Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

Справа про смерть і мед

У цих краях роками залишалося загадкою, що сталося зі старим білим чоловіком-примарою – чужинцем, який носив велику сумку на плечі. Були ті, хто вважав, що його вбили, і згодом вони розрили підлогу маленької халупи Старого Гао високо на схилі у пошуках скарбів, але знайшли лиш попіл і олов’яні таці, почорнілі від вогню.

Зрозуміло, це сталось після того, як зник сам Старий Гао, але до того, як його син повернувся з Ліцзяна, щоб зайнятися вуликами на схилі.

* * *

Оце і є проблема, писав Холмс у 1899-му: нудьга. І брак інтересу. Або, швидше, стає надто просто. Коли радість розкриття злочинів постає як виклик, коли існує вірогідність зайти у глухий кут, тоді, звичайно, злочини втримують твою увагу. Але коли будь-який злочин можна розкрити, та ще й при тому досить просто, тоді, звичайно, в цьому занятті нема жодного сенсу.

Дивіться: цього чоловіка вбили. Отже, є той, хто це зробив. Його вбили з однієї чи кількох причин, які можна перелічити на пальцях однієї руки: він комусь заважав, мав щось, потрібне іншим, чи перейшов комусь дорогу. І де тут виклик?

Бувало, у щоденній газеті я натрапляв на опис злочину, над яким ламала голову поліція, і знаходив розгадку в загальних рисах, якщо не в подробицях, ще до закінчення статті. Злочини надто придатні до розкриття. І тому їх так легко розслідувати. Навіщо дзвонити поліції і давати ключі до їхніх загадок? Я знову і знову залишаю їх наодинці з завданням, бо для них воно є викликом, а для мене – ні.

А я почуваюсь живим лише тоді, коли вбачаю виклик.

* * *

Бджоли на туманних пагорбах – таких високих, що іноді їх називали горами – дзижчали під слабким літнім сонцем, снуючи між весняними квітами на схилі. Старий Гао слухав їх без задоволення. Його кузен, який жив у селі за долиною, мав кілька десятків вуликів, і в усіх них уже збирався мед, хоча для цього було зарано; а ще той мед мав білий колір, як у китайського жада.[33]33
  Жад – загальна назва різних в’язких мінералів. Китайський жад має сніжно-білий колір.


[Закрыть] Старий Гао вважав, що білий мед на смак нічим не кращий від жовтого або коричневого, який збирали його власні бджоли, хоч виробляли вони його у малих кількостях, от тільки його кузен отримував за білий мед удвічі більше грошей, ніж Старий Гао міг просити за свій найкращий збір.

З того боку пагорба, де жив його кузен, бджоли були ревними, старанними, золотаво-коричневими трудягами, які приносили до вуликів пилок і нектар у величезних кількостях. А от бджоли Старого Гао були дратівливими та чорними, блискучими, як кулі, і виробляли рівно стільки меду, скільки їм було потрібно на зиму, ну, і ще трішки: цього Старому Гао вистачало тільки на те, щоб продавати односельчанам, по грудці стільників за раз. Стільники з розплодом, заповнені личинками – цими ласими шматочками протеїну – він продавав дорожче. Щоправда, такі стільники траплялися рідко, бо його бджоли були сердитими й похмурими, і будь-яку роботу, у тому числі розмноження, зводили до мінімуму. Тому Старий Гао розумів, що з кожним проданим стільником з розплодом він втрачав бджіл, які могли б збирати мед для продажу в майбутньому.

Старий Гао був таким похмурим і сердитим, як його бджоли. Колись він мав дружину, але вона померла під час пологів. Син, який вбив її, прожив тиждень, а потім і сам помер. Нікому буде замовити за Старого Гао панахиду, прибрати могилу до свят чи покласти на неї приношення. Він помре забутим, таким же непримітним і непоміченим, як його бджоли.

Пізньої весни того року, як тільки дороги стали прохідними, з-за гір прибув старий білий чужинець з великою коричневою сумкою на плечах. Старий Гао почув про нього, перш ніж з ним зустрівся.

– Один чужинець дивиться на бджіл, – сказав йому кузен.

