Текст книги "Обережно, тригери"

Автор книги: Нил Гейман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

V
Живі та мертві

Коли Тінь повернувся до будинку, Олівер вже вибрався з кімнати та сидів у теплій кухні з кухликом чаю під боком і читав книжку про римську архітектуру. Він був одягнений, з поголеним підборіддям і підстриженою бородою. На ньому була піжама, а поверх неї – картатий халат.

– Я вже почуваюсь трохи краще, – мовив він, коли побачив Тінь. А тоді запитав:

– У вас колись таке було? Була депресія?

– Зараз, озираючись на минуле, мені здається, що була. Коли моя дружина померла, – відповів Тінь. – Все одразу стало якимось безбарвним, і тривалий час ніщо не мало сенсу.

Олівер кивнув.

– Це важко. Інколи мені здається, що чорний пес існує насправді. Я лежу в ліжку і думаю про картину Фюзелі «Нічний кошмар», на якій демон кошмарів сидить на грудях сплячої. Такий, як Анубіс. Чи може, Сет? Таке велике чорне створіння. Ким взагалі був Сет? Чимось на зразок віслюка?

– Не зустрічався з ним, – сказав Тінь. – Тоді мене ще не було.

Олівер розсміявся.

– Дуже тонко. А ще кажуть, що Американці не здатні до іронії.

Він зробив паузу.

– Хай там як, а все в минулому. Мені вже краще і я готовий повернутись до нормального життя.

Він відсьорбнув чай.

– Мені трохи соромно за всю ту маячню про собаку Баскервілів.

– Вам нема чого соромитись, – відказав Тінь і подумав про те, що англійці знаходили сором усюди, де тільки можна було.

– Ну, однаково це було трохи по-дурному. І я вже справді почуваюсь більш бадьорим.

Тінь кивнув.

– Якщо вам вже покращало, то мені, мабуть, пора вирушати.

– Можете не квапитись, – мовив Олівер. – Завжди приємно, коли є гості. Ми з Мойрою не так вже й часто кудись вибираємося. Зазвичай просто ідемо в паб. Тут, на жаль, не надто повеселишся.

Із саду зайшла Мойра.

– Хтось бачив мій секатор? Тільки-но тримала в руках. Так скоро і власну голову десь забуду.

Тінь похитав головою, не впевнений, що знає значення слова «секатор». Він збирався розказати парі про котів на пагорбі і про те, як вони поводились, але не міг дібрати слів, які могли описати всю дивину того, що трапилось. Тому натомість він просто сказав:

– Я бачив Кессі Берглас на Водовому пагорбі. Вона показала, де шукати Ворота Пекла.

Вони вирячились на нього. У кухні залягла ніякова тиша. Він додав:

– Вона їх малювала.

Олівер поглянув на нього і сказав:

– Не розумію.

– Я бачив її кілька разів з того часу, як прибув сюди, – мовив Тінь.

– Що?

Обличчя Мойри залилося багрянцем.

– Що ви таке кажете?

А тоді:

– Хто, хто ви в біса такий, щоб приходити і говорити тут подібні речі?

– Я, та я ніхто, – промовив Тінь, затинаючись. – Вона просто почала зі мною говорити. Казала, що ви двоє раніше були разом.

Мойра подивилася на нього так, наче збиралась ударити, а потім тільки мовила:

– Вона переїхала після нашого розриву. Це було важке розлучення. Кессі сильно образилась і поводилася жахливо. А потім просто взяла і посеред ночі поїхала з села. Більше вона не поверталась.

– Я не хочу говорити про цю жінку, – тихенько сказав Олівер. – Ні зараз, ні потім.

– Послухайте, вона була з нами в пабі, – зауважив Тінь. – Того першого вечора. Тоді вам якось було байдуже до неї.

Мойра просто втупилась у нього і не відповідала, так наче він сказав щось незрозумілою їй мовою. Олівер потер рукою чоло.

– Я її не бачив, – тільки й мовив він.

– Так чи інакше, вона просила передати привіт, коли я зустрів її сьогодні, – сказав Тінь.

