Текст книги "Українські традиції"

Автор книги: О. Ковалевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 44 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Сварожич-Радогост[140]140
  Радогост – рос. Радегаст.


[Закрыть]

У полабських слов'ян стояв (за словами Дітмара) у місті Редегасті храм з дерев'яними зображеннями богів, найвищим з яких був Сварожич, тобто син Сварога, шанований на Русі під іменем Дажбога, Хорса чи Сонця.

За свідченням Адама Бременського та Гельмольда, у храмі міста Ретра був ідол Радогоста, до котрого приходили ворожити і приносити жертви. Сам ідол був золотий; а ложе було пурпурове. На голові у нього сидів орел з розпростертими крилами, а на грудях була чорна бичача голова, зображена на щиті, котрого тримав Радогост правою рукою; а в лівій мав він сокиру з двома лезами.

Святовит-Дажбог

Такого ж бога шанували слов'яни на острові Руяні (Rügen[141]141
  Рюген – острів у пд. – зх. частині Балтійського моря, у складі Німеччини.


[Закрыть]) під іменем Свантовита чи Святовита[142]142
  Святовитъ походить від слова святый і вить; слово вить означає гідність природи людської взагалі; звідти витязь, витяжество, витія, віщати, віщій пер. нім. Witz, whzig.


[Закрыть]. Саксон Граматик детально це описує: «На крейдяній скелі північно-східного руянського мису стояло укріплене місто чи замок Аркона. На міській площі стояла дерев'яна вишукано оздоблена будівля, в якій знаходився ідол Святовита. Храм розділений був на дві частини; посеред будівлі знаходилось відділення на чотирьох стовпах; стінами слугували йому висячі покрови, стеля виблискувала червоною фарбою. Саме тут стояв велетенський бовван Святовита з чотирма головами, чотирма шиями, з двох сторін представлені були дві спини і двоє грудей; борода у нього була старанно прибрана, волосся підстрижене. В одній руці ідол тримав ріг з вином, який щороку в призначений день жрець наповнював вином, і по цьому вгадував благоденство майбутнього року. Ліву руку він тримав зігнутою подібно до лука. Ідол мав одяг до колін. Ноги його стояли на голій землі, а підошви входили в землю. Біля ідола знаходились його речі: сідло, вуздечка і величезний меч, піхви і руків'я якого сяяли сріблом і прекрасною роботою.

Святовиту відправляли богослужіння у певні дні і ворожили на майбутнє. Він був богом плодів земних і богом війни, кожний чоловік і кожна жінка повинні були жертвувати йому монету; йому належала третина воєнної здобичі; для охорони його було призначено триста кінних воїнів та триста піших стрільців, що билися в ім'я боже як його військо. Вся Слов'янщина мала повагу до руянського Святовита, навіть чужоземні царі посилали туди свої подарунки. Крім дорогоцінних скарбів, при тому храмі знаходився білий кінь, що належав божеству; тільки жрець міг його годувати і сідати на нього. Слов'яни думали, що на цьому коні їздить сам Святовит і б'ється зі своїми ворогами. Юнь той слугував для пророцтв перед початком якої-небудь справи. При храмі зберігались також священні знамена і орли, використовувались на війні (Saxo Gramm Hist Dan. LXIV p. 288.X).

Гельмольд стверджує, між іншим, що під Святовитом слов'яни розуміли сонце і приписували сонцю першість над іншими богами. Святовиту поклонялись також слов'яни в Іллірії[143]143
  Іллірія – історична область у пн. – зх. частині Балканського п-ова. В давнину була заселена іллірійцями. З І ст. н. е. – римська провінція Іллірік. З поч. 5 ст. зазнавала навали вестготів, у кінці 5 ст. була завойована остготами. З 6 ст. Іллірію почали заселяти слов'яни, які згодом на її території утворили ряд держав.


[Закрыть] та Чехах. Чехи не припиняли поклоніння Святовиту до тих пір, поки князь В'ячеслав не поставив церкву Святого Віта[144]144
  Собор св. Віта у Празькому Граді, 1344 р.


