Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

[2000, жовтень]

From: [email protected]

To: [email protected]

Tue, October 1, 2000

Subject: the most important lyst ever

Ja shche kilka tyzhniv nosytymu na plechakh ves Atlantichnyj ocean jakyj nas teper rozdiliaje.

Khocha jak by ja inakshe zrozumiv jakyj velykyj vin je? Оtse j vazhlyvo.

U nas mohlo by buty inshe zhyttia. Ne krashche, ne hirshe – prosto inshe. Zdajetsia, ja joho todi j prozhyv, prolitajuchy nad Atlanticoju.

Tvij Elijah.

Що змінилося в її житті? Хіба відрізняються її дні тепер від тих, що протікали собі тиждень, місяць, рік тому? Яка різниця, чи є він у цьому місці, все давно закінчилося, вони навіть устигли вжитися в цей новий режим – десь перетинатися, не накидуючись один на одного за першої можливості, бути поруч, але без пристрасті, вони звикли до спокою. Чи має вона чим йому дорікнути? Що цьому американському хлопцеві тут ловити? Це ж насправді його світ починається за цим темним і непривітним кордоном за кілька десятків кілометрів від Львова – той, у якому все відбувається, а не лише обговорюється, той, з якого до неї долітають лише відгуки, відблиски, відбитки, завжди щось, що могло би бути її, але вже ніколи не буде.

Ванда зробила те, що робила завжди: найбільший біль перетворювала на іронію, судоми в горлі – на елеґантний жарт, кидала біль під ноги, розпорошувала на дотепи. А коли звук на моніторах був особливо потужним, видихала і давала болю себе розчавити. Якщо глибоко вдихнути, біль легше витерпіти на видиху, її Формалін навчив.

Елайджа зробив усе, що міг. Він був усіма її мріями. Її орґіями, які не відбулися і вже не відбудуться. Він був її кокаїновими польотами та божевільними алкогольними ночами, яких вона ніколи не знала: вона, звичайно, фіґова мати, але не настільки, щоб уже зовсім пускатися берега. Він був її невідіграними концертами і неподоланими шляхами, фестивалями, на які її не запросили, туманними дорогами, якими вона ніколи не їздила, величезними містами, які їй уже ніколи не підкорити, вогнями мотоциклів, які не світитимуть їй уночі, і вогнями стадіонів у далеких краях, вогнями феєрверків на її честь і вогнями злітних смуг в усіх найбільших аеропортах, її славою на усіх материках, зорями, під якими вона грала, і зорями, які її не бачили, запахами екзотичних країн, любов’ю і вдячністю цілого світу. А це не так уже й мало.

[2009, березень]

Раптом зблискує сонце у коньяку – й ось тебе вже затягує у тунель, повітря свистить у вухах, повз проносяться роки, на іншому боці того зблиску зовсім інший вечір, сповнений по вінця відчуттям новизни, трепетом, спазмами, і ти знав – ти тоді, тоді знав! – що ця хвиля доб’є аж до сьогодні, ось ти її тут і зловив, на іншому боці, це коливання повітря, воно долетіло через десятки літ і зим. Елайджа повернувся до вікна: ось ще один передзахідний зблиск, цього разу у небі з-за крони височезної тополі, зовсім як того разу, коли ти маленьким хлопчиком уперше це помітив – як сідає сонце за кронами дерев, і всі обіцянки світу у цих останніх яскравих зблисках, всі тисячі вечорів, які будуть попереду. Ти й тоді, того першого разу, знав, як розриватимуть вони легені, розсмакував їхню гіркоту, не міг уявити жодної конкретної деталі, але знав, що це буде ще крутіше, ніж тепер, коли ти сидиш на дереві, у тебе брудні руки і брудні обдерті коліна, і плями на шортах, і шкіра пахне вітром та сонцем. І потім ці вечори наставали, у різних країнах, на різних континентах, вони відбувалися, ось ще один, обіцяний тобі колись, коли тобі було шість чи сім, і ти дивився, як сходить до тебе з дерев синій, просякнутий світлом і листям, вечір.

