Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Робота Ванди в аґенції спочатку полягала у тому, аби передивлятися виставлені на продаж через оголошення квартири, знайомитися з власниками та переконувати їх продати квартиру аґенції. Трохи згодом її підпустили й до клієнтів.

До цього вона не уявляла, наскільки запущеним може бути побут людей, яким силою тих чи інших обставин дісталися величезні помешкання з чотириметровими стінами й різьбленими одвірками, з ліпниною й чудернацькими візерунками пічних кахлів. Колись в юності їй доводилося бувати в таких, вони належали її приятелям, тим самим неконвенційним «визволителям», і загалом було видно, що їхні власники не особливо переймаються побутом. З іншого боку, перейматися побутом у ті часи за всього бажання було важко, адже навіть звичайний кран у ванній купувався через знайомих. Так само теперішнє коло її спілкування ставилося до «затишку в домі» вельми відсторонено. Проте тепер вона побачила цілком інший світ: їй доводилося оглядати квартири, схожі на сквоти. Їхні стіни були вкриті якимось симбіозом запаху і кольору, це був той випадок, коли колір стін слугував очевидним джерелом запаху, а насичений запах надавав особливого відтінку поверхні. Отже, запах – смаженої їжі, старого одягу, брудного вапна, сирості й заіржавілих труб, масних шпалер, кіптяви й котів, хвороб і старості, стійкий запах газу на кухні від старої плити, запах тисячі й однієї органічної субстанції, що в’їлася у мозаїку паркету.

Їй також траплялися геть екстремальні місця, як от прибудови-шпаківні на піддашшях («Проходите на останній поверх, далі ще одні сходи, далі проходите один коридор, потім двері і ще один, а там уже наша квартира. Ні, коду на під’їзді нема»), непевні й хисткі, а якщо щиро – геть ненадійні, але безмежно симпатичні через можливість нескінченно розглядати зоряне осіннє небо з вікна на рівні даху. Або підвальні помешкання: внутрішній дворик на Ринку, в якому вона, задихаючись від вологи, знайшла немічного старушка у двох малесеньких кімнатках із мокрими стінами, настільки темними й непривітними, що вони здавалися в’язничною камерою, якби не п’єц, килими на стінах і тумбочка з ліками. Двері з так званого помешкання виходили просто у внутрішній двір, старушок їх не зачиняв, принаймні вдень.

Були й чарівні місця, які геть не надавалися до продажу: неймовірно світле горище із скляним дахом і зграєю голубів, хоча Ванда припускала, що голубів вона могла додумати пізніше. Нещодавно був дощ, і де-не-де через дірявий дах крапала вода у розставлені на горищі старі полумиски. Це була би неймовірна хата, якби єдиним входом (і виходом) на горище не були страшенно вузькі гвинтові сходи і якби власницею не була майже нездатна до нормального спілкування бабуся. Сюди ніяк би не пролізла більш-менш огрядна людина, не кажучи вже про меблі чи будівельні матеріали. Напевно, колись тут був інший вхід, бо якось же потрапили до помешкання стара чавунна ванна, газова колонка, ті ж таки меблі. Але чи все це встановили, ще коли зводили будинок, а чи десь і справді існував та в процесі неодноразових переділів і перебудов назавжди загубився інший вхід (і вихід) – невідомо, а бабця вже не згадає. А якщо й згадає, у Ванди все одно не було клієнтів на купівлю сусіднього (щонайменше на сто квадратів) помешкання, прорубування дверей, встановлення сходів та решту інженерних див. Тож вона залишила замуровану бабцю на залитому сонцем горищі з її примарною зграйкою голубів, краплями та променями у відрах і полумисках.

Ванді тепер часто доводилося говорити про гроші: холоднокровно збивати ціну, закликати до здорового глузду, додавати й віднімати суми боргів за газ та воду, суми на послуги нотаріуса, які залежали від химерності кожного конкретного випадку – з усіма цими розлученнями, домовленостями, бозна-коли зареєстрованими родичами. Найгірше було з великими старими помешканнями: покупці на такі траплялися нечасто, квартири були на ринку доволі довго, і їхнім власникам остаточно зносило дах.

– Мы передумали: мы хотим 30.

– Та ми ж з вами тільки вчора домовилися про 26! Ви ж розумієте, скільки у вашій квартирі затягне ремонт.