[Закрыть] (S. Vitus), назва якої звучала подібно до назви ідола.

Доказом того, що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хорс абсолютно схожий зі Святовитом західних слов'ян, служить нещодавно відкритий нижче селища Личківці на Тернопільщині в руслі річки Збруч бовван, що був перевезений графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університетові. Сей бовван зроблений на зразок божка, що колись знаходився, за свідченням Гельмольда і Саксона Грамматика, в Арконі на острові Рюген, витесаний із одного шматка пісковика, заввишки 4 лікті, а завширшки 15 цалів і зображає ідола з чотирма обличчями, на які одягнуто одного капелюха; з одного боку тримає в руках ріг, з другого щось схоже на кільце (обручку), на інших двох боках руки притиснуті до самих грудей, до пояса повішено меча, а нижче видно зображення коня з попругою. З усіх чотирьох боків біля ніг Святовита знаходиться зображення жінки. Біля самого підніжжя помітно зображення чоловіків. (Див.: Вѣстникъ для Русиновъ Австрійской держави въ Вѣдни 1851, стор. 423.). В науковій статті, в 44. 106—111, вміщеній в тому часописі, її автор пан А. Петрушевич досить задовільно пояснив: «что открытый словенскій истукань въ руслѣ рѣки Збруча, есть истуканомъ русского Хорса или Дажьбога, божества солнца, а не Святовита, покланяемого только западными Славянами и совсѣмъ не извѣстнаго подъ тѣмъ именемъ, какъ бога солнца, восточнымъ русскимъ Славянамъ». (Вѣстн. 1851, стор. 439).

Отже, обожнене сонце чи Дажбог, що зветься Сварожичем, Радогостом чи Святовитом, був шанований скрізь по Слов'янщині. Він був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, суспільного порядку і громадянськості; до нього звертались перед початком всякої громадської справи і питали передбачень. Він, як і бог сонця, надавав родючості і був винуватцем її (Дажбог); до нього молились, прохаючи достатку, плодів земних. До того ж він був покровителем гостинності, промисловості та торгівлі (Радогост, бо купці звалися гості). Нарешті, він був втіленим символом світла, що боровся зі злом. Юнь Святовита і Радогоста вказує на войовниче його значення як істоти світла в боротьбі з темрявою. Отже, Святовит, сонце, їздив на своєму білому, як день, коні воювати із злими духами серед ночі, царство якої уособлювало супротивне начало, що руйнувалося променями світила; меч і знамена означають ту безперервну битву.

Яровит, Руєвит, Поревит, Поренут

Чотири міфічні істоти Яровит, Руєвит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян, були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з'являється у різні пори року. Яровит від слова ярь, тобто весна, означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні; Руєвит чи Ругієвит, від слова руйний, тобто гарячий, вогняний, червоний – знаменував сонце влітку.

Він зображався більшим людського зросту, з сімома головами, сімома мечами, а восьмий тримав у руці. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі.

Поревит, що зображається беззбройним, уособлює зимове сонце, що втратило свою пекельну силу. Він, на противагу Яровиту та Руєвиту, що означали бога війни, був богом миру.

Поренут зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. Чотири голови є атрибутом сонця (пор. Святовит), а п'ята на грудях зображала народження нового сонця, оскільки слов'яни (як і багато інших народів) вірили в щорічне народження його.

