Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Вона лягла поряд зі мною.

– Тепер можеш мене торкнутись, – сказала Кассандра.

* * *

Я почала знову думати про Стюарта наприкінці минулого року. Напевно, через стрес. На роботі все було більш-менш добре, але я розійшлася з Павлом, який, можливо, був, а можливо, і не був пройдисвітом, хоча він, без сумніву, вештався з купою підозрілих дівчат зі Східної Європи, тож я почала думати про онлайн-знайомства. Я цілий тиждень тупо реєструвалася на різних сайтах для пошуку старих друзів, ну а звідти вже було легко добратися до Джеремі «Скаллі» Портера, а через нього і до Стюарта Іннеса.

Я просто не могла себе більше стримувати. Мені бракує цілеспрямованості, уваги до деталей. Це ще одна річ, яку втрачаєш, коли дорослішаєш.

Містер Поштка приїздив на своєму фургончику, коли батьки не мали на мене часу. Він усміхався широкою усмішкою гнома, підморгував мені і вручав обгорнутий коричневим папером пакунок, на якому великими друкованими літерами було виведено «Кассандра», а всередині на мене чекала шоколадка, лялька чи книжка. Його останнім подарунком був рожевий пластмасовий мікрофон, з яким я ходила по дому і співала або вдавала з себе ведучу на телебаченні. Це був найкращий подарунок, який я коли-небудь отримувала.

Батьки не питали, звідки у мене подарунки. Я не замислювалася над тим, хто їх насправді надсилав. Вони з’являлися разом із містером Пошткою, який заїжджав своїм маленьким фургончиком до коридору і піднімався до дверей моєї спальні, і який завжди стукав тричі. Я була дуже емоційною дівчинкою, тому коли він прийшов наступного разу, після пластмасового мікрофона, я підбігла і обхопила його ноги.

Важко пояснити, що сталося далі. Він обсипався, як сніг чи попіл. Якусь хвилю я когось обіймала, а потім раз – і залишився тільки білий порошок і більш нічого.

Я сподівалася, що містер Поштка повернеться після того, але він більше ніколи не з’являвся. Він зник. З часом мені стало соромно його згадувати: як можна було закохатися у щось подібне?

Ця кімната – така дивна.

Я дивуюся, чому мені взагалі спало на думку, що той, хто робив мене щасливою в п’ятнадцять, міг зробити те саме зараз. Але Стюарт був ідеальним: стайні (де жили поні), малюнок (який доводив мені його чуйність), відсутність досвіду з дівчатами (щоб я могла стати у нього першою) і те, що він був дуже, дуже високим, чорнявим та вродливим. А ще мені подобалось його ім’я: дещо шотландське, воно (у мене в голові) звучало так, ніби він був героєм якогось роману.

Я написала ім’я «Стюарт» на своїх зошитах.

Але я не сказала своїм друзям найголовніше: що Стюарт – вигадка.

І тепер я встаю з ліжка, дивлячись на обрис чоловіка – лиш силует з борошна чи, може, попелу або пилюки на чорнім покривалі із атласу – і накидаю одяг.

Світлини на стінах теж почали тьмяніти. Цього я не чекала. Я почала думати, що лишиться від його світу за кілька годин, думати, чи не краще було залишити усе без змін – мокру фантазію, таку заспокійливу і втішну. Він би продовжував жити, так нікого по-справжньому і не торкаючись – лише фотографія, малюнок і напівспогад для кількох людей, які більше про нього і не думали.

Я виходжу з квартири. У винному барі знизу ще залишились люди. Вони сидять за столом, в кутку, де раніше сиділи ми зі Стюартом. Свічка майже догоріла, та я уявляю, що це могли б бути ми. Чоловік і жінка, які ведуть розмову. І досить скоро вони підведуться з-за столика і підуть, а їхню свічку загасять і вимкнуть світло, потому ніч скінчиться.

Я зупиняю таксі. Залажу досередини. На мить – сподіваюся, востаннє – я відчуваю, як мені бракує Стюарта Іннеса.

А після цього відкидаюсь на сидінні в таксі і викидаю його з голови. Я сподіваюся, що зможу заплатити за таксі й замислююсь: завтра зранку в моїй сумці буде чек чи лише порожній аркуш паперу. А тоді, вочевидь задоволена, я заплющую очі і чекаю, коли таксі зупиниться біля мого будинку.