Під час цієї розмови вони стоять на величезній закіптюженій кухні, практично без меблів: колись біла газова плита, колись біла емальована мийка і кульгавий стіл. На підлозі чомусь багато цибулі, сушать вони її чи що? Власниця вимагає, аби у корисну площу зарахували антресолі на кухні: колись на них, певно, спала прислуга, там і тепер чиєсь спальне місце, якихось бозна коли зареєстрованих тут ельфів та гоблінів.

– Вы же знаете, что 26 – это слишком дешево. А у нас больше ничего нет. Вообще ничего, все, что на сберкнижках было, все же пропало… Нам же другое жилье надо купить? Надо. Вот вы такая умная, так найдите нам двухкомнатную квартиру за семь тысяч! В центре.

– Пропоную вже.

– Какой этаж?

– Перший.

– Мы не хотим первый.

– Є двокімнатна на другому за сім п’ятсот. Вхід з балкона. Вікна у двір.

– А где мы возьмем эти пятьсот?!

На подразник «где возьмем» реаґує син власниці, запущений чоловік близько 45 років, і десь зі свого кутка, в якому він досі дрімав, мов велика суха комаха, вступає у діалог:

– Мы не можем доложить пятьсот. Где я возьму пятьсот, мне столько не платят. И вообще, сколько они там платят… ходишь-ходишь на эту работу… – Комаха продовжує бурмотіти про щось своє, так і не вилізаючи з кутка.

– А даже если и 30, – йде в наступ власниця. – Я десять тысяч отдаю дочке в Москву. Что она в Москве за десять тысяч купит?

Вона по-справжньому обурена, цього разу мовчазною необізнаністю Ванди з московськими цінами на нерухомість і небажанням прийняти той факт, що, на відміну від Москви, їхня квартира – вход-с-подъезда-бетонные-перекрытия-ванная-восемь-кухня-девятнадцать-кладовка-десять-минут-от-центра – дістанеться якимсь канадцям (небось прихвостни фашистские!) практически даром. Її гнів стає все безкомпроміснішим, і нижче 30 вона вже не спускає. Отетерілий канадієць підписує угоду про наміри, а наступного дня починається розмова про 32 тисячі…

У роботі з львівськими клієнтами допомагало впізнаване обличчя. Тим, хто купував квартири в історичних будинках, Ванда радила знайомих реставраторів як прорабів-консультантів (чи то рабів-консультантів, як уже кому щастило). Якщо з клієнтами налагоджувався більш-менш нормальний людський контакт, вони мали гроші й не були геть одноклітинними істотами, вона також намагалася продати їм до нового помешкання картини друзів-художників (з чого мала невеличкий, але вельми помічний в її ситуації відсоток). Найексцентричніші навіть замовляли у них фрески. Хоча правдиві ексцентрики купували вілли та привозили групи дизайнерів з Італії, які мали би, за задумом власників, перетворювати скромні маєтки довоєнних гінекологів на мініатюрні версії Палацо Дукале. Вони наповнювали старі вілли «справжньою красою»: зірками на стелях, мармуром та позолотою у ванних, канделябрами та балдахінами, лицарськими обладунками та самурайськими мечами, опудалами ведмедів і соколів, дипломами неіснуючих американських академій під склом, орденами, грамотами, стрічками дворянських зібрань, дзеркалами у монументальних рамах, скульптурами античних богів, російськими іконами та мініатюрними китайськими фонтанами.

Одному з таких палаців, а саме – новоприбулого достойника з Дніпропетровська, який збирався осісти у Львові й займатися тут «импортом и экспортом, пару проектов на польской границе, я там задействован как э-э… эксперт», бракувало живопису.

– Ты когда-нибудь занималась любовью на кровати за двадцять тысяч долларов?

– Ні, – чесно відповіла Ванда.

– Вот… вишня, индивидуальный заказ… – Експерт із транскордонної співпраці любовно торкнувся вишневого бильця. – Шото они плохо выглядят…

Експерт задумливо вдивлявся в якихось аж доісторичних риб у великому акваріумі. Зверху на акваріумі лежало кілька грубих стосів газети «Бизнес».

– Выпрыгивают суки, – відповів господар на погляд Ванди. – На гостей, бга-га-га! Шутка. Не, если серьезно, то када кормишь, чуть подпрыгивают, смотреть надо, шоб палец не отгрызли.

