Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

III
Порізи

Ось що тієї ночі дізнався Тінь, сидячи за кухонним столом із Мойрою і Олівером.

Тінь довідався, що Олівера не радувала і не задовольняла робота рекламного агента у Лондоні, тому він переїхав у село і дуже рано вийшов на пенсію за станом здоров’я. Спочатку заради розваги, а згодом все більше задля грошей він почав ремонтувати і перебудовувати стіни сухою кладкою. Як він пояснив, кладка стін – особливий вид мистецтва й майстерності, а ще вона допомагає залишатися в формі і, при правильному підході, є чудовим способом медитації.

– Раніше тут сотні людей займалися сухою кладкою стін. А зараз знайдеться від сили з десяток тих, хто знає, що робить. Все частіше для ремонту стін застосовують бетон чи шлакобетонні блоки. Суха кладка – це вмираюче мистецтво. Я б з радістю показав вам, що до чого. Це корисна навичка. Інколи, піднімаючи камінь, треба, щоб він сам вказав тобі, куди його покласти. Тоді його не зрушиш. Хоч танком бий, а не знесеш. Дивовижно.

Він дізнався, що кілька років тому, незадовго після того, як вони зійшлися з Мойрою, Олівер перебував у важкій депресії, проте останні кілька років він почувався дуже добре. Або, як він додав, досить добре.

Він дізнався, що Мойра була фінансово незалежною, що завдяки сімейному довірчому фонду їй та її сестрам не доводилось працювати, і що, незважаючи на це, вона вивчилась на вчителя, коли їй було майже тридцять. Вона більше не викладала, проте брала активну участь у справах села і провела успішну кампанію за те, щоб тут продовжували ходити автобуси.

Спостерігаючи за Олівером, Тінь зробив висновок, що той був чимось наляканий – дуже наляканий. Він запитав, що його так злякало і що Олівер мав на увазі, коли сказав, що за ним додому ішов чорний пес, але у відповідь той лише затинався і говорив щось недоладне. Певна річ, далі ставити питання Оліверу не було сенсу.

Ось що Олівер і Мойра дізналися про Тінь, поки сиділи за кухонним столом.

Практично нічого.

Вони подобалися Тіні. Він був недурним чоловіком; у минулому він довіряв людям, які його згодом зраджували, але йому подобалась ця пара і подобався запах їхнього дому – запах хлібної випічки, джему і каштанового поліролю, – тож він пішов спати в свою маленьку спальню, хвилюючись за низенького чоловіка з бакенбардами. А що як тією істотою, яку Тінь на мить помітив у полі, був не віслюк? Що як це все-таки був величезний пес? Що тоді?

Коли Тінь прокинувся, дощ вже ущух. Він пішов у порожню кухню і зробив собі тост. З саду зайшла Мойра, впустивши через кухонні двері порив холодного вітру.

– Гарно спалось? – запитала вона.

– Так. Навіть дуже.

Тіні наснилося, що він був у зоопарку. Його оточували якісь тварини, що сопіли і фиркали в своїх загонах. Він був дитиною і гуляв з мамою – його любили і оберігали. Він зупинився перед кліткою з левом, всередині якої сидів і помахував хвостом сфінкс – напівлев, напівжінка. Сфінкс усміхнувся до нього усмішкою матері. Тінь почув голос сфінкса – чіткий, теплий і котячий. Він мовив: «Знай себе».

«Я знаю себе», – відповів Тінь уві сні, тримаючись за ґрати клітки. За ними виднілася пустеля. Він бачив піраміди. Бачив тіні, що простяглися на піску.

«Тоді хто ти такий, Тіне? Від чого ти втікаєш? І куди біжиш? Хто ти такий?»

Після цього Тінь прокинувся, гадаючи, звідки виникло це питання і звідки виник сум за матір’ю, яка померла двадцять років тому, коли він був ще підлітком. Він досі відчував дивне заспокоєння, пригадуючи, як тримав мамину руку.

– Боюсь, Оллі сьогодні трохи нездужає.

– Прикро це чути.

– Так. Але що тут вдієш.

– Я дуже вдячний вам за кімнату. Гадаю, мені час вирушати.

