Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

[2009, березень]

У Франківську Елайджею опікувався веселий балакучий хлопець із Фонду Ніксона. Він (Фонд Ніксона) фінансував його (Елайджи) семінари для молодих підприємців, а також членів громадського об’єднання «Чин і дія». Тарас (так звали хлопця) мав везти його до Тернополя, а потім до Києва. Він також виявився першим (після співробітника американського посольства), кому Елайджа розповів про загублений паспорт, й одразу запропонував зголоситися в міліцію. Елайджа спочатку пробував був пручатися, адже посольство цього не вимагало – й він міг не долучати жодних паперів з української міліції до своєї апеляції про відновлення паспорта, але врешті вирішив перестрахуватися.

Поки учасники його тренінґу ходили на обід, Тарас відвіз Елайджу до районного відділу міліції, розташованого у старій австрійській споруді. На другому поверсі, куди вони піднялися немилосердно темними сходами, підсвічуючи мобільним Тараса, стало зрозуміло, що світла немає в цілому будинку. У кромішній темряві коридорів тихо сиділи інші відвідувачі, переважно зі схожими проблемами – витягнутими гаманцями та втраченими документами. Час від часу коридори освітлювала смужка світла з прочинених дверей кабінетів. Туди-сюди ходили співробітники міліції та, як підозрював Елайджа, затримані. «Цікаво, як у такій темряві ми маємо відрізняти ее… підозрюваних від поліції?» – промовив Елайджа. «Вони й при світлі не дуже відрізняються», – меланхолійно підтримав світську розмову Тарас.

Елайджа вже встиг відвикнути від западань у темряву, які в тій чи іншій формі тут періодично траплялися, завжди раптово.

– Перепрошую, Ви не знаєте, коли буде офіцер? – спитав Елайджа у масивної постаті, що кудись поспішала у присмерках сходів.

Силует раптом зупинився і, дивлячись у темряву, зітхнув:

– Ой, пане, да хто тут щось знає…

Тарас тим часом закінчив шипіти на когось по мобільному.

– Ми сьогодні вечеряємо з мером, – повідомив він, клацнувши мобілкою. – І з заступником губернатора. І ще з якимись мудаками.

Увечері виявилося, що мер перепросив і послав замість себе жваву жіночку з Фонду розвитку туризму. Заступник губернатора виголосив перший тост за «мальовничу Франківщину», потиснув Елайджі руку і звалив. Залишилися мудаки. Ну, й учасники тренінґу – ті, що не поїхали додому.

– Давайте вип’ємо за наших американських друзів! – кобіта з ОДА підняла келишок з напівсолодким вином до Елайджи й Тараса.

– Треба звідси звалювати, – сказав Елайджі на вухо Тарас, не припиняючи, на правах американського друга, посміхатися кобіті з ОДА. – Сьогодні в «Химері» концерт.

Вони вийшли на вулицю, й Елайджа зауважив, наскільки довшим став день. Хоча було темно, на вулиці ще відчувалися недавні сині присмерки, пахло вітром і талим снігом. Усвідомлення того, що він іде на концерт у нічний клуб у Франківську, вибивалося зі звичної тканини його життя останніх кількох років саме настільки, аби знову відчути хвилювання, ніби він підліток і збирається купувати пиво за підробленим водійським посвідченням.

Тарас та Елайджа прийшли до невеличкого нічного клубу з претензією на богемність, коли концерт уже майже закінчився. Вдячна публіка встигла заповнити залу сигаретним димом, алкогольними випарами, ревом, тупотом, жаром. Тарас навсібіч вітався та обіймався. Напівголі музиканти стікали потом. Елайджа майже одразу забув про загублений паспорт.

Тарас потягнув його вглиб зали, де за столом сиділа частина музикантів, красива повногруда дівчина з тамбурином, два підозрілих типи, з тих, які можуть з однаковою вірогідністю виявитися і бандитами, і кураторами театральних фестивалів, та безнадійно п’яна тітка невизначеного віку з брудним пластиковим пакетом на колінах.

На Елайджине щастя, ніхто особливо не цікавився його постаттю. Усю увагу столу забирав на себе огрядний та добре вдатий чувак, який саме підняв тіло над столом, аби виголосити тост. «Промови сьогодні не закінчаться!» – розпачливо подумав Елайджа і весь напружився.

