Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Дещо про Кассандру

Була п’ята ранку і ми зі Скаллі стояли біля каналу в Амстердамі, вбрані в перуки «Старскі-і-Хатч»,[20]20
  Старскі і Хатч – герої однойменного телесеріалу про поліцейських, який виходив у 70-х роках XX століття у США.


[Закрыть] доповнені бакенбардами. Тієї ночі нас було десятеро, включно з Робом – нареченим, якого востаннє бачили прикутим до ліжка в кварталі червоних ліхтарів з піною для гоління між ногами. Його майбутній свояк гиготів, поплескуючи зад повії, яка тримала складану бритву, і в цей момент я глянув на Скаллі, а він глянув на мене і мовив: «Анічичирк?» Я згідливо кивнув, бо є такі питання, на які краще не мати відповідей, коли наречена почне гостро цікавитися холостяцькою вечіркою. Отже, ми вислизнули випити, полишивши позаду вісім чоловіків, увібраних в перуки «Старскі-і-Хатч» (один з яких був майже голим, прикутий до ліжка пухнастими рожевими наручниками, і, здавалося, починав думати, що ця пригода була не надто гарною ідеєю), в кімнаті, що тхнула дезінфекцією та дешевими пахощами. Ми вийшли й сіли біля каналу, де пили з бляшанок данський лагер[21]21
  Лагер – найпоширеніший тип сучасного пива.


[Закрыть] і говорили про старі часи.

Скаллі – справжнє ім’я якого було Джеремі Портер, та й зараз усі називають його Джеремі, але коли нам було одинадцять, його звали Скаллі – і майбутній наречений, Роб Каннінгем, навчалися зі мною в одній школі. За ці роки ми зі Скаллі поступово втратили зв’язок, а знайшли один одного, як і усі в наш час – через «Friends United», «Facebook» чи щось таке, і лише зараз вперше зустрілися з того часу, як нам було дев’ятнадцять. У перуках «Старскі-і-Хатч», які були ідеєю Скаллі, ми виглядали, як актори, що грають братів у якомусь телевізійному фільмі – Скаллі був низьким, огрядним братом з густими вусами, а я – високим. Враховуючи, що по закінченні школи я більшою мірою заробляв на життя модельним бізнесом, можна було б сказати «високим та гарним», але ніхто не виглядає гарно у перуці «Старскі-і-Хатч», доповненій бакенбардами.

А ще від неї свербіла голова.

Ми сіли біля каналу, і коли весь лагер закінчився, продовжили говорити та дивитися, як сходить сонце.

Останнього разу, коли я бачився зі Скаллі, йому було дев’ятнадцять і у нього були великі плани. Він саме став курсантом училища повітряних сил Великої Британії. Він збирався стати пілотом і працювати на два фронти, перевозячи наркотики під час польотів, щоб в результаті казково розбагатіти й вірою та правдою служити батьківщині. Це була одна з тих божевільних ідей, які постійно з’являлись у нього в школі. Зазвичай із того нічого не виходило. Часом ми всі потрапляли у халепу.

Відтоді минуло двадцять років. Він розказав, що вибув із училища, не прослуживши шести місяців, бо у нього виявили якусь проблему зі щиколоткою, дослужився до топ-менеджера у фірмі, що виробляла склопакети, і, розлучившись, залишився з незаслужено малим будинком та золотистим ретривером – єдиним, хто складав йому компанію.

Він спав з жінкою із фірми склопакетів, але не сподівався, що та покине заради нього свого хлопця – йому так було легше.

– Звичайно, іноді після розлучення я прокидаюся і плачу. Хочеться плакати, – сказав він у якийсь момент. Я не міг уявити, як Скаллі плаче, і взагалі, він сказав це зі своєю фірмовою широкою усмішкою.

Я розказав йому про себе: все ще працюю моделлю, допомагаю другові в антикварній крамниці, щоб не нудьгувати, і дедалі більше малюю. Мені щастило – люди купували мої картини. Щороку я проводжу невелику виставку у галереї «Літл Гелері» в Челсі, і хоча спочатку мої роботи купували лише знайомі – фотографи, колишні дівчата тощо, – зараз у мене вже є справжні поціновувані. Ми згадали часи, які, здавалося, пам’ятав тільки Скаллі, коли я, він та Роб були непохитним та незламним тріо. Ми говорили про підліткові романи, про Керолайн Мінтон (яка тепер мала прізвище Кін і була заміжня за вікарієм), про те, як ми вперше нахабно пробралися на фільм для дорослих, хоча жоден з нас не міг згадати, про що він власне був.

