Текст книги "Українські традиції"

Автор книги: О. Ковалевський

Остання стихія, повітря, викликало увагу первісної людини тільки своїм відступленням від звичайного свого стану. Вітер звертав на себе завжди велику увагу, особливо людей приморських, впливав на життя людини, чому й постало в нас навіть окреме божество, – Стрибог, бог вітру…

Про вітер склалося багато різних повір'їв. Напр., хто сильно свище, той викликує великий вітер. Хто ж свище тихо й лагідно, той викликує тихий вітерець. Тому при віянні збіжжя звичайно тихенько присвистують, щоб вітер не пустував, а віяв лагідно.

Символом вітру при заклинаннях завжди служить дмухання, – як вітер розгонить хмари, так дмухання, звичайно поєднане з плюванням, розгонить злі сили або взагалі хоронить від різних злих духів. А вихор, на думку простого народу, це чортове весілля: «чорт з відьмою береться». Коли несеться вихор, кинь перехрещеною сокирою чи ножем, і вихор ущухне, а сокира чи ніж будуть окривавлені. Під час бурі й грози запалюють страсні або йорданські, а в Західній Україні ще й громничні (стрітенські) свічки, що відганяють страх від людини, а комини затикають, щоб до хати не вскочила нечиста сила, коли за нею женеться Перун, або Св. Ілля.

Марко Вовчок подає: «Була одного разу велика буря, – Гапка запалювала перед Божником свічечки, старий читав Молитви голосно».

Коли в горах бушує гірська метелиця, то це несеться дияволова мати.

Повітря завжди наповнене густо духами, серед яких багато є й злих, що отруюють його на шкоду людям та худобі. Так само багато є в повітрі духів, що можуть стримати дощ, або навпаки, давати його забагато. І люди здавна молилися й приносили жертви різним божкам повітря, щоб не псули його. Віра в повітряних богів – загальноіндоєвропейська, повстала в глибоку давнину.

За давнім віруванням, що ввійшло і в давні книжки, вітри – це чотири істоті, що дмуть з чотирьох боків світу (світ – чотирикутний). Звідси й часте наше прислів'я: «Йди собі на чотири вітри!» Старі малюнки малювали світ чотирикутним, і з чотирьох його боків намальовані чоловіки, що сильно дмуть; звідси й переконання, що вітрів чотири. Звідси й повне очоловічення вітру, яке звичайне в наших піснях і яке знаходимо ще в «Слові о полку Ігоревім» 1187-го року, де Ярославна звертається до Вітра-Вітрила, як до живої істоти. Було в нас і Свято вітру, що святкувалося 15-го липня, на день Св. Кирика, коли не вільно робити біля сіна, бо вітер усе рознесе.

Церква з глибокої давнини взяла повітря під свої ревні моління, і молиться «о благорастворенії воздухов» за кожною своєю Службою. Апостол Павел у своєму Посланні до Єфесеян (2. 2) згадує «князя, що панує в повітрі», цебто диявола, а звідси це переконання ввійшло й до церковних Піснопінь; напр. у «Каноні молебному на ісход душі» (пісня 4) згадується диявол, як «воздушний князь». В Молитвах Требника часто згадується повітря, напр.: «Сія сімена, іже воздухом і дождем воспитати благоволив єси», «Да воздуха мирность подадеши» (Чин обхожденія полей), «Ізбави от воздуха смертного» (Молитва во єже благословити стадо) і т. інші.

Ось чому до Требника ввійшли й окремі Чини: 1. Молебноє пініє, піваємоє во врем'я бездождія, 2. Молебноє пініє, співаємоє во врем'я безведрія, єгда дождь многий безгодно ідеть, і 3. Молебноє пініє во врем'я губительного повітрія і смертоносния зарази. Від стану повітря залежить погода, а від погоди залежало життя первісної людини, тому його вірування густо населили духами з повітря.

Декотрі з дерев, особливо великого розміру, сильно поважалися ще з глибокої давнини, і то в багатьох індоєвропейських народів. Такі дерева, як дуб, бук, липа й подібні, вважилися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Почитания дуба загальновідоме. Персоніфікація дерев у казках, піснях, поговірках дуже поширена; пор. випадки в піснях-баладах, коли дерева говорять людською мовою, якщо їх хотять рубати.[198]198
  Д. К. Зеленин: Тотемы-деревья в сказаннях и обрядах европейских народов. М., Л., 1937 рік.


