Текст книги "Українські традиції"
Автор книги: О. Ковалевський
Жанры:
Культурология
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 44 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]
У слов'ян були також для богослужінь створені храми, капища чи контини, в яких стояли ідоли, перед ними приносились жертви. Храми були присвячені найвищим небесним божествам. Про храми Святовита, Радогоста та ін. божеств, які обожнювались у Ретрі, Арконі та Щеціні, вище вже згадувалось, тут наводимо свідоцтва про північних чи руських слов'ян.
Найдавніша звістка про язичницькі слов'янські храми належить арабському письменникові Масуді. У його Золотих Луках читаємо про них такі рядки: «Були у землі Слов'янській священні будівлі. Одна з них знаходилась на горі, одній з найвищих, як кажуть філософи. Та будівля славна своєю архітектурою, камінням різних порід і кольорів, отворами зверху будов, зробленими в них для постережень точок сходу сонця; коштовним камінням, що в ній зберігається; знаками, на ній зображеними, що показують майбутні діла, події, напророковані тим коштовним камінням перш ніж вони трапились; звуками, що лунають вгорі будівлі; і, нарешті, тим, що трапляється з людьми, коли вони чують ці звуки. Друга будівля була побудована одним з царів на Чорній горі, оточеній чудотворними водами різного кольору і смаку, цілюща сила яких скрізь відома.
Та є у них великий ідол, що зображає Сатурна (?) у вигляді старця.
Ще одна з будівель знаходиться на горі, оточеній морською затокою; вона побудована з мармуру і земного смарагду. Посеред будівлі знаходиться великий купол, під яким стоїть ідол, а навпроти нього інший, що зображає діву. Побудову того храму приписували мудрецю, що колись давно жив між ними». Про храми руських слов'ян згадують лиш коротко літописи, митрополит Іларіон та Київський патерик. Найдокладніші відомості про руські язичницькі храми наводить Скандинавська повість (Сага) про Олава Тригвесона: «Олавъ, – сказано там, – ѣздилъ всегда къ храму съ княземъ Владиміромъ, но никогда не входилъ в него, а стоял предъ дверьми, когда Владиміръ приносилъ богамъ жертвы». Ці свідоцтва доводять переконливо, що у слов'ян існували особливі храми для богослужінь.
Всередині храм розділявся на дві частини, тобто передню частину і власне святилище, котре інколи розташовувалося посередині храму. Святилище відділялось від передньої частини храму чотирма стовпами і розкішними завісами, спущеними до землі. (Saxo Gram. 837. 838). Головний ідол займав у святилищі перше місце, посередині, а навколо нього розміщені були інші ідоли і священні речі. Передня частина храму була, очевидно, просторішою. Стіни – прикрашені різьбленими зображеннями священних предметів, рогами звірів, багряними тканинами та ін. Різьба була як по внутрішній, так і по зовнішній стороні стін, іноді опукла і розфарбована. Зображення представляли богів і богинь, людей, птахів, звірів, комах, які, поза всяким сумнівом, мали відношення до релігійних міфів. Поверх стін та стовпів зовнішньої частини храму піднімалась покрівля, яка також бувала розфарбованою і, таким чином, зовні храм був барвистим.
Храми будувались переважно з дерева, оскільки слов'яни, живучи переважно в місцях лісистих, аніж багатих каменем, звикли більше до дерев'яних, ніж кам'яних споруд. Однак є докази, що були у слов'ян також чудові храми, зроблені з великих каменів.
Храми були обернені головними входами на захід, так, що святилище було на схід від входу. Схід вважався слов'янами (подібно до інших народів) стороною, до якої повинна звертатись людина, посилаючи молитву до Бога. Як правило, храм був оточений подвір'ям, яке було огороджене так само, як і храм, прикрашене було різними розфарбованими зображеннями. Після відправи служби богам за звичаєм починався бенкет, який не міг завжди і для всіх відбуватися просто неба, тому при храмах малися окремі прибудови.
