Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Я не розумію батьків. І по правді, сумніваюся, що їх узагалі хтось розуміє.

Липнева історія

Першого липня, в день, коли моя дружина пішла від мене, сказавши, що хоче побути наодинці і що їй потрібен час, щоб все обдумати, коли сонце палило над озером в центрі міста, коли кукурудза на полі навколо мого будинку сягала коліна, коли надміру завзяті діти запустили перші кілька ракет-салютів і петард, які злякали нас і поцяткували літнє небо, я збудував на задньому дворі іглу з книжок.

За будівельні блоки служили книжки в м’яких обкладинках, бо я боявся ваги твердих видань і енциклопедій, які могли попадати, коли б я припустився помилки.

Але іглу трималося. Воно було заввишки в дванадцять футів і мало тунель, крізь який я заповзав, щоб сховатися від пекучих вітрів Арктики.

Я приніс кілька книжок в іглу, збудоване з самих книжок, і взявся їх читати. Мене захоплювало те, як тепло й зручно було всередині. З прочитаних книжок я викладав долівку, а потім ще приніс нові книжки і сів на них, відрізавши зелену липневу траву від свого світу.

Наступного дня до мене завітали друзі. Вони рачки заповзли в моє іглу. Сказали, що я поводився, як божевільний. Я відповів, що від зимового морозу мене відділяла лише батьківська колекція книжок із 50-х, багато з яких мали хтиві назви і шокуючі обкладинки, проте неймовірно нудні історії.

Друзі пішли.

Я сидів в іглу та уявляв, ніби надворі арктична ніч й гадав, чи небо наді мною устелене полярним сяйвом. Але коли я визирнув назовні, мене зустріла звичайна темрява, проштрикнута зірками.

Я спав у своєму іглу, збудованому з книжок. До мене підбирався голод. Я зробив отвір у підлозі, опустив волосінь і став чекати, поки щось клюне. А згодом потягнув і виловив рибину, утворену з книжок – старенький зелений примірник детективних історій від видавництва «Penguin Books». Я з’їв свою здобич сирою, щоб не спалити іглу.

Вже надворі я помітив, що хтось всіяв весь світ книжками: їхні бліді обкладинки ввібрали відтінки білого, блакитного та пурпурового. Я вирушив блукати плавучими крижинами літератури.

Там, на кризі, я побачив жінку, схожу на мою дружину. Вона складала льодовик із автобіографій.

– Я думав, ти залишила мене, – сказав я їй. – Я думав, ти залишила мене самого.

Вона не відповіла, і тоді я усвідомив, що то лиш тінь від тіні.

Був липень – в цей час арктичне сонце не сідає ні на мить, але на мене напала втома і я повернувся до іглу.

Спершу я побачив тіні, а потім і самих ведмедів: велетенські й бліді, вони були створені зі сторінок хвилюючих книжок. Вірші давніх-давен та сьогодення блукали плавучими крижинами у вигляді ведмедів, сповнені слів, що могли ранити красою. Було видно папір і слова, з яких складалися ведмеді, і я боявся, що вони мене помітять.

Я заповз назад в іглу, подалі від ведмедів. І, мабуть, заснув у темряві. Потім я виповз, ліг спиною на лід і споглядав несподіване мерехтіння барвистого полярного сяйва, прислухаючись до далекого хрускоту й тріскоту криги: то айсберг казок відколовся від льодовика книжок міфів.

Не знаю, коли я усвідомив, що на землі поряд зі мною лежить іще хтось. Я чув, як вона дихає.

– Красиво, правда? – промовила вона.

– Це aurora borealis, тобто полярне сяйво, – відповів я.

– Це міський феєрверк до Дня незалежності, любий, – сказала моя дружина.

Вона взяла мене за руку, і ми разом дивилися на феєрверк. Коли останні снопи феєрверку розтанули у хмарі золотих зірок, вона мовила:

– Я повернулася додому.

