Текст книги "Українські традиції"
Автор книги: О. Ковалевський
Жанры:
Культурология
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 44 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]
Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне, довкільна звірина найбільше не давала людині спокою і змушувала її думати про себе.
Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними вміло складувано умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племени, звалися тотемами.
Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, – йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у «Слові о полку Ігореві» князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Зайців, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.
Стародавня стаття «Толкованіє имен человіческих» подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім'я, той «вмісто світа тму удержав, душу свою погубит» («Алфавит поч. XVII в.», бібліотека М. Іларіона).
В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; пор. наші вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, – на ліс та на ловецьке зайняття.
По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів; пор. епос Івана Франка: «Лис Микита» (у німців «Райнеке Лис»). Та й тепер, вірить народ, усі звірі й птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє.
В давнину було немало й усяких писаних праць про звірів, це «Бестіярії», що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й «Физіолог», що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народнього знання та вірування, його охоче читали, а в XVI—XVII віках наша Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях.
Так, славний наш проповідник Іоаникій Галятовський († 1688 р.) у своєму творі «Наука албо способ зложеня казаня» 1659 р. повчав Священиків, що для проповідей «треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш». І справді, в друкованих проповідях XVI—XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ.[207]207
В. Клінґер: Животныя в античном и современном суевѣріи. Київ, 1911 рік.
[Закрыть]
Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами.[208]208
Шеппинг Д. О:. Значеніе нѣкоторых звѣрей, птиц и других животных по суевѣріям русскаго народа, «Филолог. Зап.». 1895 р., Вороніж. В. Гнатюк: Українські народні байки (звіриний епос), «Етнограф. Збірник» 1916 р., т. 37—38, тут 327 байок.
[Закрыть]
Козел мав у нас обрядове значення і здавна брав уділ у святкових забавах, – його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і бавили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:
У культ тотема взагалі входило перерядження тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.
Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво й мати свинячі ковбаси та кишки як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець «виді біса єдиного сідяща на свиньі, а другия тянуща около его». У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: «Знав добре Біг, що не дав свині ріг».
Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк – символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Вої скачють, аки сіриї волці по полю». Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: «Голодний, як вовк». Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: «Такий відважний, як заєць». І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь – символ недотепи, звідси говоримо: «Зробив ведмежу прислугу»; народня назва його – Михайло.
Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр., їх знає «Слово о полку Ігоревім» 1187 року; тур – символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах.[210]210
Н. Сумцов:. Туры в народной словесности, Київ, 1887 р.
[Закрыть]
Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий своєму господареві, а звідси й примівка: «Вірний, як собака» (Зах. Укр.: як пес).
Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі – то віщує смерть (Кобилянська: «Земля»).
«Одної темної ночі на дворі завив собака, за нею другий… І зараз же почався пожар! (Короленко: «Історія мого сучасника»).
Собаки щоночі вили – вмирущого чули (Мирний).
«Гавкаючи, собака вибріхує все зле» (Харчук: «Волинь»).
Коли кіт покине свій дім, то на нещастя.
Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.
Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні «Фізіологи», або й свої стародавні перекази. Так, левиця приводить мертве левиня, а батько-лев оживлює його своїм духом, і цього переказа наші проповідники часто використовували, як символ воскресения. Гадюка постить 40 день і ночей, поки скине своє линовище (по-старому «сволочь», а з нього пішла лайка). Саламандра гасить вогонь, чому й стала в нас покровителькою протипожежних робіт.
Цікаво, що кінь у найдавніших пам'ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби. Але з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкости, тому вдавнину були відомі й крилаті коні, що позосталися дотепер у наших народніх творах, особливо в казках. Кінь може бути й віщим і, чудесним, і вірно служить своєму панові. Коли треба добре коня виїздити, то в легендах це робить Св. Юрій.
Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, – це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих Свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великдень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм ґаздою (господарем).
Перевернений вовною назовні кожух, як худобина, накликує врожай та достаток. Для Похорону вживають волів з найдавнішого часу, – це загальноарійський звичай. Бик – символ творення, парубок, віл – чоловік, телиця – дівчина, корова – жінка, земля; така символіка переповнює весільні пісні й наші приповідки: «До чого бик звик, те й волом рик», або: «Горе тобі, воле, коли тебе корова коле».
