Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

«І заридаю, як Александр»

Низенький чоловік забіг до «Фонтана» і замовив велику склянку віскі.

– Тому що, – повідомив він усім присутнім у пабі, – я це заслужив.

Він виглядав виснаженим, зіпрілим і розкошланим, немов не спав вже кілька днів. На ньому була краватка, але вона так розтріпалася, що мала от-от злетіти. Він мав посивіле волосся, яке колись, мабуть, було рудим.

– Не сумніваюся, – промовив Браян.

– І правильно! – докинув чоловік. Він відсьорбнув віскі, ніби перевіряючи, яке воно на смак, а тоді, задоволений, залив у себе півсклянки. На мить він застиг, мов статуя.

– Прислухайтеся, – сказав він. – Чуєте?

– Що? – запитав я.

– Щось на кшталт білого шуму на тлі шепоту, який перетворюється на будь-яку пісню, якщо на ньому зосередитись?

Я прислухався.

– Ні, – відповів я.

– Отож-бо, – сказав чоловік, надзвичайно собою вдоволений. – Чи не чудесно? Ще вчора всі у «Фонтані» скаржилися на «Шептом’юзек». Професор Макінтош, наприклад, нарікав, що в нього в голові застрягла пісня Queen «Bohemian Rhapsody», з якою він ходив по всьому Лондону. А сьогодні вона зникла, так наче її ніколи й не було. Ніхто з вас навіть не пам’ятає про її існування. І все це завдяки мені.

– Що я робив? – здивувався професор Макінтош. – І до чого тут Королева?[47]47
  Назва гурту «Queen» ідентична англійському слову «queen» – королева, яке застосовують до королеви Великої Британії.


[Закрыть]

А тоді додав:

– Ми знайомі?

– Ми бачилися, – сказав низенький чоловік. – Проте люди мене, на жаль, забувають. Така в мене робота. Він дістав гаманець, вийняв з нього візитку і подав мені.

«ОВДІЙ ПОЛКІНХОРН»,

– значилось на ній. А нижче, дрібним шрифтом було приписано:

«РОЗНАХІДНИК».

– Дозвольте запитати, – почав я. – Хто такий «рознахідник»?

– Це той, хто рознаходить речі, – відповів чоловік. Він підняв склянку, яка виявилася майже порожньою. – Отакої. Даруйте, Саллі, можна мені ще велику порцію віскі?

Решта відвідувачів паба того вечора, здавалося, вирішила, що чоловік був водночас нудний і несповна розуму. Вони повернулися до своїх розмов. А от я, навпаки, зацікавився.

– Отже, – почав я, підкоряючись своїй долі у цій розмові. – Давно ви працюєте рознахідником?

– З юності, – відказав він. – Я почав рознаходити, коли мені було вісімнадцять. Ви ніколи не замислювались, чому немає реактивних ранців?

Я, взагалі-то, замислювався.

– Я бачив про них сюжет у програмі «Світ майбуття» ще коли був малим, – сказав Майкл, орендодавець. – Один чоловік в такому піднявся. Потім спустився. Реймонд Берр, здається, казав, що згодом вони з’являться у кожного.

– Ага, але ж не з’явилися, – заперечив Овдій Полкінхорн, – тому що я їх рознайшов приблизно двадцять років тому. Я не мав вибору. Від них спокою не було. Звичайно, вони здавалися такими привабливими і дешевими, але як тільки їх начіпляли кілька тисяч нудьгуючих підлітків, шугаючи то тут, то там, зависаючи над вікнами спалень, врізаючись в літаючі машини…

– Хвилинку, – сказала Саллі. – Але ж у нас нема літаючих машин.

– Нема, – погодився низенький чоловік, – та лиш тому, що я їх рознайшов. Ви не повірите, які від них були затори. Піднімеш голову, а зверху видно тільки днища клятих літаючих машин – від обрію до обрію. Бували дні, коли і неба не побачиш. І люди кидали сміття з вікон… Ними було легко користуватись – машини, зрозуміло, працювали на гравітаційно-сонячній енергії, та я й не усвідомлював, що їх варто позбутися, аж доки не почув, як одна жінка на «Radio Four» скаржилася в дусі: «Боже-боже, чи ж нам бракувало наземних авто?» Вона мала рацію. Щось треба було вдіяти. Тож я їх рознайшов. Я склав список винаходів, без яких світ міг обійтись, і рознайшов їх усі, один за одним.