Старий Гао промовчав. Він пішов до кузена, щоб купити відро другосортних стільників, які були пошкоджені або розпечатані й могли скоро зіпсуватись. Він придбав їх задешево, щоб годувати власних бджіл, і якби спробував продати кілька штук у своєму селі, ніхто б і не помітив. Вони обидва сіли пити чай в хатині кузена Гао на схилі пагорба. Від пізньої весни, коли починав текти перший мед, до перших холодів кузен Гао покидав домівку в селі і жив у хатині на схилі, де спав біля своїх вуликів, побоюючись крадіїв. Його дружина та діти відносили стільники і пляшки з білосніжним медом вниз до села на продаж.

Старий Гао не боявся крадіїв. Блискучі чорні бджоли з його вуликів не пощадили б жодного, хто їх потурбував. Він спав у селі, доки не приходив час збирати мед.

– Я відправлю його до тебе, – сказав кузен старого Гао. – Відповіси на його питання, покажеш своїх бджіл і він тобі заплатить.

– Він знає нашу мову?

– У нього жахливий говір. Він розповів, що навчився мові у моряків, а більшість із них була кантонцями. Але він швидко вчиться, хоч вже й старий.

Старий Гао щось пробурчав, не бажаючи чути про моряків. Вже був пізній ранок, а попереду його ще чекали чотири години ходьби через долину назад до села в страшенну спеку. Він допив чай. Кузенів чай був кращий від того, що Старий Гао міг собі дозволити.

Він добрався до вуликів ще засвітла і поклав більшість розпечатаних стільників у найслабші з них. Всього в нього було одинадцять вуликів. Його кузен мав понад сотню. Поки Старий Гао робив це, його вжалили двічі – зверху в руку й ззаду в шию. Його жалили більше тисячі разів за життя. Складно навіть було сказати, скільки саме. Він майже не помічав укусів інших бджіл, а от від укусів своїх чорних бджіл завжди було боляче, навіть коли підпухлість сходила і місце укусу більше не пекло.

Наступного ранку до будинку Старого Гао в селі прийшов хлопчик і повідомив, що хтось – а саме велетенський чужинець – хоче його бачити. Старий Гао лише пробурчав у відповідь. Він ішов селом своїм помірним темпом, тоді як хлопчик побіг уперед і невдовзі зник з очей.

Старий Гао застав чужинця за чаєм на ґанку Вдови Чжан. Він знав матір Вдови Чжан п’ятдесят років тому – вона була подругою його дружини, – та вже пройшло чимало років, як вона померла. Навряд чи залишились ті, хто пам’ятав дружину Гао. Вдова Чжан принесла старому чай, представила його літньому чужинцю, який зняв з плечей сумку, і сіла за маленький столик.

Кожен посьорбував свій чай. Чужинець мовив:

– Я бажаю побачити твої бджоли.

* * *

Смерть Майкрофта означала кінець Імперії, та крім нас двох про це ніхто не знав. Він лежав у тій тьмяній кімнаті, прикритий одним лиш тонким білим простирадлом, немов уже почав ставати типовим привидом, і залишалося тільки зробити отвори під очі, щоб довершити образ.

Я думав, що хвороба його висушить, але він виглядав огряднішим, ніж будь-коли, а його пальці роздулися до розміру білих сальних ковбасок.

Я мовив:

– Доброго вечора, Майкрофте. Доктор Хопкінс каже, що тобі залишилося жити два тижні. Він також зазначив, щоб я в жодному разі тобі цього не повідомляв.

– Він телепень, – заявив Майкрофт, хрипко сапаючи між словами. – Я і до п’ятниці не доживу.

– Давай хоч до суботи, – відказав я.

– Ти завжди був оптимістом. Ні, вечір четверга, а далі я стану не більш ніж вправою з прикладної геометрії для Хопкінса та розпорядників похорон зі «Снігсбі й Молтерсон», перед якими постане непросте завдання – враховуючи вузькість дверей і коридорів – винести мій труп з цієї кімнати та будівлі.

– Я теж міркував, як їм це вдасться, – сказав я. – Особливо, враховуючи сходи. Але вони просто знімуть віконну раму і спустять тебе на вулицю, як рояль.