– Більшість людей насправді дуже багато всього має. – Чувак, здається, не вимовляв частини звуків навіть у тверезому вигляді, а тепер язик слухався його ще менше. – Усі ми, гівнюки, маємо здоров’я, зір і слух, руки-ноги, світлий розум, таку-сяку зовнішність.

– Не будь такий суворий до себе!

– Іди нах! Так отож: ми згадуємо про те, як багато маємо, тільки тоді, коли стикаємося з каліцтвом, нещастям, бідністю. У нас усіх закладений страх втратити те, що маємо. Одне слово, «лішь би нє било войни». Але більшість мудаків, таких, як оце ви тут, якщо їх попустить, якщо вони схоплять життя за яйця, зразу починають жерти наркоту, трахатися направо й наліво, накладати на себе руки, їхати мозгами… І я, шановні, подумав: якщо мати все, якщо мати всі ці грьобані атрибути щастя і при цьому не бути свинею і не скурвитися, хіба не можна побачити чогось більшого? Хіба не можна ХОТІТИ більшого? Хіба так погано хотіти більшого?

Один із підозрілих типів підняв голову над столом.

– Аа… ли-верди! – сказав тип гидким голосом. – Дорогий Хома!

Тип на секунду завмер з цією думкою і гикнув.

– Великі мудреці й пророки йшли за істиною до бідних і хворих. Як принц Сіх… сіх… Сідхартха, наприклад. Коли бідні й хворі ставали заможними й успішними, як принц Сідхартха, вони не видавали ніяких особливих істин. Ніхуя мудрого, скажу я тобі, Хома.

– Нє согласєн! – Хома показував свою незгоду, активно жестикулюючи чаркою з горілкою. – Просто твої злидарі спамлять, куме, спамлять і брешуть! Дай їм найкращу, найґеніальнішу ідею, і вони максимум за життя одного покоління підрихтують її під свою сірість і посередність, під слабкість, під страх за свої кубельця, під свій інстинкт виживання й розмноження!

За столом запала неприємна атмосфера отверезіння. Другий тип, схожий на добре вгодованого бульдога, впевнено потягнувся розливати горілку по чарках. Елайджа жестом показав, що вже замовив собі коньяк на барі. Тим часом Хома, офігіваючи від раптом набутих ораторських здібностей, набрав повітря та продовжив проповідь:

– Страх робить людей рабами, друзі. І люди перетворюють усі хороші речі цього світу на прожитковий мінімум. Віру – на церкву. Одкровення – на догму. Кохання – на шлюб. Любов і відданість – на сімейні, курва, цінності. Пристрасть – на секс, а секс – на порно. Музику – на шоу-бізнес. Поезію – на шкільну програму… – На цих словах він грізно блимнув у бік одного із сусідніх столиків. – Розумієте, блядь, ми всі думаємо про виживання, але якщо перейти межу, коли про це не треба думати й не стати свинею, там же щось є, га? Є ж якась істина, більша за ту хуйню, яку нам цілий час тут тулять?

– Мій чоловік – Ван Ґоґ! – раптом пронизливо заверещала п’яна тітка. – Мій чоловік – ґеній, ви всі його вуха не варті! – вона погрозливо замахала перед собою пластиковим пакетом.

Усі почали говорити одночасно. Типи підсовували тітці чарку й якусь тарілку з закускою, час від часу ухиляючись від гіпсового зліпка вуха, який вона тим часом видобула з кулька і намагалася тицьнути під ніс кожному з присутніх. Красива дівчина залізла на коліна до Хоми. Музиканти щось замовляли офіціантові та подавали мімічні знаки Тарасові.

– Ой, бля… почалося! – Тарас смикнув Елайджу за кишеню. – Це надовго. Ви не хочете з нами вийти на вулицю перекурити?

– Мальчікі, ви дунути? Я з вами! – дівчина злізла з колін Хоми, який занурився у світоглядну дискусію з власницею вуха Ван Ґоґа.

