Текст книги "Українські традиції"

Автор книги: О. Ковалевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 44 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

– Запорожець!

– За якою потребою?

– Спасатися!

Тоді ворота відчинялися, і прощальника впускали в обитель, а все його веселе товариство, з музиками, горілками, пивами й медами залишалося біля стін монастиря. А в той час прощальник, сховавшись за монастирською стіною, знімав із себе черес із рештою червінців, скидав дорогий одяг, одягав власяницю і розпочинав важкий, але давно бажаний шлях до «спасіння».[293]293
  Звичай прощання зі світом запорожця художньо відтворено у відомому творі П. О. Куліша «Чорна Рада» (СПб., 1860. С. 90—94) та поемі Т. Г. Шевченка «Чернець».


[Закрыть]

Звичайно, не всі старі запорожці закінчували своє життя в монастирях; більшість умирали там, де жили, причому, якщо козак умирав у Січі, його ховали на спеціально відведеному біля кожної Січі цвинтарі; якщо він умирав у зимівнику чи бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, біля гирла ріки, біля мальовничого озера чи серед відкритого високого степу; над могилою померлого нерідко насипали високий курган «для пам'яті знатної людини»[294]294
  Мышецкий С. История. С. 78.


[Закрыть], тому й досі співається у козацьких піснях:

 
«Він взяв собі за жіночку
Високую могилочку, зеленую долиночку».
 

Померлих ховали у повному козацькому вбранні: жупані, черкесці, сап'янцях, шапці та при зброї; в труну часом ставили карафку горілки й череп'яну люльку, приказуючи при цьому: «А нумо, товариші, поставим йому пляшку горілки у голови, бо покійничок любив-таки її!» На могилі ставили кам'яного хреста, нерідко витесаного самим покійником ще за життя, на хресті робили відповідний напис і виставляли білий прапор на знак бездоганної чистоти померлого лицаря.

Але переважно запорожці гинули в боях, на морі чи на суходолі, під час походів проти неприятелів; тоді, звісно, козак складав свою «голівоньку» де доведеться; якщо траплялися при цьому товариші, вони нашвидку викопували могилу шаблями, землю з неї вибирали полами чи шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак помирав сам, то його кості спочивали зовсім без «чесного» поховання:

 
«Як козака турки вбили, під явором положили,
Під явором зелененьким лежить козак молоденький;
Його тіло почорніло, а від вітру пострупіло,
Над ним коник зажурився, по коліно в землю вбився».
 

Ще гірше доводилося козаку, коли він, тікаючи з турецької неволі, потрапляв у дикий степ, безводну й безплідну пустелю і, зморений жахливим голодом і нестерпною спрагою, вмирав голодною смертю; тоді чорнокрилі орли очі його клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах розтягали, а козацька голова з очниць травою-муравою проростала.

Торгівля. Промисли й ремесла у запорізьких козаків

Торгівля у запорізьких козаків розвивалася на дуже широких засадах, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи сполучення: запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку та Кримом і Туреччиною з другого. Крім того, вони володіли кращою частиною «великого водного північного шляху з варяг у Царград», який споконвіку був відомий руським людям і вів до Чорного моря, а звідси у Царгород і на схід, – це ріка Дніпро з його широким і глибоким лиманом. Тому без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України й Південної Росії XVI—XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом. Торгівля у запорізькому краї розпочалася уже наприкінці XV ст.: з акта 1499 р. ми дізнаємося, що вже тоді якісь козаки плавали вниз по Дніпру, ловили там рибу і згодом продавали її у Києві[295]295
  Акты ЮЗР. Т. 1. № 170.


[Закрыть]. З інших актів відомо, що багато хто з українців здавна щовесни вирушав до порогів і нижче, ловив там рибу, полював на звірів і лише восени повертався у міста й продавав там свіжу й солену рибу і звіряче хутро.[296]296
  Отечественные записки. 1874. № 5. С. 39.


[Закрыть]

Як усі на світі люди, так, звичайно, і запорізькі козаки початково, укладаючи торговельні угоди з іноземцями, особливо з турками й татарами, вели німу торгівлю; не знаючи мови, обидві сторони, за літописним виразом, «помовали руками». Згодом усі торговельні угоди запорізькі козаки укладали за посередництвом окремого стану людей, так званих товмачів, котрі знали мови всіх народів, з якими козакам доводилось укладати торговельні чи якісь інші угоди. Як і в усіх інших народів, у запорізьких козаків торгівля початково була міновою, не виключаючи, зрештою, і вживання монет. Шляхи сполучення початково також переважно були природні – ріки й річки, згодом так звані «одвічні» шляхи, головним чином Муравський та Чорний з їх боковими гілками й поперечними дорогами. Засобом пересування по воді служили човни, чайки або галери, по шляхах – «мажі», або «паровиці», тобто великі чумацькі вози, й «палубці» – такі самі вози, але вкриті зверху від негоди, запряжені волами, по парі на кожен віз. У первісній країні, за відсутності якихось вигод у дорозі й при важких товарах, волів ніхто і ніщо не могло замінити.

