Текст книги "Duty free"
Автор книги: Оксана Форостина
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)
[2009, березень-квітень]
У головах Тараса та Елайджі гуло від випитого та викуреного напередодні, від яскравого сонця та суперечливих спогадів про вчорашню ніч. Власне, у Тараса спогадів не було майже зовсім: доки діяло мобілізаційне відчуття обов’язку – привезти нашим хлопцям Елайджу – його мозок працював попри усі хімічні атаки. Але, виконавши місію, він відключився на фразі Павліка: «Спасибо, Тарас, что ты нас с таким серьезным человеком познакомил». Після цього Тарас провалився у прірву й тому тепер ретельно, наскільки це дозволяла легка вранішня нудота та надміру калорійний готельний сніданок, випитував у Елайджі про масштаби заподіяної вчора шкоди. Елайджа був надто джентльменом, аби зупинятися на подробицях. Про деталі власного вечора він теж не дуже розводився. По-перше, він тепер уже не був певен, що саме йому наснилося, а що було насправді, тоді як Тарас для верифікації не надавався. По-друге, він розумів, що коли все це йому не наснилося, то його розповідь звучатиме, скажімо прямо, по-ідіотському.
«Дивне місце, – подумав Елайджа, чекаючи, доки тітка на рецепції допише якісь формуляри та візьме його ключі від номера. – Двічі воно мене схопило, й жодного результату. Стільки тут пережив, а як це переповісти?».
– Пане Мельник! – гукнула йому навздогін тітка з рецепції з тим докором у голосі, на який здатні лише готельні тітки, секретарки зі стажем та медсестри. – Паспорт же візьміть свій!
Найкраще, що стається з нами в житті, не завжди найприємніше й навіть не завжди результативне. Якби Елайджу спитали, чи хотів би він ще раз пережити моменти трепету й болю, коли бачив з іншими жінок, які йому на той час подобалися, чи, наприклад, коли Ванда їхала додому після концерту, заледве з ним попрощавшись, то у багатьох випадках він би радо погодився. Це були коштовні миті, якийсь черговий цикл добігав кінця, у цих відчайдушних моментах було сяйво початку і була надія. І хай спершу перехоплює подих від удару, наступної хвилини біль прочахує двері у найсправжніше буття – те, що потім залишається вкарбованим у пам’ять, вривається, розриває буденність, і ти, Елайджо, дивишся на це ніби збоку, трохи зі злорадством спостерігаєш ці свої корчі і гаплик своєї пещеної буденності, солодкої та заколисуючої, тої, в яку ховаються від самотності та туги, як від поганої погоди: у теплий побут, шопінґ, безпечні «сімейні цінності» та «маленькі радощі» – всі ці теплі яблучні струдлі, ароматні свічки, coffee-table books, італійська шкіра ручної роботи, нікельований відблиск кавоварки, все, що створює ілюзію, ніби щастя можна зловити, запакувати та зберігати, що буває щастя про запас, що його можна розтягнути, покласти на депозит, вдало інвестувати. А щасливі люди мало чого потребують. Справжнє щастя невибагливе та витривале, як бойскаут, любить бути на вітрі, згорає кожної секунди, як бенгальський вогонь, щастя дере горло та шлунок, як безсонний нестримний травень.
Небо над їхнім автом витікало з міста Тернопіль, яке Елайджа залишав цього разу назавжди. У його житті міста відбивалися одне в одному, мов у дзеркалах, їхні небеса перетікали навзаєм, за великим рахунком, він лише гойдався на цих хвилях, аж поки його не викинуло сюди, як медузу.
