Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Слухай, Елейжа, – новий знайомий розвернувся до нього усім собою – розкуйовдженою гривою, бородою, окулярами, плащем, на якому Елайджа встиг помітити кілька плям, але про їхнє походження вирішив у цей момент не думати. – Елейжа, ти знаєш, що у цьому місті народився батько вашого великого поета Алена Ґінзберґа?

Дамський напружився: він уже кілька разів переконувався, що Елайджа й не чув тих культових американських імен, про які кожен із їхнього кола міг би говорити годинами.

– Ні, нам у коледжі про це не розповідали, – цього разу вигріб Елайджа.

– Уяви собі, якби батьки Луїса Ґінзберґа не звалили звідси в Америку, його син міг би народитися тут, у Львові. Ален Ґінзберґ народився б у Львові. – Вражений власною ідеєю, новоприбулець так активно розмахував руками, що бабуля з тантрою мусила відповзти на край прилавка.

– Ну, Ален Ґінзберґ був єврей, лівий… комуніст, власне… його могли вбити нацисти під час війни, – обережно пригадав матеріали університетського семінару Елайджа, ловлячи на собі схвальний погляд Дамського.

– Але він міг втекти на Схід! – заревів велетень, переповнений поставанням захопливого сюжету.

– Тоді його би вбили комуністи. – Елайджа був невблаганний, але велетень не слухав.

– Ні, він би втік від НКВД… У Таджикистан… чи в Туркменістан, на іранський кордон! Він би займався контрабандою, курив би анашу… А потім він би повернувся і став би хіпі, й тусував би на Вірменці…

– Ага, або працював би у райкомі комсомолу, – втрутився Дамський. – Елайджо, познайомся, це Блюм. Доки у нас є Блюм, ми дамо собі раду й без Ґінзберґа.

– Тоді він би знаходив для них дєвок, для їхніх орґій! – Блюм не міг заспокоїтися, того дня йому дуже залежало, аби Ален Ґінзберґ народився і жив у Львові.

Блюм був художником. Важко було сказати, скільки він мав років, цілком можливо, що ненабагато менше, ніж обожнюваний ним Ґінзберґ. Він, до речі, був на нього дещо схожий, можливо, не в останню чергу через бажання наслідувати свого ідола.

– Блюмище, ходи сюди, моє малесеньке! Моє-моє! – ще одна новоприбула гостя заледве могла охопити Блюма в діаметрі, її обличчя зникло в його безрозмірному пузі, але він, як міг, усім своїм величезним слонячим тілом продемонстрував готовність до того, що його зараз візьмуть на ручки.

– Душа моя! Я думав, ти ще у своєму Вроцлаві. – Дамський і собі поліз обійматися.

– Дамський, я вже тиждень тут, розгрібала всяке. Ой, добрий вечір!

– Елайджа, це наша Фея.

– Не фея – багіня! – знову заревів Блюм.

У Феї таки було людське ім’я – чи то Еліна, а чи Анжела, яке Елайджа того ж вечора надійно, раз і назавжди, забув. Фея була дуже милою жінкою південного типу, трішки широкою в стегнах, із чорним волоссям та оливковою шкірою. Вона відчайдушно займалася видаванням усіляких нікому не потрібних перекладів західних інтелектуалів та проведенням значно затребуваніших збіговиськ довкола тих-таки західних інтелектуалів, не ображаючи при цьому і своїх, а якщо точніше – пропихаючи їх на міжнародні виїзди-роз’їзди-пленери-конференції, не боячись навіть найекстремальніших митців, яких треба було доставляти «під ключ», тобто попередньо вивести із запою, майже власноруч відмити, оформити за них документи, заповнити всі довбані анкети та до самого літака припильнувати, аби воно десь дорогою не розгубило папери та не надумало «на хвилечку» заскочити до дружбанів бухнути.

– Чуєш, який мені про тебе анекдот розповіли: «Ви добра фея? – Так. – А чому з сокирою? – Як мало ви знаєте про добрих фей…».

– Блюм, давайте щось вирішувати, я вже нині по роботі.

– І хто перший сказав: «Ну то шо?».