До похмурого моря

Темза – це брудна почвара: вона звивається Лондоном, наче гадюка чи морський змій. Усі річки впадають в неї – і Фліт, і Тайберн, і Некінгер, – несучи весь бруд, сміття та нечистоти разом із тушками котів і собак, кістками овець і свиней прямо у коричневі води Темзи, які відносять їх далі на схід до гирла, а звідти – до Північного моря, у забуття.

У Лондоні дощить. Дощ змиває бруд у канави, і від того струмки розбухають до розміру річок, а річки – до розміру чогось ще більш потужного. Дощ – це шумна штука. Він плескає, тарабанить і торохтить дахами домівок. Якщо з неба вода падає чистою, то варто їй лише сягнути Лондона, як вона стає брудом, змішується з пилом і перетворюється на багно.

Ніхто не п’є воду – ні дощову, ні річкову. Жартують, що вода з Темзи вбиває миттєво, хоч це й неправда. Є багнолази, які глибоко пірнають за кинутими пенні, а потім піднімаються назад, розплескавши річкову воду, дрижать і показують зібрані монетки. Звичайно ж, вони не вмирають або якщо вмирають, то не від цього – хоча ніхто не бачив багнолазів старше п’ятнадцяти.

Жінка, здається, не переймається дощем.

Вона ступає доками Розерхайта, як ступала досі роками, десятиліттями: ніхто не знає напевне, скільки років, бо це нікого не цікавить. Вона гуляє доками або вдивляється у море. Вона розглядає кораблі – як ті погойдуються, стоячи на якорі. Вона повинна щось зробити, щоб її душа та тіло не розірвали свій союз, але ніхто у доці не має навіть найменшого уявлення, що це може бути.

Ви рятуєтеся від потопу під брезентовим тентом, встановленим вітрильним майстром. Спочатку вам здається, що ви під ним самі, бо вона стоїть, як вкопана, вдивляючись у далечінь понад водою, хоч там нічого і не видно крізь дощову завісу. Дальній край Темзи вже зник з очей.

Аж потім вона вас помічає. Помічає і починає говорити – ні, не до вас – до сірої води, що ллється з сірого неба в сіру річку. Вона проказує: «Мій син хотів стати моряком», і ви не знаєте, що відказати чи як відповісти. Вам довелося би кричати, щоб вас почули крізь шум зливи, але вона говорить, а ви слухаєте. Ви помічаєте, як витягуєте шию і напружуєте слух, щоб розчути її слова.

Мій син хотів стати моряком.

Я просила його не ходити у море. «Я твоя мати, – сказала я йому. – Море не любитиме тебе так, як люблю я. Море жорстоке». Але він відповів: «Ох, мамо, але мені треба побачити світ. Треба побачити, як сходить сонце у тропіках, як виграє полярне сяйво на небі Арктики, та понад усе мені треба розбагатіти, і тоді, коли я стану багатим та повернуся назад, я зведу тобі дім і у тебе буде прислуга, і ми затанцюємо, мамо, ох ми затанцюємо…»

«І що ж я робитиму у шикарному домі? – спитала я в нього. – Ти марно розкидаєшся своїми красними слівцями». Я розказала йому про батька, який так ніколи й не повернувся з моря. Одні казали, що він помер і його скинули за борт, а інші присягалися Богом, що він відкрив бордель у Амстердамі.

Для мене це одне і теж. Його забрало море.

Коли моєму сину було дванадцять років, він утік з дому, побіг у доки і, як мені розповіли, відчалив на першому-ліпшому судні, що прямувало до Флорешу – одного з Азорських островів.

Є кораблі, приречені на лихо. Погані кораблі. Після кожної катастрофи їх підфарбовують і перейменовують, щоб обдурити необачних.

Моряки вірять в забобони. Серед них швидко ширяться чутки. Цей корабель капітан посадив на мілину за вказівкою власників, щоб виманити гроші у страховиків; потім його відремонтували, тож він став як новенький, але судно захопили пірати; після цього кораблем перевозили ковдри, але екіпаж захворів на чуму, і коли судно прибуло у порт в Гарвічі, на борту залишилося лише троє живих…

Мій син відчалив на кораблі, що плив під знаком буревісника. Вони потрапили у шторм дорогою додому. Він віз мені отриману платню, бо був ще замалий, щоб витрачати гроші на жінок чи грог, як робив його батько.

Син був наймолодшим у рятувальній шлюпці.