Яким нескінченно довгим був цей день, як багато було заархівовано ландшафтів, запахів і облич! Ця дорога зранку видавалася нескінченною, але Елайджі було шкода, коли вони вже опівдні під’їхали до Тернополя. Вокзал, повз який вони проїжджали, зблиснув у його голові флешбеком, Елайджа завагався, але таки вирішив не розповідати Тарасові дивну історію, в який він виглядав, м’яко кажучи, альтернативно обдарованим. Був пізній сніданок у ресторані з відбивними та грибним жульєном (зелений оксамит, позолота на дзеркальних рамах та маринарці офіціанта зі спитим обличчям – Фонд пропонував Елайджі усе найкраще), знайомство за цим пізнім сніданком з учасниками тренінґу, пересолоджена кава, ліниве перебазування у конференц-зал, лінива перша сесія, схоплення ритму після кава-брейку (знову пересолоджена кава), випадковий погляд на себе в дзеркалі – щось було нове впродовж якоїсь частки секунди, хоча жестикуляція – як завжди, ну, трохи пом’яте обличчя, з ким не буває, може, блиск очей від недосипання, може, шкіра пересихає від місцевої води, але загалом якийсь він став виразніший, як буває на фотографіях кількарічної давності. Після тренінґу – коротко в душ і знову на протокольний захід, обов’язкова вечеря з учасниками, плюс запрошені гості з облдержадміністрації та міськради.

– Дорогі краяни! Шановні гості! – секретар міськради намагався транслювати Елайджі свою приязнь, як це роблять імениті професори, звертаючись до талановитих студентів-першокурсників. – Я пропоную виголосити цей перший тост за те, що вперше за багато років ми маємо у цьому місті справді український бізнес. Ми, влада, зі свого боку, вживаємо заходів до максимального поліпшення умов роботи національного виробника товарів та послуг. Ми усі добре пам’ятаємо, якими важкими були часи, коли увесь бізнес контролювали з Києва й усе належало представникам олігархічних кланів – столичних, а то й так званого близького зарубіжжя. Тепер ситуація змінилася: місто перебуває під цілковитим контролем наших, українських, тернопільських бізнесменів…

– Що він має на увазі? – тихенько перепитав Елайджа у Тараса.

– Напевно, що пацани з Києва нормально діляться й не вимахуються.

– …вікові традиції українського бізнесу побудовані на християнському уявленні про благополуччя…

– Знаєте, як його призначили? – крізь зуби спитав Тарас Елайджу.

– Кого?

– Ну, секретаря?

– Чекайте, це, здається, щось на зразок спікера?

– Ага.

– Ок.

– Він працював фотографом, ну там трохи для наших, трохи для ОДА, трохи весілля… Ну, й у списку був.

– … і спільними зусиллями збудували церкву Покрови. Наші українські підприємці регулярно дослухаються до потреб громади…

– Якому списку?

– Партійному. Ну, голову взяли нунсівці, а ці його пройшли другими. Кличуть його, кажуть, будеш тепер, Остапе, секретарем. А він питає: «Чиїм?»

– Не зрозумів.

– Гаразд, я потім поясню.

– … і захищати наше місто від усіляких зайд від комерції…

– Тарасе, а він знає, про що був тренінґ нині?

– Та яка йому різниця.

– … і ми не дозволимо, аби Тернопілля впало під натиском ґлобалізації, аби були зруйновані наші традиції ведення бізнесу…

До Тараса підійшов один із сьогоднішніх учасників – Елайджа запам’ятав його як трохи самовпевненого, але кмітливого хлопця. Він згадував, що минулого року закінчив тутешній економічний виш, наголосивши, що їхнім випускником був теперішній президент, і Елайджа тоді подумав, що для свого віку хлопець виглядає трохи заборовілим, не так через огрядність, як через утомлений, злегка знуджений погляд та червоне обличчя.

– Закінчиться ця бодяга, поїдемо дивитися місцеві заклади для достойних людей, – прошепотів Тарас після того, як хлопець, притискаючи до вуха мобілку, вийшов до іншої зали.

– Цього хлопця? Він ніби менеджер в ресторані, до нього?

– Угу. Власник запрошує.