– Пішли до мене, мені мої пісатєлі ракію привезли.

– Цеерушника беремо з собою?

– Обов’язково, – кивнула Фея, дивлячись на Елайджу.

– Прошу?

– Не сци, малий! – гаркнув Блюм. – Ми йдемо в гості до Феї.

– О, я би це любив!

– Він з нами йде, – переклала Фея.

Фея мешкала за кілька кварталів, у будинку, який за тутешньою ієрархією вважався розкішним: центр міста, польський конструктивізм, вкраплення круглих вікон, світлий під’їзд із мармуровими панелями. Глянцевим паркетом вони ступали у шкарпетках, проте своє пальто Фея кинула недбало, і в цій недбалості Елайджа побачив незрозумілу йому насолоду. У величезному помешканні пахло чистотою та доглянутими меблями, на кухні, де вони всі посідали, були навалені книжки та альбоми, переважно німецькою, брошури та конверти великого формату, кілька горняток з кавовими фусами. Але під шаром хаосу ховалася все та ж загальна вилизаність.

– То чого ти тут у нас шукаєш? – спитала Фея Елайджу, розставляючи келишки.

– Ну, я думаю, я можу своїми знаннями допомогти людям розкрити їхній потенціал…

– Слухай, я всі ці ваші штуки знаю, не повіриш, скільки такої хєрні мені доводиться щодня писати, щоб когось із наших відправити повчитися або з виставкою, або видати тут книжку. Розслабся, ти не на співбесіді. Для себе ти чого шукаєш?

Елайджа не любив розповідати про себе. Найчастіше його питали про батьків та про українське походження. У більшості випадків він коротко пояснював, що українцем був тато, мама має голандське коріння, так, Нью-Йорк справді колись називався Нью-Амстердам, так, ще тоді приїхали, ні, української мови вона майже не знає.

Дамський був одним із перших його українських співрозмовників, якому Елайджа з несподіваною легкістю розповів, що тато помер від серцевого нападу, коли Елайджі було 10 років. Після батькової смерті ще кілька років поспіль він чи не кожного дня бився з іншими хлопцями, завжди готовий накинутися навіть на старшокласників за будь-яке криве слово. Увесь його шлях у школі був позначений роз’юшеними носами. За наполяганнями вчителів мама відвела його до лікаря, лікар сказав, що Елайджа має ADHD і виписав якісь піґулки, які, до її честі, мама йому так ніколи й не давала.

Поза тим нічого не змінилося: просто тепер саме вона відвозила їх із сестрою на заняття Пласту та до недільної української школи. Батьки інших дітей ставилися до неї з повагою та деяким острахом, вона ж демонструвала приязнь та намагалася приховати свою дистанційованість від їхнього світу. Мати Елайджи не ходила на службу до української церкви, не брала участі у благодійних ярмарках. З дітьми вона говорила англійською, позаяк української так і не навчилася, щоправда, ніколи цього особливо й не прагнула, навіть коли був живий чоловік.

До певного часу Елайджа вважав, що тато не просто так переповідав безліч суперечливих фактів про країну, саме існування якої йому було важко збагнути: все ж таки є вона в реальному світі чи ні? І що він мав певний задум, коли вирішив навчити сина майже нікому не знаної тут мови, а також, наприклад, розбивати намет у лісі. Він вірив, що тато готував його до поважної місії, до чогось схожого на фільм «Зоряні війни». Одного дня він отримає від тата приховане послання, тільки їм двом зрозуміле, й вирушить у подорож, як у книжці «Володар перснів». Потім усвідомив, що українство давало йому також тактичні переваги у змаганнях за дівчат, як от вміння танцювати: складні народні танці були схожі на модний у ті часи брейк-денс.

У якийсь момент розмови його мами з батьками його товаришів по недільній школі стали довшими і жвавішими, в них часто проскакувало слово perestroika, мама більше слухала, українці більше говорили.