– А чим ви їх годуєте?

– Да в том то и дело, что им специальных рыбок надо, маленьких таких, это ж хищники. Мне водитель в зоомагазине покупал, так они поняли, шо я на корм, и продавать перестали. Теперь на базаре телятину берем… Значит, смотри сюда: вот тут и тут нужно повесить че-нибудь. Ну, шоб подходило по интерьеру.

«По интерьеру» підходив живопис Гензеля і Ґретель. За тиждень у їхній майстерні експерт кілька разів роздивився запропоновані роботи, потім зробив ще кілька кіл, принюхався і нарешті вибрав дві (олія, полотно, впізнаване Старе Знесіння з міді і зелені).

– Они в единственном экземпляре? – спитав експерт і засопів.

– Ну да… – Гензель був трохи заскочений запитанням.

– Точно? – експерт насупився і знову засопів, цього разу через те, що, притиснувши підборіддя до грудей, намагався запалити сигарету від золотої запальнички, яка висіла на дещо закороткому, золотому ж, ланцюгу.

– Ну, звичайно… У мене все в одному екземплярі… крім офортів, зрозуміло.

Уточнення не сподобалось експертові й посіяло сумніви.

– Ты понимаешь, мне денег не жалко, я тебе еще накину, если надо. Но ты пойми, это должно быть тока у меня!

Все ще не роздуплений Гензель намагався стежити за його думкою.

– Мужик, ты мне смотри, если я узнаю, шо ты еще кому-нибудь такое нарисовал… или даже похожее… мужик, ты ж пойми, я тебя везде найду!

Гензель і Ґретель застигли на канапі з увічливим виразом обличчя. На Ґретель перестали подзенькувати прикраси. Ванді хотілося провалитись у пекло, прихопивши із собою експерта.

– Так шо давай вот эту и эту. Ну, ты меня понял, да?

Уперше в житті Ванда почала заробляти пристойні гроші. За якийсь час у неї навіть з’явився надлишок, і вона навіть повірила, що більше не має переживати принизливих позичань грошей у батьків (тим болючіших, що позичати доводилося з їхніх жалюгідних університетських та бібліотечних зарплат) або ще принизливіших – за посередництвом чоловіка – у його батька, із щедрішої платні обласного чиновника, не раз згірченого наріканнями ближнього кола на Вандине ефірне блюзнірство та байдужість до державотворення, або майже безнадійних – у друзів, уражених таким самим безгрошів’ям, а також закладань прикрас у ломбард та сплавлянь книжкових раритетів букіністам. Їй бракувало радіо, її дратували якісь накладки з репетиціями, але загалом життя так-сяк налагодилося. Життя навіть почало їй подобатися, тільки от Елайджа відчутно віддалився. Можливо, вона просто надто звикла до його щенячої відданості та захоплення, все ж таки він уже доволі довго тут прожив, аби втратити наївність, яка так приваблювала її на початках. Що певнішим себе він ставав, то менш певною і навіть привабливою почувала себе Ванда. Вона знала, що у нього з’явилося своє автономне життя, нові друзі, він ставав критичнішим до речей, які вона робила з групою, він навіть сперечався з нею про політику. Втім, як і раніше, уважно її слухав, хоча, хто його знає, можливо, ця уважність завжди була лише наслідком непевного володіння мовою. Він вимагав більше уваги, а одного разу навіть запропонував, аби вона переїхала до нього на Личаківську, тобто підняв тему, якої вони не торкалися від часу першої зустрічі. Тримаючи її за зап’ястки, він щось говорив про волю і про довге життя попереду. Ванда так розгубилася, що навіть узяла кілька днів на роздуми, хоча від самого початку знала, що не наважиться, ніколи не наважиться.

Тим часом Елайджа зійшовся із середовищем експатів, які працювали у Львові. Втім, середовище – заголосно сказано, насправді це була невеличка компанія, 10–15 молодих людей, що їх, подібно до Елайджи, невідомо яким вітром сюди занесло. По п’ятницях вони збиралися в одному з барів на Ринку, потім перебазовувалися в інший, потім йшли в «Ляльку», потім витривала частина їхала в якийсь інший клуб, і по ходу чоловіки з більшим чи меншим успіхом відчалювали з принагідними абориґенками. Тобто тішилися життю так, як це робили їхні колеги у Східній Європі протягом останніх майже десяти років.