Секретар міськради тим часом завершив промову вигуком: «Слава Україні!», – й біля фуршетних столів почалося пожвавлення. Елайджа тільки-но занурився в розмову з дуже розумною і симпатичною ейчар-менеджеркою одного з тутешніх молочних комбінатів, як Тарас знову потягнув його в якісь коридори та закапелки, поміж зламаних стільців, ящиків з коньяком, знуджених кельнерів, вони вийшли через чорний хід, де на дворі їх чекала величезна, як автобус, Toyota Land Cruiser. На передньому сидінні сидів той самий заборовілий менеджер ресторану, на місці водія – трохи старший боров у чорній шкірянці. Передню панель ленд крузера прикрашали іконка, червоно-чорний та жовто-синій прапори і тризуб. У салоні пахло віскі, потом та якимсь японським чоловічим парфумом.

– Ну шо, нормально у вас там все в готелі? Жити можна? – вивернув до них голову з шийних складочок молодший боров, якого, як тепер згадав Елайджа, звали Сергієм.

– Та, все в порядку, – запевнив Тарас. – Якщо сніданки будуть, як минулого разу, то, звичайно, лажа, я минулого разу вислухав від німців за це, але наразі все нормально.

– Ну то подзвониш мені зранку, якби шо, даш там трубку комусь. Шо за люди, скільки не годуй – все одно торби тягнуть. Да! Да! Їдемо! – Сергій одночасно репетував у мобільний. – Питається шеф, де ми. Не хотів усіх тих клоунів бачити, то вже вибачайте, не приїхав за нами, чекає у нас в ресторані, ось подивитеся відразу на нашу роботу. Зараз посидимо, як білі люди, може, ще й концерту трохи захопимо.

– О, Ви ще маєте там концерти? – Елайджі вже було цікаво, чи встигне він на музичну частину програми цього разу.

– Ну то так, час від часу. Інколи хтось забаву має, весілля там… А нині ось група з Києва виступає, продюсер їхній з шефом нашим колись працював, то привіз показати пацанів.

Екстер’єр та інтер’єр ресторану були вирішені в уже знайомому Елайджі стилі «український ґламурний фолк»: дерев’яна різьба, ікебана з в’язанок цибулі та кукурудзи, глечики, майже різдвяна підсвітка та офіціантки в народних строях, плюс вініли, постери рок-груп та американські номери авто на стінах. Одне слово, ресторан був призначений для публіки просунутої, але втаємниченої в традицію.

На шкіряному дивані в окремій ніші сидів власник – здоровий мужик у дорогій сорочці, яка трохи розходилася на череві, років за 40. Поруч сиділа моложава мініатюрна жіночка, вочевидь, дружина альфа-борова, та двоє чуваків у штанах-хакі з кишенями на колінах, футболках з написами I Am sterdam і Дякую тобі, Боже, що я не москаль та хакі ж бейсболках. Один із хакі-чуваків показував решті, як треба пити самбуку.

Сергій представив господаря столу як Назара Степановича, при цьому Назар ледь припіднявся з відверто занизької для його комплекції канапи, але, тиснучи руку, в очі Елайджі подивився.

– Мельник? Так ви наш, виходить?

– Ну, виходить так, – увічливо усміхнувся Елайджа. – Мій дід виїхав з України ще дитиною.

– Ваші дідо не звідси були?

– Недалеко звідси, з Острога.

– Сідайте, Сірьож, – несподівано м’яким голосом звернувся власник до борова-джуніора. Хакі-чуваки – Вадік і Павлік – посунулися разом із самбукою.

– Це Ореста, моя дружина, – Назар Степанович поплескав Оресту по худому колінцю. – Дуже мені допомагає у бізнесі. А то наші друзі з Києва, Вадік он – земляк наш, давно вже в Києві живе, виїжджав, коли ми тут усі ще тільки з дупи-сраки вигрібали.

– То це тепер Ваш головний бізнес? – спитав Елайджа, свідомий того, що його запросили поговорити про речі практичні.

– Ну, як головний… Ще лишилося в мене пару магазинів, дрібниці, але в хороших місцях, сауна там, відеопрокат… Щось це ви, пане Елайжа, нічого не їсте. Вадік, налий гостю текіли. Чи краще горілки? У вас там тої текіли в Америці… – Елайджа покірно кивав на обидві пропозиції. – Я ось тут подумав: збудую у Тернополі гольф-клуб. Місце вже придивився, так, щоб озеро було видно. Пацан мій повернеться з Англії – буде керувати.

– А скільки Вашому синові?