[Закрыть]

Костянтин Порфіророджений свідчить, що руси молилися й жертви приносили («жерли») під великим дубом. Початковий Літопис подає, що поляни приносили жертви «рощенієм», цебто рослинами; те саме твердить Єпископ Кирило Турівський XII віку, а також і Літопис Густинський. Вказівками на стародавнє шанування дерева в нас позосталися й такі обрядові речі, як весільне вільце, купальське деревце, биття вербою у Вербну суботу й т. ін., – усе звичаї дуже давні.

Древопоклонство, цебто поклонення «ращеніям» було в нас загальне; гаї та дерева вважалися священними, але про наш культ деревопоклонства знаємо мало. У своїй основі культ цей має, звичайно, сільськогосподарче значення. Священні дерева знані вже в семітів (пор. Прип. Соломонові, 13. 16—17). Проф. Е. Аничков доводить, що на тому місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська Лавра, давніше був священний гай, в якому стояли київські боги, а серед них, може, й Перун (Язичество и древняя Русь).

Коли дерево перестає родити, його на Різдво чи на Новий рік направляють ритуально: перев'язують перевеслом або клоччям, або роблять на ньому Хреста тістом. Крім цього, неродючому дереву на Новий рік погрожують зрубати, і воно, налякавшися, починає знову родити.

Борис Грінченко так описує дерева за народніми віруваннями («Під тихими вербами):

«Як садовина не родить, то на Святий Вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахвалюються, що рубатимуть: як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю! – Дак воно злякається та й родить».

«Дерева розмовляють. Вони все говорять проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… «ак, було, йде він, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я – каже одно – від того. А те: а я від того… Я від голови… я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі… Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається»…

«Усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш, – воно так собі, як камінь… Аж воно – живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тільки себе… І я серед них, як травинка, манюсінька травинка»…

Про всі дерева існує багато різних оповідань та легенд, які вказують на їхній характер та ролю в житті людини[199]199
  Sobotka: Rostlinstvo v narodnim podani, «Novoceskä Biblioteka», ч. 22.


[Закрыть]. Багато є оповідань, що зв'язані з самоповішенням Юди та з робленням Хреста для Голготи. Коли робили Хреста для розп'яття Ісуса, то виявилося, що сосна нездатна ані на Хреста, ані на цв'яхи для нього; і Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючосте, і тому шишки печуться на весіллі.

Але цвяхи для Хреста зробили з верби, і вона стягла на себе незадоволення, чому завжди росте невибагливо, а в її вітах може ховатися й нечиста сила. Але з другого боку, через свою невибагливість, верба набула собі й пошану. Шанування розвиненої верби дуже давнє, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари – це магічне прогнання нечистої сили від людини: «Верба (в Галичині часто: лоза) б'є, не я б'ю». Верба відганяє від хати злі сили й хвороби. Верба («під вербою») – стародавнє місце сходин молодих, і відгомоном цього було, може, те, що Степан Разин († 1671 p.), відомий повстанець проти Москви, позакривавши всі Церкви на Дону, наказав вінчати під вербою[200]200
  А. Афанасьев, т. II, ст. 325.


[Закрыть]. Плакуча верба з дуже давнього часу символ опечаленої матері або вдівства.

Коли зрадник Юда постановив повіситися, він перше пішов до берези, але вона налякалася й побіліла, проте не прийняла зрадника. Біла береза здавна стала символом дівочої чистоти. Нарешті Юда вдався до осики й вона прийняла Юду, і зрадник на ній повісився. Через це осика нечиста, проклята, і вічно дрижить і без вітру, а люди жахаються її й оминають.

Щоб мертвий відун не виходив із гробу й не шкодив людям, у могилу його вбивають осикового кілка. Осика вічно трепоче, чому в нас вона зветься ще й «трепета». Одного разу Христос проходив лугами, і всі дерева схилились перед Ним до землі, – не схилилася одна тільки осика. І, коли Христос поглянув на загорділу, вона налякалася, і з того часу вічно трепоче, чому й зветься трепетою.[201]201
  Пор. мою легенду: Трепета.


[Закрыть]

Передання твердить, що на бузині повісили Великомученицю Варвару, тому бузина нечиста, і в ній сидить чорт. Бузини не годиться викопувати, щоб не дразнити нечистого.

Калина – символ дорослости дівчини або повносилої жінки взагалі, чому червона калина часта в весільному ритуалі, де вона означує дівочу чистоту. Крім цього, червона калина – символ крові взагалі, а також крові військової й війни, чому й стала їх символом. Комбатанти завжди сильно шанують калину.

