Текст книги "Українські традиції"

Автор книги: О. Ковалевський

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шанується Схід, – сторона, де сонце сходить, сторона, куди всі моляться.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.

Сонце – то тепло й світло, а його проміння вогненні, цебто вогонь походить від сонця. Силу вогню люди пізнали дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварога. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю. У деяких народів вогонь став окремим, ясно означеним богом, але в нас він таким не став, хоч стародавні пам'ятки часом звуть його Сварожичем, цебто сином бога Неба Сварога.

Різні старші повір'я, а то й пам'ятки, ясно вказують, що і в нас вогонь обожувався й його шанували, як бога. Арабський письменник X віку Ібн-Даста оповідає, що слов'яни були вогнепоклонниками, бо поклонялися вогню. Кирило Турівський в XII віці, як я вище подав, пише, що з прийняттям Християнства вірні не будуть уже звати вогонь богом. В «Слові Христолюбця» XI віку читаємо про наших предків, що вони «і вогневі моляться, зовуще его Сварожичем, моляться вогневі под овином» (клунею).[178]178
  Ф. Буслаев: Историческая христоматія, ст. 519, 522, Москва, 1861 рік.


[Закрыть]

Домове вогнище, «очаг», береже щастя дому і всіх його членів, чому воно сильно шанувалося (пор. пенатів у римлян). В кінці земля згорить у вогні, і тоді буде кінець світові.

Не вільно плювати на вогонь, бо він Святий, а то на язиці висипле «вогник». У гуцулів іще й тепер говориться: «Огонь Святий мститься, як го не шінуїм». Вогонь Святий, Божий, праведний, тому в давнину ним робився різний Суд Божий, що перейшло й до християнських часів, і було поширене за середніх віків, бо вірили, що невинний не згорить на вогні. Звичайно підозрілу людину кидали в вогонь, вірячи, що вогонь невинного не спалить. Це був «Суд Божий». Таке уживання вогню відоме й тепер у весільному ритуалі: на Волині, коли молода йде до Церкви на Вінчання, вона переходить через вогонь; і вогонь спалить дівчину, якщо вона вже втратила дівоцтво й обманює молодого (Вовк: «Студії»). Звідси й наша приповідка: на злодію шапка горить.

При вогні не прийнято говорити непристойного, бо вогонь Святий. Не прийнято вимітати піч нечистим віником. Запалюючи вогонь у печі, господиня хрестить його й ставить горщик води, – жертва вогню. Як засвітять лямпу – хрестяться всі.

Блискавка – це небесний вогонь, що його посилає бог чи то на кару людям, чи на відігнання злих сил, тому не можна гасити пожару від неї, хіба тільки… молоком. Вогонь своєю силою рівняється з блискавкою: як ця проганяє злих духів, так проганяє їх і домашнє вогнище, очаг. Взагалі, вогонь Святий, – зужиті освячені речі тепер кидаються або в воду, або в вогонь; напр. шкаралущу від великодніх крашанок можна палити в вогні або кидати в річку. Так робили в давнину й зо старими церковними книгами й речами, Церковним Посудом.

Грім, посланець Неба й вогню, має цілющу силу, тому як весною вперше гримить, треба спиною обпертися об дерево чи об що інше, і спина не болітиме до нового грому в наступному році. Ібн-Фадлам свідчить, що слов'яни удар грому вважали за Суд Божий.

Коли Християнство заступило поганство, почитания вогню, проте, позосталося аж до нашого часу. Ще й сьогодні простолюддя хреститься при запалюванні ввечері лямпи чи взагалі світла, а грамотні ще й проказують: «Слава Тобі, показавшому нам Світ!» Вогонь має й благодійну силу, – Йорданською свічкою підсмалюють волосся дітям, щоб були розумні, щасливі й не страхітливі. Взагалі, первісне пошанування вогню перейшло й на церковні свічки, напр. страсна або громнична (Стрітенська) свічка боронить від грому й подає здоров'я.

Вогонь частий ще й тепер у ритуальних наших обрядах і має в них велику очищальну силу, чому через нього скакали в Купайлову ніч. Вогні Великого Четверга та Великодньої ночі – це очищення землі від нечисти. В Святу ніч під Великдень у нас часто кладуть великі вогні кругом Церкви, чим займаються головно парубки й нестарі чоловіки, – це очищення Громади від злого.

В весільному ритуалі вогонь і тепер частий, як очищальна сила. Коли молоду привозять до молодого, то її й увесь її поїзд переводять через вогонь, щоб очистити всіх, що приходять до іншого роду. Обох молодих на дорозі переводять через вогонь, а без цього молода ще не жінка, бо «не обсмалена». По першій шлюбній ночі відбувається обряд «смалити молоду»: жінки за селом кладуть вогонь і скачуть через нього з молодою (Вовк: «Студії»).

Особливо велику силу має живий вогонь, цебто добутий через тертя дерева об дерево.

Вогонь був і символом плодючосте, чому на весіллі вживаються свічки.

Відомі в нас і Прометеївські легенди, цебто оповідання, як уперше постав вогонь на землі. В одному стародавньому апокрифі читаємо: «Како огнь зачася? – Архангел Михаїл зазже огнь от зіница Господня, і снесе на землю»[179]179
  Памятники отреченной литературы, т. II, ст. 145.


[Закрыть]. Так Прометея народня фантазія переробила в Архангела Михаїла.

А народня легенда розповідає таке. Одного разу «розклав чорт велике багаття. Побачивши це, Бог послав до нього Архангела Гавриїла, щоб він добув вогню. Заговорюючи чорта, Гавриїл всадив у вогонь кінця своєї залізної палиці. Коли палиця розжеврілась, Архангел відійшов, але чорт зрозумів, у чому річ, і кинувся його здоганяти, і вже був мало не здогнав. Тоді Бог сказав Гавриїлові: «Кинь палицю». Архангел кинув, палиця вдарилася об камінь, і з нього посипалися іскри. Так перейшов вогонь до каменю, і люди навчилися здобувати його звідти, вдаряючи об камінь залізом» (Вовк: «Студії»).

Протилежно вогню в народньому віруванні є й Мороз, – це старезний дід, що все морозить своїм подихом. Він дуже лютий на тих, хто не кличе його на кутю в Святий Вечір, у вечір під Різдво, і виморожує їм збіжжя на полі. Щоб того не сталося, на кутю (різдвяний вечір) завжди кличуть: «Діду Морозе, діду Морозе, – йди до нас куті їсти!»

Земля – наша мати, вона родить нам усе, що потрібне для життя, тому й шанування й обожування її (напр., греків Гея) пішло з дуже давнього часу. Але в слов'ян земля окремою персоніфікованою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалася.

Невільно без потреби бити києм по землі, бо їй болить, і це гріх. На Духів день земля іменинниця, і не можна тоді нічого на ній робити, напр. кия стромляти в землю, бо їй болить. В нашому Іпатієвому Літописові під 986 р. читаємо: «Аще ли земля єсть мати, почто плюєте на матерь свою?» Вираз «мати сира земля» широко скрізь відомий. Уже Іван Золотоустий IV в. зве землю матір'ю.

Землі треба конче давати спокій, і встановлено, що від Введення до Благовіщення – Свято землі: в ці дні Бог її благословляє, і вона будиться зо свого зимового сну, і будиться все, що в землі: жаби, гади й ін. По Благовіщенні вільно вже поратись біля землі. «Держімося землі, бо земля держить нас», – це стародавня наша приповідка, відколи людина осіла на землі.

Земля здавна має в нас епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, т. зв. стригольники (стрижії), в XIV віці навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не Священикові. Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова. Тому й примовка часта: «Хоч ти землю їж, не повірю!»

В разі кривди земля може розступитися й поглинути злого чи грішника, як поглинула вона Корея, Дафана й Авірона (Числа, 16. 31—33). Ще й тепер у нас звичайне прокляття: «Бодай тебе земля поглинула!» Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований – не згниє. Звідси пішло й прокляття: «Бодай тебе Свята земля не прийняла!»

Земля, за народнім віруванням, покоїться на водах океану. Це стародавнє вірування ще юдейське, – в Псалтирі читаємо (24. 2):

 
«Заклав Бог землю на морях,
І на річках її встановив».
 

Пор. з молитвою на Хрещення в Требнику: «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах».

Уся наша космогонія прийшла до нас головно від греків, і вся переповнена легендами. «Шостоднів» Василія Великого (t 379 p.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй «Християнській Топографії» писав, що світ чотирокутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід – Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце – це розтоплений круг, що постав з небуття четвертого дня світотвору, і він освічує світ удень, а місяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору.[180]180
  Про Косму Індикоплевства див.: Karl Krumbacher: Geschichte der Bysantiniechen Literatur; 1897 р., вид. 2-е, ст. 412—414.


[Закрыть]

Отож, за народніми віруваннями, земля покоїться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам'ятці: «Бесіда трьох Святителів» читаємо, що земля плаває по великому морю, а тримається на 3 китах великих і на ЗО малих; ці останні закривають ЗО морських віконець, а кругом моря стоять залізні стовпи.[181]181
  Памятники отреченной литературы, т. II, ст. 436.


[Закрыть]

В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя всесвітній потоп пояснюється так: «Повелі Бог в морі ЗО китом от'іти от міст своїх, і поіде вода в си оконци (морські) на землю[182]182
  Там само, ст. 443.


[Закрыть]. В «Повість града Ієрусалима» читаємо: «А рибам мать – кит риба великая. Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє».[183]183
  А. Афанасьев: Поэтическія воззрѣнія славян на природу, т. II, ст. 164.


[Закрыть]

Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в «Молитві о храмині»: «Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні».

Взагалі народ наш мав свою космогонію, просту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то злетів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану. Той приніс, але накрав і собі повного рота піску. І де Бог сівнув піском, там виростала рівна земля. Стала вона рости і в роті Сатанаїла. І каже Бог: «Плюй, Сатанаїле!» І став Сатанаїл плювати й харкати, і де він плюнув, там поставали гори, а де харкнув – скелі[184]184
  А. Афанасьев, ст. 459—460. Пор. оповідання М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».


[Закрыть]. Така сама легенда є й у болгарів, і не виключено, що вона поширилася від маніхеїв-богомилів.

Про це саме є й стародавня лемківська космогонічна колядка:

 
Коли не било знащада світа,
Тогда не било Неба, ні землі,
Ано лем било синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати:
То спустімося на дно моря,
Та дістанемо дрібного піску, —
Дрібний пісочок посіємо ми,
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанемо золотий камінь, —
Золотий камінь посіємо ми,
Та нам ся стане ясне Небонько,
Ясне Небонько, світле соненько,
Світле соненько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки.[185]185
  3 корпусу В. Гнатюка, ст. 112, див. – М. Грушевський: Історія української літератури, т. І, ст. 208, 1923 р. Про створення світу взагалі див. – Erben: Baje slovanskoä stvofeni sveta «Casopis M. Kr. Cesk.» 1866 r.


[Закрыть]
 

На горах та холмах любили міститися боги, – тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить євреям: «Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?»

Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: «Будь багатий, як земля»), і не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.

Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Правда, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесения) – іншого часу їх не відшукати.

Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися.

Найбільша клятва, як подано вище, – це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор. у Куліша: «Аж землі сирої ззів, що матір спалить». У Нечуя-Левицького «Я готова заприсягтись і землі ззісти». О. Кобилянська подає: «Крові невинного земля до себе ніколи не приймає».

В повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко оповідає: «Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з'їсти, то такої присяги ніхто не зламає». «Заприсягнеться перед Іконою і святою землею!» «Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись?» (щоб ви повірили).

У повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями:

«Земля жива, – вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона – наша мати, вона – свята! Її цілувати треба, кланяючись… А в нас що роблять? – Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній»…

«Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця – прости Господи – як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти – задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, Свята, й гнівається…

Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму «Ключі Розуміння» 1659 р. л. 495 подає: «Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо его уж боїться, і утікаєт от него».

Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс, 105. 38), що буде пімщено (Буття, 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев., 17. 13, Втор., 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.

За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: «Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падаху ниции, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падение многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться».

Первісна людина рано запримітила, що вода приносить їй і природі велике добро, бо оживлює землю й робить її плодючою. Ось тому здавна вода була обожувана, як сонцева сестра. Вода має велику силу (пор. приказку: «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!»), яку виявляє особливо весною, в пору розтавання снігів, коли вона все рве на своєму шляху, а в давнину води взагалі було більше, як тепер.

Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була скрізь обожувана, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і т. ін., – у нас це звалося й «дунаєм», бо «дунай» – вода взагалі, пор. перське dhuni, don – річка.

У «Слові о полку Ігоревім» слово дунай – це річка взагалі, вода: «На дунаї Ярославнин голос слишиться», «Дівиці поють на дунаї».[186]186
  Про воду взагалі див. у Литвинової про культ криниці, «Кіев. Стар.», 1884 р., кн. 4.


[Закрыть]

Вода була вже з початку світу. В одній космогонічній колядці розповідається:

 
Що ж нам було з світа початку?
Не було нічого, – одна водонька.[187]187
  М. Грушевсъкий: Історія української літератури, т. І, ст. 272.


[Закрыть]
 

А в заклятті говориться: «Водичко, найстарша царичко»[188]188
  Там само, ст. 110.


[Закрыть]. Якраз посеред землі, десь в Єрусалимі, знаходиться «пуп (центр) землі», і з нього випливають усі річки та моря, і вертаються туди ж.

Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться.

В народньому світогляді вода одухотворюється, і ми кажемо: Дощ іде (а не падає), що знаходимо вже в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Іти дождю стрілами». Тут же описується, що річки каламутно течуть, співчуваючи горю русичів.

Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ, а звідси – пошана воді: спасає від посухи, звідси й Молебні над криницями чи річками в час посухи.

Як свідчать пам'ятки, у слов'ян широко відоме було водопоклонство, і вони вклонялися й приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям, потокам, джерелам і т. ін. В «Слові о полку Ігоревім» річки Дін, Дінець, Дніпро, Стугна уосібнені, як живі істоти. Вода очищує людину від гріхів, тому євреї, за приписами Старого Заповіту, моляться над річкою в новолуння, щоб скинути в воду свої гріхи й потопити в ній навіки.

Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (t 972 p.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: «Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії». Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077—1089) осуджує тих, що «жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем»[189]189
  Русскія достопримечательности, т. І, ст. 94.


[Закрыть]. Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова «про біду міста» в пам'ятці XI віку: «Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть»[190]190
  Видання Будиловича, 1875 р., ст. 243.


[Закрыть]. Навіть за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець Степан Разин († 1671 p.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну.[191]191
  Про це свідчить подорожній І. Стрюйс чи Страус (t 1694 року), що подорожував по Московії й написав своє «Путешествіє», перекладене на російську мову, див. «Рус. Архив» 1880 р., т. I.


[Закрыть]

Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді.[192]192
  Вовк: Студії, 1927 р., ст. 172. Гроші кидають у воду по всій Европі, також і в Канаді.


[Закрыть]

Жива вода – це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.

Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, – додає сил або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.

«Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться» (Куліш). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Гвадалквівірі на заході сонця по «Ангелюсі», див. Меріме: «Кармен»).

У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в «Під тихими вербами» 1901 року подає:

«Водо-водичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті попідземній? Озвись!… Мовчить, не озивається!… Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить…»

Вода особливо цілюща, коли вона «не почата», чиста, або з місця, де сходяться три річки. Так само вода з трьох або семи криниць надто сильна, і вживається в наших ритуальних обрядах.

До нашого часу збереглося й дохристиянське «освячення» води. Береться вода звідти, де сходяться три річки, і цю воду проливають через полум'я в підставлену миску. Так «освячується» вода звечора під Введення, і вона має велику цілющу силу на хвороби та вроки.

Вода з Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило (чернігівець) десь у 1106—1108 роках писав: «Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п'є, не болить від неї, ні пакости череву»[193]193
  М. Грушевський: Історія укр. літ. 1923 р. т., І, ст. 145.


[Закрыть]. Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена Йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін.

Роса на здоров'я. Вона завжди цілюща, особливо на Юр'я. В нашому Требнику в Молитві на Благословення церковних свічок читаємо: «Росу Благодаті ізливий», цебто роса пов'язується з Благодаттю Божою. Плодючість роси передається в нашій приповідці: Діти, – то божа роса, а також: Дай, боже, з роси й з води.

Хмари вважаються джерелом плодючої сили, тому так само були рано обожені. Походять вони з Неба, це збірник небесних вод, воздушний океан. Воду з річок подає до Неба великий смок, веселка чи райдуга (в Рай дуга): вода йде в хмари, а звідти падає дощем. У хмарах часто живуть і злі істоти, що намагаються закривати сонце, щоб не світило. Але Перун проганяє їх своїми стрілами. Часом хмари символізують вороже військо, напр. у «Слові о полку Ігоревім»: Чорні хмари йдуть з моря.

У Біблії Бог часто являється в Хмарах, і часом слово «Хмари» вказує, що в них є Бог.

Дощ у давній мітології пояснюється, як наслідок єднання Неба з землею, а тому й тепер дощ у день шлюбу – добра ознака, що подружжя буде щасливе й плодюче. Це повір'я розповсюджене й по Европі[194]194
  Про дощ та хмари див. Лавровскій: Изслідованіе о мифических вірованіях у славян в облака и дождь. «Уч. Зап. 2 отд. Спб. Ак. Наук», 1863 р., т. VII.


[Закрыть]. Злі особи, особливо відьми, можуть легко зробити, щоб дощ не йшов. Град насилають так само злі істоти. Різні обливання водою, – це й виклик дощу, як закляття.

Набував собі шанування й всякий інший плин. Слина походить з нутра людини, дуже плодюча й має чародійну силу, ставши взагалі символом родючого й очищального дощу, або закляттям. Як дощ прочищує Небо, так слина (плювання) очищує від усього злого, чому ворожбити при своїх заговорах широко користуються нею, як ритуальною. Плювати треба три рази, коли хтось хоче відрочитися, охоронитися від впливу злого духа. Замість плювати можна три рази стукнути пальцем об щось дерев'яне, – зла сила тоді не пошкодить. Коли зла людина хоче наврочити або пристріти, то проти цього треба вміючи поплювати ліворуч, і чари не візьмуть.

Мужеське сім'я було символом плодючости, тому почиталося, а навіть пилося[195]195
  А. Афанасьев: Поэтическія воззрѣнія славян на природу, т. I. ст. 447.


[Закрыть]. В Початковому Літопису під 986 роком розповідається про болгар-магометан: «Сі бо омивають оходи своя, поливавшеся водою, і в рот вливають і по браді мажються. Такоже і жени їх творять ту же скверну і іно пуще, – от совокупления мужьска і женьска вкушають». Вода, якою омито дітородного члена, має чудодійну силу; пор. в Питаннях Кирика XII віку: «А се єсть у жен: аще не возлюбять їх мужі, то омивають тіло своє водою, і ту воду дають мужем».[196]196
  Там само, ст. 447.