Деяка звірина, особливо чорна, напр. чорний собака, чорний кіт, можуть сильно шкодити людині, бо в них звичайно сидить біс. Коли чорний собака, кіт, лис або заєць перебіжить кому дорогу, це зла ознака, і не поведеться цій людині. Коли звір кричить, це теж зла ознака, як видно те вже в «Слові о полку Ігоревім». Лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо, як це у «Слові»: «Лисиці брешуть на черления щити». А вже коли собака виє вночі, то це на нещастя, або й на покійника.
Коли в лісі гине якась велика звірина (а вона на смерть усе ховається в гущавину, щоб бути самотньою), це неодмінно відіб'ється й поміж людьми, добрим чи злим, але несподіванкою; звідси приповідка при несподіванках: «Щось велике в лісі здохло!» Взагалі, звірина може віщувати; напр., коли кіт треться біля ніг або вмивається, – гостей ворожить. Звірине молоко має чудодійну силу, злу чи добру, і це сильний середник при чаруванні.
Як курка заспіває півнем – на нещастя. Б. Грінченко пише: «Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене зозуляста курка півнем співала: оце ж воно й сталося!… Я так і вгадувала, що буде нещастя: або пошесть, або голод, або війна»…
Домовий скот був завжди в великій опіці наших предків, і про нього існує велика сила найрізніших вірувань. Скотарство було сильно розвинене, і скот поважався за членів родини й підпадав опіці й охороні домового бога. Нечиста сила або зла людина, коли хоче пошкодити господареві, зачинає зо шкоди його худобі. Волхви й різні чарівники вміли допомагати скотині, і тим підтримували свій авторитет. У наших гуцулів у Карпатах давні вірування про худобу (маржину) позосталися в повній свіжості ще й тепер (пор. «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).
Християнство мусіло рахуватися з таким близьким стосунком людини до свого домового скота і взяло його під свою опіку. В Требнику знаходимо аж три давні Чини для домового скота: 1. Чин Благословенія огради скотов, сиріч стайні, 2. Молитва во єже благословити стадо і 3. Чин противу губительству скотов. Церква просить Господа: «Да не ізволиши погибнути скотом, без них же человіческий род воспитатися не можеть», і молиться: «О єже всякія козни отгнати, і всякеє чародійство от сея огради ізвергсти», «Ізбави стадо от насилія діаволя, і от всякого навіта врагов, і воздуха смертного, всякую зависть, і іскушеніє, чаровства же і волшебства, от дійства находящого діавольского, отгоняя от него». «Ти, Боже, от сих скотов всякія лесті сатаніни отжени, сотвори здраву пищу, отжени сатанинство, да угаснеть в них всякая власть діаволя. Сохрани я (їх) от злости іли рвенія людей злобних, от обаваній чародієв, діаволов, чародійств і нечистих духов».
Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й тепер. Цікаво, що в Требнику є особлива «Молитва над солею», а в «Чині Благословенія огради скотов» про це молиться: «Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоем благословлю і сим скотом подательство творю».
В Требнику в «Чині на нивах» є стародавнє «Заклинаніє Св. Мученика Трифона», а в ньому згадується» «Ангел Божий, іже над звірьми».
«Блаженний, хто й скоти милує», – це завжди пам'ятається серед українського народу, і добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій фірі, коли може йти пішки. Милування худоби наказує вже «Руська Правда» XII віку.
Так само в народньому віруванні повно легенд і про птахів. Деякі птахи, особливо великі й сильні, як орел, сокіл і ін., сильно поважалися як символ сили. Птаство в народніх творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову й розмовляє.
Зозуля (старе: зегзиця) – символ суму та вдівства. Вона віщує весну, бо в неї оселюється весняне божество. Це віщий птах, тому пророкує людині число позосталих літ життя, пор.: То тобі зозуля накувала.
Пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка: «Зозуля кувала, правдоньку казала, – буду сто літ жити!» У «Лісовій пісні» Л. Українка про зозульку подає: «Зозулька масличко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа».
Кує зозуля тільки навесні, від Благовіщення до Івана, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «подавиться», перестає кувати.
