сліз образливо, що він надто пізно народився, що він не встиг це прожити. 15 років по тому він знову, як останній мудак, сидить перед телевізором, і його знову немає там. Це було настільки іронічно, що Елайджа навіть не зміг впасти у розпач. Якщо його життя має якийсь візерунок, то той, хто його створив, має добре почуття гумору.

Він знайшов на супутнику революційний український 5 канал. Через різницю в часі його день і ніч переплуталися: ночами він вдивлявся у зворушливі, нашвидкуруч зроблені кліпи-нарізки з кадрами київського Майдану, на пісні, які він слухав ще у Львові, і на Її пісні зокрема. Як, як їм вдалося, курва, у кілька хвилин спресувати всі їхні найсміливіші, навіть не оформлені у мрії бажання, та ні – як їм вдалося це зробити, хто ці люди, вони ж на них навіть ніколи не сподівалися! Як їм вдалося потрапити у ритм цих пісень, яких вони, може, навіть і не слухали у цих своїх райцентрах?! І що вона відчуває там тепер, коли її музика стала реальністю?

Його друг з Українського Села Лука, який таки поїхав тоді до Києва, був сповнений ейфорії: «Це як Вудсток, man!». Із плутаних розповідей Луки Елайджа лише міг припускати, що люди, яких він кілька років тому залишив у стані апатії та озлобленості, ці чоловіки і жінки, яким катастрофічно бракувало чітких обрисів, краси у тих лініях, яка відділяє їхні тіла від навколишнього простору, огорнені невизначеністю – віку, уподобань, бажань, мрій – раптом перетворилися на найбільшу в світі хіпівську комуну. Звичайно, частину цього враження можна було списати на загалом туристичну візію Луки, все ж таки це була перша його поїздка після традиційної виправи до родичів у Галичину ще в студентські роки (RidnaMandrivka/StezhkyKultury). З іншого боку, Фея, віддихавшись від кількох тижнів чергування в Українському Домі в центрі Києва – мейли від неї були короткі, як телеграми з фронту, в одне-два речення: «Стою тут, чай розливаю», «У нас тут трохи стрьомно: кажуть, спецназ під Києвом» або «Я з вашими журналістами в „Барабані“», – врешті відписалася навдивовижу оптимістичними враженнями:

«Повіриш, Іллюша, навіть я, стара блядь, думаю, що це було диво. Нам неймовірно пощастило. Навіть не знаю, чим ми це заслужили».

[2006]

Вдома Лука намагався навернути його на шлях істини: якось навіть потарабанив Елайджу на якийсь прощальний бенкет української делегації. Делегація складалася переважно з чарівного жіноцтва, про що Лука точно знав із повідомлень intelligence service Українського Села. Він уже й не пам’ятав, як опинився на імпровізованій after-party у готельному номері: як відомо, українці люблять бухати у готельних номерах, у них майже завжди із собою стратегічний запас алкоголю. Елайджа любив цю їхню партизанську звичку, їхній алкоголь і їхніх жінок. Його обраниця сиділа на підлозі, і їй вистачило одного тільки погляду, аби Елайджа пропав, провалився, згинув. Він на той час був уже добряче вгашений, а тепер от ще догнався. Дівчина з України час від часу вставала за льодом, кожного разу так досконало, ніби рослина виростала з підлоги. Потім сталося диво: вони разом пішли в 7Eleven за цигарками, якусь годину перед тим минула страшна злива, але спека не відступала, нічне місто парувало, і вони танцювали просто посеред вулиці. Елайджа тримає у руках цю теплу заморську рослину, вона вислизає з його рук, він просить запальничку у п’яного перехожого, чорношкірого старого, перекидається з ним кількома словами.

Цей його вибір був, здається, цілком умотивованим: мов собака на митниці, його нюх був натренований на певний тип жінок, мов гурман, призвичаєний до тонких смаків та ароматів, призвичаївся до певного типу людей – Елайджа занюшив її ґеніальність, ще навіть і не вивершену й нею самою не пізнану. За шість годин їй треба їхати в аеропорт. Він добряче напідпитку, говорить закохані дурниці, каже: «ти розумієш, що більше цього може не повторитися? Ти можеш більше ніколи не повернутися в це місто. Ти можеш більше ніколи не повернутися в цю країну». Вона зникає, а він навіть не знає, як її прізвище, вони не обмінялися жодними контактами, правда, останнє Елайджа розуміє вже згодом, коли Лука приводить його до тями. Скільки він так простояв, задерши хмільну голову на готельні вікна – п’яний і приголомшений?