Про храми і огорожі святилищ варто ще згадати, що вони були священним непорушним притулком для кожного, хто вручав себе під захист божества.
Є згадки, що слов'яни поклонялись ідолам і поза храмами. Сам Нестор, нічого не згадуючи про храми, говорить про пагорби, на яких стояли ідоли. Він пише про Володимира (ст. 23, 24): «И начаже княжити Володиміръ въ Кіевѣ единъ, и постави, кумиры по холму внѣ двора теремного Перуна деревяна, а главу его сребрену, а усъ златъ, и Хърса Даждь-бога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь… И пришедъ Добриня Новугороду постави кумира надъ рѣкою Волховомъ. Вообще сказавши, было у славян идолов множество, що поля и городы были полны ними».[159]159
Penates guibus agri et oppida redundabant, – говорив Гельмольд. І. 53.
[Закрыть]
Ідоли були різні завбільшки – і малі, й великі. Більшість з них були вирізані з дерева, були вони розфарбовані чи посріблені та позолочені; інші були з чистого металу, міді, срібла, золота і дорогих каменів і зроблені були так майстерно, що вражали освічених сучасників. Деякі з ідолів мали фантастичний образ, були представлені з двома, трьома і більше головами чи кількома обличчями, але, здається, всі мали людський тип.
Слов'янські ідоли були в одязі, частково вирізаному з дерева чи литому з металу, частково пошитому з тканини, і майже завжди були озброєні. Зброя та інші подібні речі були розташовані довкола них. Ідоли переважно були стоячими. Ідол не вважався простим зображенням бога, але був оселею його духа. То є головні характерні риси слов'янських ідолів.
У переказах візантійців та арабів не знаходимо нічого про слов'янських жерців; правда і те, що обряди богослужінь здійснювались іноді без допомоги жерців, але з того не випливає, як декотрі думають, буцімто у слов'ян зовсім не було жерців. Більше того, ми впевнені, що у слов'ян були також жерці (чаклуни, знахарі) як особи утаємничені у таїну релігії та її обрядів. Якщо жерці і не утворювали окремої касти, то все ж були, видається, окремим станом, відмінним від інших, що вирізнявся білим одягом, довгим волоссям, заплетеним у косу, та ін. Жерці належали, особливо у балтійських слов'ян, до найвищого стану суспільства, брали участь у зборах дворянства, засідали разом з князями у судах, володіли умами, мали великі статки. Сила жерців підтверджувалась їхньою значимістю у справах релігійних: вони дбали про збереження святощів і маєтності, освячених іменем божества, про використання дарів, що приносились божествам на прикрашання святилищ; вони були хранителями вірувань, тлумачами релігійних понять і поширювачами їх між людьми; вони були головними посередниками між божеством і людиною, вони возносили молитву богові, виконували жертвоприношення і ворожіння. Тільки жерці мали право входити у внутрішню частину святилища і очищати його, вони дбали про священних коней, тільки вони могли випасати їх і сідати на них. Жерці берегли зображення божеств і символів і всі багатства храмів. Вони були виконавцями обрядів богослужінь, підносили молитву божеству і приносили жертви, хоча і не завжди, але в багатьох найважливіших випадках, бо вже сама назва жерця вказує – той, що приносить жертви.
Із усього цього видно, якою різноманітною була значимість жерців, якими різноманітними були їхні посади і розряди. Окрім них, були у слов'ян також жриці, жінки, які прирекли себе на життя цнотливе, чи дівчата, що присвятили себе богові, чи старі жінки (чаклунки, знахарки, ворожки), що віджили своє подружнє життя. Такими були діви, вогнеслужительки, чи діви із жрецьким значенням при здійсненні суду за звичаєм Любуші[160]160
Двѣ вѣгласінъ, выученъ вѣщбамъ витязовымъ; у едней су(ть) дѣски правдодатне, у вторей мечъ кривды караючій», – говориться в Суді Любуші.
