Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Він спіткнувся, зачепившись ногою за бордюр, а тоді підвівся і вдивився крізь туман у розмите світло ліхтарів. Близько – аж надто близько – проїхав і зник автомобіль, забарвивши туман у малиновий колір задніх вогнів.

«Старий-добрий дім», – подумав він з ніжністю й одразу ж неабияк здивувався від того, що прийняв Бекенхем як щось «старе». Він тільки-но приїхав сюди. Тут можна було пристати на якийсь час, а потім поїхати далі. Такий був план, хіба ні?

Однак думка про чоловіка, який звідкись тікав («Гадаю, то був лорд чи герцог», – подумав він, задоволений таким образом), застрягла і крутилася в його голові, мов вступ до пісні.

– Я замість керувати світом краще напишу якусь пісню, – сказав він вголос, щоб оцінити, як звучать слова.

Приставивши чохол з гітарою до стіни, він сягнув рукою до кишені свого вовняного пальта, дістав огризок олівця та простенький записник, і занотував їх. Він сподівався, що незабаром знайде гарне двоскладове слово замість «якусь».

Після цього він пішов протискатися у паб. Всередині його зустріла тепла, п’янка атмосфера та звичні для паба гомін і гамір. Хтось гукнув його, і він помахав у відповідь блідою рукою, показавши спершу на годинник, а потім на сходи. Від сигаретного диму повітрям ширилося сизе сяйво. Він раз глибоко прокашлявся, а тоді й сам захотів сигарету.

Він піднімався сходами, вкритими подертим червоним килимом, тримаючи чохол з гітарою, мов зброю і з кожним кроком забуваючи все те, що було в його голові до повороту на Хай-стріт. Спинився у темному коридорі, перш ніж відчинити двері до верхньої зали паба. Гудіння голосів та дзвін келихів вказували на те, що всередині вже зібралося кілька людей – одні чекали, інші працювали. Хтось налаштовував гітару.

«Чудну?» — подумав молодик. «У цьому слові два склади».

Він прокрутив слово в голові кілька разів, а тоді вирішив, що зможе знайти щось краще, щось більше, щось вдаліше для світу, який мав намір завоювати, і, пошкодувавши лише мить, відкинув його назавжди та увійшов до зали.

Закінчення жіночого роду

Моя люба,

дозвольте почати цей лист, цю прелюдію до дійства, офіційно, з освідчення, як у старі добрі часи: я вас кохаю. Ви мене не знаєте (проте ви мене бачили, всміхалися мені, клали монетки у мою долоню). А я вас знаю (хоча й не так добре, як мені хотілося б. Я хочу бачити ранішній трепіт ваших повік, коли ви розплющуєте очі, помічаєте мене і всміхаєтесь. Хіба це не блаженство?). Тому зараз я освідчуюсь вам ручкою на папері. Повторюю ще раз: я вас кохаю.

Я пишу цього листа англійською – вашою рідною мовою, якою я теж володію, і досить непогано. Кілька років тому я відвідував Англію і Шотландію. Я ціле літо стояв на Ковент-Гарден, окрім того місяця, коли проходив Единбурзький фестиваль – тоді я був в Единбурзі. Серед людей, які кидали гроші у мою коробку в Единбурзі, були актор Кевін Спейсі та американська телезірка Джеррі Спрінгер, який приїхав в Единбург на оперу про своє життя.[55]55
  Мова йде про британський мюзикл під назвою «Джеррі Спрінгер: Опера», заснований на реаліті-шоу телеведучого.


[Закрыть]

Я дуже довго відкладав написання цього листа, хоча хотів його написати і вже неодноразово складав текст у себе в голові. Про кого написати: про вас чи про мене?

Спершу про вас.

Я обожнюю ваше довге, руде волосся. При першій зустрічі я подумав, що ви танцівниця, і я досі вважаю, що у вас фігура, як у балерини. Ваші ноги, ваша постава, те, як ви тримаєте голову. Я здогадався, що ви іноземка, перш ніж почув вимову – вас видала усмішка. У нас люди усміхаються поривчасто – як сонце, що виходить та освітлює поля, а згодом знов ховається за хмарою. У нас усмішки коштовні, рідкісні. Втім, ви всміхалися без упину, так наче вас тішило все навколо. Ви усміхнулися ще ширше, ніж до того, коли побачили мене. Ви усміхнулися, і я відчув себе заблудлим, немов мала дитина у великому лісі, яка вже ніколи не знайде дороги додому.

