Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

VII

Емі чула, як Доктор збігав сходами. Його гукнув на диво знайомий голос, а тоді долинув звук, який сповнив її серце відчаєм: стихаюче «ворп-ворп», що видавала ТАРДІС при відльоті.

У цю мить двері відчинилися і вона вийшла в коридор на першому поверсі.

– Він втік без тебе, – мовив низький голос. – Як тобі почуватися покинутою?

– Доктор не покидає своїх друзів, – відповіла Емі створінню в пітьмі.

– Ще й як покидає. От тебе, наприклад, щойно покинув. Можеш чекати скільки завгодно – він не повернеться, – заявило створіння, виступивши з мороку в напівосвітлений коридор.

Воно виявилось величезним. У його подобі було щось людське, але й щось тваринне («Щось від вовка», – подумала Емі Понд, відступивши на крок, подалі від створіння). На ньому була маска, непереконлива дерев’яна маска, яка, здавалось, мала зображати злого собаку або, можливо, вовка.

– Він взяв з собою у політ на ТАРДІС декого, схожого на тебе. І вже за мить реальність буде переписана. Володарі Часу звели Рід до однієї самотньої істоти, відрізаної від решти Всесвіту. Отож, логічно, щоб саме Володар Часу повернув нам наше законне місце в природі: все навколо служитиме мені, буде мною або стане для мене поживою. Запитай мене, котрий зараз час, Емі Понд.

– Навіщо?

Постатей у пітьмі тепер побільшало. Жінка-кішка на сходах. Маленька дівчинка в кутку. Чоловік-кріль, який стояв позаду неї, мовив:

– Бо це гарний спосіб померти пристойно. Простий спосіб. Ти однаково зникнеш за мить, так наче тебе ніколи й не існувало.

– Запитай мене, – мовила постать у вовчій масці. – Скажи, «Який зараз час, містере Вовче?»

У відповідь Емі Понд потягнулася й зірвала вовчу маску з обличчя величезної істоти – то був Рід.

Людські очі не повинні були його бачити. Плазуюче, скорчене, звивисте місиво на місці обличчя представляло жахливе видовище: їхні маски були однаково корисні як їм самим, так і всім оточуючим.

Емі Понд вдивилася в обличчя. Вона мовила:

– Вбийте мене, якщо збираєтесь вбивати. Однак я все одно не вірю, що Доктор мене покинув. І я не збираюся питати вас про час.

– Шкода, – відказав Рід крізь кошмарне обличчя і посунув на неї.

* * *

Двигуни ТАРДІС голосно завищали, а тоді стихли.

– Ми приїхали, – сказав Рід. Його маска Емі Понд тепер перетворилася на пласке, нашкрябане зображення дівчачого обличчя.

– Так, ми приїхали на початок часів, – відказав Доктор, – як ти й просив. Але я готовий зробити все по-іншому, знайти інший вихід. Для тебе, для всіх вас.

– Відчиняй двері, – буркнув Рід.

Доктор послухався. Вітри, що вирували навкруг ТАРДІС, відкинули його назад.

Рід зупинився у дверях.

– Тут так темно.

– Ми на самому початку часів. Світло ще не з’явилось.

– Я ступлю в порожнечу, – мовив Рід. – А ти запитаєш мене: «Який зараз час?» І я скажу собі, скажу тобі, скажу усьому Всесвіту: Час Роду правити, захоплювати і вторгатись. Час Всесвіту стати єдиним зі мною і тільки мною, ну і моєю поживою. Час на перше і остаточне панування. Рід пануватиме на віки вічні в усі часи.

– Я б цього не робив, – відповів Доктор, – якби був на твоєму місці. Ти все ще можеш змінити свою думку.

Рід кинув маску Емі Понд на підлогу ТАРДІС. А тоді викинувся з дверей ТАРДІС у Порожнечу.

– Докторе, – гукнув він.

На його обличчі наче кишіли тисячі личинок.

– Запитай у мене, який зараз час.

– У мене є краща ідея, – відказав Доктор. – Я можу сказати тобі, який зараз час. Ніякий. Зараз ніяка година. Мікросекунда перед Великим вибухом. Ми не на Початку Часів. Ми перед Початком. Володарі Часу справді не любили вдаватися до геноциду. Я – не виключення. Ти губиш власний потенціал. Що, якби одного дня з’явився хороший Далек? Що, якби… – він затнувся. – Простір величезний. А час ще більший. Я б допоміг тобі знайти місце для вашого народу. Але так сталося, що дівчинка на ім’я Поллі забула забрати свій щоденник. І ти вбив її. Це було помилкою.