Тепер навколо нього почало сходитись маленьке коло слухачів. Я був радий, що мені дісталось гарне місце.

– Здійснити це було досить непросто, – продовжив він. – Штука в тому, що як тільки людство вигадало світло-бульки, не винайти літаючу машину стало практично неможливо. Тож зрештою мені довелося рознайти і їх. Я сумую за персональними світло-бульками: це були безмасові портативні джерела світла, які плили на висоті півметра над головою і вмикалися, коли ви забажаєте. Такий чудовий винахід. Проте, як-то кажуть, непролиту воду назад не збереш, а щоб не було яєчні, не треба, аби розбивали крашанку.

– Ви ж не думаєте, що ми повіримо вам на слово? – мовив хтось. Гадаю, це була Джоселін.

– Ага, – підтакнув Браян. – А то ми незчуємось, як ви скажете, що рознайшли космічний корабель.

– А таки рознайшов, – відказав Овдій Полкінхорн. Здавалося, він був вкрай задоволений собою. – Двічі. Я не мав вибору. Розумієте, як тільки людство вирушає в космос і летить на інші планети, а то й далі, воно стикається з речами, які призводять до виникнення купи різних винаходів. Найгіршим з них був миттєвий переміщувач від «Полароїд». А ще телепатичний перекладач від «Мокетт». Цей теж наробив діл. Але якщо винахід не гірше за ракету до Місяця, то мені вдається все тримати під контролем.

– А як саме ви рознаходите різні штуки? – запитав я.

– Це непросто, – зізнався він. – Мені доводиться витягувати нитки ймовірностей з тканини творення. Це приблизно як намагатися дістати голку зі скирти сіна. Тільки-от нитки довгі і сплутані, як спагеті. Отож, швидше, як намагатися дістати порцію спагеті з сіна.

– Схоже, це втомлива робота, – зазначив Майкл, і я показав, щоб він налив мені ще півпінти сидру.

– Так, кропітка, – сказав низенький чоловік. – Та я пишаюся тим, що творю добро. Щодня я прокидаюсь і, навіть якщо через мене більше не трапиться щось потенційно чудове, думаю: Овдіє Полкінхорн, життя у світі стало кращим, бо ти щось рознайшов.

Він подивився на залишки свого віскі і збовтав рідину.

– Проблема в тому, – мовив він, – що після «Шептом’юзека» більше нічого не залишилось. Все. Я рознайшов усе, що можна. Більше немає відкриттів, які варто «закрити» чи вершин, які слід «розкорити».

– Як щодо атомної енергії? – запропонував «Твітник» Пестон.

– Її винайшли до мене, – відповів Овдій. – Я не можу рознаходити те, що було винайдене до мого народження. Інакше я міг би випадково рознайти якусь річ, необхідну для мого народження, і що б тоді було?

Ніхто не висловив припущень.

– Все б завалило ракетними ранцями і літаючими машинами, от що, – пояснив він. – Не кажучи вже про марсіанські виплати Моррісона, – на мить він спохмурнів. – Оце була гидота. А потім ліки від раку. Але, відверто кажучи, вони так шкодили океанам, що краще вже хай буде рак. Ні, я рознайшов все, що було в списку. Краще піду додому, – заявив Овдій Полкінхорн відважно, – і заридаю, як Александр, бо не залишилось світів, які б я міг «розпідкорити».[48]48
  Йдеться про Александра Македонського. За переказами, після завоювання Єгипту та Азії Александр заридав, бо зрозумів, що підкоряти більше нічого.


[Закрыть] Що тут ще можна рознайти?

У «Фонтані» запала тиша.

Її прорізав дзвінок Браянового айфона. Це була пісня гурту Rutles «Cheese and Onions».

– Алло? – відповів він. А тоді сказав: – Я тобі передзвоню.

Сумно, що поява в руках телефону може так серйозно впливати на оточуючих. Інколи я думаю, що причиною тому є згадка про часи, коли в пабах дозволяли курити, і ми дістаємо свої телефони так само, як колись діставали пачки сигарет. Але, мабуть, насправді нам просто швидко стає нудно.