Казали, що вони тягнули жереб чесно, та я тому не вірю. Він був молодшим за них. Після восьми днів дрейфу вони добряче зголодніли. І якщо вони й тягнули жереб, то нечесно.

Вони обгризли його кістки начисто, одну за одною, і віддали їх його новій матері – морю. Воно й сльозинки не зронило і прийняло їх сумирно. Море жорстоке.

Бувають ночі, коли я шкодую, що він розказав мені правду. Він міг би збрехати.

Вони віддали кістки мого хлопчика морю, але один із членів судна, який знав мого чоловіка і знав мене – по правді, навіть краще, ніж було відомо чоловікові, – зберіг одну кістку, як подарунок на пам’ять.

Коли вони повернулися з моря і кожен з них клявся, що мій хлопчик потонув під час шторму, який затопив корабель, він прийшов уночі, розказав мені правду і віддав кістку, бо колись у нас із ним була любов.

Я сказала: «Ти вчинив погану річ, Джеку. Ти з’їв власного сина».

Тієї ночі його теж забрало море. Він увійшов до нього з кишенями, набитими камінням, і все продовжував іти. Він так ніколи й не навчився плавати.

Я повісила кістку на ланцюжок, щоб згадувати їх обох пізно вночі, коли вітер здіймає хвилі в океані і кидає їх на пісок, коли вітер виє біля будинків так, наче дитя ридає.

Дощ слабшає і вам здається, що вона скінчила, аж тут жінка вперше кидає свій погляд на вас і, схоже, зараз щось скаже. Вона підчепила щось на шиї і простягає це до вас.

– Ось, погляньте, – каже вона. Ви зустрілися поглядом – її очі коричневі, як Темза. – Хочете торкнутися?

Вам хочеться зірвати це у неї з шиї та кинути у річку, щоб там його знайшли чи загубили багнолази. Натомість ви, спотикаючись, виходите з-під брезентового тенту і дощова вода стікає по вашому обличчю, як чужі сльози.

«Істина – печера в Чорних горах…»

Ви запитуєте мене, чи можу я собі простити? Я можу простити собі чимало. Те, що я його там покинув. Те, що я зробив. Та я ніколи не прощу собі рік, в який ненавидів власну дочку, бо вважав, що вона втекла з дому, вочевидь, до міста. Того року я відмовився згадувати її ім’я, і якщо воно й траплялося у моїх молитвах, то лише тоді, коли я просив Бога, щоб одного дня дочка усвідомила, що вчинила, яку ганьбу принесла своїй сім’ї і як через неї материнські очі бриніли слізьми.

Я ненавиджу себе за це і ніщо не послабить мою ненависть, навіть те, що сталося останньої ночі на схилі гори.

Я шукав майже десять років, хоч слід давно прохолов. Можна було б сказати, що я знайшов його випадково, та я не вірю у випадковості. Якщо йти стежкою, то рано чи пізно дійдеш до печери.

Та це було пізніше. Спочатку була долина на материку та побілений будинок на м’якій луці, через яку простягався плюскітливий струмок – будинок, який наче квадратик неба білів на тлі зеленої трави та вересу, що тільки-но починав рожевіти.

Біля будинку стояв хлопчик – він збирав вовну, що начепилася на кущ терну. Він не бачив, як я підійшов, і навіть не підвів голови, аж доки я не сказав:

– Колись я теж так робив. Збирав вовну з терену та гілок. Мама потім її мила і майструвала мені якісь штуки. То м’ячик, то ляльку.

Він обернувся. На його обличчі читався вираз здивування – так, неначе я з’явився прямо з повітря. Та це було не так. Я пройшов чимало миль і ще багато з них були попереду.

Я мовив:

– Я ходжу тихо. Тут живе Калум Мак-Іннес?

Хлопчик кивнув, випростався у повний зріст – він був десь на два пальці вищий за мене – і сказав:

– Я і є Калум Мак-Іннес.

– Може, ти знаєш ще когось з таким ім’ям? Бо Калум Мак-Іннес, якого шукаю я – дорослий чоловік.

Хлопчик нічого не відповів, а лише вивільнив товстий пучок овечої шерсті з чіпких тернових пальців.

Я додав:

– Може це твій батько? Його теж звати Калум Мак-Іннес?

Хлопчик придивлявся до мене.

– Що ви таке? – запитав він.

– Я маленька людина, – відказав я йому. – І все ж я людина і прийшов сюди, щоб побачитися з Калумом Мак-Іннесом.