[Закрыть], як гадають деякі письменники.
Сповнені віри в могутність своїх богів, через страх перед їхнім гнівом і надію на їхню прихильність, слов'яни намагались виразити перед ними своє благоговіння і покірність, відвернути від себе обурення, заслужити їхнього милосердя та допомоги. Тому вони під час богослужінь сходились і, звертаючись до бога, виражали своє благоговіння тим, що падали ниць і били чолом. У місцях, освячених (за віруваннями людей) присутністю божественного духа, як перед лицем самого бога, не можна було сідати і у святилищах навіть треба було затримувати дихання.
Про схиляння колін перед ідолами слов'янами балтійськими дізнаємось з багатьох свідчень. Саме слово «поклонятись» означає у старослов'янській та інших мовах «богошанувати». У краледворському чеському рукописі вираз: «вклонятись богу» і «бити чолом перед богом», у руському і польському: «поклін, поклоніння» означають богошанування.
Слов'яни звертались до своїх богів з молитвою уславлення, прохання і вдячності.
Від молитов уславлення залишились нам уривки в піснях народних, особливо обрядових. Наприклад, в колядках, щедрівках, русальних та весільних піснях. До них приєднувались прохання. Жертви, що приносились під час прохань, очевидно, завжди супроводжувались молитвами, як і ворожіння. У молитвах вдячності слов'янин виказував свою вдячність богам за їх благодіяння і поміч в усіх його приватних і громадських справах. Молитви частково виражались у співах. Пісні були невід'ємною ознакою богослужебних обрядів язичницьких слов'ян. Про них говорить Христолюбець у своєму слові: «Не подобаетъ крестьянам игоръ бѣсовскихъ играти, иже есть плясьба, гудьба, песни бѣсовскія и жертвы идольскія». Ті храмові пісні-молитви супроводжувались звуками інструментів, як це було при богослужебних піснях поза храмами. У всякому разі, співи були неодмінною ознакою язичницької релігії слов'ян. Співець Ігоря називає свого попередника Бояна онуком Велеса.
Молитви супроводжувались принесенням жертв. Тут слід відрізнити прості підношення від власне жертв. Підношеннями були запашні куріння, пахучі квіти, трави, вінки, страви, зброя тощо. Слов'яни знали символ вознесення мислі до божества через запашні куріння і здійснювали його двома способами: чи просто розпалювали вогонь, чи спалювали куріння. Про перший спосіб підношень свідчить звичай розпалювати вогонь, що зберігся до цього часу у багатьох слов'ян, котрі не зовсім забули стародавні язичницькі обряди. Судячи з того звичаю, урочисте піднесення полум'я здійснювалось переважно двічі на рік: на свято Коляди чи Новоріччя та на свято Купала. Палення дідуха після Різдва і вогні, що розпалюються на св. Іоанна Предтечу (Купала), є, здається, залишком таких язичницьких жертвопринесень. Перед ідолом Перуна (за запевненням літописців) постійно горів вогонь «ему же яко богу жертву приношаху и огнь неугасающій зъ дубоваго древія непрестанно паляху»[161]161
Густинський літопис. Стор. 207.
[Закрыть]. Піднесення полум'я поєднувалось у слов'ян-язичників з обожнюванням вогню.
Про піднесення страв маємо свідчень значно більше. У Масуді читаємо про принесення одному з ідолів проса. Костянтин Багрянородний, розповідаючи про походи русинів, пише, що вони прибували на острів св. Георгія і біля великого дуба приносили у жертву живих птахів, робили також стрілами коло і клали туди хліб, м'ясо та інше, що було у них. Детально описаний подібний обряд Ібн-Фоцланом, який він бачив побіля пристані Ітіль[162]162
Ітіль – знаходиться на узбережжі Каспійського моря, столиця Хазарського каганату у 8—10 ст. (за 15 км вище сучасної Астрахані). У 965 р. Ітіль був зруйнований київським кн. Святославом Ігоревичем. Головацький помилково відносить Ітіль на берег Азовського моря.