[Закрыть]

В воді повно небезпеки від нечистої сили, тому без потреби не можна лізти до неї; це було причиною, чому старші люди взагалі купалися неохоче. В воді живе водяний, а то й водяниця, і їм треба годити, щоб не робили шкоди. Пізніш болота заселилися чортами. Вода має своїх власних богинь у великому числі – русалок. Мельник, що живе біля води, мусить уміти поводитися з усією водяною силою й догоджати їй, інакше вона буде йому сильно шкодити. Пізніш млин взагалі був заселений нечистою силою, а мельник став ворожбитом. Кожен зо страхом проходить уночі біля млина.

Вода Свята, чиста, і має велику, цілющу силу. Усе Святе чи освячене палять або кидають у воду, коли воно застаріється або непотрібне, напр. шкаралущу від великодніх крашанок. Стаючи цілющою, вода сильно допомагає людині в хворобах, має магічну силу, і це вірування йде з найдавніших часів. Коли хто помре, на вікні ставиться шклянка води, щоб душа могла омитися й чистою прийти до Бога. Як Свята, вода часто вживалася при Суді Божому. Божий Суд водою був різний; відьом, скажемо, кидали в воду: коли вона справді відьма, то втоне, а коли невинна, не потоне.

Ще й досі в нас широко знані стародавні приказки: «Правда в воді не тоне й на огні не горить», «Я виведу тебе на чисту воду», – залишки ще з часів, коли були Суди божі (і Божі) водою.

Очищальну й цілющу силу, як і вода, здавна мають і сльози, – в них найсильніше очищуються провини людини. Плакати за свої провини – це дуже стара загальнолюдська звичка.

Вода Свята, плодюча й цілюща. Заговори над водою, як і Молитва, дуже помічні. Ще й тепер, коли в селі близько пожар, то перед хату виноситься застелений стіл, а на нього ставиться Свята вода, – вода помічна проти вогню.

Вода – символ розмноження й парування, і таким уживається в наших ритуальних обрядах. Шлюби в слов'ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося при воді; тут молоді познавалися, як то бачимо ще в Біблії (Буття, 29. 10—11). Умичку молодої в нас робили при воді. Кладка через річку ще й тепер щасливе місце для пізнавання молодих; пор. приповідку: «Стою на кладці, а мила на гадці». Пор. оповідання О. Кобилянської «Через кладку». Умитися молодим обом разом, – це символ побратися. Ось тому на святі Йордану парубки й дівки вмивають одне одного, бо йорданська вода звідна, й як умиються, то й поберуться. Позосталося це й у ритуалі весілля: по коморі молоді йдуть на річку вмиватися, і вмивають одне одного; або відбувається ритуальне вмивання при криниці. Коли молода входить до нового двору, її кроплять водою.

Вода мала магічну силу особливо під час загальних Свят, коли вона надто очищальна, плодюча й цілюща. Обряди купання, обливання, збирання роси й т. ін. дуже старі й різноманітні. Взагалі вода омиває людину від зла. Особливо в великій шані була вода самородних джерел («жива вода»), самородних криничок і потоків.

Християнство спочатку сильно боролося з цим шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками й т. ін., і, власне, тут часто появляються чудотворні Ікони. Хресні ходи до таких капличок особливо популярні в нас в Україні.

На Святах сонця шанувалася й вода, і це перейшло й до Християнства. На Святі народження сонця (пізніше Різдво) вода мала цілющу силу, і охочі в ній купалися, що робиться на Водохреща (на Йордані) й тепер. Богоявленська вода взагалі дуже цілюща, – нею окроплюють усі домові будинки і всю домову худобу, бо ця вода береже від злих сил. Цю воду зберігають звичайно круглий рік, аж до нової.