В народніх оповіданнях дерево живе, і навіть розмовляє, і лісові сили розуміють їхню мову («Лісова пісня»). Брати сире дерево з лісу не годиться, бо воно живе, і лісовик розгнівається і помститься (там само). Тому взагалі не можна різати сирого дерева, бо воно ж живе. «Німого в лісі нема нічого!» (там само).

Плакуча верба – символ журби по багатьох землях, вона ж – символ журної вдовиці. Так само береза – символ смутку. Мак-видюк і терлич відганяють нечисту силу від хати («Лісова пісня»).

Лозина – також символ дівочости, гнучкости й сирітства. Пор.: гнеться, як лоза.

Цікавий переказ про райське дерево, чи Дерево Життя, поширений в народніх оповіданнях і колядках. «А посреди Раю Древо Животное, єже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листья от всіх дерев, і плоди тоже. Ісходить от него сладкое благоуханіє (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочников».[202]202
  Апокрифічна Бесіда Панагіота з Азимітом. Афанасьев, т. II. 294.


[Закрыть]

Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з землі на Небо білка й приносить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б'ють джерела золоте та срібне. Цей переказ частий в усій Европі.[203]203
  А. Афанасьев: Поэтическія воззрінія славян на природу, т. II, розд. 17.


[Закрыть]

Сухе дерево втрачає всю свою силу, і стає, за народніми віруваннями, сховищем нечистої сили, – в дуплі сухої верби чи сухої груші завжди замешкують чорти; пор. приказку: «Закохався, як чорт у суху грушу», або прокляття: «А щоб ти повісився на сухій гілляці», чи: «Учепився сухої верби!»

У лісі живе і всім керує лісовик або полісун (пор. у римлян: сильван, з лат. silva – ліс). Це він кричить по лісі, здіймає галас, лякає людину, збиває її з дороги й змушує блукати. Він господар дерев, господар лісу.

Перетворення людини в дерево дуже поширене в українських віруваннях, і дуже часте воно в народніх оповіданнях та в нашій старшій літературі. Як знаємо, одним з перших творів Т. Шевченка була балада «Тополя» 1839 року, як закохана нещаслива чорнобрива

 
…на диво серед поля
Тополею стала.
 

І мавка в «Лісовій пісні» 1911 р. Лесі Українки раптом перетворюється у вербу з сухим листям та плакучим гіллям.

Серед різних зел багато є такого, що почиталося вже в глибоку давнину, як цілюще або взагалі допоміжне, та тільки звичайні люди того не знають. Відуни та відьми добре знають цю силу зілля і часто користаються ним. Напр., папороть цвіте тільки раз на рік, опівночі під Івана Купайла; огненний цвіт цей показує сховані в землі скарби. Євшан-зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає.[204]204
  Іпатіїв Літопис: Пор. баладу М. Вороного: Євшан-зілля.


[Закрыть]

Серед різних зел багато чудодійних та помічних, що лікують людину. Зібрані в певні дні, особливо в ніч під Івана Купайла, мають велику цілющу силу. А деякі зілля мають чудодійну силу: розрив-трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток чи люби-мене привертає любов дівчини чи жінки.

Багато квітів та зел зв'язані з дівоцтвом. Вічно зелений барвінок, свіжий і під снігом, це символ першого кохання та чистого іплюбу, чому він чистий в ритуалі, особливо весільному. З хрещатого барвінку на весіллі плетуть вінки, а в бойків збирання барвінку для весілля – окремий обряд (Вовк: «Студії»). Вінки з барвінку плетуть і на Похоронах, і на Родинах.

Рута завжди зелена, як і барвінок, і йде до дівочих прикрас. Рута, м'ята та барвінок – «щоб любилися, цілувалися», взагалі це дівочі рослини, і часті в ритуалі. Червона рожа – символ дівочої чистоти. Васильки так само вживаються в ритуалі; дівчата ними заквітчуються й прикрашують Образи в хаті.

Є й легендарні квітки, напр. такі братки чи Іван та Мар'я: брат і сестра, не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніщо їх не приймає для смерті:

 
Ходім, сестро, в темний ліс,
Нехай же нас звір поїсть…
А ліс каже: не прийму,
А звір каже: вижену…
Ходім, сестро, горою,
Розсіймося травою:
Будуть люди зілля брати,
Сестру з братом споминати, —
Я зацвіту жовтий цвіт,
Ти зацвітеш синій цвіт,
Буде слава на ввесь світ…
 

Звичай плести вінки й прикрашуватися ними, – це загальноіндоевропейський весняний звичай, а в нас він іде ще з доісторичного часу. Вінок з квітів, особливо червоних, це символ дівочої чистоти та дівування.