Почувши це, Майкрофт пирхнув зі сміху. А тоді мовив:

– Мені п’ятдесят чотири роки, Шерлоку. В моїй голові британський уряд. Не такі дурниці, як бюлетені і виборчі кампанії, а саме серйозні речі. Ніхто інший не знає, як пов’язане пересування військ на пагорбах Афганістану з безлюдними берегами Північного Уельсу, ніхто інший не бачить повної картини. Ти собі уявляєш, на що ця ватага разом зі своїми дітьми перетворить незалежність Індії?

Я раніше не думав над цим питанням.

– А вона взагалі стане незалежною?

– Звичайно. Не пізніше, ніж через тридцять років. Я нещодавно написав на цю тему кілька доповідей. Власне, як і на інші теми. У мене є доповіді про Російську революцію – яка, б’юсь об заклад, відбудеться цього десятиліття, – і про Німецьке питання, і… ще про цілу купу всього. Хоч я й не сподіваюся, що їх прочитають чи зрозуміють.

Знову хрипіння. Легені мого брата торохтіли, як шибки у порожньому будинку.

– Знаєш, якби я жив далі, Британська імперія могла б проіснувати ще з тисячоліття, приносячи світу мир і добробут.

В минулому, особливо в дитинстві, коли Майкрофт робив подібну грандіозну заяву, я намагався його подражнити. Але не зараз, не на його смертному ложі. А ще я був певен, що він говорив не про ту Імперію, яка була насправді – недосконалу і ненадійну будову з недосконалих і ненадійних людей, – а про Британську імперію, яка існувала лише в його уяві, як прекрасна сила для цивілізації і загального процвітання.

Я не вірю і ніколи не вірив у імперії. Але я вірив в Майкрофта.

Майкрофта Холмса. Віком п’ятдесят чотири роки. Він побачив нове століття, але Королева все одно переживе його на кілька місяців. На тридцять років старша за нього, вона таки була міцною старою. Я замислився, чи можливо було уникнути такої нещасливої розв’язки.

Майкрофт мовив:

– Звичайно, твоя правда, Шерлоку. Якби я змусив себе робити вправи. Якби я їв сам лише пташиний корм й капусту замість стейків у пивній. Якби я почав ходити на контрданс, завів дружину й цуценя і загалом поводився всупереч власним звичкам, то, можливо, забезпечив би собі ще з десяток років життя. Але що таке десять років? Сміх та й годі. Зрештою, до мене б однаково прийшло старече слабоумство. Ні. Я вважаю, що тільки двісті років пішло б на підготовку робочої громадянської служби, не кажучи вже про спецслужбу…

У відповідь я промовчав.

Голі стіни тьмяної кімнати. Не було ані цитат з робіт Майкрофта, ані ілюстрацій, фотографій чи картин. Я порівняв це аскетичне житло з моїми захаращеними кімнатами на Бейкер-стріт і вкотре здивувався розуму Майкрофта. Йому не потрібно було нічого назовні, бо все необхідне він мав усередині – все, що він бачив, все, що пережив та все, що прочитав. Він міг заплющити очі і блукати Національною галереєю або розглядати книги в читальному залі Британського музею – чи, скоріше, порівнювати донесення розвідки з окраїни Імперії з ціною вовни у Вігані та статистикою з безробіття у Хоуві, а потім, керуючись цим і лише цим, наказати, щоб когось підвищили або щоб непомітно прибрали зрадника.

Майкрофт з жахливим хрипом втягнув повітря, а тоді сказав:

– Це злочин, Шерлоку.

– Перепрошую?

– Злочин. Це злочин, брате мій, такий мерзенний і страшний, як будь-яка з розслідуваних тобою кривавих різанин. Це злочин проти світу, природи та порядку.

– Мушу зізнатися, мій любий друже, що я тебе не зовсім розумію. Що саме злочин?

– Моя смерть, – відповів Майкрофт, – зокрема. І Смерть взагалі.

Він подивився мені в очі.

– Я не жартую, – продовжив він. – Чи не це злочин, вартий розслідування, Шерлоку, старий друже? Злочин, над яким ти, можливо, мізкуватимеш навіть після того, як встановиш, що бідолаху, який раніше диригував духовим оркестром в Гайд-парку, вбив третій корнет за допомогою препарату стрихніну.

– Арсену, – поправив я його майже машинально.