– Голосніше ще скажи…

Вони вийшли надвір. Тарас пустив цигарку по колу. Елайджа доєднався радше з увічливості. Йому й так було добре: він знову був у країні, яку давно і болюче любив, у нього в ногах весняний вечір, п’яні музиканти та підозрілі типи, схожі на серійних убивць, говорять про щастя та істину. Хтось у цю хвилину, затиснувши у кишені його паспорт – незрозуміло, нафіга він йому: попалять же одразу – пробирається під патронатом чуйного, відважного і навіть не дуже жадібного українського прикордонника Маромороським хребтом, залишаючи за спиною останні електричні стовпи цієї країни з їхнім світлом, ступаючи крок у крок з афганцями та прикордонником, аби вигулькнути з ним, із паспортом тобто, вже у Румунії – і у нього безхмарне європейське майбутнє. Життя загалом налагоджується.

До них приєдналися музиканти, вони саме виволокли з клубу тітку з вухом Ван Ґоґа, аби трохи провітрити і, якщо пощастить, позбутися. У них із собою також була трава, один із музикантів виявився джентльменом і ентузіастично накурював дівчину, притискаючи її губи, видихаючи в неї дим, ніжно тримаючи за голову. Усім швидко стало весело, дівчину зовсім розвезло, вона до сліз сміялася з якихось їхніх внутрішніх жартів, музиканти сміялися з нею, витирали їй сльози і кричали у чорну ніч: «Не плач, люба, нас тут кілька дорослих сильних мужчин! Ми врятуємо тебе!».

Трохи осторонь стояли Елайджа та тітка. Елайджа стрільнув у Тараса світле «Marlboro», тітка зачудовано дивилася на решту компанії, здавалося, вона залипла десь у спільному зі своїм Ван Ґоґом просторі.

– Ви мене засуджуєте? – несподівано рівним тверезим голосом спитала шизофренічна тітка Елайджу.

– Ні, – несподівано чесно відповів Елайджа. Тітка зітхнула і також закурила – видобуту зі своїх химерних лахів смердючу цигарку.

«Хто я такий, аби її засуджувати», – подумав, але не сказав Елайджа.

[1997, вересень]

– Пішли, покажу тобі справжній андеґраунд, – Блюм був серйозним і навіть похмурим.

Вони пішли дивитися картини, так офіційно звучала мета їхнього візиту. На відміну від переважної більшості дотеперішніх візитів, цього разу вони йшли до художників (подружньої пари) додому, майстерні ті не мали. Елайджа хотів купити дорогою пляшку, але Блюм порекомендував узяти якоїсь їжі.

Художникам, до яких вони прийшли, було за 60. Навряд чи вони були найстаршими, з ким познайомився Елайджа, просто про вік тих, інших, він не замислювався, позаяк їхнім віком були заслуги й визнання. А тут вік кричав – очима, запахами, поставою, одягом.

Раніше, до того, як сюди приїхати, майже в усіх фоторепортажах звідси він зауважував старих людей, особливо жінок, часто у хустках. Уже на місці йому не так впадала у вічі кількість старих людей, зокрема, й жінок у хустках, як їхня відсутність там, де він міг їх побачити вдома: насамперед у кав’ярнях (тут у кав’ярнях сиділи винятково молоді люди) та ґалереях, куди його водили Блюм і Фея. «Де ж вони зустрічаються один з одним? – думав Елайджа. – Мають же вони якось соціалізуватися?».

Звичайно, вони зустрічалися на недільній службі у церкві, це Елайджа зрозумів у перші тижні приїзду. Так само, як у багатьох інших містах, пенсіонери грали в шахи на лавочках у центрі. Тут-таки був імпровізований Гайд-парк, місце політичних дискусій, що, як йому пояснили в офісі, називалося «клюмбою». Пояснили і порадили не лише не брати участі у цих дискусіях, але й приховувати знання української, якщо дійде до безпосередньої зустрічі з їхніми учасниками. «Але якщо людина не любить шахи, не цікавиться політикою і не ходить до церкви? Куди їй піти?» – ламав він голову далі. Та в цих краях старість була сором’язлива і мовчазна, більшою мірою, ніж будь-де в межах Елайджиного досвіду.

Подружжя мешкало у театрі. Точніше, у квартирі при театрі: це була звичайна, дуже маленька квартира у звичайному старому будинку з дерев’яними сходами, тільки замість звичайних сусідів у них були актори театру, які мешкали поруч на таких самих правах, у схожих мініатюрних обшарпаних квартирах. Десь тут-таки, далі коридором, були репетиційні, кабінети директора та головного режисера. Здається, зручності були спільні.