– Навіщо?

Хлопчик завагався. А тоді додав: – І чому ви такий малий?

– Бо я хочу попросити щось у твого батька. Це чоловіча справа. – І я побачив, як на кутиках його губ почала з’являтись посмішка. – Бути малим не так вже й погано, юний Калуме. Однієї ночі до мого дому завітав цілий загін Кемпбеллів – дванадцять чоловіків, озброєних ножами та палицями. Вони зажадали, щоб моя дружина Морег привела мене, бо збиралися влаштувати наді мною розправу за якусь надуману зневагу. Тоді вона сказала: «Юний Джонні, збігай до дальньої луки і скажи батькові, нехай він іде додому, скажи, що я послала по нього». І Кемпбелли дивилися, як хлопчик біг з будинку. Вони знали, що я був надзвичайно небезпечною людиною. Але ніхто їм не казав, що я був маленького зросту, та й навіть якби казали, вони б не повірили.

– То хлопчик покликав вас? – запитав хлопчина.

– Не було ніякого хлопчика, – відказав я. – То був я сам. Я був у них в руках, і все одно мені вдалося вийти через двері, прямо крізь їхні пальці.

Хлопчик засміявся. А потім запитав:

– А чому Кемпбелли прийшли по вас?

– У нас виникло непорозуміння щодо того, кому належала худоба. Вони вважали, що корови належали їм. А я відстоював думку, що корови перейшли у мою власність тієї ж ночі, як перетнули зі мною пагорби.

– Чекайте тут, – сказав юний Калум Мак-Іннес.

Я сів біля струмка і подивився на будинок. Він виглядав чималим: можна було подумати, що це будинок лікаря або юриста, але аж ніяк не прикордонного розбійника. Я зібрав докупи камінчики, які лежали на землі переді мною, і кидав їх один за одним у струмок. У мене гострий зір, тож я з насолодою метав камінчики через усю луку прямо у воду. Я вже пожбурив із сотню камінців, коли нарешті хлопець повернувся в компанії високого чоловіка, який біг підтюпцем. Його волосся торкнулася сивина, а обличчя було довгастим, як у вовка. На цих пагорбах більше не водяться вовки, та й ведмеді теж перевелись.

– Доброго дня вам, – промовив я.

У відповідь мене зустріли мовчанка й витріщання. Я звик до витріщань.

– Я шукаю Калума Мак-Іннеса, – сказав я. – Якщо це ви, то так мені й скажіть, і я вас привітаю. А якщо ні, то дайте мені знати, і я продовжу свою путь.

– З якою справою прийшов ти до Калума Мак-Іннеса?

– Хочу його найняти у якості провідника.

– І куди ж тебе треба відвести?

Я втупився у нього поглядом.

– Складно сказати, – відказав я йому. – Бо дехто вважає, що цього місця не існує. Я маю на увазі одну печеру на Туманному острові.

Він відповів мовчанням. А потім мовив:

– Калуме, повертайся до будинку.

– Але та…

– Скажеш мамі, що я просив дати тобі трохи таблету.[24]24
  Таблет – вид шотландських солодощів, який нагадує вершковий ірис. Зазвичай таблет подають до кави та чаю.


[Закрыть] Ти його любиш. Іди.

Обличчям хлопчика промайнуло кілька відчуттів – спершу розгубленість, потім голод і радість – і він побіг назад до білого будинку.

Калум Мак-Іннес мовив:

– Хто тебе сюди прислав?

Я вказав на струмок, який з плюскотом простягався між нами та спускався з пагорба.

– Що це? – запитав я.

– Вода, – відповів він.

– Кажуть, що по той бік струмка живе король, – сказав я йому.

Тоді я його ще зовсім не знав та й не сказав би, що знав добре потім, але його погляд став настороженим, а голова схилилася набік.

– Звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?

– Я ще нічого не стверджував, – відповів я. – Окрім того, що є люди, які чули про печеру на Туманному острові, і що ти, можливо, знаєш, як туди дістатись.

Він відказав:

– Я не скажу тобі, де печера.

– Я не шукаю туди дороги. Я шукаю провідника. Тим паче, що вдвох подорожувати безпечніше, ніж наодинці.

Він зміряв мене поглядом, і я приготувався почути жарт про мій зріст, але він промовчав, і за це я був йому вдячний. Натомість він сказав:

– Коли ми дійдемо печери, я не піду всередину. Ти виноситимеш золото сам.