Ще за молодих літ я збагнув, що очі легко видають людину. Деякі мої колеги по фаху вдягають темні окуляри чи навіть (цих я зневажливо висміюю за дилетантство) маски, що затуляють все обличчя. Та хіба маска годиться? Я ношу театральні лінзи, які придбав на американському веб-сайті майже за п’ятсот євро – вони закривають все око. Їхній колір, звичайно, темно-сірий, як камінь. Ці лінзи принесли мені більше ніж п’ятсот євро і вже не раз окупилися. З огляду на мою професію, можна подумати, що я, мабуть, бідний, та це не так. Вас, напевно, навіть здивувало, що я зміг стільки заробити. Проте мої потреби малі, а заробітки завжди дуже гарні.

Крім днів, коли йде дощ.

Втім, інколи і дощ не заважає. Ви, мабуть, помітили, любове моя, що інші з початком дощу дістають парасолі і втікають. А я зостаюсь на місці. Завжди. Просто стою й не рухаюсь. Це робить виступ переконливішим.

А це такий же виступ, як і ті, в яких я брав участь, коли був актором театру, асистентом фокусника чи навіть танцюристом. (Саме тому я так добре знаюся на фігурах танцівниць.) Я завжди сприймав публіку як окремих людей. Виявляється, так робили всі актори і танцюристи, окрім короткозорих, для яких публіка виглядала розмитою плямою. Я добре бачу навіть крізь контактні лінзи.

– Ви бачили вусаня у третьому ряду? – говорили ми. – Він так хтиво витріщається на Міно.

А Міно відповідала:

– Так, пам’ятаю. Зате жінка біля проходу – та, що схожа на німецького канцлера – вже клює носом.

Якщо хоч одна людина засне, можна втратити всю аудиторію, тому решту вечора ми виступали для жінки середніх років, єдиним бажанням якої було поринути у сон.

Вдруге ви стояли біля мене так близько, що я відчував запах вашого шампуню. Він мав аромат квітів і фруктів. В моїй уяві, Америка – це країна жінок, від яких віє квітами й фруктами. Ви розмовляли з молодиком із університету. Ви скаржилися на те, яка складна наша мова для американців.

– Я розумію, звідки рід у чоловіка чи жінки, – казали ви. – Але чому стілець – це він, а голуб – вона? Чому в статуї має бути закінчення жіночого роду?

На цих словах молодик розсміявся і показав прямо на мене. Хоча насправді, коли проходиш площею, про мене складно щось сказати. Моя мантія нагадує старий потертий мармур з патьоками води й лишайником, а шкіра виглядає як граніт. Якщо не ворухнусь, я лише камінь і постаріла бронза, а я не ворушусь, якщо нема потреби. Я просто стою.

Є люди, які можуть дуже довго стояти на площі навіть у дощ, тільки щоб побачити, що я робитиму. Вони не можуть заспокоїтись, поки не впевняться, що я жива істота, а не каменюка. Невпевненість – це пастка, що затримує людей, як клейка полапка – мишей.

Щось я про себе забагато пишу. Зрештою, це не лише лист-знайомство, а й любовне послання. Я маю писати про вас. Про вашу усмішку. Про ваші зелені-зелені очі.

(Ви не знаєте справжнього кольору моїх очей, але я вам скажу: у мене карі очі.) Ви любите класичну музику, проте на вашому айподі-нано також є пісні «АВВА» і «Kid Loco». Ви не використовуєте парфуми. Здебільшого ви носите стару зручну білизну, проте у вас є один комплект червоної білизни з мереживом, що його ви одягаєте, коли є особливий привід.

Люди спостерігають за мною на площі, проте око реагує лише на рух. Я досконало опанував крихітні рухи – настільки крихітні, що перехожий ледь може визначити, бачив він щось чи ні. Правда ж? Часто люди не помічають того, що не рухається. Очі і бачать його, і ні, бо ігнорують нерухоме. У мене людська подоба, але я не людина. Тому для того, щоб люди мене побачили, щоб подивилися на мене, щоб перестали ковзати неуважним поглядом, я змушений робити крихітні рухи. Тоді і тільки тоді вони мене помічають, хоч і не завжди розуміють чому.