[Закрыть] (Азов), що здійснювали руські купці: «Ступивши на пристань, кожний іде на берег з хлібом, м'ясом, цибулею, молоком і хмільним напоєм до високого дерев'яного боввана, падає перед ним на землю і каже: «Боже! Я приїхав здалеку і привіз із собою стільки – і невільниць, стільки шкірок соболиних…» – і, перелічивши так свій товар, додає: «ось тобі дарунок мій». Потім кладе перед ідолом все ним принесене і каже: «От, якби ти послав мені купця, у якого було б багато золотих і срібних грошей, який би купив у мене все, що я хочу, і якби я продав усе так, як хочу». Сказавши це, він іде. Якщо ж торгівля його йде погано і довго затримує його, тоді він вдруге, і втретє приходить з дарами. І якщо все ж не досягає того, що бажає, то приносить дар кожному з маленьких ідолів, що оточували великого, і молить їх про заступництво, приказуючи: «То дружини, сини і дочки нашого господа». Він підходить до кожного ідола і просить їх про заступництво і смиренно вклоняється їм.
Часто трапляється, що після того він торгує легко і добре і продає всі привезені товари.
Тоді каже він: «Господь почув моє бажання, тепер мій обов'язок віддячити йому», він вбиває кількох биків та овець, віддає частину м'яса бідним. Те, що залишилося, приносить до великого боввана і до тих менших, що стоять побіля нього, і вішає голови овець і биків на дерево, вбите в землю, що знаходиться за малими бовванами. Вночі приходять пси і все з'їдають, а той, що клав, вигукує: «Господь прихильний до мене, він прийняв мій дар». Про такі підношення у стародавніх русинів розповідають і власні перекази. Так, у Новгородському літописі Підіблянин, відкинувши жердиною пливучого Перуна, казав йому: «Ты, рече, Перушище, досыти еси пилъ и ялъ, а нынѣ плови уже проче». У слові Христолюбця говориться: «И тако покладывяють имъ требы и корова имъ ломятъ моленое то брашно даютъ и ядятъ… ставять лише кумиромъ трапезы котѣйния (див. вище пісню, що співають на соботку) и законѣнаго обьеда. Иже нарицается беззаньная трапеза, мьнимая роду и рожаницамъ».[163]163
Востоковъ Спис. рук. Рус. Муз. М., стор. 229.
[Закрыть]
Інші свідчення, що належать іншим слов'янам, пропускаємо, бо й ці дають достатнє уявлення про значення підношень.
Що ж до власне жертв, то вони були взагалі двох видів: жертви коління і жертви спалювання.
Про жертви коління (заклання) згадує уже Прокопій, говорячи, що слов'яни поклонялись богу блискавконосцю, приносили йому в жертву биків, що вони, будучи хворими чи бачачи близьку смерть у бою, обіцяли богу принести жертву за врятоване життя і, уникнувши небезпеки, приносили обіцяне в жертву, думаючи, що тією жертвою рятували собі життя. Костянтин Багрянородний, Масуді та Ібн-Фоцлан також говорять про жертвоприношення у слов'ян.
Про жертви коління у русинів ясно говорить Нестор: «Жряху бѣсомъ, оскверняху землю теребами своими и осквернися кровьми земля Руская и холмъ-отъ» (Несторъ 34). Згадує про них і Митрополит Іларіон у слові своєму, відзначаючи, що освятившись вченням Христовим, «уже не жрѣтвенныя крове вкушающе погибаемъ».
Між тим і народний переказ зберіг пісню обрядову, де йдеться про принесення у жертву козла.[164]164
Ось початок цієї пісні.За рікою, за бистрою —Стоять ліси дрімучі;А в тих лісах вогні горять,Вогні горять великі;Навкруг вогнів ослони стоять,Ослони стоять дубові;На тих ослонах добрі молодці,Добрі молодці, красні дівиці,Співають пісні, колядочки:Посередині старий сидить,Він гострить свій булатний ніж,Біля нього козел стоїть,Хочуть козла зарізати… і т. д.