– Одинадцять. У Лондоні вчиться, в приватній школі. Хороший хлопець. Мені на другий день звідтам дзвонили, казали, він там якомусь лорду в диню дав.

– Лорду?

– Ну, в сенсі сину лорда. Однокласнику тіпа.

– Ага…

– Ті англійські блєді казали, щоб я його забрав, агресія, мовляв, не можна. Я малого спитав: «Ти йому в диню по дєлу дав?». Він каже: «Так». «Ну, раз по дєлу, то дай ще раз, єслі шо». Сергію, що це в нас на столі, скажи хлопцям… Ну то як ви думаєте, пане Мельник, будувати клуб?

– Ви знаєте, ґольф – це цілком особливий бізнес, я, щиро кажучи, й грати пробував пару разів тільки…

– Та я теж тільки один раз, он Вадік мене повіз під Київ до серйозних людей дуже, ми там поганяли ті м’ячі трохи…

– А Ви думаєте, в Тернополі є ринок для цього? – обережно спитав Елайджа.

– Ну, в самому Тернополі ні, але приїжджали би люди… Ну, сауну велику, всє дєла… Землю я зроблю, то зара’ не проблема. Можете нам знайти інвестора, Елайжа?

– Ви знаєте, інвестора треба буде переконати, що для цього проекту є ринок…

– Ви нам головне цього інвестора привезіть, ми з Вадіком йому такий ринок покажемо, ви там у своїх швейцаріях такого не виділи, правда, хлопці?

Хакі-хлопці Вадік та Павлік загигикали про щось своє, закивали і радісно почали розливати текілу та тягнутися за м’ясною нарізкою.

– Знаєте, пане Мельник, я хлопець простий, тутешній. Але люди мене поважають. Серйозні люди. Буде вам ринок, не переживайте. Горілочки?

– А що ваші партнери кажуть про цю ідею? – спитав Елайджа, вдаючи, що ретельно насипає сіль на руку.

– Поки що нічого не кажуть, у мене зараз тільки Ореста партнер, – Назар Степанович знову поплескав дружину по коліні. – Я гроші заробив на будівництві в Ірані. Ви були в Ірані?

– Ні, не був, і навряд чи потраплю найближчим часом.

– А, ну да… Там же алкоголю не можна взагалі, ви знаєте. Наш головний ще й дуже пильнував, аби ми не дістали ніде, релігійний був. Ми з хлопцями як прилетіли в Україну – пили три доби горілку, як ті коні воду. Зараз би вже, певно, не поїхав, а хлопці мої нічо’, досі їздять, задоволені.

Елайджа спробував відобразити на обличчі співпереживання.

– А ось Вадік, до речі… Вадік, чо’ ти мовчиш? Вадік – продюсер модний, в столиці, знає всіх тих наших достойників з телевізора, правда, Вадік?

Вадік підтвердив кивком голови.

– Вадік нам музикантів привіз своїх, кліп знімати, шкода, що ви на концерт не встигли. Вадік, а де пацани твої?

– Вийшли десь перекурити.

– Вони тут глупостів не нароблять?

– Та ні, у них все з собою.

– Ох уже мені… Ладно. Ви відпочивайте, а ми поїхали. – Назар та Ореста встали з диванчика. Елайджа вирішив, що з його боку буде ґречно провести їх надвір, а заодно й подихати після чималої дози алкоголю – темп Назара Степановича свідчив, що Іран він пам’ятав досі.

Назар та Ореста пішли до тойоти, якою нині привезли Елайджу. За кермо сіла Ореста, яка пила мало, хоча в тому, що обидва не мають жодних пересторог, аби розмежовувати алкоголь і водіння, Елайджа не сумнівався. Він уже завантажив у голову стару програму розпізнавання тутешніх типажів та швидко повертався у контекст: нещасний той даїшник, який чимось зіпсує настрій Назару Орестовичу.

