Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

IV

– Вісімдесят четвертий рік, – промовила Емі Понд замислено. – Я чомусь думала, що він буде трохи інакшим. Більш історичним, чи що. Немає відчуття, що ми в далекому минулому. Однак мої батьки ще навіть не зустрілись.

Вона затнулася, немов збиралась щось сказати про батьків, проте її увага перемкнулася на інше. Вони перейшли дорогу.

– Якими вони були? – запитав Доктор. – Твої батьки?

Емі стенула плечима.

– Такими, як усі, – відповіла вона, не довго думаючи. – Звичайні мама й тато.

– Схоже на правду, – відказав Доктор. – Отже, мені знадобиться твоє пильне око.

– Що ми шукаємо?

Це було маленьке англійське містечко і вигляд у нього, на думку Емі, був підхожий. Достоту, як у містечка, яке вони полишили, тільки тут не було кав’ярень і магазинів з мобільними.

– Тут все просто. Ми шукаємо те, чого не повинно бути. Або те, що повинно, якщо його немає.

– А точніше?

– Не знаю, – відповів Доктор. Він потер підборіддя. – Гаспачо, наприклад.

– Що за гаспачо?

– Це різновид супу, який їдять холодним. Отже, якби ми перевернули все у 1984 році і не знайшли ніде гаспачо, це був би наш ключ до розгадки.

– Ти завжди таким був?

– Яким?

– Безумцем з машиною часу.

– Е, ні. Машина часу з’явилася у мене далеко не одразу.

Вони обійшли центр міста у пошуках чогось незвичного, та не знайшли нічого, навіть гаспачо.

* * *

Поллі зупинилася перед садовими воротами на Клейвершем-роу, поглянувши на будинок, який був її домівкою ще з семи років, коли вони сюди переїхали. Вона підійшла до вхідних дверей, подзвонила, і відчула полегшення, коли ніхто не відчинив. Вона зиркнула на вулицю, а тоді, минаючи сміттєві баки, поспішила за будинок, де був садок.

Одна із засувок дверей, які виходили на маленький садок за будинком, погано затулялась. Поллі мала серйозні сумніви, що нові власники будинку встигли її замінити. В іншому разі їй доведеться прийти пізніше, коли вони будуть вдома, і просити, а це незручно й соромно.

У цьому біда всіх схованих речей. Інколи, поспішаючи, забуваєш їх забрати. Навіть якщо це важливі речі. А що могло бути важливішим за її щоденник?

Поллі вела його з того дня, як вони перебралися до цього міста. Щоденник був її найліпшим другом: вона звіряла йому свої таємниці, розповідала про тих дівчат, які її ображали, про тих, з якими вона подружилася, та про найпершого хлопчика, який їй сподобався. Вона зверталася до нього, коли її щось хвилювало, тривожило або засмучувало. Саме в щоденник вона виливала свою душу.

Щоденник, схований за хиткою дошкою в просторій шафі її спальні.

Поллі гепнула долонею по лівій стулці дверей поряд із рамою, і двері захиталися, а тоді відчинились настіж.

Вона зайшла всередину. Її здивувало, що нові власники не завезли жодних меблів на місце тих, які вони взяли з собою. Будинок досі пах так само, як раніше. Стояла тиша: вдома нікого не було. Чудово. Вона поспішила нагору, хвилюючись, що містер Кролик і місіс Кішка можуть застати її, коли повернуться.

Вона піднялася сходами. На сходовому майданчику її обличчя щось торкнулось – щось легеньке, як нитка або павутиння. Вона звела очі. Дивина. Стеля була немовби вкрита шерстю: з неї звисали схожі на волосся нитки або ж подібні до ниток волосини. В цю мить вона завагалася, навіть було подумала тікати – та перед нею вже постали двері спальні. На них все ще висів плакат гурту «Duran Duran». Чому його досі не зняли?

Намагаючись не помічати волохату стелю, вона відчинила двері до своєї спальні.

Кімната змінилася. Усі меблі зникли, а на місці ліжка лежали аркуші паперу. Вона придивилася: то були фотографії з газет, збільшені до натуральної величини. Кожна з них мала вирізи під очі. Вона впізнала Рональда Рейгана, Маргарет Тетчер, Івана Павла Другого, Єлизавету Другу…

Мабуть, вони збирались влаштувати вечірку. Маски виглядали не надто переконливо.