Перун

Є велика ймовірність, що Перун, шанований стародавніми русинами, найголовніша божественна істота після бога Вседержителя, означав також світлоносне начало. Назва його, що українською та іншими слов'янськими мовами означає грім (пор. грецьк. вогонь; зенд. пеирамунъ, світла, небесна оселя) і вирази: Перун вбив, Перунова стріла та ін. вказують на те, що він володів громом і блискавкою, був громовиком, але, крім того, він, здається, означав видозміну світла. У литовській міфології він названий Перкунасом. Перун був (подібно до Святовита) богом війни і миру; русини клали до його підніжжя зброю і клялися при укладенні угод богом Перуном – Володимир Великий поставив Перуну бовван у Києві, а Добриня (дядько і воєвода його) – у Новгороді. Вогонь був священною ознакою богослужінь Перунові. За словами Гвагнинія (Krön. W. rsieztwa Moskiew. pols. przekt. X.VII. 485), горів у Новгороді перед ідолом Перуна незгасимий вогонь з дубового дерева. Те ж саме божество під іменем Єсень чи Ясень шанувалось поляками як таке, шо дарує плоди земні (Sarnickip. 1028). Атрибутом його у Шлезьку була гора Собот (тобто сонце, що сходить). В пісні карпаторуській згадується: Грім-Собота, гора висока[145]145
  Див.: Хрестом. Церковно-словен. и древно-руск. въ пользу учен. высш. Гимн. сост. Яковъ Головацкій, въ Відни 1854, стор. 347.


[Закрыть] чи Громова Собота, таким чином, гора Собот є гора Сонця чи Грому-Перуна. Соботкою називається обряд купальського свята, під час якого палять на горах ватри з дерев[146]146
  Наш Густинський літопис пише про те: «Сему Купалу, бѣсу, еще и донинѣ по нѣкоихъ странахъ безумнии память совершаютъ, наченше Юнія 23. дня, въ навечеріє Рождества Іоанна Предитечи, даже до жатвы и далѣй, сицевымъ образом (въ Арх. списку прибавлено: соботки на якую память): съ вечера собираются простая чадь, обоего полу, соплетаютъ себѣ вѣнцы изъ ядомого зелія, или коренія, и препоясавшеся быпіемъ возгнѣтаютъ огнь, индъ же поставляють зеленую вѣтвь, и емшеся за руцѣ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пѣсни, преплетающе Купаломъ; потомъ черезъ оный огонь прескакуютъ, оному бѣсу жертву себе приносяще». (Полн. Собр. Русск. лѣт. II, стр. 257.) На нашій Русі зберігся обряд палення вогню, що зветься соботка, ще тільки в горах Саноцького та Ясільського округів та на протилежних горах Угрів, де до цих пір напередодні різдва святого Іоанна вночі збираються селяни, особливо молодь обох статей, ставлять Віху із смерекового дерева на високій горі і закладають із сушняку вогнище, підпалюють великий вогонь і, взявшись за руки, підперезані чорнобилем, танцюють, співаючи:
Горішняни, долішняни,Сходітеся на Собітку,Спечеме си чорну китку, і т. д.  Потім скачуть через вогонь і переганяють через нього худобу. В інших сторонах Галичини не обходять того звичаю, тільки тоді ж надвечір обтикує кожна господиня стріху хати та інших будівель лопухом (Lappa vulgaris) та чорнобилем (Artemisia vulgaris), яким наостанку і підперізуються в той день, щоб (як кажуть) крижі не боліли.


[Закрыть]. Подібне Перуну божество шанувалося слов'янами у Любеку (Lübeck) під іменем Проне чи Прове, а в Адріатичних слов'ян під назвою Берона, що стверджують написи, знайдені в Аквілеї (Jovi Sancto Beroni tona bono deo Beroni).

Триглав

У Щеціні (Stettin) був ідол, іменований Триглавом, якого життєписець св. Отгона Бамберзького назвав найвеличнішим божеством слов'ян. Другий життєписець зазначає, що Триглав зображався з трьома головами, котрі означали три царства: небо, землю і пекло. Очі й вуста його були запнуті шитою золотом габою, щоб він не міг бачити і гудити людські хиби. Храм його був дуже ошатний. Там зберігалися золотий та срібний посуд, буйволячі роги для пиття і для труб, велика кількість зброї та різних припасів; щецінці віддавали туди десяту частину воєнної здобичі. На честь Триглава відбувалися свята із священними іграми, танцями та бенкетами. Триглаву поклонялися і в інших місцях Слов'янщини, тому до цього часу називається гора в Країні Терглоу (тобто Триглав). (Die Wissenschaft, slav. Myth. 100). Слов'янські міфографи бачать в ньому схожість з індійським Тримурті, так що він як цар неба (повітряний) подібний до Брами, як цар землі (земний) – до Вишни, а як цар пекла (водяний) – до Шіви, істоти руйнівної. У Триглаві можна визнати світлоносну троїсту силу, що рівнозначна трьом порам року: весні, літові та зимі, які відповідають трьом заняттям землеробів: сіянню, збиранню та приготуванню плодів землі. Перекази народні про Трояна також вказують на троїсте, трилике божество.