Я відповів:

– Це мене не хвилює.

Він продовжив:

– Ти маєш взяти стільки золота, скільки зможеш донести сам. Я його не торкатимусь. Але так, я відведу тебе.

– Я добре заплачу за твій клопіт, – відказав я. Я сягнув до кишені жилетки і згодом вручив йому мішечок. – Це за те, що відведеш мене. Ще один, вдвічі більший за цей, дам, коли ми повернемося.

Він висипав монети з мішечка на свою могутню долоню, а тоді кивнув.

– Срібло, – сказав він. – Це добре. А потім додав: – Я попрощаюся з дружиною та сином.

– Ти з собою нічого не візьмеш?

– В юності я був розбійником, а розбійники не носять зайвого, – відказав він. – Я візьму лише мотузку – для гір. Він поплескав кинджал, що звисав з пояса, і рушив назад до побіленого будинку.

Я ніколи не бачив його дружини – ані тоді, ані потім. Не знаю, якого кольору було її волосся.

Я пожбурив ще з п’ятдесят камінців у струмок, доки він не повернувся з витком мотузки, перекинутим через плече, і ми разом залишили позаду будинок, надто розкішний для всякого розбійника, та рушили на захід.

* * *

Гори, що відділяють решту світу від узбережжя – це спадисті пагорби, які здалеку виглядають як плавні та невиразні пурпурові фігури, схожі на хмари. Вони ваблять до себе. Це пологі гори, на які так само легко підніматись, як на пагорб – дуже високий пагорб, який можна здолати не менше, ніж за повний день. Ми почали підніматись і змерзли вже під кінець першого дня.

На вершині над нами виднівся сніг, хоча зараз був розпал літа. Того дня ми не обмінялися й словом. Нам нічого було сказати. Ми знали, куди йшли.

Ми розклали багаття з овечого кизяку і всохлого тернового куща, а тоді закип’ятили воду і зварили кашу: кожен кинув жменю вівсянки і щіпку солі у маленьку пательню, що її я приніс із собою. Його жменя була величезною, а моя – маленькою, як мої руки. Він усміхнувся й сказав:

– Сподіваюся, ти не збираєшся з’їсти половину каші.

Я відповів, що не збирався і справді не з’їв, бо мій апетит менший, ніж у звичайного чоловіка. Але у цьому є своя вигода, адже в диких умовах я можу протягнути на самих горіхах і ягодах, які більшу людину не прогодують.

Через високі пагорби пролягала звивиста доріжка. Ми рушили нею і майже нікого не зустріли на шляху: тільки мандрівного мідника з віслюком, нав’юченим старими горщиками, та дівчину, яка вела віслюка і спочатку всміхнулася, прийнявши мене за дитину, а тоді скривилася, коли розгледіла, ким я був насправді. Вона б жбурнула у мене камінням, якби мідник не ляснув її по руці прутом, яким поганяв віслюка. Пізніше ми також наздогнали літню жінку і чоловіка, якого вона назвала своїм онуком – вони поверталися з-за гір. Ми з нею перекусили, і вона розказала, що ходила на пологи, народження свого першого правнука, і що все пройшло добре. Вона сказала, що може проректи нам майбутнє по лініях на долонях, якщо ми підкинемо їй кілька монет. Я дав старій карзі обрізану лоулендську[25]25
  Історично Шотландія поділяється на дві частини: Лоулендс – низовина і Хайленде – височина.


[Закрыть] монету в чотири пенси, і вона взяла мою правицю.

– Я бачу смерть у твоєму минулому і смерть у твоєму майбутньому, – мовила вона.

– Усіх нас в майбутньому чекає смерть, – відказав я.

Вона зробила паузу – у найвищому з високогір’їв, де літні вітри несуть подих зими, де вони завивають, шмагають і розрізають повітря неначе ножі.

– Раніше на дереві була жінка, – сказала вона. – Тепер буде чоловік.

Я спитав:

– Це матиме для мене якесь значення?

– Можливо. Одного дня.

Вона додала:

– Остерігайся золота. Тобі дружити з сріблом.

На цьому вона скінчила зі мною.

Калуму Мак-Іннесу вона сказала:

– Твоя долоня обгоріла.

Він підтвердив.