Як і всіляку торгівлю, так і торгівлю в Запоріжжі можна розділити на два види – морську й сухопутну. Торгівлю водним шляхом запорожці провадили переважно з турками й татарами, а потім і з іншими східними народами, наприклад вірменами; морська торгівля зосереджувалася на Дніпрі, його лимані, Чорному, Азовському й Білому, чи Мармуровому, морях; головними її центрами були Січ, Очаків, Царгород. У Січі для всіх іноземних суден була чудова затока, що звалася «оступом»; це була дуже глибока бухта, що врізалася у річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру, куди вміщалася уся запорізька флотилія. Скільки купецьких кораблів прибувало в Запоріжжя з Туреччини, важко сказати, не маючи про це послідовних і точних даних. Лише з одного документа 1746 р. видно, що в цей час у Січ прибуло 8 суден, 7 з котрих були грецькими й 1 турецьким; 3 із них прийшло з Варни, 1 з Мессемврії, 1 зі Станкео, 1 з Царгорода, решта з Білого моря, тобто з Архіпелагу[297]297
  Йдеться про Іонійський архіпелаг.


[Закрыть]. Зрештою, в тому ж документі кошовий отаман Василь Григорович Сич на запит київського губернатора М. І. Леонтьева зазначає, що взагалі в Січ у різний час прибувала різна кількість іноземних суден: часом по 5, часом 8, а часом і 10; що вони, не доходячи до Січі верству, повинні були витримувати 20-денну обсервацію новосіченського коменданта і що всі вони входили в січову бухту безмитно[298]298
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 216.


[Закрыть]. Але у згаданому документі перелічувалися лише великі судна, натомість нема жодних вказівок про кількість каботажних суден, так званих томбазів, що приходили в Запоріжжя з Туреччини.

Торгівля запорожців із турками розпочалася в дуже ранні часи й за досить сприятливих для низових козаків обставин. За договором 1649 р. турецького султана «з Військом Запорізьким і народом руським» козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним і Білим (Мармуровим) морем з усіма їх портами, містами й островами, могли в будь-який час входити в порти, скільки завгодно стояти в них; могли вільно зноситися з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну; мали право будувати в різних портах і містах власні будинки складів; звільнялися на сто років від усякого мита й податків і лише після вказаного часу зобов'язувалися платити «невеликий тягар податків», та й то не більший за той, що сплачували чи будуть сплачувати турецькі піддані. Війську Запорізькому було дозволено мати у Стамбулі власного представника купецьких інтересів, а султан наказав у одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів суден про їх добрі наміри щодо турецької держави. Для утримання свавільних людей від морських грабунків козаки мали заснувати кілька портових міст, починаючи від місць за порогами й кінчаючи гирлом Бугу. Усіх свавільних наказували судити, без жодних перешкод для торгівлі, у султанського намісника. А проти піратів з донських козаків було вирішено виступати разом козакам і турецькій охороні. В разі недотримання командиром судна якоїсь з умов покаранню підлягав лише він сам, без перешкод для дальшого плавання судна. У випадку аварії судна чи смерті когось із купців решту речей постановили віддавати спадкоємцям або рідним. У боргових операціях козацькі купці мали такі самі права, як і турецькі; судна, люди, товари і зброя козацька мали бути для турецьких підданих недоторканими; щодо невільників, то козацьким купцям дозволялося викупляти своїх земляків, але не приймати на судна втікачів з неволі. В останньому випадку начальник, без шкоди для судна, мав повертати втікачів назад. Так само й турки зобов'язувалися повертати запорізьким купцям робітників, що втекли з козацьких суден[299]299
  Собрание государственных грамот. М., 1822. Т. 3. С. 444—447.


[Закрыть]. У XVIII ст. правильному розвиткові торгівлі запорізьких козаків з турками заважали три обставини: 1) Белградський трактат Росії з Туреччиною 1739 p.; 2) несприятливі для запорізької торгівлі розпорядження кримських ханів; 3) шкідливі дії російських відкупників митних поборів, скеровані проти запорожців. За Белградським трактатом 18 вересня 1739 p., Росія не могла мати своїх кораблів на Чорному морі, а торгівлю мусила вести лише за посередництвом турецьких кораблів[300]300
  Соловьев С. История. Т. 20. С. 162.


