Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Елайджа піднявся кількома сходинками до дверей та натиснув ґудзик дзвінка. Він пролунав десь далеко в глибині будинку. Жодних кроків, жодного звуку. Двері зачинені – коли Елайджа спробував штовхнути їх, вони не поступилися ані на міліметр.

Він постукав знову. Долаючи ніяковість і страх, заглянув у вікно. Нічого особливого, звичайна собі кухня звичайних людей – з барною стійкою, відблиском плитки та білизною холодильника у темряві. Немитого посуду, решток їжі – нічого такого не було, якщо тут хтось і живе, то надзвичайно ретельно за собою прибирає.

Але будинок був порожній. Це точно. А якщо вони всі – всі? пів дюжини п’яних упизднів, кілька галасливих дівчат та його веселий ангел? – від нього ховалися, то якось забагато для цього зусиль, тож у будь-якому разі йому краще тепер піти.

І ще: будинок цей виглядав йому дивовижно знайомим.

Перший сон, який він запам’ятав, наснився Елайджі, коли йому було роки з чотири, сестра ще не народилася, але скоро вже мала, тільки він ще таких речей не розумів. Це також було й перше почуття нескінченного блаженства. Йому снилося, що він прийшов у гості до двох дівчаток, свого віку чи трохи старших, які мешкали у будинку на сусідній, значно гарнішій вулиці, зі старими віллами та садами. Насправді він там навіть ніколи не був і не знав, хто там живе, тільки бачив крізь хвіртку сад і вхідні двері. В саду, як він досі пам’ятав, завжди були дуже гарні й доглянуті квіти. Вілла була якась дуже південна, побудована на горі, тому від хвіртки до самого будинку треба підніматися сходами. У дівчаток було повно іграшок і книжок із кольоровими картинками, він не пам’ятав нічого конкретного, його уві сні тішило теж не щось конкретне, а саме цей надмір усього, яскравість, хаос. Потім хтось із домашніх (чи мама, чи ще живий тато, чи висока та огрядна напівугорка, яка сиділа з ним, коли батьки ходили в гості) забрав його, але дівчатка сказали, щоб Елайджа приходив до них ще. Він був щасливий у тому сні і заплакав, коли прокинувся. І ще довго не міг змиритися, що все це лише сон. Так Елайджа вперше в житті пізнав щастя і гіркоту неможливого.

Тепер він опинився перед цією віллою на іншому кінці світу. Перед ним була вулиця, холодна ніч, спиною він відчував уже теплий вітер. Через кілька будинків його запах відчули пси, заголосили один до одного: чужак у нас на районє. Кілька господарів про всяк випадок вийшли на ґанок перекурити.

Чи думав він ще дві години тому, що частина його ночі мине у пошуках дороги назад? І який був у цьому всьому сенс? Насправді, який сенс у тому, аби отак близько побачити нову чудову пригоду – й не вивершити її, який сенс у тому, аби історія отак обривалася?

Він тут лише три дні, й весь час потрапляє в ту саму беззмістовну нічну подорож, знову й знову, як у поганому сні, від якого не рятують навіть короткі пробудження – після кількох хвилин полегшення, ні спокою, ні приємності – та сама маячня, мов ґлюк на піратському CD. Так, ніби він лох, який потрапив сюди вперше. Вперше за цей час кайф почав змінюватися панікою: а якщо так тепер буде завжди? Якщо, злетівши зі своєї звичної колії, він несеться просто у прірву, якщо він більше ніколи не опанує своє життя, назавжди залишиться недорікуватим статистом на всіх цих п’янках, нікому по-справжньому нецікавий, не дуже потрібний, чувак, якого завжди можна винести за дужки, просто ще один експатівський персонаж, подумаєш, он їх, як собак нерізаних. Паніку посилювало те, що він гадки не мав, куди власне так рішуче валить через цю ніч: чи раптом не в протилежний від центру міста бік? «Принаймні побуваю в задуп’ї задуп’я», – підбадьорив себе подумки.

