Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

Відьмина ворожба

 
Чаклунка стара, наче древо морви,
У лігві жила серед сотень курантів,
Напасть продавала, самотня, у дранті,
І стишити море могла і шторми.
 
 
Старіших дерев я в житті не стрічав,
Зі стовбура кров час по краплі точив.
Щовересня ягоди з нього зривав —
Червоні, мов хвойди, брунатні, мов гнів.
 
 
Хвилини гойдалися у часомірах,
Йшли тихо, бриніли, гули в коліщатках.
Любила й боялась стара, бо губила
Те плем’я нестямне годин без остатку.
 
 
Вона продала мені шторм. Я гнівився.
Ненависть вулканом і сміхом зловісним
Лилась, блискавицю я бачив, чув пісню
Вітрів – божевільну, первісну.
 
 
Від відьми отримав три пригорщі лиха.
Найперша ворожій дитині згодилась,
Наступну жона моя варить з утіхи,
А третя чекає, бо ми помирились.
 
 
Погоду збувала стара морякам,
Шовковими вітер спиняла шнурами,
Шторми тамувала, щоб мирним життям
Жінки могли жити і спати ночами.
 
 
У скриньці землі заховала життя —
Маленькій і темній, як відьмине серце.
В тій скриньці лиш тиша і ще каяття,
І болю і мудрості повне цеберце.

 
 
(Дарма. Бо додому він не повернеться…)

 
 
Чаклунка стара, наче древо морви,
У лігві жила серед сотень курантів,
Напасть продавала, самотня, у дранті,
І стишити море могла і шторми.
 

На кладовищі Святого Орана

Як Святий Колумба зійшов на острів Айона

З ним висадився і його друг Оран.

Хоч і кажуть що Оран прибув раніше та чатував на

святого,

Я вірю, що прибули вони із Ірландії разом, та були один

одному наче брати.

Світловолосий, відважний Колумба і смуглолиций

Оран.

Він звався odran, що означало «видра» і був несхожим

на інших.

Разом зійшли вони на острів і мовили: «Збудуймо

каплицю».

Так робили усі святі, по прибутті. (Oran – служитель

сонця або вогню,

Чи від odhra, що значить – темноволосий.) Але їхня

    каплиця

щораз розсипалась.

І Колумба знайшов на це відповідь у нічнім

одкровенні —

Цій споруді потрібен Оран. У фундамент слід

покласти жертву.

Інші зазначили – це доктрина. Святі – Оран

і Колумба

Сперечалися про Небеса, як сперечаються тільки

    ірландці.

Правду давно всі забули, а пам’ятаємо ми лише те,

що вони скоїли

(Ви розпізнаєте їх по їхніх діяннях[57]57
  Відсилка до Матвія 7:16: «Ви розпізнаєте їх по їхніх плодах».


[Закрыть]): Святий Колумба

Поховав Орана

Живцем, глибоко в холодному ґрунті, та зверху насипав

землі.

Три дні по тому прийшли коренасті монахи

з лопатами і мотиками

І викопали Святого Орана, щоб Колумба міг його

обійняти,

Торкнутись обличчя та попрощатись. Він три дні як

    помер.

Як тільки вони стерли з нього бруд

Очі Святого Орана відкрились і недобра посмішка

    привітала

Святого Колумбу.

Оран помер, постав із мертвих і вимовив те, що відомо

    лиш

мертвим,

А голос його завивав наче вітер, наче негода.

Він сказав: «Небеса не чекають на добрих та

великодушних.

Немає вічних страждань, та не існує пекла для

безбожників.

І Бог не такий, яким ви його уявляєте», —

Тоді Святий Колумба крикнув «Замовкни!»

І поки монахи вагались, жбурнув землею у

Святого Орана.

Відтак поховали його навіки, і дали місцю ім’я

Святого.

Ось тут, на цвинтарі цьому, поховані всі королі

Шотландії та Норвегії

На острові Айона.

Одні кажуть, що Оран був друїдом, служителем сонця,

І його закопали

В гідну землю Айони, щоб трималися стіни

каплиці.