[Закрыть]. Найбільше від цього трактату потерпіли запорізькі козаки, які могли доставляти свої товари на власних дубах лише до турецького міста Очакова й тут або продавати їх за гроші, або обмінювати партія на партію; лише з 10 червня 1774 p., після укладення Кючук-Кайнарджійського миру Росії з Туреччиною, «коли торгівля і мореплавство російським купецьким кораблям дозволялися на всіх водах, як і плавання з Чорного в Мармурове й назад»[301]301
  Там же. Т. 19. С. 94.


[Закрыть], запорізькі козаки позбулися обмежень у своїй торгівлі з турками. Але за рік після того вони взагалі припинили своє політичне існування. Торгівлі запорізьких козаків з турками нерідко заважали й кримські хани. Зокрема, відомий у другій половині XVIII ст. (1758—1764; 1768—1769) хан Крим-Гірей, знісшися з очаківським пашею, заборонив великим турецьким суднам прохід до Запоріжжя, дозволивши лише перевантажувати товари біля Очакова на невеликі річкові човни й возити до Січі. Той самий хан, віддавши Козлівську митницю на відкуп яничар-азі, вимагав, щоб усі руські судна, що пливуть Дніпром до Очакова, розвантажувалися біля Очакова і відправляли свої товари суходолом у Козлів; те саме мусили робити й кораблі, що йшли з Чорного моря до Очакова і звідси до Запоріжжя. Зрозуміло, що такі розпорядження хана значно утруднювали торговельні стосунки запорізьких козаків із Туреччиною. До нас дійшов лист запорізького Коша З липня 1762 р. кримському ханові з проханням пропускати судна «з Білого й Чорного моря сюди, у російські кордони, також і з Січі туди судна без розвантаження», а в іншому випадку запорожці погрожували заборонити всім купцям, козакам, чумакам і ватагам їздити з Запоріжжя у Крим для купівлі у татар солі. Але вимога запорізьких козаків була дотримана лише 1765 p., вже за хана Селім-Гірея і після протесту російського консула, прем'єр-майора Олександра Никифорова. Крім утисків з боку кримських ханів, запорізька торгівля страждала й від російських відкупників митних податків. У другій половині XVIII ст. певний обер-директор митниці Шемякін уклав контракт із російським урядом на збір митних податків і змусив його видати розпорядження не допускати турецькі кораблі з Чорного моря й Архіпелагу в Запоріжжя; мотивом для такого розпорядження була висунута відсутність належних капіталів для торгівлі у запорізьких купців. Запорожці слушно зрозуміли це як лихо для свого краю і звернулися з проханням на найвище ім'я імператриці Єлизавети Петрівни; 1759 р. до Петербурга вирушила депутація від запорізького Коша, яка домоглася для себе певних полегшень у цьому питанні.[302]302
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 216—220.


[Закрыть]

Предметами вивозу запорізькими козаками до Туреччини були хутра, шкіра, вовна, залізо, полотно, коноплі, канат, яловичина, баранина, живі вівці, храш, коров'яче масло й конопляна олія, риба, ікра, пшениця тощо. Певна частина цих товарів ішла безпосередньо з Січі, інші через Січ з України, Польщі й Росії. Турецькі купці ввозили в Запоріжжя зброю, кінську збрую, свинець, сіль, сукно, сап'ян, бавовну, шовкові тканини, китайку, шнурки, галуни, вино, лимонний сік, живицю, мідянку, камфору, скло, коси, ножі, бритви, ножиці, сугачі роги, з яких, мабуть, виготовляли козачі порохівниці, різну бакалію: ізюм, винні ягоди, лимони, сорочинське пшоно, каву, горіхи[303]303
  Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 103; Калачов Н. Архив. С. 6; Миллер Г. Исторические сочинения. С. 55; Observations sur le commerce de la mer Noir et des pays qui la bordent. 1787. P. 20.


[Закрыть]. 1759 р. у Глухові таємний радник, президент Академії наук Григорій Теплов запитав запорізьких депутатів, які вина привозили в Січ із Туреччини, й відразу поцікавився: «чи не можна з тих приморських місць, а по можливості і з Царгорода зробити вивіз, під осінь, для вживання до столу в домі ясновельможного гетьмана стридії по-грецькому, а по-місцевому устриці». Товмач, котрий був із депутатами, заявив, що в турецьких місцях «того предостатньо». Тоді Теплов наказав від себе написати про це гетьманові, а запорожцям дав для зразка верхній «маслак», тобто черепашку однієї стридії, яку депутати відправили в Січ.[304]304
  Скалькований А. История. Т. 1. С. 222.


[Закрыть]

Сухопутну торгівлю запорізькі козаки вели з Кримом, Польщею, Литвою, Україною, Великоросією і Новосербією.

