355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » О. Ковалевський » Українські традиції » Текст книги (страница 1)
Українські традиції
  • Текст добавлен: 14 сентября 2016, 22:32

Текст книги "Українські традиції"


Автор книги: О. Ковалевський


Жанры:

   

Культурология

,

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 44 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Українські традиції

Рідні, цілющі джерела

Існують численні наукові розвідки, у яких автори глибоко і проникливо досліджують духовну та культурну структуру того типу людини, який уособлює собою українець, ширше – українська нація, котра сягає корінням сивої давнини, часів протослов'янства.

Не в останню чергу цікавими з цього погляду є спостереження іноземних дослідників, які через призматику власного світовідчування показують те найпосутніше, найхарактерніше, що вони бачать в нашій культурі. Ці спостереження мають велику цінність, адже допомагають скласти нам повніше уявлення про нас самих. А якщо читач ще й правдиво запалюється власним бажанням дошукатися істини, якщо прагне злитися з тими духовно-психологічними і культурними енергіями, що творять його національну історію, самосвідомість, суспільні й особистісні ідеали, то він, ясна річ, зможе ґрунтовніше, життє-перспективніше засвоювати історію свого народу, відчувати неспростовну сув'язь з його духовним космосом.

«Скіфія» Геродота із Галікарнасу, «батька історії», як його вже усталено називають, – це погляд на наших предків очима іншої культури, слід визнати – викінченішої й довершенішої, ніж культура скіфів, що в основному жили іще мисливством і рибальством, але поступово опановували й землеробство. І все ж інтонація оповіді Геродота сповнена поваги до Скіфії. Читач побачить у тексті, який відкриває цю книгу, крім тенденції утвердити на скіфських теренах грецьку асимілюючу історичну потугу, ще й неабиякий спротив, що його виявляють скіфи, показуючи себе непримиренними захисниками як «тіла» своєї вітчизни, так і її душі, духу. Скіфи до затятості обстоюють свої духовні і культурні надбання, свої звичаї, які не підводили їх у протистоянні зазіханням із зовнішнього світу, вчили перемагати і бути вільними. Єдино, можливо, брак наполегливості в поширенні на зовнішній світ саме своїх цінностей, відсутність волі до закріплення в писемних пам'ятках, а відтак, і відсутність історично тяглого потужного розвитку й гуманізації власних традицій та ідеалів – з обов'язковістю спричинилося до другорядності культури скіфів на мапі духовно-культурних завоювань на зорі цивілізації, яких сягнула античність, зокрема давньогрецький її ареал, репрезентований у тому числі й історичними вислідами Геродота.

Аналізуючи етнографічний стан докиївського формування українства, чимало хто схиляється до того, що скіфи, а потім і сармати, хоч якими непокірливими вони були, здебільшого розчинилися в зовні мирному, історично малозаявленому на той період слов'янстві. А ті рештки скіфів і сарматів, що не були асимільовані слов'янством, відкочували на Північний Кавказ і далі на південь, аж чи не по сьогодні цементуючи етноси, які не збираються розчинятися в слов'янстві і взагалі ні в кому…

З інших матеріалів, що наводяться в нашому збірнику, особливо із розлогого «Викладу давньослов'янських легенд, або Міфології, укладеної Я. Ф. Головацьким», стає зрозуміло, що прото-українці мали грандіозний всесвіт власної міфології, свою космогонію, величну ієрархію богів, що вивищувалась до єдиного Бога, Бога богів, Уседержителя.

Як і в античних віруваннях, в давньоукраїнській міфології світ не вельми чітко поділяється на позаприродний і природний, видимий. Людина існує в обох цих світах, спілкується з істотами нижчого порядку, ніж вона сама, і водночас із богами, намагаючись здобути їхню прихильність. «Розчиненість» давнього українця в природі є більшою, ніж ми це бачимо у вербальних пам'ятках античності, стосунки з найрізноманітнішими її духами в українця довірливі, теплі. Тобто те, що говорить відомий український вчений-філософ, історик, філолог, славіст Дмитро Чижевський про «типового українця», яким цей останній сформувався на новітні вже часи, а саме такі риси українця, як «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», – це все глибоко корениться в прадавній злуці самосвідомості українця із стихіями рідної природи. Вона навіть своїм видимим образом, не кажучи вже про образ незримий, що складається з безлічі різноманітних духів і сили-силенної міфологічних уявлень населяючої її людності, підносила характер українця до високо-поетичної споглядальності, та водночас виробляла в ньому й індивідуалізм, непереборне прагнення свободи, але – не за чужий кошт, бо українець ніколи не зазіхав на інші землі, а лише боронив свою, сердечно близьку йому в найдрібніших природних її проявах, цінував її над власне життя…