[2009]

П’яний і приголомшений, Елайджа прийшов до тями у тернопільському готелі «Україна». Він не пам’ятав, як розпрощався з товариством, як потрапив сюди, як піднімався ліфтом і чи були у нього ключі від номера. За вікном майже світало. Він лежав під ковдрою просто в одязі. Як добре, що на відстані простягнутої руки є мінералка.

Сонце було високо, коли Елайджа прокинувся вдруге. Поруч з ним у трусах, відкинувши ковдру, спав Тарас. Він пригортав подушку, як рідну, і щасливо посміхався уві сні.

Називається, хотіли раніше виїхати.

[2008]

За рік до цього Елайджа був у Львові, вперше з часу повернення в Штати. Пропозиція була доволі несподіваною, він не мав ані часу, ані серйозних підстав відмовлятися. Елайджа нервувався би через перспективу тої поїздки набагато більше, якби саме в той час його голова не була забита купою інших справ. До нього саме переїхала дівчина. Вони поки не поспішали з подальшим зближенням. Їх усе влаштовувало.

Львів змінився. Вулиці у середмісті, колись майже порожні, пропахлі сонцем і старістю, тепер були повні туристів, з’явилася купа кав’ярень з літніми терасами, з елеґантними меблями, квітами й ароматними свічками у скляних підсвічниках. За кермом дорогих машин Елайджа тепер помічав інтеліґентних на вигляд молодих людей в окулярах, тоді як раніше йому здавалося, що такі машини тут мають винятково ґанґстери. Вулиці стали світлішими. Площа Ринок, колись вечорами тиха й майже порожня, тепер гомоніла до пізньої ночі. На фонтанах збиралися підлітки – неформали, як їх тут досі називали, виступали жонґлери з вогняним шоу ввечері та муніципальний оркестр удень, мандрівні музиканти – майже завжди. Місто стало живішим, яскравішим, безпечнішим, воно дедалі більше нагадувало свого щасливішого польського родича – Краків, про що, власне, львів’яни так мріяли у часи першого побуту Елайджи, вони таки обжили це місто, залили його теплом, як водою. Тільки Елайджа добре знав, що йому не повернути тої легкості, яку він тут колись відчував.

У цьому місті більше не було Ванди. Спільні друзі-художники розповіли за кавою, що вона тепер, як і більшість київських львів’ян, навідується до батьків на свята і не сумує за львівським життям – переважно злиденним і безперспективним для людей її кшталту.

Елайджа тепер виходив на ці вулиці, знаючи, що не зможе випадково її зустріти. Він зловив себе на тому, що не перевіряє, чи є презерватив у кишені, і значно спокійніший до того, чи поголився й взагалі, як виглядає. Серце не завмирало, коли він зачиняв за собою двері, і не боліло, коли він повертався до готелю, так з нею і не побачившись. Це місто стало для нього сиротою.

Збираючи новини про львівських друзів, Елайджа дізнався багато сумного. Кілька старих знайомих померли. Хтось виїхав, як і Ванда, до Києва, хтось за кордон. З півдюжини майстерень, знакових для Елайджі у минулій декаді, тепер перетворилися на бари та кафе. Як і раніше там наливали, тільки тепер не лишень обраним.

– Патлатий таксує, тож дзен остаточно переміг алкоголь. Борман у Києві працює на якомусь телеканалі продюсером ігрових шоу. Марек став депутатом, але загалом тримається. – Елайджа слухав Блюма, як слухають про товаришів, котрі побували на війні. Він же й сам ледве вижив.

Він пам’ятав старих приятелів за спалахами щойно минулого століття. Кожному випав бодай один. Ці кілька років, коли він за ними спостерігав, були напрочуд щедрими: з’являлося щораз більше людей і щораз більше спалахів, і так тривало до першого їхнього компромісу, аж раптом і їхнє життя перетворювалося на низку компромісів, що тягнуться один за одним.

А потім вони вмирали. Приймали поразку і тихо згасали у своїх нових сім’ях, нових друзях, роботі, алкоголізмі, наркотиках. Вони думали, що живуть, частина з них – що живуть правильно, дехто навіть – що жизнь удалась. Тільки Елайджа оплакував їх, мов мертвих.

З іншими вони попрощалися вже назавжди. Помер Віля, старий фотограф, відданий чорно-білій плівці, пам’яті про андеґраунд радянських часів та Ніцше. Елайджі він колись подарував фото, де схопив їх з Вандою під час розмови у нічному клубі. Елайджа чітко пам’ятав, що того вечора довкола них була сотня людей, гриміла музика, все блимало й парувало, але на цьому фото вони вдвох були на цілком чорному тлі – немовби завислі у порожнечі, у темряві – немовби довкола них не існувало світу.