Білобог

Слов'яни визнавали також добре начало під іменем Білобога, протилежне злому, шо звався Чорнобог (Script. rer, germ. p. 513). При святах та урочистостях обносили вони чашу з благословіннями і закляттями, вірячи, що щастя походить від доброго бога (Білобога), а зло від злого (Чорнобога). Гельмольд говорить, що добрий бог це Святовит, отже, Білобог і Святовит було одне і те ж божество. Про вшанування Білобога і Чорнобога свідчать місцеві назви: Білобога, Чорнобоги, і в нас є село Білобожниця. У написах на стародавніх каменях, знайдених біля Аквілеї: Behno Apollino, Belino divi відкриваємо тільки буквальний переклад слов'янського слова Білобог.

Ладо і Жива

Лад чи Ладо добре відома назва багатьом літописцям і навіть до цього часу згадується в піснях народних, і однозначний з ним Жив чи Живий також шанувалися у стародавніх слов'ян. В народних піснях, особливо обрядових, наших гаївках і весільних часто повторюють ім'я: Ладо! Ладо! – Польські письменники (Кромер, Гвагнин, Більський) і Густинський руський літопис[147]147
  У цьому літописі читаємо: «Четвертий Ладо, богь пекельный; сего вѣьрили быти богомъ женитвы, веселія, утѣшенія и всякого благополучія, якоже Еллины Бахуса; сему жертвы приношаху хотещії женитися, дабы его помощію бракъ добрый и любовный быль. Сего Ладона, бѣса, по никакихъ странахъ и до ныне на крестинахъ и на брацѣхъ величають, поюще своя нѣкія пѣсни, и руками о руку или о столь плещуще, Ладо, Ладо преплетающе пѣсни своя, многажды поминають». Полн. Собр. Русск. Лѣт., II, стр. 257.


[Закрыть] пишуть, що Ладо чи Ладон означає бога всіляких насолод і благополуччя; для того приносили йому жертви ті, які одружувалися; від нього залежало родинне щастя; до нього звертались при народженні дитини. Із народних пісень можна довідатись також, що Лад був богом весни і кохання. Слово Лад означає згоду (гармонію, красу, любов, бо лад і лада означає чоловіка і жінку (див. «Слово о полку Ігоревім»), ладний – прекрасний, ладність – краса. Ладканя – на Карпатській Русі називаються весільні пісні, ладкати – означає співати весільні пісні. Та оскільки Лад був божеством кохання і згоди, і разом з тим божеством весни, то, отже, він був божеством гармонії всесвіту, любові всесвітньої, символом дійового, оживляючого весняного сонця. Свято йому справляли під час найбільшого розквіту природи (за оповіддю Стрийковського, від 23 травня до 24 червня).

Однозначне з Ладом було божество Жив чи Живий, яке Длугош (Hist. Pol.) називає божеством життя. За відомостями других, був він бог благополуччя, верховний правитель всесвіту і божество краси та весни.

Богині

Крім божеств чоловічих, слов'яни поклонялись і божествам жіночим. Про богинь слов'янських знаходимо свідчення у різних письменників: Прокопій згадує про німф, обожнюваних слов'янами; арабські письменники пишуть також про богинь слов'янських, а Масуді говорить, що навпроти головного ідола, що знаходився в одному із слов'янських храмів, стояв другий, що зображав діву; Ібн-Фоцлан згадує про дружин і дочок руського бога, Дітмар говорить про зображення богинь; Гельмольд та інші говорять про богиню Живу; Вацерад[148]148
  Mater Werborum изд. В. Ганки въ Празі 1833.