– Ти навіть не знав її, – прокричав Рід з Порожнечі.

– Вона була дитиною, – відказав Доктор. – І, як і всі діти, мала безмежний потенціал. Цього достатньо.

Хвиляста штука на консолі ТАРДІС почала диміти та іскритись.

– У тебе більше немає часу, бо відлік Часу починається з Великого вибуху. А коли хоча б частина створіння, що мешкає у часі, вийде за його межі… що ж, тоді й саме створіння зникне з загальної картини світу.

Рід зрозумів. Він зрозумів, що в ту мить увесь Час і Простір становили одну крихітну, меншу за атом частинку, і доки не пройде одна мікросекунда, доки частинка не вибухне, нічого не відбудеться. Нічого не зможе відбутися. А Рід перебував по той бік мікросекунди.

Відрізані від Часу, інші частини Роду припиняли своє існування, а разом з ними припиняв існувати і сам Рід. Він, точніше Вони, відчули, як їх накрила хвиля небуття.

На початку – перед початком – було Слово. І слово було «Доктор!»

Втім, двері вже зачинилися, а ТАРДІС безповоротно зникла. Рід зостався наодинці у порожнечі перед Створенням.

Сам на сам, навіки запроторений у миті, що передує Часу.

VIII

Молодик у твідовому піджаку обійшов будинок в кінці Клейвершем-роу. Він постукав у двері, але ніхто не відповів. Тоді він повернувся в синю будку і взявся за тонке налаштування: завжди було легше перенестися на тисячу років, ніж на двадцять чотири години.

Він повторив спробу.

Доктор відчував, як нитки часу розплітались, а тоді спліталися заново. Час – складна штука: зрештою, не все, що сталося – сталось насправді. Тільки Володарі Часу розуміли, як працює час, проте навіть вони не могли нічого пояснити.

У садку перед будинком на Клейвершем-роу стояв закіптявілий знак «Продається».

Доктор постукав у двері.

– Привіт, – мовив він. – Ти, напевно, Поллі. Я шукаю Емі Понд.

Волосся дівчинки було зібране у кіски. Вона з підозрою поглянула на Доктора.

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – поцікавилась вона.

– Я дуже розумний, – відповів Доктор серйозним тоном.

Поллі стенула плечима. Вона повернулася в будинок, і Доктор пішов за нею. Він з полегшенням зауважив відсутність вовни на стінах.

Емі сиділа на кухні і пила чай з місіс Браунінг. Грало «Radio Four». Місіс Браунінг розповідала Емі про свою роботу медсестри і про те, які довгі в неї були зміни, а Емі казала, що її наречений працював медбратом, тож вона в курсі всіх цих труднощів.

Вона кинула на Доктора різкий погляд, коли той увійшов. У ньому так і читалося: «У нас з тобою буде довга розмова».

– Я так і думав, що ти опинишся тут, – сказав Доктор. – Рано чи пізно.

* * *

Вони вийшли з будинку на Клейвершем-роу: синя поліцейська будка була припаркована в кінці дороги, під каштанами.

– Однієї миті, – почала Емі, – я мала стати обідом для того створіння, а вже наступної сиділа на кухні, балакала з місіс Браунінг і слухала «Арчерів».[53]53
  «The Archers» – популярна у Великій Британії багатосерійна радіовистава у жанрі «мильна опера», яку транслюють на станції «Radio Four» ще з 1951 року.


[Закрыть] Як тобі це вдалося?

– Я дуже розумний, – відповів Доктор.

Це була гарна фраза, тож він вирішив вживати її якомога частіше.

– Полетіли додому, – сказала Емі. – Цього разу Рорі буде на місці?

– Усі на світі тепер будуть на місці, – відповів Доктор. – Навіть Рорі.

Вони зайшли у ТАРДІС. Доктор вже прибрав обвуглені рештки хвилястої штуки з консолі: ТАРДІС більше не зможе повернутися до миті, що передує початку часів. Втім, це тільки на краще.

Він вирішив відвезти Емі додому, але спершу швиденько заскочити в Андалусію за часів лицарства, де у маленькому трактирі по дорозі до Севільї він якось скуштував найкращий у своєму житті гаспачо.