Ви для мене як код, який я маю розшифрувати, або головоломка, яку маю розв’язати. Чи пазл, який треба зібрати докупи. Я гуляю вашим життям і стою нерухомо на межі власного. Мої жести – статуарні, точні – доволі часто неправильно сприймають. Я хочу вас. Однозначно хочу.

У вас є молодша сестра. Вона має профілі на «MySpace» і «Facebook». Ми переписуємось час від часу. Люди часто думають, що існування середньовічної статуї обмежується п’ятнадцятим століттям. Втім, це не так: у мене є кімната, є ноутбук. На моєму комп’ютері стоїть пароль. Я піклуюся про свою кібербезпеку. У вас у якості паролю вказане власне ім’я. Це небезпечно. Будь-хто може залізти до вашої пошти, переглянути ваші фото, відтворити ваші інтереси за історією веб-пошуку. Наприклад, хтось, кому цікаво і небайдуже, може провести багато годин за складанням детальної схеми вашого життя, з’єднуючи людей на фото з іменами в листах. Не так вже й складно відтворити чиєсь життя за допомогою комп’ютера або повідомлень на мобільному. Не складніше, ніж розгадати кросворд.

Пам’ятаю мить, коли я зрозумів, що ви дивилися на мене і тільки на мене, коли пересікали площу. Ви зупинялися і милувались. Якось ви побачили, як я ворухнувся перед дитиною, і сказали жінці, яка прийшла з вами – так, щоб було чутно, – що я, можливо, справжня статуя. Для мене це найкращий комплімент. У мене, звичайно, є багато різних стилів руху – я можу рухатись, мов годинниковий механізм, з дрібними сіпаннями та ривками, а можу рухатись, як робот або автомат. А ще можу вдавати з себе статую, що оживає, пробувши сотні років каменем.

Я чув, ви часто говорили про те, яке красиве це маленьке місто. Про те, що для вас стояти всередині прекрасної старої церкви з вітражними вікнами – це як потрапити до калейдоскопа з коштовностями. Як потрапити до ядра сонця. А ще вас турбує мамина хвороба.

Під час навчання в університеті ви працювала кухарем, тому кінчики ваших пальців вкриті рубцями від тисячі дрібних порізів.

Я люблю вас і тому хочу знати про вас все. Ці знання зближують мене з вами. Ви збиралися приїхати сюди з хлопцем, але він розбив вам серце, та ви все одно приїхали йому на зло і все одно всміхались. Я заплющую очі і бачу вашу усмішку. Я заплющую очі і бачу, як ви широким кроком перетинаєте площу, і голуби розлітаються на вашому шляху. Наші жінки ходять інакше. У них крок невпевнений, за винятком танцюристок. А уві сні у вас тремтять вії. Ви торкаєтеся щокою подушки і поринаєте у сон.

Мені сняться дракони. Коли я був малим, мені розказували в притулку, що під Старим містом живе дракон. Я уявляв, як він звивається, наче чорний дим попід будинками, заповзаючи в тріщини у підвалах. Таким я уявляв дракона і таким я зараз уявляю своє минуле – як чорного дракона, створеного з диму. Під час виступів мене поглинає дракон і я стаю частиною минулого. Мені сімсот років.

Один король змінює іншого. Армії приходять і зазнають поразки або перемагають і повертаються додому, а після них залишаються лише понівечені будівлі, вдови і байстрюки, а також статуї, дракон із диму та минуле.

Слова словами, та насправді статуя, яку я імітую, зовсім не звідси. Вона стоїть перед церквою у південній Італії і зображає чи то сестру Івана Хрестителя, чи то місцевого можновладця, який подарував її церкві, переживши чуму, чи то ангела смерті.

Я уявляв вас, моя люба, абсолютно непорочною, такою, як я, проте одного разу довідався, що ваші червоні мереживні трусики потрапили на дно кошика для білизни, і після ретельного огляду я впевнився, що напередодні ви втратили цноту. Тільки вам відомо з ким, адже ви не згадували про цю пригоду в листах, відправлених додому, і не робили жодних натяків у своєму онлайн-журналі.

Якось маленька дівчинка поглянула на мене, а тоді повернулася до мами і спитала:

– Чому вона така нещасна? (Звичайно, це переклад на англійську. Дівчинка мала на увазі статую, тому вжила жіночий рід.)

– Чому ти думаєш, що вона нещасна?

– А чому б іще люди вдавали з себе статуї?