– Думаю, ти дізнаєшся, – прохрипів Майкрофт, – що арсен, хоч і був наявний, насправді, випадково потрапив у його вечерю зі шматочками зеленої фарби, що вкривала естраду. Отруєння арсеном – це однозначно помилковий слід. Ні, того бідолаху доконав стрихнін.

Більше Майкрофт не сказав жодного слова – ані того дня, ані будь-якого іншого. Він зробив останній подих наступного четверга ввечері, а в п’ятницю важливі хлопці з «Снігсбі й Молтерсон» зняли раму з вікна тьмяної кімнати і спустили останки мого брата на вулицю, як рояль.

На його похоронах були присутні я, мій друг Ватсон, наша кузина Харрієт і – слідуючи чіткій волі Майкрофта – більше ніхто. Громадянська служба, Міністерство закордонних справ та навіть клуб «Діоген» – усі ці установи та їхні представники були відсутні. Майкрофт був самітником при житті, тож він збирався ним залишатися і після смерті. Отже, були ми троє і священик, який не знав мого брата і навіть не уявляв, що відправляє у могилу не кого іншого, як всезнаючу силу Британського уряду.

Чотири кремезні чоловіки міцно вчепилися в мотузки і опустили тіло мого брата до його останнього пристановища, і, варто сказати, робили все можливе, щоб тільки не проклинати його вагу. Я дав кожному з них півкрони на чай.

Майкрофт помер у п’ятдесят чотири роки, і коли його опускали до могили, у власній уяві я досі чув його млявий, сірий хрип, крізь який чулося: «Ось тобі злочин, вартий розслідування».

* * *

Вимова чужинця виявилася не такою вже й жахливою, хоч його словниковий запас був досить обмеженим. Здається, він говорив на місцевому діалекті або якомусь схожому. Він швидко вчився. Старий Гао прочистив горло і сплюнув у вуличний пил. Він мовчав. Йому не хотілося вести чужинця на схил пагорба; він не бажав тривожити бджіл. Старий Гао знав з досвіду: що менше він турбував своїх бджіл, то краще вони почувались. А якщо вони вкусять чужинця? Що тоді?

Волосся чужинця було сріблясто-сивим і рідким; його ніс, перший чужоземний ніс, який Старий Гао бачив у своєму житті, був великим і кривим, тому нагадав йому орлиний дзьоб; його шкіра мала засмагу такого ж відтінку, як і у самого Старого Гао, і всю її вкривали зморшки. Старий Гао не був певен, чи йому вдається читати обличчя чужинця так само добре, як обличчя земляків, але подумав, що цей чоловік виглядав дуже серйозним і, мабуть, нещасним.

– Навіщо?

– Я вивчаю бджіл. Ваш брат каже, що у вас тут є великі чорні бджоли. Незвичні бджоли.

Старий Гао стенув плечима. Він вирішив не поправляти чоловіка щодо родинного зв'язку з кузеном.

Чужинець запитав Старого Гао, чи той їв, і коли Гао відповів «ні», він попросив Вдову Чжан принести їм суп, рис і будь-які інші смачні страви, які вона мала на кухні. Ними виявилися рагу з чорних трутовиків і овочів, а також дрібна прозора річкова риба, трохи більша за пуголовків. Чоловіки їли мовчки. По завершенні чужинець сказав:

– Я мав би за честь побачити твої бджоли.

Старий Гао не відповів, але чужинець щедро заплатив Вдові Чжан і закинув сумку за спину. Він зачекав, і коли Старий Гао рушив, чужинець пішов за ним слідом. Він ніс свою сумку так, наче вона для нього важила не більше за пір’їнку. «Він сильний, як на старого», – подумав Старий Гао й замислився, чи всі чужинці такі сильні.

– Звідки ти?

– З Англії, – відповів чужинець.

Старий Гао пам’ятав, як батько розповідав йому про війну з англійцями через торгівлю й через опіум, та то було давно.

Вони піднімалися схилом пагорба, який більше скидався на гірський схил. Він був крутим і надто скелястим для терасових полів. Старий Гао випробував темп чужинця, піднімаючись швидше, ніж звичайно, але той не відставав від нього, хоча ніс на спині сумку.