Доктор був майже цілковито впевнений, що зможе знов його знайти…

– Ми полетимо прямісінько додому, – мовив він. – Після обіду. А за обідом я розкажу тобі історію Максімелоса і трьох Огрів.

Казка про діаманти та перлини

Давним-давно, коли дерева вміли ходити, а зірки танцювати, жила-була собі дівчина. Її мати померла, а батько одружився з іншою жінкою, яка привела з собою власну дочку. Згодом батько відправився в могилу вслід за першою дружиною, залишивши доньку сиротою.

Мачуха недолюблювала дівчину і поводилася з нею грубо, зате завжди вихваляла власну доньку, нечему та ледацюгу. Одного дня мачуха дала дівчині, якій було лиш вісімнадцять років, двадцять доларів, щоб та купила їй наркотиків.

– І ніде не тиняйся, – наказала вона.

Отож дівчина взяла купюру в двадцять доларів, поклала до сумки яблуко, бо дорога була далека, і пішла в кінець вулиці, де починалася темна частина міста.

Їй трапився собака, прив’язаний до ліхтаря. Він хекав, спраглий від спеки, і дівчина зронила: «Бідолашний». Вона дала йому напитись.

Ліфт не працював. У цьому будинку він не працював ніколи. На півдорозі вгору вона зустріла повію з опухлим обличчям, яка дивилася на неї жовтими очима.

– Тримай, – сказала дівчина. Вона дала повії своє яблуко.

Піднявшись на поверх дилера, дівчина тричі постукала в двері. Дилер відчинив і втупився у неї, не зронивши й слова. Вона показала йому двадцятку.

– Ви тільки погляньте, який тут гармидер, – жахнулась вона і прошмигнула у квартиру. – Ви хоч колись прибираєте? Де лежать мийні засоби?

Дилер стенув плечима, а тоді показав на комірчину. Дівчина відчинила двері і побачила мітлу з ганчіркою. Вона наповнила раковину в ванній водою і заходилася прибирати.

Коли навколо почистішало, дівчина сказала:

– Дайте мені те, що купує мати.

Він пішов у спальню і повернувся з пакетом. Дівчина сховала пакет у кишеню і пішла вниз сходами.

– Дівчино, – звернулася повія. – Яблуко було смачне. Але мені так кепсько. Може, у тебе є що-небудь?

– Є, але то для моєї матінки, – відповіла вона.

– Прошу тебе.

– Бідолашна…

Дівчина завагалася, втім, все ж таки віддала їй пакет.

– Думаю, мачуха все зрозуміє, – мовила вона і вийшла з будівлі. Коли дівчина проходила повз собаку, він вигукнув:

– Гей, дівчино! Ти сяєш, наче діамант.

Вона добралася додому. Її мачуха чекала у вітальні.

– Де вони? – запитала вона з натиском.

– Вибач, будь ласка, – відказала дівчина.

З її вуст злетіли і з гуркотом розсипалися по підлозі діаманти.

Мачуха вдарила її.

– Ой! – з червоних губ злетів крик болю, і на підлогу впав рубін.

Мачуха гепнулась на коліна і підняла коштовності.

– Гарні,– зазначила вона. – Ти їх украла?

Дівчина похитала головою, надто налякана, щоб говорити.

– Може, в тебе є ще?

Дівчина знову похитала головою, міцно стуливши губи.

Мачуха взяла її тендітну ручку вказівним та великим пальцями і з усіх сил ущипнула, стискаючи шкіру, аж доки в очах дівчини не забриніли сльози, проте вона так нічого й не сказала.

Тоді мачуха замкнула дівчину в спальні без вікон, щоб вона не могла втекти.

Жінка віднесла діаманти та рубін в «Позики й зброю від Ела» на розі вулиці, де Ел дав їй п’ятсот доларів без зайвих питань.

Після цього вона відправила свою доньку купити їй наркотики. Ця дівчина була егоїсткою. Вона копнула собаку, який хекав од спеки, коли побачила, що він прив’язаний і не зможе її наздогнати. Вона відштовхнула повію на сходах. Піднявшись на потрібний поверх, вона постукала у двері дилера. Він поглянув на неї, і вона мовчки тицьнула йому двадцятку. Коли вона спускалася, повія на сходах сказала: «Прошу…» – але дівчина навіть не глянула на неї.

– От стерво! – гукнула вслід повія.

– Зміюка, – сказав собака, коли вона проходила повз нього.