А потім Скаллі сказав:

– Я тут недавно говорив з Кассандрою.

– Якою Кассандрою?

– То ж твоя стара дівчина. Кассандра. Пам’ятаєш?

– …Ні.

– Ну, та що з Райгейту. Ти ще її ім’ям списав усі свої книжки.

Напевно, я мав надто отупілий, п’яний або сонний вигляд, тому що він сказав:

– Ти познайомився з нею на лижному курорті. Заради Бога! Твій перший перепих. Кассандра.

– А… – протяг я, згадуючи, згадуючи все. – Кассандра.

І я таки згадав.

– Ага, – сказав Скаллі. – Вона написала мені у «Facebook». Вона керує аматорським театром у Іст-Лондоні. Поговори з нею.

– Думаєш, варто?

– Судячи з її повідомлення, ну, якщо читати між рядків, ти, можливо, все ще її цікавиш. Вона про тебе запитувала.

Я дивився на канал у світлі ранішнього сонця і думав про те, який ступінь сп’яніння в мене і в нього. Я щось сказав, не пам’ятаю що, а потім поцікавився, чи Скаллі пам’ятає, де наш готель, бо я забув. Він відповів, що теж забув, і що всі координати були записані у Роба, й додав, що нам час піти знайти його і визволити з лап красивої повії з наручниками і набором для гоління. Тут ми збагнули, що буде легше це зробити, якщо дізнатись, як дійти туди, де ми його покинули. Тож я почав шукати якісь підказки і, сунувши руку до задньої кишені, намацав картку з адресою готелю, де ми лишили Роба. Ми рушили назад, та перш ніж відійти й залишити позаду весь той дивний вечір, я стягнув з голови й пожбурив у канал сверблячу перуку «Старскі-і-Хатч».

Вона сплила.

Скаллі мовив:

– Я за неї, взагалі-то, заставу залишив. Якщо ти не хотів у ній ходити, міг би мені віддати.

А потім додав:

– Треба тобі написати Кассандрі.

Я похитав головою. Мені було цікаво, з ким він спілкувався в мережі і кого прийняв за Кассандру, бо я знав точно – то була не вона.

У Кассандри є одна особливість: я її вигадав.

* * *

Мені було п’ятнадцять, майже шістнадцять. Я був незграбним. У мене саме стався підлітковий «стрибок зросту» і я раптом обігнав у зрості більшість моїх друзів, чого дуже соромився. У моєї матері була невеличка стайня, де вона здавала коней для їзди верхи, а я допомагав їй, але тамтешні дівчата – обізнані, кмітливі та захоплені кіньми – лякали мене. Вдома я писав дурнуваті вірші і малював акварелі, які здебільшого зображали поні у полі; в школі – а я навчався в хлопчачій гімназії – непогано грав у крикет, трохи займався театром і проводив час з друзями за прослуховуванням грамплатівок (тоді якраз з’явились компакт-диски, але CD-плеєри все ще траплялися рідко та були розкішшю, тож ми усі успадкували від батьків чи рідних програвачі платівок та магнітофони). Коли ми не говорили про музику чи спорт, мова заходила про дівчат.

Скаллі був старшим за мене. Як і Роб. Їм подобалося, що я був частиною компанії, але і подражнити мене вони були не проти. Вони сприймали мене як дитину, якою я давно не був. А ще вони обидва вже робили «це» з дівчатами. Насправді, тут є одна неточність: вони обидва робили «це» з однією і тією ж дівчиною, Керолайн Мінтон, яка була відома своєю доступністю і завжди готова на «один разок», за умови, що у тебе був мопед.

У мене не було мопеда. Я ще не досяг того віку, з якого дозволялося водити, та й моя мати не могла його купити (мій батько помер, коли я був малим, від випадкового передозування анестетиком у лікарні, куди його поклали для нескладної операції на пальці ноги, в який потрапила інфекція. Я й досі оминаю лікарні). Я бачив Керолайн Мінтон на вечірках, але вона мене жахала, і навіть якби у мене був мопед, я б не хотів, щоб мій перший сексуальний досвід був із нею.