«Влес-книга», уривки з якої теж подаються в цій книзі, є гранично промовистим і переконливим з цього погляду твором. Та маємо тут, очевидно, сказати й інше: «Велесова книга», а це ж один такий розлогий історичний, духовно-культурний документ з дуже малого їх числа, що дійшли до нас із глибу віків, засвідчує і незламний ратний дух праукраїнства, його органічну відразу до уярмленого життя, націленість на найголовніше – відсіч завойовникам і поневолювачам, готовність до подвигу в бойовищах, подвигу, що благословляється всім сонмом богів, хоробрих воїтелів під ясними корогвами Ясуні, богів, котрі припроваджують душі загиблих за рідну землю у найсвітліші царства потойбіччя, де поряд з лункими гімнами слави бринить стільки нот найпроникливішого ліризму, котрим насотував свою душу українець ще тут, у земних виднокругах, в безмежно прекрасному і вже тим одним безсмертному для нього предківському краї… Мотив оборони цього краю, збереження його для нащадків, натхненна віра в його невичерпну історично-духовну місію є головним для «Велесової книги» – величної симфонії глибоко самодостатньому українському характерові. Рідко ще які книги в часи подальші, часи поступового розмивання цього характеру, співатимуть йому таку сонцепромінну славу і заздравицю.

Недаремно так багато поглядів звертається нині до «Велесової книги», є навіть чимало гарячих голів, що ладні визначити подальший після неї шлях українства в історії, передовсім шлях християнізований, хибним, але то скорше емоційна реактивність свідомості, відчаєної тим, що стільки віків перебувала Україна в рабстві, а от якби, мовляв, трималася заповітів своїх духовних настановителів-пращурів, то все могло б бути інак. Одначе історія не визнає умовного способу, «якби» для неї не існує, це по-перше, а по-друге – релігія, що не виокремилася ще власне із природи, не може заступити релігії людини вже цивілізованої, що обрала за ідеал гуманістичні цінності, спрямувала духовну боротьбу передовсім у саму себе, у своє єство, аби виплекати його на засадах добра, братолюбності, правдивого духовного спасіння.

Меч, яким осяює себе вищий бог праукраїнців, – річ велична і справляє враження, та чи не більше враження справляє Христос, який миє ноги своїм учням і визнає їх за братів, за рівню, Христос, який бере гріхи світу на себе і розпинається добровільно заради порятунку кожного з нас, Христос, який виводить людину із суперечливої природи і наближає її до Творця, новими історичними ландшафтами доправляючи ціле людство до богопромислительних трансформацій. І дивно було б, якби Україна раптом відпала від цього всезагального поступу, повернулась до язичницьких, давньовіджилих уявлень про світ і про себе в цьому світі.

«Природна» культура, «природна» мораль і духовність не виходять, проте, із орбіти народних українських уявлень і досі. «Типовому українцеві» чужий абстрактний, «платонівсько-арістотелівський» підхід до явищ буття, він схильний усе бачити через світло знань серця як центру духовно-розумової та душевно-тілесної діяльності людини. Українцеві притаманне протилежне раціоналістичному західному – «олександрійсько-біблійне» світовідчування, він відсторонюється від фаталізму, схиляння перед позитивістською філософією (варто пригадати М. Гоголя і П. Юркевича), українець увесь у душевному русі, в тому «психічному неспокої», причини якого Дм. Чижевський відносить саме до глибинного зв'язку національного характеру з природою, до безміру її виднокругів, передовсім степових, не заступлених ані надто високими горами, ані непрохідними лісами, ані непевною стихією моря чи океану. Тут, так би мовити, далеко видно. Тут ніщо не чаїться, як, приміром, за стіною лісу чи за скелями гір, тут дзвони цикад розлягаються аж до крайнеба, а біла хата стоїть під зорями як осереддя привітного і гостинного всесвіту, яким є в ньому і вона сама, ця хата, і є такою якраз тому, що протягом цілої тисячі років, з часів прийняття християнства Київською Руссю, у божнику на покуті, прикрашені вишитими рушниками, стоять у ній ікони Христа-Спасителя, Божої Матері, Миколи-Угодника. А почасти доповнює їх і цілий шерег інших святих…

Спливали віки. По довгих часах спустошення, що його принесли на Русь монголо-татари, вогнем і мечем намагаючись утвердити тут рабство, яке потім так само нав'язували Україні Литва, Польща, Росія, в тому числі – і може, найбільшою мірою (згадаймо мільйони, що загинули під час голодомору в 1930-ті роки) Росія більшовицька, – на теренах українства запалахкотів бунтівливий, саможертовний, високо-сакральний, справді лицарський вогонь козаччини, що згодом дав світові і Козацьку республіку, і першу демократичну конституцію.