Ще трошки – й Елайджі засвітило озеро. Він укотре вирулив – він із тих, з ким не трапляється нічого поганого, тільки щось ідіотське.

Кнайпа, де вони були ввечері, виявилося, чомусь ще працювала. Елайджа подумав, що вмре, якщо піде зараз просто до готелю. Це буде неправильно, несправедливо, це буде його смерть. Усередині сиділа частина вчорашньої компанії: знову з’явилися Назар Степанович, щоправда, червоніший і спітніліший, набурмосена Ореста, Вадік і Павлік, і ще якісь дівки. Хоча Елайджі здавалося, що чуваки вийшли разом з усіма, виглядало, ніби вони тут узагалі жили.

– О, пане Мельник! Дуже добре, що ви не спите! Дома можна виспатися, ну нє? – Назар Степанович поплескав його по плечі. – Слухайте, пане Мельник, а можна на «ти»? Ми майже земляки, все ж таки.

– Так, звичайно! Вся приємність на моєму боці.

– Тільки я ось уже нині не п’ю. Так що на брудершафт ми з тобою іншим разом… – Елайджа саме помітив, що Назар Степанович витягнув дві перетягнуті ґумкою пластикові картки і порошок.

– Кокаїн будеш? – Назар Степанович люб’язно підсунув до Елайджі доріжку на платіжній карточці «Ощадбанку».

– Ні, дякую! – Елайджа намагався зробити свою відмову якомога ввічливішою.

– Ну, як хочеш. – Майже джентльменським жестом Назар Степанович посунув картку Оресті. – Вадік, ну шо ти як свиня! Посунь це гівно звідси, не бачиш, місця нема.

Назар Степанович нахилився над столом.

– А де це ти ходив тут сам? – спитав він після паузи.

– Та ось, думав у гості потрапити, але, видно, неправильно записав адресу.

– Ох, дорогенький, бувають такі гості, в які краще не потрапляти. Всякі бувають гості… У мене було кілька, досі кров’ю харкаю.

– А мені шкода, що я не потрапив. Напевно, просто невчасно приїхав.

Назар Степанович з-під лоба уважно глянув на нього.

– Скільки тобі років?

– Тридцять шість.

– Хоча яка різниця… Коротше, мав би вже розуміти, що все важливе відбувається вчасно.

– А як же люди, які вічно нікуди не встигають? У кожного є такі знайомі.

– Не буває таких людей.

– Як не буває?

– Так, не буває. Кудись же вони врешті встигають?

– Ну, коли вже все закінчується.

– Що закінчується?

– Ну, щось важливе, куди вони йшли. – Елайджі здалося, що чергова порція текіли саме в цю мить вдарила йому в голову.

– А воно їм насправді треба?

– Так, знаєте… знаєш, Назаре, я теж думаю, що таке трапляється, коли люди не знають, чого вони насправді хочуть і чи справді їм треба те, чого вони вперто домагаються.

– Хуйня.

– Що… хуйня?

– Хуйня, бо насправді в глибині душі всі знають, чого вони хочуть. Не всім стає яєць у цьому собі признатися.

– Але мільйони людей у світі кожного дня втрачають свій час, втрачають шанси розпочати інше життя…

– Не можна розпочати інше життя, бо воно вже триває. Можна лише увійти в нього, як у воду.

Назар Степанович відкинувся на шкіряній канапі – тепер він напівлежав, мов римський патрицій, та неспішно викладав ще одну доріжку.

– Час, Елайжа, не спливає з точки А в точку В, це просто величезна лагідна вода, ці потоки настільки сильні, що ми не можемо їх відчувати, як не можемо відчувати рух Землі довкола Сонця.