Торгівля з Кримом розпочалася відразу з появою запорізьких козаків на дніпровському Низу й набула значного поширення. Це й зрозуміло: попри всю ворожість стосунків козаків із татарами між ними було й багато точок зіткнення, як у найближчих сусідів. Початково, коли кримські й ногайські татари ще не були заражені мусульманським фанатизмом, відносини козаків із татарами були відносинами двох мирних сусідніх народностей, з прийняттям татарами ісламу й захопленням турками Константинополя стосунки їхні стали стосунками народів, що прагнули винищити один одного. З ослабленням релігійного фанатизму мусульман стосунки між козаками й татарами залишалися хоча й неприязними, але загалом наближали їх один до одного. У всіх трьох випадках відкривалося широке поле для взаємного обміну, а надмір у одних і нестача того самого в інших змушували, поза війною, близьких сусідів вступати у торговельні угоди. Почавшись у XVI ст., торгівля запорізьких козаків з татарами посилювалася протягом XVII ст. й набула особливо великого розмаху в першій половині XVIII ст. Обмеження у кримській торгівлі запорізьких козаків почалися лише в другій половині XVIII ст. Вони були введені російським урядом у зв'язку з розпорядженням видавати грошове жалування запорожцям не срібною, а мідною монетою. 7 липня 1764 р. імператриця Катерина II писала в указі: «За поданням у сенат нашого консула в Криму прем'єр-майора Никифорова колегія іноземних справ оголошувала, яким чином великоросійські та малоросійські купці й запорізькі козаки через Дніпро й Українську лінію, та від Бахмута через слабкий нагляд митниць явно, а більше таємно різними вигаданими способами в торгах до Січі запорізької, а від неї через ріку Дніпро провозять місцеву срібну монету на кримський бік, де купують виноградні вина й товари і повертаються у Січ і в малоросійські полки; а крім того, запорожці купують сіль із ханського озера, і за точними консульськими даними тієї срібної монети щоліта до 60 тисяч і більше туди провозиться, котра там залишається й переробляється на місцеві гроші й використовується на ханські видатки, адже іншого срібла хан кримський нізвідки взяти не може… І тому нашим сенатом визначено: 1) для припинення таємного вивозу великоросійськими й малоросійськими купцями та запорізькими козаками через Дніпро й Українську лінію до Січі запорізької, а звідти через ту ж ріку Дніпро та різні інші протоки місцевої срібної монети на кримський бік у всі тамтешні місця найміцніше підтвердити видані про це укази, а особливо публікований 1744 р. травня 11 дня, котрими вивіз за кордон із Росії російської срібної монети, карбованцевої, полтинної та іншої та зробленого всілякого посуду і зливків найсуворіше заборонено… 2) належне Військові Запорізькому щорічне жалування виплачувати віднині й надалі мідною, а не срібною монетою з ближчих до їх Січі місць, відправляючи його їм водою по ріці Дніпру»[305]305
  Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 204.


[Закрыть]. Звичайно, це розпорядження згубно позначилося на торгівлі запорізьких козаків з Кримом, бо татари зовсім не хотіли продавати свої товари за мідні гроші; але цього разу козаків рятували контрабандисти, які зуміли провозити срібну й золоту монету з України на Запоріжжя. Головними місцями торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа й Козлів; товари з Запоріжжя частково йшли Дніпром, але переважно суходолом по так званих «одвічних» шляхах, Муравському та його гілках Ізюмському й Кальміуському; тим же шляхом ішли товари з Криму в Запоріжжя. Засобами пересування у запорізьких козаків були дуби, коні й воли, у татар – коні й верблюди. З Запоріжжя вивозили хутро, полотно, шкіру, залізо, зброю, коров'яче масло, тютюн і частково хліб; з Криму в Запоріжжя ввозили сап'ян, сап'янове взуття, особливо так звані «папуці» – туфлі чи черевики, сірі смушки, шовкові тканини, особливо термалами, волоські горіхи, червоне вино і, що найголовніше, сіль; часом ослиць, капці й білих верблюдів. Так, 1758 р. в Криму купили ЗО верблюдів, доставлених через Запоріжжя до Петербурга для дарування різним вельможам, а 1762 р. гетьман граф Кирило Григорович Розумовський просив запорізьку старшину купити йому в Криму білих верблюдів; старшина відправила від себе товмача Григорія Швидкого в Перекоп; верблюдів купили по ЗО, 40 і 50 карбованців за одного чи за пару – «верблюдицю і лоша» – і, слід гадати, доставили за призначенням.[306]306
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 227, 228.