[Закрыть]
Жертви коління приносились щороку на честь божества під час свят, йому призначених, і окрім того, в інших випадках, коли треба було вмилостивити богів, як, між іншим, і при обряді поховання. Іноді вони творились урочисто жерцями, іноді тими, хто бажав принести жертву. У жертву звичайно приносились домашні тварини і птиця. Наприклад, бики, вівці, кози, кури, іноді коні та собаки. Під час принесення жертви здійснювались ворожіння, і жрець для того, щоб надихнутися пророчою силою, пив кров жертви. Після принесення жертви частину її роздавали жебракам, а інше залишалось перед ідолами; іноді принесене в жертву використовувалось як їжа на бенкеті, що відбувався по тому.
Жертви заклання мали взагалі подвійний характер: і характер освячення, і характер дару, приношенія, залишення себе для богів у надії бути винагородженим ними чимось більшим. Жертви спалення мали тільки цей другий відтінок.
Про те, що вони були досить звичними у слов'ян північно-західних та східних, свідчать залишки, які знаходять у городищах та інших місцях, де вони здійснювались, великої кількості попелу, вугілля, недотлілих кісток тварин і т. п. Опис жертви спалення є також у пісні краледворського рукопису, з якого можна зробити висновок, що і при тих жертвах, як і при жертвах заклання, приносились свійські тварини, що ті жертвоприношення були загальнонародними і що здійснювались вони з розмахом, блискуче, але не жерцями, а князями.
Є свідчення, що у слов'ян був звичай приносити в жертву людей, але ці жертви були дуже рідко і використовувались у надзвичайних випадках. Між іншим, в жертву приносили таких людей, котрих можна було (на думку язичників) не шкодувати. Наприклад, полонених чи християн. Людськими жертвами слов'яни прагнули пом'якшити гнів богів і прикрашали ними релігійні урочистості після війни чи битви. Смерть однієї людини чи багатьох на полі бою чи від хвороби завжди, за релігією слов'янською, викликала смерть іншої людини чи багатьох. Джерело одного і другого звичаю одне і те ж. Слов'янин боявся майбутнього після смерті – так само боявся своїх гріхів, як і насильницької смерті: і те, й друге готувало йому посмертні муки, але з боязню поєднувалась у нього надія на прихильність богів, на можливість умилостивити їх очищенням, і те очищення їхня віра знаходила в погибелі тварин або інших людей.
Поховальний обряд спалення супроводжувався також вбиванням не тільки тварин, а й людей, і якщо не когось іншого, то, зрештою, жінки, дружини чи наложниці. Для гинучого була надія, що він тією жертвою відкриває собі дорогу до раю; така ж надія була і для рідних покійника, які вірили, що тими жертвами очищається душа його від гріхів. Все те було для слов'ян жертвою очищення.
Ворожіння були такою ж необхідною ознакою богослужінь, як самі молитви і жертвопринесення.
Обряди ворожінь засновувались на віруванні, що божество і без волі людини розкриває їй майбутнє. Ворожачи на майбутнє, слов'янин-язичник питав божество, по-перше, про те, що буде, а чого не буде, що йому робити, а що не робити; по-друге, про те, що саме має бути і що він має робити. Відповідь на перше питання була короткою: так чи ні, і відгадувалась з різних нескладних знаків; відповідь на друге питання відгадувалась із знаків значно складніших, і чим коротшою, невизначенішою була, тим більше залежала в своєму поясненні від волі того, хто пояснював.
Зрозуміло, що ворожіння першого різновиду використовувалось частіше. Воно було ворожінням по жеребу, що досить часто використовувався слов'янами. Крім ворожінь по жеребу, було, очевидно, і багато інших, судячи з того, що в забобонах народних залишилось досить багато способів ворожінь, і хоч не всі вони залишились від язичницьких часів, все ж багато з них не могли мати іншого джерела.