– Вона сказала, що чекатиме, якщо хтось із вас захоче їй що-небудь сказати.

– Нам нічого їй казати. Нічого.

Очі Мойри стали вологими, проте вона не плакала.

– Не можу повірити, що ця триклята жінка повернулась у наше життя після всього, що вона нам заподіяла.

Було схоже, що Мойра не надто вміла лаятись.

Олівер відклав свою книжку.

– Даруйте, – мовив він. – Я щось не дуже добре почуваюсь.

Він вийшов з кімнати і повернувся до спальні, зачинивши за собою двері.

Мойра майже на автоматі взяла кухлик Олівера і понесла до раковини, де вилила чай і заходилася його мити.

– Сподіваюсь, ви собою задоволені, – мовила вона, тручи кухлика білою пластиковою щіткою, так наче намагалась стерти зображення будинку Беатріс Поттер з порцеляни. – Він вже повертався до тями.

– Я не знав, що це його так засмутить, – сказав Тінь.

Ці слова пробудили в ньому відчуття провини. Тінь знав, що у Кессі та господарів будинку було спільне минуле. Зрештою, він міг нічого й не казати. Мовчати завжди було обачніше.

Мойра витерла кухлик зелено-білим кухонним рушником. На білих квадратиках рушника були смішні вівці, а на зелених – трава. Вона прикусила нижню губу, і сльози, які досі бриніли в її очах, покотилися по щоках.

– Кессі казала щось про мене?

– Тільки те, що ви раніше були парою.

Мойра кивнула і змахнула сльози з молодого, як на її вік, обличчя смішним кухонним рушником.

– Вона не змогла прийняти те, що ми з Оллі почали зустрічатись. Коли я переїхала від неї, вона покинула малювання, замкнула квартиру і подалася до Лондона.

Мойра голосно висякалась.

– Проте не слід мені скаржитись. Кожен сам коваль свого щастя. Крім того, Оллі – хороша людина. Просто у нього в голові той чорний пес. У моєї матері була депресія. Це важко.

Тінь мовив:

– Я зробив тільки гірше. Краще мені піти.

– Підете завтра. Я вас не жену, друже. Це ж не ваша провина, що ви зустрілися з тією жінкою, правда?

Вона опустила плечі.

– Ось де він. На холодильнику.

Мойра взяла до рук щось схоже на пару дрібних садових ножиць.

– Це секатор, – пояснила вона. – Використовується для обрізання кущів троянд.

– Ви з ним поговорите?

– Ні, – відказала вона. – Розмови про Кессі в нас нічим хорошим не закінчуються. А в такому стані, як зараз, він може ще більше зав’язнути в депресії. Нехай краще впорається з цим сам.

Того вечора Тінь вечеряв у пабі сам у компанії кішки, яка сердито блимала на нього зі скляного боксу. Він не побачив знайомих облич, лише перекинувся кількома словами з хазяїном паба про те, як йому подобається проводити час у селі. Після паба Тінь рушив назад до будинку Мойри: минув старий платан, на якому колись висіла труна тортур, і звернув на Шак-лейн. Він не помітив, щоб щось рухалося на полях при місячному сяйві: ні собак, ні віслюків там не було.

У будинку стояла суцільна темрява. Тінь якомога тихіше пробрався до своєї спальні і, перш ніж лягти спати, запакував решту речей у рюкзак – він знав, що рано-вранці піде.

Тінь лежав на ліжку і дивився, як у його маленькій кімнаті вигравало місячне сяйво. Він пригадав, як у пабі Кессі Берглас стояла біля нього. Тоді почав думати про розмову з хазяїном паба, про розмову, яка відбулася у першу ніч, про кішку в скляному боксі, і від цих роздумів будь-яке бажання спати вивітрилось. Він лежав на маленькому ліжку, а сон не йшов.

У разі потреби Тінь міг безшумно пересуватися. Він вислизнув з ліжка, накинув на себе одяг, а тоді, тримаючи в руках взуття, відчинив вікно, перегнувся через підвіконня і тихо скотився на землю клумби. Потім піднявся і надягнув чоботи, зашнуровуючи їх у напівтемряві. За кілька днів місяць мав бути уповні, але вже зараз його світло відкидало тіні.