Вона підійшла до вбудованої шафи в глибині кімнати. Її щоденник в стилі «Smash Hits»[52]52
  «Smash Hits» – колись популярний у Великій Британії підлітковий журнал поп-музики.


[Закрыть] чекав там у пітьмі, під дошкою підлоги. Вона відчинила дверцята шафи.

– Привіт, Поллі, – привітався чоловік, який сидів усередині.

На ньому, як і на інших, була маска. Маска зображала тварину: щось схоже на великого сірого собаку.

– Привіт, – відповіла Поллі. Вона більше не знала, що сказати. – Я… Я забула забрати свій щоденник.

– Знаю. Я його саме читав.

Він підняв щоденник.

Він був не таким, як чоловік у кролячій масці чи жінка у котячій. Втім, усе, що Поллі бачила в них, весь їхній фальш зараз відчувався як ніколи сильно.

– Хочеш, щоб я його повернув?

– Так, поверніть, будь ласка, – сказала Поллі чоловіку з маскою собаки.

Вона почувалася ображеною й скривдженою: цей чоловік читав її щоденник. Проте вона хотіла його повернути.

– Знаєш, що треба зробити, щоб його забрати?

Поллі похитала головою.

– Запитай мене, який зараз час.

Вона відкрила рот. В горлянці пересохло. Вона облизала губи і пробурмотіла:

– Який зараз час?

– І моє ім’я, – поправив він. – Назви моє ім’я. Мене звуть містер Вовк.

– Який зараз час, містере Вовче? – запитала Поллі.

Раптом в її думках зринула гра з дитячого майданчика.

Містер Вовк усміхнувся (хоча як може маска всміхатися?) і широко відкрив рота, вишкіривши кілька рядів своїх гострих-прегострих зубів.

– Час обідати, – відповів він.

Містер Вовк посунув на неї, і Поллі закричала, проте кричати їй лишалося недовго.

V

ТАРДІС стояла у затишному зеленому куточку в центрі міста, надто малому для парку і надто нерівному для скверу, а Доктор лежав поряд на шезлонгу і мандрував спогадами.

Доктор мав чудову пам’ять. От тільки спогадів було надто багато. Він прожив одинадцять життів (чи навіть більше: було ще одне життя, ніде гріха діти, про яке він намагався ніколи не згадувати) і в кожному з них він запам’ятовував по-різному.

Найгіршим у його хтозна-якому віці (а він уже давно полишив спроби вести лік у будь-якій спосіб, що мав би значення для когось, окрім нього) було те, що інколи певні думки відвідували його далеко не тоді, коли потрібно.

Маски. Вони мали якесь значення. І Рід. Рід теж був не просто так. І Час.

Вся справа була в Часі. Так, точно…

Якась стара історія. Вона трапилася до його часу – у цьому він був певен. Він чув її ще хлопчиком. Він спробував пригадати історії, які чув у дитинстві на Галіфреї до того, як його відправили до Академії Володарів Часу, що змінила його життя назавжди.

Емі поверталася з вилазки у місто.

– Максімелос і три Огри! – крикнув він до неї.

– Що з ними?

– Один був надто лихий, один надто тупий, а один – в самий раз.

– І до чого вони тут?

Він замислено смикнув себе за волосся.

– Е, та ні до чого. Просто намагаюся згадати історію зі свого дитинства.

– Навіщо?

– Не знаю. Бо забув.

– Ти, – сказала Емі Понд, – дуже втомлюєш.

– Ага, – засміявся Доктор. – Твоя правда.

Він повісив табличку на дверях ТАРДІС. На ній значилось:

«СТАЛОСЯ ЩОСЬ ДИВНЕ? ПРОСТО ПОСТУКАЙТЕ!

ДЛЯ НАС ВАЖЛИВІ БУДЬ-ЯКІ ПРОБЛЕМИ».

– Якщо воно не прийде до нас, то я прийду до нього. Ні, зажди. Навпаки. А ще я змінив інтер’єр, щоб люди не лякалися. Що ти знайшла?