У Скаллі та Роба також були дівчата. Дівчина Скаллі була вищою за нього, мала пишні груди і цікавилась футболом, а це означало, що Скаллі довелось вдавати, ніби він теж фанат футболу, а точніше футбольного клубу «Крістал Пелес». Тим часом дівчина Роба вважала, що у них повинні бути спільні інтереси. Поганим в цьому було те, що Роб перестав слухати електропоп середини вісімдесятих, який всім подобався, і перейшов на древні хіппі-гурти, а хорошим – те, що він зміг роздобути чудову колекцію касет із записами старих телепередач, яка належала батьку дівчини.

У мене не було дівчини.

Навіть моя мати почала це помічати.

Це ім’я, ця ідея мали якесь коріння: та я не пам’ятаю яке. Лише пригадую, як написав «Кассандра» на всіх зошитах. Й опісля старався мовчати.

– Хто ця Кассандра? – запитав Скаллі, коли ми їхали автобусом до школи.

– Ніхто, – відповів я.

– Та мала б кимось бути, якщо ти написав її ім’я на зошиті з математики.

– Це просто дівчина, з якою я познайомився на лижному курорті. Місяць тому ми разом із матір’ю, моєю тіткою й кузенами каталися на лижах в Австрії.

– Ти нас з нею познайомиш?

– Вона живе в Райгейті. Можливо, познайомлю. Пізніше.

– Сподіваюся на це. То вона тобі подобається?

Я витримав, як я сподівався, достатньо довгу паузу, і сказав: – Вона дуже гарно цілується.

Після цього Скаллі розсміявся, а Роб захотів знати, чи то був пристрасний поцілунок, з язиком і все таке, тож я сказав: – А ти як думаєш, – і вже до кінця дня вони обидва вірили в її існування.

Моя мати зраділа, коли почула, що я нарешті когось зустрів. А її питань – наприклад, про те, чим займаються батьки Кассандри – я просто уникав.

Я сходив на три «побачення» з Кассандрою. Кожного разу я сідав на поїзд до Лондона, де ходив у кіно. Це було по-своєму захопливо.

Повернувшись з першого побачення, я вигадав нові історії про поцілунки і мацання грудей.

За версією, якою я поділився з мамою, наше друге побачення (під час якого я насправді наодинці дивився фільм «Ця дивна наука» в Лестер-сквері) ми провели просто тримаючись за руки під час перегляду того, що вона називала «кінокартинками». Але, як дізналися з моєї скупої розповіді Роб і Скаллі (а протягом того тижня і ще деякі шкільні друзі, до яких дійшли чутки від «ми нікому ні слова», і які хотіли знати, чи хоч щось з того було правдою), то був День, Коли Я Втратив Невинність в квартирі Кассандриної тітки у Лондоні: та кудись поїхала, а у Кассандри був ключ. Я мав з собою (для доказу) пачку з трьох презервативів, один з яких я викинув, а також чотири чорно-білі фото на смужці, що я знайшов у кошику при фотобудці на станції Вікторія під час моєї першої поїздки в Лондон. На фотосмужці була дівчина десь мого віку з довгим прямим волоссям (я сумнівався щодо кольору. Світло-русяве? Руде? Темно-русяве?) і привітним, вродливим обличчям, укритим ластовинням. Тож я вирішив забрати ці фото собі. На малюванні я зробив рисунок олівцем з третього знімку, який сподобався мені найбільше – на ньому дівчина сиділа впівоберта так, наче кликала невидимого друга за крихітною шторкою. Вона здавалась милою й приємною. Я був би радий, коли б вона була моєю дівчиною.

Малюнок я повісив на стіні своєї спальні так, щоб було видно з ліжка.

Після третього побачення з Кассандрою (на якому я дивився комедію «Хто підставив кролика Роджера») я приніс до школи погані новини: сім’я Кассандри переїжджала до Канади (що, на мою думку, звучало переконливіше за Америку) – щось там пов’язане з роботою батька – і ми ще дуже довго не зможемо побачитися. Ми не розходились, але сприймали все тверезо: в ті дні дзвінки з-за океану були занадто дорогі для підлітків. Усе скінчилося.

Я був засмучений. І це всі помітили. Мені казали, що були б раді з нею познайомитись і може випаде нагода, коли вона приїде на Різдво. Я знав, що до Різдва про неї всі забудуть.

І мав рацію. Коли прийшло Різдво, я зустрічався з Ніккі Блевінс, а про Кассандру як частину мого життя нагадували лиш її ім’я, написане на парі зошитів, і малюнок олівцем, що висів на стіні моєї спальні, підписаний: «Кассандра, 19 лютого 1985 р».