[Закрыть] – про Діванну, Літницю, Живу, Лютицю, Морану, Хлипу; Длугош – про Дідилію, Діванну, Маряну і т. п. Отже, слов'янська міфологія мала божества жіночої статі для вшанування, з яких переглянемо смисл і значення найголовніших.

Лада-Жива

З божествами чоловічими Ладом чи Живом вшановували слов'яни і відповідну йому жіночу істоту під назвою Лади чи Живи (у Гельмольда – Сиви). Вацерад позначає її словом Церера. Кажуть, що вона зображалась з колосом і квітами. За іншим джерелом зображалась з немовлям на голові і виноградною ягодою чи яблуком. В наших колядках та щедрівках часто згадується про діву з дитятком, про пшеничний колос, про виноград та про червоне чи винне яблучко. Поклоніння Ладі чи Живі розповсюджене було у слов'ян та інших народів. У пруссів називалась вона Жиза, у скандинавів – Фригія (Фрея)[149]149
  До цього часу в Галицькій Русі Фреєю, Фрейкою, Фрейдою (Вацлав з Ожська 197) називається зла жінка.


[Закрыть] вандальська, тобто запозичена від слов'ян, у литовців іменувалася Лада Золотою Панею, відомою у південних русинів під іменем Золотої Баби, яку ще зображають як жінку з немовлям. У Длугоша та Стрийковського вона називається Дідилією. Лада чи Жива символізувала природу, життєве начало, була матір'ю сонця в його втіленні, богинею кохання, гармонії, шлюбу, розваг, краси і всілякого благополуччя; мати – живителька світу, подателька благ. Немовля на голові означало втілений світ, а яблуко в руці відтворювало ту ж ідею, що і яйце Латони (у римській міфології) чи яйце – початок всіх речей, яке вшановувалось індійцями. Та символічна жіноча істота є майже у всіх міфологіях і під різними назвами: Лада – це те саме, що у індійців Бгавані, первісна, жіноча сила, що сприймає зародок творіння; у єгиптян – це Ізіда; у фрігійців, а пізніше у римлян мати Цібела (Creutz Symbolik u. Mythol. d. alten Volker IV. 44). Вона була, здається, і тим, що нині називається мати-земля, божество, яке вшановували германські народи під іменем Герти, однозначної з mater tellus у римлян.

Лель-Леля-Вода

Як Латона у грецькій міфології була матір'ю чоловічої і жіночої істот, Аполлона та Діани, так і Лада – слов'янська мати Леля та Лелі. Леліс – литовською мовою означає світлий, леліти – українською мовою означає блищати, сяяти, і в народних піснях це слово вживається, як приспів: Лелю – Ладо. Ті близнята – те двотіло – виражали природу первісну, коли вона ще не виявилась в протилежностях, і природу остаточну, результат дієвості світового життя. Та двостатева істота уявлялася в образах окремих істот, чоловічої та жіночої. Чоловіча є втілене світло – Святовит; жіноча – вода. У всіх міфологіях вода становить собою пасивну первісну матерію жіночої істоти, з якої за допомогою плодотворного доторку істоти чоловічої виникли всі речі. У Індії та істота зветься Сакті, сама по собі бездушна і холодна, яка тільки сприймає від чоловічої істоти – вогню Шіви, і творить життя. За зендськими уявленнями Церване-Акерене створив словом своїм (Гоновер) первісну матерію, пра-Ормузда, в якому поєднувались начала світла і води, і творіння проходило спочатку через розділення, а потім через взаємність протилежностей. У Семітських народів вода уявлялась жіночим пасивним основним елементом творення. У Єгипті вода вважалася пасивно-жіночою істотою і символізувалась у вигляді Ізіди, пробудженої вогнесвітлом до родючості. У Греції, на початку всіх речей був океан, за вченням Орфея, вода почала творити тоді, коли була розбуджена шлюбом з божеством, у вигляді змія, що звалось Гераклес: воно означало світлоносну силу. За скандинавськими уявленнями, творення виникало з протилежностей світла чи вогню і води чи холоду.