Її мати усміхнулась.

– Мабуть, вона нещасна в коханні, – відповіла мати.

Я не був нещасним у коханні. Я просто чекав, доки все буде так, як годиться, а це різні речі.

У мене є час. Він є завжди. Це дар, який я отримав, зображаючи статую – власне, тільки один з дарів.

Часом ви дивились на мене й всміхались, коли проходили повз, а часом приділяли не більше уваги, ніж будь-яким іншим предметам. Насправді я вражений, як мало уваги ви або будь-хто інший приділяє чомусь нерухомому. Ви прокинулись вночі, підвелись, пішли в маленьку вбиральню, помочились, а тоді повернулись назад до ліжка і знову спокійно заснули. Ви б не помітила щось цілком нерухоме, правда? Щось таке, що сховалось в пітьмі.

Якби я міг, то зробив би папір для цього листа зі свого тіла. Я думав про те, щоб змішати чорнило зі своєю кров’ю або слиною, та передумав. Є така штука, як перебільшення, а все ж велике кохання вимагає благородних жестів, згодні? Я не звик до благородних жестів. Я краще знаюся на дрібних жестах. Одного разу я налякав малого аж до крику самою лише усмішкою, бо він був певен, що я мармуровий. Саме маленькі жести закарбовуються в пам’яті.

Я кохаю вас, я хочу вас, я не можу без вас. Я ваш, а ви моя. Ну ось. Я освідчився вам у коханні.

Сподіваюся, що скоро ви про це дізнаєтесь. І тоді ми будемо разом навіки. За мить ви розвернетеся і відкладете листа. Я поряд, навіть зараз, у цій старій квартирі з персидськими килимами на стінах.

Ви надто часто проходили повз.

Досить.

Я тут, з вами. Я тут прямо зараз.

Коли ви відкладете листа, коли ви обернетеся і обведете поглядом цю стару кімнату, а у ваших очах читатиметься радісне полегшення чи жах…

Я ворухнуся лише трішки. І ось тоді, нарешті, ви мене помітите.

Дотримання формальностей

Знаєте, мене не запросили на хрестини. Ви порадили б

    не перейматись.

Але саме на маленьких формальностях тримається світ.

Моїм дванадцяти сестрам принесли запрошення в руки

Лакеї. Я подумала: «Мабуть, мій лакей загубився».

До мене рідко доходять запрошення. Люди більше не

    лишають

візитівок.

А як навіть хотіли залишити, я казала, що мене немає

вдома.

Бо ж ці нові покоління геть не знають про гарні

манери.

Вони їдять, не стуляючи писків. Та перебивають.

Манери – це все. І формальності. Коли ми втрачаємо

    їх —

Ми втрачаємо все. Без них ми все одно, що

мертві.

Безладні істоти. Молодь мусить опановувати ремесло,

каменярство або прядіння,

Має знати своє місце і не покидати його. Бути на очах

і мовчати. Одразу, щойно на неї цикнуть.

Моя наймолодша сестра завжди спізнюється і перебиває.

    Я ж —

сама пунктуальність.

Я попереджала: запізнюєшся – не чекай добра.

    Попереджала,

ми тоді ще спілкувались, а вона тоді слухала.

Попереджала, а вона лиш сміялась у відповідь.

Може, я й не мала приходити, раз не отримала

запрошення.

Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому

Їх не навчити.

Люди – це мрії, незручності і витріщання. Вони

колють пальці,

Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,

    як

могила.

Спокійна, мов троянди без шипів. Або білі лілії.

    Людей

слід провчати.

Ну звісно, сестра запізнилась. Пунктуальність —

ввічливість королів.

А ще – запрошення всіх потенційних хресних на

хрестини.

Уявіть, вони думали, я померла. Може, це й так.

Я не пам’ятаю.

І все ж, вони мали дотриматись формальностей.

Зі мною її майбутнє було б таким приємним і гарним.

Вісімнадцяти років достатньо. Цілком достатньо.

Після цього життя летить шкереберть: встряють

    сердечні справи та інші

небажані речі.

Хрестини – галасливий обряд, безладний і гамірний.

Такий самий жахливий, як і весілля. Запрошення

    губляться. Ми сваримося

через першість та подарунки.

Вони б запросили мене на похорони.