Елайджі було 14 років, коли президент США сказав: «mir na nas smotrit», – і в наступні кілька років він виробив у собі звичку дивитися міжнародні новини, до кінця не розуміючи, що, власне, очікує там побачити. Перші два роки в університетському кампусі були для нього роками кумирів – певних себе студентів маґістерки, з чиїх розмов він жадібно виловлював назви: Берлін, Прага, Москва…

– Я би хотів більше дізнатися про цю країну.

– Ой, сонечко, ти враховуй, що це Львів, це не зовсім країна. Особливий випадок. Тут плюнути нема на кого: як не надія нації, то ґеній.

– О так, Володя мене кільком представив, то вельми цікаві люди…

– Бачиш, ще кілька років тому практично всі оці «цікаві люди» вірили, що тепер нарешті житимуть так, як хотіли все життя, що їх ціла країна на руках носити буде, що більше не буде проблем з грошима, що ми тут швидко Європу зробимо. А тепер їм ще гірше, ніж було колись.

– Але тепер їх не переслідує кей-джи-бі, хіба ні?

– Знаєш, кей-джи-бі їх принаймні цінувало. А те бидло, яке завдяки зокрема їм повилазило з-під плінтусів і побачило якийсь кавалок життя, їх же вважає невдахами. А тих, кого визнали поза нашим болітцем, – запроданцями.

– Я думаю, що для країн у транзишн… у транзиті то є вельми типова ситуація. Всюди у Східній Европі люди відчувають ностальґію за совєцькими часами.

– Так, бачиш, у нас одна частина усвідомлює, що ностальґує, тим часом друга на словах ті часи проклинає, а насправді є продовженням того ж совка. Ти подивись на ті пам’ятники, які вони тепер ставлять: це ж той самий Ленін, тільки з приліпленою головою Шевченка. І так в усьому: їм просто завантажили нову матрицю з новими іменами, вони тепер усі професійно люблять Україну.

– А чого ти чекаєш… від своєї роботи? – Елайджа намагався інтонувати так, аби його питання звучало як люб’язність.

– Розумієш, мене через це дехто вважає хворою на голову – мама, наприклад, але ж я знаю, що вони ґеніальні. Ось помру я, й за деякий час ніхто, крім друзів та близьких, про мене не згадає. А про них пам’ятатимуть. Ми тут, Елайджо, на вічність працюємо, – облизуючи пальці і ставлячи канапки на стіл, підсумувала Фея.

– Ага, оскільки за гроші працювати все одно не виходить, доводиться працювати на вічність, – пробурчав Блюм.

– Ой, ну так уже не жалійся, буде твій гонорар на днях, буде, – Фея через стіл кинула в нього порожньою пачкою з-під цигарок. – Все одно ти найбільше коштуватимеш, коли помреш.

– Я ж тобі обіцяв, що впишу в заповіт.

– Обіцяв-обіцяв, толку мені з твого заповіту, ти ще на моєму похороні застудишся. Знаєш, найбільше шкода тих андеґраундних, кого дуже цінували за совка, але тепер виявилося, що вся їхня цінність була в якихось прихованих антирадянських символах, дулях у кишені, в тому, що вони езоповою мовою викривали систему. Ну й от, система нібито накрилася, і тепер вони без неї ні на що не здатні. Коли завалився совок, усі вершки зібрали старші брати, пару років був запит на цей антирадянський пафос, але до Мангеттену з Москви ближче, ніж звідси, а наші хіба трохи у вас там по діаспорі попаслися. Вони й не зорієнтувалися, що час їхній минув. Досі не можуть зорієнтуватися. І як мені тепер їм пояснити, що те, заради чого вони ризикували, перебивалися по чужих кутах, по якихось комуналках, фіктивних шлюбах, більше нікому не потрібно? Свобода їх добила – виявляється, вони тільки й уміли, що виживати, і з мистецтвом це, на жаль, нічого спільного не має.

Цієї миті на кухню увірвалася жіночка у чорному светрі з люрексом. Елайджа здригнувся, бо наступної секунди жіночка почала несамовито кричати:

– Блядь подзаборная! Шляешься целыми днями! Стыд какой, каждый раз с новыми мужиками! Кого ты привела опять?

– Мама!