В облозі сил, що сповідували внутрішній, глибоко зачаєний і невикорінний тоталітаризм, імперську зверхність, Україна не виявила здатності до державницької консолідованості, не сприйняла тих духовно-моральних, культурних та історично-трансцендентних цінностей, які їй у черговий раз нав'язувала цивілізація, – і впала в нову безодню порабування, руйнації, знищення. На кістках і ідеалах святого визвольного козацького руху постала нова, не менш тривала, ніж монголо-татарська, Руїна…

Але парадоксальним чином, вочевидь, саме вона спричинилася до непоступливо-амбітної, іноді аж яро-наступальної самоідентифікації нації.

Саме з цієї непокірної гілки українства народилися Сковорода і Шевченко – два титани нашого духу. А скількох світочів дала Україна своєму стражденному народові в особах їхніх наступників – (та й попередників, таких як Петро Могила й Данило Туптало) від Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Плужника, Володимира Винниченка до Василя Симоненка і Ліни Костенко…

Бунт Сковороди мав високий «вертикальний» рівень; відомо, що на могилі мандрівного філософа і поета стоїть не хрест, а камінь – втім, із цілком християнським написом: «Світ ловив мене, та не спіймав». І тут є певне віддзеркалення загалом українського світобачення, душевного устрою, які носив у собі Сковорода і не прагнув комусь покласти їх під ноги заради будь-яких вигод чи в нападі релігійного самобичування і самопониження.

Сковорода прагнув «самостійницького», «унезалежненого» набуття Святого Духа, піддаючи таким чином випробі загальнолюдську складову свого «позаматеріального єства» і складову українську. І та, й друга в особі Сковороди цей іспит витримали. Сковорода став правдивим пророком України.

Таким же провідником нації був і Великий Кобзар. Він відобразив у своїй творчості, окрім глибинних християнсько-філософських та національно-буттєвих пластів самосвідомості народу, іще й пронизливе, історично-наскрізне його жадання соціальної справедливості, соціальної гармонії. І Сковорода, і Шевченко, а за ними і вся українська література, виводять на перший план саме «просту людину». «Елітного» світовідчування Україна взагалі, здається, не знала, у ній завжди «випирало» назовні розуміння світу козачо-демократичне, народницьке. Вона завжди стояла і стоїть в обороні своєї внутрішньої духовної структури, свого характеру – немалою мірою це виявляється у давніх і прадавніх звичаях та обрядах, які, нищені-перенищені царями і псарями, дійшли до наших днів, підуть, звісно ж, і далі, в неосяжне майбутнє. В цих звичаях та обрядах – багатюща культура українського народу, цілі зрізи його духовного життя, його тисячолітніх ідеалів. І весілля, і народини, і мерлини, і безліч дрібніших подій, якими сповнюється існування людини на землі, мають в українців урочистий і водночас тепло-домашній вигляд, перегукуються з устремліннями «Дажбожих внуків» до заквітчаних занебесних луків Ясуні. Ці дві надзвичайно потужні духоутворюючі складові – природна і суспільна, набуваючи в історичному плині часу певних видозмін, назагал залишаються й подосі стрижневими, такими, що не підлягають переглядові. Звідси – і національно своєрідне переломлення християнських засад в українстві – все тут дуже привітне, радісне, рідне, близьке, таке ж, як і в спілкуванні українця з природою або й навіть у його щиросердно-довірливому покладанні (інколи аж сліпому) на своїх суспільних проводарів, які мають влаштовувати життя своєї людності належним чином…

Критикуючи подібну наївність, чимало поважних інтерпретаторів української ментальності (такі твори частково теж подаються у нашій книзі) ладні бачити тут значні загрози для України в мінливому сучасному світі. І вони, мабуть, мають рацію. Нове, що постає з конгломерату різнорідних національних походжень, але переплавлюване на єдність – хай, може, й тимчасову – в тиглі історико-глобалізаційних актуальностей невідворотно відсторонює, заперечує, а то й знищує старе.