Коли вони від’їхали, Елайджа побачив неподалік музикантів Вадіка та ще купу навколомузичного київського люду: сцена накладає свій відбиток навіть на останнього асистента, і цей відбиток видно навіть здалеку в темряві. Одного погляду на них вистачило, аби Елайджі перехопило подих від задавненого ресентименту: ніколи, ніколи не наблизитися йому до магії, якою володіють музиканти. Скільки їх було в його житті – усіх цих бекстейджів, цих нескінченних лабіринтів по стрьомних театрах та концертних залах, де пахло залаштунковими порохами і здіймався солодкий, власне ні з чим, крім запаху концертів і театрів, не порівнюваний запах пари з дим-машини. Від нього в Елайджі досі прискорюється серцебиття, хоча, може, це й від етилового спирту (чи що вони туди дають?) або від найпростішого візерунку ударних під час визвучки – чомусь того самого завжди, коли він приходив до Ванди чи до інших друзів перед концертами. І навіть коли вже минала та перша ніяковість, завжди пов’язана з його спробою потрапити за ці лаштунки та й узагалі з будь-яким контактом із ними, музикантами, і коли він проходив нескінченними коридорами повз нескінченних охоронців, якихось дєвок, повз черги за автографами, і коли вже сидів на підлозі у цих таких однакових гримерках, схожих на рай, схожих на пекло, і коли вже був огорнений теплом, любов’ю та алкоголем, і коли вони після цього виходили з тих теплих закапелків і йшли через тихий і сухий сніг або через прозору й зелену ніч, і коли він нарешті залишався з Вандою – навіть тоді, навіть секс із нею не міг затьмарити його трепету, особливого трепету від розділеного з ними усіма ритму та запаху з дим-машини. Й ось тепер першим його імпульсом було уникнути контакту з ними, може, взагалі звалити, видно, застарий він уже для того, аби знову провалюватися в цю агонію: яким же мізерним видавався він собі, коли вони, музиканти, були поруч, хай розумом він чудово знав, якими підарасами, невдахами й занудами вони бувають, чи ж йому не знати! А таки зараз, від споглядання цього напрочуд гармонійного гурту людей серед березневої ночі, сп’янілих від маленької спільної пригоди, від можливості побути разом, серед свого племені, йому знову, так несподівано, заболіло оце відчуття своєї відчуженості, свого проминання й неможливості наблизитися.

– Пане Елайджа!

Тільки тепер Елайджа побачив серед цієї дюжини людей студента Юрка, з яким познайомився у потязі позаминулої ночі. Він не здивувався, пригадуючи наскільки органічними та бажаними бувають отакі молоді та щирі персонажі у подібних товариствах, своєю свіжістю цементуючи, скріплюючи їх, як пахуча смола на весняних деревах.

Юрко був другом друзів цих Вадікових тернопільсько-київських музикантів, знову випліталося таке типове для тутешніх довколамистецьких спільнот мереживо поколіннєвих, сімейних та дружніх зв’язків, здається, йому ніколи не перерватися, здається, це таки тоненькі нитки любовей: старих, задавнених, тих, що ниють на погоду, спалахують та відроджуються у нових поколіннях – якось на концерті відомої ще з часів студентського голодування співачки Елайджа бачив сльози на очах одного суворого львівського музичного продюсера, цілком правильного, простої та чесної, як в американського офіцера, постави хлопця, з правильною дружиною та правильними дітьми. Хтось – чи не Блюм? – пунктиром нашіптував Елайджі на вухо їхню маленьку, обірвану лав сторі, й історія, в якій Елайджа став випадковим глядачем, розчахувалася цієї миті – у темряві зали, з її гітарою, з її старою піснею, крихітний епізод невимовленого епосу цього першого покоління, що вирвалося з совдепівської сансари, підважило своїми тілами закам’янілу Історію й запустило всю цю машинерію, до якої й він, Елайджа, якимсь боком та втрапив і яка досі розгортається – аж до сьогоднішнього вечора. Крихітний епізод, тільки для цих двох – для неї на сцені з гітарою та для нього в залі з цигаркою в неслухняних пальцях – вповні й відомий, всі інші можуть хіба домислювати й домальовувати його на історичному вже тлі чорно-білих фотографій студентів на матрацах, із білими пов’язками «Голодую» на чолі, у незграбному одязі кінця 1980-х, і тільки ці двоє, з гітарою на сцені та з цигаркою у залі, здатні виміряти втрати, та й навіть для них помітні лише цієї миті, коли вони дозволили собі бути сентиментальними, а не в їхньому звичному житті успішної співачки та доброго сім’янина, житті чесних, чудових людей, котрі першими відчули, як тріснув під притиском своїх, у дешевій джинсовій «варенці», плечей старий світ, але щось, що тоді відбулося між ними, не вижило під уламками. Ці невидимі зв’язки лише інколи іскрили у темряві, як буває на високовольтних лініях, Елайджа навчився їх вловлювати тільки під кінець свого першого перебування в Україні, й тепер ось побачив, як одна з таких іскор, долаючи свій шлях заплутаними схемами електромереж, наздогнала його в особі студента Юрка. Він одразу потягнув Елайджу до гурту, й гурт прийняв його у себе легко й тепло, а Вадік і Павлік навіть тепліше тепер, коли він перепозиціонувався радше як знайомий оцього пацана, ніж потрібна Назарові Степановичу людина, хоча це, можливо, тому, що Вадік і Павлік уже обігнали решту за кількістю спожитого й вийшли на іншу частоту.