Хай там як, а всі подіставали телефони.

Краун Бейкер сфотографував нас усіх, а тоді запостив фото в Твіттер. Джоселін почала читати свої повідомлення. «Твітник» Пестон написав у Твіттер, що він проводить час у «Фонтані», і що вперше в житті зустрів рознахідника. Професор Макінтош перевірив рахунок міжнародного матчу з крикету, повідомив його нам і відправив своєму братові електронною поштою, щоб висловити своє незадоволення. З появою телефонів розмова припинилась.

– Що це? – запитав Овдій Полкінхорн.

– П’ятий айфон, – відповів Рей Арнольд, показавши свій телефон. – А в Крауна он «Нексус Ікс». Він на «Андроїді». Дзвінки. Інтернет. Камера. Музика. Але вся фішка в програмках. Ви в курсі, що для одного тільки айфона існує більше тисячі програмок зі звуками пердіння? Хочете ввімкну фанатську програмку зі звуками пердіння з «Сімпсонів»?

– Ні, – відказав Овдій. – Однозначно не хочу. Не хочу. – Він відставив свою склянку, не допивши. Поправив краватку. Зашпилив пальто. – Це буде непросто, – мовив він, наче сам до себе. – Але для загального блага…

А тоді він спинився і усміхнувся.

– Радий був з усіма вами побалакати, – промовив він у повітря, виходячи з «Фонтана».

Ніяка година

I

Володарі Часу збудували в’язницю. Вони звели її в часі та місці, що однаково неймовірні для будь-якої сутності, яка не полишала межі сонячної системи, де народилась, або яка подорожувала у часі хіба в майбутнє. В’язниця призначалася лишень Родові. Вона була неприступною: її складав комплекс чітко визначених кімнат (бо Володарі Часу не були монстрами – вони могли бути милостивими, якщо це йшло їм на руку), розірваних у часі з рештою Всесвіту.

Нічого, крім цих кімнат, там не існувало: прірву між мікросекундами неможливо було подолати. По суті, ці кімнати перетворилися на самостійний всесвіт, що запозичував світло, тепло та гравітацію з навколишніх світів, проте робив це завжди за коротку мить до всього часу.

Рід блукав кімнатами, терплячий та невмирущий, і все чекав.

Він чекав на питання. І міг чекати так, аж поки не скінчиться час. (Та навіть тоді, коли Часу настане Кінець, Рід нічого не відчує, бо він ув’язнений у миттєвості, що передує часу.)

Володарі Часу утримували в’язницю за допомогою величезних двигунів, які вони побудували в центрі чорних дір, щоб забезпечити їхню недосяжність: ніхто, крім самих Володарів Часу, не міг до них підступитися.

Для надійності, двигунів було декілька. Все було передбачено.

Поки існували Володарі Часу, Рід не міг покинути в’язниці, а отже, решта Всесвіту була в безпеці. Так було тоді, і так мало бути завжди.

А якби щось пішло не так, Володарі Часу про це б дізналися. Навіть якби один із двигунів якимось дивовижним чином вийшов з ладу, сигнали тривоги на планеті Галіфрей пролунали б задовго до того, як Родова в’язниця повернулася в наш час і Всесвіт. Володарі Часу врахували все – все, крім імовірності, що одного дня не стане ані Володарів Часу, ані Галіфрея. У всьому Всесвіті не залишиться жодного Володаря Часу, за винятком одного.

Отож, коли в’язниця затряслася й розкололася, наче від землетрусу, Рід упав ниць, а як поглянув угору з-поміж стін в’язниці, то побачив світло галактик і сонць, не відділене і не відфільтроване, і зрозумів, що повернувся до Всесвіту, він знав, що рано чи пізно питання поставлять знову.

І оскільки Рід був обережним, він вирішив ознайомитися з Всесвітом, в який потрапив. Він не збирався мстити: це було йому не властиво. Він хотів того, що й завжди. Та й крім того…

У Всесвіті ще досі існував Володар Часу. З цим Рід мав щось робити.