Повернувшись додому, дівчина дістала наркотики і розтулила рота, щоб сказати матері «Тримай!». Маленька барвиста жаба вислизнула з її губ. Вона стрибнула їй на руку, а звідти – на стіну, де зависла, вп’ялившись у них банькатими очиськами.

– Боже мій! – скрикнула дівчина. – Яка бридота!

З рота полізли ще п’ять кольорових квакш і одна маленька червона змія, облямована в чорно-жовту смужку.

– Червона з чорним, – мовила дівчина. – Вона отруйна? (Ще три квакші, ропуха, маленька, сліпа біла змія і молода ігуана.)

Вона відійшла від них подалі.

Її матір, яка не боялася ні змій, ні будь-чого іншого, копнула смугасту змію, і та вкусила її за ногу. Жінка закричала та завертілася, тож її донька теж закричала, і цей протяжний, лункий крик спав з її вуст у вигляді здорового, дорослого пітона.

Дівчина – перша дівчина на ім’я Аманда – почула крики, які змінилися тишею, проте дізнатися, що відбувалося, було їй не під силу.

Вона постукала у двері. Ніхто не відчинив. Ніхто нічого не сказав. Вона лиш почула шурхіт, немов щось величезне повзало по килиму.

Коли Аманду здолала жадоба, нестримна жадоба слів, вона заговорила.

– Іще незаймана коханко рясту, – почала вона. – Пестунко тиші й забарних віків…

Вона продовжувала говорити, хоча й давилася від слів.

– Краса є правда, правда є краса – це все, що знаєш ти й що треба знати…[54]54
  Рядки з оди Джона Кітса «До грецької урни» у перекладі Василя Мисика.


[Закрыть]

Останній сапфір з цокотом прокотився по дерев’яній підлозі Амандиної кімнати-комірчини.

Запала цілковита тиша.

Повернення Змарнілого Білого Герцога

Він правив усім, що бачив поперед себе, навіть зараз, коли стояв на балконі палацу вночі, слухаючи доноси і розглядаючи на небі нестерпні мерехтливі скупчення й витки зірок. Він правив світами. Довгий час він старався правити мудро, гарно, старався бути хорошим монархом, проте правити не так просто, а мудрість може стати нестерпною. А ще він виявив, що коли правиш, неможливо робити тільки добро, бо для будівництва чогось нового треба знести щось старе, і навіть він не міг перейматися кожним життям, кожною мрією чи кожним народом у кожному світі.

Потроху, раз за разом, велика смерть за маленькою, він взагалі перестав перейматись.

Він не вмирав – вмирали лише люди, які були нижче інших, а він був на самій верхівці.

Минав час. Одного дня в темниці глибоко під землею чоловік із закривавленим обличчям поглянув на Герцога і сказав, що той перетворився на чудовисько. За мить він став не більше ніж приміткою в книзі з історії.

У наступні кілька днів Герцог багато розмірковував над цією розмовою і зрештою ствердно кивнув.

– Зрадник мав рацію, – мовив він. – Я став чудовиськом. Нехай. Цікаво, чи ставить хтось собі це за мету?

Колись давно існували коханці, але це було ще в ранні дні Герцогства. Тепер, коли пройшли роки і будь-які втіхи стали вільно доступними (проте ми не цінуємо те, що дісталося задарма), а необхідність перейматися проблемами наступництва відпала (оскільки навіть сама думка про те, що одного дня місце Герцога займе інший, межувала з богохульством), не стало ні коханців, ні випробувань. Він почувався, наче уві сні, тільки з відкритими очима і вустами, з яких зринали слова, але пробудження не наставало.

Наступного дня, після того, як Герцогу спало на думку, що він став чудовиськом, проходило Свято дивовижного цвіту. На його честь люди вбиралися у квіти, які надходили до Палацу Герцога з усіх країв та світів. Саме в цей день всі мешканці Палацу Герцога, що простягався континентом, традиційно веселились і покидали свої турботи й смуток – всі, окрім Герцога.

– Як вас розрадити? – запитав з його плеча жук-інформатор, який повідомляв про примхи і бажання свого господаря силі-силенній світів. – Тільки скажіть, ваша світлосте, і імперії почнуть народжуватись й гинути, аби ви усміхнулись. Зірки погаснуть і засяють знову вам на втіху.

– Мабуть, мені потрібне серце, – відповів Герцог.