– Ида Марковна, я вас прошу, вы посидите с нами лучше, – Дамський виповз із темного кутка й якомога ніжніше глянув на жіночку з-за своїх товстезних лінз.

– Володенька, я вас очень уважаю, но вы же сами видите, что эта шлюха спит и видит, как свести меня в могилу!

Закам’янілий Елайджа нарешті ковтнув каву.

– Іда Марковна, познайомтеся, це наш гість з Америки, його звати Елайджа.

Іда Марковна розвернулася усім люрексним корпусом на Елайджу.

– Ах, очень приятно! Хау ду ю ду!

– Це приємність для мене, – видихнув Елайджа.

– Вы меня, пожалуйста, извините за эти эмоции, но вы себе представить не можете, как сложно теперь в этом городе встретить порядочного мужчину! Я очень жалею, что мы не уехали отсюда, когда еще была такая возможность.

– Ага, всего-то надо было подделать документы, – уїдливо вставила Фея.

– Вот сиди теперь, честная такая, с голой жопой! – гаркнула Іда Марковна. – Такая же рохля, как твой отец.

– Мама, можно мы продолжим тут?

Іда Марковна засопіла й нічого не відповіла, тож Фея мусила вивести її на коридор, де вони голосно перешіптувалися, щоправда, Іда Марковна час від часу знову зривалася на крик.

– Можливо, нам варто піти… – обережно припустив Елайджа, не дуже тямлячи, буденною чи ні є тут така ситуація.

– Та, певно, не будемо ускладнювати нашій Феї життя, – несподівано швидко погодився Блюм. – Хоча, якщо вона Фея, то ким би мала бути її мама, як не відьмою, – завершив, ризиковано розгойдуючись на вшестеро меншому від себе дзиґлику.

– Хлопці, вибачайте, я в цьому живу. – Фея повернулася до кухні. – Думала, вона нині на якихось своїх шабашах у філармонії.

– Феєчко, давай ми у «Вавилон» підемо. Янкі, вдягайся.

Вони знову вийшли на проспект, який місцеві називали Академічною вулицею. Таблички на будинках вказували цілком іншу назву, якою користалися лише приїжджі. Поки вони сиділи у Феї, на вулиці пішов сніг – дрібний, невагомий і тихий. До Нового року залишалося якихось кілька днів, де-не-де вбогі вітрини світилися святковими гірляндами, людей на вулиці було більше, ніж зазвичай. Елайджі здавалося, що цей вечір триває вічність, і ще ціла вічність попереду. Вони йшли проспектом, який для Елайджи, здається, коли не вчора, то сьогодні став близьким, як із часом стають близькими домашні речі та стіни власного дому. Одне він знав точно: йому дуже сильно, просто неймовірно пощастило.

Біля вузьких дверей стояло троє кремезних молодих людей, жоден з яких не був схожий на тих охоронців, що їх Елайджі доводилося бачити в Україні. Вони не були одягнуті однаково чи майже однаково, як то зазвичай тут траплялося у людей їхнього ремесла, на одному була клубна куртка Sepultura, на іншому – щось незрозуміло мілітарне, здається, у всіх було довге волосся, зібране в хвіст. Жоден з них не дивився з-під лоба важким поглядом.

– От тільки не кажіть, дядьку, що ви знову свою карточку загубили! – Охоронці привіталися з Блюмом потиском руки.

– Та я зайду нову зроблю, хлопці, зроблю. У мене тут гості з Америки, та купа всього… Малий, ходи сюди. – Блюм витягнув Елайджу наперед і почав потихеньку пропихати до дверей. – Ми ж там четверо сядемо?

– Та сядете, сядете, мало людей сьогодні. Мадемуазель… – Охоронець у легкому поклоні усміхнувся Феї та мовчки відсканував Дамського.

– Взагалі-то це панк-група, вони тут кілька разів на тиждень підробляють на дверях, – пояснила Фея Елайджі.