Україна з її прадавніми коренями проходить сьогодні шлях неабиякої трансформації. І все ж їй слід, залишаючись відкритою до найновіших вимог часу, про ті корені не забувати. Чимало чого зовні неспростовного і ніби ворожо-неперебутного вона у своїй довгій історії уже пережила. І при тому завжди виносила із таких «переплавок», показувала людству справді золотий зливок своєї душі.

Чого ж вчить нас Україна, її прихований від марно-цікавих поглядів есхатологічний сенс, її доля? Багатотисячолітнє життя духу і культури України вчать нас тому, що не мир, а меч принесено нам, що «той Мені брат, і сестра, і мати», хто сповідує «вчення Моє», а вчення це – соціальна і природна гармонія, відсутність наднаціональної зверхності, служіння істині, в якій той, хто нині, поза істиною знаходячись, хоч і є пониженим, повищеним буде і землю наслідує, і сином Божим наречеться…

Зрештою, якби було інак, то і наша, й інші нації, не закостенілі, не зашкарублі в проживанні всесвітньої історії «назад», у непрохідні хащі «прогресу», давно б відклали убік і свою душу, і свою пісню, і свій псалом, і свою думу, і своє розуміння буття. А в ньому, в цьому розумінні, войовничі постулати «Велесової книги» давно змінилися в українців правдиво християнськими і не облудними, тим більше не неопоганськими, себто лише зовні призодягненими в шати «любові до ближнього», в реальності ж – далекі від того, щоб дійсно прагнути і могти врятувати людину.

В України є своя місія, і вона її виконує – терпеливо і з непідробною любов'ю. З надією. З вірою. Тож нехай таланить їй на її вузькому, тернистому шляху, хай вона ніколи не буде подолана, а разом із своїми спільниками у цьому світі, а їх чимало, – переможе. Бо то буде перемога Добра, перемога Бога в суперечливому, краяному його антиподом і зліплюваному кривавою глиною сьогоднішому і вчорашньому бутті. То буде і наша Ясунь, і наш Едем, і наша Земля Обітованна.

До цього стремить український дух, цього прагне вся українська вічно значима і вічно жива – скрізь, тут і в занебессі, – духовно-культурна спадщина. Припадаймо до неї, навчаймось у неї, шукаймо у ній усе більшого і більшого, того що вона, розгортаючись у днях і століттях, закодовано і приявно несе в собі через матеріальний, видимий, і трансцендентні – світи.

Олексій КОВАЛЕВСЬКИЙ,

поет, лауреат премії ім. В. Сосюри

Частина перша
«Впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя…»

«Скіфія» – одна з дев'яти книг всесвітньо відомої «Історії» Геродота (V ст. до н. е.) – найцінніше джерело з історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я, прабатьківщини українців.

«Влес-книга» – найдавніша пам'ятка духовності, культури, історії та звичаїв протоукраїнців. Знайдена на глиняних дощечках під час громадянської війни в Україні та на початку 1920-х років вивезена за кордон, вона лише останнім десятиріччям активно й плідно розшифровується, перекладається сучасною українською мовою, вводиться до навчальних програм середньої та вищої школи.

Геродот
Скіфія

1. Після захоплення Вавилона[1]1
  Місто в Азії (Месопотамія), столиця колись могутньої держави; сьогодні в руїнах.


[Закрыть]
вирушив Дарій[2]2
  Цар Персії в pp. 522—485 пер. Хр., найвидатніший будівничий староперської держави.


[Закрыть]
походом на скіфів[3]3
  Скіфи не творили єдиного національного організму, а складалися з племен хліборобів і пануючих кочівників. Кочові скіфи були племінно й мовно споріднені з іранськими племенами, отже, й персами, але мали ще й домішки туранського елемента.


[Закрыть]
. Азія процвітала вже тоді багатством і мала численне населення, отже Дарій задумав помститися скіфам за те, що вони раніше напали були на Мідію[4]4
  Мідія в Західному Ірані, над Каспійським морем; жило тут плем'я, споріднене з персами, що скорше від персів було створило могутню іранську державу.


[Закрыть]
, побили військо, що виступило проти них, і так почали кривдити. Скіфи панували в горішній Азії двадцять вісім літ. Вони в погоні за кімерійцями впали до Азії й поклали край могутності мідійців, бо перед приходом скіфів до Азії вони (мідійці) тут панували. Отже, скіфи пробули в Мідії двадцять вісім літ. Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали їх труднощі не менші, ніж у мідійській війні. Вони побачили перед собою велике військо – скіфські жінки в час довгої відсутності чоловіків сходилися з невольниками.