– Ну, взагалі-то відчуваємо…

– Ти фізично не відчуваєш, що рухаєшся разом із нею, так само фізично не можеш відчути себе у потоці часу… Ну, дехто може, але це вже інша історія. – Він тепер дивився кудись крізь Елайджу. – Аж раптом ти починаєш розуміти час: ось ти, Мельник, живеш, встаєш, робиш сніданок, п’єш навстоячки каву, їдеш у супермаркет, дивишся серіал – а в той самий час, паралельно, відбувається твоє інше життя, таке, яким би ти насправді хотів його мати – спонтанне, в іншому місті, можливо, в іншій країні, з іншими людьми, за інших обставин, повне вечірніх вогнів, блиску води та поривів вітру. Інша робота, інше небо, інші думки, коли засинаєш, і бажання прокинутися якнайшвидше, аби розпочати новий чудовий день. Там, у тому іншому житті, час насправді є. І ти можеш потрапити або не потрапити в це інше життя, воно може відбутися, а може й не відбутися, воно колись настане, але насправді ти маєш його вже тепер, ти їх обидва насправді маєш, ти всі їх маєш, тільки треба вибрати час. Час буде милосердний до тебе, він збереже для тебе це інше життя, він завжди його для тебе мав, зберігав, охороняв. Час не може бути втрачено, може бути втрачено тільки спробу увійти в нього. А тим часом ти їдеш паралельною колією, переповнений гіркотою, переповнений ілюзією, що втрачаєш час, і найгірше, що може статися – дати цій ілюзії заповнити себе повністю. Бо завжди є вибір: розчинитися у часі – або розчинитися в ілюзії. А твоє справжнє життя завжди з тобою.

«Оце Степанича гребе», – ледь чутно прошепотів Вадік. А Назар Степанович продовжував, уже зовсім лежачи, дивлячись у стелю та злегка жестикулюючи пухкою ручкою з вимазаними та спітнілими манжетами:

– Ти ніби знаєш, що десь є світ, в якому ти живеш так, як хочеш, сплетіння мільйонів комбінацій, збігів, досконалий механізм обставин, усе це рухається, витворює це твоє справжнє життя. У ньому час мерехтить і зблискує, мов величезне нічне місто, у цьому житті доста свіжого вечірнього вітру і запахів потяга, і кондиціонованого повітря в літаку, і старих музичних інструментів, і жінок, які проходять повз тебе, аби ніколи не перетнутися з тобою знову, просто прямують собі у своє власне справжнє життя. Вулицями бігають діти, у складочках їхніх маленьких долонь – сліди сьогоднішніх пригод, вони пахнуть вітром і листям. Зелень дерев і трава підсвічені ліхтарями, пахне кебаб, кожної миті поруч відбувається щось чудове, і тобі хотілося би бути всюди одночасно, але найважливіша штука у цьому справжньому житті, що ти й є всюди одночасно…

– Назаре… – озвався Елайджа після паузи.

– Га.

– А ти знаєш, чого хочеш?

– Знаю. Поле для гольфу. Бабло знайди, Елайжа.

[осінь 2000 – весна 2001]

Ніхто не застрахований від швидкого перетворення великого кохання на глибокий і всеохопний пиздець. Навіть феї.

Спочатку вона не звертала на нього уваги. Ну бігає собі студентик-волонтер, ну розклеює афіші їхніх мистецьких, мистецьких і трішки політичних, а останнім часом дедалі більше політичних акцій. Коли вона бігала й афіші розклеювала, він, певно, вчився у початковій школі. Дітьо дітьом, коротше.

Одного разу він її, щоправда, заінтриґував. Фея написала вступний текст до Блюмового каталогу, вийшло душевно, їй навіть самій сподобалося. Забираючи пачку афіш, Сашко затримався у дверях, невпевнено потупцював на порозі й сказав до неї:

– Дуже гарний Ваш текст. Я ніколи в житті не читав нічого кращого.

Й попензлював собі.

«Ангел,» – подумала Фея.