Я не відповів. Лише міцно тримав її за руку. Я покинув своє іглу, збудоване з книжок, і повернувся з нею до будинку, де ми жили, тішачись теплом, як кішка у липневу спеку.

Почувся далекий грім, і уночі, коли ми спали, пустився дощ, що повалив моє іглу з книжок, змиваючи слова з карти світу.

Серпнева історія

Того серпня лісові пожежі почалися рано. Всі бурі, які могли окропити цю землю, посунули на південь, не залишивши по собі й краплі дощу. Щодня ми бачили, як небом летіли гелікоптери, готові скинути вантаж озерної води на полум’я вдалині.

Пітер – австралієць, для якого я готую та прибираю і в чиєму будинку живу – сказав:

– В Австралії евкаліпти виживають завдяки пожежам. Деяке евкаліптове насіння проросте лише якщо лісом пройдеться вогонь і вичистить весь підлісок. Евкаліптам потрібна сильна спека.

– Це дивно, – відказав я. – Коли щось народжується з вогню.

– Та ні, – заперечив Пітер. – Це цілком нормально. А коли Земля була гарячішою, то це, мабуть, і зовсім нікого не дивувало.

– Важко уявити більшу спеку, ніж зараз.

Він пирхнув.

– Та яка це спека, – і розповів мені про температури, які переживав в Австралії, коли був молодим.

Наступного ранку по телебаченню повідомили, що людям в нашій місцевості рекомендується покинути домівки, оскільки ми перебуваємо в зоні з високим ризиком виникнення пожежі.

– Ото вже маячня, – мовив Пітер роздратовано. – Нічого нам не буде. Ми на підвищенні, оточені струмком.

Під час припливу струмок міг сягати чотирьох, а то й п’яти футів у глибину. Натомість зараз він був не більше фута – ну, може, двох.

Під вечір повітря сповнилося запахом горілої деревини, а по ТБ та радіо радили забиратися подалі, якщо тільки є змога. Ми всміхнулися навзаєм і взялися пити пиво, привітавши одне одного з тим, що ми розумно підійшли до складної ситуації, не вдалися до паніки і не втекли.

– Людство таке самовдоволене, – мовив я. – Всі ми. Люди. Ми бачимо, як печеться листя на деревах у спекотний серпневий день, і однак віримо, що нічого насправді не зміниться. Що наші імперії стоятимуть вічно.

– Ніщо не вічне, – відказав Пітер і долив собі пива.

А тоді розповів мені про свого австралійського друга, який спинив пожежу, що охопила сімейну ферму, поливаючи пивом маленькі вогники, як тільки вони з’являлись.

Пожежа спустилася до нас із долини, як кінець світу, і тут ми усвідомили, наскільки слабо нас може захистити струмок. Горіло навіть повітря.

Нарешті ми кинулися навтьоки – кашляючи від задушливого диму, бігли щодуху вниз схилом, аж доки не дісталися струмка, куди занурилися так, що лише голови стриміли над водою.

У стовпі полум’я ми побачили, як вони вилупилися з вогню, піднялися і злетіли. Вони нагадували мені птахів, які клювали палаючі руїни будинку на узвишші. Один із них захилив голову і переможно закричав. Я чув цей крик крізь тріск палаючого листя і крізь ревіння полум’я. Я почув крик фенікса і зрозумів – ніщо не вічне.

Сотня вогненних птахів здійнялася у небеса, коли вода в струмку почала закипати.

Вереснева історія

В моєї мами був перстень у формі лев’ячої голови. Ним вона творила дрібну магію – знаходила місце для стоянки, трохи пришвидшувала чергу в супермаркеті, робила так, щоб закохані за сусіднім столиком переставали сперечатися та віднаходили любов, і таке інше. А після смерті матері цей перстень перейшов до мене.

Першого разу він загубився у кафе. Здається, я нервово крутила його в руках, знімаючи і одягаючи назад на палець. Лиш вдома я усвідомила, що перстень кудись зник.