2. Скіфи ж осліплюють усіх (своїх) невольників задля (продуктів із) молока, що служить їм за напій. Вони так чинять: беруть кістяні рурки, подібні до сопілок, укладають кобилам до сорому й дмуть – і як одні дмуть, інші в той час доять. Вони пояснюють цю роботу так, що як жили кобилячі наповняться повітрям, то (більше) обвисає вим'я. Як уже видоять молоко, вливають його до порожніх дерев'яних посудин, укладають сліпих (невольників) довкруг посуду, а вони трясуть ним. Потім те, що (осіло) згори, збирають, бо вважають його за щось краще, а те на споді за гірше. Ось тому скіфи осліплюють усіх полонених, – бо вони не хлібороби, а кочівники.

3. Отож од тих рабів і їхніх (скіфських) жінок виросло нове покоління. Коли воно дізналося про своє походження, вирушило проти скіфів при поверненні їх з Мідії. Перш за все перетяли вони (невільницькі сини) землю, викопавши широкий рів од Таврійських гір[5]5
  Таврія – Крим, названий так від його жителів таврів.


[Закрыть]
до Меотійського озера[6]6
  Меотійське озеро – Азовське море.


[Закрыть]
там, де воно найбільше. Коли скіфи намагалися через нього (рів) перейти, (невільники) почали з ними боротьбу. Коли битва затягалася і скіфи не могли перемогти, то один із них сказав таке: «Що робимо, скіфи? Як боремося з нашими ворогами, то й нас стає дедалі менше і їх буде мало після перемоги. Я думаю (що треба) відкласти списи й луки, а кожен із нас нехай візьме нагай і нумо на них! Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаємо зброю, думатимуть собі, що вони з нами рівні і такі ж за походженням; та як побачать, що ми замість зброї тримаємо батоги, зрозуміють, що вони наші раби й кинуть битву».

4. Скіфи послухали й зробили так, як він казав; а раби, перестрашені тим, забули про битву й кинулися втікати. Так скіфи панували й ув Азії й, повернувшися з Мідії, цим способом запанували в своєму краю.

5. Як розповідають скіфи, їхній народ наймолодший з усіх. Це було так. У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася (перша) людина на ймення Таргітай. Вони кажуть, що його родичами були Зевс[7]7
  3евс – найголовніший бог у поганській грецькій вірі. Про скіфського Зевса див. розд. 59.


[Закрыть]
і дочка Борисфена[8]8
  Борисфен – Дніпро. Згідно з уявою язичників боги одружувалися, мали дітей і т. ін.


[Закрыть]
. На мою думку, це неправда, але (скіфи) так говорять. З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Коляксая. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й коряк. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався (й відступив), а тоді надійшов середульший – з ним сталося те саме; їх (обох) відстрашило палаюче золото. Але як приступив наймолодший, воно погасло й він заніс його додому. Коли старші брати довідалися про це, відразу ж оддали владу наймолодшому.

6. Від Ліпоксая походить скіфське плем'я авхати, від середульшого Арпоксая катіари й траспії, а від наймолодшого царя походять ті, що називають себе паралатами. Всі вони називаються околотами від імені (їхнього) царя, а скіфами нарекли їх греки.

7. Так от, за скіфськими переказами, повстали вони (їхній народ). Від тієї події, від першого царя Таргітая до походу Дарія проти них минуло не більше тисячі літ. А те золото царі бережуть найбільше й щорічно приносять йому великі жертви. Скіфи кажуть, що якби хто мав це святе золото в святочний день і заснув би (з ним) під голим небом, не проживе й року і йому дістанеться стільки землі, скільки за день об'їде конем, їхня країна велика. Коляксай поділив її на троє царств і посадив там синів; а те царство, де переховується золото, зробив найбільшим (із усіх). А землі, що (простягаються) на північ (од скіфів), за їхніми словами, годі окинути зором чи перейти, і то – через пір'я, що літає. Кажуть, що там пір'я більше, ніж землі й повітря, і воно застилає зір.

8. Так кажуть про свою землю й про північну скіфи, а надморські греки кажуть таке. Коли Геракл[9]9
  Геракл – герой, себто людина, яка досягла безсмертя – нарівні з богами.


[Закрыть]
гнав Геріонових волів[10]10
  У часи своїх мандрів по світу Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав він собі у Геріона, якоїсь потвори, волів. Так оповідає грецька міфологія (релігійні перекази).