Як на мене, це надто просто, та й Святий Колумба

Постає у сумнівному світлі

(Він кричав: «Землі! Закидайте Орана землею, нехай він

    замовкне,

Інакше слова його занапастять усіх нас!»). Дехто все

    рівно вважає

Вбивством те, що один святий поховав іншого під тією

священною каплицею.

Ім’я замордованого єретика Святого Орана

Продовжує жити, а кістки його тримають

каплицю.

Ми приходимо до королів і принців, на його цвинтар,

у його каплицю,

Вони носять ім’я Орана, що навіки

проклятий

За прості слова, які мовив:

Не існує пекла на покару

грішникам.

Немає небес для благословенних. І Бог не такий,

Яким ви його уявляєте.

Він і далі проповідував, бо помер

і постав із мертвих,

Поки не замовк під вагою землі Айони.

А щодо Святого Колумби, його поховали на острові

    Айона

Десятки років потому. Втім, згодом могилу розкопали і

Забрали останки

У Даунпатрік, щоб поховати поряд зі Святим Патріком та

Святим Бригітою.

Тож Оран – єдиний святий, що зостався на острові

    Айона.

Не плюндруйте могили могутніх королів давнини і

архієпископів,

Щоб заволодіти їхніми скарбами. Їх охороняє

Святий Оран,

Він підніметься з могили, наче морок,

наче видра,

Бо не бачить більше світла і сонця. Він торкнеться вас,

Спробує, які ви на смак, і залишить у вас всередині свої

    слова.

(Бог не такий, яким ви його уявляєте. І пекло, і рай

не такі.)

Потім ви покинете його, а разом із ним той цвинтар,

    і забудете

страх перед тінню.

А поки ви потираєте шию, запам’ятайте:

він помер,

щоб нас врятувати.

А Святий Колумба вбив його на острові Айона.

Чорний пес

У голові десять ротів,

Один із них пішов по хліб,

Живих і мертвих він нагодувати хтів.

Стара загадка

І
Новенький в пабі

За дверима паба дощ лив, як з відра.

Тінь все ще мав деякі сумніви щодо того, чи справді він потрапив у паб. Так, в глибині кімнати була маленька барна стійка, за якою стояли пляшки і кілька великих кранів для розливу випивки та кілька барних столиків, за якими пили люди, та однак складалося враження, що перебуваєш у когось вдома. Собаки лишень посилювали це враження. Тіні здавалось, що собак тут мали всі, крім нього.

– А що це за порода? – поцікавився Тінь.

Тутешні собаки нагадували йому хортів, проте були меншими і здавалися більш стриманими, спокійними та не такими нервовими, як хорти, з якими йому доводилося мати справу.

– Лерчер, – відповів хазяїн паба, виходячи з-за барної стійки. В руках він тримав кухоль пива, який налив для себе. – Це найліпші собаки. З такими браконьєри ходять. Вони швидкі, розумні і смертельно небезпечні.

Він нахилився і почухав за вухами каштаново-білого собаку тигрової масті. Пес розтягнувся, насолоджуючись почухуванням. Він виглядав не надто небезпечним, що Тінь не забарився зауважити.

Хазяїн паба – то був чоловік з копицею сиво-рудого волосся – замислено почухав бороду:

– От тут ви помиляєтесь, – відказав він. – Минулого тижня я гуляв з його братом по Кампсі-лейн. Аж раптом лисиця, велика така руда лисиця, вигулькує з-за куща, десь метрів за двадцять од нас, і виходить поволі на стежку. Ну, Іклань як це помітив, так і погнав за нею що є духу. Не встиг я й оком моргнути, як він вже вп’явся в лисячу шию, а тоді тільки раз рвонув – і все.

Тінь оглянув Ікланя – сірого собаку, який спав біля маленького каміна. Він теж виглядав безневинно.

– А що це за порода така, лерчер? Якась англійська, так?

– Та ніяка це не порода, – сказала сива жінка без собаки за сусіднім столиком. – Їх виводять схрещенням задля швидкості та витривалості. Лерчер – помісь хорта з колі.