– Дві речі, – відповіла вона. – По-перше, я бачила принца Чарльза біля газетного кіоску.

– Ти впевнена, що це був він?

Емі замислилась.

– Ну, виглядав він як принц Чарльз. Тільки був значно молодшим. А ще продавець запитувала, чи він вже вибрав ім’я для наступного королівського дитяти. Я запропонувала ім’я «Рорі».

– Принц Чарльз біля кіоску з пресою. Добре. Що ще?

– Немає жодного будинку на продаж. Я обійшла всі вулиці в містечку і не побачила жодного знаку «Продається». А на окраїні люди розбили табір і живуть у наметах. Багато людей виїздить звідси, щоб знайти собі помешкання, бо тут нема де жити. Усе це дивно.

– Згоден.

Він майже згадав. Емі відчинила двері ТАРДІС і зазирнула досередини.

– Докторе… вона всередині такого ж розміру, як зовні.

Він усміхнувся і провів їй масштабну екскурсію своїм новим кабінетом, яка обмежувалася тим, що він стояв у дверях і махав правицею на знак вітання. Більшість місця займав письмовий стіл, на якому вмостився старомодний телефон і друкарська машинка. Також там була гола стіна. Емі спробувала просунути крізь неї руки (з розплющеними очима це було зробити важче, ніж із заплющеними), а тоді заплющила очі і просунула ще й голову. Тепер вона побачила кімнату керування ТАРДІС, всю з міді й скла. Вона відступила крок назад у крихітний кабінет.

– Це голограма?

– Можна й так сказати.

У двері ТАРДІС нерішуче постукали.

Доктор відчинив.

– Перепрошую, я побачив табличку на дверях.

Чоловік виглядав стомленим. Його волосся вже почало рідіти. Він поглянув на крихітну кімнату, в якій майже все місце займав стіл, і залишився стояти зовні.

– Звичайно! Вітаю! Заходьте! – затараторив Доктор. – Для нас важливі будь-які проблеми!

– Цей… Мене звати Редж Браунінг. У мене сталася прикрість з моєю дочкою Поллі. Вона мала чекати на нас у номері готелю. Але вона зникла.

– Я Доктор. А це Емі. Ви зверталися в поліцію?

– А ви хто? Я думав, ніби ви поліція.

– Чому ви так подумали? – запитала Емі.

– Бо це телефонна будка поліції. Я й не знав, що їх збирались повернути.

– Для деяких із нас, – відказав високий молодик в краватці-метелику, – вони ніколи не зникали. А що сталося, коли ви звернулися в поліцію?

– Вони сказали, що в разі чого нас повідомлять. Втім, якщо чесно, вони здавалися трохи зайнятими. Черговий відділення розповів, що в поліцейської дільниці раптово завершився термін оренди, і вони шукали, куди притулитися. Він жалівся, що всі вони в шоці від проблем з орендою.

– Де Поллі зазвичай буває? – запитала Емі. – Може, вона пішла до друзів?

– Я вже з ними зв’язувався. Ніхто її не бачив. Ми зараз живемо в готелі Роуз, на Венсбері-стріт.

– Ви приїжджі?

Містер Браунінг розповів їм про чоловіка в кролячій масці, який завітав до них минулого тижня, щоб купити будинок за вп’ятеро більшу ціну, і заплатив готівкою. Він також розказав про жінку в масці кішки, яка стала хазяйкою будинку…

– О! Точно. Це все пояснює, – мовив Доктор, так ніби це дійсно щось пояснювало.

– Справді? – запитав містер Браунінг. – Ви знаєте, де знайти Поллі?

Доктор похитав головою.

– Містере Браунінгу. Редже. Чи може бути таке, що вона повернулася у ваш старий будинок?

Чоловік стенув плечима.

– Напевно, може. Думаєте?..

Але високий молодик і рудоволоса шотландка відштовхнули його, грюкнули дверима своєї поліцейської будки і помчали по насадженню.

VI

Емі бігла в ногу з Доктором, захекано випалюючи питання на бігу.

– Думаєш, вона в будинку?

– Боюсь, що так. У мене є одна ідея. Послухай, Емі, не піддавайся на вмовляння і не запитуй їх про час. А якщо вони запитають самі, не відповідай. Так буде безпечніше.