[Закрыть]
, забрів у скіфську землю, що була тоді ще безлюдна. Геріон жив ген за морем на острові, що його греки називають Ерифія, проти Гедейри, за Стовпами Геракла на Океані[11]11
  Океан, на думку греків, це мовби величезна ріка, що обіймала всю землю. Стовпи Геракла – Гібралтар. Гедейра – колонія фінікійців у Півд. Іспанії (Гадес, Гадір).


[Закрыть]
. Океан же, як кажуть, починається там, де сходить сонце, й обпливає всю землю, та це неможливо довести. От звідти прибув Геракл до нинішньої Скіфії. Його захопила зима, мороз; він простелив левину шкуру й заснув. А в той час випряжені коні, з божої волі, щезли (доки Геракл спав).

9. Геракл прокинувся й шукав їх, аж усю землю обійшов. Врешті забрів до країни, званої Лісистою[12]12
  У грецькому тексті – «Гіляйа», що значить «Лісиста». Ліси були тоді при кінці течії Дніпра. Сьогодні лісів там немає.


[Закрыть]
. Там у печері він знайшов двоподобну істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче – змією. Він поглянув (на неї) і здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх йому, доки з нею не переспить. За таку плату Геракл переспав з нею. Та вона зволікала з віддаванням коней, бо хотіла бути з Гераклом якнайдовше; він знову хотів якнайшвидше забрати коней і піти. Врешті вона повернула їх і сказала: «Я зберегла тобі коней, що забрели сюди, а плата від тебе вже є: маю трьох твоїх синів. Як вони вже підростуть, то скажи, чи маю поселити їх тут, бо вся ця земля в моїй владі, чи послати до тебе?» Так вона запитувала його, а він мав так відповісти: «Як вони зустрінуть мужеські літа, то вчини ось як, це буде добре: котрий із них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цій країні; хто ж із них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаєш доручення».

10. Він натягнув один лук (бо до того часу Геракл носив два луки) й передав їй лук і пояс, що мав на спинці золотий корячок, і пішов. А вона, як хлопці дійшли вже до мужеського віку, надала їм імена: одному з них Агафірс, другому Гелон[13]13
  Агафірси жили в нинішньому Семигороді; Гелон – це була назва колонії на півночі. Тут бачимо звичайну спробу пояснити походження народу від одного предка, а так само й назви.


[Закрыть]
, а наймолодшому Скіф. Вона пам'ятала доручення й виконала його: двох синів, Агафірса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скіф, виконав це й зостався в краю. Від цього Скіфа, сина Геракла, походять скіфи, що постійно царюють, а на згадку про ту чарку носять скіфи при поясах коряки й досі. Таке розказують надморські греки.

11. Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети. Під їх натиском скіфи перейшли до країни кімерійців[14]14
  Масагети – іранське плем'я. Кімерійці – передскіфське населення південної України. Про них докладніше оповідає Геродот далі.


[Закрыть]
, – бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належала здавна, як кажуть, кімерійцям. Як зачули кімерійці, що надходять скіфи, зібрали велике військо й стали радитися. Їх думки розійшлися надвоє, обидві групи вперто обстоювали свою. Кращою була рада царів, але народ гадав за ліпше покинути край і не наражатися на небезпеку; царська ж думка була така, що треба боротися з прийшлими. Ніхто не хотів поступатися – ані царі народові, ані народ царям; ті хотіли кинути край, оддати без боротьби прийшлим, царі ж думали полягти в своєму краю й не втікати з народом. Вони пам'ятали, скільки добра зазнали (тут), а якого лиха доведеться зазнати в утечі. Такі думки поділили їх на два табори, – а було їх (ув обох) по однаковій кількості, – боролися між собою й полягли. Кімерійський народ поховав їх коло ріки Тіраса; ще й тепер можна бачити ту могилу. Поховавши їх, вирушив народ з краю, а скіфи прийшли й зайняли порожні землі.

12. Ще й нині є в Скіфії Кімерійські Мури, Кімерійський Порт, є країна, що має назву Кімерійської та Кімерійський Босфор[15]15
  Де були Кімерійські Мури й Кімерійський Порт – не знати; Кімерійський Босфор – Керченська протока.


[Закрыть]
. Знаємо, що кімерійці втекли від скіфів до Азії й заселили той півострів, де тепер грецьке місто Синопа. Знаємо й те, що скіфи гналися за ними, вскочили до Мідії, але заблукалися, кімерійці під час утечі трималися приморської дороги, а скіфи пішли лівобічним Кавказом, аж зайшли до Мідії, бо потім повернули в глибину краю. Так оповідається в спільному для греків і варварів переказі.