Раніше у подорожах Елайджа розумів, що на світі є міста і місця, в які він більше ніколи не потрапить. Він бував у таких тільки по одному разові, та й «бував» – засильно сказано. Інколи це тривало кілька годин, інколи – кілька хвилин. Це могли були короткі зупинки вночі, на перекур, у туалет, на каву. Він не пам’ятав і половини їхніх назв. Але інколи саме це і видавалося йому найважливішим: ці сигарети десь посеред таких просторів, що навіть уночі було не дуже темно, ці митні переходи між Німеччиною і Польщею, ці кави у пластмасових склянках десь у Хорватії… У такі моменти йому вдавалося випити з одного погляду все життя цих маленьких містечок, все життя цих випадкових людей, які, як і він, під’їхали заправитися. Він зчитував життя на обличчях перехожих у незнайомих містах, тому пам’ятав те, чого з ним самим не було. А оскільки Елайджа зчитував тільки найкраще і найяскравіше, то життя видавалося йому назагал кращим, ніж було насправді. Ніби погана музика, яка, будучи занесена вітром здалеку, здається найпрекраснішою в світі.
Таким чином, він прожив значно більше, ніж фактичну кількість календарних днів. Щоправда, іноді він ловив себе на плутанині: йому здавалося, наче у нього була не одна юність, а сотні, й важко сказати, на котру з них він насправді міг би претендувати як на свою власну.
Елайджа вже знав, що коли рухаєшся від чогось, то приречений на ностальґію й повернення. Він також уже знав, що нічого так не зцілює тугу за втраченою любов’ю, як нова любов. Так і з усім іншим: не має значення, як сильно болить те, що позаду. Важить лише те, чому відкриваєш серце. Все це він встиг зробити гамузом протягом учорашньої ночі.
Цього разу вони з Тарасом майже весь час їхали мовчки, думаючи кожен про своє, це було комфортне для них обох, приязне мовчання, тихий і бентежний, як це буває ранньою весною, захід сонця, ритмічні зупинки на трасі. На одній з таких, уже пізнього вечора, Елайджа вийшов надвір із кавою і чекав, поки Тарас повертався у звичний тонус, вправляючись у пікапі з черговою інфернальною барменкою.
У кількох метрах від нього курила проститутка: видно, недавно відправила якогось дальнобійника та чекає на наступного. Тепло від асфальту заповнювало ніч, Елайджа видихав дим і вдихав запах ґрилю та мокрої трави, дослухався до шуму шин на дорозі. Десь у світі мчали небом величезні масиви повітря над Атлантикою, стелилися тумани в горах, зависала димка над водоспадом, здіймалися гарячі бурі в Африці. Десь у світі вони з’єднувалися у вітрі й пролітали низько над дорогою, посеред Житомирської області, захлиналися у колесах тірів, гнали обгортку з-під чіпсів до ніг Елайджи, ставали безсонням для псів, несучи їм мільйони запахів, та для Елайджі, якому хотілося лишитися тут, серед вітру, ще бодай трішки, але й їхати теж хотілося – відчиняти вікно та ділитися теплом салону зі світом, висувати надвір і задирати голову, дивитися, як падає на нього зоряне небо, які у них тут, курва, зорі, в цій їхній Житомирській області! У Тараса в машині класна музика: хороші люди слухають багато музики, а навіть якщо вони не дуже хороші, добра музика означає, що в них є якась надія, бо добра музика робить людей кращими. Дядько Мобі наповнює салон авта повітрям аеропортів, а Нік Кейв – морськими хвилями, і зоряна чаша падає на село Березина.
* * *
Усі наші розмови десь зберігаються так само ретельно, як чат у GTalk. Наші відчайдушні смс на перших важких мобільних телефонах (ми тільки почали випробовувати цей жанр – відчайдушних смс), освідчення на загублених навічно сім-картках, наші електронні листи, спалені вірусами, наші крики до Бога, надиктовані операторам пейджингової служби – усе зберігає вселенський ґуґл. Колись ми зможемо ще раз передивлятися улюблені епізоди, проте зараз на YouTube не знайдеш саме той вечір, з якого пам’ятаєш тільки колір одягу чи сорт вина, але не пам’ятаєш адреси помешкання, пам’ятаєш розклад дня, але не пам’ятаєш, яке було місто, пам’ятаєш запах снігу, але не згадаєш рік.