– Ти серйозно?

– Боюсь, що так. І звертай особливу увагу на маски.

– Добре. Отже, ми маємо справу з небезпечними інопланетянами? Вони носять маски і цікавляться часом?

– Так, схоже на те. От тільки мій народ покінчив з ними ще давним-давно. Це майже неможливо…

Вони перестали бігти, ступивши на Клейвершем-роу.

– І якщо це ті, хто я думаю, то є лише один розумний вихід.

– Який?

– Втікати, – відповів Доктор і подзвонив у двері.

На мить запала тиша, а тоді двері відчинились і у них з’явилася дівчинка. Вона виглядала не старше одинадцяти років, а її волосся було зібране у кіски.

– Привіт, – промовила вона. – Мене звуть Поллі Браунінг. А вас?

– Поллі! – вигукнула Емі. – Твої батьки собі вже місця не знаходять через тебе!

– Я тільки зайшла, щоб забрати свій щоденник, – відказала дівчинка. – Він лежав під хиткою дошкою в моїй старій спальні.

– Тебе батьки весь день шукають! – сварилась Емі.

Її дивувало, чому Доктор не зронив ні слова.

Маленька дівчинка Поллі поглянула на свій наручний годинник.

– Дивина. Годинник показує, що я пробула тут всього лиш п’ять хвилин. Я прийшла сьогодні зранку, о десятій.

Емі бачила, що вже вечоріло. Вона запитала:

– Який зараз час?

Поллі звела задоволений погляд. Цього разу Емі здалося, що в обличчі дівчинки було щось дивне. Воно виглядало пласким. Майже, як маска…

– Час тобі завітати до мого будинку, – сказала дівчинка.

Емі кліпнула. Їй здалося, що вони з Доктором, не зрушившись, перемістилися в передпокій. Дівчинка стояла на сходах перед ними. Її обличчя було на рівні з їхніми.

– Що ти таке? – запитала Емі.

– Ми Рід, – відповіла дівчинка, яка тепер утратила свою подобу.

Її голос став нижчим, більш понурим і гортанним. Емі вона вбачалася як щось плазуюче і величезне, одягнене у паперову маску з грубо нашкрябаним на ній обличчям дівчинки. Емі не уявляла, як її вдалося переконати в тому, що це обличчя справжнє.

– Я чув про вас, – зазначив Доктор. – Мій народ вважав, що ви…

– Були мерзотою, – завершила плазуюча потвора в паперовій масці. – І суперечили всім законам часу. Вони відрізали нас від усього Всесвіту. Проте я втік, а отже, втекли ми. І ми готові почати все спочатку. Скоро ми придбаємо весь цей світ…

– Ви повертаєте гроші в обіг крізь час, – мовив Доктор. – Так ви зможете купити цілий світ, починаючи з цього будинку й міста…

– Докторе? Що відбувається? – запитала Емі. – Ти можеш пояснити хоч щось?

– Я можу пояснити все, – відповів Доктор. – Втім, краще б я не міг. Вони прийшли, щоб захопити Землю. Бо хочуть заселити всю планету.

– Е ні, Докторе, – заперечило величезне плазуюче створіння в паперовій масці. – Ти не розумієш. Не для того ми взялися за планету. Ми захопимо весь світ і дамо людям вимерти просто для того, щоб ти з’явився тут і зараз.

Доктор схопив Емі за руку і гукнув: «Біжи!» Він кинувся до входу – і опинився зверху сходів. Він крикнув: «Емі!», втім, відповіді не почув. Його обличчя щось торкнулося – це «щось» нагадувало вовну. Він змахнув її рукою.

Він побачив відчинені двері і попрямував до них.

– Привіт, – мовила особа в кімнаті жіночим голосом з придихом.

– Я така рада, що ти зміг прийти, Докторе.

Це була Маргарет Тетчер, прем’єр-міністр Великої Британії.

– Ти ж знаєш, хто ми такі, серденько? – запитала вона. – Буде так прикро, якщо ні.