Тінь зачаївся у клаптику пітьми під стіною і став чекати.

Він задумався, чи в його діях була хоч крихта глузду. Цілком вірогідно, що він помилявся, що його зраджувала власна або чужа пам’ять. Все це здавалося дуже малоймовірним, втім, зрештою, він стикався з подібним і раніше. А якщо це була помилка, то що він втратить? Кілька годин сну?

Тінь бачив, як по газону пробігла лисиця, як пухнаста біла кішка вистежила і задушила дрібного гризуна і як кілька інших котів пройшлися садовим парканом. Бачив, як ласка скрадалася з тіні в тінь по клумбі. По небу повільною процесією плинули сузір’я.

Відчинилися вхідні двері, і з них вигулькнула постать. Тінь наче очікував побачити Мойру, але то був Олівер, одягнений у піжаму, поверх якої він накинув теплий картатий халат. На ногах у нього були гумові чоботи, і він виглядав дещо безглуздо, як хворий з чорно-білого фільму або персонаж спектаклю. При світлі місяця світ втрачав барви.

Олівер клацнув дверним замком і вийшов надвір, ступаючи по траві, щоб не хрускати гравієм, з якого виклали доріжку. Він не озирався, дивився прямо поперед себе. Коли Олівер вийшов на сільську дорогу, Тінь дочекався, аж доки той зник з поля зору, і тільки тоді рушив слідом. Він знав, куди йшов Олівер.

Тінь більше не сумнівався. Він знав, куди вони обидва прямували, знав, як людина, яка рухається уві сні. Він навіть не здивувався, коли посеред підйому на Водів пагорб зустрів Олівера, який сидів на пеньку, чекаючи на нього. Небо почало світлішати, але лише трішки, на сході.

– Ворота Пекла, – сказав низенький чоловік. – Наскільки я знаю, їх так називали завжди. Ще з давніх-давен.

Вони вдвох піднімалися звивистою стежкою. Було щось надзвичайно комічне в Олівері з його халатом, смугастою піжамою і велетенськими чорними гумовими чоботами. Серце у грудях Тіні калатало.

– Як ти її сюди затягнув? – поцікавився Тінь.

– Кессі? Та ніяк. Вона сама захотіла зустрітися тут, на вершині пагорба. Любила приходити сюди малювати – звідси відкривається чудовий краєвид. А ще цей пагорб священний, що їй завжди подобалось. Звичайно, священний не для християн. Швидше, для старовірів.

– Друїдів? – спитав Тінь.

Він не знав, які ще старі релігії існували в Англії.

– Можливо. Цілком можливо. Проте, я думаю, що ця релігія була ще до друїдів. У неї немає якоїсь окремої назви. Це просто те, що люди сповідують, окрім своєї основної віри. Друїди, скандинави, католики, протестанти – байдуже. Це те, в що люди звикли вірити. Саме завдяки старій релігії сходить урожай, стоїть як треба хрін, а через прекрасний куточок природи ніхто не прокладе в біса широку автомагістраль. Поки стоять Ворота, стоїть і пагорб, і місцина. Їм більш ніж дві тисячі років. З такими могутніми речами не граються.

Тінь мовив:

– Мойра не знає, еге ж? Вона думає, що Кессі переїхала.

Небо на сході займалося на світ, проте навколо все ще була ніч, і на заході пурпурово-чорне небо виблискувало плеядами зірок.

– Це те, що їй необхідно було думати. Ну, тобто, який в неї був вибір? Може, вийшло б інакше, якби цією справою зацікавилась поліція… але не те щоб… Одним словом, вони себе оберігають – пагорб, ворота.

Вони підходили до маленької галявини на схилі. Пройшли валун, на якому малювала Кессі, і рушили до пагорба.

– Щодо чорного пса в Шак-лейн, – мовив Олівер. – Я не думаю, що це дійсно пес. Але ж він так довго там існував.