II

У середу одинадцятирічна Поллі Браунінг зазирнула за двері батьківського кабінету.

– Тату, там на порозі чекає якийсь чоловік у масці кролика. Він каже, що хоче купити наш будинок.

– Не говори дурниць, Поллі.

Містер Браунінг сидів у кутку кімнати, яку він любив називати своїм кабінетом, і яку агент з нерухомості оптимістично назвав третьою спальнею, хоча там ледь вистачало місця на картотечну шафу і картковий столик, на якому примостився новенький комп’ютер «Амстрад». Містер Браунінг старанно вводив числа зі стосу чеків у комп’ютер і морщився. Кожні півгодини він зберігав виконану досі роботу, і декілька хвилин комп’ютер скреготів, записуючи інформацію на дискету.

– Це не дурниці. Він сказав, що заплатить за нього сімсот п’ятдесят тисяч фунтів.

– Оце вже справжнісінькі дурниці. Я продаю його за сто п’ятдесят тисяч.

«І нам ще пощастить, якщо його хтось купить за ці гроші в сьогоднішніх умовах», – подумав він, але вголос нічого не сказав.

Було літо 1984 року, і містер Браунінг вже втратив надію знайти покупця на їхній маленький будинок в кінці Клейвершем-роу.

Поллі замислено кивнула.

– Гадаю, треба, щоб ти пішов і з ним поговорив.

Містер Браунінг стенув плечима. Він однаково мав зберегти виконану роботу. Комп’ютер загудів, і містер Браунінг спустився сходами. Поллі, яка збиралася піти в спальню, щоб зайнятися щоденником, раптом вирішила сісти на сходах і подивитися, що буде далі.

У палісаднику стояв високий чоловік в кролячій масці. Він не скидався на кролика, однак маска затуляла все його обличчя, а пара довгих вух здіймалася над головою. В руках він тримав об’ємну шкіряну коричневу сумку, яка нагадала містерові Браунінгу сумки лікарів з його дитинства.

– Так, послухайте, – почав містер Браунінг, але чоловік у кролячій масці приклав палець у пальчатці до намальованих кролячих уст, і містер Браунінг змовк.

– Запитайте мене, який зараз час, – попросив тихий голос, що долинув з-за нерухомої морди кролячої маски.

Містер Браунінг сказав:

– Я так розумію, вас цікавить будинок.

Знак «Продається», що стояв біля воріт, вкривала кіптява, яку посмугував дощ.

– Можливо. Можете називати мене містер Кролик. Запитайте мене, який зараз час.

Містер Браунінг розумів, що слід викликати поліцію. Слід якось прогнати цього чоловіка. Хто взагалі при здоровому глузді носитиме кролячу маску?

– Чому на вас кроляча маска?

– Неправильне питання. Але я начепив кролячу маску, тому що представляю дуже відому і важливу людину, яка піклується про свою приватність. Запитайте мене, який зараз час.

Містер Браунінг зітхнув.

– Який зараз час, містере Кролику? – запитав він.

Чоловік у кролячій масці випростався. Його рухи виказували радість і втіху.

– Час вам стати найбагатшою людиною на Клейвершем-роу, – відповів він. – Я купую ваш будинок. За готівку і за вдесятеро більшу ціну, бо він для мене зараз саме те, що треба.

Він відкрив коричневу шкіряну сумку і дістав пачки грошей – кожна містила п’ятсот («Можете порахувати, ага, рахуйте») свіженьких п’ятдесятифутових банкнот – і два пакети з супермаркету, набиті валютою.

Містер Браунінг уважно оглянув гроші. Вони виглядали справжніми.

– Я… – завагався він.

Що йому треба було зробити?

– Мені знадобиться кілька днів. Щоб покласти гроші в банк. Пересвідчитись, що це не підробка. І, звичайно, нам треба буде скласти договір.

– Договір я вже склав, – сказав чоловік у кролячій масці. – Підпишіться тут. Якщо в банку скажуть, що з грошима щось не так, то у вас залишаться і гроші, і будинок. Я прийду в суботу, щоб в’їхати у свій новий дім. Ви встигнете все вивезти за цей час?

– Не знаю, – відказав містер Браунінг. А тоді додав: – Гадаю, що так. Тобто, безумовно так.