– Я накажу, щоб силу-силенну сердець негайно висмикнули, вирвали, видерли, вирізали, викраяли чи іншим способом дістали з грудей десяти тисяч досконалих представників людського роду, – заявив жук-інформатор. – Як ви бажаєте, щоб їх приготували? Кого слід повідомити: шеф-кухарів чи таксидермістів, хірургів чи скульпторів?

– Я хочу про щось піклуватись, – мовив Герцог. – Я хочу цінувати життя. Я хочу прокинутись.

Жук засюрчав і задзижчав на його плечі; він міг звернутися до мудрості десяти тисяч світів, та нічим не міг допомогти господарю, коли в того був такий настрій, а тому змовчав. Він передав свої переживання попередникам – старшим жукам і скарабеям, які тепер спали в пишно оздоблених коробочках у силі-силенній світів – і скарабеї, порадившись між собою, відчули жаль, бо на широких просторах часу таке вже траплялося раніше, і вони знали, що робити.

У хід пішов забутий ще з давніх часів маневр. Герцог виконував останній ритуал Свята дивовижного цвіту з відсутнім виразом на змарнілому обличчі, як людина, що побачила світ, яким він є, й ніскілечки його не цінувала, коли раптом на нього з квітки випурхнула маленька крилата істота.

– Ваша світлосте, – зашепотіла вона. – Ви потрібні моїй господині. Прошу вас. Ви – її єдина надія.

– Твоїй господині? – перепитав Герцог.

– Це істота з Потойбіччя, – просюрчав жук на його плечі. – Вона прийшла з країв, в яких не визнають Герцогового панування, із земель, які перебувають поза життям і смертю, між буттям і небуттям. Певно, вона зачаїлась в орхідеях, привезених з віддалених світів. Її слова – це пастка, западня. Я накажу, щоб її знищили.

– Ні, – мовив Герцог. – Не займай її.

Він зробив те, чого вже не робив багато років: погладив жука кістлявим білим пальцем. Його зелені очі почорніли, і сюрчання остаточно стихло.

Герцог взяв крихітну істоту в жменю і повернувся до своїх хоромів, а та розповідала йому про свою мудру й благородну Королеву, і про велетнів – красивих, проте водночас величезних, небезпечних і страшних, – які її полонили.

Слова істоти повернули Герцога у ті дні, коли хлопчина з зірок прийшов у цей Світ шукати свого щастя (бо в ті дні щастя було всюди – тільки бери й шукай); і, блукаючи спогадами, він виявив, що молодість була не так уже й давно, як здавалося. Його жук-інформатор мовчки лежав на плечі.

– Чому вона відправила тебе до мене? – запитав він у маленької істоти.

Але, виконавши своє завдання, істота більше не зронила й слова і за мить щезла так само моментально і безповоротно, як зірка, котру загасили за наказом Герцога.

Він зайшов у свої покої і поклав вимкненого жука-інформатора в скриньку біля ліжка. Тоді наказав слугам принести до кабінету довгий чорний футляр. Герцог власноруч відкрив його і одним дотиком увімкнув свого верховного радника. Радник набув подоби гадюки. Він обтрусився і, звиваючись, виповз на плечі Герцога, встромивши свій зміїний хвіст у нейронний роз’єм на потилиці.

Герцог розповів змієві про свої наміри.

– Це немудро, – сказав верховний радник, який керувався розумом і порадами всіх попередніх Герцогських радників, за мить обміркувавши прецедент.

– Я шукаю пригод, а не мудрості, – відказав Герцог.

На кутиках його вуст заграла тінь усмішки; слуги вже навіть не пам’ятали, коли востаннє бачили, як Герцог усміхався.

– Раз ви так затялися, беріть бойового коня, – сказав радник.

Це була слушна порада. Герцог вимкнув свого верховного радника і послав по ключ до стайні з бойовими кіньми. На ньому не грали вже тисячу років: струни ключа вкривав шар пилу.

Колись бойових коней було шість, по одному для кожного Володаря й Володарки Вечора. Вони були блискучі, красиві та нестримні, і коли Герцогу, на жаль, довелося припинити кар’єру всіх Правителів Вечора, він вирішив не знищувати їхніх бойових коней, а натомість тримати їх там, де вони не становили загрози для навколишніх світів.

Герцог взяв ключ і зіграв арпеджіо, що відкривало стайні. Ворота відчинилися, і чорний, як чорнило, чорний, як сажа, чорний, як смола бойовий кінь вибіг з грацією кішки. Він звів голову і поглянув на світ гордими очима.