Спляча і веретено

Найближче королівство було на відстані пташиного польоту, проте навіть птахи туди не залітали. Високий гірський хребет, що розділяв два королівства, був нездоланним як для птахів, так і для людей, а тому вважався неприступним.

Чимало підприємливих купців з обох боків гір відправляли людей на пошуки гірського перевалу, який збагатив би того, хто мав над ним контроль. Доримарський шовк могли б доставити у Кенселер за кілька місяців, а то й тижнів, а не років. Втім, перевалу не було, а тому хоч королівства і мали спільний кордон, ніхто його не перетинав.

Навіть сильні та витривалі гноми, в чиїх жилах текла кров, змішана з магією, не могли підкорити гірський хребет.

Та це не стало їм на заваді. Гноми вирішили перетнути хребет не зверху, а знизу.

* * *

Три гноми гуртом хутко рухались темними проходами під горами:

– Хутчіш, хутчіш! – підганяв гном у хвості. – Ми маємо купити їй найліпшу шовкову тканину в Доримарі. Якщо ми не поквапимось, тканину продадуть, і доведеться нам купувати їй якусь простішу.

– Ми знаємо це, знаємо! – відказав гном, що йшов попереду. – А ще ми маємо купити скриню, щоб доставити тканину бездоганно чистою.

Середній гном мовчав. Він цілковито зосередився на тому, щоб не впустити та не загубити камінь, який міцно тримав у руках. То був рубін завбільшки з куряче яйце, грубо висічений з гірської породи. Після огранювання і закріплення він буде вартий королівства, і тоді вони легко виміняють за нього найкращий шовк Доримару.

Гномам не спадало на думку подарувати молодій королеві те, що вони самі вирили з-під землі. Це було б надто просто, надто буденно. Саме відстань робить подарунок чарівним – принаймні так вважали гноми.

* * *

Того дня королева прокинулася рано.

– Наступного тижня, – промовила вона. – Наступного тижня я вийду заміж.

Це здавалося нереальним і вкрай фатальним. Вона подумала, що станеться після заміжжя. «Якщо життя – це вибір, то заміжжя – це кінець життя», – вирішила вона. Рівно через тиждень у неї більше не буде вибору. Вона правитиме своїм народом. Вона матиме дітей. Можливо, вона помре під час пологів, можливо, від старості, а може, поляже в бою. Так чи інакше, кожна мить наближатиме її до неминучої смерті.

Вона чула, як теслярі на луках біля замку майстрували лави, щоб її народ міг бути присутнім на шлюбній церемонії. Кожен удар молотка звучав наче приглушене биття велетенського серця.

* * *

Три гноми вибралися з нори на березі річки і один за одним полізли вгору, на луку. Вони видерлися на гранітну брилу, потягнулися, відштовхнулися, стрибнули і знову потягнулись. А потім рвонули на північ до купки крихітних будівель, які утворювали село Гіфф, а точніше, до сільського трактиру.

Трактирник був їхнім приятелем: вони, як завжди, принесли йому пляшку кенселерського вина – густо-червоного, солодкого, з насиченим смаком, не те що терпкі каламутні вина тутешніх країв. Він мав їх нагодувати, показати шлях і дати поради.

Трактирник – тулуб його був, мов діжка, а борода кошлата і руда, як хвіст лисиці – стояв за стійкою в пивній. Був ранній ранок, і гноми звикли, що в цей час у приміщенні народу катма, однак зараз тут сиділо не менше трьох десятків людей і ніхто не виглядав щасливим.

Гноми, які збиралися тихенько прошмигнути до порожнього трактиру, привернули увагу всіх відвідувачів.

– Гудместер Фоксен, – привітався найвищий гном.

– Хлопці, – сказав трактирник, який думав, що гноми – це хлопчики, хоча вони були вчетверо, а то й уп’ятеро старші за нього. – Я знаю, що ви лазите гірськими перевалами. Нам треба вибратися звідси.

– У чому справа? – запитав найнижчий гном.

– Сон! – випалив п’яниця, який сидів біля вікна.

– Пошесть! – мовила гарно вбрана жінка.

– Загибель! – вигукнув мідник, подзенькуючи каструлями. – До нас іде загибель!

– Ми прямуємо до столиці, – сказав найвищий гном, завбільшки з дитину і без бороди. – Що то за пошесть?

– То не пошесть, – мовив п’яниця, котрий сидів біля вікна. На його довгій сивій бороді були жовті плями від пива та вина. – Кажу ж вам, то сон.