Коли мати продала стайню і ми переїжджали, малюнок загубився. Я не переймався, оскільки на той момент вже навчався в академії мистецтв і соромився своїх старих малюнків олівцем не менше вигаданої дівчини.

Навряд чи я згадував Кассандру бодай раз за ці останні двадцять років.

* * *

Моя мати продала стайню, будинок та леваду забудовнику, який звів на місці нашого дому житловий комплекс, а натомість отримала окремий невеликий будинок у кінці Сетон Клоуз. Я відвідую матір принаймні раз на два тижні – приїжджаю в п’ятницю ввечері, їду зранку в неділю. Для мене це так само звично, як старовинний годинник у передпокої.

Мати піклується про моє щастя. Вона почала натякати, що у багатьох її друзів є підхожі для мене дочки. Під час останнього візиту мати завела дуже незручну розмову, поцікавившись, чи не хочу я познайомитися з органістом в її церкві – дуже гарним молодиком десь мого віку.

– Мамо, я не гей.

– У цьому немає нічого поганого, любий. Багато людей є геями. Вони навіть одружуються. Ну, не по-справжньому, але все одно.

– Це не міняє того, що я не гей.

– Я просто подумала – ти досі неодружений, а ще малюєш і працюєш моделлю.

– У мене були дівчата, ма. Декількох із них ти навіть бачила.

– Але жодна надовго не затрималася, любий. Я просто подумала, може, ти хочеш мені щось розказати.

– Я не гей, мамо. Якби я був ним, я б тобі сказав.

А потім додав:

– Я лизався з Тімом Картером на вечірці, коли навчався в академії мистецтв, але ми обидва були п’яні і на тому все й скінчилося.

Вона стиснула губи.

– Досить, хлопче, досить.

А потім, змінюючи тему, ніби для того, щоб позбутися гидкого присмаку у роті, вона сказала:

– Ніколи не вгадаєш, кого я здибала у «Теско» минулого тижня.

– Не вгадаю. Кого?

– Твою стару дівчину. Ні, навіть так – твою першу дівчину.

– Ніккі Блевінс? Чекай, вона ж здається вийшла заміж? Ніккі Вудбридж?

– Ні, ту що була перед нею. Кассандру. Я стояла за нею в черзі. Була б стояла перед нею, але забула, що хотіла взяти вершки до ягід, тож довелося повертатися, а потім вона вже була попереду і її обличчя здалося мені знайомим. Спочатку я подумала, що то молодшенька Джоуні Сіммондс – та, в якої вада мовлення, що раніше називали заїканням, але зараз так ніби не можна казати. Коли потім збагнула, що я знаю, звідки мені відоме це обличчя – воно п’ять років висіло у тебе над ліжком. Тож я запитала: «Ви часом не Кассандра?», а вона у відповідь: «Так, Кассандра». Ну, я і кажу: «Ви будете сміятися, але я мама Стюарта Іннеса». Вона перепитала: «Стюарта Іннеса?» і її обличчя одразу ж засяяло. Потім вона ще трохи постояла, поки я складала продукти в пакет, і розказала, що вже писала твоєму другу Джеремі Портеру у «Bookface» і вони про тебе говорили…

– Ти хотіла сказати «Facebook»? Вона писала Скаллі у «Facebook»?

– Так, любий.

Я пив чай і думав про те, з ким насправді розмовляла моя мама.

– Ти точно впевнена, що це була Кассандра, портрет якої висів у мене над ліжком? – спитав я.

– Так, звичайно, любий. Вона розказала мені, як ти водив її у Лестер-сквер, і як вона сумувала, коли довелося переїхати до Канади. Вони з сім’єю поїхали у Ванкувер. Я запитала, чи вона знала мого кузена Леслі, який переїхав до Ванкувера після війни, але вона сказала, що ні – і, виявляється, Ванкувер то насправді чимале містечко. Я розповіла їй про той портрет, що ти намалював олівцем, і, здавалося, вона непогано знала про те, чим ти зараз займаєшся. А ще вона дуже зраділа, коли я сказала їй, що у тебе цього тижня відкриття виставки.

– Ти їй сказала?

– Так, любий. Мені здалося, що їй було б цікаво про це знати.

А потім мама додала, майже тоскно: – Вона така гарна, любий. Здається, вона працює в аматорському театрі.

Потім мова зайшла про вихід на пенсію доктора Даннінгса, який був нашим сімейним лікарем ще до мого народження, про те, що він був останнім неіндійським лікарем у клініці і про те, як до цього ставилася моя мама.