Він дістав з кишені халата маленький світлодіодний ліхтарик.

– Ти справді говорив з Кессі?

– Так, і навіть цілувався.

– Чудасія.

– Вперше я побачив її у пабі в ту ніч, коли зустрів вас із Мойрою. Це стало відправною точкою моїх здогадів. Учора Мойра говорила про Кессі так, наче не бачила її багато років. Моє питання викликало в неї ступор. Але ж у ту першу ніч Кессі стояла прямо за моєю спиною і розмовляла з нами. Сьогодні в пабі я запитав, чи приходила Кессі, проте ніхто не розумів, кого я маю на увазі. І це при тому, що ви всі одне одного знаєте. Тож залишалося єдине пояснення всього, що відбувалося. Єдине пояснення її слів та дій.

Олівер майже дістався місця, яке Кессі називала Воротами Пекла.

– Я думав, це буде так просто. Я віддам її пагорбу і вона залишить нас обох у спокої. Залишить Мойру в спокої. Як вона могла тебе поцілувати?

Тінь промовчав.

– А ось і Ворота, – сказав Олівер.

Це була заглибина у схилі пагорба, наче короткий коридор, який простягався всередину. Мабуть, колись давним-давно, тут була ціла споруда, але з часом пагорб вивітрився і камені повернулися туди, звідки з’явились.

– Деякі вважають, що це місце поклоніння дияволу, – зазначив Олівер. – На мою думку, вони помиляються. Хоча, з іншого боку, що одному бог, то іншому – диявол, еге ж?

Він рушив у прохід, Тінь за ним.

– Ну і дурня, – мовив жіночий голос. – Хоча ти завжди був дурилом, Оллі, боягузливий ти виродку.

Олівер навіть не ворухнувся. Він мовив:

– Вона тут. У стіні. Ось де я її залишив.

Він посвітив ліхтариком на стіну в короткому проході, який врізався вглиб пагорба. Уважно оглянув стіну сухої кладки, так ніби шукав щось знайоме, а тоді стиха буркнув «Ага». Вийнявши з кишені компактний металевий інструмент, Олівер потягнувся якомога вище і видлубав один камінець. Потім почав витягати камені зі стіни у певній послідовності, так що один відкривав шлях до іншого, при цьому велике каміння чергувалося з маленьким.

– Допоможи мені, ну ж бо.

Тінь знав, що чекало на них за стіною, та все одно витягав камені і складав їх один за одним на землі.

Що більшою робилася діра в стіні, то відчутнішим ставав запах ізсередини – сморід давнішньої гнилі і цвілі. Пахло, як від зіпсованих сендвічів з м’ясом. Спочатку Тінь побачив її обличчя, хоча знайомого у ньому виявилось мало: щоки запали, очниці спорожніли, шкіра стала темною та грубою, а від ластовиння не залишилось і сліду. Проте коротке чорне волосся видавало у ній Кессі Берглас, і при світлі ліхтарика він бачив, що мрець був вдягнений у брунатно-зелений светр і знайомі сині джинси.

– Так дивно. Я знав, що вона досі тут, – сказав Олівер, – та все одно мав її побачити після всього, що ти розповів. Я мав побачити, мав пересвідчитися, що вона нікуди не поділась.

– Вбий його, – мовив жіночий голос. – Вдар його каменем, Тіне. Він убив мене. А тепер збирається вбити й тебе.

– Ти збираєшся мене вбити? – запитав Тінь.

– Ну так, це ж очевидно, – відповів низенький чоловік своїм розсудливим голосом. – Сам подумай: ти ж знаєш про Кессі. Позбувшись тебе, я зможу нарешті забути про все це раз і назавжди.

– Забути?

– Простити і забути. Але зробити те і те одразу складно. Не так вже й легко собі простити, а от забути – це я можу.

Тінь опустив очі і поглянув з висоти свого зросту на низенького чоловіка.

– Мені от цікаво, як саме ти збираєшся примусити мене туди залізти? У тебе нема з собою пістолета. І я вдвічі більший за тебе, Оллі. Я можу просто звернути тобі шию.