– Куди ми прямуємо? – запитав бойовий кінь. – І з ким ми будемо боротись?

– Ми прямуємо до Потойбіччя, – відказав Герцог. – А от з ким ми будемо боротись… це ще побачимо.

– Я можу відвезти тебе куди завгодно, – мовив бойовий кінь. – І я буду вбивати тих, хто спробує завдати тобі шкоди.

Герцог забрався на спину бойового коня, чий холодний метал прогнувся між його стегнами, мов живий, і помчав уперед.

Один стрибок, і він вже летів крізь піну й течію Підпростору: удвох вони неслися крізь божевілля між світами. Герцог сміявся, бо тут ніхто не міг його почути: вони летіли крізь Підпростір – крізь вічність, що звалася Підчас (який не порівняти з секундами людського життя).

– Це схоже на якусь пастку, – сказав бойовий кінь, коли простір під галактиками зринув у повітря й щез.

– Так, – погодився Герцог. – Я впевнений, що це вона і є.

– Я чув про цю Королеву, – відказав кінь, – або про щось подібне. Вона живе між життям та смертю і посилає воїнів і героїв, а також поетів і мрійників на вірну загибель.

– Схоже на правду, – сказав Герцог.

– І коли ми повернемося в реальний світ, я б очікував на засідку, – додав бойовий кінь.

– Таке цілком можливо, – відповів Герцог.

У цей момент вони досягли свого пункту призначення і виринули з Підпростору у звичну реальність.

Як і попереджав вісник, палацові вартові стояли на чатах – справді вродливі й люті.

– Що ви робите? – крикнули вартові, коли Герцог верхи на коні пішов на штурм. – Вам відомо, що чужинцям сюди не можна? Залишайтеся з нами. Дозвольте нам вас покохати. Наша любов поглине вас.

– Я прийшов врятувати вашу Королеву, – мовив Герцог.

– Врятувати Королеву? – зареготали вартові. – Та вона й оком не змигне, як твоя голова опиниться на тарелі. З року в рік сюди приходять люди, охочі її врятувати. Їхні голови лежать на золотих тарелях у палаці. Твоя голова всього лиш буде найсвіжішою.

Там були чоловіки, схожі на грішних янголів і жінки, схожі на повсталих демонів. Там були створіння, які могли б полонити Герцога своєю красою, якби були людьми. Вони міцно притиснулися до нього – шкірою до обладунків, плоттю до лат – і відчули його холод, а він відчув їхнє тепло.

– Залишайтеся з нами. Дозвольте нам вас покохати, – прошепотіли вони і потягнулися, повиставлявши гострі пазурі та зуби.

– Не думаю, що ваша любов мені сподобається, – відказав Герцог.

Одна з жінок, з білявим волоссям і дивовижними світло-блакитними очима, нагадала йому когось давно забутого – коханку, яка полишила його життя багато років тому. Він віднайшов її ім’я у пам’яті і хотів було гукнути, щоб побачити, чи вона обернеться, чи впізнає Герцога, аж тут бойовий кінь різнув гострими кігтями і блакитні очі заплющилися назавжди.

Кінь був прудкий, наче пантера, і вартові один за одним попадали на землю й скарлючені завмерли.

Герцог спинився перед палацом Королеви. Він зісковзнув зі свого бойового коня на свіжу землю.

– Звідси я піду сам, – сказав він. – Чекай – одного дня я повернусь.

– Не думаю, що ти колись повернешся, – відповів бойовий кінь. – Як треба, я чекатиму до скону віків. Та я однак хвилююся за тебе.

Герцог приклав губи до чорної сталі конячої голови і попрощався. Він вирушив на поміч Королеві. Дорогою Герцог пригадав невмируще чудовисько, що правило світами, і всміхнувся, бо тепер він був іншою людиною. Вперше з часів юності йому було що втрачати, і усвідомлення цього зробило його знову молодим. У порожньому палаці серце Герцога закалатало і він зайшовся сміхом.

Королева чекала на нього в місці, де в’януть квіти. Вона була саме такою, як він уявляв. Проста біла спідниця, високі темні-темні вилиці і довге волосся – чорнюще, мов воронове крило.

– Я прийшов тебе врятувати, – сказав Герцог.

– Ти прийшов врятувати себе самого, – виправила його Королева. Її голос звучав майже як шепіт, як вітерець, що колише мертві квіти.