За кілька місяців Феїна фундація підв’язалася допомагати популярному FM-радіо відбиватися від доволі серйозного наїзду: приводом був жарт про художню цінність нового альбому місцевої попсової співачки. Більшість пісень виявилися, скажімо так, ідентичними творам американських та британських виконавців, які щасливо перебували поза сферою зацікавлень цільової аудиторії звєзди, що її ведучі в’їдливо назвали «зіркою ринку Південний» – увішаного депресивним дешевим шматтям пекла (саме так, певно, виглядає пекло для модельєрів-грішників та керівників китайських фабрик), бо поза цим ареалом її практично не було чути. Але навіть цим сумнівним успіхом нещасна дівчина була зобов’язана заступнику голови облдержадміністрації, який її, власне, й переконав подати на радіо в суд. Сума позову переходила межі уяви пересічного мешканця області та означала закриття радіостанції, якби та програла суд. А в тому, що суд вона програє, сумнівів практично не було: ніхто би не став зажиратися з упливовою ефемкою через якусь пєвіцу ртом, не маючи готової багатоходівки.

Несподівано для своїх працівників та заразом цілого міста власник станції виявився хлопцем з яйцями і мобілізував аудиторію для практично щоденних протестів, а за тиждень поставив у центрі міста сцену та кілька наметів – на радість тутешньому «гайд-парку» й цілій журналістсько-мистецькій тусовці, яка саме починала закисати та ностальґувати за часами великих звершень і карнавальних ходів.

І тут Сашко почав усіх дивувати. Він привів дві сотні студентів на акцію, і кілька десятків із них весь час крутилися біля наметів, допомагаючи й фактично ставши їхньою охороною. Фея зі здивуванням спостерігала, що до малого дослухаються якісь дуже серйозні й організовані молоді люди – видно, якась студентська організація, про існування якої вона навіть не здогадувалася, але Сашко явно не був у їхніх лавах, бо тримався доволі незалежно. Юні дівчатка, які майже цілодобово товклися під сценою, перешіптувалися, коли він з’являвся поблизу. Очевидно, у колі керівників акції до нього почали приглядатися серйозніше. Якось після акції він навіть сидів з ними усіма у «Ляльці» на пиві – Фея, хлопці з її фундації, кілька журналістів, директор «Ляльки» Борода – і Фея розповідала, який Сашко молодець. На той момент уже було зрозуміло, що радіо врятовано, їх трохи попустило, й вони почали жартувати, що на цій хвилі знайшли майбутнього гетьмана України.

– Бери вже, Фея, поки не перехопили: бачиш, у хлопця велике майбутнє.

– Точно! Сашко, все життя мріяла бути першою леді, не підведи ж мене!

Відтоді у них з’явилися приватні жарти про майбутній щасливий шлюб, наприклад, вони перед спільними друзями зверталися навзаєм «коханий» і «кохана». Сашко став для неї чимось середнім між пажем та подружкою. Тим часом одні протести переростали в інші, Мороз оприлюднив плівки Мельниченка, відтак новий «уряд реформаторів» не протримався спокійно навіть року. Тієї зими постсовком, здавалося б уже закам’янілим та трохи підсолодженим, почало трусити, й одного дня Фея зловила себе на тому, що вже кілька хвилин милується малим, який іде з мегафоном попереду чергової колони студентів («Кучму – за ґрати! І грати, грати, грати!»). Десь усередині їй замуляло, що всі ці невинні жарти вона не тільки фіксує, а й отримує від них значно більше позитивних емоцій, ніж очікувано було б отримати від дружнього трьопу. Повітря теплішало та наповнювалося юністю, вони щодня знайомилися з чудовими, несамовитими молодими людьми: звідки вони взялися? коли встигли вирости? Всі прокинулися: студенти страйкували, друкар, у якого вони завжди замовляли каталоги виставок та конференцій, ночами у домашній пивниці (аби не підставляти фірму) в напівкустарний спосіб друкував хустки з протестною символікою, всі розсилали всім маніфести та відозви, у Києві націоналісти та комуністи разом розбивали намети, навіть приїхали білоруські музиканти. На мітинґах вони весело махали в камеру есбістів, зрештою, у тих все одно бракувало касет, і вони записували одне відео на інше.