– Дай мені іншу, ліву руку, – сказала вона. Він послухався. Вона довго і зосереджено вдивлялася у неї. А потім вимовила: – Ти повернешся на початок. Ти будеш вищий за більшість людей. І тебе не чекає могила там, куди ти прямуєш.

– Ти хочеш сказати, що я не помру?

– Це передбачення з лівиці. Я знаю лише те, що сказала, і не більше.

Але вона знала більше. Я це читав у її обличчі.

Наступного дня нічого цікавішого з нами не трапилось.

Тієї ночі ми спали просто неба. Ніч була безхмарна і холодна, а небо – всіяне зірками, такими яскравими та близькими, що, здавалося, я міг би простягнути руку і зібрати їх, як ягоди.

Ми лежали пліч-о-пліч під зірками і Калум Мак-Іннес мовив:

– Вона сказала, що смерть чекає на тебе. Але не на мене. Думаю, мені дісталося краще передбачення.

– Напевно.

– Та, – сказав він, – це все маячня. Байки старої жінки. Це все неправда.

Прокинувшись у світанковій імлі, я побачив оленя, який з цікавістю спостерігав за нами. На третій день ми досягли вершини гір і почали спускатися.

Мій супутник сказав:

– Коли я був хлопчиком, кинджал мого батька упав у розпалене багаття. Я витягнув його, але металевий держак був гарячий, як вогонь. Цього я не чекав, але все одно не випускав кинджал з руки. Я відніс його подалі від вогню й занурив у воду. Піднялася пара. Я досі це пам’ятаю. Моя долоня обгоріла, а руку скрутило так, неначе їй було призначено носити кинджал довіку.

Я сказав:

– Ти, зі своєю рукою. Я, з моїм низьким зростом. Нічогенькі ми герої як для шукачів щастя на Туманному острові.

Він вичавив із себе смішок – короткий і сухий.

– Нічогенькі герої, – тільки і відказав він.

А потім почало дощити, дощ не ущухав. Тієї ночі ми підійшли до невеликої ферми. Із димаря будинку тонкою цівкою точився дим, тож ми гукнули господаря, але у відповідь нас стріла тиша.

Я відчинив двері і гукнув знову. Всередині було темно, але я відчув запах жиру, так наче тут горіла свічка, яку недавно загасили.

– Нікого нема вдома, – сказав Калум, але я похитав головою і ступив уперед, а тоді зазирнув у темряву під ліжком.

– Чи не могли б ви вилізти до нас? – запитав я. – Ми подорожні, шукаємо тепла та прихистку, гостинності. Ми з вами розділимо свою вівсянку, сіль та віскі. Ми вас не скривдимо.

Спочатку жінка, яка ховалася під ліжком, промовчала, аж потім мовила:

– Мій чоловік пішов у гори. Він наказав мені сховатися, якщо прийдуть чужинці, бо він боїться, що вони щось зроблять зі мною.

– Шановна пані, я лиш маленький чоловік, зростом не вищий за дитину. Якби ви мене вдарили, я б відлетів. А мій супутник звичайний чоловік, але я присягаюся, він не скривдить вас. Ми просимо прихистку і хотіли б обсохнути. Будь ласка, вилізьте до нас.

Вона вилізла з-під ліжка вся в пилюці й павутинні, але навіть з вимащеним обличчям жінка виглядала вродливою, і хоч її волосся вкривала павутина і шар сірого пилу, воно було від того не менш довгим, густим і золотаво-рудим. На мить вона нагадала мені власну доньку, але та б дивилася чоловіку у вічі. Ця ж боязко схилила голову додолу, наче якесь створіння в очікуванні побиття.

Я відсипав їй трохи нашої вівсянки, а Калум дістав з кишені смужки сушеного м’яса, після чого вона пішла у поле і повернулася з парою куцих ріп, з яких приготувала нам наїдок.

Я з’їв свою порцію. У неї не було апетиту. Думаю, Калум був все ще голодний, коли ми скінчили їсти. Він налив віскі для нас трьох: вона відпила лише трошки і те з водою. Дощ торохкотів по даху будинку і капав у кутку, але я все ж був радий, що сидів усередині, хоч якою б непривітною не здавалася тутешня обстановка.

Саме цієї миті у дверях з’явився чоловік. Він нічого не сказав, лише зиркнув на нас недовірливо й сердито. Потім стягнув із себе накидку з овечої шкури і капелюх та пожбурив їх на долівку. Вода з них капала й збиралася в калюжі. Мовчанка гнітила.