13. Арістей знову, син Каїстробія, проконнезієць[16]16
  Проконнез – півострів і місто на ньому в Пролонтиді (тепер Мармурове море).


[Закрыть]
, що писав твори, пише, що зайшов був до іседонів[17]17
  Іседони – якийсь східний народ, близько не знаний. Феб – грецький бог сонця.


[Закрыть]
, надихнутий Фебом. За іседонами жили арімаспи, одноокі, за ними грифи, що стерегли золотий скарб[18]18
  Грифи – звірі з крилами (в грецьких віруваннях).


[Закрыть]
, а далі над морем гіпербореї[19]19
  Ближче не знані.


[Закрыть]
. Над ними всіма, крім гіпербореїв, панували арімаспи, що часто нападали на сусідів. Ось так іседони, прогнані з (їхнього) краю арімаспами, витиснули скіфів, ті – кімерійців, що жили над Південним морем, змусили покинути свою країну. Як бачимо, то й він (Арістей) не погоджується зі скіфами (в оповіді) про їх землю.

14. Я сказав, звідки був Арістей, що про все це написав, а тепер розповім, що я чув про нього в Проконнезі й у Кизику[20]20
  Місто поблизу Проконнеза.


[Закрыть]
. Кажуть, що Арістей (цілком) не був нижчий походженням за міщан. Він зайшов до ткальні у Проконнезі й там помер. (Тоді) ткач замкнув верстат і пішов сповістити свояків небіжчика. Як уже розійшлася по місту звістка про смерть Арістея, котрийсь кизикієць, що прийшов із міста Артакії, заперечував її. Він стверджував, що зустрів його (Арістея) в дорозі до Кизика й говорив із ним. Ця людина вперто настоювала на своєму. А в той час кревняки небіжчика пішли до ткальні. Вони мали з собою все необхідне для похорону; та як прийшли вони до того дому (ткальні), то не застали Арістея ні живого, ні мертвого. Через сім літ Арістей знову з'явився в Проконнезі, написав поему, яку греки називають «Арімаспейською», а потім щез удруге. Таке оповідають мешканці тих міст.

15. Та я довідався, що приключилося італійським метапонтійцям через двісті сорок літ опісля щезнення Арістея, коли зіставив те, що знав із Проконнезу, з відомостями метапонтійців. Метапонтійці кажуть, що їм з'явився Арістей і наказав спорудити жертовник Аполлонові[21]21
  Аполлон – бог музики, а також сонця; опікувався й ворожбою як всевідаючий бог-сонце.


[Закрыть]
, а коло нього поставити образ Арістея з Проконнезу; він казав, що на цілу Італійську землю прийшов Аполлон лише до них, з за ним він, Арістей; тоді, як ішов з богом, мав подобу крука. Він сказав це й зник, а метапонтійці послали до Дельф[22]22
  Метапонт – грецьке місто в Південній Італії, в Тарентській затоці. Дельфи – місто в середній Греції, славетне своєю святинею, де жінка-жриця ворожила в ім'я Аполлона. Наймення цієї жінки Піфія.


[Закрыть]
запитати бога, що означає поява цієї людини. Піфія[23]23
  Див. попередню примітку.


[Закрыть]
наказала їм послухатися, бо так буде для них найкраще. Вони послухалися й виконали наказ. Ще й нині бачать коло статуї Аполлона (в Метапонті) образ, що має назву Арістея, а довкруж ростуть лаври. Зображення бога стоїть на ринку. Оце стільки про Арістея.

16. Щодо землі, про яку йшлося, то ніхто не знає, що ж є поза нею. Я не міг нічого ні від кого довідатися про неї такого, якого не бачив би на власні очі; навіть Арістей, як я попереду згадував, не лише в поемі, що він бував далі, ніж в іседонів, а що чував про дальні землі, то як (сам) каже, знає вже з оповідей іседонів. Усе ж таки повідомлю якомога точніше все, що я міг певного винести з усних переказів.

17. Від пристані борисфенітів – вона є середньою з-поміж надморських пристаней Скіфії – нині найближче живуть калліпіди; вони вже погречені скіфи; за ними інше плем'я, що називається алізони. Вони, калліпіди й інші, далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алізонів скіфи-орачі, що сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля. Оце народи, що живуть за Гіпанісом[24]24
  Гіпаніс – Бог, ріка, що впадає в Чорне море; Борисфен – Дніпро.