Мойра сказала:

– Можете на дещо поглянути?

Тінь кивнув, а тоді вийшов за нею на вулицю і звернув за ріг будинку. Вона вказала на кущі троянд.

– На що це, по-вашому, схоже?

Тінь нахилився.

– На слід величезного собаки, – відповів він. – Як сказав би доктор Ватсон.

– Так, – відповіла вона. – Саме на це і схоже.

– Але навіть якщо тут водиться собака-привид, – сказав Тінь, – він не мав би залишати слідів, згодні?

– Якщо чесно, то я не спеціаліст у цих питаннях, – відказала Мойра.

– Колись у мене була подруга, яка могла б гарненько про це все розповісти. Але вона…

Мойра замовкла. А тоді, вже радісніше, мовила:

– Знаєте, в місіс Кемберлі, яка живе за два будинки звідси, є доберман. Оце сміхота.

Тінь був невпевнений, кого вона вважала сміхотою – місіс Кемберлі чи її собаку.

Події минулої ночі тепер здавалися йому менш тривожними та дивними і більш зрозумілими. Що з того, що якийсь дивний пес ішов за ними додому? Олівер просто налякався або був захоплений зненацька і знепритомнів від нарколепсії, від шоку.

– Що ж, піду приготую вам якісь харчі, поки ви не пішли, – мовила Мойра. – Варені яйця, щось таке. Вони вам знадобляться у дорозі.

Вони рушили до будинку. Мойра пішла щось прибрати, а тоді повернулася стривожена.

– Олівер зачинився у ванній, – повідомила вона.

Тінь не знав, що сказати.

– Знаєте, чого я хочу? – продовжила вона.

– Ні.

– Я хочу, щоб ви з ним поговорили. Хочу, щоб він відчинив двері. Хочу, щоб він заговорив зі мною. Я чую, що він там. Я чую його.

А тоді додала:

– Сподіваюсь, він не ріже себе знову.

Тінь пішов назад у коридор, став біля дверей ванни і гукнув Олівера.

– Ви чуєте мене? З вами все гаразд?

Тиша. Зсередини ні звуку.

Тінь поглянув на двері. Вони були зроблені з цільного дерева. Це був старий будинок, а їх тоді будували гарно, на віки. Коли Тінь ходив у ванну цього ранку, він помітив, що двері замикались на гачок. Він натиснув на дверну ручку, а тоді вгатив плечем у двері. Вони відчинилися під звук розколотого дерева.

У в’язниці він бачив, як помер чоловік, якого зарізали в безглуздій суперечці. Він згадав, як кров розтеклася навколо його тіла, яке лежало в дальньому кутку двору для прогулянок. Видовище було не з приємних, проте Тінь змусив себе подивитися і не відводити погляду. Здавалося, що відвернутися було б неповагою.

Олівер лежав голий на підлозі ванної. Його шкіра виглядала блідою, а груди і пах вкривало густе, темне волосся. В руках у нього було лезо від старезної бритви. Ним він порізав руки, груди вище сосків, внутрішню сторону стегон та член. Сліди крові були на тілі, на чорно-білому лінолеумі та на білій емалі ванної. Оліверові очі були круглі й широкі, як у птаха. Тінь зауважив, що погляд був спрямований прямо на нього, проте він сумнівався, що Олівер його бачить.

– Оллі? – почувся голос Мойри з коридору.

Тінь збагнув, що заступив прохід і завагався: він був невпевнений, чи їй слід було бачити те, що робилося на підлозі.

Тінь зняв з вішалки рожевий рушник і обгорнув ним Олівера. Це привернуло увагу низенького чоловіка. Він закліпав, так ніби бачив Олівера вперше, а тоді сказав:

– Пес. Це для пса. Його треба годувати, розумієте? Ми подружились.

Мойра мовила:

– Боже мій милостивий.

– Я викличу швидку допомогу.

– Будь ласка, не робіть цього, – сказала вона. – 3 ним все буде добре, якщо він залишиться зі мною вдома. Я не знаю, що… прошу вас.