– Як сон може бути пошестю? – запитав найнижчий гном, який не мав бороди.

– Відьма! – відповів п’яниця.

– Зла фея, – поправив товстощокий чоловік.

– А я чула, що вона була чаклункою, – втрутилась кельнерка.

– Ким би вона не була, – відказав п’яниця, – її не запросили на родини.

– Дурниці, – сказав мідник. – Вона б однаково прокляла принцесу, запросили б її на іменини чи ні. Вона була однією з так званих лісових відьом, яких винищували тисячу років тому, і то однією з найгірших. Вона прокляла дитину з народження: коли дівчинці виповниться вісімнадцять, вона має вколоти пальця і заснути навіки.

Товстощокий витер чоло. Він весь спітнів, хоча в приміщенні було не жарко.

– Казали, що вона мала померти, але інша, добра фея, пом’якшила її магічний смертний вирок і замінила смерть на сон. Чарівний сон, – додав він.

– Отже, – продовжив п’яниця, – вона якось там вколола того пальця і заснула. А тоді й інші люди в замку – король і королева, м’ясник і пекар, доярка і фрейліна – всі як один поснули. І жоден з них аніскілечки не постарів, відколи заплющив очі.

– А ще там були троянди, – додала кельнерка. – Троянди, якими обростав замок. І ліс, який розрісся так, що через нього більше не пройти. Це було, мабуть, років сто тому?

– Шістдесят. Ну, може, вісімдесят, – сказала жінка, яка досі мовчала. – Я знаю, бо моя тітка Летиція пам’ятала, як це все сталося в її дитинстві, а їй було не більше сімдесяти, коли вона померла від клятої дизентерії наприкінці літа всього п’ять років тому.

– …а потім відважні чоловіки, – продовжила кельнерка. – Та й відважні жінки теж, кажуть, намагалися дістатися до замку, що стоїть посеред Екерського лісу, щоб розбудити принцесу, а разом з нею усіх сплячих. Проте всі вони загинули, бо загубилися у хащах, сконали від рук розбійників або наразилися на колючки трояндових кущів, які оточують замок…

– А як вони збиралися її будити? – запитав середній гном, досі міцно стискаючи камінь у руці, бо його цікавили лише суттєві речі.

– Так, як завжди, – відказала кельнерка і зайшлася рум’янцем. – Принаймні, так розповідали.

– Ясно, – мовив найвищий гном. – Отже, ляпнути миску холодної води в обличчя і крикнути «Вставай, бо все проспиш!»?

– Вона про поцілунок, – пояснив п’яниця. – Проте ніхто не підбирався аж так близько. Вже шістдесят років пробують, а може й більше. Кажуть, що відьма…

– Фея, – встряв гладун.

– Чаклунка, – виправила кельнерка.

– Хай ким би вона була, – продовжив п’яниця, – а вона досі там. Такі ходять чутки. І якщо ви підійдете зовсім близько, якщо проберетесь крізь троянди, то неодмінно натрапите на неї. Вона стара, як світ і скажена, як собака – саме лихо, чари і погибель.

Найнижчий гном схилив голову набік.

– Отже, в замку є жінка, яка поринула в сон, і, можливо, відьма або фея. А звідки взялася та пошесть?

– Рік тому, – заговорив товстощокий, – вона спалахнула на півночі, за столицею. Я вперше довідався про неї від мандрівників, які прибули зі Стіду, що біля Екерського лісу.

– У містах почали засинати люди, – додала кельнерка.

– Багато людей засинає, – відказав найвищий гном.

Гноми рідко сплять: максимум двічі на рік, по кілька тижнів зразу. Проте за своє довге життя він спав достатньо разів, щоб не вважати сон чимось особливим або незвичним.

– Вони засинають просто серед білого дня і більше не прокидаються, – пояснив п’яниця. – Погляньте на нас. Ми втекли сюди з рідних містечок. У кожного з нас є брати, сестри, дружини і діти, які зараз сплять у будинках чи корівниках, а то й на верстаках.

– Пошесть шириться дедалі швидше, – мовила худа, рудоволоса жінка, яка раніше мовчала. – Тепер вона долає милю, а то й дві за день.

– Вже завтра вона буде тут, – сказав п’яниця, а тоді осушив свій бутель і показав трактирнику, щоб той налив ще. – Нам нікуди втікати. Завтра тут все огорне сон. Дехто з нас вирішив віддатися сп’янінню, перш ніж потрапити у лапи сну.