Тієї ночі я лежав на ліжку у малій спальні маминого дому і обдумував усе почуте. Мене більше не було у «Facebook», але я думав знову зареєструватися, щоб побачити друзів Скаллі, а також перевірити, чи серед них є та псевдо-Кассандра. Однак я згадав, що є чимало людей, яких я радий був не бачити, тож покинув цю ідею, впевнений, що всьому має бути якесь просте пояснення, і заснув.

* * *

Я виставлявся у галереї «Літл Гелері», що в Челсі, вже більше десяти років. Колись мені виділяли лише чверть стіни і оцінювали роботи не більше, ніж в три сотні фунтів. Тепер щороку протягом жовтня проходить моя власна виставка і варто сказати: якщо я продаю хоч дюжину картин, то цього вистачає, щоб забезпечити мені життя, включно з усіма потребами та орендою на найближчий рік. Непродані картини залишаються висіти на стінах галереї, аж доки їх не куплять – а їх завжди розкуповують до Різдва.

Пол і Беррі – пара, якій належить галерея – досі називають мене «гарним хлопчиком», як і дванадцять років тому, коли я вперше виставлявся в них і коли це було схоже на правду. Тоді вони носили квітчасті сорочки з відкритим широким коміром і золоті ланцюжки, а зараз, у зрілому віці, вбиралися в дорогі костюми і, як на мене, занадто багато говорили про фондову біржу. Та мені однак приємна їхня компанія. Я бачусь із ними тричі на рік: у вересні, коли вони приходять до мене в студію, щоб подивитися, над чим я працював, і вибрати картини на виставку; у жовтні, коли я вішаю роботи й з’являюся на відкриття; і в лютому, коли вони зі мною розраховуються.

Беррі заправляє галереєю. Пол – співвласник. Він приходить на вечірки, а решту часу працює в костюмерній Королівського театру Ковент-Гарден. Цього року вечірка з нагоди відкриття виставки проходила в п’ятницю ввечері. Я провів кілька нервових днів, вішаючи картини. Тепер, коли я все зробив, залишилося тільки чекати, сподіваючись, що людям сподобається моя творчість, і намагатися не виставити себе дурнем. Як і в останні дванадцять років, я слідував порадам Беррі: «Не налягай на шампанське. Розбав його водою. Для колекціонера нема нічого гіршого, аніж побачити сп’янілого художника, хіба що він відомий своїм п’янством – а ти не цим відомий, любий. Будь приязним та загадковим, і коли хтось запитає про історію картини, відповідай, що „на устах моїх печать мовчання“. Але, заради Бога, хоч натякни, що вона в неї є. Люди купують не картини, а історії». Я тепер рідко запрошую людей на попередню виставку: дехто з художників так робить, бо вважає, що це світський захід. Я цього не роблю. Хоч я серйозно ставлюсь до своєї творчості й пишаюсь власними роботами (моя остання виставка називалася «Люди в пейзажах», що загалом досить влучно описує всю мою творчість), я розумію, що вечірка – це суто комерційний захід для заохочення майбутніх покупців і тих, хто може їм щось порадити. Я кажу це для того, щоб ви не дивувалися, чому список гостей на попередню виставку складають Беррі й Пол, а не я сам.

Попередня виставка завжди починається о пів на сьому вечора. Цього року, як і будь-якого іншого, я провів другу половину дня за вішанням картин, слідкуючи, щоб усе виглядало якнайкраще. Єдиним, що відрізняло цьогорічний захід від решти, було те, яким захопленим виглядав Пол – неначе маленький хлопчик, який бореться з нестримним бажанням розповісти, що він купив тобі у подарунок на день народження. А ще, коли ми вішали картини, Беррі сказав: «Гадаю, сьогодні ти прославишся».

Я мовив:

– Здається, на картині з Лейк-Дістрікт помилка.

Великоформатна картина зображала озеро Віндермір на заході сонця і двох дітей, які розгублено дивилися на вас з берега.

– Ціна має бути три тисячі фунтів. А там написано триста тисяч.

– Справді? – сказав Беррі м’яко. От тобі й на.

Але він так нічого і не виправив.

Це мене спантеличило, та ось прибули перші гості, трохи завчасно, тож ця справа могла зачекати. Молодий чоловік запропонував мені грибну слойку зі срібної таці. Я взяв зі столика в кутку свій келих шампанського, котре мав поволі попивати, і приготувався спілкуватися з людьми.