Навряд чи вони колись училися на художників. Чоловік працював у театрі освітлювачем, дружина опікувалася інвентарем. Те, що показали господарі кімнатки, було доволі пристойними зразками примітивізму та обережними й вправними спробами у поп-арті. Їм обом подобалися яскраві, навіть ядучі фарби, і їхні роботи були сповнені нескінченної туги та відчаю, так, наче виражали останнє надлюдське зусилля змінити безпросвітну дійсність, а оскільки вони не вірили, що можна змінювати зміст і навіть форму, то просто розмалювали її у веселіші кольори. У їхній кімнаті було мало світла, навіть за тутешніми мірками, де вікно у вузький і темний внутрішній двір вважалося звичною справою.

Облаштування їхньої кімнати загіпнотизувало Елайджу: переважна більшість речей походили з тієї епохи, яку він тут уже не застав, ще ніде йому не траплялися такі старі речі, якщо, звичайно, не рахувати музейних експонатів та пропозицій антикварних крамниць, але то були цінності, а тут йшлося про речі, які люди зазвичай викидають: меблі, одяг, книжки, альбоми для ескізів, покривало на канапі, край постільної білизни, який з-під нього визирав, начиння на столі, серветки на комоді – все це з якихось ще 1960-х, це були дешеві й негарні речі, з тих, які зберігають лише в одному випадку: від крайньої, межової бідності.

До них прийшли й інші гості: ще один художник, чимось неприємний чоловік років сімдесяти, який приніс кілька своїх робіт, а також фотограф, якого всі називали Віля. Віля мав зачіску, як на розтиражованих портретах Бетговена, залишки тої зачіски, якщо бути точними. Голос, жести та постава підштовхували до думки, що він міг би грати короля Ліра.

– Я єдиний у світі, хто втілив філософію Ніцше у фотографіях! – урочисто оголосив Віля для Елайджи. Він показував йому чорно-білі фото, судячи з одягу та зачісок, зроблені переважно років двадцять тому. Віля любив різкі тіні та затемнення, які робили його фото брутальнішими.

Підтягнулася Ванда. Їй сподобався живопис, але Елайджа помітив, що їй важко знайти спільну мову з господарями, що вона виявляє до них прихильність, дуже уважно слухає та ще уважніше роздивляється роботи, але десь у глибині бореться з відразою та відчуженням. Наприкінці зустрічі Елайджа купив картину. Наступного дня швидко забрав її й заніс в офіс, так назавжди там і залишивши.

Був відчайдушний кінець вересня, один із тих днів, коли тут уже висить дощ у повітрі, й дні з сіро-сонячних стають просто сірими. Але про це Елайджа тоді ще не знав.

Ванда кудись поспішала, видно було, що вона хотіла позбутися Елайджи якнайшвидше. Вони розпрощалися, Елайджа повалив, залишивши її недалеко від «Вавилону». За десять метрів він усвідомив, що йде додому. Тобто що він зараз прийде додому і залишатиметься наодинці з рештою цього металевого на смак дня, а головне – залишатиметься у повній невідомості. У неї з’явився хтось інший? Вони більше не бачитимуться? Цей факт – сірість і волога, невідомість і жодних планів на нині – був настільки нестерпним, що Елайджа повернув назад. Він знайшов Ванду біля телефонної будки, її здивував його вчинок, і вона не надто вдало приховувала, що не в приємний спосіб: він, завжди такий стриманий і раціональний, раптом починає викидати колінця у стилі кіномелодрам із життя підлітків. Вона сказала, що їде додому, але Елайджа мав настільки жалюгідний вигляд, так по-щенячому кліпав віями десь із висоти своїх геть мокрих метра вісімдесяти семи, що Ванда запропонувала провести його до трамвайної зупинки. Вона сумно жартувала з приводу його істерики й делікатно дала зрозуміти, що його розважливий бік приваблює її більше, ніж подібні до сьогоднішнього пориви. Вона поцілувала його на прощання й загалом намагалася бути ніжною. Елайджа відчував не так ніжність, як намагання, й ще на кілька тижнів залишився згірчений і переповнений тривогою.