[Закрыть]

З Польщею запорізькі козаки також торгували споконвіку: поляки вели торговельні операції або безпосередньо з самими запорожцями, або за посередництвом запорожців із турками й кримчаками. В одному і в другому випадку польські прикордонні поміщики й місцеві старости, тобто управителі польських областей і міст, усіляко намагалися з цього приводу мати з запорожцями мирні стосунки. Звичайно, і запорізькі козаки, дбаючи про власну вигоду, виявляли польським купцям своє заступництво, як про це свідчать самі поляки. «В Січі, хоча там жили різні втікачі й відступники від усіх вір, – пише католицький патер Христофор Китович, – така скромність і така безпека панували, що проїжджі з товарами чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини з голови своєї втратити. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть».[307]307
  Kitowicz К. Opis obyczajow. Т. 2. S. 214.


[Закрыть]

Головними центрами польсько-запорізької торгівлі були Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця та ін. Відомий свого часу багатий і марнославний польський граф Франц Потоцький, отримавши у спадок Умань з багатьма її укріпленнями, оточив усе місто стінами й вежами і, щоб зробити її центром багатства й культури, запровадив у місті ярмарки. Знаючи, яке велике значення у цьому випадку мають для всього придніпровського краю запорізькі козаки, Потоцький знайшов за можливе надіслати листа з порядним подарунком кошовому отаманові Григорію Федоріву, в якому просив оголосити запорожцям, що коли вони їхатимуть у Польщу з торговельними справами, щоб ішли просто в Умань, брали там паспорти, продавали свої товари, а вже з рештою їхали далі. «Оскільки у спадкових моїх володіннях Умані, з найвищого королівського дозволу, моїми стараннями відновлено торги і ярмарки, з наданням різних переваг торговцям усіх прикордонних націй, то прошу вас, ясновельможний пане, усьому Кошеві оголосити, щоб запорожці, котрі в Польщу їздять торгувати кіньми, худобою, воском, салом, хутрами та іншими товарами, вирушали за всіми паспортами до Умані на ярмарки; звідти, якщо б там не продали своїх товарів, можуть з паспортами управителя мого уманського маєтку їхати й далі. 1762 року, 18-го травня».[308]308
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 236.


[Закрыть]

Купецькі хури з Запоріжжя у Польщу йшли головним Чорним, чи Шпаковим, шляхом та його боковими гілками. З Запоріжжя везли коней, рогату худобу, хутра, рибу, риб'ячий жир, сіль, сало, віск, сир, визигу[309]309
  Спинна струна осетрових риб.


[Закрыть] та ін. Польська шляхта, особливо молодь, часто їздила в Січ, щоб купити там верхових коней, а польські купці їздили туди, щоб купити сіль, яку запорожці збирали біля лівого берега Дніпровського лиману з озер навколо Кінбурна, особливим чином переробляли й перевозили човнами з лівого берега на правий до Станіславівського мису й до балок Солонців і Широкої, а звідти возами доставляли в Січ[310]310
  Записки одесского общества. Т. 7. С. 170.


[Закрыть]. Багато хто з запорізьких козаків сам вирушав у Польщу продавати свої товари, особливо дорогих коней; в Умані їх бачили на ярмарку в день святого Івана. Вони приїжджали багатьма возами, були одягнуті в короткі жупани з телячої шкіри, часом підбиті дуже дорогою тканиною. Продавши свої товари, запорожці дуже довго розважалися, а потім їхали назад[311]311
  Кребс В. Уманьская резня. С. 32.


[Закрыть]. Часом через Польщу запорізькі купці діставалися й до Львова; там вони продавали солену і в'ялену рибу, а заодно нерідко і своїх волів, котрими привезли товари, й поверталися назад однокінками. Нерідко вони піднімались і до річок, що течуть у Віслу, де продавали пшоно, привезене з Січі.[312]312
  Grabowski A. Ojczyste spominki. Т. 1. S. 140.


[Закрыть]

Торгові хури з України чи Великороси ішли в Запоріжжя або суходолом – Чорним Українським, Крюківським, Кримським, Переволочанським, Кизикерменським шляхами з боковими гілками, Муравським, Ізюмським і Кальміуським шляхами, або ж річковими шляхами – Дніпром від Мишуриного Рога і далі в глиб Запоріжжя до Січі. Для сплаву Дніпром різних товарів у запорізьких козаків з 1656 р. існував особливий стан людей, лоцманів, до яких потрапляли найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпровських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними місцями торгівлі запорізьких козаків з українськими були: Стародуб, Мирогород, Хорол, Лубни, Ромни, Опішня та інші місця, куди вони з'їжджалися переважно на ярмарки у дні річних чи храмових свят.[313]313
  Китченко // Чернигов, губерн. ведомости. 1853. № 3. С. 23; № 4. С. 27, 29; № 7. С. 47; № 10. С. 71.