Раніше Елайджа був певний, що пам’ять ніколи його не підведе, що він завжди пам’ятатиме все найголовніше до деталей, він час від часу проводив інвентаризацію пам’яті, як справжній бойскаут залишаючи на своєму шляху мітки й знаки, за якими потім, повертаючись, міг би віднаходити запаси хмизу та холодні джерела. Тільки тепер він зрозумів, що так роблять ті, хто збирається повертатися тією самою дорогою. Він не озирався, але якби вирішив просто рухатися вперед, чи потрібні були би йому всі ці хитрощі виживання в екстремальних умовах? Чи потрібна була би йому його пам’ять, якби він щиро вірив у переслідуваний горизонт?
Але останніми роками він починав багато забувати. Мітки вицвітали з кожним сезоном дощів, сонця й снігопадів. Пам’ять витончено йому помстилася за ці втрати: тепер він не пам’ятав, як, за яких обставин знову опинився біля однієї з останніх зарубок, не пам’ятав, як раптом трапилося, що він перестав боятися болю.
Наближаючись до першої з міток, Елайджа побачив себе самого.
– Гей! Пане Мельник! – Елайджа прокинувся від голосу Тараса та подиху холодного нічного повітря на автозаправці. – Скоро Київ.
* * *
Цікаво, чому вони не спілкуються? Тепер, коли це не становить технічної проблеми: є мейл, скайп, фейсбук, врешті-решт, де вони один одного так ніколи і не зафрендили. Жодних тобі пристрасних діалогів у ICQ, жодних за всі ці роки.
Елайджа стояв перед білбордом з її обличчям. А потім зайшов у перші-ліпші двері якоїсь крамниці чи бару і набрав номер, який завбачливо взяв у Феї минулого літа у Львові.
Побачитись запропонувала вона, трохи здивована, та ні – добряче здивована, бо завжди мала кілька в’їдливих фраз на всі випадки життя, а тут відповіла на його монолог розгубленою фразою: «стільки років уже пройшло…».
Елайджа зателефонував їй не для того, аби побачитись, хоча, звичайно, втішився з пропозиції. Він вдихнув повітря і попросив пробачення: за втечу, за боягузтво, за кількарічне мовчання. Він дзвонив попросити пробачення і сказати, що всі ці роки намагався залишатися тою людиною, з якою вона колись познайомилася, і що хотів би назавжди цією людиною залишитися, сказати, що одного дня, відповідаючи на «як справи?», усвідомив: нічого важливішого за їхнє знайомство в його житті так і не трапилося.
Решту вони домовилися обговорити за сніданком.
* * *
Тієї ночі Елайджі снилися старі квартали під Замковою Горою – ті самі, в яких він стільки разів примудрявся загубитися. Початок сну минув у якихось в’язких розмовах, а потім Елайджа вийшов на вулицю і побачив надвечірню площу, сонце на каменях, на старих дерев’яних рамах, запорошених вікнах. Він чомусь подумав, що ця квартира на першому поверсі колись мала двері на вулицю, тут перед цими вікнами, де тепер пробивається через бруківку трава і сохне пташиний послід, була тераса ресторану. Внизу за площею вже була жвава вулиця з машинами, і він рушив убік, на сусідню площу, здається, у реальному Львові це була площа Святого Теодора, він побачив перед собою ще один дивний квартал, збудований, вочевидь, пізніше, вже наприкінці 19 століття, і, вдихаючи запах розігрітих на літньому сонці віконних рам, почав рахувати поверхи. Їх було сім, і це дуже дивно, бо аж таких високих будинків у той час не піднімали, Елайджа точно знав. А будинок стримів угору, але не загрозливо, а ніби зливаючись із сонячним світлом, зберігаючи при цьому цупку матеріальну основу старих фіранок, вазонів на вікнах, черепиці, антен, балконів, і Елайджа, рухаючись цією сонячною площею кудись у бік центру, заплакав. Від сліз і вдячності він прокинувся.
* * *
На станції «Палац Спорту», як і на багатьох центральних станціях київського метро, встановили монітори з рекламою й якимись пацаватими міськими новинами. Монітори зустріли Елайджу гірко-солодкими ролінґівськими скрипками з хіта 1997 року, знову модного тієї весни.