До товариства обов’язково мали долучати пару-трійку місцевих мешканців. Юнаки були в меншості, переважно кмітливі, сором’язливі, теревенили на ґлобальні теми, наприклад, про сорти пива чи перспективи демократії в Україні.

– There is no democracy here, – переконувала Елайджу спортивної статури канадійка, яка вивчала українську виборчу систему. – No democracy… Ne-ma demo-krati-i, – повторила вона чомусь українською, вочевидь, аби Елайджа перейнявся усвідомленням того, яка насправді жопа з демократією в цій країні. Канадійка скоро мала відлітати додому й меланхолійно жартувала, що мама досі не може знайти на карті, куди занесло її кровиночку.

Львівські жінки, які «прикрашали товариство», ділилися на дві головні категорії. У багатій підвидами меншості були трохи старші тітки типу Феї (вряди-годи вона залітала на ці зібрання, але ніколи не затримувалася надовго), які разом із тими американцями-канадійцями-німцями-голандцями працювали або мусили ними в певний час опікуватися, або перекладали, або допомагали знайомим своїх знайомих, або просто хотіли потусувати в новому товаристві, принагідно ностальґуючи за стажуваннями-навчаннями-відрядженнями. Чоловіча складова вечора їх, звісно, приваблювала, але оскільки тітки були без ілюзій, то вони радше цінували експатів за чистий одяг, приємний запах, стриманість у споживанні алкоголю й відтак гарний колір обличчя, а також добрі манери. Зазвичай вони могли цілком пристойно підтримувати розмову англійською, виглядали подібно до своїх колеґ-жінок із числа Westerners і поводилися емансиповано – принаймні в присутності останніх, принаймні з солідарності.

Значно цікавішою була друга категорія, довкола якої завжди нагрівалося повітря. Представниці другої категорії, студентки – майбутні лікарки, ветеринарки, економістки, юристки – збиралися на п’ятничне пиво, як в останній бій. Тобто попередньо їм треба було набрехати актуальному Васі про родинний обов’язок вигулювання діаспорних родичів або про інтенсивну підготовку курсової у колежанки вдома, провести роз’яснювально-виховну роботу з мамою, аби та здуру не попалила леґенду, ретельно поголити все, що треба, вдягнути нову білизну, вбратися не надто виклично, але при цьому вигідно вирізнятися формами на тлі недотраханих товстодупих канадійок, які там будуть, зробити укладку і манікюр, а потім цілий вечір напружено пильнувати, аби не перетнутися з кимось із Васиних кумплів або сучок з його під’їзду, але дякувати Богу, ті по таких кабаках не ходять. Ці іноземці чомусь дуже люблять кабаки, де жахлива хіпаблудська музика і взагалі самі хіпаблуди. Якби Вася довідався, з ким його мала бухає, дістали би тягла і вона, і все багатонаціональне товариство. Але оскільки Вася присвячує вільний від тьоли вечір суворим чоловічим розвагам, дєвочка старанно посміхається голандському волонтеру або канадському бізнесмену, ввічливо вслухається в їхню ламану українську або ламану російську, навіть намагається говорити ламаною англійською, мужньо приховує нудьгу і ще мужніше витримує холодну ввічливість жінок першої категорії та іноземок, а також гомосексуалістів різного громадянства. Бо її головна місія на нинішній вечір – показати клас цьому буржую, із завмиранням серця думаючи в цей момент про те, що можна буде послати Васю з його галімой дєвяткой та вічними виїбонами, послати клятий Сихів, послати смердючі маршрутки, одружитися з голандцем, жити в Голандії – ЖИТИ В ГОЛАНДІЇ! А якщо це тупеньке не поведеться на шлюб, можна триматися Васі, це навіть зворушливо – триматися Васі, мало того – це патріотично. Це власне й є патріотизм, це любов до Батьківщини, це жертовність, якої ці сучки з Торонто ніколи не зрозуміють.