– Тоді чекайте на мене в суботу, – мовив чоловік у кролячій масці.

– У вас дуже незвичний підхід до купівлі житла, – зазначив містер Браунінг.

Він стояв на порозі, тримаючи в руках два пакети, в яких лежали 750 тисяч фунтів.

– Так, – погодився чоловік у кролячій масці. – Незвичний. Що ж, тоді до суботи.

І він пішов. Містер Браунінг відчув полегшення. Йому не йшла з голови думка, що якби чоловік зняв кролячу маску, то під нею б нічого не було.

Поллі пішла нагору, щоб розказати своєму щоденнику про все, що побачила й почула.

* * *

У четвер високий молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик, постукав у двері. Вдома нікого не було, тож йому не відповіли. Він покружляв навколо будинку, а тоді пішов.

* * *

У суботу Містер Браунінг стояв у порожній кухні. Йому вдалося покласти гроші в банк, і він погасив усі свої борги.

Меблі, які вони хотіли залишити собі, повантажили у великий фургон і відправили дядькові містера Браунінга, який мав гігантський порожній гараж.

– А що як це все просто жарт? – запитала місіс Браунінг.

– Не знаю, що смішного в тому, щоб віддати комусь сімсот п’ятдесят тисяч фунтів, – відказав містер Браунінг. – У банку сказали, що гроші справжні. Не крадені. Просто якийсь багатий дивак хоче віддати за наш будинок купу грошей.

Вони забронювали два номери в місцевому готелі, хоча знайти їх виявилося складніше, ніж гадав містер Браунінг. А ще йому довелося переконувати місіс Браунінг, яка працювала медсестрою, що вони тепер могли дозволити собі номер у готелі.

– А що буде, коли він не прийде? – запитала Поллі. Вона сиділа на сходах і читала книжку.

Містер Браунінг сказав:

– Ну, що ти, як дурненька.

– Не називай свою доньку дурненькою, – обурилася місіс Браунінг. – Вона має рацію. У тебе немає ні імені, ні номера телефону, нічогісінько.

Це було несправедливо. Вони уклали договір, де чітко вказувалось ім’я покупця: Н. М. де Плюм.[49]49
  В англійській мові словосполучення «nom de plume» вживається у значенні псевдоніма.


[Закрыть] Також там зазначалася адреса Лондонського юрисконсультства, куди містер Браунінг зателефонував і пересвідчився, що договір, безумовно, був дійсний.

– Він просто чудний, – відказав містер Браунінг. – Чудний мільйонер.

– Не сумніваюся – під маскою кроля ховався саме він, – заявила Поллі. – Той чудний мільйонер.

У двері подзвонили. Містер Браунінг попрямував до дверей у компанії дружини та доньки – обидві сподівалися на зустріч з новим власником будинку.

– Добридень, – мовила жінка в котячій масці.

Остання виглядала не дуже реалістично. Втім, Поллі бачила, як поза маскою блищали її очі.

– Ви нова власниця? – запитала місіс Браунінг.

– Можливо, власниця, а може, представник власника.

– А де… ваш друг? У кролячій масці?

Незважаючи на котячу маску, молода жінка (та чи була вона молодою? Принаймні її голос звучав молодо) здавалась бойовою і мало не безцеремонною.

– Ви все вивезли? Тому що, боюсь, речі, які ви залишите, перейдуть у власність нового хазяїна будинку.

– Ми забрали все, що треба.

– Чудово.

Поллі запитала:

– А можна мені приходити і гратись у садку? У готелі садка немає.

На дубі в садку за будинком висіла гойдалка, на якій Поллі полюбляла сидіти і читати.

– Не говори дурниць, люба, – мовив містер Браунінг. – Ми купимо новий будинок, і тоді в тебе буде садок з гойдалками. Я повішу тобі нові гойдалки.

Жінка в котячій масці присіла.

– Мене звати місіс Кішка. Запитай мене, який зараз час, Поллі.

Поллі кивнула.

– Який зараз час, місіс Кішко?

– Час вам із сім’єю піти звідси, не озираючись, – відповіла місіс Кішка, втім, її голос прозвучав люб’язно.