До однієї з колон притулився старий Елайджин знайомий, Дін. Дін зосереджено дивився у стелю. Фея минулого року розповідала йому, що Дін одружився, у нього народилася дитина, він переїхав до Києва, де підпрацьовував сторожем дач на Осокорках. Кілька разів лежав у наркології. Епізодично займався музикою, навіть привозив до Львова якихось дуже просунутих киян з концертом, де власне Фея його востаннє і бачила.
Вони привіталися, він його впізнав і навіть був радий зустрічі. Елайджа так і не зміг зрозуміти, добре йому тепер чи погано, чим він займається. Усю увагу Діна поглинала стеля, ніби там між шпаринами демонстрували кіно. Елайджа пішов до ескалатора, а Дін так і стояв, притулившись до колони, дивлячись угору.
Ванда злегка постаріла, але старінням, притаманним людям, які живуть у достатку. На неї ліг шар заможності і доглянутості. Колишні циганські спідниці та мартінси змінили дорогі джинси та футболка, стихійну копну рудого волосся – вдавано хаотична салонна зачіска. З біса дорогий нон-конформізм – від голови до п’ят. Ах, ну так, і джип.
– Мені важко було уявити тебе за кермом, коли ти сказала, що заїдеш.
– У цьому блядському місті інакше пересуватися неможливо. Таким чином перетинаєшся з мінімальною кількістю уродів. Залізай.
– Наскільки я розумію, чоловіка ти також забрала до Києва.
– І чоловіка, і малого. Не можу ж я своїх батьків ними ощасливити. Вони й так того наїлися за стільки років.
Як і раніше, вона вміла перетворювати усе довкола себе у найпривабливіше й найважливіше місце на світі. Елайджа пам’ятав, що колись, у тому минулому житті, вона дуже в’їдливо згадувала Київ як совкове, мертвотне зрусифіковане місто, джерело радше відрази, ніж захоплення. Тепер вона розповідала йому одна за одною історії про київський Поділ, тепер це було місто найцікавіших людей у цій країні, пульсуючого життя, місто, сповнене чуттєвості необтяжених радянським досвідом студентів, оточене тисячолітніми сосновими лісами, розніжене в язичницькій любові до смачної їжі та простих тілесних радощів, тепер їй подобалося солідаризуватися з цими веселими цицькастими українками, вона знайшла примирення між своєю галицькою пасіонарністю, з її вимріяною ґотикою й габсбурзьким декадансом (значною мірою теж вимріяним), та колись демонізованою великою Україною, сонною й язичницькою, здеґрадованою й зрусифікованою. Тепер вона захоплено розповідала про Чернігів і Полтаву, Кам’янець-Подільський і Чернівці, про зневажений ними, галичанами, тихий, добрий і лінивий серединно-український космос та про безмежно провінційне, ганебно роззброєне лицарське Поділля.
Вони говорили про все на світі, з радістю виявляли, що за вісім років життя у різних країнах між ними стало більше спільного, ніж коли вони жили в одному місті – наприклад, спосіб, в який вони відчували проминання часу, подорожі, книжки і фільми. Та й різниця у віці тепер була до них лагіднішою.
Елайджа вперше за ці роки дізнався, що тоді, поки вони були разом у Львові, у неї нікого, крім нього, не було, хоча він ще тоді внутрішньо змирився з тим, що це не так. Він також ніколи не наважувався думати, що був її натхненням («Я власне тоді знову почала писати пісні, пам’ятаєш?»), аж раптом виявилося, що він весь був часткою цього – судоми динаміків, тисяч закинутих рук на її концертах упродовж усіх цих років, серед усіх цих щасливих світлих людей, які стрибали під сценою. Елайджа слухав її, відганяючи колючу думку: якби він тоді знав усе це, чи прийняв би інше рішення?