Елайджа знав кілька пар, для яких таке взаємне культурне збагачення завершувалося цілком щасливо. Ну, звичайно, не обходилося без моментів притирання. З одного боку, були обережні спочатку, а згодом усе прозоріші натяки, що глибоко декольтовані топи зі стразами, міні-спідниці і мештики на шпильках носять винятково професіоналки, і місце їм у спільному житті там же, де й майткам з розрізом на задниці та панчохам у сіточку, тобто в потаємних шухлядах сімейної спальні, куди згодом топи, спідниці та шпильки успішно й переміщалися; було примусове, зі сльозами, змивання косметики і зі сльозами ж опановування англійської, і заборона куріння та ходіння по дискотеках з однокурсницями, і просто заборона однокурсниць, і jogging зранку, і планування сімейного бюджету з калькулятором, і напади ревнощів – такі, шо Вася атдихаєт.

З другого боку, було знайомство з дорогою галицькою родиною, дегустація холодцю, важке алкогольне отруєння після співбесіди з майбутнім тестем (на другій пляшці тесть уже вільно розмовляв голандською, англійською, німецькою – потрібне підкреслити), купівля мохерового светра в подарунок бабі на селі, верески подружок нареченої, поклони, шлюб у церкві, весілля в їдальні школи, яку колись закінчила наречена, посильна участь у бійці двоюрідного брата нареченої з її ж однокурсниками, тужливі весільні пісні, недільні обіди в тещі і – нарешті – вимушений від’їзд світ за очі, навіть додому, разом із нею, від’їзд із цього прекрасного міста, де кожної п’ятниці студентка з вологими очима і духмяним волоссям готова була натхненно і якісно відсмоктати першокласну євросоюзівську сперму.

А втім, і серед цього достатньо передбачуваного континґенту іноді траплялися справжні знахідки. Одного такого вечора, коли Ванда, заклопотана хворим малим і роботою, надовго зникла з горизонту, Елайджа поїхав додому в товаристві підтягнутої життєрадісної дівчини із хлопчачою зачіскою.

На кількох джазових концертах Ванда бачила їх з Елайджею разом. Можливо, це було пов’язано лише з тим, що фірма, в якій працювала дівчинка, спонсорує концерти, заспокоювала себе Ванда, можливо, він просто намагається бути люб’язним, припускала вона, побачивши, як Елайджа у прохолодний вечір віддає дівчинці свою куртку. О’кей, Вандо, мусиш ходити на ці концерти, мусиш, куди дінешся, ти ж здуру підв’язалася бути ведучою, ніби захотіла всі гроші на світі заробити, мусиш бачити їх разом.

Вона виявилася неготовою до цієї зміни – не до того навіть, що він тепер з іншою, а до того, що її золотий хлопчик сам тепер став іншим, він змінився, наче йому в око потрапив уламок чарівного дзеркала, і в його новому жорстокому світі тепер немає для неї місця. Нова закоханість робить людей по-дитячому жорстокими до старого кохання, та й узагалі жорстокими, як і жадоба до кожного прожитого життя. А йому таки нестримно хотілося жити, і Ванда за цим його поривом не встигала: надто обтяжливими були її щоденні турботи. Тим часом він, як виявилось, може задовольнятися чимось банально привабливим, бути примітивним, як жаба, хапаючи язиком усе красиве та яскраве, що повз нього пролітає. Він тепер має молоду дівчинку, має, бо може. Певно, усі би хотіли, тільки не кожен собі дозволить. Дивно: вона, Ванда, зірка, об’єкт обожнювання й поклоніння, ніколи не думала, що колись програє молодому м’ясу. І ніколи раніше не боялася старості. А тепер їй лячно було, попередньо не зробивши глибокий вдих, подивитися в дзеркало – аби не побачити там старече обличчя. З неї витікала сила, від неї йшла молодість, земна куля розвернулася, і Сонце більше не гріє на тій широті, де вона підкоряла зали, де вона впевнено трималася на ногах кілька діб поспіль, де вона впивалася любов’ю чоловіків і жінок, її голос тепер в’язне у темряві.

В якийсь момент, укотре спостерігаючи за ними, усвідомлюючи очевидне (разом прийшли, разом пішли, що ще треба продемонструвати, аби ти зрозуміла?), тамуючи підступ нервової нудоти, зриваючи целофан із другої за день пачки сигарет, Ванда зловила себе на відчутті, яке її злякало. Вона зачаровано дивилася на такий знайомий їй діалог випадкових доторків, вигин голови, профіль дівчинки, ямочки на щічках, зачіску, що відкривала довгу шийку. Дивилася і розуміла, з жахом і обридженням до себе, що насправді їй подобається за цим спостерігати.