Те, що так ретельно охороняли панки, не було схоже на жоден клуб, в якому доводилося бувати Елайджі, й тим більше на закритий клуб (хоч у закритих, щиро кажучи, він ще взагалі не бував). У напівтемряві доволі великої зали Елайджа вихоплював поглядом дерев’яні столи і стільчики, відокремлені один від одного звислим зі стелі павутинням із грубих невибілених мотузок, маленькі настільні лампи на столиках, побілені вапном стіни і якусь класну, як на Елайджин смак, графіку на них. У кінці кімнати привітно поблискувала барна стійка. Дамський тут був хіба вдруге чи втретє, тому пояснювали, що саме так ретельно оберігається клубними картками та атлетичними панками («вони якісь надто атлетичні, як на панків…», не відриваючись від розмови думав Елайджа), Блюм і Фея: закарпатський коньяк («непалений», усією силою свого авторитету підтвердив Блюм), добра кава (Tchibo, по 70 копійок), а головне – публіка: вона становила тут головну цінність, і її охороняли від усіляких зальотних рагулів.

(Уже згодом, заднім числом складаючи докупи десятки почутих історій про вуличні побиття й пограбування, Елайджа зрозумів, наскільки всім їм тоді на цьому насправді залежало: бути на своїй території, де жодна зараза не пристібеться до твого довгого волосся, кульчиків, прикрас, предмета розмови, де не треба буде відбивати цю аґресію – в усіх можливих значеннях цього слова, де середня управлінська ланка молодого вітчизняного рекету не змушуватиме тебе почуватися лузером і задротом перед твоєю дівчиною, де за сусіднім столиком якесь п’яне начальство не волатиме «Горіла сосна, палала», а головне – ніхто не поставить касету з піснями Міхаїла Круґа. На вході стоять красиві панки, готові дати в табло будь-якому одноклітинному мудакові, привезену з Польщі каву Tchibo приносять у спеціально замовленій для цього місця темній кераміці, а не якомусь тонкостінному чеському жлобстві, трамваї ходять до дванадцятої, і немає жодних сумнівів, що ти цієї миті перебуваєш в епіцентрі історії).

І без пояснень Феї та Блюма було видно, що публіка складається переважно з усіляких мистецьких і довколамистецьких персонажів, як от художників, телеоператорів, журналістів, рок-зірок, народних депутатів і депутатів місцевих рад, поетів, студентів, а також, цілком окремою групою, валютників, яких чомусь називали «коні». Останні приходили сюди відпочивати, постійна точка їхня була в історично виправданому барі готелю «Жорж» навпроти (у цьому готелі Елайджа жив перші кілька діб по приїзді до Львова, теж цілком історично виправдано, адже той у радянські часи називався «Інтурист» і був повністю забезпечений відповідною до своєї спеціалізації інфраструктурою – від каґебешників до тих-таки «коней»). Втім, інколи вони також побіжно залагоджували справи, як ось тепер, коли один із них, не криючись, повільно складав пачки баксів у прозорий поліетиленовий пакет.

– Елайджа, ти з нами? – Елайджа змусив себе відірвати погляд, він уперше в житті бачив одночасно стільки американських доларів готівкою. – Не спи, янкі, коньяк стигне.

Біля барної стійки висока молода жінка у куртці-«косусі» передавала для когось через бармена компакт-диски, примудряючись одночасно жваво щось йому розповідати, порпатися у наплічнику і курити. Елайджа помітив, що за нею стежать кілька пар очей за сусідніми столиками.

– О, дивись, Ванда тут, – кивнула в бік стійки Фея. Блюм обернувся й одразу пішов вітатися. – Ти вже чув її групу?

Елайджа винувато пояснив, що не чув, як, зрештою, й інших львівських груп. Вони трохи поговорили про музику, Фея була загалом задоволена з Елайджиних преференцій (Led Zeppelin, Pink Floyd, R.E.M., Red Hot Chili Peppers і, цілком окремо та з придихом, U2), з чого зробила висновок, що група Ванди «Клуб галогенів»[1]1
  назву «Клуб галогенів» у романі використано з люб’язного дозволу Любка Дереша


[Закрыть] має йому сподобатися, причому, сподобатися вже за кілька днів, коли в них буде концерт, на який всі вони, звичайно, йдуть.