Тінь підняв Оллі, сповитого рушником, переніс його до спальні, мов дитину, а тоді поклав на ліжко. Мойра йшла поруч. Вона взяла айпад, який лежав біля ліжка, і торкнулася екрана – заграла музика.

– Дихай, Оллі, – промовила вона. – Не забувай дихати. Все буде добре. З тобою все буде добре.

– Не те щоб я міг дихати, – сказав Олівер слабким голосом. – Ні. Проте я відчуваю своє серце. Відчуваю, як воно б’ється.

Мойра стисла його руку і сіла на ліжко, тож Тінь залишив їх наодинці.

Коли Мойра зайшла до кухні – рукави в неї були закасані, а руки пахли антисептиком, – Тінь сидів на дивані і читав путівник по тутешніх місцях для прогулянок.

– Як він?

Вона стенула плечима.

– Вам треба когось до нього викликати.

– Згодна.

Вона стояла посеред кухні і роззиралася довкола, наче не могла вирішити, в який бік повернутись.

– Вам… Цей, вам обов’язково йти сьогодні? Вас чекають якісь справи?

– Ніхто ніде на мене не чекає.

За якусь годину її обличчя зовсім змарніло.

– У попередні рази подібне тривало кілька днів, але потім все було добре. Депресія минає швидко. То я просто хотіла би поцікавитись, чи не могли б ви, ну, затриматися в нас? Я дзвонила сестрі, але вона зараз якраз переїжджає. А сама я не впораюсь. Справді не впораюсь. Не цього разу. Але я не проситиму залишитись, якщо на вас хтось чекає.

– Ніхто на мене не чекає, – повторив Тінь. – Я затримаюсь. Але думаю, що Оліверу потрібна допомога спеціаліста.

– Так, – погодилася Мойра. – Потрібна.

Лікар Скателок прийшов під вечір. Він був другом Олівера і Мойри. Тінь не знав, чи й досі в Британії лікаря можна викликати додому, чи той просто заскочив у гості. Лікар зайшов у спальню і вийшов через двадцять хвилин.

Він підсів до Мойри за кухонний стіл і сказав:

– Ситуація не критична. По суті, це підсвідомий крик про допомогу. Якщо чесно, практично все, що ми можемо зробити для нього в лікарні, ви можете зробити вдома, як-от обробити порізи. Раніше в нашому відділенні було з десяток медсестер. Тепер його хочуть закрити й передати муніципалітету.

Лікар Скателок мав рудувате волосся і був одного зросту з Тінню, проте виглядав більш довгов’язим. Він нагадав йому хазяїна паба, і Тінь задумався, чи не були ці двоє родичами. Лікар нашкрябав кілька рецептів, і Мойра дала їх Тіні разом з ключами до старого білого «Рендж-Ровера».

Тінь поїхав до сусіднього села, знайшов крихітну аптеку і став чекати, поки видадуть ліки. Він ніяково стояв у надміру освітленому проході і тупо дивився на виставлені креми та лосьйони для засмаги, нікому не потрібні в це холодне дощове літо.

– Ви містер Американець, – мовив жіночий голос з-за спини.

Він обернувся. Це була коротко стрижена брюнетка, вдягнена у той самий брунатно-зелений светр, в якому вона приходила до паба.

– Певно, що так, – відповів він.

– Чула, ви виручаєте Оллі, який зараз нездужає.

– Нічого собі.

– Місцеві чутки поширюються швидше за світло. Мене звуть Кессі Берглас.

– Тінь Мун.

– Гарне ім’я, – відказала вона. – Від нього у мене мурашки по шкірі.

Вона всміхнулась.

– Якщо ви тут, раджу піднятися на пагорб на окраїні села. Підете стежкою до роздоріжжя, а там звернете наліво. Звідти підніметеся на Водів пагорб. Вид звідти просто неймовірний. Та земля нікому не належить. Йдіть наліво, не звертаючи, а тоді нагору – не пропустите.

Вона усміхнулася йому. Вочевидь, просто по-дружньому.

– Хоча мене не дивує, що ви досі тут, – продовжила Кессі. – Складно залишити це місце, коли воно вчепилось в тебе пазурами.