Я повернулась у кафе, але його ніде не було.

Через кілька днів перстень повернув таксист, який знайшов його на тротуарі біля кафе. Він розповів, що моя мама явилася йому у сні: дала мою адресу і поділилася власним рецептом старомодного чизкейка.

Другого разу я загубила перстень, коли перехилялася з моста, ліниво кидаючи соснові шишки в річку. Мені здавалось, ніби він тримався на пальці, та перстень злетів разом із шишкою. Я бачила, як він описав дугу і впав. Він влетів у темне рідке болото на краю річки з голосним «бульк» і зник.

Через тиждень я купила лосося у чоловіка, з яким познайомилася в пабі: я забрала рибину з переносного холодильника, який стояв у кузові старезного зеленого фургона. Риба призначалася для вечері з нагоди дня народження.

Коли я розрізала лосося, з нього випав лев’ячий перстень моєї мами.

Третього разу я загубила його, коли читала та приймала сонячні ванни в садку за будинком. Це було в серпні. Перстень лежав на рушнику біля мене разом із сонячними окулярами та лосьйоном для засмаги, коли великий птах (підозрюю, що то була сорока або галка, хоча я можу помилятись. Проте, я певна – то був хтось з воронових) підлетів, а тоді зринув, тримаючи в дзьобі мамин перстень.

Наступної ночі перстень повернуло незграбно оживлене опудало. Його нерухома фігура, яка з’явилася у світлі ліхтаря під задніми дверима, добряче мене налякала, але як тільки я забрала перстень з рукавичної руки, набитої соломою, опудало, похитуючись, попрямувало назад у пітьму.

– Деякі речі неможливо зберігати, – сказала я собі.

Наступного ранку я поклала перстень у бардачок свого старого автомобіля. Я повезла машину на автозвалище і задоволено спостерігала, як її зім’яли у металевий куб завбільшки зі старий телевізор, а тоді помістили у контейнер, який відправлявся до Румунії, де метал перероблять на щось корисне.

На початку вересня я зняла всі гроші зі свого банківського рахунка і переїхала до Бразилії, де влаштувалася на роботу веб-дизайнером під вигаданим ім’ям.

Про мамин перстень я більше не чула. Але інколи я виринаю з глибокого сну – з мене тече піт, а серце шалено калатає – і думаю, як мама збирається повернути мені його наступного разу.

Жовтнева історія

– Так приємно, – сказав я і потягнувся, щоб нарешті випрямитися.

Було не просто приємно, а надзвичайно приємно. Я так довго скнів у тій лампі. Аж думав, ніхто її вже більше не потре.

– Ти джин, – сказала дівчина, яка тримала у руці серветку з мікрофібри.

– Ага. А ти кмітлива, дівонько. Що ж мене видало?

– Те, що ти з’явився з клубка диму, – відповіла вона. – А ще ти вдягнений, як джин. На голові тюрбан, а на ногах гостроконечні черевики.

Я схрестив руки на грудях і кліпнув. Тепер я був одягнений у сині джинси, сірі кросівки й побляклий сірий светр: звичайний чоловічий одяг для цього часу й місця. Я підніс руку до чола і низько вклонився.

– Я джин із лампи, – заявив я. – Радій же, о щасливице! У моїх силах виконати три твої бажання. І навіть не намагайся викинути трюк «бажаю ще бажань», бо я не поведуся і заберу в тебе одне із них. Гаразд. Загадуй.

Я вдруге схрестив руки на грудях.

– Ні, – відказала вона. – Тобто, дякую і все таке, але ні. Я пас.

– Солоденька, – мовив я. – Дівонько. Любонько. Ти, певно, не розчула. Я джин. А щодо трьох бажань, то це може бути що завгодно. Ти колись мріяла літати? Я можу дати тобі крила. Хочеш стати заможною, багатшою за Креза? Хочеш влади? Тільки скажи. Три бажання. Які завгодно.