Чоловік поруч із нею підняв вказівний палець.

– Слід розуміти, – бадьоро сказав він, – що раніше право на утримання породистих собак визначалося законом. У місцевого люду такого права не було, але їм дозволялося тримати метисів. Крім того, лерчери кращі і швидші за породистих собак.

Кінчиком пальця він поправив окуляри, які з’їхали з носа. У нього були коричневі бакенбарди, де-не-де поцятковані сивиною.

– Як на мене, то метиси завжди кращі за чисті породи, – встряла жінка. – Саме тому Америка така цікава країна. Скільки там помісей.

Тінь не міг визначити її віку. Волосся в неї було сивим, але вона виглядала молодшою за своє волосся.

– Взагалі-то, люба, – м’яким голосом мовив чоловік із бакенбардами, – як виявляється, на відміну від британців, американці більше шанують породистих собак. Якось я зустрів жінку з Американського клубу собаківництва, і, по правді, вона мене не на жарт налякала.

– Я говорила не про собак, Оллі, – відказала жінка. – Я мала на увазі… А, забудь.

– Що будете пити? – запитав хазяїн паба.

На стіні біля барної стійки висіло написане від руки попередження про те, щоб відвідувачі не замовляли лагер, бо «отримати в пику буває неприємно».

– А що запропонуєте добре місцеве? – запитав Тінь, який знав, що зазвичай це було наймудрішим питанням.

Хазяїн паба і жінка висловили різні пропозиції щодо того, які з місцевих пив та сидрів вони вважали добрими. Низенький чоловік з бакенбардами втрутився, щоб зазначити, що на його думку добре — це не те, що не чинить зла, а те, від чого світ стає кращим. Після цього він зайшовся сміхом, щоб показати, що жартує і розуміє – насправді мова йде про випивку.

Хазяїн паба налив Тіні темне і дуже гірке пиво, яке йому не надто сподобалось.

– Що це?

– Називається «Чорний пес», – відповіла жінка. – Кажуть, його назвали так, як почуваєшся, коли переп’єш – наче той побитий пес.

– Або як Черчилль,[58]58
  Мається на увазі той факт, що Вінстон Черчилль (за свідченнями особистого лікаря) тривалий час страждав од клінічної депресії.


[Закрыть] – додав низенький чоловік.

– Взагалі-то пиво назвали на честь місцевого собаки, – встряла молодша жінка. Вона була одягнена в брунатно-зелений светр і стояла під стіною. – Але не справжнього собаки, а вигаданого.

Тінь поглянув на Ікланя, але завагався.

– Його можна погладити? – запитав він, пригадуючи, яка доля спіткала лисицю.

– Звичайно, можна, – сказала сива жінка. – Він це обожнює. Правда ж обожнюєш? – звернулася вона до собаки.

– Ет, а він таки майже відгриз тому бовдуру з Глоссопа пальця, – зауважив хазяїн паба.

У його голосі змішалися захоплення і застереження.

– Здається, він працював у місцевому уряді, – сказала жінка. – А я завжди вважала, що їх, як і податкових інспекторів, собаки можуть кусати скільки заманеться.

Жінка в зеленому светрі підійшла ближче до Тіні. Вона не мала випивки. У неї було темне коротке волосся, а ніс та щоки рясніли ластовинням. Вона поглянула на Тінь.

– Ви ж не з місцевого уряду, правда?

Тінь заперечливо похитав головою, а тоді сказав:

– Я, так би мовити, турист.

Частково, це було правдою. Він дійсно подорожував.

– Ви з Канади? – запитав чоловік з бакенбардами.

– З Америки, – відповів Тінь. – Проте я вже давно там не бував.

– Ну, – мовила сива жінка, – тоді ніякий ви не турист. Туристи приїжджають, оглядають визначні місця і повертаються додому.

Тінь стенув плечима, всміхнувся і нахилився. Він почухав потилицю лерчера, який належав хазяїну паба.

– Ви не собачник, правда? – спитала темноволоса жінка.

– Ні, не собачник, – відказав Тінь.

Якби він був кимось іншим – тим, хто розказує про все, що коїться в його голові, – то, можливо, розповів би їй, що в молодості його дружина тримала собак і що іноді вона називала Тінь цуценям, бо хотіла собаку, але завести не могла. Але Тінь тримав усе в собі. Це була одна з тих рис, які йому подобалися в британцях: навіть, якщо їм хотілося знати, що в тебе на душі, вони не запитували. Все, що було всередині, залишалося всередині. Пройшло вже три роки з того часу, як його дружина померла.

– Як на мене, – почав чоловік із бакенбардами, – існує два види людей: одні люблять собак, а інші – котів. Виходить, ви любите котів?

Тінь задумався.

– Не знаю. У мене в дитинстві не було домашніх тварин, бо ми постійно переїжджали. Проте…

– Я веду до того, – продовжив чоловік, – що в хазяїна також є кішка, яку вам, можливо, буде цікаво побачити.

– Раніше вона була тут, але ми переселили її до задньої кімнати, – пояснив хазяїн з-за барної стійки.

Тінь дивувався, як тому вдавалося так легко підтримувати розмову, коли він водночас приймав у людей замовлення на їжу та подавав напої.

– Та кішка не подобалась собакам? – запитав він.

За вікном посилився дощ. Вітер стогнав, свистів, і завивав, а вогонь в маленькому каміні пирскав іскрами і тріщав.

– Не подобалась не в тому сенсі, що ви думаєте, – відповів хазяїн паба. – Ми знайшли її, коли розширювали паб і проламали стіну в сусідню кімнату.

Він широко всміхнувся.

– Ходімо покажу.

Тінь пройшов за хазяїном паба в сусідню кімнату. Чоловік з бакенбардами та сива жінка також пішли з ними, ступаючи трохи позаду Тіні.

Тінь озирнувся. Темноволоса жінка дивилася на нього і тепло усміхнулася, коли він піймав її погляд.

Сусідня кімната була краще освітленою, більшою і не так сильно нагадувала чиюсь вітальню. За столиками вечеряли люди. Їжа виглядала смачно, а пахла ще смачніше. Хазяїн паба повів Тінь углиб кімнати, до запиленого скляного боксу.

– А от і вона, – гордо промовив хазяїн паба.

Це була коричнева кішка, і на перший погляд здавалося, що її створили з самих сухожиль і агонії. Отвори на місці її очей були сповнені люті та болю, а паща була широко роззявлена, так наче створіння вило, коли його перетворили на чучело.

– Колись тварин і навіть дітей заживо замуровували в стіни, щоб будинок довше служив, – пояснив чоловік із бакенбардами, що стояв позаду. – Проте котячі мумії завжди нагадують мені всіх тих кішок, яких знайшли біля храму богині Баст у Бубастісі, що в Єгипті. Муміфікованих кішок було так багато, що їх відправили в Англію, де мумії перетерли і зробили з них добриво для полів. Тогочасні англійці також виготовляли з мумій фарбу. Гадаю, вона мала коричневий колір.

– Вона виглядає жалюгідною, – сказав Тінь. – Скільки їй років?

Хазяїн паба почухав щоку.

– Ми гадаємо, що стіну, в якій була кішка, звели десь між 1300 і 1600 роками. Про це свідчать записи парафіяльного архіву. У 1300 році тут нічого не було, а в 1600 вже з’явився будинок. Що сталося за цей час – невідомо.

Мертва кішка в скляному боксі, лиса і шкіряста, здавалось, стежила за ними своїми порожніми темними очницями.

«Я бачу все, що бачить мій народ», – почув Тінь голос у глибині свідомості. На мить він подумав про поля, удобрені перетертими муміями кішок, і про те, який дивний там, мабуть, зійшов урожай.

– Замурували його в стіну, – почав чоловік на ім’я Оллі. – І в тій стіні він жив. Коли він стрів свою кончину, ніхто не сміявся і не тужив. Раніше багато чого замуровували в якості оберегів та задля безпеки. Дітей, бувало. Тварин. У церквах це взагалі вважалося нормою.

Дощ вистукував у віконну шибку переривчастий такт. Тінь подякував хазяїнові паба за те, що той показав кішку. Вони повернулися в пивну. Темноволоса жінка кудись зникла, що викликало в Тіні мимолітне почуття жалю. Вона здавалась дуже приязною. Тінь купив випити чоловікові з бакенбардами, сивій жінці і хазяїнові паба.

Останній зник за барною стійкою.

– Мене звати Тінь, – представився він їм. – Тінь Мун.

Чоловік з бакенбардами сплеснув долонями від захвату.

– О! Як чудово! У мене в дитинстві була німецька вівчарка, яку звали Тінь. Це ваше справжнє ім’я?

– Мене так називають, – відповів Тінь.

– Я Мойра Калланіш, – відрекомендувалась сива жінка. – А це мій партнер, Олівер Бірс. Він дуже обізнаний і за час нашого знайомства обов’язкового повідає вам все, що знає.

Вони потисли руки. Коли хазяїн паба повернувся з випивкою, Тінь запитав, чи є в них де заночувати. Тієї ночі він думав рушити далі, але скидалося на те, що дощ не збирався ущухати. На Тіні були високі чоботи і відповідний для негоди верхній одяг, проте йти під дощем він не хотів.

– Раніше була кімната, але тепер у ній знов живе мій син. Часом я відправляю людей проспатися в сарай, оце й усе.

– Може, в селі є де зняти кімнату?

Хазяїн паба заперечливо похитав головою.

– Певно, всю ніч так буде лити. Але ви можете пройтися всього кілька миль до Порсета. Там є повноцінний готель. Я можу подзвонити Сандрі, попередити, що ви прийдете. Як вас звати?

– Тінь, – повторив він. – Тінь Мун.

Мойра поглянула на Олівера і сказала щось на кшталт «Візьмемо приблуду?». Олівер якусь мить пожував губу, а тоді охоче закивав.

– Чи не бажаєте заночувати в нас? Наша гостьова маленька, але принаймні в ній є ліжко. А ще там тепло і сухо.

– Це було б чудово, – відповів Тінь. – Я можу заплатити.

– Пусте, – сказала Мойра. – Ми тільки раді гостям.

II
Труна тортур

Олівер і Мойра мали власні парасолі. Олівер наполягав, щоб його парасолю ніс Тінь. За його словами, Тінь був вищим за нього, а тому чудово підходив для того, щоб захистити їх обох від дощу.

У пари також були окремі кишенькові ліхтарики. В уяві Тіні зринув образ селян у фільмах жахів, які штурмували замок на пагорбі зі смолоскипами в руках, а грім та блискавка лише доповнили картину. «Моє творіння, цієї ночі, – подумав він, – я подарую тобі життя!» Це мало бути смішно, але натомість прозвучало страшно. Мертва кішка навіяла дивний настрій.

Вузькими дорогами, які простягались між полями, ріками текла дощова вода.

– Якби була гарна погода, – сказала Мойра, підвищуючи голос, щоб її було чути крізь дощ, – ми пішли б прямо через поля. Але зараз там саме болото, тому ми рушимо через Шак-лейн. А он на тому дереві колись висіла труна тортур.

Вона вказала на платан з широченним стовбуром, що ріс на перехресті. У нього залишилось всього кілька гілок, які прорізували ніч, мов запізнілі думки.

– Мойра оселилась тут, коли їй ішов другий десяток, – мовив Олівер.

– А я приїхав сюди з Лондона десь вісім років тому. Я жив в Тернхем-Гріні. Колись приїздив сюди відпочивати – мені тоді було чотирнадцять – відтоді так і не зміг забути це село. Таке не забувається.

– Як то кажуть, земля просочується в кров, – сказала Мойра.

– А кров просочується в землю, – відказав Олівер. – Так чи інакше. Візьміть, наприклад, оце дерево, на якому висіла труна тортур. Всередині людей тримали, доки від них нічого не лишалось. З волосся птахи вили гнізда, а плоть об’їдали ворони, так що зоставалися самі кістки. Або принаймні доки не з’являвся новий труп, який можна було виставити напоказ.