[Закрыть]
на захід від Борисфена.

18. А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополітами. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап[25]25
  Пантікап – ріка в Скіфії.


[Закрыть]
; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги[26]26
  Андрофаги – грецькою «людоїди». Ближче не знаний народ.


[Закрыть]
, народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу.

19. На схід од скіфіф-землеробів, як перейти ріку Пантікап, живуть уже скіфи-кочівники. Вони ні сіють, ні орють. У всій країні немає дерев, лише в Лісистій. Ці кочівники займають (на схід) землі на чотирнадцять днів дороги, аж до ріки Геррос.[27]27
  Ближче не знана ріка.


[Закрыть]

20. За Герросом лежить так звана царська країна. Тамтешні скіфи найхоробріші й найчисленніші; вони вважають інших скіфів своїми рабами. Вони живуть на південь по Таврію, на схід по рів, що його викопали сини сліпих, і по Меотійську затоку, по пристань з назвою Кримни[28]28
  Ближче не знана місцевість; від неї одержав назву Крим (у давнину Таврія).


[Закрыть]
, частина ії живе за рікою Танаїсом[29]29
  Дон.


[Закрыть]
. На північ од царських скіфів місця меланхленів[30]30
  Дослівно: «чорноодежники»; спадає на гадку Чернігів і Чернігівщина.


[Закрыть]
, чужого, нескіфського народу. Вище ж меланхленів (простягаються) болота й пустеля, скільки (лише) знаємо.

21. Як перейти Танаїс, то вже не скіфська земля, а починається край савроматів[31]31
  Споріднене зі скіфами плем'я. Латинські автори іменують їх сарматами; звідти східноєвропейську низину називають Сарматською низиною.


[Закрыть]
. Вони розселилися від затоки озера Меотійського[32]32
  Див. прим. 6.


[Закрыть]
у північний бік на п'ятнадцять днів дороги; уся їхня країна не має ні диких, ні свійських дерев. Край за ними займають будини[33]33
  Правдоподібно якесь фінське плем'я; тоді фінни населяли сьогоднішню Московщину.


[Закрыть]
; їхня земля вкрита змішаним лісом. На північ за будинами на сім днів дороги простягається пустеля.

22. За пустелею, якщо взяти трохи на схід, живуть фіссагети[34]34
  Ближче не знані.


[Закрыть]
, своєрідний і численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, інший народ, що зветься їрки[35]35
  Теж не знані ближче; можливо, якесь тюркське плем'я, як це пояснює Маркварт.


[Закрыть]
. Вони також живуть із ловів, а організовують їх у такий спосіб: вилазить такий (ловець) на дерево – а їх густо в усьому краю, кінь же, вивчений, лежить на череві, щоб був нижчий. Напоготові є й пес. Коли він (ловець) забачить з дерева звіра, то відразу стріляє в нього з лука, сідає на коня й доганяє, а пес біжить слідом. Од них далі на схід інші скіфи, що віддалилися від царських скіфів і прийшли в цю країну.

23. Аж до кордонів цих скіфів була земля рівнинна з досить глибокими родючими ґрунтами; звідси починається ґрунт кам'янистий і нерівний. Якщо перейти великий шмат цієї нерівної землі, то за нею зустрінуться люди на підгір'ї високих гір[36]36
  Якісь гори в Азії – можливо, Алтай.


[Закрыть]
, люди, що, як кажуть, лисі від народження, – і чоловіки, і жінки. Вони плосконосі й мають довгі бороди. Мову мають свою, а одягаються по-скіфськи, живуть із плодів дерев. Дерево, що його споживають як їжу, зветься понтікон[37]37
  Ближче не знаний овоч.


[Закрыть]
; воно завбільшки як фігове дерево. Овочі родить подібні до гороха, з кісткою всередині. Коли вони достигнуть, перетирають їх через платок; з того виціджується юшка, чорна й густа, а називають її асхі. Вони лижуть те і п'ють змішане з молоком, а з гущі місять тісто (неначе) і їдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожний (мешканець того краю) живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навіть зброї, а залагоджують усі суперечки між собою сусідніх народів. Якщо хтось утече від них, ніхто йому не зробить нічого лихого. Ім'я того народу – аргіппеї.[38]38
  Не можна з'ясувати, що це за народ; можливо, якесь монгольське плем'я.


[Закрыть]


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю