Текст книги "Українські традиції"

Автор книги: О. Ковалевський

Багато є різних переказів про плазунів. З гадюки виростають чорти, і тому вона нечиста. Усі гади на Чесного Хреста ховаються до свого Вирію, а тому небезпечно цього дня йти до лісу. Але від гадюки відрізнюється вуж, – він сильно допомагає тій хаті, де живе, і приносить їй щастя, тому вбивати його не вільно[215]215
  М. Драгоманов: Байка Богдана Хмельницького, «Сів. Вістник» (1885 p., див. «розвідки», т. II. Пор. мою легенду: «Прощу, та не забуду».


[Закрыть]. Навпаки, гадюка дуже шкідлива, особливо т. зв. полоз (згадується в «Слові»), і за її забиття відпускається сім тяжких гріхів. Убити гадюку – це ніби сім Літургій прослухати. Заклинання на злих плазунів відоме з найдавнішого часу. Напр., Біблія в Книзі Єремії 8. 17 згадує про закляття на вужів та гадюк:

 
Бо ось я пошлю проти вас
тих вужів та гадюк,
що немає закляття на них,
і вони вас кусатимуть, каже Господь.
 

Так само й легендарний змій може сильно шкодити людині. Вогненний змій чи дракон, звичайно багатоголовий, частий в народніх віруваннях, і часто виступає, як зла сила, як демон. Такі змії нападають на сонце чи на місяця, й тоді стають затьми. Люблять такі змії засісти в якомусь озері біля міста і пожирати людей, вимагаючи собі ще й царівни. Власне, такого багатоголового змія вбив Св. Юрій[216]216
  Пор. мою легенду: «Святий Юрій і змій». Див.: «Слово Істини», ч. 16, 19, 1949 рік.


[Закрыть]. По ночах змій літає до деяких жінок і з ними живе. Взагалі ж полове співжиття жінок зо звіриною в переказах не рідке. Змій, живучи з жінкою, сильно її сушить, і є приміта: якщо жінка суха, аж світиться, то певна ознака, що до неї ночами літає змій.

Етнографічний матеріял дає багато оповідань про співжиття зо змієм, те саме дають і письменники. Напр., П. Мирний, «Хіба ревуть воли…»: «Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає». Нечуй: «Одна жінка бачила на свої очі, як огневий змій упав у вивід над хатою».

Взагалі змії – постійна погроза світу, чому з ними борються лицарі-герої, а особливо Святі: Юрій, Димитрій та Феодор. Змієборство – це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем'яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх.

Християнство перетворило змія на нечисту силу, а то й на простого перелесника. Постає змій з тієї гадюки, що сім літ не чує ані людського голосу, ані дзвону, тоді в гадюки виростають крила, і за сім літ вона стає змієм.

Легенди про змія відомі багатьом народам, і на утворенні їх знати багато найрізніших впливів.[217]217
  Див. цінну працю, Д. Шестаков: Изслідованія в области греческих народних сказаній о Святых. Варшава, 1910 р. Тут і рясна література.


[Закрыть]

Дуже часто пізнають погоду по птахах чи по худобі. Напр., коли ворони понадуваються, – то на мороз; як гусак ховає носа, то на холод. Поговірка: надувся, як кулик на вітер. У «Люборацьких» Свидницького: «Знать, на вітерець збиралось, бо свиня попала шлею в зуби й почала тормосить».

На зиму пташинний світ відлітає в Ірій чи Вирій, а на весну вертається назад. Пророк Єремія (8. 7) вже подає про це:

 
І відає бусел у повітрі
умовлений час свій,
а горлиця й ластівка та журавель
стережуть час прилету свого.
 

У давнину було багато оповідань про різних дивовижних звірів та птахів, і ці оповідання були по різних рукописних збірниках, словниках і ін. книгах. Для прикладу я подам деякі оповідання з друкованого «Лексиса» Лаврентія Зізанія 1596-го року.

«Гієна єсть звір дикий а окрутний, которий, пршедши до пастухів, пристосовуєть свой голос до чоловічого, і перевикаєть імена пастушії, і на змордованиї пси нападши, поїдаєть їх».

«Онокротал – птах, подобний кшталтом (видом) лебедеві, которий писок уложивши в воду, гукает як осел, гупач, гуковище».

«Онокентавр – звір ніякісь, от голови як человік, а от ног як осел. По словенску китоврас».

«Неясыт, по грецку пелекан, – птах єсть в Єгипті, подобний бусюлові, которий в пустині рад мешкати, которому змії врогують, і діти его умерщвляють. А он, прилетівши, клюється в перси (груди) свої і кров іспущаєт на них, і так оживают».

Не мало подає оповідань про дивовижних звірів, птахів і ін. також київський «Лексикон славеноросскій» 1627 р. Ієромонаха Памви Беринди. Ось хоч трохи:

«Івин» – птах, ужами кормячійся, боцянові подобний».

«Саламандра – бестійка вел(ика), як ящорка. Так зимна, же огнем жиєт й пломень гасит».

«Сирена – див морський: до пояса стан панянський, а далій рибій».

«Скилла – звіря морское, о шести голов песіх, а постать красної невісти. А остаток тіла уж. В тісном місці живеть, где і харивдист, тоєсть тісноє море, где як вир пожирает кораблі».

«Хімера – коза, спереду лев, а ззаду змій, а в середині хімера».

Різні Збірники та Словники також подають багато оповідань про дивовижні рослини, дерева та явища природи. Напр. той же «Лексис» 1596-го року Лавріна Зізанія подає:

«Драчіє єсть хоіна, которая, в вині зварена, злічуєт уха, ропи полни й очи уразовиі, то єст раненні албо ударенні». Це драч, колючий кущ (Б. Грінченко). Алфавит початку XVII ст. на л. 1245 дає те саме.

«Сморщ – оболок, которий, з Неба спустившися, воду з моря смокчет, і если корабль набігнет на тоє місце, то і корабль з людми порвет, а потом пустит, й розобєт корабль». Це смерч, вихор на морі.

Частина третя
«Великий чин наших лицарів вчить вірности ідеалам…»

Більше століття минуло, як побачила світ книга Дмитра Яворницького «Історія запорізьких козаків». Вона справила величезний вплив на подальше формування історичної науки та на процеси пробудженя й консолідації української нації. Фрагменти книги, що увійшли до цього збірника, присвячені головним чином релігійно-культурній, освітній, етнографічній проблематиці й містять матеріал, що розширює уявлення про духовно-культурні спадки сучасного українства.

Пилип Орлик – гетьман України в еміграції, генеральний писар і найближчий помічник І. Мазепи, автор першої у світі Конституції.

Названа праця – політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейським урядом того часу. Оригінал, написаний французькою мовою, знайшов у 1922 році професор Ілля Борщак в архівах замку Дентевіль, що належав колись дружині Іригора Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі де Дентевіль. Видання надруковано у Львівському історичному журналі «Стара Україна» (1925. Зошити І, II).

Дмитро Яворницький
Історія запорізьких козаків

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві[218]218
  Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 61.


[Закрыть]. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім'ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під собою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому запорожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня – не струснувся, не здвигнувся! Торкнув ногами – і пішов, і пішов! Тільки пилюга стовпом».[219]219
  Эварницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 29.


[Закрыть]

У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, запорізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один одному, надійними соратниками своїх сусідів – українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали всіляке право чужої власності на землі ненависного їм ляха чи нікчемного бусурманина, і в водночас у себе навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю.[220]220
  Грабянка Г. Летопись. С. 19.


[Закрыть]

Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чорта, якщо він потрапляв січовикам у товариші; окрім того, світлими рисами характеру запорізьких козаків були – висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство[221]221
  Боплан Г. Описание Украины. С. 7.


[Закрыть]; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»[222]222
  Собесский Я. Записки о Хотинской войне.


[Закрыть]; простота, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті, в скруті, у різних безвихідних випадках чи фізичній недузі: «Здобуваючи вбогі харчі то полюванням, то рибальством, віддалені у стосунках з містами, незнайомі чи дуже мало знайомі з домашнім господарством, чужі надмірові й розкошам, вони нічим іншим не займалися, крім зброї, й були рідкісним прикладом поміркованості у всьому»[223]223
  Там же.


[Закрыть]. Від лихоманки, наприклад, вони пили горілку з попелом або рушничним порохом, кидаючи на чарку пінистого вина півзаряду пороху; від ран прикладали до вражених місць розтерту на руці зі слиною землю, а за відсутності металевого посуду ухитрялися варити собі страву в дерев'яних корцях, підкидаючи безупинно, один за одним, у корець розжарені на вогні камені, доки не закипала налита в посудину вода.[224]224
  Боплан Г. Описание Украины. С. 82.


[Закрыть]

Щодо сторонніх людей запорізькі козаки завжди були гостинними й привітними: «Сей звичай був у запорожців не лише до приятелів та знайомих, але й до сторонніх людей, і слідкували за цією чеснотою гостинності суворо й невідступно»[225]225
  Устное повествование Н. Коржа. С. 32.


[Закрыть]. «У Запоріжжі кожен бажаючий може прийти в курінь, жити і їсти з ними без ніяких розпитів чи вдячності за гостинність»[226]226
  Рондо К. С 445.


[Закрыть]. «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старій людині: «Ти даремно хліб їси». Приїжджай туди всілякий, увіткни в землю списа, повісь янчарку (шаблю) та й лежи собі хоч три місяці – пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богу; а як є гроші, іди в корчму та пий горілку. Коли ж хто скаже: «даремно хліб їси», то козаки відразу й накинуться: «а, ти, ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Я служив два годи у Бериславі, а відтіля неподалік були запорізькі рибні заводи. Бувало, як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за людина, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові та чаркою горілки вшануйте, може, він прийшов здалека та втомився». А як поїси, то ще лягай відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «шукаю». «Так і в нас є робота, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу і часом за місяць карбованців двадцять заробиш».[227]227
  Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 151, 111.


[Закрыть]

Поряд із гостинністю й привітністю запорізькі козаки ставили особисту чесність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. «Хоча в Січі, – розповідає католицький патер Китович, – жили люди різного стану – втікачі й відступники від усіх релігій, – але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січового мешканця негайно карали смертю».[228]228
  Kitowicz. J. Opis obyczajöw i zwyczajöw za panowania Augusta III. Poznan, 1840. Т. 2. S. 214.


[Закрыть]

 
«У нас над усе честь і слава, військовая справа, —
Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».
 

На війні козак відзначався розумом, хитрістю, умінням у неприятеля «виграти вигоди, раптово на нього напасти й несподівано заманити»[229]229
  Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 61.


[Закрыть], вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням і здатністю терпіти найгірші нестатки й жах смерті. «Наш ворог, – пише Симон Окольський[230]230
  Окольський Симон (1580—1653) – польський історик, геральдик, домініканець. Автор двох щоденників про селянсько-козацькі повстання 1637—1638 pp.


[Закрыть], – вміє витримувати татарські атаки, звик зносити спрагу й голод, спеку й мороз, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми нападає на судна, вправні у чужоземних обертах, і перемагає всі їх військові хитрощі»[231]231
  Окольский С. Польско-козацкая война // Отеч. Зап. СПб., 1864. Т. 10. С. 331.


[Закрыть]. Про хоробрість запорізьких козаків турецький султан висловився так: «Когда окрестныя панства на мя возстают, я на обидві уши сплю, а о козаках мушу єдиним ухом слушати»[232]232
  Травянка Г. Летопись. С. 20.


[Закрыть]. А сам козацький літописець зауважує: «В мирі жити никогда не хощут, но егда в землі их мир оглашен будет, то самовольно йдуть на помощь иним царствам, и малія ради користи великую нужду подіймуть, море перепливати дерзають в еднодревских суднах»[233]233
  Там же.


[Закрыть]. «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про те молодецтво запорожців та про баталії їхні з турками, татарами й поляками, то страшно слухати його. Ото в літню пору, увечері, як стане хлюпатися коло кабиці та як скине з себе сорочку, то моторошно дивитися на нього: все тіло, мов решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах м'якуш так і теліпається. Страшні вояки були! Але у себе, в Січі, нікого не чіпали, за винятком хіба євреїв: євреям часом таки погано доводилось від запорожців. Тільки-но вчують, що євреї десь нашкодили, то вже бережися, бо як «нагрюкають» котрогось, то тут йому «й капець»! У запорожців щодо цього й приказка склалася: «А, нумо, пани-молодці, кукіль з пшениці вибирати!»[234]234
  Эварницкий Д. Запорожье. Т. С. 12.


[Закрыть]

Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні чутки, змушуючи й інших вірити в це. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», котрих ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні й тисячі верстов[235]235
  Эварницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 153; Устное повествование Н. Коржа. С. 22, 23; Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 79.


[Закрыть]. Багато розповідали запорожці про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, яких ніде не було. Вони в'язали товстелезні залізні смуги, як в'яжуть снопи на полі, скручували навколо шиї ляхів; заіграшки натягали страшенно тугі луки, над якими в Польщі марно силкувалося кілька чоловік. У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину. Як підійшов він до причастя, не затамувавши подиху, то ледь не перекинув навзнак священика з причастям. «Хто ти такий, старче?» – «Що ж, батюшко, я такий-то». «Іди ж із сього міста, бо впізнають тебе, то загинеш».[236]236
  Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 141, 167.


[Закрыть]

На війні запорожці мало дорожили життям і вмирали в боях, як справжні лицарі: «Уміли шарпати, уміли і вмерти не скиглячи». «От казали, будьто воно боляче, як кожу з живого здирають, а воно мов комашки кусають».

З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзначались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й переважно схожі на глузування[237]237
  Устное повествование Н. Коржа. С. 26.


[Закрыть]. Цією рисою запорізьких козаків частково пояснюються й ті дивні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили в Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвістпістолем тощо. Людину малого зросту вони, в силу свого гумору, називали Махиною, великого зросту – Малютою, шибеника – Святошею, лінивого – Доброволею, незграбного – Черепахою; хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж, хто високий і тримається прямо, той Товкач і т. ін.[238]238
  Устное повествование Н. Коржа. С. 34—36.


[Закрыть] «Вони всіх піднімають на сміх: Україна в них не Україна, а Польща; люди там не люди, а недолюдки; мажуться там не святим миром, а гусячим жиром».[239]239
  Кулши П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 161.


[Закрыть]

У вільний від походів час запорізькі козаки любили, лежачи на животах, потеревенити, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, й попахкуючи з них димом. Люлька для козака – перша справа: запорожець на Великдень принесе з церкви паску, поставить її на стіл, а сам мерщій за люльку: «А нуте, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме», – жартівливо кажуть про козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця – рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку та верстов із шість, а то й більше все смалить і смалить, не випускаючи її з рота. У запорожців крім того, що кожен козак мав свою люльку, була ще «обчиська» люлька, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з написом, як от: «козацька люлька – добра думка». З такої люльки потягувало ціле товариство чи гурт, коли обмірковувало якийсь захід чи задумувало проти когось похід[240]240
  Эварницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 14; Т. 1. С. 59.


[Закрыть]. Але люльки не виключали з ужитку нюхальних ріжків. Нюхарями були переважно старі діди, які, уникаючи надто великої трати часу з люлькою, віддавали перевагу ріжку з тютюном. «Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єритичої душі, а то смик! утер носа та й готов!» А деякі вживали і те, й інше: «Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає».

Будучи поетами і мрійниками в душі, запорожці завжди вибирали наймальовничіші й найгарніші місця для своїх тимчасових і вічних жител, залазили на високі скелі, усамітнювались у лісових пущах, піднімалися на високі кургани і з висоти пташиного лету милувалися краєвидами й віддавалися тихим думам і піднесеним роздумам. Будучи високими цінувальниками пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзу. Кобзар, той же трувер, мейстер-зінгер, сліпчак-співак, завжди був у них бажаним гостем, бо він «всюди вештається і долю співає»; кобзар – хоронитель заповітних запорізьких переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених, часом визволитель невольників із полону, часом підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових молодців. Кобза, тобто відомий музичний інструмент[241]241
  Від татарського «кабиз» – музичний інструмент.


[Закрыть], кругленький, череватенький, завдовжки з півтора аршини, з дірочкою посередині, з численними металевими струнами, з дорогою ручкою, прикрашеною перламутром, на думку козаків була вигадана самим Богом і святими людьми[242]242
  Эварницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 15.


[Закрыть]. Для одинокого запорожця, що часто тинявся безлюдними місцями, не маючи можливості протягом багатьох днів промовити до когось слівце, кобза була справжньою подругою, вірною дружиною, котрій він ввіряв свої думки, котрою проганяв свою тугу.

 
«Струни мої золотії, заграйте мні стиха,
Нехай козак нетяжище позабуде лихо».
 

Якою дорогою була кобза запорізькому козакові, видно з тієї козацької думи, де запорожець, умираючи один у дикому степу від «безвіддя і безхліб'я», у найостанніші хвилини свого життя звертається до кобзи, називаючи її «дружиною вірною, бандурою мальованою» і в страшному горі запитує її:

 
«А де ж мені тебе діти?
А чи у чистому полі спалити?
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?»
 

Темними сторонами характеру запорізьких козаків було те, що багато хто з них любив похвалитися своїми воєнними подвигами, любив напустити туману, шиконути перед чужими, похизуватися своїм одягом, збруєю та зброєю[243]243
  Боплан Г. Описание Украины. С. 8.


[Закрыть]. Крім того, запорожці часто відзначалися легковажністю й непостійністю, хоча самі себе у листах завжди називали «вірним військом його королівської чи царської величності». Щодо цього про них можна сказати: «Гулящі, як хвиля, непостійні, як чутка». Ще більше відзначалися запорожці своєю безтурботністю й лінощами; недаремно вони самі склали про себе віршу:

 
«Се козак запорожець, ні об чім не туже:
Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,
Він те тільки й знає —
Коли не п'є, так воші б'є, а все ж не гуляє!»
 

Характерним недоліком запорізьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв: «У пияцтві й гулянні, – згадує свідок, – вони намагалися перевершити один одного, і навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботні голови, як козацькі. Нема у світі народу, котрий міг би зрівнятись у пиятиці з козаками: не встигнуть проспатися, як знову напиваються»[244]244
  Боплан Г. Описание Украины. С. 5, 7.


[Закрыть]. Самі козаки казали про це: «У нас в Січі норов – хто отченаш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає».

 
«Ой, Січ-мати, ой Січ-мати,
А в тій Січі добре жити.
Ой, тільки спати, спати та лежати,
Та горілочку кружати».
 

Тому в думах козацьких кожна корчма називається «княгинею», а в тій княгині багато козацького добра загине, й сама вона неошатно ходить «і козаків під случай без свиток водить». Справжній запорожець не просто пив горілку, а з різними примовками та приказками, як то: «Чоловік не скотина, більш відра не вип'є», «Розступись, душе казацька, обіллю», «Вонзим копія в души своя». Горілку він найчастіше називав оковитою, тобто водою життя (aqua vitae) і звертався до неї, як до живої істоти: «Хто ти?» – «Оковита!» «А з чого ти?» – «Із жита!» «Звідкіля ти?» – «З неба!» «А куди ти?» – «Куди треба!» «А білет у тебе є?» – «Ні, нема!» «Так отут-же тобі й тюрма!» Горілка була для запорізьких козаків такою необхідною, що без неї вони не вирушали навіть у столицю у військових справах найбільшої ваги. Так, 1766 р. в Петербурзі жило кілька запорожців із кошовим отаманом Петром Івановичем Калнишевським на чолі; козаки витратилися і в столиці їм забракло власної горілки. Тоді кошовий за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П. О. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого для доставки з Січі кошовому й старшині «для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго».[245]245
  Киевская Старина. К. 1889. № 1. С 225.


[Закрыть]

Лише під час походів запорізькі козаки уникали пияцтва, бо тоді будь-кого п'яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна[246]246
  Боплан Г. Описание Украины. С. 7, 63.


[Закрыть]. Не схвалювалося пияцтво і серед «начальних лиц»: якщо кошовий і січова старшина зауважували цей недолік у когось із службових осіб, то попереджали його від цього особливими ордерами, наказуючи йому суворо виконувати їх і не «помрачаться проклятыми люлькою и пьянством»[247]247
  Феодоский. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 105.


[Закрыть]. Запорізький Кіш узагалі вважав усіляке пияцтво злом і хоча переважно безуспішно, але все-таки боровся з цим злом, суворо забороняючи, зокрема, таємні шинки, як «истинный притын» усіляких гайдамаків і харцизів[248]248
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 204.


[Закрыть]. Зрештою, віддаючися розгулові й пияцтву, запорізькі козаки зовсім не були схожими на тих нещасних п'яниць, котрі пропивали свої душі в чорних і брудних корчмах, втрачаючи в них усілякий образ і подобу творінь Божих. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу життя – існувати для веселощів і радості. Однак, дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожної руської людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорізького козака; не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені – «він із риби родом, од пугача плодом» – відрізаний від сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому в Січі. З іншого боку, туга за далекою батьківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може й милою козацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цуратися будь-яких веселощів.

 
«Козакові – як тому бідному сіромасі:
Ненька стара, жінки нема, а сестра малая.
Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немає?
Ой сів пугач на могилі, та «пугу» та й «пугу»!
Гей, пропадати козакові та в темному лугу!»