– Що страшного в тому, щоб заснути? – запитав найнижчий гном. – Це ж просто сон. Всі ми спимо.

– Підіть і подивіться, – відказав п’яниця.

Він захилив голову і випив зі свого бутля скільки зміг, а тоді поглянув на них ще раз каламутним поглядом, наче здивувався, що вони досі тут.

– Ну ж бо, вперед. Ходіть, самі подивіться.

Він проковтнув решту випивки, а потім схилив голову на стіл.

Гноми пішли і подивились.

* * *

– Сплять? – спитала королева. – Поясніть, що ви маєте на увазі. Як це, сплять?

Гном стояв на столі, так щоб дивитись королеві в вічі.

– Сплять, – повторив він. – Одні зіщулившись на підлозі. Інші навстоячки. Вони сплять у кузнях, за шиттям, на стільчиках біля корів. А в полях сплять тварини. І птахи теж сплять – ми бачили їх на деревах та в полях там, де вони попадали з неба й забилися чи покалічилися.

Королева була вбрана у весільну сукню, яка здавалася білішою за сніг. Навколо неї товпилися і метушилися служниці, фрейліни, кравчині та модистки.

– А чому тоді ви троє не заснули?

Гном стенув плечима. Він мав темну, рудувато-коричневу бороду, яка нагадувала королеві злого їжака, що вчепився гномові у підборіддя.

– Гноми – магічні створіння. Цей сон – теж витвір магії. Втім, прошу зауважити, я відчував сонливість.

– А далі що?

Вона була королевою, і тому допитувала його так, наче вони зосталися на самоті. Прислуга почала знімати сукню, забрала, склала і спакувала її, щоб потім пришити мереживо і стрічки, щоб сукня виглядала ідеально.

Завтра весілля королеви. Все мало бути ідеальним.

– Коли ми повернулися до трактиру Фоксена, всі відвідувачі спали – всі до одного. Зона дії чарів шириться по кілька миль за день.

Гори, що розділяли королівства, були неймовірно високими, але не надто широкими. Королева порахувала милі. Вона запустила білу руку у смоляне волосся і стала дуже серйозною.

– Як ти думаєш, – запитала вона гнома, – якби я пішла туди, то так само б заснула?

Він безсоромно почухав дупу.

– Ви проспали цілий рік, – відповів він. – А потім прокинулися жива-здорова. Тому якщо хтось із людей і здатен там не заснути, то це ви.

Надворі тим часом містяни вивішували прапори і прикрашали двері та вікна білими квітами. Столове срібло відполірували, а дітей запихували в діжки з теплою водою (найстаршого завжди мили першим, тому йому діставалась найтепліша і найчистіша вода) і терли жорсткою фланелівкою, аж їхні обличчя пашіли. Після чого занурювали і вимивали бруд за вухами.

– Боюся, завтрашнє весілля доведеться скасувати, – сказала королева.

Вона послала по карту королівства, позначила на ній найближчі до гір села і відправила посланців, щоб ті наказали жителям евакуюватися на узбережжя під страхом королівського гніву.

Вона послала по свого першого міністра і повідомила, що за її відсутності він відповідає за цілісність королівства.

Вона послала по свого нареченого і попросила його не засмучуватись. Сказала, що вони однаково одружаться, хоч він лише принц, а вона – королева, після чого лоскотала його під підборіддям і цілувала, доки він не всміхнувся.

Вона послала по свою коротку кольчугу. Вона послала по свій меч.

Вона послала по харчі і по свого коня, а тоді виїхала з палацу на схід.

* * *

Вона їхала цілий день, перш ніж на горизонті замайоріли примарні й далекі, наче хмари в небі, обриси гір, які окреслювали межі її королівства.

Гноми чекали на королеву в останньому трактирі біля підніжжя гір і завели її в глибокі тунелі, якими мандрували самі. Вона жила з ними, коли була ще дитиною, а тому не боялася.

Дорогою глибокими тунелями гноми мовчали, тільки раз за разом попереджали: «Пригни голову».

* * *

– Ви помітили, – запитав найнижчий гном, – що-небудь незвичайне?

У гномів були імена, але люди не повинні їх знати, бо такі речі вважалися святинею.