– Як вже сказала, – відповіла вона. – Дякую. Але я обійдусь. Може, ти хочеш пити? У тебе, мабуть, зовсім пересохло горло від отого сидіння в лампі. Вина? Води? Чаю?

– Е-е…

Тепер, коли вона згадала про напої, я справді відчув спрагу.

– Може, є м’ятний чай?

Вона приготувала м’ятний чай у чайничку, дуже схожому на лампу, в якій я провів більшу частину останнього тисячоліття.

– Дякую за чай.

– Нема за що.

– Та все ж не розумію. Усі, кого я зустрічав, щось просили. Розкішний будинок. Гарем прекрасних жінок – не те що б тобі цього хотілося, звичайно…

– А може, й хочеться, – заперечила вона. – Не слід мислити стереотипами. А, і ще не називай мене дівонькою, любонькою або чимось подібним. Мене звати Хейзел.

– О! Я зрозумів. – То ти хочеш гарну жінку? Приношу вибачення. Ти тільки забажай.

Я схрестив руки.

– Ні, – відповіла вона. – Я пас. Ніяких бажань. Як тобі чай?

Я відказав, що то був найліпший м’ятний чай за все моє життя. Вона запитала, коли в мене виникла потреба до виконання людських бажань і чи й досі я відчуваю нестримне бажання догоджати. Вона спитала про мою маму, і я відповів, що та оцінювала мене не так, як смертних, оскільки я був джином – сильним і мудрим, магічним і таємничим.

Вона запитала, чи подобається мені соус хумус, а отримавши ствердну відповідь, підсмажила і нарізала скибками піту,[32]32
  Піта – прісний хліб із білого або коричневого борошна, популярний на Близькому Сході.


[Закрыть] щоб я міг мочати її в соус.

Я мочав скибки в хумус і задоволено їв. Хумус наштовхнув мене на одну думку.

– Лиш забажай, – сказав я послужливо, – і тобі принесуть їжу, гідну султана. Кожна страва буде кращою за попередню, а подавати їх будуть на тарілках зі щирого золота. А ще ти зможеш залишити собі тарілки.

– Я обійдусь, – сказала вона з усмішкою. – Хочеш прогулятися?

Ми вдвох пішли гуляти містом. Було приємно розім’яти ноги після стількох років, проведених у лампі. Ми дійшли до громадського парку і всілися на лавці біля озера. Надворі було тепло, проте вітряно, і осіннє листя здіймалося у вир від кожного пориву.

Я розказав Хейзел про свою молодість джина: про те, як ми підслуховували ангелів і як вони кидалися кометами, коли нас викривали. Розказав також про важкі дні джинових воєн, і як цар Сулейман запроторив нас до порожнистих предметів: пляшок, ламп, глиняних глечиків й такого іншого.

Вона розповіла мені про своїх батьків, які загинули в авіакатастрофі і залишили їй будинок. Розповіла про свою роботу ілюстратором дитячих книжок – роботу, яку вона надибала випадково, коли усвідомила, що ніколи не стане по-справжньому хорошим медичним ілюстратором – і про те, яке щастя їй приносила кожна надіслана для ілюстрації книжка. А ще вона сказала, що раз на тиждень ввечері викладає малювання з натури для дорослих у місцевому громадському коледжі.

Я не бачив жодних помітних недоліків у її житті, жодної порожнечі, яку вона могла б заповнити бажанням, крім однієї.

– У тебе гарне життя, – мовив я. – Але тобі немає з ким його ділити. Лиш побажай – і в тебе з’явиться найкращий чоловік. Чи жінка. Зірка кіно. Багата… людина…

– У цьому нема потреби. Мені й так добре, – відповіла вона.

Ми пішли назад до її дому повз будинки, прикрашені до Геловіну.

– Але так не можна, – сказав я їй. – Люди завжди чогось хочуть.

– А я не хочу. У мене є все, що потрібно.

– А що ж мені тоді робити?