Всі ціни були завищені, і я сумнівався, що «Літл Гелері» вдасться продати мої картини за такі гроші, тож мене хвилювало, за що я житиму весь наступний рік.

Беррі і Пол завжди водять мене по залу, приказуючи: «А це художник, Стюарт Іннес – той красунчик, який створив усі ці чудові картини», а я лиш тисну руки та всміхаюсь. Наприкінці вечора я вже буду з усіма знайомий, тож Пол із Беррі залюбки скажуть: «Стюарте, пам’ятаєш Девіда? Він пише про мистецтво для газети „Дейлі Телеграф“», а я, в свою чергу, радо відповім: «Звичайно! Як ся маєте? Дуже радий, що ви завітали».

Зала якраз була переповнена людьми, коли ефектна рудоволоса жінка, якій мене ще не представили, почала викрикувати:

«Фігуративне лайно!»[22]22
  Фігуративне мистецтво (у протиставлення абстрактному) – вид образотворчого мистецтва, що зображає предмети реального світу такими, як вони є.


[Закрыть]

Я вів розмову з художнім критиком «Дейлі Телеграф» і ми обидва озирнулися.

Він запитав:

– Знайома?

– Та ніби ні, – відповів я.

Жінка продовжувала дерти горлянку, не зважаючи на те, що звуки вечірки вже стихли. Вона вигукнула: «Нікому не цікаві ці помиї! Нікому!» Після чого сягнула рукою до кишені свого пальта, дістала пляшку чорнил, вигукнувши: «Спробуй тепер це продати!», і виплеснула їх на картину «Захід сонця на озері Віндермір». Чорнило мало темно-синій колір.

Пол якраз стояв поряд із жінкою. Він вирвав з її рук пляшку чорнил, мовивши: «Ця картина коштувала триста тисяч доларів, дівчинко». Беррі взяв її під руку і зі словами «Гадаю, поліції буде цікаво з вами познайомитися» повів жінку до свого кабінету. Вона кричала нам на ходу: «Я не боюся! Я пишаюся собою! Такі художники, як він, просто наживаються на вас, легковірних покупцях картин! Ви стадо овець! А це все – фігуративне фуфло!»

Потім вона зникла, а гості почали знову гомоніти і оглядати забруднену чорнилом картину, зиркаючи на мене. Чоловік із «Дейлі Телеграф» попросив мене прокоментувати ситуацію і розказати, що я відчув, побачивши, як зіпсували мою картину за триста тисяч фунтів. Я пробурмотів, що пишаюся бути художником, і сказав щось про швидкоплинну природу мистецтва, а він припустив, що сьогоднішній вечір можна вважати окремим проявом мистецтва, і ми погодилися, що прояв чи ні, а жінка була не зовсім сповна розуму.

Беррі повернувся і, рухаючись від групи до групи, пояснював, що Пол розбирався з молодицею, і що її подальша доля була в моїх руках. Гості все ще продовжували захоплено гудіти, коли він проводжав їх до дверей. Беррі при цьому вибачився, погодився, що ми живемо у вражаючі часи, і пояснив, що завтра галерея відчиняється у звичний час.

– Гарно все пройшло, – мовив він, коли ми залишилися у галереї вдвох.

– Гарно? Це була катастрофа.

– М-м… «Стюарт Іннес – художник, якому зіпсували картину вартістю триста тисяч фунтів». Мені здається, її треба пробачити, ти так не думаєш? Вона була твоїм товаришем по цеху, хоч і мала інші цілі. Часом для того, щоб піднятися на новий рівень, потрібен невеличкий поштовх.

Ми зайшли до підсобки.

Я запитав:

– Чия це була ідея?

– Наша, – відповів Пол. Він сидів у підсобці і пив біле вино з рудоволосою жінкою. – Ну, більшою мірою Беррі. Але для того, щоб це провернути, нам була потрібна гарненька акторка – і я знайшов її.

Жінка скромно всміхнулася: їй вдалось одночасно показати зніяковіння і самовдоволення.

– Якщо це не приверне до тебе увагу, на яку ти заслуговуєш, красунчику, – сказав Беррі, всміхаючись мені, – то годі й сподіватись на щось інше. Тепер ти став настільки важливим, що навіть вартий нападу.

– Але картина зіпсована, – зазначив я.

Беррі зиркнув на Пола і вони захихотіли.