– Я не дурень, – відказав Олівер. – Але й не поганець. Я не надто здоровий, але це тут взагалі ні до чого. Я вчинив убивство через ревнощі, а не через хворобу. Втім, я не йшов би сюди сам. Річ у тому, що це – храм Чорного Пса. Це були найперші храми, які існували ще до Стоунхенджу і менгірів. Чорні шаки, баргести, примарні пси – їм поклонялись і приносили жертви, їх боялись і задобрювали. Вони й досі стоять на варті.

– Вдар його каменем, – почувся голос Кессі. – Ну ж бо, вдар його, Тіне, будь ласка.

Прохід, в якому вони стояли, лиш трішки заглиблювався у схил пагорба – по суті, це була рукотворна печера зі стінами сухої кладки. Вона не скидалася ні на стародавній храм, ні на ворота пекла. Фігуру Олівера осяяло досвітнє небо. Він мовив своїм м’яким, незмінно ввічливим голосом:

– Він у мені. А я – у ньому.

Чорний пес перепинив вихід з печери, відрізавши шлях назовні. Тінь збагнув, що це був зовсім не звичайний собака. Його очі світилися гнилим зеленкавим вогнем, як ті створіння, що живуть у морі. Вовк поряд із ним виглядав би таким самим малим і безневинним, як рись поряд із тигром. Це був абсолютний хижак, сама небезпека та загроза. Він опустив очі на Тінь і лунко, протяжно загарчав. А тоді стрибнув.

Тінь підняв руку, щоб затулити горло, і звір впився іклами в його шкіру трохи нижче ліктя. Розум затьмарив нестерпний біль. Тінь розумів, що треба відбиватись, але падав на коліна і кричав, не в змозі мислити тверезо, не в змозі зосередитись на чомусь, окрім страху, що звір його зжере, страху, що звір переламає йому передпліччя.

На якомусь глибокому рівні Тінь підозрював, що страх надходив від самого пса: що насправді він не був так смертельно наляканий. Та це не мало значення. Коли звір відпустив руку Тіні, він плакав і трусився усім тілом.

– Залазь усередину, Тіне, – наказав Олівер. – Лізь в отвір у стіні. Ну ж бо, хутко. Або він розірве тобі обличчя.

Рука кровоточила, але Тінь встав і мовчки поліз у отвір назустріч пітьмі. Якби він залишився зовні, поряд зі звіром, то невдовзі помер би в муках. Він знав це так само напевно, як і те, що завтра зійде сонце.

– Ну, так, – мовив голос Кессі в його голові. – Сонце-то зійде. Але якщо ти не візьмеш себе в руки, то вже ніколи його не побачиш.

В ніші за стіною ледь вистачало місця для нього і тіла Кессі. Він бачив вираз муки й люті на її обличчі, мов у тієї кішки в скляному боксі, і вже тоді знав, що її теж поховали заживо.

Олівер підняв із землі камінь і примостив його до отвору в стіні.

– У мене є теорія, – почав він, піднімаючи другий камінь і кладучи його до першого, – що ця істота – доісторичний жахливий вовк.[60]60
  Вид вовків, який вимер під час Льодовикового періоду. Основна відмінність від сучасного сірого вовка – більша довжина тіла та вага.


[Закрыть] Хоча він більший за будь-яких доісторичних вовків. Мабуть, це чудовисько, яке являлося до нас у кошмарах, коли ми тулилися по печерах. Мабуть, то був звичайний вовк, просто ми тоді були дрібними гомінідами, які ніяк не могли від нього втекти.

Тінь сперся на камінь позаду і стиснув ліву руку правою, намагаючись зупинити кровотечу.

– Це Водів пагорб, – сказав Тінь. – А он то може бути Водів собака. Я б не виключав таку можливість.

– Яка різниця?

Він продовжував складати камені.

– Оллі, – мовив Тінь. – Звір уб’є тебе. Він вже оволодів тобою, а це недобре.