Гірше було з роботою Ванди, точніше, з роботами: як і колись, вона мала їх кілька. Елайджа був неприємно здивований прізвищами людей, в яких вона вела так звані «корпоративи» й прихильністю яких користувалася. Навіть він знав ці прізвища з критичних статей про Україну у Financial Times та на діаспорних сайтах. Вона майже смакувала, впивалася тим, що вважала великою українською поразкою. Він проковтнув це, як і колись, списуючи на своє нерозуміння місцевих політичних розкладів.
Та й які політичні розклади могли мати значення в наступні кілька днів: єдине, що мало значення, – за вікном її авто летів сповнений підліткового шарму Київ, розхристаний і незграбний під квітневим сонцем, летів Володимирський узвіз і сосни на Ново-Обухівській трасі, він скасовував усі плани та переніс свій рейс на кілька тижнів. І в якийсь момент Елайджа ніби збоку побачив двох не надто молодих людей, які чи не вперше в житті разом танцювали – повільний танець у полудневій кімнаті, в однакових халатах із нашитим логотипом готелю.
Цього вечора Елайджа есемескою повторив свою пропозицію восьмирічної давності: «Ja ne khochu prokynutysia cherez 10 rokiv z vidchuttiam, shcho prosrav svoje jedyne korotke zhyttia, bo robyv vse tak, jak toho vymahav common sense». Та й що йому втрачати, зрештою?
Ванда відповіла нервово та іронічно, відклавши розмову до наступної зустрічі.
* * *
Того року Елайджі пощастило на небо. Стрімке грозове або темно-сіре, підсвічене сонцем, безкінечний екран весняних присмерків над Контрактовою площею у Києві, глибоке синє над Дніпром, коли вони з Вандою поверталися в місто, сіро-рожеві київські ранки – Елайджа не міг надивуватися, яким неймовірно мінливим воно стало цього року, мовби поспішаючи, поки він тут, продемонструвати кожен можливий візерунок, показати все, на що здатне.
Зранку він працював у кав’ярні на Подолі, із завмиранням серця відкривав есемески від Ванди, в яких вона вибачалася за спізнення, і тоді він радів хвилинам додаткового очікування, можливості насолодитися усвідомленням реальності того, що з ним відбувається. Або вибачалася, що не зможе зустрітися, бо у неї термінові зйомки, треба вирішити якісь справи малого, завезти кудись там чоловіка, і все у нього всередині судомно стискалося, він ловив себе на призабутому відчутті самотності, надії і свободи, і навіть за сумніші дні був їй вдячний. Іноді йому здавалося, що в такі моменти все якось чесніше і гостріше. Можна було зустрітися зі старими друзями, які робили йому неймовірні подарунки: показували Київ з Володимирської гірки, возили на Печерськ, де можна було купити каву в паперових стаканчиках, курити і дивитися на лівий берег Дніпра зі Співочого поля, або на «Міст поцілунків», вони водили з ним козу, пригощали веґетаріанською кухнею та голандською травою. Їхня доброта змішувалася з його гіркотою, саме тоді він усвідомлював, що це – єдина можлива опція для нього у цьому місті. Ванда таки нічого не змінюватиме. Всі його вечори належатимуть тільки друзям.
Коли він нарешті зміг витягнути її на розмову про найближчі плани, Ванда багато говорила про інші справи, розповідала історію за історією: останню, здається, про те, як вона отримала посвідчення помічника прокурора за вдалий жарт на корпоративі (пожартувала над, як згодом з’ясувалося, прокурорським заклятим другом), тому тепер не боїться даїшників.
Елайджа обережно зауважив, що раніше така компанія друзів їй би не сподобалася.
– Знаєш, Елайджа, я тут книжку твого нового президента читаю. Там його вітчим з Індонезії каже гарну фразу: «Почуття провини – розкіш, яку можуть дозволити собі лише іноземці». Тобі з твоїм американським паспортом легко говорити. Тут немає вибору, Елайджа, вони всі подонки – сині, помаранчеві, яка різниця. Думаєш, мені приємно таблом торгувати? Я маю сина на ноги підняти, він цього року поступає в університет. Чоловік йому на репетиторів не заробить. Криза фінансова надворі, якщо ти помітив.