Герцог схилив голову перед Королевою, хоч був з нею одного зросту.

– Я маю три питання, – прошепотіла вона. – Відповіси правильно, і матимеш усе, що забажаєш. А ні, то твоя голова вічно лежатиме на золотому тарелі.

Її шкіра була коричнева, неначе зів’ялі пелюстки троянд, а очі – темно-золотаві, мов бурштин.

– Став свої три питання, – відказав Герцог із вдаваною впевненістю.

Королева простягнула руку і легенько провела кінчиком пальця по його щоці. Герцог не пригадував, коли його востаннє торкалися без дозволу.

– Що більше за Всесвіт? – запитала вона.

– Підпростір і Підчас, – відповів Герцог. – Бо вони обидва включають у себе Всесвіт і все, що знаходиться поза ним. Проте, гадаю, ти очікуєш більш поетичної, а не фактичної відповіді. У такому разі, розум, бо він може вмістити Всесвіт і уявити те, чого ніколи не було й не буде.

Королева мовчала.

– Правильно? Чи ні? – запитав Герцог.

На мить він захотів почути зміїний шепіт свого верховного радника, який через нейронний роз’єм передавав йому всю мудрість попередніх помічників, або принаймні сюрчання жука-інформатора.

– Друге питання, – мовила Королева. – Що величніше за короля?

– Звичайно, Герцог, – відповів він. – Бо всі королі, єпископи, канцлери, імператриці та інші служать мені і тільки мені. Втім, я гадаю, ти і тут очікуєш більш образної і менш буквальної відповіді. У такому разі, знову розум – розум величніший за короля. Чи Герцога. Бо хоч я й нікому не підкоряюсь, але є ті, хто здатен уявити світ, в якому наді мною хтось стоїть, а над ним стоїть ще хтось, і так далі. Ні! Чекай! Я знаю відповідь. На неї мене наштовхнуло Дерево життя: Кетер — Корона, концепція монархії – величніша за всіх королів.

Королева подивилася на Герцога бурштиновими очима і мовила:

– Останнє питання. Що неможливо повернути?

– Моє слово, – відповів Герцог. – Хоча, якщо подумати, буває, що я даю слово, а обставини змінюються, а інколи й цілі світи міняються у невдалий і непередбачуваний спосіб. Тому час від часу, коли таке стається, моє слово доводиться змінювати відповідно до існуючих реалій. Я б сказав «Смерть», але, чесно кажучи, якщо мені знадобиться той, кого я позбувся в минулому, його просто повернуть назад у тіло за моїм наказом…

Королеві уривався терпець.

– Поцілунок, – випалив Герцог. Вона кивнула.

– Ти не безнадійний, – відказала Королева. – Ти вважаєш себе моєю останньою надією, проте насправді все навпаки. Всі твої відповіді були неправильними. Але остання була кращою за інші.

Герцог замислився над перспективою залишитись без голови через цю жінку, і вона здалася йому не такою страшною, як він очікував.

У саду з мертвими квітами повіяв вітер, і Герцог уявив собі надушених примар.

– Хочеш дізнатися правильну відповідь? – запитала вона.

– Відповіді, – поправив він. – Авжеж.

– На всі питання відповідь одна: серце, – сказала Королева. – Серце більше за Всесвіт, бо в ньому можна знайти співчуття до будь-чого на світі, тоді як сам Всесвіт співчувати не може. Серце величніше за короля, бо серце знає, який король насправді, та однаково його любить. І серце неможливо повернути.

– Я ж сказав «поцілунок», – промовив Герцог.

– Ця відповідь була кращою за інші, – повторила вона.

Вітер завивав дедалі сильніше й гучніше, і на мить повітря сповнилося зів’ялими пелюстками. А тоді вітер зник так само різко, як з’явився, і зірвані пелюстки впали додолу.

– Отже, я не впорався з першим твоїм завданням. Проте я не думаю, що моїй голові місце на золотому тарелі, – сказав Герцог. – Чи на будь-якому іншому блюді. Тому дай мені завдання, ціль, якої я можу досягнути, щоб довести свою гідність. Дозволь мені тебе визволити.

– Мене не треба визволяти, – відповіла Королева. – Твої радники, скарабеї і програми покінчили з тобою. Вони відправили тебе сюди так само, як колись, давним-давно, відправляли твоїх попередників, бо для них ліпше, коли ти зникнеш з власної волі, ніж коли вони вб’ють тебе уві сні. До того ж це менш ризиковано.