Вони ще покурили, повернулися в ресторан і тепер усі шумно й утішено підтягували стільчики та розсідалися за «службовим» столом. Тарас увесь час нависав над Павліком, намагаючись переконати його у доцільності ротації якоїсь тернопільської групи на центральних телеканалах. Павлік з усім погоджувався, мовчки висловлюючи підтримку рухом бейсболки. Всі говорили наввипередки: Вадік та Тарас знайомили Елайджу з музикантами, Юрко – з іще двома своїми друзями, хлопцем і дівчиною Яриною, яку Елайджа зауважив ще у темряві подвір’я. Він деякий час оцінював, наскільки серйозно у неї з молодим чоловіком, який сидить поруч: сьогодні він явно її date, але ж буває, що з цієї теми можна елеґантно зістрибнути. Якихось п’ять-десять хвилин, і Елайджа зрозумів, що вона з тих, хто приходить із кимось, попри те, що зовсім не посоромилась би прийти й сама. Просто біля таких дівчат завжди хтось є, вони завжди комусь потрібні. Спочатку Елайджа зчитував її доволі холоднокровно: звикла до загального прискіпливого споглядання, самодостатня у своїй простій тілесності – приваблива не точеною фігурою, не модельною субтильністю, а здоровою, міцною бабсько-дитячою красою, довгонога і м’язиста – від природи, а чи ще з юнацьких занять спортом, таких навіть кілька зайвих кілограмів не псують, лише додають внутрішнього жару, ніби в них від того стає більше крові, сексуальне звірятко з дитячою припухлістю губ і щічок, з ляльковими очима, схожа на малюків з ретро-листівок та ангелів зі старих полотен, із нескінченною самозакоханістю під рожевою, по-дитячому рожевою, шкірою. У тій зайобаній і закомплексованій мазохістичній Галичині таких небагато, такі одразу впадають у вічі й стають центром уваги. Із розмови Елайджа до пуття не зрозумів, зі Львова вона чи з Тернополя, у кого тут живе, але дівчинка з таких, котрі завжди всюди вдома, завжди мають у кого пожити, люди довкола прагнуть ними опікуватися, а вони своєю чергою огортають теплом будь-який простір, до якого потраплять, вони наповнюють повітря довкола себе призабутим запахом цукерок, обов’язково тих, що вже не роблять, або тих, що хтось привозив здалеку в подарунок. Біля них одразу все довкола стає смачним і бажаним, ніби речі дорослих у дитинстві: хочеться читати з ними книжки, вдихаючи запах старого паперу, залізти з ними разом під ковдру і дивитися фільми, смачно затягуватися цигаркою і видихати дим у кватирку, варити їм каву, їсти з ними навстоячки, не зачиняючи дверцят холодильника, та облизувати пальці, з ними хочеться торкатися речей і людей. Усі до них тягнуться, всім хочеться цієї їхньої легкості і ненапряжності. Усі проблеми на світі вони можуть вирішити тактильно, адже варто просто когось поруч обійняти, посопіти комусь у шию, хоча проблем у них завжди вистачає. Щоправда, проблеми їхні – переважно рефлексійного характеру: здоровий нарцисизм інколи спричиняє напади туги. Незважаючи на яку, важко знайти психічно адекватніших людей, ніж ось такі, виховані у свободі люблячими та невимогливими батьками, що ведуть своє повноцінне життя, час від часу залучаючи до нього й дітей – природно, а не з почуття батьківського обов’язку. В результаті діти виростають м’якими та відкритими, без затаєних образ, без спогадів про огидні сварки, без сорому. Відтак і ставляться до себе з довірою, не намагаються подобатися, не комплексують, не ховають віршів чи малюнків, чи чим вони там ще займаються, інколи навіть талановито, а показують їх усім довкола, у блог виставляють, наприклад.