Вона на мить задумалась, а тоді вказала на подвір’я перед своїм домом. – Можеш згребти листя?

– Це твоє бажання?

– Ні. Просто те, чим ти міг би зайнятись, поки я готуватиму для нас вечерю.

Я згріб листя на купу біля живої огорожі, щоб його не здував вітер. Після вечері я помив посуд. Ніч я провів у гостьовій спальні Хейзел.

Не те що б вона не бажала допомоги. Вона дозволяла мені допомагати. Я займався її справами, купував художнє приладдя та продукти. У дні, коли вона засиджувалася за малюванням, Хейзел дозволяла розтирати їй шию та плечі. У мене вмілі, міцні руки.

Незадовго до Дня подяки я переїхав з гостьової до головної спальні навпроти по коридору та до ліжка Хейзел.

Цього ранку я дивився на її обличчя, коли вона спала. Я вивчав форми, які утворюють її губи уві сні. Сонячне сяйво, що заповзало до кімнати, торкнулося її обличчя. Вона розплющила очі, поглянула на мене і всміхнулась.

– Я в тебе ніколи не питала, – промовила вона, – але чого не вистачає тобі? Чого б ти попросив, якби у тебе було три бажання?

Я на мить задумався. А тоді обійняв її, і вона примостила голову на моєму плечі.

– Дякую, – відповів їй. – Але я пас.

Листопадова історія

Маленька і квадратна жаровня була зроблена зі старого, почорнілого від вогню металу, який скидався на мідь чи латунь. Вона привернула увагу Елоїзи на барахолці, бо була оздоблена фігурами тварин, які нагадували як драконів, так і морських зміїв. В одного з них не було голови.

Жаровня коштувала лише долар, тому Елоїза купила її разом з червоним капелюхом, прикрашеним пером. Вона почала шкодувати про покупку капелюха ще не доїхавши додому, і подумала, що, мабуть, комусь його подарує. Але вдома на неї чекав лист з лікарні, тож вона поставила жаровню в садку на задньому дворі, а капелюх поклала у комірчині при вході, й ніколи більше про них не згадувала.

Минали місяці, а з ними минало і бажання виходити з дому. День по дню вона ставала слабшою, і кожна днина приносила їй дедалі більше втрат. Вона перемістила ліжко на перший поверх, бо було боляче ходити, бо вона була надто змучена, щоб підніматися сходами, бо так було простіше.

Прийшов листопад, а з ним і усвідомлення того, що їй вже не побачити Різдва.

Є речі, які не можна просто викинути, речі, які не можна залишати, щоб їх знайшли твої близькі, коли тебе не буде. Речі, які треба спалити.

Вона взяла чорну картонну папку, набиту паперами, листами та старими фото, і вийшла у садок. Там вона наповнила жаровню опалими гілочками та паперовими пакетами, а тоді підпалила їх запальничкою для барбекю. Вона розгорнула папку лише коли розгорівся вогонь.

Почала з листів – з тих, які хотіла приховати від інших людей. Коли вона навчалась в університеті, був один викладач, з яким у неї зав’язались, так би мовити, стосунки, які доволі швидко стали вкрай сумнівними та недоладними. Усі його листи були скріплені докупи, і вона кидала їх один за одним у вогонь. Там також знайшлося їхнє спільне фото, яке вона відправила в жаровню насамкінець, спостерігаючи, як те звивається й чорніє.

Вона простягнула руку по наступний предмет у картонній папці, коли збагнула, що не пам’ятає, як звали викладача, яку дисципліну він викладав або чому їхні стосунки вплинули на неї так болісно, що вона перебувала в глибокій депресії увесь наступний рік.

Наступним предметом був знімок її старої собаки Лессі, на якому вона лежить горілиць біля дуба на задньому дворі. Минуло сім років од смерті Лессі, а дерево досі стояло там, тепер вже голе у листопадовому холоді. Фото полетіло до жаровні. Вона любила цю собаку.