Лобода – символ нужди та вбогости, пор. приповідки: Ото ласа їда, – з часником лобода. Або: Зроби хату з лободи, до чужої не веди.

На привернення любові є багато різного зілля, напр.: розмай зілля, терлич і ін. У О. Кобилянської на любов часто вживаються матриґуни («Земля»).[205]205
  У Старому Заповіті це т. зв. мандрагори, або мандрагорові яблучка, по-гебр. dudaim вживається як наш любисток, див. Книга Буття, ЗО. 14—16. Корневище мандрагори вживалося як амулет і приворотне.


[Закрыть]

Деякі зілля, коли їх носити при собі зашитими в сорочку чи в що інше, бережуть від злої сили. А часник від цього завжди охороняє. О. Кобилянська («Земля») розповідає: «Він боявся сили деякого зілля, яке, замовлене лихими словами й підкинене під яку річ або під товарину або й вулій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті».

Зілля дзвінець розростається на пустій землі, його дуже мало, і воно має есхатологічне значення: Як зародить дзвінець, буде світу кінець.

Є й нечисті зілля. В чортополоху сидить нечистий, і він полохає людей, як чорт. Нечиста сила водиться також у будяках та кропиві. Чарівниць та упирів палили в давнину на терновому вогні.

Часник охороняє проти чарів та вроків, і взагалі проти злої сили. Це талісман, що хоронить людину проти всякого лиха та пошестей, особливо ж проти гадюк. Часник уживається і в ритуалі, напр. його вплітають до коси молодої перед Вінчанням.

Стародавня пошана до зілля, створеного на користь людям і що може дати здоров'я, сильно відбилася і в церковному Требнику, і Церква освячує зілля (й плоди) на Маковея, на Спаса і на першу Пречисту. В Требнику вміщені й окремі дуже давні Молитви: 1. Єже освятити какое либо благовонное зеліє, 2. На Благословеніє рути і прочих зелій ядомих, і 3. На Благословеніє зелія противу недугом.

В Молитвах цих просимо Господа про всякі зілля, що принесені до Храму: «Благослови і освяти, і рабов Твоїх сих, приемлющих зелія сія с сіменами, от всякія скверни очисти, і доми їх всякого благовонія ісповни, во єже бути сим і всім вірою хранящим я, і кадящимся іми в соблюдете і ізбаву от всяких вражих прилогов і во отгнаніє всякого мечтанія, от дійства діаволя находящого».

«Молимтіся, да от всіх ім кадящихся, кропящихся, на місті своего обиталища содержащих і полагающих є, ядущих, абіє сопротивний тілом і душам рабов Твоїх враг діавол отбіжить, і боліє Твоєму созданію ругатися, і їх возмущати і обідити не дерзнеть».

«Благослови, да кождо, іже ім покажден будеть іли у себе імієть є, враг єму нічесоже вредити возможеть, в немже місті окропиться, здравіє принесеть, і да отступить, і да ужаснеться діавол, і ізбіжить, ніже дерзнеть прочее сія созданія вредити».

Як бачимо, Церква освятила вживання різного зела на лікування людини, і тим забрала це з рук волхвів і інших чарівників, що в давнину тримали зіллярство в своїх руках, і тим тримало людей біля себе.

Як знаємо, в давнину було багато рукописних «Травників» («Гербаріїв) та ін. У Лексиконі 1627 р. Памви Беринди ст. 337, виясняючи слово пружіє – коники, автор подає: «О сем чти Книгу, реченную: Корнукопіє».

Багато є різних оповідань і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючости; як і зілля деякі, є й яблука, що дають людині можність відмолодитися, але дістати їх трудно, бо їх завжди стереже нечиста сила. Жито особливо поважалося як правдивий середник до життя (жито від жити). Воно – символ плодючости і тому часте в ритуалі, особливо весільному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі і т. ін. Червоний цвіт маку – символ дівочої чистоти і йде на вінки.

 
«Нема цвіту кращого від маківочки,
Нема роду милішого від матіночки» (пісня).
 

Недозрілий мак забиває голову, тому й сам мак став синонімом глупоти: «їж, дурню, бо це з маком» (приказка). Гарбуз – символ відмови, і дівчина, відмовляючи парбукові, за якого її сватають, дає йому гарбуза; звідси гарбуз і до легкої лайки ввійшов: Гарбуз твоїй матері.