– Я ж і пропоную все змінити.
– Слухай, наступного дня, як я піду, він буде валятися в буфеті на вокзалі.
– Влаштуйся в пристойне місце, я покрию різницю в зарплаті.
– Ти готовий платити, щоб тобі не було за мене соромно?
– Я готовий платити, щоб тобі не було за себе соромно.
– Елайджа, ти справді думаєш, що я двадцятирічна хіпі, яка може змінити одну комуну на іншу, коли мені цього захочеться? Це рішення вдарить по життю щонайменше сімох людей: малий, мій чоловік, його батьки, мої батьки…
– Вандо, малий вступає до університету, його найменше в світі цікавить твоє життя, та пригадай себе в його віці. І до чого тут батьки?
– Батьки мого чоловіка і мої батьки допомагали, коли я народила малого. Та й потім також, що там казати. Мій чоловік прожив зі мною майже 20 років, і ми з ним разом проходили через усі ці сраки. Він не вміє через них проходити без мене, а я не впевнена, що вмію це робити без нього.
– Може, б ти нарешті спробувала?
Ванда промовчала й зосередила всю увагу на чийомусь припаркованому біля кав’ярні авто.
– Я готовий переїхати. Все одно я останнім часом маю більше роботи в Європі, ніж вдома. Менше часу буду витрачати на літаки.
– Я вже нічого не зміню. Мій час минув. Я просто доживаю це життя. Найкраща його частина вже, на жаль, позаду. Все, що було доброго, залишилося у дев’яностих. Хоча все, що ми тоді робили, тепер до сраки. Країну ми проїбали, життя загалом теж.
– Якби не те, що ти робила тоді на радіо, не було б тепер цієї країни. Я вже не кажу, що на твоїх піснях ціле покоління виросло. Тобі-то якраз нема на що нарікати. Ти дуже багато зробила.
– Та ну, перестань! Це нічого не змінило.
– Слухай, ти ж ходиш до церкви кожної неділі, так?
– Ну.
– Я не ходжу. Поясни мені, чому я більше в нас вірю, ніж ти? У вас всіх більше вірю – чому?
– Бо ти наївний американець. І вчасно звідси звалив. Мені, напевно, теж варто було. Шкода, що ти тоді не запропонував.
Прикро, коли програє твоя команда.
* * *
У всьому світі, навіть тут, з’явилися тепер якщо не Старбакси, то принаймні схожі на них кав’ярні. Для когось це можливість всюди почуватися, як вдома, для когось – звірятися за такими місцями, ніби за внутрішнім мірилом. Ось і Елайджа у напівпорожній мережевій кав’ярні впізнав однакову для майже усіх країн, де йому довелося бувати, чисту, нерозбодяжену радість вечірньої зміни: напівпорожню залу й симпатичну дівчинку в кедах, з дитячими щічками і дитячою посмішкою. Вона усміхалась Елайджі, коли запропонувала йому ще одну каву, всміхалася, коли, пританцьовуючи за вітриною з морозивом, робила лате, усміхалася до знайомих за сусіднім столиком і до себе, коли ковзала у своїх кедах по блискучих сіро-білих плитках кав’ярні. Все у цьому світі було правильно: за вікном потроху розсмоктувалися вечірні корки, розповзалися містом вогники автомобільних фар, спадали присмерки, шипів кавовий апарат і лунали актуальні хіти, які Елайджа ніколи не слухав з доброї волі, але які усіх нас переслідують – у кав’ярнях, магазинах, авто – і за якими ми насправді й відраховуємо відрізки життя, коли з часом ця пошлятина раптом обертається на кляте прустівське тістечко. За сусіднім столиком молоді менеджери, збуджені, мов підлітки на першому перегляді порно, обговорювали офісних дівок і бонуси. Щаслива дівчинка в кедах понесла комусь морозиво. Все у світі було правильно.
– Янкі, купи коньяку по дорозі.