Вона знову всміхнулася теплою усмішкою і поглянула йому прямо в очі, немовби приймаючи рішення.

– Здається, місіс Пател вже приготувала ваші ліки. Приємно було з вами побалакати, містере Американцю.

IV
Поцілунок

Тінь допомагав Мойрі. Він ходив до сільської крамниці і купував продукти з її списку, поки вона сиділа вдома і писала за кухонним столом або крутилась в коридорі перед дверима спальні. Мойра майже не розмовляла. Він виконував доручення, катаючись на білому «Рендж-Ровері» і зазвичай бачив Олівера в коридорі, коли той човгав до туалету і назад. Чоловік з ним не розмовляв.

У домі запала суцільна тиша. Тінь уявляв, як на даху розлігся чорний пес, який відрізав усе світло, всі емоції, почуття і правду. Щось прикрутило звук у цьому домі, змістило всі кольори у чорно-білий діапазон. Він не хотів тут бути, але не міг просто взяти і покинути їх. Він сидів на ліжку і дивився у вікно на дощ, що стікав по шибці, та відчував, як безповоротно збігають секунди його життя.

Було мокро й холодно, але на третій день вийшло сонце. Тепліше від цього не стало, проте Тінь хотів витягти себе з сірого туману, тож вирішив оглянути місцевість. Він пішов пішки до сусіднього села – через поля, стежками, вздовж довгої стіни сухої кладки. Над вузеньким струмком простягався місток, ледь більший за дошку, тож Тінь перетнув воду стрибком. Він став підніматися пагорбом. Біля підніжжя росли дерева – дуб, глід, платан і бук, – але що вище, то їх ставало менше. Він слідував звивистою стежкою – часом її було видно, а часом ні, – поки не дістався природного пристанища, схожого на крихітний луг на вершині пагорба, а тоді розвернувся і побачив навколо себе долини та гірські вершини, сірі й зелені, як на ілюстраціях в дитячій книжці.

Він був там не сам. На схилі пагорба, зручно прилаштувавшись на сірому валуні, сиділа й малювала жінка з коротким темним волоссям. Позаду неї стояло дерево, яке захищало від вітру. Вона була вдягнена у зелений светр та сині джинси, і він впізнав Кессі Берглас, перш ніж побачив її обличчя.

Коли Тінь підійшов ближче, Кессі обернулась.

– Як тобі? – запитала вона, показавши йому свій альбом.

Це був гарний малюнок схилу, виконаний олівцем.

– Дуже гарно. Ти професійний художник?

– Любитель, – відповіла вона.

Тінь спілкувався з англійцями достатньо, щоб зрозуміти, що це означало одне з двох: або вона була любителем, або її роботи регулярно виставлялись в Національній галереї Лондона чи Тейт Модерні.

– Ти, мабуть, змерзла, – мовив він. – На тобі лише светр.

– Змерзла, – погодилась вона. – Але я звикла, що тут холодно, тому не переймаюсь. Як Оллі?

– Все ще нездужає, – відказав Тінь.

– Бідолаха, – сказала вона, поглядаючи то на малюнок, то на схил пагорба. – Хоча мені важко йому по-справжньому співчувати.

– Чому так? Він знудив тебе до смерті своїми цікавими фактами?

Вона засміялась, проте її сміх застряг десь у горлі.

– Тобі справді варто більше прислухатись до сільських чуток. Коли Оллі і Мойра познайомились, вони обоє зустрічались з іншими людьми.

– Я в курсі. Вони мені розповідали.

Тінь на мить замислився.

– Отже, раніше він зустрічався з тобою?

– Не він, а вона. Ми були разом ще з коледжу.

Виникла пауза. Кессі щось затушовувала, шкрябаючи олівцем по аркушу.

– Ти спробуєш мене поцілувати? – запитала вона.

– Я… Я, цей… – промимрив Тінь, а тоді сказав чесно: – Мені це не спадало на думку.

– Ну, – мовила Кессі і повернулась, усміхаючись, – то нехай, чорт забирай, спаде. Сам подумай: я тебе сюди запросила, і ти піднявся аж на Водів пагорб тільки щоб побачитися зі мною.

Вона повернулась до малюнка і продовжила працювати над пагорбом.