– Її вже продано – разом із чорнильними бризками – за сімдесят п’ять тисяч фунтів, – відповів Беррі. – Як я завжди й кажу: люди думають, що купують предмет мистецтва, але насправді вони купують історію.

Пол наповнив келихи.

– І це все завдяки вам, – сказав він жінці. – Стюарте, Беррі, я бажаю виголосити тост. За Кассандру!

– За Кассандру, – повторили ми і випили. Цього разу я випив залпом. Мені це було необхідно.

А потім, доки я все ще перетравлював почуте ім’я, Пол мовив: – Кассандро, як ви вже певно знаєте, цей неймовірно вродливий і талановитий молодик – Стюарт Іннес.

– Так, я знаю, – відповіла вона. – Взагалі-то, ми дуже давні друзі.

– Розказуйте, – сказав Беррі.

– Ну, – мовила Кассандра, – двадцять років тому Стюарт написав моє ім’я на зошиті з математики.

Так, вона виглядала, як дівчина з мого малюнку. Або як дівчина на фотографіях, тільки доросла. Із загостреними рисами обличчя. Кмітлива. Упевнена в собі.

Я не бачив її ніколи в житті.

– Привіт, Кассандро, – сказав я. Це все, що мені спало на думку.

* * *

Ми сиділи у винному барі, над яким я жив. Тут також є кухня, тож це не просто бар.

Коли ми говорили, мені здавалось, що ми знайомі з дитинства. Але я нагадав собі, що це не так. Того вечора я зустрів її вперше. На руках у неї все ще були плями від чорнил.

Ми пробіглися по меню, замовили одну й ту ж страву – вегетаріанське мезе – і коли її принесли, обоє почали з долми, а потім взялися за хумус.

– Я тебе вигадав, – сказав я їй.

Це було не перше, що я мовив. Спочатку ми говорили про її аматорський театр, про те, як вона подружилась із Полом, про його пропозицію – тисячу фунтів за той її вечірній виступ – і про те, як їй були потрібні гроші, хоча вона погодилась здебільшого тому, що це здалося їй веселою пригодою. Хай би там як, але, за її словами, вона не могла відмовити, коли почула моє ім’я. Вона вважала, що це була доля.

І ось тоді я сказав їй. Я боявся, що вона прийме мене за божевільного, але я все одно сказав їй:

– Я тебе вигадав.

– Ні, – відказала вона. – Не вигадав. Тобто, це ж очевидно. Я справді тут, перед тобою.

А потім додала:

– Хочеш мене торкнутись?

Я поглянув на неї. На її обличчя, поставу, її очі. У ній було все те, про що я завжди мріяв у жінці. Все те, чого мені бракувало в інших жінках.

– Так, – відповів я. – Дуже хочу.

– Давай спочатку закінчимо з вечерею, – мовила вона. А потім запитала: – Коли в тебе востаннє була жінка?

– Я не гей, – запевнив я. – У мене були дівчата.

– Я знаю, – сказала вона. – Коли була остання?

Я спробував згадати. Бріджит була останньою? Чи дівчина-стиліст, з якою рекламне агентство відправило мене до Ісландії? Я був не певен.

– Два роки тому, – відповів я. – Може, три. Я просто ще не зустрів потрібну людину.

– Колись зустрічав, – відказала вона. Після чого Кассандра відкрила свою сумку – велику, м’яку і пурпурову, – вийняла з неї картонну папку, розкрила її і дістала аркуш паперу з потемнілими від скотчу кутиками. – Бачиш?

Я згадав його. Як не згадати? Цей аркуш висів у мене над ліжком чимало років. Дівчина на ньому озиралася, неначе звертаючись до когось, хто стояв за шторкою. «Кассандра, – зазначав напис. – 19 лютого 1985 року». І підпис: «Стюарт Іннес». Є щось ніякове і водночас зворушливе в тому, щоб побачити свій почерк з того часу, коли тобі було п’ятнадцять.

– Я повернулася з Канади у 89-му, – сказала вона. – У Канаді шлюб моїх батьків розпався і мама хотіла повернутися додому. Мені було цікаво дізнатися про тебе, про те, чим ти займаєшся, тож я прийшла за твоєю старою адресою. Будинок був порожній. Вікна побиті. Було видно, що ніхто там більше не живе. Стайні вже знесли. Це мене дуже засмутило, бо я, звичайно, любила коней, коли була маленькою. Але я продовжила ходити будинком, аж поки не надибала твою спальню. Я була впевнена, що це вона, хоч меблів там не залишилося. Спальня все ще пахла тобою. І малюнок так і висів на стіні. Я подумала, що нікому іншому він не потрібен.