Елайджа любив Сумну Фею за здатність починати телефонну розмову з головного. Вона таки переїхала до Києва і винаймала помешкання разом із подругою, яка тепер дуже доречно була у закордонному відрядженні. Однією з принад квартири (окрім величезної площі, розташування у самому центрі міста та рештків «сталінського шику» – доглянутий паркет, фортепіано, залишки бібліотеки господарів, кілька полиць жовтої і пахучої російської літератури) був балкон, який, хоч і не відкривав панораму більше, ніж на кілька кварталів, проте забезпечував великий кавалок неба, заграву офісних центрів і центральних вулиць, а також місце для двох дзиґликів і пляшки коньяку та попільнички. І ще можна було задерти ноги на широкі бетонні перила.
– Є речі, для яких немає назви.
– Наприклад? – Сумна Фея перехилилася струсити попіл.
– Наприклад, як назвати передчуття того, що тобі дістається якийсь бонус? У дитинстві нас із сестрою дорослі рано клали спати, а самі продовжували забаву. Ми, звичайно, обурювалися, але таки засинали під їхні стишені голоси, під телевізор, а потім прокидалися – чи від того, що вони з гостями сміялися й шуміли, чи від того ж телевізора, чи ще від чогось, не пам’ятаю. Ми виходили до них у піжамах, ще сонні, і це було неймовірно радісно, ми сміялися разом з ними. Ну, тобто навряд чи ми розуміли їхні жарти чи фільми, які вони дивилися, але це так, ніби ти отримуєш в житті ще один день, ніби таке маленьке диво – тебе раптом допустили до світу дорослих.
– Ага, це так, ніби не було якихось планів на вечір, але потім хтось дзвонить, хтось приїжджає, витягує з ліжка – і гуляєш мало до ранку!
– Щось такого. Або коли ввечері, особливо влітку чи навесні, забігаєш додому помитися-перевдягнутися і ще десь ідеш. Або коли одразу після роботи кудись ідеш. Найважливіше, що не мусиш повертатися додому у присмерки, тобто коли ще світло або навіть ще сонце, а ти йдеш додому.
– Ну, це не трагедія.
– Це страшенно сумно – повертатися додому, коли сонце сідає, вечір, ластівки кричать, люди сидять у вуличних кафе… А ти йдеш додому, як дурак, і розумієш, що цей вечір для тебе втрачений назавжди. Їх же насправді не так багато, таких вечорів, тому образливо – ніби півжиття втрачаєш. Це ж ніби смерть!
– Про смерть – це ти перебільшуєш. Хоча… – Фея оперлася спиною на балкон і замислилася. – Я думаю, що тоді ти маєш слово, яке тобі потрібно: воскресіння. Якщо ти раптом отримуєш шанс прожити цей свій вечір, у сенсі не проїбати, а саме прожити, то це воскресіння. Так само, коли ви з сестрою прокидалися вночі і йшли до дорослих – теж ніби отримували на шару кавалок життя, який би інакше просто проспали.
– Амінь.
* * *
Елайджа засинав. Навпроти тьмяно світилися вікна міжповерхових готельних сходів – дорогий готель був майже порожній. Небо підсвічував центр Києва. У сусідній кімнаті тихенько похропувала Фея. Десь у своєму помешканні над Дніпром спала Ванда.
Він був щасливий. Її не було поруч, але Елайджа відчував, що вони з нею розчинені у великій хмарі, чомусь такому, що тримає й завжди тримало вкупі всі ці вечори по чужих гостинних помешканнях, з їхніми кухнями, повними сигаретного диму й сміху, старими кахлями у лазничках, з прохолодними ліжками і тихими коридорами. У таких помешканнях ночі короткі, за кілька годин сну вони перетворюються на сірі вологі ранки й кожного разу все щасливіші дні. Вони всі були пов’язані між собою, і, засинаючи, Елайджа подумав, що якби поєднати їх докупи, якби можна було переходити з дверей одного в інші, долаючи роки та сотні кілометрів, це й було б тим, що він міг би назвати своїм домом.