«Ви пара?» – якось запитав її приятель-германіст у гардеробі театру (малий запросив її в театр, і це було страшенно зворушливо). Фея на мить розгубилася: вона ще серйозно не замислювалася над цим питанням, їй просто було з ним весело, ніби прогулювати уроки. Вони – пара? «Та ніби ні», – Фея усміхнулася, як завжди усміхалася, аби запевнити співрозмовників, що вони не сказали нічого безтактного.

На її очах він перетворювався з хлопчика на чоловіка, вона спостерігала за цим дорослішанням, милуючись, затамувавши подих, боячись перепинити це стрімке зростання необережним словом чи порухом, тож і мови не могло бути, аби виявляти якусь ініціативу, та їй і не хотілося – так вона була захоплена процесом спостереження. Тим часом він сам, здається, почав бачити у ній щось на кшталт дами серця: спочатку це була підкреслена турбота, яка щоразу втілювалася у рішучіші та безкомпромісніші жести: тепер він не питав, чи їй потрібна допомога, а просто брав на себе ту чи іншу проблему та мовчки її вирішував. Водночас його жарти ставали сміливішими, в них з’явився певний сарказм, як буває між близькими друзями та коханцями, коли практично зникає вікова та статусна дистанція.

Вона ж зі свого боку користалася з кожної нагоди, аби дати йому більше можливостей проявити себе в роботі. Спочатку її друзі малого трохи підйобували, але Фея в таких випадках дивилася своїм фірмовим важким поглядом, і всі розуміли, що з носійками магічних здібностей краще не заїдатися. Сашко таким чином минув стадію бігання за пляшкою, його навіть почали допускати до прийняття рішень, тим більше, що авантюризм та вміння віртуозно домовлятися з усілякими мудацькими установами зробили його практично незамінним, коли йшлося про організацію чергової вуличної акції чи пошуки приміщення під концерт. Фея знайомила його з журналістами, й за якийсь місяць він фактично став речником революційного студентства.

Поруч з ним вона відчувала себе старою та цинічною, але їй подобалося, як він підбадьорює її та намагається заразити своєю легкістю й несерйозністю, навіть його компліменти, вимовлювані на видиху, по-юнацькому захоплені, розм’якшували її роками нарощувану броню сарказму. Якби хтось інший сказав їй щось на кшталт: «ну, ти ж зірка», – вона би сприйняла це за жарт, але Сашків голос на цих словах звучав стишено, з ледь помітною ноткою заздрощів.

Увечері 9 березня 2001 року вони сиділи в офісі та видзвонювали народних депутатів, батьків затриманих у Києві студентів-«заправдівців», журналістів та львівських «усіх», і в якусь із нечисленних пауз Сашко нарочито весело до неї промовив:

– Ти не переживай, головне – коли нас будуть саджати – потрапити в одну камеру.

Вони посміялися з цього, а Фея усвідомила, що ось воно – час, ситуація, людина, яких вона несвідомо чекала ціле життя, щось таке, що вмить зав’язує в один вузол усі неоформлені та неусвідомлені бажання, аж від смішного дитячого бажання пригоди.

Через кілька днів вони пізно вийшли з офісу, падав перший весняний, ще дуже холодний дощ, Сашко довів її до стоянки таксі, й Фея сама не спам’яталася як він, мов у банальній мелодрамі, зворушливо невміло поцілував її під дощем.

– Ви така щаслива, – тихо сказав таксист, коли вона сіла в машину.

Вони так і не переспали. Чи їй було моторошно відчути себе в ролі його першої жінки (чомусь їй здавалося, що вона буде першою), а чи вона відчувала невпевненість через їхню різницю, але найвірогідніше – їй просто дуже подобалося, як він її завойовує. Фея насолоджувалася студентськими флешбеками, тільки на відміну від студентських років, вона тепер була стовідсотково впевнена у своїй крутизні та неповторності для цього, безперечно, найпривабливішого серед його ровесників третьокурсника. Вона не тільки отримувала компенсацію за весь іґнор, який їй тоді довелося пережити, але й бонус: одна справа обставити університетських красунь, коли тобі так само 20, як і їм, і зовсім інша – зробити це, маючи за спиною додаткові вісім років падінь і розчарувань. Та й що там казати: хоч би як молодо (іноді й краще, ніж у 20) виглядало тіло, брак досвіду та наївність завжди будуть перевагами навіть недоглянутих і негарних 20-річних над 30-річними красунями. Одне слово, це була перемога на території суперника.