Вона усміхнулась.

– Хто ти?

– Кассандра Карлайл. Тридцять чотири роки. Колишня акторка. Невдалий драматург. Зараз керую аматорським театром в Норвуді. Драматерапія.[23]23
  Драматерапія – вид терапії, заснований на розігруванні постановок з психотерапевтичною метою.


[Закрыть] Оренда залу. Чотири вистави на рік плюс майстер-класи, а ще місцева пантоміма. А хто ти, Стюарте?

– Ти знаєш, хто я.

А потім додав: – Ти знаєш, що ми не були раніше знайомі, правда?

Вона кивнула.

– Бідолашний Стюарте, – сказала вона. – Ти живеш прямо над цим баром, так?

– Так. Часом буває трохи шумно. Зате метро близько. І оренда не кусається.

– Давай розплатимось і піднімемось до тебе.

Я потягся, щоб торкнутися її руки.

– Не зараз, – сказала вона, забравши руку до того, як я встиг її торкнутися. – Спочатку поговоримо.

Тож ми піднялися до мене.

– Мені подобається твоя квартира, – мовила вона. – Якраз щось таке я і уявляла.

– Напевно, вже час задуматися про оренду чогось трохи більшого, – відказав я. – Але мене і так влаштовує. З того боку гарне освітлення для моєї студії – зараз, вночі, цього не видно. Це дуже зручно для малювання.

Дивно приводити когось додому. Одразу починаєш дивитися на своє житло так, неначе ти тут уперше. Дві олійні картини зі мною, які залишилися з короткої кар’єри натурщиком (мені бракувало терпіння на те, щоб нерухомо позувати тривалий час – знаю, це моя провина) висять у вітальні, збільшені рекламні фото зі мною – на малій кухні та у вбиральні, обкладинки книжок зі мною – здебільшого до любовних романів – над сходами.

Я показав їй свою студію, а за нею і спальню. Вона оглянула крісло цирульника Едвардіанської епохи, яке я виловив у древньому закладі, що зачинився в Шордитчі. А тоді сіла на нього і стягнула взуття.

– Хто з дорослих сподобався тобі першим? – запитала вона.

– Дивне питання. Не знаю. Напевно, моя мама. А що?

– Мені було три, може, чотири роки. Це був листоноша, якого звали містер Поштка. Він приїздив на маленькому поштовому фургончику і привозив мені різні милі штучки. Не щодня. Лише час від часу. То були пакунки з моїм ім’ям, загорнуті в цупкий коричневий папір, а всередині лежали іграшки, цукерки або щось іще. У нього було смішне, дружнє обличчя і ніс з горбинкою.

– То він був справжній? Бо звучить так, наче це хтось, кого могла б вигадати дитина.

– Містер Поштка заїжджав на своєму фургончику прямо до будинку – він був не надто великий. – Вона почала розстібати свою блузку. Та мала кремовий колір і досі виділялась цятками від чорнильних бризок. – Який твій перший справжній спогад? Не той, яким з тобою поділилися інші. А такий, що ти сам запам’ятав.

– Поїздка на море з мамою і татом, коли мені було три роки.

– Ти сам її пам’ятаєш? Чи пам’ятаєш лише, як тобі розказували про неї?

– Я не розумію, до чого ти хилиш…

Вона встала, похитала стегнами і скинула спідницю. На ній був білий ліфчик і потерті, темно-зелені трусики. Дуже по-людському: таке не одягають, коли хочуть вразити нового коханця. Я задумався, які у неї будуть груди, коли вона зніме ліфчик. Я хотів їх пестити, торкатися губами.

Від крісла вона підійшла до ліжка, де сидів я.

– А тепер ляж. З отого боку ліжка. Я ляжу поряд. Не торкайся мене.

Я приліг, склавши руки по швах. Вона поглянула на мене і сказала:

– Ти такий гарний. Якщо чесно, я не впевнена, чи ти мені до смаку. Але в п’ятнадцять ти б мені сподобався. Ніжний, милий і незагрозливий. Творчий. З поні. І стайнею. А ще, б’юся об заклад, що ти ніколи не чіпляєшся до дівчини, поки не знаєш, чи вона готова, я правду кажу?

– Так, – відповів я. – Не чіпляюсь.