– Зара’ до нас підсяде, – Блюм повернувся до них і, не встаючи, підсунув дзиґлик від столика через прохід. – Казала, що запрошень для своїх не має, організатори звірі зовсім.

– Та купимо квитки, головне прийти раніше, поки студіки не набилися.

– То ця група дуже популярна? – Елайджа намагався намацати глибину катастрофи: культурні заходи, на яких йому до того доводилося бувати, навчили його бути обережним із подібними запрошеннями.

– Дуже популярна у вузьких колах, – Дамський явно був щодо них скептичний.

– Розумієш, тепер люди вже не так цікавляться нашою музикою, як кілька років тому.

– Це пов’язано з економічною ситуацією, – чи то спитав, а чи припустив Елайджа.

– Це пов’язано з тим, що поки ми тут бігали з прапорами, шустрі хлопці-комсомольці навчилися займатися бізнесом.

Елайджа не зовсім погоджувався з тезою про існування тут хлопців, які розуміються на бізнесі, але вирішив не починати дискусію. Замість нього сперечатися почала Фея.

– Блюм, вони не навчилися займатися бізнесом, а просто відхопили все, що погано лежало, і якось так вийшло, що погано лежало у нас радіо й телебачення.

– Це називається «закон колообігу гівна в ефірі», – промовив десь згори хриплуватий жіночий голос. – А я називаюся Ванда.

Поки Ванда пояснювала, Блюм поставив перед нею коньяк та підсунув ближче попільничку. Елайджа перехопив кілька ревнивих поглядів, звернених у бік їхнього столика.

– Усе починається з дурості, а дурість, як казав Френк Заппа, найпоширеніший елемент у всесвіті. Дурні визначають так званий «формат», тобто музику, яку крутять в ефірі, публіка думає, що це й є те, що варто слухати, підтримує «формат» грошима, ці гроші вкладаються у подальшу розкрутку. Таким чином гівно саме себе відтворює.

– Так, я помітив, що у вас на радіо цілком інша музика, ніж в Америці.

– Це результат того, про що я кажу. Люди просто не мають звідки отримати якісь альтернативні уявлення. Не докладаючи спеціальних зусиль, мається на увазі. Їхні уявлення формують кілька совків із синдромом прапорщика.

– Ну, ти ж маєш можливість не працювати у форматі, – втрутилася Фея.

– Я цю можливість щодня вибиваю зі скандалами. Знаєш, яка була остання претензія? Що Cranberries – заважка музика для ранкового ефіру! Як можна працювати з людьми, які вважають Cranberries важкою музикою?!

Поки Ванда і Блюм усе глибше занурювалися у музичну дискусію, Елайджа обережно розглядав цю першу зірку, з якою познайомився: жмутки срібних браслетів, ще щось срібне висіло на шиї, ботичелівські пропорції обличчя та рук, звичка закладати пасмо волосся за вушко, дуже швидка мова, але стримані жести. Елайджа зі своїм усе ще кепським знанням мови міг зосередитися або на її словах, або продовжувати її розглядати. Радше з інтонацій, ніж із сенсу промовленого, він зрозумів, що вона перебуває на межі кількох світів: їхній діалог із Блюмом виглядав як діалог двох людей, яких об’єднує безліч спільного досвіду, які підхоплюють думку один одного ще коли вона до кінця не висловлена, граються натяками та цитатами, перекидаються іменами й назвами. З іншого боку, її внутрішній ритм різнився від рівномірного Блюмового коливання, обертання на власній орбіті, яка в його випадку перебувала всередині, а не ззовні. Вона, мов пересувна підпільна радіостанція, була обліплена націленими у різні боки тарілками-антенами, ці її антени ловили безліч інформації з різних сфер (з небесних сфер також, але про це Елайджа дізнається пізніше), а інші так само видавали безліч інформації назовні, за кермом фургона-радіостанції безперечно були бійці підпільного терористичного фронту, які віртуозно, час від часу відстрілюючись, втікали від переслідувачів у нічних перегонах, не припиняючи при цьому виходити у прямий ефір. Вона дрейфувала від мистецької дискусії до політичної, від анекдотів до історичних алюзій. Якби вона підсіла за столик не до них, а до валютників, у неї і з ними знайшлося би безліч спільних тем, наприклад, про кадрові перестановки у місцевій міліції, контрабанду кави й червоної ікри та про відстріл бандитських авторитетів.