Космогонія

Слов'янська космогонія не залишила нам послідовного вчення, однак є сліди цього поняття; у карпатських русинів є переказ, що цар-вогонь разом з царицею-водою створили світ. Подібні перекази є і в інших слов'ян. Створення світу описано також у галицько-руській колядці:

 
«Ой коли було з начало світа,
тоді не було неба, ні землі;
Але лиш було синє море».
 

Потім описується, як злетіли два голуби – символи двостатевої творчої сили – кохання і починають творити, здобувати із безодні даної стихії[150]150
  Див.: Христомат. церковно-славян. и древне-русская сост. Яковь Головацкій, въ Відни 1854, стор. 343, Slovansky Narodopis sestavil P. J. Szafarzik v Praze 1842. str. 157.


[Закрыть]. Пасивне положення води в природі стало для людини приводом бачити в ній жіночу істоту. Без животворної сили світла непорушна вода наповнює простір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси; але коли світло і тепло пробуджують її, вона розтоплюється і під впливом світла народжує і живить світ. І на цій внутрішній основі слов'яни-світлопоклонники вшановували воду. Істота та мала різні назви. Сюди відносяться імена Моряни чи Морени, якими називали опудало, що його на свято Купали кидали на воду і яке означало шлюб світла з водою. Мокош, божество, згадуване Нестором, на думку Коллара, також означало водяну жіночу істоту. У Вацерада божество моря називається Хлипа.

Діванна

Найважливішим із імен жіночо-водяної істоти у слов'ян була Дівонія, Діванна та Дана. Корінь цих слів схований у найменуваннях слов'янських рік: Дон, Дніпро, Дністер (Дана – прис, Дана – стрис), Двіна, Дунай. І в народних піснях не без причини приспівують: Дана, дана! Як вода, початок речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і разом з тим дружиною сонця. Так описує її Длугош. В деяких сторонах Слов'янщини звалася вона Дівою, звідки Дівинград (нім. Магдебург), де стояв її храм. Вона була тотожна грецькій Діані чи Артеміді. Грецький міф про Діану був також у слов'ян, котрі показували в Діванні діву і дружину, оскільки греки розуміли під Діаною не тільки діву Артеміду, але й Артеміду-матір, що привела у світ любов. Первісна Ефеська Діана чи Артеміда зображала воду як творче начало і вшановувалась як діва і разом з тим всесвітня мати (Creutz Symb. II. 117). Богиня та була запозичена греками із Скіфії, разом з Аполлоном та Латоною (Ладою) з країни гіпербореїв.

Загальне поняття про божество

З цього перегляду міфологічних істот слов'янських видно, що слов'яни визнавали єдиного бога Вседержителя, творця і батька творення, котрий своєю премудрою всетворчою любов'ю – Ладою – створив первісне буття. Те буття містить в собі протилежності чоловічої та жіночої природи: перша виразилась світлом, духом, друга – матерією, водяною рідиною: через гармонійне поєднання тих істот утворилось невидиме і видиме. Світ-Дух, що зіходить від бога, є образом найвищої істоти – а оскільки та істота виявляє свою творчість, свою мудрість у керуванні світом, сприйняту від бога, в розмаїтості явищ світу духовного і фізичного, то й поклоніння йому мали різні вияви.

Однак, незважаючи на відмінність в зображеннях, зв'язаних з назвами, слов'янська міфологія ще не впала в багатобожжя (політеїзм), хоча слов'яни і обожнювали видимі сили природи чи власне вшановували божество у явищах природи. Кожна назва божества не поєднувалась виключно з якоюсь однією його якістю, так щоб не стосувалась другої; навпаки кожна повністю виражала все, що божеству приписувалось. Всі ті, так звані боги, значили одне і те ж, до кожного зверталися з молитвою про щастя; у кожного шукали відповіді небесної мудрості; перед кожним чинились ворожіння і приносились жертви; кожний був покровителем родючості, громадського і сімейного щастя та війни.