[Закрыть]

Предметами торгівлі запорожців з Україною і Великоросією були різні харчові продукти, рибальські сіті, нитки для неводів, канати, полотно, просте сукно, тютюн, а особливо горілка, якої на ярмарках продавали тим більше, чим кращим був урожай хліба в країні. Привезені товари купували в Запоріжжі за гроші, а частково обмінювали на товари власного й турецького чи кримського виробництва.

Початково всі товари з України й Великороси пропускали в Запоріжжя безмитно, але згодом, з 1753 p., коли в Переволочиш і Кременчуку були запроваджені російські митниці, з усіх українських і запорізьких купців, що їхали з товарами, почали брати певне мито. Це не могло подобатися запорізьким козакам, і вони стали клопотати перед російським урядом про скасування мита з товарів, що ввозилися до них, і навпаки. З цією метою в Петербург 1756 р. було відряджено депутатів від запорізького Коша. Будучи в Петербурзі, ці депутати просили гетьмана графа Кирила Розумовського щодо «пропущення в Січ харчових і питних припасів та інших речей безмитно»[314]314
  Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 129.


[Закрыть], але домоглися полегшення лише на певний час. 25 січня 1760 р. імператриця Катерина II видала указ, який стверджував таке: 1) дозволялося харчові й питні припаси для власного вжитку запорожців, а також усі товари, що йшли на одяг, взуття й запорізькі промисли, тобто ті, які привезено з-за кордону, і з яких мито вже один раз узято, пропускати в Запоріжжя без жодного мита, але всі ці товари з Коша за кордон – у Польщу, Крим та інші чужі землі – «не відпускати зовсім» на продаж; 2) дозволялося купувати рушниці, порох, свинець і кремені для рушниць «для власного вжитку», але суворо заборонялося продавати їх з Коша за кордон; 3) за вивіз із Січі в Україну риби, хутра, за перегін коней, рогатої худоби та всіх власних запорізьких продуктів і промислу митного збору не брати; 4) з солі, яку запорожці привозили в Україну, оскільки це не їхній, а привізний продукт, мито брати; 5) також і з інших товарів, крім солі, іноземного продукту й промислу, які з Запоріжжя привозять в Україну і з України й Росії у Запоріжжя, мито брати; 6) а по скільки запорожцям щороку пропускати харчових і питних припасів і товарів з України та слобідських полків у Січ і назад із Січі в Україну товарів їхнього промислу й продукту, єдиного положення про це (з огляду на показані в донесенні комерцколегії та комісії мит резони) не укладати; а щоб вони, запорожці, під своїм іменем сторонніх купецьких товарів не провозили, так само і своїх товарів за кордон, у Крим і Польщу, особливо хліба й харчових припасів, у тому числі заборонених, безмитно не відправляли, про це Війську Запорізькому оголосити, щоб воно того ніяк не чинило, але діяло, як вірні раби і в цьому присягу склало, а якщо впіймають їх із таємно везеними за кордон товарами й припасами, то з ними вчинять за митним статутом без ніякої пощади; а їздити їм, запорожцям, із Січі для купування припасів і товарів із пашпортами від кошового отамана й військової старшини; 7) з Києво-Межигірського монастиря на духовний чин запорізької Січі борошна житнього та інших хлібних припасів тридцять четвертей, пшона десять четвертей, хлібного вина дві діжки, полотна тисячу аршинів, а з запорізької Січі в той Києво-Межигірський монастир риби десять чотирикінних возів щороку пропускати безмитно, оскільки той монастир є всередині України, а сіль з митом[315]315
  Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 162—165.


[Закрыть]. 1762 р. особливим указом підтверджувалося: «надалі з Польщі вина простого на продаж у Малу Росію, у Січ запорізьку і в Нову Сербію ніяк не пускати, і цього міцно пильнувати не лише на заставах форпостних, а й таємно прокладених малих дорогах під загрозою за указами штрафу неминучого тим, хто для своєї користі всупереч цьому нашому повелінню щось учинить»[316]316
  Там же. С. 179.


[Закрыть]. Зрозуміло, що запорізькі козаки вважали накладення мита на привізне вино й вивізну сіль заходом крайнього утиску їхньої торгівлі, багато разів клопоталися про скасування податків, але щоразу марно.