Вона взяла його за руку і сказала:

– Ходімо.

Вони покинули сад мертвих квітів і рушили повз світлові фонтани, що проливали своє сяйво в порожнечу, до цитаделі пісні, де на кожному кроці чекали прекрасні голоси, зітхаючи, викрикуючи, мугикаючи та відлунюючи, проте ніхто з них не співав.

За цитаделлю був лиш туман.

– Ну ось, – сказала вона йому. – Ми дійшли до кінця всього сущого, де існує лише те, що ми самі створили зусиллям волі або відчаю. Тут, у цьому місці, я можу говорити вільно. Тепер ми самі, удвох.

Королева подивилася йому в очі.

– Ти не повинен помирати. Ти можеш залишитися зі мною. Ти будеш щасливий, що нарешті знайшов талан, кохання і сенс існування. І я любитиму тебе.

Герцог зиркнув на неї з виразом спантеличення і роздратування.

– Я хотів піклуватись. Я просив, щоб у мене було про що піклуватись. Я просив серця.

– І вони дали тобі все, що ти просив. От тільки ти не можеш мати все це і бути їхнім правителем. Тому вороття немає.

– Я… Я сам попросив їх, щоб все це сталося, – промовив Герцог.

Роздратування зникло. Скраю тьмянів туман, і коли Герцог вдивлявся у нього надто довго, йому різало очі.

Землю почало трусити, немов від кроків велетня.

– Тут є щось справжнє? – поцікавився Герцог. – Щось постійне?

– Все навколо справжнє, – відказала Королева. – Сюди йде велетень. І він уб’є тебе, якщо ти його не здолаєш.

– Скільки разів таке траплялося? – запитав Герцог. – Скільки голів опинилося на золотому блюді?

– Жодна голова не опинялася на золотій тарелі, – відказала вона. – Я не запрограмована їх убивати. Вони б’ються за мене, завойовують мене і залишаються зі мною, аж доки їхні очі не заплющаться навіки. Їх це влаштовує – так чи інакше. А от тебе… тебе все має не влаштовувати, правда ж?

Він завагався, а тоді кивнув.

Вона обійняла і поцілувала його – повільно і ніжно. Поцілунок – це те, чого назад не забереш.

– Отже, тепер я маю здолати велетня і врятувати тебе?

– Такий у нас план.

Він поглянув на неї. А тоді перевів погляд на себе: оглянув свої прикрашені гравіруванням обладунки, свою зброю.

– Я не боягуз і ніколи не відступав од бою. Повернутися я не можу, але й життя з тобою мене не влаштує. Тому я почекаю, поки велетень мене уб’є.

Вона сполошилась.

– Залишайся зі мною. Залишайся!

Герцог озирнувся і подивився на білу порожнечу.

– А що там? – спитав він. – Що ховається за туманом?

– Ти втечеш? – здивувалась вона. – Просто покинеш мене саму?

– Я піду, – відповів він. – Не втечу, а піду. Піду вперед. Я хотів здобути серце. Що там, по той бік туману?

Вона похитала головою.

– Там, за туманом, Малкут, тобто Королівство. Проте воно не існує, доки ти сам його не створиш. Воно буде таким, як ти захочеш. Втім, знай: ступивши у туман, ти або створиш світ, або припиниш власне існування. Ти можеш спробувати. Я не знаю, що станеться, проте знаю одне: якщо ти покинеш мене саму, шляху назад не буде.

Він досі чув гупання, але тепер сумнівався, чи то були кроки велетня. Воно більше скидалося на биття – биття його власного серця.

Він розвернувся до туману, і, поки не передумав, ступив у небуття, яке здалося холодним і вогким на дотик. З кожним кроком він відчував, як від нього залишається дедалі менше й менше. Його нейронні роз’єми зникли, не давши йому жодної нової інформації, а згодом він не пам’ятав вже ні свого імені, ні статусу.

Він не знав, що робить: шукає якесь місце чи створює нове. Проте він пригадав темну шкіру та бурштинові очі. Він пригадав зорі і вирішив, що там, куди він прямує, будуть зорі. Там мають бути зорі.

Він пришвидшив крок. Йому здавалося, наче раніше на ньому був обладунок, однак він відчував вогкий туман на обличчі та шиї і тремтів у легкому пальті від холодного нічного повітря.