Дійшовши кінця стежки, Поллі озирнулась і помахала жінці в масці кішки на прощання.

III

Вони сиділи в кімнаті за панеллю керування ТАРДІС,[50]50
  ТАРДІС (англ. TARDIS – Time And Relative Dimension(s) In Space) – машина часу та космічний корабель з британського телесеріалу «Доктор Хто». Будучи живою істотою, росла на рідній планеті Володарів Часу, Галіфреї, до її переміщення до кишенькового всесвіту у Війні Часу. ТАРДІС може перенести своїх пасажирів у будь-яку точку часу і простору.


[Закрыть] яка несла їх додому.

– Однак ніяк не збагну, – казала Емі. – Чому взагалі Скелетолюди так на тебе злилися? Я думала, вони хотіли звільнитися від тиранії Жаб’ячого короля?

– Вони злилися на мене не через це, – відказав молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик. Він запустив п’ятірню у волосся. – Думаю, вони дійсно зраділи свободі.

Він провів руками по панелі керування ТАРДІС, торкаючись важелів і циферблатів.

– Вони лише трошки образилися, коли я забрав у них ту хвилясту штуку.

– Хвилясту штуку?

– Вона лежить на… – він невпевнено замахав руками, які немов складалися лише з ліктів та суглобів. – На он тому стілку. Я її конфіскував.

Емі виглядала роздратованою. Вона не дратувалася насправді, а лише інколи любила прикидатися, щоб показати йому, хто за головного.

– Чому ти ніколи не називаєш речі своїми іменами? «На он тому стілку»? Це називається «стіл».

Вона підійшла до столу. Хвиляста штука блискотіла і мала вишуканий вигляд: розміром та формою вона нагадувала браслет, але звивалася так чудно, що слідкувати оком було вкрай непросто.

– Справді? Добре, – він виглядав вдоволеним. – Постараюся запам’ятати.

Емі взяла до рук хвилясту штуку. Вона була холодна і значно важча, ніж здавалася на вигляд.

– А чому ти її конфіскував? І взагалі, чому ти кажеш, що «конфіскував»? «Конфіскують» зазвичай вчителі, коли ти приносиш до школи не те, що треба. Моя шкільна подруга Мелc поставила рекорд із кількості конфіскованих у неї речей. Однієї ночі вона змусила мене з Рорі здійняти галас, а тим часом вдерлася до вчительської підсобки, де зберігали все її добро. Їй довелося пробратися на дах, а тоді залізти до вікна вчительської вбиральні…

Але Доктора не цікавили подвиги шкільної подруги Емі. Ні тоді, ні будь-коли. Він мовив:

– Саме конфіскував. Задля їхньої ж безпеки. В них не мало бути таких технологій. Мабуть, вони її поцупили. Хвиляста штука – це прискорювач і замикач часу. Вони могли встряти в неабияку халепу через неї, – він потягнув важіль на себе. – Приїхали. Гайда на вихід.

Пролунав ритмічний скрегіт, мов завищали двигуни самого Всесвіту, а тоді зринув потік повітря, і велика блакитна будка поліції матеріалізувалася в садку за домом Емі Понд. Йшов другий десяток двадцять першого століття.

Доктор відкрив двері ТАРДІС, а потім мовив:

– Дивина.

Він зупинився в дверях і не рухався. Емі підійшла до нього. Доктор виставив руку, перекриваючи їй вихід із ТАРДІС. Стояв чудовий сонячний день – в небі не було ані хмаринки.

– Що не так?

– Все, – відповів він. – Хіба ти не відчуваєш?

Емі поглянула на свій садок. Він був занедбаним, втім, так було завжди, скільки вона себе пам’ятала.

– Ні, – сказала Емі. А тоді продовжила: – Навколо тихо. Ані машин. Ані птахів. Нічогісінько.

– Немає й радіохвиль, – додав Доктор. – Навіть «Radio Four» немає.

– Ти можеш чути радіохвилі?

– Звичайно, ні. Цього ніхто не може, – відповів він непереконливо.

Саме в цю мить зазвучав голос:

– УВАГА, ВІДВІДУВАЧІ. ВИ ВХОДИТЕ У РОДОВИЙ ПРОСТІР. РІД – ВЛАСНИК ЦЬОГО СВІТУ. ВАШЕ ПРОНИКНЕННЯ НЕЗАКОННЕ.