Торговельні зносини запорізьких козаків із Новосербією розпочалися з 1754 р. Зрештою, вони не сягали таких розмірів, як торговельні угоди з Польщею й Україною; хоча запорізькі козаки і приїжджали на ярмарки в головний центр Новосербії, фортецю св. Єлизавети, але загалом торговельні стосунки запорізьких козаків з цього боку були мізерними. Причиною цього була ворожнеча між козаками й новосербами; ця ворожнеча була породжена поселенням новосербів у степу від річки Синюхи до верхів'я ріки Інгулу, яку запорожці з давнини вважали своєю безумовною власністю. Скарги з одного боку, невдоволення і набіги з іншого все більше загострювали стосунки між близькими сусідами й усували будь-які великі торговельні угоди між запорожцями й новосербами.

У всіх торговельних стосунках запорізьких козаків із сусідами й сусідів, особливо українців і поляків, із запорожцями першу й незамінну роль грали так звані чумаки. Чумаки в побуті Запоріжжя, як і в побуті всієї України, становили настільки важливу верству людей, що вона не раз звертала на себе увагу дослідників південноросійської історії. Назва «чумак», на думку одних, походить від слова «чум» – ківш, яким мандрівники пили воду під час своїх далеких переїздів; на думку інших, від татарського слова «чумак», тобто візник; треті вважали, що від слова «чума», оскільки українські купці, їдучи у Крим, часто зарахувалися по дорозі чумою, що там лютувала, і нерідко заносили її у Запоріжжя й на Україну; четверті виводили назву з того, що українці, вирушаючи в дорогу, для відвернення всілякої зарази й комах вимащували свої штани й сорочки дьогтем і своїм виглядом нагадували чуму[317]317
  Рудченко И. Чумацкие песни. К., 1874. С. 9.


[Закрыть]. Чумацтво було надзвичайно цікавою рисою економічного життя як власне Запоріжжя, так і всієї України; це зародок національного українського купецтва, заснований на засадах суто товариської асоціації. Воно зародилося набагато раніше за появу на дніпровському Низу козацтва і навіть послужило прототипом самого козацтва, адже перші чумаки були і торговцями, й промисловцями, й водночас воїнами. Зародившись ледь помітно для історії, чумацтво з часом розрослося до великих розмірів; чумаки поступово виробилися як тип здорових, міцних, мужніх і безстрашних промисловців, здатних знести й літню спеку, й нестачу води, і відсутність харчів, й напади різних хижих степових вершників. Тому чумаків слушно порівнюють з бедуїнами, а їх волів – з верблюдами дикої й пустельної Аравії. У Запоріжжі чумаки як торговці й промисловики утворювали між собою «артілі» на засадах повної асоціації чи товариства, а як воїни входили до складу низового товариства, весь прибуток від своїх промислів сплачували у військовий скарб, а свої збитки компенсували з військової скарбниці.[318]318
  Там же. С. 33.


[Закрыть]

Протягом довгого історичного життя українське чумацтво виробило собі й певні прийоми переміщення своїх товарів з одного місця в інше «одвічними» шляхами широких степів. Ледь сходив сніг після зими, ледь з'являлася травиця з землі, ледь заревіли чумацькі воли, виходячи з-під повітки після довгої зими, як уже зарипіли довгі мажі, добрі паровиці, й чумаки стали збиратися на майданах за слободами в довгі валки. Склавши на небагатьох возах необхідні для мандрівки припаси або харчу – пшоно, хліб, сало, гречану крупу, а також приготувавши необхідне кашоварське причандалля – казани, тагани, сокири, ложки, салотовки, чумаки рушали в дорогу. Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, «як з води», волами, часом із золоченими й прикрашеними кольоровими стрічками рогами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки. На ньому сидів сам «батько-отаман, пан-господар», а відразу біля нього півень, що сповіщав чумакам час дня і ночі. Отаман завжди йшов попереду; його обирали всією артіллю як людину досвідчену, бувалу, яка знала всі шляхи, вміла передбачити всі небезпеки. Він вказував усій валці дорогу, піднімав їх у путь, зупиняв валку для відпочинку, визначав нічних і денних сторожів, розбирав сварки між ватажанами й турбувався про відвернення несподіваних нападів з боку різних степових харцизів. Найважливішою після отамана людиною був кухар, чи кашовар: він зберігав усю харчу та кашоварські знадоби, готував страву чумакам до снідання, обіду, полудня й вечері. Для безпеки в дорозі всі чумаки мали рушниці й довгі списи, а свої гроші ховали або в гамани на грудях, або на колісні ободи під шинами.

Щовесни запорожці нетерпляче виглядали українських чи польських[319]319
  Тобто з Правобережної України.


[Закрыть] чумаків; пишучи часом своїм депутатам, які були в Петербурзі з різними справами, вони повідомляли: «ватаг ще немає», «ватаги вже потрохи ідуть і везуть хліб та горілку», «ватаг така сила, що навіть припаси в Січі й Микитиному подорожчали»[320]320
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 224.