Поринувши у спогади, вона поглянула на дерево… Та дерева на задньому дворі не було.

Не було навіть пня – лише зів’ялий листопадовий газон, присипаний опалим листям сусідських дерев.

Елоїза це бачила, але її не хвилювала втрата глузду. Вона силувано піднялась і пішла у дім. Як і останнім часом, зараз її вразило власне відображення у дзеркалі. Волосся таке тонке й рідке, а обличчя таке худе і виснажене.

Вона взяла папери зі столика біля свого імпровізованого ліжка: лист від онколога лежав зверху, а під ним – дюжина сторінок із цифрами й словами. Там були ще папери – усі з логотипом лікарні на першій сторінці вгорі.

Їх вона теж забрала і на додаток захопила лікарняні рахунки. Страховка покривала чимало, але не все.

Вона знову вийшла надвір, спиняючись у кухні, щоб передихнути.

Жаровня стояла на місці, тож вона відправила папери з лікарні у полум’я і дивилася, як документи буріють, чорніють, і як золу розносить листопадовий вітер.

Елоїза піднялася, коли догоріли рештки паперів, і повернулася до будинку. Дзеркало у коридорі показало їй Елоїзу вже знайому, але водночас нову: вона мала густе коричневе волосся і усміхалася до себе з відображення так, наче любила життя і випромінювала спокій.

Елоїза пішла до комірчини в коридорі. Там, на полиці, лежав червоний капелюх. Вона його ледь пам’ятала, та все ж одягнула, побоюючись, що на тлі червоного її обличчя виглядатиме блідим і хворобливим. Вона поглянула у дзеркало. Відображення її цілком влаштувало. І вона заломила капелюха набакир.

А надворі холодним листопадовим повітрям пливли останні клуби диму із чорної зміїної жаровні.

Груднева історія

Літо надворі важке, але принаймні можна спати в парку, не помираючи від холоду. Зима інакша. Зима може загрожувати смертю. Та навіть якщо не загрожує, холод все одно сприймає тебе, як свого особливого безхатнього друга, і проникає у кожну частину твого життя.

Донна навчилася цього у старожилів. «Головний трюк полягає у тому, – казали вони їй, – щоб спати де тільки можна вдень. Наприклад, на кільцевій лінії метро – купуєш квиток і катаєшся собі весь день, дрімаючи в вагоні. Підходять також ті дешеві кав’ярні, де не проти, щоб вісімнадцятирічна дівчина, придбавши за п’ятдесят пенсів чашку чаю, куняла в кутку годинку, а то й три, за умови, що вона має більш-менш пристойний вигляд. А от вночі треба рухатися, бо температура стрімко падає, а теплі місця зачиняють свої двері, замикають їх на замок і гасять світло».

Була дев’ята вечора, і Донна рухалася. Вона трималася світла і не соромилась просити грошей. Більше не соромилась. Люди завжди могли відмовити, і здебільшого так і траплялося.

Жінка на розі не здавалася їй аніскілечки знайомою. Якби було інакше, вона б не підійшла до неї. Найбільшим страхом Донни було те, що хтось із Біддендена побачить її такою: вона відчувала сором і боялася, що про це дізнається мама (яка ніколи не була говіркою, і коли почула про смерть бабусі, тільки й сказала: «Туди їй і дорога»), а потім розкаже татові, і він може приїхати, щоб відшукати її та спробувати відвезти додому. Це б зламало Донну. Вона не хотіла його більше бачити.

Жінка на розі спантеличено спинилась і роззирнулася довкола, неначе заблукала. Іноді у заблукалих можна випросити дріб’язок, якщо розповісти їм, як кудись дійти.

Донна підійшла ближче і спитала:

– У вас не знайдеться трохи дрібних грошей?