Голос був дивний, точніше, то був шепіт і, як підозрювала Емі, звучав він лише в її голові.

– Це планета Земля, – вигукнула Емі. – Вона вам не належить. А тоді додала: – Що ви зробили з людьми?

– МИ ВИКУПИЛИ ПЛАНЕТУ. А ЛЮДИ ЗГОДОМ ВИМЕРЛИ ПРИРОДНІМ ШЛЯХОМ. БУЛО ТАК ШКОДА.

– Я вам не вірю, – закричала Емі.

– ВСЕ В РАМКАХ ГАЛАКТИЧНИХ ЗАКОНІВ. МИ КУПИЛИ ПЛАНЕТУ НА ЗАКОННИХ ПІДСТАВАХ. ДЕТАЛЬНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОКЛАМАЦІЇ ТІНЕЙ ПОВНІСТЮ ПІДТВЕРДИЛО НАШЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

– Земля вам не належить! Де Рорі?

– Емі? З ким ти розмовляєш? – запитав Доктор.

– З голосом у моїй голові. А ти його хіба не чуєш?

– ДО КОГО ТИ ГОВОРИШ? – спитав Голос. Емі зачинила двері ТАРДІС.

– Навіщо ти це зробила? – поцікавився Доктор.

– Химерний тихий голос у моїй голові сказав, що вони купили планету Земля. І що Прокламація Тіней схвалила покупку. А всі люди вимерли природнім шляхом. Ти його не чув. І він не знав, що ти тут. Отож, заради несподіванки, я зачинила двері.

Емі Понд бувала дивовижно спритною у стресовому стані, а саме в такому стані вона перебувала зараз. Та здогадатися про це було б непросто, якби не хвиляста штука в її руках, яка звивалася, перепліталася і набувала неймовірних форм, немовби переходячи до інших своєрідних вимірів.

– Вони представились?

Вона задумалась.

– «Ви входите у Родовий простір. Рід – власник цього світу».

Він мовив:

– Це може бути хто завгодно. «Рід». Це як назватися Народом. Та кожне расове ім’я має подібне значення. Окрім Далеків. Скаронською їхнє ім’я означає «Ненависні металеві машини смерті».

З цими словами він підбіг до панелі керування.

– Подібні речі за одну ніч не трапляються. Люди не можуть просто взяти й вимерти. І зараз 2010 рік. А це означає…

– Це означає, що вони щось зробили з Рорі.

– Це означає, що вони щось зробили з усім людством.

Він натиснув кілька клавіш на старезній друкарській клавіатурі, і екран, що висів над консоллю ТАРДІС, заповнився схемами.

– Я не чув їх… а вони не чули мене. Зате ти чула нас обох. Ага! Літо 1984 року! Ось точка розбіжності…

Його руки почали крутити, вертіти і рухати важелі, насоси, перемикачі та щось маленьке, що видало звук «дінь».

– Де Рорі? Я хочу негайно його побачити! – заявила Емі, коли ТАРДІС хитко полетіла крізь простір й час.

Доктор бачився з її нареченим Рорі Вільямсом лише раз, і то мигцем. Навряд чи Доктор розумів, що вона знайшла у Рорі. Часом Емі й сама не знала, що вона в ньому знайшла. Проте в одному вона була певна: ніхто не міг забрати в неї нареченого.

– Гарне питання. Де Рорі? І де інші сім мільярдів людей? – запитав він.

– Я хочу повернути свого Рорі.

– Він там, де й решта – де б вони не були. І взагалі, ти мала бути однією з них. Припускаю, що жоден із вас так і не народився.

Емі опустила очі і перевірила, чи ще на місці її ступні, ноги, лікті й руки (хвиляста штука виблискувала на зап’ясті, наче кошмар Ешера,[51]51
  Мауріц Корнеліс Ешер – нідерландський художник-графік, відомий своїми «математичними» гравюрами, в яких майстерно відображені особливості сприйняття нескінченності, симетрії, неможливих фігур тощо.