Сашко ж робив неймовірне: він здирав з неї залізні обладунки, він змушував її забувати набуті за весь цей час бійцівські навички та соромив за грубість і в’їдливість. Вона стала поступливішою на роботі. Їй страшенно подобалося, що він дозволяє їй бути наївною, слабкою, м’якою.

Фея знала, що це не назавжди, навіть не надовго. Він надто юний, йому ще всього захочеться спробувати, десять разів усе змінити, вона не може тримати його біля себе, хоч би як хотілося. З кожним днем вона слабшала, а страх кінця всередині посилювався.

Водночас вона почала помічати, що Сашко дедалі зневажливіше говорить про своїх однокурсників та студентів, яких приводив на мітинґи. Натомість його стосунки з керівником Фундації ставали все довірливішими. Фея дуже раділа, коли бачила, що вони годинами можуть говорити вдвох, вона пишалася малим – як впевнено він тримається перед телекамерами і як дослухається до нього їхній директор.

Кінець настав раніше, ніж вона очікувала. Фея поїхала до Польщі у справах, власне з паскудним передчуттям поїхала. За два тижні, ледь перетнувши український кордон, ще в авті дорогою до Львова, написала йому кілька ніжних смс і не отримала жодної відповіді. Наступного дня був вихідний та великий концерт, який вони почали готувати ще до її від’їзду. Всі були зайняті, й вона спочатку списала його прохолодне привітання на загальну метушню. На вечірці після концерту він поводився так, ніби вони просто колеґи. Фея почувалася жалюгідно: коли це вона, сама того не помітивши, перетворилася на закохану в молодого співробітника дуру? Чи всі помічають, що вона сьогодні випила більше, ніж зазвичай? Як вона опинилася у цьому поганому сні, схожому на дешеве бабське кіно?

Наступного тижня Фея дізналася, що вперше за багато років директор фундації ухвалив рішення про новий проект – запуск нового щорічного фестивалю – без неї. Тобто її просто поставили перед фактом, а заразом повідомили, що безпосереднім керівником фестивалю буде Сашко, тож хай вона надалі всю свою роботу координує з ним.

Фея прийняла це. Сашко запропонував їй познайомитися з головним спонсором фестивалю – керівником обласної організації нещодавно створеної під керівника президентської адміністрації партії.

– Ти зовсім йобнувся?!

Якщо й було щось добре в цій ситуації, то це те, що до Феї повернулася звична здатність несамовито репетувати матом.

– Слухай, розслабся. У них бабла нємєряно. Мене дістало мати справу з лузерами. А ми хороший фестиваль зробимо. Не через жопу нарешті.

– А студікам своїм ти що скажеш? Нічо’, що вони з твоєї подачі в табло від «беркуту» діставали?

– Я домовлюся, щоби більше не діставали. Слухай, ну ти ж доросла, ти що, не розумієш, що вже всі все порішали? Що насправді всі разом бухають?

– Студіки з «беркутом»?

– Та які студіки! Ті, хто рішення приймає. Вони всі чудесно й мило спілкуються, ніхто нікого рухати не буде. Треба вміти домовлятися. Зробимо ось студікам фестиваль краще. Революція все одно закінчилася.

Фея звільнилася. Ще протягом кількох тижнів по тому вона блювала кожного разу, коли хтось поблизу, навіть у телевізорі, цілувався. У певному сенсі їй стало легше: вона, здається, висохла зсередини.

«Я створила монстра, – написала тоді Фея до Елайджи. – Таким, як я, не можна нікого любити. Ми псуємо найкращих».