Чорнобог. Див

На противагу істоті світлій, животворній, добрій була похмура, смертоносна, зла істота, яка, за переказом Гельмольда, звалась Чорнобогом, звідки і походить назва – Чорт.

У слов'ян була зла істота, що звалася Див, Диво: У «Слові о полку Ігоревім» говориться: «Дивъ кличетъ верху древа», цим виражається віщування про небезпеку, а в іншому місці звістка про напад половців і лихо, що прийшло на південну Русь, виражено так: «дивъ вержеся на землю». Рівна йому була зла істота: біс і Пек-Осина. Ніде, між іншим, не сказано, чи це була істота початком зла, чи падший янгол; але не бачачи ніяких слідів двобожжя (дуалізму) у слов'янських поняттях, можна стверджувати, що слов'яни визнавали єдине верховне джерело життя, а слов'янський чорт був таким же спокушеним янголом, як скандинавський Локі. На боввані, знайденому Колларом у Бамбергу (з написом рунічними літерами Чарни буть), зображений він у вигляді лева чи пса. Народний переказ подає його у вигляді змія. Той змій народною фантазією видається темним, але таким, що випромінює іскри; очевидно, у слов'ян було поняття про два вогні: один був животворним, нерозлучним із світлом, другий – руйнівний, породжений пітьмою.

Боротьба доброго начала зі злим

З тим винуватцем зла бореться начало світла, істини і добра, і в такій боротьбі виявляється життя у природі фізичній та моральній. У природі фізичній боротьба виражається протилежністю життя і смерті істот, і протилежністю пір року: літа та зими. Природа росте, цвіте і запліднюється, це царство Святовита; природа мерзне, гине: то влада супротивного начала. Світло і тепло подаються в боротьбі з тьмою і холодом. Те ж саме і у світі моральному: добро у людському світі бореться зі злом. Божество духовного світла, істини і блага, з'являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істин, бореться з ворогом, що не допускає людину до блаженства, перемагається і нарешті повстає і торжествує. Таке начало складає душу майже всіх вірувань людських. Та ідея виявилась у втіленнях Вішну, і в Озірісі, і в Діонісії, і в Атісі, і в Созіаші, і в Бальдурі, і в язичницькому слов'янському божестві з різними назвами, але з одним значенням. Гельмольд говорить, що Радогост був героєм, мандрував землею і загинув у бою, а потім став божеством. Певно, слов'яни вірили в його воскресіння чи перехід у вище життя як істоти божественної та людської водночас, бо Свяговит, за їхніми уявленнями, їздив на своєму коні і бився з ворогами. До тих же уявлень про тимчасову перемогу пітьми над світлом і подальше його торжество відноситься забобон про з'їдання сонця; стародавні русини думали, що змій з'їдає сонце, а потім воно знову воскресає і перемагає ворога, так тлумачив народ, за словами руських літописів, затемнення сонця.

Та ідея втілення, страждання і торжества божественної істоти на землі була чудесним передчуттям пришестя Сина Божого, сонця правди, світла істини, і служить найвеличнішим історичним підтвердженням істини Святого Письма. То була ідея, закладена Творцем у рід людський: яку б релігію людина не створила собі, вона неодмінно мала виявити в ній те начало, з яким сама з'явилася на світ: відірвати від неї думку про олюднення божества було б так само важко, як і знищити віру у свою душу. У всіх міфологіях, як би не були вони перекручені людським мудруванням та фантазією, ховаються істини, що зійшли з небес у сиву давнину дитинства людства. Хоча євреї зберегли їх у найчистішому вигляді, проте і інші народи не зовсім їх втратили, бо всі, за премудрим визначенням Провидіння, повинні стати учасниками спасіння. Христос помер за всіх, і тому був сподіванням всіх народів.