– Старий Шак мене не скривдить. Старий Шак мене любить. Кессі – замурована в стіні, – сказав Олівер, і з гуркотом звалив ще один камінь на купу інших. – Тепер ти теж у стіні, разом із нею. Ніхто на тебе не чекає. Ніхто тебе не шукатиме. Ніхто тебе не оплакуватиме. Ніхто не буде за тобою сумувати.

Тінь знав – хоч і нізащо не зміг би пояснити, – що всередині тісної ніші їх було троє, а не двоє. Там була Кессі Берглас, тілом (зотлілим, висохлим, і досі смердючим від розкладання) та душею, і було щось інше – те, що крутилося коло його ніг, а потім легенько тицьнулося головою в поранену руку. Хтось поруч заговорив з ним. Це був знайомий голос із незнайомим акцентом: виразний, таємничий і мелодійний. Так могла б говорити кішка, якби була жінкою. Голос мовив:

– Тобі тут не місце, Тіне. Годі стояти – починай діяти. Ти дозволяєш решті світу вирішувати за себе.

– Це не зовсім так, Баст, – промовив Тінь.

– Не галасуй, – м’яко наказав Олівер. – Я серйозно.

Він відбудовував стіну вміло і швидко, так що камені вже сягали грудей Тіні.

– Мур-р. Не так? Серденько, так ти справді не знаєш. Не знаєш, хто ти такий, що ти таке або що я маю на увазі. Якщо він замурує тебе заживо у пагорбі, цей храм стоятиме вічно – і та чудернацька віра, яку сповідують місцеві жителі, діятиме і творитиме магію. Але і в них сідатиме сонце, а небеса поринатимуть у морок. Все живе тужитиме, не знаючи, за чим тужить. Світ стане гіршим – для людей, для котів, для тих, кого пам'ятають, і тих, кого забули. Ти помер, але постав із мертвих. Ти особливий, Тіне, а тому не повинен зустріти свою смерть тут, як прикра жертва, схована у схилі пагорба.

– І що ти пропонуєш мені робити? – прошепотів він.

– Боротися. Звір у тебе в голові. Він живиться від тебе, Тіне. Ти наблизився, і тому він став більш реальним. Настільки реальним, що зміг оволодіти Олівером і зміг поранити тебе.

– Але до чого тут я?

– А ти думаєш, привиди можуть розмовляти будь з ким? – негайно запитала Кессі Берглас, голос якої долинав із темряви. – Ми метелики, а ти – полум’я.

– Але що я можу зробити? – запитав Тінь. – Цей чорт роздер мені руку і ледь не розірвав горлянку.

– О, дорогенький. Це всього лиш створіння мороку. Нічний пес або шакал-переросток.

– Цей звір справжній, – заперечив Тінь. Олівер вбивав останні камені у стіну.

– Ти дійсно боїшся собаки свого батька? – запитав жіночий голос.

Тінь не знав, ким вона була – богинею чи привидом. Проте він знав, що відповідь була «Так». Так, він боявся.

Ліва рука Тіні була покаліченою і пекла від болю, а права злиплась від патьоків крові. Його замурували в нішу між стіною й каменем, проте він поки був живий.

– Візьми себе в руки, слабак, – мовила Кессі. – Я зробила все, що могла. Вперед.

Він обперся на камінь за спиною, налаштувався і з усієї сили копнув стіну обома ногами. За останні кілька місяців Тінь пройшов чимало миль. Він був кремезним, а до того ж надзвичайно дужим чоловіком, і вклав у цей удар всю свою силу.

Каміння розлетілося врізнобіч.

Звір, чорний пес відчаю, чекав на нього, та цього разу Тінь підготувався. Цього разу він був нападником. Тінь потягнувся до собаки.

– Я не буду батьковим псом.

Він затис звірові пащеку правою рукою і поглянув у його зелені очі: звір був зовсім не схожим на справжнього пса.