– Кажуть, на цьому пагорбі робились темні справи. Темні, непристойні справи. От і я думала зробити щось непристойне. З пожильцем Мойри.

– Це що, якийсь план помсти?

– Ніякий це не план. Просто ти мені подобаєшся. І навколо не залишилося нікого, кому я була б потрібна. Принаймні як жінка.

Останнього разу Тінь цілував жінку в Шотландії. Він подумав про неї і про те, на що вона зрештою перетворилася.

– Ти ж справжня, правда? – запитав Тінь. – Ну, тобто… справжня людина. Тобто…

Кессі відклала альбом з малюнком на валун і встала.

– Поцілуй і дізнаєшся, – відказала вона.

Тінь завагався. Вона зітхнула і поцілувала його.

На пагорбі було холодно, тож губи Кессі теж виявились холодними. У неї були дуже ніжні вуста. Коли їхні язики торкнулися, Тінь відсахнувся.

– Я ж тебе навіть не знаю, – сказав він.

Кессі захилила голову і поглянула йому в очі.

– Знаєш, – мовила вона, – останнім часом я мрію лише про те, щоб хтось подивився в мій бік і побачив мене справжню. Я була втратила надію, аж тут з’явився ти, містере Американцю, зі своїм смішним ім’ям. Один погляд, і я зрозуміла – ти мене побачив. А це єдине, що має значення.

Тінь тримав її в обіймах, і його пальці торкались м’якого светра.

– Скільки ти ще тут пробудеш? У нас? – запитала Кессі.

– Ще кілька днів. Поки Олівер не оговтається.

– Шкода. А ти не можеш залишитись тут назавжди?

– Вибач?

– Тобі немає за що вибачатися, добрий чоловіче. Бачиш он той прохід?

Тінь перевів погляд на схил пагорба, та не побачив, на що вона вказувала. Схил вкривало сплетіння бур’янів, низькорослих дерев і напіврозвалених стін сухої кладки. Вона вказала на те місце в малюнку, де серед купи кущів дроку на схилі пагорба була зображена темна, схожа на арочний прохід, фігура.

– Он там, глянь.

Він глянув ще раз і одразу ж побачив.

– Що це? – запитав Тінь.

– Ворота Пекла, – відповіла Кессі з пафосом.

– Ага.

Вона заусміхалась.

– Так їх тут називають. Здається, раніше це був римський храм чи щось навіть давніше. Проте це все, що залишилось. Раджу сходити подивитися, якщо тобі таке подобається. Хоча при детальнішому огляді він трохи розчаровує: по суті, це просто маленький прохід, який заглиблюється в пагорб. Я все чекаю, коли якісь археологи прийдуть, розкопають його і складуть список знахідок, але вони все не приходять.

Тінь розглядав її малюнок.

– А що ти знаєш про великих чорних собак? – запитав він.

– Ти про того пса з Шак-лейн?

Він кивнув.

– Кажуть, що раніше баргест[59]59
  Міфічна істота з англійського фольклору, яка має вигляд собаки з величезними кігтями та іклами.


[Закрыть] гуляв, де заманеться. Але тепер його можна побачити лише на Шак-лейн. Лікар Скателок якось розповідав мені, що це просто перекази, які передаються з покоління в покоління. Чарівні собаки – це все, що залишилося від Дикого Полювання, яке виникло з ідеї про мисливських вовків Одіна – Фрекі і Гері. Хоча, я думаю, цей образ навіть старіший. Він існує ще з часів печер, друїдів. Образ істоти, яка скрадається у пітьмі, куди не проникає світло вогню, і чекає, щоб роздерти тебе на шматки, якщо ти відійдеш надто далеко.

– То ти його бачила?

Кессі похитала головою.

– Ні. Я читала про нього, але його самого не бачила – цього напівуявного місцевого звіра. А ти?

– Та ніби ні. Ну, можливо, бачив.

– Мабуть, ти розбудив його, коли прибув сюди. Мене ж розбудив.

Вона потягнулася, нахилила його голову до себе і знову поцілувала. А тоді взяла його ліву долоню – руки Тіні здавались просто велетенськими поряд з її власними – і запустила собі під светр.