Проте кілька разів чужинець зупинявся. Робив він це, щоб роздивитися квіти – маленькі білі квіти, які на початку весни цвіли десь у долині, а наприкінці – тут, на схилі пагорба. На одній квітці сиділа бджола, і чужинець опустився на коліна, щоб її розгледіти. Тоді дістав із кишені велике збільшувальне скло, оглянув бджолу і записав щось нерозбірливим почерком до кишенькового блокнота.

Старий Гао ніколи раніше не бачив збільшувального скла, тож він нахилився, щоб подивитися на бджолу, таку чорну, таку сильну і таку несхожу на інших бджіл у долині.

– Одна з твоїх бджіл?

– Так, – відповів Старий Гао. – Або така сама, як мої.

– Тоді нехай вона сама знайде шлях додому, – відповів чужинець. Він не потривожив бджолу і прибрав збільшувальне скло.

* * *

Фермерська хатина,

Іст-Дін, Сассекс

11 серпня 1922 р.

Дорогий Ватсоне,

Я замислився над нашою післяобідньою розмовою, серйозно її обдумав і готовий скорегувати мої попередні рішення.

Я відкритий до публікації Вашої версії подій 1903-го року, а саме останньої справи перед моїм виходом на пенсію, за наступної умови.

На додаток до звичайних змін, які ви робитимете для містифікації реальних людей та місць, я також пропоную повністю замінити ситуацію, з якою ми зіткнулися (я маю на увазі сад професора Пресбері. Далі я його не згадуватиму), на історію про залози мавпи або якийсь інший екстракт з яєчок шимпанзе чи лемура, надісланий таємничим іноземцем. Можливо, екстракт мавпи міг би вплинути на професора Пресбері так, що він би рухався, як мавпа – можна було б назвати його «людиною, що рачкує» чи якось так – або, як варіант, він зміг би залазити на стіни будівель і дерева. А ще він міг би відростити хвіст, але це, певно, занадто химерно навіть для Вас, Ватсоне, хоч і не більш химерно, ніж усі ті вигадливі доповнення, якими Ви прикрасили у ваших історіях досить банальні події у моєму житті та роботі.

Крім того, я написав наступну промову, яку маю висловити в кінці Вашої розповіді. Будь ласка, впевніться, щоб там було щось схоже на те, де я завзято виступаю проти довголіття і дурних потягів, які спонукають дурних людей робити дурні речі, щоб подовжити своє дурне життя.

«Ось у чому полягає велика небезпека для людства. Якби кожен міг жити вічно, якби молодість можна було так легко повернути, тоді б і скнара, і сластолюбець, і джиґун – усі б продовжили своє нікчемне існування. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ?»

Думаю, щось подібне заспокоїть мою душу.

Покажіть мені, будь ласка, завершену статтю до того, як відправите її на публікацію.

Я залишаюсь, старий друже, Вашим найпокірнішим слугою,

Шерлок Холмс

* * *

Вони добралися до бджіл Старого Гао під вечір. Вуликами виявилися сірі дерев'яні ящики, складені на купу за спорудою настільки примітивною, що її годі було назвати й халупою – чотири стовпи, дах і завіси з промасленої тканини, які служили захистом од найпотужніших весняних злив і літніх гроз. Всередині стояла маленька вугільна жаровня, біля якої можна було грітись, якщо накритись разом із нею ковдрою, а ще там можна було готувати. Також у центрі споруди стояв дерев'яний піддон з древньою керамічною подушкою, який служив Старому Гао ліжком, коли той залишався спати на схилі біля бджіл, що зазвичай траплялося восени під час найбільшого збору меду. Порівняно з кузеном, його вулики давали досить мало меду, але цього було достатньо, щоб Старий Гао, бувало, чекав два або й три дні, поки мед зі стільника, який він роздавив і розмішав до стану каші, стече через тканину до відер й горщиків, що він приніс на схил. Потім він розплавляв те, що залишилось – липкий віск та шматочки пилку, бруду й корму – в горщику, щоб отримати бджолиний віск, а цукровий сироп повертав бджолам. Після чого ніс мед та бруски воску на продаж до села.