«Невже це все, невже це фінал?». Елайджа не міг повірити, він був не готовий до цього, можливо, тому, що взагалі не думав про них у категоріях майбутнього і минулого, «завтра» чи «колись». Із Вандою можна було перебувати лише в цьому особливому проживанні часу, вона була всеохопним «тепер», і це тривале «тепер» легко було сплутати з вічністю. Поки Елайджа знав, що у нього є Ванда, думки про майбутнє не мали над ним влади, він просто переставав думати про таке. Коли у них було зовсім мало часу, він не відчував, що йому бракує секунд, хвилин чи годин, він відчував, що йому бракує її. Відтак час і Ванда ставали тотожними, вона була невіддільна від часу, їх обох завжди бракувало, завжди одночасно.

Жах був таким сильним, що протягом перших тижнів заціпеніння рятувало його від розпачу. А потім він таки почав боязко приміряти життя без неї: як це буде – ходити містом, знаючи, що зустріч із нею нічого не принесе й нічого не змінить, бо їх уже нічого істотного не пов’язуватиме? Як це буде, якщо його місце займе хтось інший? Чи вона поведе того, іншого, на той самий дах? Невже цілий організм із підгнилого дерева, каміння й темної цегли, випарів підземної ріки, протягів і запахів, брудних вікон, гіпсових крил і чуттєвих бетонних вигинів не збунтується, якщо місце Елайджи посяде хтось інший?! Хіба не ділив він із ним – цим організмом – острах і сперму, дріж і тілесне тепло? Чи зможе він – Елайджа – кохатися серед цього міста з іншою жінкою, чи не розверзнуться під ним усі ці тутешні зелені й брунатні безодні? А може, це якраз і є кара за їхню необережність, бо своєю ірраціональною частиною Елайджа завжди відчував, що вони з Вандою ходили краєм темряви, що їхнім оберегом у цих спонтанних прогулянках на межі органічного світу була їхня пристрасть, точніше, засліплення, й це обеззброювало тих, чиї кордони вони у своїх незграбних сліпих рухах порушували, й помилування їм було помилуванням сліпцям, що ходять над прірвою.

У їхніх стосунках – а точніше, не-стосунках, бо Ванда не телефонувала нескінченно довго, – тож добре, в Елайджиному стосунку до Ванди стало менше легкості та пристрасті, натомість він із методичністю й наполегливістю маніяка, інвентаризував увесь багаж, що вона по собі залишала: їхні спільні друзі та знайомі, книжки, які вона рекомендувала йому прочитати, концерти та театральні вистави, на які він ходив сам, тепер уже не стільки в надії її зустріти – а що би він їй сказав? – скільки шукаючи відповідей, а, можливо, потай сподіваючись, що таким чином, нашаровуючи на себе її знання та досвіди, він зможе дочекатися, коли вони до нього приростуть і, може, він перетвориться на неї саму, й тоді вони завжди будуть разом.

«Гавтоматично!» – сказав би Блюм, якби Елайджа наважився і, головне, зміг би йому це пояснити.

[1999]

На третій рік перебування Елайджи у Львові життя в місті трохи пожвавилось. «Вавилон» закрили, натомість відкрили для широкої публіки інший, раніше закритий клуб у підвалі лялькового театру, й якось воно пішло. Перші концерти відіграли, звичайно, «Клуб галогенів» та інші маститі групи, зокрема, й запрошені з Києва. До «Ляльки» злізалися всі, кого Елайджа раніше зустрічав у товаристві Ванди, Феї, Блюма, а також інші знайомі, яких за цей час у нього завелося вдосталь. Рок-концерти, «кислотні» вечори та всілякі довколамистецькі вечірки для своїх врівноважували дискотеками по суботах та неділях, серед інших тут іноді діджеїла й Ванда. Вона також перенесла сюди свою міську базу, благо тут працювали старі, вавилонівські ще, бармени.

До «Ляльки» підтягнулося багато нової публіки. На суботні й недільні дискотеки приходили гопніки, але навіть компромісна, як на такий заклад, музика їм не завжди подобалася, й постійними клієнтами вони майже не ставали. Правда, й серед гопніків траплялися свої фріки, які часто приходили «по приколу, подивитися на припизжених» або й трохи розслабитися в атмосфері любові та бєспрєдєлу, яких так бракувало в їхніх суворо реґламентованих гопніківських буднях. Як не дивно, тут їх толерували, вочевидь, із педагогічною мотивацією. Елайджа також зустрічав тут знайомих з бізнесу і навіть своїх колеґ по роботі та вперше сам відчув солодке, майже сімейне єднання цих – таких різних – людей. Вони, як виявлялося, тим чи іншим боком знали одні одних, а декотрі й справді були родичами, принаймні сюди приходили ще й їхні діти, наприклад, син Блюма від першого (й останнього) шлюбу, який здебільшого тусувався з діджеями. Серед щільного тютюнового диму та пивних випарів – тут була задуха, особливо на концертах популярних груп, набивалося чоловік двісті – ці люди ставали навдивовижу відкритими, і, здавалося, ніде більше так вільно тоді не дихалося.