Були також у слов'ян ворожіння, в яких волю божества хотіли вивідати не за якимось жеребом, одним з двох протилежних, але в позитивній відповіді, одній з багатьох можливих.
Про існування такого обряду ворожіння, як віщування, згадує Масуді. Також Нестор розповідає, що волохи напророкували смерть Олегу: «Призва Олегъ волхвы своя и рече имъ: скажите ми, что смерть моя. Ониже рѣша, смерть твоя отъ любимаго твоего коня»[165]165
Див.: Новгор. Лѣт. М., 1781.
[Закрыть], і т. п. Декілька подібних пророкувань записано літописцями і в пізніші часи. У Стоглаві читаємо: «волхвы и по звѣздамъ і по планитамъ глядять». Повір'я про те, що зозуля пророкує, скільки кому жити років, мало в часи язичницькі чисто релігійний зміст.
Читаючи свідчення, що розглядають питання, в яких випадках використовувались ворожіння, слід зазначити, що ворожіння у розумінні язичників слов'ян складали надзвичайно важливу частину богослужінь і мали вплив на життя приватне і суспільне; ворожіння вирішували все найважливіше для окремої людини і для цілого народу, навіть призначення обрядів богослужінь. Храми і божества, яким в них поклонялись, шанувались тим більше, чим більше було в народі віри в пророцтва, які в них здійснювались. Про вибір нареченої за допомогою жереба читаємо і в «Слові о полку Ігоревім»: «на седьмомъ вѣцѣ Трояни врѣже Всеславъ жребій о дѣвицю себѣ любу».
Розуміння важливості ворожіння і ворожбитів залишилось і донині. Жереб мав релігійне значення. Ворожінням вирішували справи суспільні, походи і битви сухопутні і морські. Ворожіння за допомогою жереба і пояснення віщувань замінювали в багатьох випадках рішення розуму, серця та закону, бо слов'янин бажав віддати те вищій волі, що було вищим, ніж воля людська.[166]166
Див.: Изслѣдованія о языческомъ богослуженіи древнихъ Славянъ И. Срезневскаго. Спб., 1848.
[Закрыть]
У стародавніх слов'ян були різні обряди, різні релігійні свята, що здійснювались в певний час, повторювались в певні дні, на одному і тому ж місці.
Слов'яни розподіляли свої свята згідно з трьома видами діяльності світла, що виражалась порами року, який ділився на три частини.
Першим було свято Весни, торжество на честь Лада, воскресіння чи повернення сонця, літній сонцеворот.
Свято Весни починалось досить рано – тільки-но починав танути сніг, відправлялося богослужіння і приносився в жертву козел. Зелена віха, тобто висока гілка, зв'язана на зразок мітли, яку у нас на Покутті удень св. Георгія (на Юра) вранці кожний господар встромляє в острог біля воріт свого обійстя, є ніби оголошенням весняного свята. Пам'ятником подібних стародавніх звичаїв у слов'ян залишились пісні, в яких згадується про таке жертвоприношення і звичай водити козла, крім того, хоровод хлопців і дівчат співає пісні, згадуючи ім'я Лада і Леля, тобто світлого. З цим поєднувався символічний обряд потоплення зими і закликання чи прикликування весни, від чого залишились вигуки у піснях, що звуться веснянками і гаївками (галілками, гагулками).
«Ой вже Весна воскресла,
Ой що ж нам принесла» та ін.
чи
«Благослови, мати,
Ой, мати Лада, мати,
Весну закликати» та ін.
чи
«Ой Дід, Дід, та й Ладо!
Та повідай, козле, правду:
Що ж вам маю повідати,
Коли нічого не чувати?» та ін.
Свято весни мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.