Калум Мак-Іннес мовив:

– Ваша дружина гостинно нас прийняла, коли ми її знайшли. Хоч знайти її було непросто.

– Ми попросили її нас прийняти, – сказав я. – Як і просимо вас.

У відповідь чоловік лише щось буркнув.

На високогір’ях люди розмінюють слова, як золоті монети. Та звичай для них понад усе: якщо чужинець просить про гостинність, йому не відмовляють, навіть коли перебувають із ним, з його кланом чи ріднею у кровній ворожнечі.

Жінка – яка більше скидалася на дівчину, тоді як борода її чоловіка була сивою та білою, тож я навіть на мить подумав, що то була його донька, але ні: в будинку стояло лише одне ліжко, на якому б ледь помістилися двоє – вийшла надвір у кошару, що прилягала до будинку, і повернулася з вівсяними коржами і шматком сушеної шинки, які вона, схоже, там раніше сховала. Потім тоненько нарізала шинку і поклала її на дерев’яній дощечці перед чоловіком.

Калум налив йому віскі і сказав:

– Ми шукаємо Туманний острів. Не знаєте, чи він ще там?

Чоловік поглянув на нас. Вітри в високогір’ях сильні – вони зривають слова прямо з вуст. Він стиснув губи, а тоді сказав:

– Ага. Я бачив його з вершини цього ранку. Він досі там. Але не скажу, чи буде він там завтра.

Ми спали на земляній долівці їхнього будинку. Вогонь згас і від каміна більше не віяло теплом. Чоловік із жінкою спали у ліжку, прикритому завісою. Він оволодів нею під овчиною, яка вкривала ліжко, але спершу завдав прочуханки за те, що дружина нагодувала і впустила нас. Я чув їх обох і зразу, і потім, тож тієї ночі сон мені дався непросто.

Я спав у бідних домівках, спав у палацах, і під зорями теж спав, і до тієї ночі я міг би сказати, що всі місця однакові. Але я прокинувся до світанку, впевнений, що нам час забиратися звідси – не тямлю чому. Я розбудив Калума, приклавши палець до його вуст, і ми тихенько полишили хатину на гірському схилі, не прощаючись, і ще ніколи я так не радів, що зміг звідкись забратися геть.

Ми були за милю від будинку, коли я сказав:

– Щодо острова. Ти запитав, чи він там буде. Але ж зрозуміло, що острів або є, або його немає.

Калум завагався. Здавалося, він зважував слова, і згодом відповів:

– Туманний острів не схожий на інші острови. І туман, що оточує його, не такий, як інші тумани.

Ми ступали шляхом, який за сотні років збили вівці, олені та лише кілька людей.

Він продовжив:

– Його також називають Крилатим островом. Дехто каже, це тому, що острів зверху виглядає як крильця метелика. Та не скажу, чи це правда.

А тоді додав: – «Що є істина? – сказав з насмішкою Пілат».

Спускатись важче, ніж підніматись.

Я замислився.

– Часом я думаю, що істина – це якесь місце. Я уявляю її містом: можуть бути сотні доріг, тисячі шляхів, які рано чи пізно приведуть тебе до одного і того ж місця. Байдуже, звідки ти йдеш. Якщо йти у напрямку істини, то ти її знайдеш, хай яким би шляхом ти ступав.

Калум Мак-Іннес поглянув на мене зверху вниз і не зронив жодного слова. Аж тут:

– Неправду ти кажеш. Істина – печера в Чорних горах. Туди веде одна дорога – лише одна. Вона підступна та важка, і якщо ти обереш неправильний шлях, то помирати тобі самотою на гірському схилі.

Ми видерлися на кряж і поглянули вниз, на берег. Внизу, біля води, виднілись села. А з того боку моря постали високі Чорні гори, що витиналися з туману.

Калум сказав:

– Он та печера. У тих горах.

«Кістки землі», – подумав я, поглянувши на них. При згадці про кістки мені стало недобре і щоб відволіктись, я запитав: – А скільки разів ти там бував?

– Лише один, – він завагався. – Я шукав печеру увесь шістнадцятий рік життя, бо чув легенди і вірив, що якщо добре шукати, то можна знайти. Мені стукнув сімнадцятий рік, коли я нарешті дістався до неї. Я взяв із собою стільки золотих монет, скільки зміг.

– І тебе не лякало прокляття?

– Коли я був молодий, мене ніщо не лякало.