Тінь здогадувався, що таке труна тортур, та однак уточнив. Не зайве було розпитати детальніше, адже Олівер явно був тою людиною, яка любила дізнаватися цікаві речі і ділитися цими знаннями з іншими.

– Це щось на кшталт великої залізної клітки. Їх використовували, щоб виставляти напоказ тіла страчених злочинців після звершення правосуддя. Клітки замикали, щоб сім’я і друзі не могли викрасти тіло і поховати його як годиться, по-християнськи. Вони нібито служили для того, щоб прохожі не збивались зі шляху істинного, хоча я сумніваюсь, що це когось від чогось стримувало.

– А кого страчували?

– Будь-кого, кому не пощастило. Триста років тому існувало більше ніж дві сотні злочинів, за які карали смертю. До їх числа входило подорожування з циганами більше місяця, викрадення овець та будь-чого, що вартувало більше дванадцяти пенсів і написання листа з погрозами.

Здавалось, він збирався продовжити цей довжелезний список, але тут встряла Мойра. «Олівер правду каже щодо смертної кари, проте у цих краях в труну тортур заковували лише вбивць. Бувало, трупи залишалися висіти по двадцять років. Вбивства тут траплялися нечасто.»

А тоді, наче у спробі змінити тему на щось приємніше, вона мовила:

– Ми зараз спускаємось по Шак-лейн. Місцеві жителі кажуть, що в ясну ніч – не таку, як сьогодні – вас може переслідувати Чорний Шак. Це, так би мовити, чарівний пес.

– Ми його ніколи не бачили, навіть у ясну ніч, – додав Олівер.

– І це дуже добре, – сказала Мойра. – Бо якщо його побачиш – помреш.

– От тільки Сандра Вілберфорс казала, що його бачила, а сама здорова, як бик.

Тінь усміхнувся.

– А що цей Чорний Шак робить?

– А нічого, – відповів Олівер.

– Е, ні. Він йде слідом за тобою додому, – виправила його Мойра. – А потім, трохи згодом, ти вмираєш.

– Звучить не надто страшно, – мовив Тінь. – Окрім частини зі смертю.

Вони спустилися у самий низ дороги. Дощова вода річкою лилася по товстих туристичних черевиках Тіні.

Він спитав:

– А як ви познайомились?

Більшість пар спокійно сприймали таке питання.

Олівер відповів:

– У пабі. Так вийшло, що я приїздив сюди на відпочинок.

Мойра додала:

– Я зустрічалась з іншою людиною, коли познайомилась з Олівером. У нас зав’язався короткий палкий роман, а потім ми разом втекли від своїх колишніх. Для нас обох це було чимось неймовірним.

Тінь подумав, що вони не схожі на людей, котрі здатні отак втекти. Втім, люди – диваки. Він зрозумів, що має щось сказати.

– Я був одружений. Моя дружина загинула в автокатастрофі.

– Мені дуже шкода, – мовила Мойра.

– Нічого не вдієш, – відказав Тінь.

– Коли прийдемо додому, – сказала вона, – я зроблю всім по віскі-маку. Це коктейль з віскі, імбирного вина й окропу. А ще прийму гарячу ванну, а то не зчуюсь, як схоплю смертельну застуду.

Тінь уявив, як простягає руку й хапає, мов бейсбольний м’ячик, смертельну застуду, і здригнувся.

Дощ посилився, і раптовий спалах блискавки повернув навколишньому світові життя: кожен сірий камінь у стінах з сухої кладки, кожну травинку, кожну калюжу і кожне дерево яскраво освітило, але згодом вони поринули в ще дужчу пітьму, від чого у засліплених від темряви очах Тіні з’явились залишкові образи.

– Ви це бачили? – запитав Олівер. – Оце так чортівня.

Загоготів, а тоді вдарив грім, і Тінь дочекався поки він стихне, перш ніж говорити.

– Я нічого не бачив, – мовив він.

Спалахнула ще одна, менш яскрава блискавка, й Тіні здалося, ніби він помітив, як щось попереду майнуло у далеке поле.