По-перше, то було торжество приходу весни. Воно починалося прикликуваннями матері сонця, великої Лади. Після того співали урочисті гімни на честь сонця; хоровод звертався до місяця і зірок; співали пісні на честь води; молились про родючість і посилання дощу, зверталися до лісів, прохаючи їх розвитися, закликали птахів розвеселити співом розцвітаючі діброви. Потім відбували символічні ігри; деякі з них символізували весну, інші означали спогади міфологічних подій.
Друге значення цього свята було землеробське; землеробські роботи зображались в ньому символічними образами. Доказом того є ігри; наприклад, сіяння проса, і хороводні пісні при гаївках, де зображається оранка, сіяння маку, льону, ячменю, пшениці та ін. і різні сільські роботи. Все те, відтворюючись у священнодійстві, ніби освячувало польові роботи селян.
Третє значення було родинне. Любов світлоносного чоловічого і водного жіночого божеств, тобто Святовита і Діванни, слугувала прообразом поєднання статей на землі. Тому у хороводі, складеному для богослужіння, хлопці та дівчата мали поєднуватись шлюбом для прославлення верховної любові наприкінці свята, а до того часу у своїх іграх і піснях висловлювали взаємну любов, залицяння тощо.
Четверте значення свята було поминальне. Те ж свято називається нині радуниця, чи проводи і могилки. Після веселих ігор ходили слов'яни на могилки чи до тих пам'ятників, де стояли на стовпах посудини з попелом померлих, приносили туди їжу та напої, робили возліянія на честь покійників, а жінки у піснях-плачах згадували чесноти померлих. Потім справлялась тризна[167]167
Тризна – значило бій, поєдинок, тризнище – місце бою, тризник – подвижник, тризнити, тризувати – битися, гратися. В давнину тризною звалося свято, поєднане з військовими потіхами.
[Закрыть] чи страва, урочистий бенкет, на якому їли і пили, звані і незвані на честь покійників. А тоді починалась боротьба і ристанія, подібно до стародавніх греків. Ті богатирські ігри вважалися необхідними для померлих. Ми маємо опис такої язичницької тризни у Нестора, де говориться, що після бенкету над могилою Ігоря княгиня Ольга запросила древлян на поєдинок з киянами.
Після весняного свята розпочиналися польові роботи, що супроводжувалися піснями та веселощами. Все це мало вигляд богослужіння Ладові. Вечорами збиралися хлопці та дівчата у коло поблизу води біля гаїв чи левад. То були «грища між селами», на яких, за словами Нестора, «умыкаху у воды дівиця».
Коли землероби обсіювались і наставало більше вільного часу, коли проміння сонця припікало відчутніше і розвиток органічного життя йшов швидше, слов'яни справляли свято на честь Лада, що звалось Семик, слово те співпадає з сімома тисячами днів царствування Дажбога і семи мечами Руєвита. Свято те звалось на Русі Ярилом, а у словаків Турицями та Літницями. І це слово мало у слов'ян чотири значення. Ідея його – це поклоніння світлоносній істоті в час найбільшої її діяльності, богу Руєвиту. Дівчата та хлопці у вінках, з гіллям збиралися у коло на березі річки на узвишші, у гаю. Зрубане дерево, прикрашене стрічками (мабуть, раніше символічними знаками) служить неодмінною умовою того свята у русинів. Як правило, те дерево – береза, і здається, воно символізувало матір Ладу – природу.
У римлян ставили також дерево, на честь Афродіти (Маї), що звалося arbor majalis, пор. нім. Maibaum; так само у індійців зображалась Бгавана, всезагальна мати, в образі лотоса. Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи відповідні тій порі (русальні) пісні, які нині набули зовсім християнського значення.
У сімейному відношенні літницькі пісні виражають передчуття швидкого шлюбу. В час літнього свята приносились жертви русалкам – до цього часу існує у Карпатській Русі назва русальна неділя, русальні святки, русалії.
Нарешті, на завершення тривалого свята Лада відправлялось велике торжество Купала. Жодне із народних свят після прийняття християнства не залишилось у слов'ян з його відверто язичницькими рисами, як купальне свято, хоча духовенство намагалось знищити його. Про нього згадується у Стоглаві, «Синопсисі» Гізеля і Густинському літописі.