Поки і вони вдвох, і всі за столом говорили, плутаючись у склянках та наповнюючи попільнички, Елайджа усвідомив, що їй, певно, під 30, і в них просто безліч спільних знайомих – навіть попри те, що він майже десять років тут не був. Що вона робила ці десять років? Ні, він знав, що вона робила перед тим – він уже сторчголов летів, падав у її минуле: вона була серед тих молодих дівчаток, які стояли під сценою на Вандиних концертах, у фєнічках та помальованих кульковою ручкою рюкзаках і джинсах, він бачив її десятки разів, але вона не існувала для нього як конкретна дівчинка, вона існувала як явище під умовною назвою «юність» чи «малолєткі», чи «підлітки». Він був би найнещаснішою людиною на світі, якби тоді з його львівського сюжету забрали цю масовку або забрали її з його спогадів, ми всі, зрештою, невіддільні від нашої масовки, саме вона додає нашим уявленням про минуле та теперішнє об’єму, значення та значущості, додає ваги прожитим дням.

Чимось вони були схожі й з Вандою – Елайджа зчитував з дівчинки бекґраунд: інтеліґентна українська родина, вишиванка на Великдень, магічна бабчина випічка, правильна вимова, старі видання Ірини Вільде у шафі, портрет Шевченка (варіант – гуцул із трембітою), подарований татові на роботі з нагоди дня народження чи підвищення по службі, перший рок-концерт української, ясна річ, групи разом зі старшою сестрою чи навіть вуйком – наступне, через десяток років, її, Ванди, втілення, тільки без совкових комплексів, без заморочок, без пекучого сорому у шлунку, без колючих кутів, певніша і добріша дівчинка. Ванда навряд чи танцювала б на барній стійці, а цій ось – запросто. І ці нові досвіди, всі їхні 90-ті, для неї – гострі та чіткі: еротичний запах цвілі на університетській кафедрі (певно, якась філологія), горіхове капучино з польських пакетиків та цигарки поштучно на першому курсі, видані у Росії філософські книжки у гарних палітурках – дві на цілий студентський потік, Тарантіно й Кустуріца на плівковому відеомагнітофоні з одногрупниками, сидячи в когось із них на підлозі, закоханість, весела бідність як норма. Чимось вони з Елайджою були схожі – певно, тоді більше, ніж тепер: переповнені любов’ю до цієї музики, свіжі й гарячі, мов тісто, вдячне тісто для цих нових вражень, нескінченно наївні, пафосні, бажані, звабливі, магніт для тих, старших. Елайджа дивився на неї і розумів, що і він, і вона були колись використані отими старшими, з них випивали їхню молодість і свіжість, тільки ось ця красуня, яка з ним сидить зараз поруч і відважно дивиться йому просто в обличчя, вона міцніша, таку фіґ зламаєш, настільки вона м’яка. Вона невичерпна, нескінченна, за нею стоїть уся родюча сила цього світу, вся доступна людині еротичність на її боці, й ти, Елайджо, вже теж перед нею впав, так несподівано, так швидко, що навіть не встиг злякатися цього, хіба здивувався. Бачиш, усі чоловіки довкола її хочуть, і жінки теж, і так само було вчора, й позавчора, й буде завтра.

Елайджа знав, що з нею так завжди: хоч куди потрапляючи, вона грається цією своєю привабливістю – коротка, мінімалістична сукенка, високі підбори, багато відкритої шиї і рук, і брязкальця на руках, і звичка час від часу піднімати рукою медового кольору волосся на потилиці, пишні неслухняні кучері, але ж загалом вона кайфує сама від себе, ось тим усіх і чіпляє: вона настільки бажана, вона в своїй бажаності не залежить від волі всіх цих чоловіків (і жінок) довкола. За крок від вульґарності, на ній був наліт котячості й кобітячості: зворушливої пристрасті до прикрас, підборів, сукенок, без краплі тверезого розрахунку серцеїдки, просто щира любов до себе, як до улюбленої ляльки.