Найболючішою втратою був Дамський. Коли вони бачилися востаннє перед Елайджиним від’їздом, Дамський був щасливий. З гордістю йшов поруч зі схожою на жирафу донькою-підлітком, яка вже майже наздогнала його двометровий зріст. Вони жили тільки вдвох. Дамський готувався до виставки.

Потім Елайджа поїхав, а оскільки Дамський не мав удома телефона і навряд чи знав про існування електронної пошти, вони не спілкувалися.

Дружина Дамського вдруге вийшла заміж в Італії. Через деякий час вона вирішила забрати доньку до себе.

Дамський закрився вдома і довго пив. Доки не помер.

Тоді, влітку 2008, Елайджа залишався у Львові майже тиждень. Відчитав належні за контрактом семінари. Майже до всіх устиг у гості. В один із останніх вечорів він сидів на кухні у Феї, яку з часів історії зі спритним студентом Сашком, коли вона написала йому, що «цей світ западає у темряву», почав подумки називати «Сумна Фея».

Сумна Фея виливала Елайджі душу. Точніше не так: Сумна Фея була надто мудрою, щоби виливати душу. Вона, сьорбаючи коньяк, артикулювала проблему. Проблема Сумної Феї полягала у тому, що усі її бойфренди були надзвичайно успішні. Після того, як розлучалися із Сумною Феєю.

– Єсть така професія – звьозди зажигать, – жартувала Сумна Фея.

Серед звьозд, які вдалося запалити Феї, були, зокрема, два інвестиційні банкіри, один з яких перший мільйон заробив уже у віці 30 (Фею він зустрів у 25), власник модних барів, народний депутат України, помічник народного депутата України (Сашко), кілька телезірок національного масштабу та кілька авторів бестселерів.

Сумну Феєю можна було би вважати жінкою, яка закохується тільки в успішних чоловіків, якби вищезгадані герої на момент зустрічі з нею не були студентами, офіціантами, волонтерами, невизнаними ґеніями, а декотрі – просто лузерами. Навіть ті, з якими стосунки починалися і закінчувалися легким фліртом, отримували від Феї астральний чек, який потім матеріалізувався в успіх – нову роботу, прибутковий бізнес, міцну сім’ю, популярність. Дехто навіть починав краще виглядати. «Якби їх колись разом зібрати, ото була би зустріч alumni, Гарвард би здригнувся від такої членомірки», – Фея перекладала цю ситуацію Елайджевою мовою. Усі ці ніштяки з небес надходили, щоправда, тільки до тих, у кого Сумна Фея справді закохувалася, бодай на кілька хвилин.

Сумна Фея та Елайджа були схожі. Сумна Фея бачила на рекламних щитах та обкладинках журналів своїх колишніх коханців, підсвічених золотим сяйвом її любові. Та йшла далі, оточена свіжою прохолодою самотності. Їй було нескладно тримати в секреті свій магічний дар: усі давно звикли, що вона Фея, а робити людей успішними – її професія. Елайджа робив успішними безнадійні бізнеси, але ніхто не вважав його блискучим, усі просто були ним задоволені, й він серйозно думав про те, що найщасливіші люди – це ті, хто витягає кроликів із капелюхів.

– Знаєш, переїду я в Київ… – Сумна Фея випустила дим у світильник.

– Ти не любиш Київ, – нагадав Елайджа.

– Ніхто не любить Київ, якщо жити в хрущовці на Виноградарі.

– Невже тобі цього всього не бракуватиме? Помешкання цього, центру, людей…

– Елайджо, люди, про яких ти говориш, майже всі вже в Києві! Ті, хто лишилися, знайшли кожен свою нішу і живуть собі чудесно. Ми тут більше не потрібні одні одному, ми більше не віримо один в одного. Ти, Іллюшенька, приїхав і поїхав, а ми тут всі до дідька один одному набридли. Нелегко чи не кожного дня бачити людей, які були свідками твоїх непересічних задатків та фантастичних перспектив, щось там їм розповідати про нові проекти або про те, що тепер для тебе найголовніша радість – сім’я і діти.

– Ну, може, для них це справді найголовніша радість.

– Угу, звичайно, інших же нема все одно. А от ти шукаєш приводу сюди приїхати, я так бачу.

– Та де, я ж уперше за багато років. Цілком випадково.

– Але думаєш, як би приїхати ще, правда?

– Ну, я не був би проти.

– Життя коротке, Іллюша, подумай про це.