Він показав іноземному чужинцю одинадцять вуликів і незворушно споглядав, як той накидає захисну сітку, відкриває вулик та оглядає через збільшувальне скло спочатку бджіл, за ними вміст гнізда і нарешті – матку. Він не боявся і почувався зручно: всі його рухи були легкі та повільні, його й разу не вжалили, і він не розчавив та не покалічив жодної бджоли. Це вразило Старого Гао. Він думав, що всі чужинці – загадкові, непроникні і незбагненні створіння, але цей чоловік, здавалося, був в захваті від зустрічі з бджолами Гао. Його очі аж світилися.

Старий Гао розпалив жаровню, щоб нагріти трохи води. Проте задовго до того, як вугілля нагрілося, чужинець вийняв із сумки дивну штукенцію зі скла й металу. Він налив у верхню її половину воду зі струмка, розпалив вогонь, і згодом вже булькотіло й парувало не менше чайника води. Тоді чужинець дістав із сумки два олов’яні кухлі та кілька листків зеленого чаю, загорнутих у папір, і кинув їх до кухля, заливши водою.

То був найкращий чай, що Старий Гао куштував у житті: значно кращий за кузенів чай. Вони пили його, сидячи на підлозі по-турецьки.

– Я хотів би залишитись тут на літо, в цьому будинку, – мовив чужинець.

– Тут? Це навіть не будинок, – відповів Старий Гао. – Живи собі в селі. У Вдови Чжан є кімната.

– Я поживу тут, – заперечив чужинець. – А ще я хотів би винайняти у тебе один вулик.

Старий Гао не сміявся багато років. Дехто в селі міг би подумати, що це й узагалі щось неможливе. А все ж на цих словах від здивування і несподіванки Гао зайшовся реготом, який неначе висмикнули з нього.

– Я не жартую, – сказав чужинець.

Він поклав чотири срібні монети на землі між ними. Старий Гао не помітив, звідки він їх дістав: три срібні мексиканські песо – монета, яка набула популярності в Китаї вже давно – і великий срібний юань. Стільки грошей Старий Гао міг заробити не менше, ніж за рік продажів меду.

– За ці гроші, – мовив чужинець, – я хочу, щоб хтось приносив мені їжу: раз на три дні буде достатньо.

Старий Гао не відповів. Він допив чай і підвівся. Відхиливши промаслену тканину, Гао вийшов на галявину, яка розкинулася високо на схилі. Він підійшов до одинадцяти вуликів: кожен складався з двох ящиків із гніздами, над якими стояли ще один, два, три або, в одному випадку, навіть чотири окремі ящики. Гао повів чужинця до вулика, над яким стояли чотири ящики, кожен набитий рамками стільників.

– Цей вулик – твій, – сказав він.

* * *

То були екстракти рослин. Таке здавалося очевидним. Вони діяли по-своєму певний час, але при цьому були надзвичайно отруйними. Та, спостерігаючи за бідним професором Пресбері в його останні дні – за його шкірою, очима та ходою, – я впевнився, що він частково був на правильному шляху.

Я взяв його коробку з насінням, стручками, коренями й сухими екстрактами і замислився. Я думав. Гадав. Обмірковував. Це була інтелектуальна задача, яку можливо розв’язати, як мій старий репетитор математики завжди старався довести мені, за допомогою інтелекту.

То були екстракти рослин – смертельні екстракти.

Методи, якими я скористався, щоб зробити їх несмертельними, зробили їх вкрай неефективними.

Це була задача не на три люльки. Я підозрюю, що до того часу я вже викурив з три сотні люльок, коли нарешті у мене з’явилося розуміння – або, либонь, уявлення – щодо способу переробки рослин, який може зробити їх їстівними для людей.

Дослідження за таким напрямом складно було провести на Бейкер-стрит. Отож, восени 1903 року я переїхав до Сассексу і за зиму прочитав, здається, всі опубліковані до того часу книжки, брошури та монографії про догляд та розведення бджіл. А на початку квітня 1904-го, озброєний лише теоретичними знаннями, я отримав посилку від місцевого фермера з моїм першим пакунком бджіл.

Іноді я дивуюся, що Ватсон нічого не запідозрив. З іншого боку, його славетна тупість ніколи не переставала мене дивувати, а часом саме на неї я й покладався. Та однаково він знав, яким я був, коли не мав роботи в голові, коли не було, що розслідувати. Він знав мою млявість та жахливий настрій, коли я не був зайнятий справою.