– Ви Рід, – відповів Доктор. – Народ, який нараховує лише одну істоту, проте може рухатися часом так само легко й інстинктивно, як людина може переходити дорогу. Спочатку був лише один з вас. Та ви заселяли простір, рухаючись назад і вперед у часі, аж доки вас не ставало сотні, а потім тисячі й мільйони, і всі вони взаємодіяли одне із одним в різні миті вашої власної лінії часу. І це продовжувалось, аж доки локальна будова часу не розпадалася, мов гниле дерево. Вам потрібні інші істоти, принаймні спочатку. Вони запитують у вас про час, створюючи квантову суперпозицію, що дозволяє вам чіплятися за точку в місці й часі.

– Дуже добре, – відповіла місіс Тетчер. – Ти знаєш, що Володарі Часу сказали, коли вони поглинули наш світ? Вони сказали, що оскільки кожен з нас представляє собою Рід в різні моменти часу, вбивство будь-кого з нас було б геноцидом проти всього нашого виду. Ти не можеш вбити мене, не вбивши усіх нас.

– Ви знаєте, що я останній Володар Часу?

– О так, серденько.

– Гаразд, дайте-но подумати. Ви забираєте гроші з монетного двору під час друку, використовуєте їх для покупок, а через кілька хвилин кладете на місце. І таким чином повертаєте їх в обіг крізь час. А маски… припускаю, що вони підсилюють поле переконання. Люди значно охочіше продаватимуть майно, коли будуть вірити, що перед ними лідер їхньої країни власною персоною… І зрештою ви продасте весь світ собі самим. Ви знищите людей?

– Для чого, голубе? Ми навіть зробимо резервації для них: в Гренландії, в Сибіру, в Антарктиці… проте вони все одно вимруть. Кілька мільярдів людей опиняться в місцях, де їжі ледь вистачатиме на кілька тисяч. Що ж, серденько… нічим хорошим це не скінчиться.

Місіс Тетчер заворушилась. Доктор зосередився, щоб роздивитись її справжню подобу. Він заплющив очі, а коли розплющив, побачив огрядну фігуру в грубій чорно-білій масці з фотографією Маргарет Тетчер.

Доктор простягнув руку і здер маску з обличчя.

Доктор міг бачити красу там, де її не помічали люди. Він знаходив щось прекрасне в кожному створінні. Але Рід… його обличчя важко було вподобати.

– Вам… вам самим від себе огидно, – мовив Доктор. – Щоб мене! Ось чому ви носите маски. Вам не подобається власне обличчя, чи не так?

Рід не відповів. Його обличчя – якщо це можна було назвати обличчям – почало корчитися і звиватись.

– Де Емі? – запитав Доктор.

– Вона нам не потрібна, – відказав інший подібний голос з-за спини. Це був худий чоловік в кролячій масці. – Ми її відпустили. Нам був потрібен тільки ти, Докторе. В’язниця Володарів Часу була для нас мукою, бо там, всередині, міг залишатися лише єдиний представник нашого виду. Ти теж єдиний у своєму виді. І ти зостанешся в цьому будинку назавжди.

Доктор ходив з кімнати в кімнату, уважно вивчаючи обстановку. Стіни будинку були м’які та вкриті тонким шаром вовни. Вони легенько рухались вперед і назад, немовби… дихали. Кімната була не просто житлова, а жива.

Він сказав:

– Поверніть мені Емі. Покиньте цю планету. Я знайду вам краще місце. Врешті-решт, не можна просто без кінця петляти часом знову й знову. Бо може статися халепа.

– І коли вона станеться, ми почнемо все спочатку десь в іншому місці, – сказала жінка в масці кішки зі сходів. – Ти будеш в’язнем до кінця життя. Старітимеш тут, відроджуватимешся тут, вмиратимеш тут – і так раз за разом. Наша в’язниця стоятиме, поки живий останній Володар Часу.

– Ви справді думаєте, що можете так легко мене втримати? – запитав Доктор. Завжди було корисно здаватися упевненим в собі, як би його не хвилювала перспектива застрягти тут навічно.

– Швидше, Докторе! Я внизу! – це був голос Емі.

Перестрибуючи по три сходинки за раз, він побіг до місця, звідки долинув її голос: до входу в будинок.

– Докторе! Я тут!

Він закалатав дверима. Вони виявилися замкненими. Він дістав свою звуковикрутку і розібрав дверну ручку.