Елайджа відкривав для себе цілком нові для нього шари цього химерного плетива, як от молодих, років по 20, музикантів із дивною, не схожою на те, що він чув тут раніше, музикою та рішучістю в запалених очах. Вони мали своє коло безкомпромісних прихильників, переважно їхніх ровесників, і трималися трохи осторонь від усіх. Одного з них, Діна, Елайджа пригадав: він знайомився з Вандою того вечора в ґалереї, на відкритті Блюма. Тепер на ньому була та сама потерта куртка, тільки поводився він уже впевненіше і явно був центром цього нового товариства. Елайджі Дін нагадував юного Артюра Рембо з фільму «Повне затемнення».

– М-да, пацан нє жилєц на цьому світі, – спіймав Елайджин погляд на сцену відомий франківський літератор, з яким вони поруч сиділи за барною стійкою, спиною до бару, й потягували пиво.

– А що з ним? – здивувався Елайджа.

– Талановитий. Я б навіть сказав, ґеніальний. Зараз почуєш.

Елайджа слухав і відчував, що поруч зі світом, який він уже вважав своїм, виростає щось нове, чого він ще до пуття не розумів, і ніби розвертає це місто на кілька градусів: зсуваються вулиці, інакше падає світло. Він був зачарований цією зміною й боявся її, боявся, що поки їх розвертає, все, що він знав, любив і так старанно вбирав у себе, порозлітається, ніби під час шторму, і що його друзі вилетять за борт, і він сам, і Ванда – вилетять за борт. Можливо, Ванда та її хлопці відчували щось подібне, бо Елайджа помітив на їхніх обличчях дивну зосередженість. Те, що робив Дін, було на них і схоже, й несхоже. Ну, гаразд, ці пацани, на відміну від «Клубу галогенів», бавилися електронікою. Водночас, подібно до них, розгортали величезні повітряні полотна. Тільки ось, порівняно з «галогенними», ці повітряні партії видавалися безмежними, несли Елайджу в провалля, вивертали й кидали об землю, в них було стільки відчаю й надриву, стільки простору й небес, що Вандина група здавалася верхом стриманості, поміркованості та старосвітськості. Ця їхня відчайдушна стрімка електроніка походила з іншого ландшафту – не з вологого кам’яного центру з його теплою еротикою, зосередженого на собі, як Уроборос, а з промислових околиць, зі схожої на сотні інших потворної забудови біля залізничних колій, звідтам, де доцентрова сила міста слабне, його сирен уже майже не чути, настає протверезіння від їхнього заколисуючого співу, й можна віднайти вену, яка з’єднує місто із зовнішнім світом, мало хто знає, що за цими залізничними коліями вже починається, наприклад, Київ – це лише один крок, один сон, ледь помітна окові зміна кадру.

«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», – подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», – подумав він наприкінці концерту.

– Що, пацани, вставили вам? – власник клубу Марек штовхнув Формаліна плечем.

– Добрі. Незіграні, але добрі, – похмуро буркнув Формалін.

Поки Дін та його група біля сцени приймали вітання, цигарки та келишки коньяку від прихильників, Елайджа намагався вловити, що саме в них змусило його відчути невідворотний зсув, закінчення однієї епохи та початок іншої. О’кей, вони були молоді, модні, подекуди з тату й пірсинґом і, судячи з музичних цитат, дуже просунуті, а водночас відверто невипещені, не схожі на тих хлопців, переважно з діджейської тусовки, кого Ванда називала мажорами. Вони виглядали дорослими і відчайдушними, ніби до всього у цьому житті готовими, ніби їм уже не було що втрачати. Вони ще не мали за спиною жодного компромісу, і їхні вірні фани також ще не мали, тут і тепер була їхня зоряна година, вони тримали цей момент за яйця, й усі юні душі довкола були їхніми, вони говорили з ними про щось таке, що було недоступне старшим і Елайджі зокрема.