То як він міг повірити, що я справді пішов на пенсію? Він знав мої методи.

Звичайно, Ватсон був поряд, коли я отримав своїх перших бджіл. Він спостерігав з безпечної відстані, як я пересипав бджіл з пакунка у підготовлений порожній вулик: з тихим дзижчанням вони лилися, наче патока.

Він помітив моє збудження, але нічого не зрозумів.

Минали роки, а ми дивилися, як розпадалася Імперія, як уряд доводив свою неспроможність до урядування, як бідних героїчних хлопців відправляли до окопів Фландрії на смерть, і всі ці події лише зміцнювали моє переконання. Я робив не те, що треба було робити, а лишень те, що можна було зробити.

Коли моє обличчя стало невпізнанним, а суглоби пальців набрякли та почали боліти (правда, не так аж сильно, як могли б, чим я завдячую численним бджолиним укусам, які мали місце в мої перші кілька років у ролі бджоляра-дослідника), і коли Ватсон, дорогий, відважний, дурний Ватсон, зів’янув з часом, зблід, поменшав, а його шкіра посіріла і вуса почали набувати того ж відтінку, що і шкіра, моє прагнення завершити дослідження не ослабло. Швидше навпаки: воно стало сильнішим.

Отже, я перевірив свої початкові гіпотези в Саус-Даунзі на пасіці моєї власної розробки, де кожен вулик був виконаний за моделлю Лангстрота. Я впевнений, що припустився кожної помилки, якої міг припускатися бджоляр-початківець, та, завдяки моїм дослідженням, ще купи помилок, яких жоден бджоляр раніше не припускався і, думаю, навряд чи колись припуститься. «Справа про отруйний вулик», як назвав би Ватсон багато з них, хоча назва «Таємниця Спілки приголомшених жінок» привернула б більше уваги до моїх досліджень, якби комусь було до них діло. (Насправді ж я насварив місіс Телфорд за те, що вона просто так взяла банку меду з полиці без мого відома, і владнав, щоб в майбутньому для приготування їжі їй видавали кілька банок зі звичайних вуликів, і щоб мед з піддослідних вуликів замикали зразу після збору. Не думаю, що з цього приводу виникли якісь зауваження.)

Я проводив досліди на голландських бджолах, на німецьких та італійських, на кавказьких та на породі карніка. Я шкодував, що втратив британських бджіл через засуху, а тих, що вижили – через схрещення, хоча працював з маленьким вуликом, вирощеним з однієї рамки розплоду і однієї чарунки з маткою, які я придбав у старому монастирі в Сент-Олбансі, і які здавалися мені справжньою британською породою.

Я витратив на досліди майже два десятиріччя, перш ніж дійшов висновку, що бджоли, яких я шукав, якщо й існували, то точно не в Англії, і не могли пережити відстаней, які б їм довелося подолати, щоб дістатися до мене міжнародною доставкою. Я мав дослідити бджіл в Індії. Мабуть, доведеться поїхати навіть далі.

Я поверхово знаю кілька мов.

Я мав насіння квітів, екстракти і настої, змочені в сиропі. Це все, що мені треба.

Я спакував їх і розпорядився, щоб будинок у Даунзі прибирали та провітрювали раз на тиждень, і щоб майстер Вілкінс – якого я, боюсь, звик називати «молодим Вілкінсом», що його, вочевидь, не тішить – доглядав за вуликами, збирав і продавав зайвий мед на Істборнському ринку, а також підготував вулики до зими.

Я сказав, що не знаю, коли повернусь.

Я літня людина. Мабуть, вони й не чекали мого повернення.

І якщо це справді було так, то вони, власне кажучи, мали рацію.

* * *

Сам того не чекаючи, Старий Гао був вражений. Він прожив все своє життя серед бджіл. А однак спостерігати, як чужинець витрушує бджіл з ящиків вмілим рухом зап’ястя так злагоджено й чітко, що чорні бджоли, здавалося, були більше здивовані, аніж розгнівані, і просто полетіли або полізли назад до свого вулика, було дивовижно. Потім чужинець склав ящики зі стільниками на один зі слабших вуликів, щоб Старий Гао мав мед із того вулика, який чужинець винаймав у нього.

Так у Старого Гао з’явився орендар.