– Вже світає, – мовив Тінь до собаки подумки, а не вголос. – Тікай. Чим би ти не було, тікай звідси. Повертайся до своєї труни тортур, повертайся до своєї могили, маленька примаро. Ти тільки й можеш, що гнітити і сповнювати світ тінями та ілюзіями. Минули часи Дикого Полювання, як і минули часи, коли ти полював нажаханих людей. Я не знаю, чи ти собака мого батька, чи ні. Але знаєш що? Мені до лампочки.

На цих словах Тінь глибоко вдихнув і відпустив морду пса.

Він не нападав. Тільки видав здивоване приглушене скавчання, що ледь не переходило у скімлення.

– Іди додому, – сказав Тінь уголос.

Пес завагався. На якусь мить Тінь подумав, що переміг, що тепер він у безпеці, що собака просто візьме і піде. Але тут звір нахилив голову і вищирився, а шерсть на його загривку стала дибки. Тінь зрозумів, що звір не піде, доки не помре.

Печеру у схилі пагорба торкнулося вранішнє сяйво: світанкове сонце зазирало прямо в неї. Тінь подумав, чи люди, які збудували цей храм багато років тому, навмисне розмістили його проти сходу сонця. Він відступив убік, перечепився об щось і незграбно звалився на землю.

На траві біля Тіні розтягся непритомний Олівер. Це за його ногу перечепився Тінь. Очі в нього були заплющені; він приглушено загарчав, і Тінь почув той самий звук, гучний і переможний, з горлянки темного звіра, який затулив собою вихід із храму.

Тінь лежав на землі поранений і знав, що йому кінець. Щось м’якеньке зачепило його обличчя, а тоді щось інше легенько торкнулося руки. Тінь повернув голову і зрозумів. Зрозумів, чому Баст весь час була поряд, і зрозумів, хто її привів.

Їх перемололи і розкидали на цих полях більше сотні років тому, викопавши з землі біля храму Баст і Бені-Хасану. Сила-силенна кішок, тисячі мумій, кожна з яких була крихітним зображенням якогось божества, крихітним актом поклоніння, збереженим на віки.

Вони були там, у печері, поруч з ним: коричневі, піщані, сірі, мов тінь; кішки плямисті, як леопарди, кішки з тигровими смужками – дикі, гнучкі, стародавні. Це були не ті місцеві коти, яких Баст відправила, щоб стежити за ним напередодні. Це були тисячолітні предки тих котів, взагалі всіх сучасних котів, яких привезли сюди з Єгипту, з дельти Нілу, щоб пустити на добриво.

Вони не нявкали, а виводили трелі і щебетали.

Чорний пес загарчав голосніше, але більше не намагався нападати. Тінь з важкістю підвівся й сів.

– Мені здавалось, що я наказав тобі йти додому, Шак, – мовив він.

Собака не поворухнувся. Тінь підняв правицю і нетерпляче показав, щоб пес пішов.

– Покінчіть з цим.

Коти миттю стрибнули, наче довго чекали наказу, і вискочили на звіра – сотні пар гострих як бритва зубів і пазурів. Колючі кігті вчепилися в чорні боки величезного звіра, різонули по очах. Він роздратовано клацав зубами і, марно намагаючись їх скинути, гупнувся об стіну, поваливши решту каміння. Зуби люто впивалися в його вуха, морду, хвіст і лапи.

Звір скиглив і гарчав, а тоді видав звук, який, подумав Тінь, був би криком, якби злетів з людських уст.

Тінь так і не зміг зрозуміти, що сталося далі. Він побачив, як чорний пес притулив свою морду до рота Олівера і почав пхатись. Тінь міг би присягнутись, що звір зайшов у Олівера так, як ведмідь заходить в річку.

Олівер корчився на піску.

Крик стихнув, звір зник, і до печери повернулося сонце.

Тінь відчув, що тремтить. Він почувався так, ніби щойно прокинувся після кошмару; емоції залили його, мов сонячне світло: страх, відраза, печаль і образа, глибока образа.

А ще гнів. Тепер він знав, що Олівер намагався його вбити. Вперше за всі ці дні Тінь міг ясно мислити.

Якийсь чоловік гукнув:

– Зажди! Там у вас все гаразд?