Щось глухо клацнуло – і двері розчахнулись: раптове денне світло обпалило очі. На власну радість, Доктор побачив свою подругу і знайому велику синю будку поліції. Він не знав, кого обійняти першим.

– Чому ти не зайшла всередину? – запитав він у Емі, відчиняючи двері ТАРДІС.

– Я загубила ключ. Певно, впустила його десь, коли тікала. Куди ми летимо?

– Туди, де безпечно. Принаймні безпечніше, ніж тут.

Він зачинив двері.

– Маєш якісь пропозиції?

Емі спинилася біля підніжжя сходів у кімнаті керування та обвела поглядом блискучий мідний світ, скляний стовп, що виходив з консолі ТАРДІС, і двері.

– Дивовижна, правда? – мовив Доктор. – Мені ніколи не набридне дивитися на стареньку.

– Так, ото вже ця старенька, – підтакнула Емі. – Думаю, слід повернутися до початку часів, Докторе. І що раніше, то краще. Там вони нас не знайдуть і ми зможемо поміркувати, що робити далі.

Вона зазирала Докторові за плече, спостерігаючи за рухами його рук по консолі, так наче намагалася запам’ятати все, що він робив. ТАРДІС покинула 1984 рік.

– Початок часів? Чудова ідея, Емі Понд. Туди ми ще ніколи не літали. Та й навіть не могли літати. Тож добре, що у мене є ця штука.

Він підняв хвилясту штуку, а тоді причепив її до консолі ТАРДІС за допомогою затискачів-«крокодилів» і чогось подібного до шматка гумки.

– Ну ось, – мовив він гордо. – Глянь.

– Ага, – відказала Емі. – Рід нас не впіймав. Ми вибралися з пастки.

Двигуни ТАРДІС затріщали і вся кімната завібрувала.

– Що це за шум?

– Ми прямуємо до місця, не призначеного для ТАРДІС. У місце, куди я би не ризикнув летіти без хвилястої штуки, що надає нам прискорення і часову бульбашку. Причина шуму – двигуни. Вони ремствують, як стара машина на крутому підйомі. Це може зайняти ще кілька хвилин. Втім, тобі має там сподобатись. Початок часів – чудова пропозиція.

– Не сумніваюсь, що мені сподобається, – сказала Емі і всміхнулась. – Уявляю, як ти зрадів, вирвавшись із в’язниці, Докторе.

– Оце якраз кумедно, – зазначив Доктор. – От ти питаєш мене про втечу з в’язниці, з того будинку. І знаєш, якось дуже дивно, що мені вдалося втекти, лиш розібравши ручку звуковикруткою. А що, коли пасткою був не будинок? Що, коли Роду був потрібен не Володар Часу, якого вони б катували і зрештою вбили? Що, коли їм потрібно було щось значно важливіше? Наприклад, ТАРДІС?

– А з якого дива Роду могла знадобитися ТАРДІС? – запитала Емі.

Доктор поглянув на неї. Він дивився на Емі ясними очима, незатьмареними ненавистю чи ілюзією.

– Рід не може подорожувати далеко в часі. Принаймні просто так. А їхня робота йде повільно і забирає чимало сил. Рід має перенестися вперед і назад в часі п’ятнадцять мільйонів разів, тільки щоб заселити Лондон.

– А що, якби Рід мав у розпорядженні весь Час і Простір? Що якби вони повернулися на сам початок Всесвіту і звідти розпочали своє існування? Тоді вони могли б заселити все на світі. В усьому просторово-часовому континуумі не було б жодних інших розумних створінь, тільки Рід. Одна сутність заповнила б увесь Всесвіт, не залишивши місця для інших. Можеш таке собі уявити?

Емі облизала губи.

– Так, – відповіла вона. – Можу.

– Треба було б лише пробратися у ТАРДІС, керовану Володарем Часу, і Всесвіт став би вашим ігрищем.

– О так, – мовила Емі, яка тепер широко всміхалася. – Так і буде.

– Ми майже на місці, – сказав Доктор. – На початку часів. Будь ласка, скажи мені, що Емі в безпеці, де б вона не була.

– І чого б я таке казав? – запитав Рід у масці Емі Понд. – Це неправда.