На якусь мить Елайджі здалося, що ось він, цей клік: він її зацікавив. Було кілька невинних кпинів з її боку, здається, щодо його замовлення, і пішла якась тепла хвиля – приязні чи просто інтересу, нульова стадія, коли випадкові доторки не викликають ніяковості, але ще не є сигналами, вони все ще є випадковими, все ще є незначущими, тим більше, для неї торкатися інших людей є чимось дуже природним, виявом безпосередньої та чистої симпатії. А тим часом вони у розмові з’ясовували, наскільки багато у них спільних знайомих і спільних досвідів. Поки Елайджу носило світами, життя виплітало між ними це павутиння, й ось тепер воно, невидиме, проявилося, так буває під певним кутом світла. Елайджа вже навчився впізнавати оті плетива, а, може, просто подорожі робили його чутливішим до таких спалахів – і невидиме ставало видимим.

Їм принесли рахунок, бо у кнайпі вже закривали касу, треба було вирішувати, куди вони рухаються далі. Тут же виявилося, що поки Елайджа, загіпнотизований, слухав жарти Ярини, Тарас устиг добряче нарубатися халявного віскі та текіли. Вочевидь, не звиклий до таких сумішей, здоровий галицький організм Тараса оголосив капітуляцію.

– Слиш, де цей чудік живе?

– В готелі «Україна», ми разом приїхали, – відповів Елайджа, в ту ж секунду зрозумівши, що тепер відповідальність за це бездиханне тіло лежить на ньому.

Тим часом уся компанія вирішила їхати до Ярини додому. Ніби розгледівши розпач в очах Елайджи, Ярина взяла ситуацію в свої руки: викликала таксі, вигнала усіх на вулицю, записала Елайджі адресу на якомусь папірчику, дала чіткі вказівки таксистові, мобілізувала кількох добровольців допомогти запакувати Тараса на заднє сидіння, попередньо взявши з нього клятву, що він ні в якому – ні в якому! – разі не буде там блювати. Тарас поклявся – рішучим жестом скинувши голову на груди, і таки дотримав обіцянки: дотерпів до кінця поїздки і обблював лише якісь хвойні кущі під готелем, поки Елайджа розплачувався з таксистом. Компанія натомість поїхала до Ярини гігантським, мов автобус, фольксваґеном київського телепродюсера.

Оцінивши стан тіла, Елайджа відпустив таксі. У номері Тарас ще довго щось бурмотів про кактуси, здається, кляв текілу, трохи блював, сумно зітхаючи у паузах, пхав голову під кран умивальника, ходив по кімнаті в майтках і шкарпетках, аж нарешті вгомонився і завалився спати. Елайджа приніс йому пляшку мінералки і вирішив, що нарешті його можна залишити. Чи помітять інші, якщо він приїде у свіжій сорочці? Вона точно помітить, але якраз це Елайджу не дуже лякало. Він перевдягнув шкарпетки, футболку під сорочкою, подумки похвалив себе за винахідливість (проявіл смєкалку – гмикнув Блюм у нього в голові). Зуби, одеколон, презерватив, таксі.

Місто вже було практично порожнє. Вони об’їжджали підсвічене вогнями озеро, далі на обрії мерехтіли якісь спальні райони, але до них вони так і не доїхали, зістрибнувши у глиб темних вуличок з одноповерховими та двоповерховими будинками, деякі були дуже пафосні, навіть із ліхтарями в садах, більшість – з акуратними парканами, яблунями та трояндовими кущами, новенькими скриньками на фіртках з написом польською «Poсzta». Де-не-де у вікнах горіло світло, частіше – синьо відсвічував телевізор.

Взагалі-то це була дурість – відпускати таксі, ледь побачивши, що назва вулиці й номер будинку збігаються із записаними Яриною на папірчику. Тільки ось будинок цілком темний.

Можливо, це такий жарт? Можливо, у когось день народження, і всі його чекають, аби коли зайде, увімкнути світло та зааплодувати (цікаво, у них тут так роблять?). Або це якісь тинейджерські пустощі: зараз він увійде, а всі сидять на підлозі при свічках і з серйозними мордами читають уголос телефонний довідник.