Вона звернула увагу на Елайджу й одразу випалила з півдюжини історій зі своєї поїздки до Штатів: про музичні магазини Нью-Йорка, відвідування стриптизу та зібрань української діаспори, фонетичні особливості вуличного сленґу. Елайджа намагався підхоплювати її думки, як тільки міг, хоча його рятувало радше знання контекстів.

– Вандо, ми до тебе прийдемо на концерт.

– Візьміть із собою… як ти називаєшся?

– Елайджа.

– Елайджу візьміть із собою. І, пацани… квитки купуйте, підтримайте фінансово нас, бідних музикантів.

На прощання Ванда поцілувала Елайджу в щічку. «Не такий я вже, певно, й зануда. Можливо, їй навіть було зі мною цікаво», – подумав Елайджа.

Вони просиділи до самого закриття, провели Фею, й Елайджа ще навіть устиг на останній трамвай. Була майже північ, Елайджа злітав у темряві разом із порожнім вагоном…

…Була майже північ, і їхня розмова з Юрком зробила цілком очікуване в цій частині світу коло від політики до музики й знову від музики до політики, цього разу ґлобальної. Дівчата давно позасинали: навіть для найстійкішої з них привабливий Елайджа виявився настільки безперспективним у сенсі можливості налагодити контакт, що вона безсило й розчаровано провалилася у пересохлий сон. Елайджа і Юрко говорили про музику.

– Мій хресний каже, що знає багатьох негідників, які ходять до церкви, й практично жодного не бачив на рок-концерті. І що Боб Ділан застеріг від поганих вчинків більше людей, ніж церква.

«Здається, я це вже десь чув…», – подумав Елайджа.

Хресним батьком хлопця, як з’ясувалося, був один із Елайджиних знайомих музикантів – не з найближчого кола, з тих знайомих, спогад про яких ні до чого не зобов’язує, натомість накочується теплою хвилею, тягнучи за собою сотні тисяч причеплених секунд із минулих життів. І в якусь мить, коли за вікном заскрипів товарняк і спалахнуло станційне світло, Елайджа внутрішнім зором побачив, як Юрко, на кілька років молодший за теперішнього, йде через ніч уздовж залізничних колій, від свого хресного, з його музикою у навушниках, вітер із передмість пробирається йому за комір, і хрін його тепер розбере, чий це насправді був досвід.

Тим часом вони таки доїхали до Тернополя, прим’ята провідниця полегшено благословила Елайджу, студентки визирнули з-під ковдри й усміхалися йому зі своїх снів. Юрко вийшов разом із ним на перон, вони покурили на прощання, й Елайджа вирушив у теплу ніч.

Перед ним був майже порожній вокзал незнайомого міста. Його витівка більше не здавалася йому абсурдною й дурною. Глибоко в душі Елайджа навіть був задоволений собою: виявляється, він здатний робити дурниці. Напевно, саме так виглядала б ідеальна втеча: ніхто не знає, де він, ніхто не може передбачити, що він міг тут опинитися.

Свобода, абсолютна свобода чекала на нього на цьому темному пероні. Довіра до цієї ночі, до чорних цистерн на сусідній колії та вбогого світла у високих вокзальних вікнах, і тепле відчуття безпеки, і радість від того, що все це відбувається. Він йшов до вокзалу й усім собою впізнавав момент невизначеності – лише кілька таких він уже переживав, і вони завжди були початком. Коли він закінчував прокручувати у пам’яті найважливіше, знову і знову, саме ці миті які-ще-нічого-не-означали, передчуття початку, хвилювали його навіть більше за оте найважливіше й найсуттєвіше. І в таку ніч, як оце тепер, Елайджа був готовий зізнатися собі, що саме в очікуванні цих моментів він і жив, роками мандруючи між ними, немов між островами.