Почалася дискотека, франківський літератор кудись зник, інші друзі теж порозповзалися – хто на більярд до сусідньої зали, хто звалив додому, Ванда чмокнула його в щічку й поїхала на нічний ефір. У натовпі Елайджа побачив знайомого юриста – Толічка – з новою дівчиною. Толічек майже завжди обирав той самий тип дівчат: веселих татових доць із заможних російських та єврейських сімей. За спостереженнями Елайджи, такі дівчата завжди, бодай у дитинстві, займалися тенісом, їздили на літо в Крим та Одесу до родичів і знайомих, у них було міцне, не на свій вік розвинуте, тіло, сяюча здоров’ям засмагла шкіра, вони були балакучі, дуже тверезі у судженнях, радісно танцювали, з апетитом їли і не мали в собі ані манірності, ані смутку, ані чуттєвості. Точніше, у них не було того схожого на підземну течію внутрішнього сексуального коливання, яке Елайджа бачив у більшості інших тутешніх жінок. Вони рано і відважно відкривали для себе секс і після цього трахалися, як крільчихи – регулярно, завзято й весело. З усіх типів, які Елайджа бачив в Україні, вони були найбільше схожі на американок: певні себе, з відбитком матеріального достатку, розсудливі й оптимістичні.

Толічек був на голову нижчий за більшість із них і абсолютно не належав до типу чоловіків, яких батьки дівчат воліли би мати за родичів. Він умів танцювати у клубі до четвертої ранку і о восьмій уже бути на роботі, один розважати цілу компанію київських аудиторів, робити нахабні компліменти жінкам, вічно ночувати десь по знайомих і подобатися навіть тим, кому його робота з тих чи інших причин приносила неприємності. Батьки дівчат цього потенційно проблемного зятя толерували, розуміючи, що їхні мудрі дівчатка врешті за Толічка заміж не захочуть.

– А ми з Лєночкой на тебе дивимося цілий вечір, – знаючи проблему Елайджи з російською, Толічек старанно підбирав українські слова.

– Да, ты нам очень нравишься! – грайливо закинула голову й розлилася сміхом Лєночка. – Будешь с нами танцевать?

– Прошу?

– Ми вирішили, що ти у нас сьогодні будеш королем вечора.

Лєночка і Толічек весело подивилися на Елайджу. Він не був певний, чи правильно зрозумів їхнє запрошення, але таки не наважився сказати вголос те, що відчув у їхньому компліменті. Вони його безперечно збуджували, але він не до кінця розумів, про що їм ідеться. Чи вони справді мріють залучити його у свій веселий і відвертий секс, продовжуючи в такий спосіб вечірку, вивершуючи те, з чого вона була сплетена: жести, рухи, вигини й погляди, що ніколи нічим не закінчуються, але вкупі створюють відчуття спільного радісного, як у підлітків, напруження? А чи вони просто щедро випромінювали довкола щастя й еротичний шал і несвідомо прагнули обдарувати ними його пригнічене, нетрахане єство.

– Ну, ми тут десь будемо, – посміхнувся Толічек і потягнув Лєночку за талію у натовп.

– Красавчик! – нібито до Толічка голосно просміялася Лєночка.

Елайджа ще деякий час втикав у двозначність їхньої пропозиції. Можливо, вся справа у тому, що віднедавна він почав відчувати на собі ознаки посиленої уваги. Точніше, не тільки на собі, але й на інших молодих та симпатичних хлопцях. Невже раніше він цього не помічав? І погляди, і жадібні очі, і нервові рухи. Інколи йому хотілося кричати, втекти, сховатися – тільки би не відчувати цих вібрацій під светрами і джинсами, під костюмами і сукнями, не бачити цього масляного блиску очей і пальців, цих поправлянь краваток і дружніх обіймів. Елайджа почав думати, що, напевно, ніхто, крім нього, не зауважує цього, що він перетворюється на героя фантастичної оповіді про відьмацькі польоти: вип’єш якусь їхню хуйню, а потім бачиш, як твої знайомі трахаються з козлами. Навіть трохи круто, коли тільки не закінчується дуркою й антидепресантами. Чому він раптом став чутливим до цього липкого відчаю довкола, а від жіночої уваги йому найчастіше хочеться проблюватися і помитися?