У «Стоглаві» (у XVI віці) скаржаться, «что противъ праздника Рождества Іоанна Предтечи противъ ночи і въ весь день до ночи мужи и жены и дѣти въ домѣхъ и по улицѣ и, ходя по водамъ, глумы творятъ со всякими играми и всякими скоморошествы и пѣсни сатанинскими, ночью въ рощѣ, омываются водою и пожаръ запаливъ, перескакаху по древнему нѣкоему обычаю». (Руск. прост, празд.).
Інокентій Гізель пише у своему «Синопсисі», «что въ Малороссіи въ навечеріи Рождества св. Іоанна Крестителя собравшеся къ вечеру юноши мужеска, женска и дѣвическа пола соплетаютъ себѣ вѣнцы отъ зелія нѣкоего и возлагаютъ на главу и опоясуются или еще же на томъ бѣсовскомъ игралищѣ кладуть огонь и окрестъ его емшеся за руцѣ нечестиво ходятъ и скачутъ и пѣсни поютъ, сквернаго Купала часто повторяюще и чрезъ огонь прескакующе».
У західних слов'ян те свято називається Соботкою, у русинів Карпатських (лемків і країнян) Собіткою.
Окрім слов'ян, це свято було відоме багатьом народам. Наприклад, у німців (johaimisteuer), у литовців, у фіннів, монголів, навіть у стародавніх греків та римлян існувало свято, під час якого палили вогнище і перескакували через вогонь. Сам Овідій говорить (Fastes VIII), що він тричі перескакував через вогонь і його кропили водою з лаврової гілки. Таким чином, святкування слов'янського Купала було загальним святом усього язичницького світу.
Цей обряд здійснюється нині у південній Русі таким чином. Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем (Artemisia vulgaris) і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати, стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен (Acer campestre), потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом, співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть, кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки на воду та співають пісні. Купало і Морена означають Лада, Святовита, світлоносне начало і жіноче водне начало чи Діванну. Тепер вони називаються у народі цар-вогонь і цариця-водиця.
Значення того свята було символічне поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні.
Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на весну, коли зима бореться з літом (тобто зимовий сонцеворот). Свято те має основу у загальнолюдському міфологічному розумінні народження світла.
У Персії святкували в кінці грудня – Мигрган і називали його святом народження непереможного сонця. У Єгипті подібно до цього жерці святкували народження Озіріса. У римлян також святкували Січневі Календи, що звались Natales Solis invicti. Те свято належало також і до поклоніння Митрі, що звався непереможним сонцем. У слов'ян було в той час свято, що зветься тепер Колядою.
У слов'ян відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. Звідси робимо висновок: рік слов'яни починали із зимового повороту сонця (сонцевороту). Святовит, уражений на деякий час Чорнобогом, встає і починає оживляти природу. А оскільки сонце здійснює діяльність свою постійно, і спочатку являється воно малим, то звідси постало уявлення у всіх язичницьких народів про народження та дитинство світлоносного начала у річному його бутті, звідси походить зображення жінки (уособленої природи) з немовлям. Мабуть, то було також свято, бо в деяких обрядових піснях про це говориться за язичницькими уявленнями. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й приносились жертви.
У відношенні родинному свято мало те значення, здається, що тоді складався хоровод на весну і освячувався релігійними обрядами. Своє значення мало свято і стосовно землеробства. Звичай щедрувати і частково колядувати і віншувати на новий рік був переважно землеробським. Співаки – Колядники і щедрівники – під вікном прославляють багатство і щастя господаря і бажають йому такого ж добра і на наступний рік. Звичай посипання зерна на новий рік мав, здається, значення освячення зерен, що готувались для посіву.
Такими були (річні) свята стародавніх слов'ян, що відповідали річному колу сонця, з чого видно, що основою того кола було поклоніння сонцю.