Народні оповідання переказують, що зозуля вбила свого чоловіка зозула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона не має пари й не в'є власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд[211]211
Пор. мою легенду: Зозуля. Див. І. Руденко: Про зозуль, посмітюх і гадюк. «Основа» 1862 р., кн. 9.
[Закрыть]. Друга легенда, навпаки, розповідає, що зозул сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в «Слові о полку Ігоревім» «Ярославна зегзицею рано кичеть». Коли весною вперше почуєш кування зозулі, а в кишені є гроші, то щаститиме тобі цілий рік.
За оповіданням Б. Грінченка «Під тихими вербами» зозуля постала так: «Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би. Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі – як сонечко… А батько князь ішов гаєм, як чорна хмара… Вже довідався!… А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» та й пригорнув. А князь як кинеться туди: «Будь же – каже – ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона – пурх! та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою, та й плаче»…
Так само й чайка – символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка, і взята чи то Богданом Хмельницьким, чи Мазепою за символа матері-України, що вивела діти при битій дорозі; взагалі вона – символ матірнього побивання за дітьми. Символом тужної жінки являється також і горлиця, перепілка та лебідка.
Голуби в багатьох народів символ щирої й ніжної та вічної любови: «Любляться, як голубів пара», тому фігурками голубів оздоблюють коровай. Лебідь часом віщує й лихо, коли кричить. Каня п'є тільки дощ, а не готову воду, тому й приповідка: «Виглядає, як каня дощу». Качка – символ забарности, несили: «Бодай тебе качка копнула!»
Соловейко сильно скрізь поширений, і про нього повно легенд та оповідань. Ось одна:
«Соловейко був колись людиною, та став пташкою. Одна мати та прокляла своїх діток – сина й дочку, що вбили її мужа – вужа. Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала, вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком, та щебечи людям і пізно і раненько, щоб тебе люди слухали й не наслухались». А ти, каже, дочко, стань жалкою кропивою, щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали»… От, син полетів соловейком, а дочка стала кропивою»…[212]212
П. Мирний: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Львів, ст. 23.
[Закрыть]
Коли Христос помер на Хресті і прийшли воїни перебити голінки, то горобці все кричали: «Жив – жив!» І голінки перебили. А голуб: «Умер!» Через це голуби в людській пошані, а горобці мусять по смітниках шукати собі поживи[213]213
Пор. мою легенду: Голуб і горобець.
[Закрыть]. На зиму на Семена горобців забирає до себе чорт, тому стає їх мало.
Яструб, коршак – символ хижацтва. Ворона – роззява. Ластівка – символ весни, її не вільно брати до рук, а хто візьме, того обсяде ластовиння. Де ластівочка покладе собі кубельце, там буде щастя. На Семена ластівочки ховаються по криницях, позщіплювавшись лапками.
Бджола – «Божа пташка» (Номис), або «Божа мушка», задавити її гріх. Вона освячує й свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, напр. у Різдвяній куті, або в церковному коливі на Похоронах чи поминках. Бджолярство – Святе зайняття, пасіка – Святе місце, а пасічник – побожна людина. Віск, як виріб бджолиний, також Святий, тому тільки він іде на церковні свічки. Наші предки любили «бортництво» (борт – улик з дерев'яного дупла) й жили з нього, і мед у їхньому житті грав показну ролю. Взагалі бджола – символ працьовитости: будь робоча, як бджола (приказка).
Церква так само любовно поставилася до бджіл і взяла їх під свою опіку. До Требника внесено два Чини про бджіл: 1. «Чин Благословенія пчел» і 2. «Благословеніє роев пчельних, во улія нова всажденних». Церква молиться: «Да разоряться і погибнуть вся обаянія, аще кая суть на місті сем», бо пасіка мусить бути місцем чистим від злої сили диявольської й людської, «да явиться неподвижним многими лукавстви, і непоколебим зазорним обаянії, от всякого коварства волшебного сохранен». Святий Пророк Іван Хреститель, що жив на пустині диким медом та акридами, узятий Церквою за охоронця бджіл і пасік, а пізніше такими стали Св. Зосима і Саватій (Соловецькі), і їхні Ікони держать по пасіках.
Сонечко, чи Божа корівка, коли посадити на руку, злітає в тому напрямі, куди дівчина заміж піде.
Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними, напр. ворон чи ворона, а також галка, що можуть накаркати біду. Пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Часто ворони граяху (крякали), трупья собі ділячи… Всю ніч звечора бусові ворони везграяху»; а поганий половчин зветься тут чорним вороном. Коли Ігореві війська йшли на Дін, то попереду їх бігли чорні зграї галок (галиці стади), віщуючи біду або смерть.
Сова, коли кричить, то це на біду, і таке повір'я існує в Україні ще й сьогодні. Напр., Харченко в «Волині» подає: «Не на добре сова кричить, – видно, біду накликає».
У «Землі» О. Кобилянська розповідає: «У день перед смертю чорні ворони окружували безнастанно криту хату, мов би там лежав труп і ждав на них довго»… «Не дурно перелетів мені чорний ворон дорогу, – тут має бути або моя смерть, або я не витримаю».
Крук – трупожер і віщує лихо; так само й коршак. Ворони віщують і погоду: «Ворони крячуть – зміну погоди бачуть» (приповідка). Так само сова або пугач вночі своїм криком віщують лихо та нещастя, а то й смерть. «Сорока стрекоче, бо гостей хоче», сорока стрекоче – новина буде, але не все добра, пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Не сороки встріскотали», коли за втікаючим Ігорем погнався Гза з Кончаком. Так само й «Орли клектом на кості зовуть».
Про орла Лексикон 1627 р. подає: «Орел – птах, который на пятсотноє лѣто обновляется в источницѣ воднѣ, паки юн бывает».
Коли миша з'їсть щось Святе, напр. кришки з паски, вона перетворюється в кажана (лилика).
Сокіл завжди символ хоробрости та скорости, й дуже далеко бачить.
Деякі птахи допомагають людині проти злої сили, – таким здавна є півень. Коли він проспіває північ, то заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона мусить кидати наш світ. Лякає півень і мерців, і, побачивши півня, вони втікають до своїх могил, чому на цвинтарях-кладовищах у нас звичайно фігури з бляшаним півнем на них: мерлець побачить півня і сховається назад у могилу.
Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя – хату: «Без півня хата глуха», каже приповідка. «Червоний півень» здавна став символом пожару, підпалу; пустити «червоного півня», – це підпалити хату.
Про те, чому «кур» (півень) конче співає певного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: «Кожного дня доручує Бог стам Алголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев'яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.
А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в великій океанській річці, і знову відновлюються і опірюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься куром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи несуть одежу від Престолу, тоді півень зачухається і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим небесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресения».
А інше оповідання пояснює так: «Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись від хвилі, кричить «кукуріку!», що значить: «Світлодавче Господи, подай мирові Світло!» І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній» (рукопис 1531 р.)[214]214
В. Перетц: Слово о полку Ігоревім, Київ, 1926 р., ст. 298—299.
[Закрыть]. З глибокої давнини півень уважався в нас за птаха жертвенного; з давнини ж по ньому гадають.
З дуже давнього часу в нас поширене поважання бузька, чи бусла (боцяна, чорногуза), як символа праці й прив'язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел – птах побожний.
Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. «На клуню часто кладуть старе колесо, – щоб бусли кубло клали, бо це береже клуню від пожежі» (Вовк: «Антропологія»). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються неодмінно на своє попереднє кубло.
Наш поет П. Филипович про це пише:
Шануй гніздо старого чорногуза, —
Він стереже і клуню, і стіжка.
Горобець, як уже сказано, здавна має недобру славу. Стара легенда оповідає, що коли Ісус мучився на Хресті, то воїни ходили й розглядали, хто на Голготі ще живий. Коли підійшли до Христа, то горобці відразу зацвірінькали: «Жив-жив! Жив-жив!» Цим горобці показали, що Ісус ще живий, і йому поперебивали голінки… Через це горобця часто мучать, особливо діти… («Чорна Рада»).
Пугач звичайно провіщає смерть. У «Кобзарі» Т. Шевченка: пугач над стріхою в вікно завиє – на смерть.
Так само й сичі: «Сичі вночі недобре віщують на коморі» («Кобзар»).
Сорока на своєму довгому хвості звичайно віщує новини.
Цвіркун в хаті шанується. «Люди твердять: цвіркун у хаті – щастю бути» (Рибак). «Коли співає цвіркун під час розмови про справу, – добра прикмета» (там само).