– Ти про оте? – спитав Тінь.

– Це віслюк, – сказала Мойра. – Просто віслюк.

Олівер спинився і сказав:

– Дарма ми пішли додому пішки. Треба було викликати таксі. Ми припустилися помилки.

– Оллі, – звернулася до нього Мойра. – Тут вже недалеко. Та й це всього лиш дощ. Ти ж у нас не цукровий, любий.

Знов спалахнула блискавка – цього разу яскрава, мало не сліпуча. У полі нічого не було. Сама лише суцільна темрява. Тінь обернувся до Олівера, але низенький чоловік, який стояв позаду нього, кудись пропав, а його ліхтарик впав на землю. Тінь закліпав очима, сподіваючись, що так краще бачитиме у пітьмі. Олівер упав додолу і, скорчившись, лежав у мокрій траві на узбіччі.

– Оллі? – Мойра присіла біля нього, тримаючи в одній руці парасолю. Вона посвітила ліхтариком йому в обличчя, а тоді поглянула на Тінь.

– Не можна, щоб він просто тут лежав, – мовила вона збентежено й водночас спантеличено.

– Дощ ллє як з відра.

Тінь засунув у кишеню Оліверів ліхтарик, передав свою парасолю Мойрі і взяв Олівера на руки. Він виявився досить легким, та й Тінь був дужим чоловіком.

– Далеко йти?

– Ні, – відповіла вона. – Не дуже. Ми майже вдома.

Вони мовчки пройшли через церковне подвір’я край пасовиська і подалися до села. Тінь вже бачив світлячки вікон у будинках з сірого каменю, що обрамляли одну-єдину вулицю. Мойра звернула до будинку, який стояв оддалік од дороги, і Тінь пішов слідом за нею. Вона притримала йому двері.

Кухня була велика й тепла, а під стіною стояв диван, наполовину завалений журналами. Стеля в кухні була низька, тому Тіні доводилось нахиляти голову. Тінь зняв з Олівера плащ і кинув його додолу. На дерев’яній долівці почала збиратись калюжа. Він поклав чоловіка на диван.

Мойра набрала в чайник води.

– Будемо викликати швидку?

Вона заперечливо похитала головою.

– Це з ним не вперше? Він просто падає і втрачає свідомість?

Мойра заходилась знімати кружки з полички.

– Таке траплялось раніше. Але не часто. У нього нарколепсія, тому якщо щось його лякає, він може просто так упасти. Скоро він отямиться. І захоче чаю. Сьогодні обійдемось без віскі-маків – зараз йому цього не можна. Часом він буває трохи не в собі і не розуміє, де перебуває, а часом чудово орієнтується в тому, що відбувалось, поки він був непритомний. А ще він ненавидить, коли з цього здіймають бучу. Покладіть свій рюкзак біля печі.

Закипів чайник. Мойра налила окріп у заварник.

– Йому я зроблю чорний міцний чай. А сама, напевно, вип’ю ромашки, бо інакше не засну. Треба заспокоїти нерви. А ви що будете?

– Я теж буду чай, чого там – сказав Тінь.

Вчора він пройшов більше двадцяти миль, тож заснути буде неважко. Його дивувала Мойра. Вона виглядала зовсім спокійною, незважаючи на те, що сталося з її партнером, втім, можливо, Мойра просто намагалась приховати свою слабкість від незнайомця. Це викликало повагу, хоч і видавалося чудним. Англійці – дивні люди. Проте він розумів, як це, коли з чогось «здіймають бучу». Цілком розумів.

Олівер поворухнувся на дивані. Мойра, яка сиділа поруч із чашкою чаю, допомогла йому сісти. Він відсьорбнув чай з дещо здивованим виглядом.

– Він йшов слідом за мною додому, – сказав він, наче нічого й не сталося.

– Хто йшов за тобою, любий? – спитала вона твердо, однак в її голосі відчувалося занепокоєння.

– Пес, – відповів чоловік на дивані, і зробив ще один ковток чаю. – Чорний пес.