Жінка поглянула на неї зверху вниз. А тоді вираз її обличчі змінився і вона виглядала так, наче… У цей момент Донна зрозуміла розхоже кліше, зрозуміла, чому інші б сказали, що «вона виглядала так, наче побачила привида». Бо саме так вона й виглядала. Жінка мовила:

– Ти?

– Я? – здивувалась Донна.

Якби вона впізнала жінку, то може б відійшла, а може й навіть утекла б, але вона її не знала. Жінка чимось нагадувала маму Донни, але її обличчя виглядало більш добрим, ніжним і округлим, тоді як мамине здавалося змученим. Через щільний чорний зимовий одяг і товсту вовняну шапку з помпоном було важко розгледіти, як вона насправді виглядала, але її волосся під шапкою мало такий самий морквяний колір, як у Донни.

– Донна? – спитала жінка.

Донна збиралася втекти, але передумала. Вона залишилася стояти на місці й мовчала, бо все це видавалося їй надто божевільним, неймовірним та безглуздим.

Жінка продовжила:

– О Боже. Донно. Це ж ти, правда? Я пам’ятаю.

Вона замовкла. Здавалося, немов вона стримувала сльози.

Донна дивилася на жінку, коли неймовірна, безглузда думка заполонила її голову, і вона запитала:

– Ти та, хто я думаю?

Жінка кивнула.

– Я – це ти, – мовила вона. – Або та, ким ти станеш. Одного дня. Я йшла цією дорогою, згадуючи, як мені було, коли я… коли ти…

І вона знову замовкла.

– Послухай. Так буде не завжди. Навіть не дуже довго. Просто не роби дурниць. Не роби нічого безповоротного. Я обіцяю, що все буде добре. Як кажуть у цих відео на ютубі, знаєш? «Все зміниться на краще».

– Що таке ю-туб? – спитала Донна.

– О серденько, – відказала жінка.

А тоді обійняла Донну, притиснулась до неї і не відпускала.

– Ти забереш мене додому? – запитала Донна.

– Не можу, – відповіла жінка. – Для тебе ще немає дому. Ти поки не зустріла людей, які допоможуть тобі знайти притулок чи роботу. Поки не зустріла того, хто врешті-решт стане твоїм чоловіком. І ви обоє знайдете оселю, яка буде безпечною для вас і ваших дітей. Десь, де тепло.

Донна відчула, як усередині клекотів гнів.

– Для чого ти мені про це розказуєш? – спитала вона.

– Щоб ти знала, що все зміниться на краще. Щоб дати тобі надію.

Донна відступила крок назад.

– Я не хочу надії, – відказала вона. – Я хочу бути в теплі. Хочу мати дім. Зараз, а не через двадцять років.

На спокійному обличчі з’явилася образа.

– Це буде швидше, ніж через двад…

– Мені байдуже! Сьогодні цього не буде. А мені нікуди йти. І я змерзла. В тебе є якийсь дріб’язок?

Жінка кивнула.

– Зачекай, – мовила вона.

Вона відкрила сумочку і вийняла двадцятифунтову купюру. Донна взяла її, але гроші були не схожі на жодну відому їй валюту. Вона повернулася до жінки, щоб запитати щось, але її вже не було, як і не було грошей, коли Донна знову поглянула на свою руку.

Вона стояла здригаючись. Гроші зникли так, наче їх ніколи й не було. Але дещо у неї залишилося: вона знала, що одного дня все зміниться на краще. Врешті-решт. І вона знала, що не треба було робити дурниць. Не треба було купувати останній квиток на метро, просто щоб кинутися на шпали, коли поїзд буде так близько, що вже не встигне вдарити по гальмах.

Зимовий вітер був кусючий – він кусав і гриз її аж до кісток, та однак вона помітила, як щось здійнялося в повітря перед дверима крамниці. Вона схилилась і підняла п’ятифунтову купюру. Мабуть, завтра буде легше. Їй більше не треба було вдаватися до того, про що вона думала.

Грудень міг означати смерть, коли у тебе нема дому.

Але не цього року. Не сьогодні.