Мед, як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах і ін. Біб, особливо сухий, сильно мулький, тому став символом дошкульности, пор.: Всипати йому бобу! Хміль здавна служить символом родючости; коли молода йде до Церкви на Вінчання, мати обсипає її хмелем. Просо, гречка й коноплі віддавна мають і сексуальне значення, і то не тільки в нас, але і в багатьох інших народів; Венера серед своїх прізвищ мала й «просяна богиня». Гаряче парне просо, особливо на печі, чи пахкі коноплі та гречка тягли до себе чоловіків і жінок. Звідси й поговірка: Не пхай носа до чужого проса. Високі коноплі завжди давали добре сховище, тому й стали символом безпеки: Лізь у коноплі. Вискочив, як Василь з конопель.

Хліб іще з глибокої давнини в великій повазі[206]206
  Н. Сумцов: Хлѣб в обрядах и пѣснях, Харків, 1885. Ястребов: Свадебные обрядовые хлѣбы в Малороссіи, «Кіев. Стар.», 1897, кн. 6.


[Закрыть]. Він основа життя, Божий Дар, на нього кажуть «Святий хліб», їсти хліб можна тільки з непокритою головою; при ньому не вільно лаятись або що клясти. Коли хліб упаде на землю, його треба піднести, обдмухати, поцілувати й покласти на стіл: Святий хліб не може бути під ногами.

Як починають їсти цілий хліб, то ножем роблять на ньому Хреста і тоді вже ріжуть, – це є і в інших слов'янських народів. Коли сватають, мати приймає хліб, цілує його і кладе на стіл. У стародавньому Збірнику XVIII в. читаю: «Гріх єсть лівою рукою ясти» (з мого архіву).

Культ хліба в українців ще й тепер сильний, і він частий в ритуальних обрядах. Хліб – символ розмноження, тому він грає велику ролю на весіллі. Він же символ щастя взагалі, і тому поважну нову людину зустрічають з хлібом, з хлібом ходять у Свята до поважаних людей. Обмін хлібом – ознака повної згоди, що позосталося на сватанні й дотепер. На заручинах молодих благословляють хлібом, і взагалі хліб уживається при батьківському Благословенні.

У «Волині» Харченка читаємо: «Дала шматок свіжого хліба. Максимцьо хліб поцілував, поцілував і тітку в руку».

Весільний коровай – це ритуальний священний жертівний хліб, що заступив м'ясну жертву. Слово «коровай» порівнюють з санскрит, kravja, ст. – сл. кравай, лат. саrо – м'ясо, пор. і крава – корова, кров, литовське karaiszis – хліб, пиріг, а це ясно вказує, що коровай – весільна жертва богові. При неможливості повінчатися молоді беруть шлюб обрядом благословення хлібом. Хліб в українців завжди має соняшну, круглу форму. Андріївська «калата» – це різдвяний хліб. Хліб уживається також і на похоронах: покійному на труну в останню дорогу кладуть хліб, щоб мав чим живитися в далекій подорожі.

Коли йдуть у гості на новосілля, неодмінно йдуть з хлібом як символом багатства та щастя. Хліб – найголовніша їжа: Як є хліба край, то й під вербою Рай (приповідка). Хліб з глибокої давнини також і ознака пошани, тому поважаних людей стрічають хлібом. Хто їсть початок хліба, цебто край, яким він горнеться до другого, т. зв. «цілушку», того будуть цілувати дівчата чи хлопці.

Так само поважається й сіль, і часто вживається неодмінно при хлібі, напр. при Благословеннях, зустрічах і т. ін., і взагалі сіль часта при ритуальних обрядах. Крім цього, сіль охороняє від чарів. Поважання солі йде в нас іще з Чорноморсько-дунайської доби нашого життя, коли солі в нас було подостатку.

Поле з усім, що на ньому, Церква так само дуже рано взяла в свою опіку, і в Требнику маємо: 1. Молитва над сіянієм. 2. Чин, биваємий на нивах, іли вертограді (в садку), аще случиться вредитися от гадов іли іних видов, і 3. Чин обхожденія полей насіяних. Тут просимо Господа про поля: «Сохрани є неврежденно от всякого чарованія і обаянія, і коварства лукавих человік». «Низпосли Святого Ангела Твоего, да сохранить от всіх напастей діавольских».

Стародавні предки наші вірили в богів і духів, що керують деревами; але в Требнику, в «Молитві во єже устроїти корабль» подається християнський погляд: «Сам, Владико всіх, благоволиш бездушними древеси правити».