Старий Гао дав онуці Вдови Чжан кілька монет, щоб та тричі на тиждень приносила чужинцю їжу – здебільшого рис та овочі разом з глиняним горщиком, наповненим – принаймні тоді, коли вона йшла – киплячим супом.

Кожні десять днів Старий Гао сам піднімався на пагорб.

Спочатку він ходив перевіряти вулики, але згодом виявив, що під наглядом чужинця в усіх одинадцяти вуликах, як ніколи раніше, вирувало життя. Більше того, тепер з’явився ще й дванадцятий вулик з захопленого рою чорних бджіл, яких чужинець знайшов, гуляючи пагорбом.

Наступного разу, коли Старий Гао прийшов до халупи, він приніс із собою деревину, і вони з чужинцем кілька днів по обіді мовчки працювали разом, майструючи нові ящики та рамки для вуликів.

Одного вечора чужинець розповів Старому Гао, що рамки, які вони майстрували, були вигадані одним американцем всього сімдесят років тому. Це звучало, як дурниця для Старого Гао, який робив рамки так само, як його батько і як усі, хто жив по той бік долини, і він був впевнений, що так робили його дід і навіть його дідів дід, проте Гао нічого не сказав.

Йому подобалося товариство чужинця. Вони разом робили вулики, і Старому Гао хотілося, щоб чужинець був молодшим. Тоді б він міг зостатись тут надовго, а Старому Гао було б на кого залишити вулики після смерті.

Але вони були двома старими, які разом збивали ящики, мали рідке сиве волосся та зморшкувате обличчя, і жодному з них не судилося побачити бодай десяток зим.

Старий Гао помітив, що чужинець розбив маленький чепурний садок біля вулика, який оголосив своїм і відставив подалі від решти. Він обгородив його сіткою. А ще він зробив «задній хід» до вулика, так щоб до рослин мали доступ лише бджоли з вулика, який він винаймав. Старий Гао також помітив, що під сіткою стояло кілька лотків, заповнених чимось схожим на сироп: один яскраво-червоного кольору, один зеленого, один разюче-синього і один жовтого. Він вказав на них, але чужинець тільки кивнув і всміхнувся.

Та бджоли з жадобою пили сиропи: вони товпилися і скупчувалися обабіч олов’яних посудин, висолопивши жала, і упивалися по самий край, а тоді поверталися до вулика.

Чужинець намалював ескізи, що зображали бджіл Старого Гао. Він показав їх йому і намагався пояснити, як його бджоли відрізнялися від решти, згадуючи про древніх бджіл, які мільйони років зберігалися у камені, але тут чужинця підвело його знання китайської і, чесно кажучи, Старому Гао не дуже то й було цікаво. Зараз ці бджоли належали йому, а після смерті вони належатимуть схилу. Він приносив сюди й інших бджіл, але вони хворіли і здихали або ж вмирали з голоду від нальотів чорних бджіл, що крали їхній мед і покидали їх напризволяще.

Востаннє Старий Гао навідався наприкінці літа. Він спустився схилом і більше ніколи не бачив чужинця.

* * *

Нарешті.

Спрацювало. Я вже відчуваю дивне поєднання тріумфу і розчарування, яке буває при поразці або коли далекі грозові хмари дражняться з моїх відчуттів.

Незвично дивитися на власні руки і бачити не ті руки, які я знаю, а ті, що пам’ятаю з молодості: з ненабряклими суглобами, з темними, а не білосніжними волосинками.

Це був пошук, який згубив чимало людей, проблема, яка не мала видимого рішення. Три тисячі років тому перший імператор Китаю помер і ледь не занапастив свою імперію у пошуку рішення, а у мене цей пошук зайняв всього скільки, двадцять років?

Не знаю, вчинив я правильно чи ні (хоча будь-яка «пенсія» без такого заняття буквально звела б з розуму). Я взявся за справу Майкрофта. Розслідував її. І нарешті розкрив.

Чи розповім я про це світові? Ні.

Але при цьому у мене в сумці досі лежить півгорщика темно-коричневого меду; півгорщика меду, який дорожчий за усі народи. (Мені хотілося написати «дорожчий за весь чай в Китаї» – мабуть, через моє теперішнє становище, – але, боюся, навіть Ватсон відбракував би це кліше.)