В Требнику Митрополита Петра Могили 1646-го року, в Чині Великого Освячення води на Богоявления (6 січня) Священик вичитує велику й дуже стару освящальну Молитву Св. Софронія, Патріярха Єрусалимського (t 641 або 644 p.), (подаю витяги в українському перекладі): «Сьогодні Благодать Пресвятого Духа в Виді Голубиному на води зійшла, сьогодні Хмари пускають з Небес дощ Правди для людства, сьогодні Йорданські води перетворюються на цілющі. Господнім Пришестям сьогодні все створене напоюється таємними струмками, сьогодні людські гріхи Йорданськими водами омиваються, сьогодні вода, що за Мойсея була людям гірка, перетворюється в солодку Господнім Пришестям».

На закінченні, тричі дмухнувши на воду, Священик просить Господа: «Вчини Йорданську воду джерелом нетління, Даром Освячення, відпустом гріхів, зціленням недугів, на демонів згубною, для супротивних сил неприступною, ангельської сили наповненою. Щоб усі, що черпають її й причащаються, мали її на очищення душ і тілес, на зцілення пристрастей, на Освячення домів, і на всяку користь вибраною». Як бачимо, в цій стародавній грецькій Богоявленській Молитві подано всі стародавні народні вірування про воду.

В ніч на Йордана, або в ніч під Новий рік, вода по всіх річках рівно опівночі перетворюється в вино; пор. у вищеподаній Молитві: «Сьогодні гірка вода перетворюється в солодку». На Юрія дуже цілюща роса, чому люди росяться нею і виганяють на неї й свою худобу, а пастуха обливають водою.

Обливання водою на Свята здавна відоме; у нас це «обливаний понеділок», – на Світлому тижні молодь обливає один одного, особливо дівчат, коли вертаються з Церкви; правда, цей звичай, «обливаний понеділок», позостався ще тільки в Західній Україні. Про це обливання свідчать у XVII віці докладно: Густинський Літопис, Боплан в «Опису України» 1650 р., Архимандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель у своєму творі «Синопсис» (коротка історія) 1674 р. й інші. В деяких місцевостях обливають тих, хто проспав Великодню Утреню.

Проти цього обливання московський цар Петро І видав був 17 квітня 1721 року наказа, забороняв його Духовний Регламент, але це нічого не помогло, – обливання таки позосталося й до сьогодні, більше в Україні Західній, а в Східній мало знане. У деяких місцях особливо намагаються облити Священика.

На Купайла так само купаються, а вогонь кладуть так, щоб, перескочивши через нього, попасти просто в воду, бо вона на Купайла сильно цілюща.

Вода має також і віщу силу, і по ній і на ній гадають, особливо на Святах. Дівчата дивляться в воду й можуть побачити свого судженого. Ввечері на Купайла пускали вінки на воду, й куди вінок попливе, в ту сторону дівчина вийде заміж; коли ж не попливе – заміж не піде; а коли вінок потоне, дівчина того року помре.

Християнство взяло воду під велику свою опіку, – бо шанування її було ще до нього, – навіть воду домову з колодязя. В Требнику маємо аж три Чини відносно колодязя: 1. Чин Благословення новаго кладязя, 2. Чин о копанії кладязя й 3. Молитва над кладязем новим, в яких проситься Господа: «Отжени (від води колодязя) всякую сопротивную дітель (дію), і дійство діаволє, і всім приемлющим і піющим от нея, і миющимся єю даждь бути во здравіє, і изміненіє всякія страсти і недуга, і во ісціленіє всякія болізні».

Вода в Старому Заповіті мала велику ролю, і такою перейшла й до Завіту Нового, і Богоявленська вода вживається для Освячення всього оскверненого, бо нечиста сила сильно боїться власне освяченої води; пор. приповідки: Боїться, як чорт свяченої води, Не боїться чорт кадила, але кропила, й т. ін.

З глибокої давнини по Церквах вновомісяччя, на початку нового місяця, служився Чин Малого Освячення води. У православних греків цей Чин позостався й досі, а в нас його нема.[197]197
  «Новая Скрижаль», вид. 17, Спб., 1908 р., ст. 414—415.


[Закрыть]