[Закрыть]. Біля самих границь запорізьких вольностей чумаків зустрічала особлива козацька команда й допомагала їм переправлятися через ріки, насамперед через Дніпро, якщо чумаки йшли з України, чи через Буг, якщо вони рухалися з областей південно-західної Польщі. Переправившись через Буг, вони сплачували певне мито – «мостове», приходили в Гард, брали тут для безпеки в дорозі й орієнтації конвой з військовим пірначем, військовою печаткою, прикріпленою до пірнача, чи взагалі якимось буздиганом[321]321
  Буздиганом називали взагалі символ влади – булаву, пірнач, келеп (Кулиш П. Отпадение Малороссии. Т. 2. С. 160).


[Закрыть], і рухалися далі в глиб запорізьких вольностей, причому знову платили «мостове» за переправи поромами й за переїзди гатями й містками. Скрізь, де лише проїжджали чумаки, їх зустрічали гостинно і козаки-зимівчаки, й особливо шинкарі й корчмарі, у яких чумаки могли знайти собі й добрий обід, і добру горілку, а для своїх волів свіжу пашу й холодну воду з криниці чи копанки, викопаної біля будь-якого зимівника. Кілька разів змінивши конвой і щоразу заплативши їм особливий «ралець», чумаки врешті діставалися або до Микитиного, або до Кодака; тут вони зовсім відпускали конвой, вносили певну суму за проїзд запорізькими землями у військову скарбницю і на якийсь час зупинялися. Після короткого перепочинку ті, хто їхав на Дон по рибу, переправлялися через Дніпро біля Кодака й рухалися далі східними степами Запоріжжя, а ті, хто їхав по сіль, отримували в Микитиному особливі ярлики і квитки татарською й турецькою мовами від запорізького товмача, переправлялися через Дніпро й далі вже вступали у володіння ногайських татар, тримаючи путь на місто Перекоп. До цього часу чумаки йшли безтурботно під охороною запорізького конвою; тепер же вони йшли самі й тому, перейшовши запорізький кордон, відразу вживали різних остережних заходів на різні випадки: для остороги від чуми вимащували свої сорочки і штани дьогтем, а для безпеки від степових харцизів заряджали рушниці й виймали з возів гострі списи; у ногайських степах чумаки весь час були насторожі. У випадку несподіваного нападу з боку харцизів, гайдамаків та різних степових хижаків чумаки відразу влаштовували зі своїх возів табір і, керовані артільним отаманом, відбивалися від злих людей. Зазнаючи часом різних злигоднів від нападів харцизів, чумаки нерідко терпіли «нечуваних образ» і від самих татар; татари змушували їх сплачувати великі суми за переправи через річки Білозірку, Рогачик і Каїрки – від 5 до ЗО копійок мостового, а часом брали плату і в тих місцях, де води взагалі не було і де ріку переїжджали возами як сухий яр; часом у них відганяли з пасовищ волів, вимагаючи потім викупу по півтора карбованці за голову, як буцімто за знайдену в дикому степу худобу; часом взагалі крали волів, відганяючи їх у свої аули[322]322
  Чернявский В. І/ Мышецкий С. История. С. 91.


[Закрыть]. З такими труднощами добиралися козаки до Перекопської вежі; тут кримчаки вже чекали чумаків, радіючи з їхнього приходу, оскільки чумаки приносили немалий прибуток скарбниці кримського хана. «Ще з договору Сигізмунда Августа з кримським ханом 1540 р. довідуємося, що польським і литовським купцям (чумакам) обумовлювалося право вільно брати сіль у Хаджибеї, Перекопі й Кафі, сплативши мито за давнім звичаєм кримському ханові». Тому ханські пристави не лише дбали про якомога більший вивіз солі з Криму чумаками, а й щоразу, коли був урожай солі, завчасу сповіщали про це запорізький Кіш; так, 25 червня 1764 р. пристав перекопського промислу Баба-Іман писав кошовому отаманові Пилипу Федоріву: «Дяка Господові, його святим сприянням, сього року вже вистоювання своє виконавши, сіль зародилася багато супроти минулого року: як звично, сіла добре. Та до того ж води і трави в Криму, також і в дорозі всюди в достатку, так що дуже спокійно нині для чумаків, а для худоби кормів стане. Про що при сьому присланий від мене Мустафа-Баша вам усно доповісти має. При чому надсилаю вам у гостинець один сап'ян, прошу прийняти його на пожиток. Та при тому ж прошу прислати до нас возів два для вас, зобов'язуюся найчистішої солі на ваші видатки накласти. При чому прошу, не зволікаючи, чумаків присилати по сіль».[323]323
  Рудченко И. Чумацкие песни. С. 13.


[Закрыть]