У королеви теж було ім’я, але тепер люди зверталися до неї не інакше, як «ваша величносте». Одним словом, з іменами в цій історії туго.

– Я помітив багато чого незвичайного, – відповів найвищий гном.

Вони були в трактирі Гудместера Фоксена.

– А ви помітили, що навіть серед усіх цих сплячих є те, що не спить?

– Я не помітив, – відповів середній за зростом гном, почесавши бороду. – Всі вони виглядають так само, як ми їх полишили. Дрімають, посхилявши голови, і дихають так слабо, що навіть ледь-ледь ворушиться павутиння, яким вони оплетені…

– Прядильники не сплять, – сказав найвищий гном.

Це була правда. Старанні павуки наплели павутиння від пальців до обличчя, від бороди до столу. Невеличка павутинка примостилася в глибокому декольте кельнерки, а борода пияка аж посіріла від шару павучих тенет. Павутиння колихалося на протязі від прочинених дверей.

– Цікаво, – мовив один із гномів, – вони помруть од голоду, чи є якесь магічне джерело енергії, яке підтримує у них життя на час тривалого сну?

– Думаю, друге, – відповіла королева. – Якщо, як ви кажете, сімдесят років тому ці чари наклала відьма, і ті, на кого вони подіяли, досі сплять, як Руда Борода під горою,[56]56
  Відсилка до легенди про Фрідріха І Барбароссу в інтерпретації братів Грімм.


[Закрыть] то це означає, що вони не постаріли і не вмерли, у тому числі від голоду.

Гноми закивали.

– Ви дуже мудра, – сказав гном. – Ви завжди були мудрою.

Королева скрикнула від переляку й несподіванки.

– Той чоловік, – мовила вона, показуючи пальцем. – Він подивився на мене.

То був товстощокий. Він повільно ворухнувся, подерши павутину, і повернув голову на її голос. Здавалося, чоловік справді поглянув на королеву, але очей не розплющив.

– Люди рухаються уві сні, – сказав найменший гном.

– Ага, – погодилася королева. – Рухаються. Але не так. Цей рух був надто повільним, надто напруженим, надто нарочитим.

– Або вам просто привиділось, – припустив гном.

Решта сонних голів теж, наче навмисно, повільно і напружено ворухнулись. Згодом усі обличчя дивилися на королеву.

– Ні, не привиділось, – сказав той самий гном. Це в нього була рудувато-коричнева борода. – Але ж вони дивляться на вас із заплющеними очима. У цьому немає нічого поганого.

Вуста сплячих заворушилися в унісон. Голосу не було – з сонних губ зринув лише тихий шепіт.

– Вони справді сказали те, що я почув? – запитав найнижчий гном.

– Вони сказали: «Мамо, настав мій день народження», – відповіла королева і здригнулась.

* * *

Вони не їхали на конях. Всі коні, яких вони минули, спали, стоячи в полях, і розбудити їх було неможливо.

Королева йшла швидко, а гноми рухалися вдвічі швидше, щоб не відставати.

Королева почала позіхати.

– Нахиліться до мене, – попросив найвищий гном. Вона послухалась. Гном ляснув її по обличчю. – Краще не засинати, – весело мовив він.

– Я тільки позіхнула, – виправдалась королева.

– Як думаєте, далеко ще до замку? – запитав найнижчий гном.

– Якщо я правильно пам’ятаю розповіді і карту, – мовила королева, – то Екерський ліс має бути десь за сімдесят миль звідси. Це три дні ходьби. – А тоді додала: – Мені сьогодні треба поспати. Я не витримаю ще три дні.

– Раз треба, то спіть, – погодилися гноми. – Ми розбудимо вас на світанку.

Тієї ночі королева лягла спати на скирті сіна посеред поля в оточенні гномів, які подумки гадали, чи прокинеться вона колись іще.

* * *

Замок в Екерському лісі виглядав, як сіра масивна споруда, заросла довгими в’юнкими трояндами. Вони спадали в рів, а звідти простягалися ледь не до найвищої вежі. З кожним роком троянди розросталися все далі й далі: біля стін замку зосталися лише засохлі, зів’ялі стебла і повзучі пагони зі старими, гострими як ніж колючками. А за п’ятнадцять футів вже густо росли молоді квітні кущі. В’юнкі троянди, живі та мертві, сплітались у коричневий кістяк, всіяний червоними цятками, від чого сірий замок видавався не таким вже й понурим.