– Кессі, у мене холодні руки, – попередив він її.

– Ну, а в мене все холодне. Там взагалі нема нічого, крім холоду. Просто всміхайся і вдавай, ніби знаєш, що до чого, – сказала вона йому.

Вона піднімала ліву руку Тіні, аж доки та не торкнулася мережива ліфчика, і він відчув під ним її твердий сосок і ніжні м’які груди.

Тінь вже майже віддався на волю випадку, однак суміш зніяковіння та непевності викликали вагання. Він не знав, що відчував до цієї жінки: врешті-решт, вона була пов’язана минулим з людьми, які його прихистили. Тіні не подобалося відчувати, що його використовують; таке вже неодноразово траплялося раніше. Але лівою рукою він торкався її грудей, а правою обіймав шию, і ось вже нахилився вперед, а їхні вуста з’єдналися, і Кессі обіймала так міцно, неначе прагла у ньому розчинитись. Її губи смакували, як м’ята, як камінь, як трава і прохолодний вечірній вітерець. Тінь заплющив очі, щоб насолодитися поцілунком і сплетінням їхніх тіл.

Кессі застигла. Десь поруч нявкнула кішка. Тінь розплющив очі.

– Господи Ісусе, – мовив він.

Зусібіч їх обступили коти. Білі й смугасті, коричневі, руді та чорні, з довгою шерстю і з короткою. Серед них були як вгодовані коти з ошийниками, так і пошарпані коти з обдертими вухами, які виглядали так, наче жили по сараях або десь у далекій глушині. Вони втупилися в Тінь і Кессі зеленими, блакитними та золотими очиськами і не рухались. Тільки періодичні помахи хвоста або кліпання пар котячих очей нагадували Тіні про те, що вони були живі.

– Це щось дивне, – мовив він.

Кессі відступила крок назад, забувши про його обійми.

– Вони з тобою? – запитала вона.

– Не думаю, що вони взагалі з кимось. Це ж коти.

– Здається, вони ревнують, – сказала Кессі. – Поглянь на них. Я їм не подобаюсь.

– Це…

Тінь збирався сказати «безглуздя», проте певний глузд у цьому все-таки був. В минулому на іншому континенті була жінка-богиня, яка піклувалася про нього у свій особливий спосіб. Він пам’ятав її гострі, як голка, нігті та по-котячому шершавий язик.

Кессі подивилася на Тінь безпристрасним поглядом.

– Я не знаю, хто ти такий, містере Американцю, – мовила вона до нього. – І я не знаю, чому ти здатен бачити мене, або чому я можу говорити з тобою, тоді як з іншими мені важко розмовляти. Але ж чомусь можу. І знаєш, з першого погляду здається, ніби ти весь такий нормальний і спокійний, коли насправді ти значно дивніший за мене. А я чортзна-яка дивачка.

Тінь мовив:

– Не йди.

– Скажеш Оллі і Мойрі, що бачив мене, – відказала вона. – Скажи їм, що я чекатиму там, де ми востаннє розмовляли, якщо вони мають що мені сказати.

Вона взяла свої альбом та олівці і пішла геть швидкою ходою, обережно обходячи котів, які навіть не поглянули на неї, прикувавши свої погляди до Тіні, поки жінка ступала по траві та гілляччю, що колихалися на вітрі.

Тінь хотів гукнути її, та натомість присів і подивився на котів.

– Що відбувається? – запитав він. – Баст? Це твоїх рук справа? Але ж ти далеко від дому. Та й хіба тобі не все одно, з ким я цілуюсь?

Як тільки він заговорив, закляття перестало діяти. Коти почали ходити, роззиратись, зупинятись і ретельно вилизуватись.

Ряба кішка заходилась завзято тертися об його руку, вимагаючи уваги. Тінь розсіяно погладив її, провівши кісточками по котячому лобу.

Кігті кішки, немов крихітні ятагани, блискавично полоснули по його руці, аж потекла кров. Тоді вона муркнула, розвернулася, і за мить вся їхня компанія розбрелася схилом, прослизнула поміж каміння в підлісок, і зникла.