– І що ж ти зробив з отим золотом?

– Частину сховав – лише я знаю де. А на решту оплатив викуп коханої жінки і збудував красивий будинок.

Він затнувся – так, неначе сказав щось зайве.

Перевізника на пристані не було. Лише на березі стояв маленький човен – у нього б ледь помістилися три звичайних чоловіки, – прив’язаний до покрученого і напівзгнилого стовбура, а поряд висів дзвіночок.

Я подзвонив у нього, і незабаром до нас на берег спустився гладкий чоловік.

Він сказав Калуму:

– З вас за переправу я візьму один шилінг, а з вашого хлопчика – три пенні.

Я випростався. Хоч я не такий високий, як інші чоловіки, але гордості у мене не менше.

– Я теж чоловік, – відказав я. – І заплачу вам шилінг.

Перевізник зміряв мене поглядом, а тоді почухав бороду.

– Перепрошую. Мій зір вже не такий ясний, як був колись. Я відвезу вас на острів.

Я передав йому шилінг. Він зважив його у руці і мовив:

– Ти збагатив мене на дев’ять пенсів, а міг і обдурити. А дев’ять пенсів – то великі гроші у наші темні часи.

Вода була кольору сланцю, хоч у ній відбивалася блакить, а на хвилях один за одним ганялися баранці. Він відв’язав свій човен і, гуркочучи галькою, потягнув його до води. Ми увійшли у холодний канал і вмостилися у човні.

Весла плеснули по морю, він поволі посунув вперед. Я сидів найближче до перевізника, тож мовив:

– Дев’ять пенсів. Це непогана платня. Та я чув, що в горах на Туманному острові є печера, вщерть набита золотими монетами – скарбами древніх.

Він похитав головою, відмахуючись.

Калум впився у мене поглядом – його губи були стиснуті так міцно, що побіліли. Я не зважав і запитав чоловіка ще раз:

– Печера, набита золотими монетами – подарунок народів Півночі чи Півдня, чи тих, хто ніби був тут задовго до нас: тих, хто втік на Захід, коли тут стало людно.

– Чув про неї, – відповів перевізник. – І за прокляття чув. Вважаю, що одне варте іншого.

Він сплюнув у море. А потім мовив: – Ти чесна людина, карлику. Я це по твоєму обличчі бачу. Не шукай печеру. Нічого хорошого з того не вийде.

– Звісно, ваша правда, – сказав я йому щиро.

– Я в цьому певен, – відповів він. – Не щодня мені доводиться везти розбійника й малого карлика на Туманний острів.

А тоді додав: – У наших краях говорити про тих, хто подався на Захід, вважається поганою прикметою.

Решту часу ми плили мовчки, а от море розбушувалось і хвилі почали бити по човну так сильно, що я тримався обома руками, аби не вилетіти за борт.

Здалося, що минуло півжиття, доки човен нарешті пришвартували до довгого причалу, насипаного з чорного каміння. Ми йшли причалом, а навколо билися хвилі, і їхні солоні бризки сягали наших облич. Біля спуску стояв горбатий чоловік, що продавав вівсяні коржики і сушені сливи – тверді, як камінь. Я заплатив йому пенні і набив ними кишені жилетки.

Ми сунули далі Туманним островом.

Я вже старий або принаймні далеко не юний, і все, що я бачу, нагадує мені щось інше, побачене раніше, а тому нічого вже не видається новим. Гарненька дівчина з вогненно-рудим волоссям нагадує мені сотні таких же дівчат та їхніх матерів, і те, якими вони були, коли зростали, і як виглядали, коли помирали. Таке прокляття літ – усе навколо тебе стає відображенням чогось іншого.

Та незважаючи на це, моє перебування на Туманному острові, який мудреці також охрестили Крилатим, ні про що інше мені не нагадувало.

Від пристані до Чорних гір треба йти день. Калум Мак-Іннес поглянув на мене – зростом я сягав йому до пояса чи нижче – і побіг вистрибом, неначе викликаючи мене на біг наввипередки. Ноги несли його землею – мокрою і доверху вкритою папороттю й вересом.

Над нами проносилися низькі хмари – сірі, білі та чорні. Вони то ховалися одна за одною, то вигулькували, то знову зникали.

Я дав йому фору і чекав, поки він не забіг у дощ, де його поглинула волога і сіра імла. Тоді і тільки тоді я перейшов на біг.