[2000]

Елайджа почав нервувати, що поки він стирчить у Львові, вдома відбувається щось насправді цікаве й вартісне, він кожного дня думав про втрачені шанси, пройобані можливості, про те, що з ним не відбулося вчора, не відбудеться нині, й про те, що він точно не встигне завтра. Вперше за час свого перебування у Львові він відчув беззмістовне й марне проминання часу. І якщо старші товариші 1990 чи 1991 були певні того, що саме тут, overseas, вершиться історія, то Елайджа у 2000 такої певності не мав. Точніше, йому все частіше здавалося, що життя є деінде.

З часом Елайджа помітив, що сповзає в якусь тягучу нецікаву муть. В його житті побільшало негарних жінок, якихось малознайомих бездарних поетів, які прагнули його товариства, обдертих гуртожитків, переобладнаних під офіси, переповнених пом’ятими обличчями та прилаштованими під попільнички банками з-під Nescafé на підвіконнях між поверхами. Довкола чомусь стало більше хрущовок, поганої музики, нікому не потрібної роботи. Чудовий секс із підчепленою в «Ляльці» красунею виявився власне сексом. Красуня була приємна, розважлива, ненав’язлива, цілеспрямована й дисциплінована у роботі, ходила на курси французької та займалася марафонським бігом. Елайджі хотілося задушити її подушкою.

Старі друзі якось усі одночасно обросли сім’ями та дітьми. Серед нового середовища він почувався чужим: бачив у «Ляльці» ці нові обличчя, бачив, що роблять вони, як ось Дін, щось цікаве й натхненне, але не міг до них наблизитися. Спостерігаючи на віддалі за їхнім кипінням, їхньою внутрішньою динамікою, коли вони сиділи біля «Ляльки» перед концертами, Елайджа зчитував, що за кожним з них і за всіма разом стоїть якась своя історія, якісь свої передранкові осяяння після довгих вечірок, свої звіряння у сірі теплі дні, напруження літніх сутінок і нічне розгрішення, приголомшення від прослуханої разом музики, хвилі запахів сирості й тютюну, які тільки раз у житті можна відчувати так гостро, потім це притупляється, – для них саме зараз дивовижно розгортається світ, як недавно розгортався для нього. Вони знаходили один одного, ділилися один з одним теплом і гіркотою, між ними міцніла та істинна людська любов, яка буває між самотніми дітьми, що вперше – подорослішавши – зустрічають свої справжні рідні душі, віддають один одному свою нерозтрачену щирість, як уже ніколи опісля. Але він, Елайджа, був тут чужим. Щось він уже втратив, і вже не вскочить у золоту фазу – час був до нього немилостивий, як до безквиткового пасажира.

Шеф кілька разів делікатно підводив його до розмови про планування кар’єри. З усього було помітно, що шеф не в захопленні від того, як Елайджа забив на планування кар’єри хуй. Термін його волонтерської роботи скінчився, останні півтора року він стрибав від проекту до проекту, щось мутив із голандцями, розпорошуючись та не надто переймаючись тим, куди це його приведе. Іноді здавалося, що він хоче залишитися тут назавжди, тут, де неможливо нічому путньому навчитися, хіба корупції. Молодому чоловікові давно час переходити на нормальні стандарти, можливо, вступити на програму MBA, його східний досвід навіть може видатися цікавим і стати неабиякою перевагою на співбесіді.

Елайджа слухав ці нарікання в пів-вуха, але вже не міг позбутися неспокою й бажання вирватися хоч кудись, просто аби щось змінити, зрушити воду безнадії. Це місто себе вичерпало, він взяв усе, що міг, і доки довколишня дійсність не стала пародією на саму себе, треба тікати. Принаймні, він завжди пам’ятатиме її як найкращі часи у своєму житті.

Елайджа вирішив, що час настав. Він вирішив їхати додому.

У паризькому аеропорту Charles de Gaulle він відчув майже забуту повноту запахів, жвавий рух, перед ним дослівно був цілий світ, тут же, у цій транзитній зоні, й зосереджений: ось він, від аксесуарів Hermès у duty free до індійських програмістів із дешевими торбами на шляху до свого кращого майбутнього, світ сповнений елеґантних жінок та безлічі можливостей, так ганебно ним недосліджений. Він таки прийняв правильне рішення.