[Закрыть] і вона кинула її на панель керування). Вона підняла руку й намацала жмут рудуватого волосся.

– Якщо це так, то чому я досі існую?

– Ти – незалежний часовий зв’язок, встановлений хроносинкластично як протилежність…

Він помітив вираз її обличчя і замовк.

– Хочеш сказати, що це все час-мульчас?

– Так, – відповів він серйозно. – Гадаю, саме це я й хотів сказати. Гаразд. Ми на місці.

Точним рухом пальців він поправив краватку-метелик, скосивши її в бік.

– Докторе, але ж людська раса не вимирала в 1984 році.

– З’явилася нова часова лінія. Це парадокс.

– А ти – парадоктор?

– Ні, просто Доктор, – він повернув краватці попередній вигляд і ледь-ледь випростався. – Усе це щось мені нагадує.

– Що?

– Не знаю. Хм-м… Рід. Рід. Рід. З голови не виходять маски. Хто носить маски?

– Грабіжники банків?

– Ні.

– Дуже негарні люди?

– Ні.

– Може, ти думаєш про Геловін? Люди носять маски на Геловін.

– Точно! Дійсно носять!

– Це важливо?

– Аніскілечки. Але це факт. Добре. Існує велика розбіжність у потоці часу. До того ж неможливо захопити планету п’ятого рівня так, щоб Прокламація Тіней заплющила на це очі, якщо не…

– Якщо не що?

Доктор спинився. Він прикусив нижню губу. А тоді мовив:

– Ні, цього не може бути.

– Чого не може бути?

– Та вони не змогли б. Ні, це абсолютно…

Емі відкинула волосся і постаралась взяти себе в руки. Крики на Доктора ніколи не діяли, за рідкісними винятками.

– Абсолютно що?

– Абсолютно неможливо. Планету п’ятого рівня неможливо захопити. Якщо тільки не зробити це законним шляхом.

На панелі керування ТАРДІС щось крутнулося, а тоді почулось «дінь».

– Прибули. Саме тут все почалось. Гайда! Поринемо у 1984 рік.

– Тобі весело, – сказала Емі. – Увесь мій світ захопив таємничий голос. Всі люди вимерли. І Рорі більше нема. А тобі весело.

– Зовсім ні, – відказав Доктор, з усіх сил намагаючись не показати, як йому було весело.

* * *

Сім’я жила в готелі, поки містер Браунінг шукав новий будинок. Готель був битком набитий. Як не дивно, під час сніданку Браунінги дізналися, що інші мешканці готелю також продали свої будинки та квартири. Всі вони неохоче згадували тих, кому продали колишнє житло.

– Неймовірно, – мовив містер Браунінг через десять днів. – Жодного житла в місті. Ба, навіть біля міста. Все розхапали.

– Має бути хоч щось, – відказала місіс Браунінг.

– Не в цьому регіоні, – заперечив містер Браунінг.

– А що каже агент з нерухомості?

– Не відповідає на дзвінки.

– То ходімо поговоримо з нею, – сказала місіс Браунінг. – Підеш з нами, Поллі?

Поллі похитала головою.

– Я читаю книжку, – відказала вона.

Містер і місіс Браунінг подалися до міста і зустріли агента з нерухомості перед дверима офіса, де вона вішала табличку з написом «Під новим керівництвом». На вітрині не було жодної нерухомості на продаж, лише купа будинків і квартир із позначкою «продано».

– Зачиняєтеся? – запитав містер Браунінг.

– Дехто зробив мені пропозицію, від якої я не могла відмовитись, – відповіла агент.

У руках вона тримала важкий на вигляд пакет. Браунінги здогадувалися, що лежало всередині.

– Цей «дехто» мав кролячу маску? – поцікавилась місіс Браунінг.

Коли вони повернулися до готелю, у холі на них чекала управляюча, яка повідомила, що мешкати їм залишилося недовго.

– Це все нові власники, – пояснила вона. – Вони зачиняють готель на реконструкцію.

– Нові власники?

– Вони щойно його купили. Кажуть, заплатили за готель шалені гроші.

Як не дивно, Браунінгів така ситуація зовсім не здивувала.

А здивувало те, що піднявшись у свій номер, вони не знайшли Поллі.