Почувся дзвінкий гавкіт, і до печери вбіг лерчер. Він понюхав Тінь, який сидів, опершись на стіну, Олівера Бірса, який лежав непритомний на землі, та останки Кессі Берглас.

У виході з печери з’явився мовби вирізаний з паперу силует чоловіка, освітлений світанковим сонцем.

– Фу, Ікланю, фу! – гукнув він.

Собака повернувся до свого хазяїна. Чоловік сказав:

– Я чув, як хтось кричав. Хоча, по правді, то був нелюдський крик. Це ти кричав?

Тут він побачив тіло і затнувся.

– Матір божа, так тебе й розтак!

– Її звали Кессі Берглас, – пояснив Тінь.

– Колишня Мойри? – уточнив чоловік.

Тінь знав його як хазяїна паба, але імені пригадати не міг.

– Очманіти можна. А я думав, вона подалася до Лондона.

До горла Тіні підступила нудота.

Хазяїн паба опустився на коліна біля Олівера.

– Серце ще б’ється, – констатував він. – Що з ним трапилось?

– Важко сказати, – відповів Тінь. – Він закричав, коли побачив тіло – ви його, певно, чули, – і знепритомнів. А потім сюди забіг ваш собака.

Чоловік стурбовано подивився на Тінь.

– А з тобою що? Тільки поглянь на себе! З тобою-то що трапилося, га?

– Олівер попросив мене піднятися з ним сюди. Сказав, що хоче зізнатись у чомусь жахливому.

Тінь поглянув на стіни обабіч печери – там виднілися й інші замуровані схови. Він здогадувався, що було всередині.

– Він попросив мене допомогти йому розібрати стіну. Я погодився. Аж тут він знепритомнів і збив мене з ніг – це було доволі несподівано.

– Він казав, чому так вчинив?

– Через ревнощі, – відповів Тінь. – Він ревнував Мойру до Кессі навіть після того, як Мойра кинула її заради нього.

Чоловік видихнув і похитав головою.

– Оце так чортівня, – мовив він. – Я б ніколи не подумав, що цей тип може таке утнути. Ікланю, фу!

Він дістав з кишені телефон і викликав поліцію, а тоді перепросив за те, що йому час йти.

– Маю відвезти мішок дичини, поки не приїхала поліція, – пояснив він.

Тінь підвівся і оглянув свої руки. Ліві рукави його светра та пальта були порвані, так наче їх роздерли величезними іклами, але шкіра під ними залишилась ціла. Ні на його одязі, ні на руках не було крові.

Тінь задумався, як міг би виглядати його труп, якби він помер від лап чорного пса.

Привид Кессі стояв поряд із ним і дивився на своє тіло, яке перевалилось через отвір у стіні. Тінь помітив, що кінчики пальців та нігті у трупа були стерті, так наче вона намагалась витіснити камені зі стіни всі ті години або дні перед смертю.

– Тільки поглянь, – мовила Кессі, не зводячи очей зі свого тіла. – Бідолашна. Як та кішка у скляному боксі.

Вона повернулася до Тіні.

– Насправді ти мені анітрохи не подобався, – сказала вона. – І мені не шкода. Я просто мала привернути твою увагу.

– Розумію, – відказав Тінь. – Я лише жалкую, що не знав тебе за життя. Ми могли б стати друзями.

– У цьому я не сумніваюсь. Там, усередині, було так важко. Добре, що нарешті все скінчилось. І мені все-таки шкода, містере Американцю. Постарайся не ненавидіти мене.

В очах Тіні бриніли сльози. Він взявся витирати їх сорочкою. Коли він знову підвів погляд, то виявив, що залишився в печері сам.

– Я не ненавиджу тебе, – сказав він їй.

Тінь відчув, як хтось стиснув його руку. Він вийшов із печери назустріч вранішньому сонцю, вдихнув свіже повітря і затремтів, прислухаючись до далеких сирен.

Прийшли два чоловіки, які поклали Олівера на носилки і віднесли вниз, до дороги, де його забрала швидка. Стало:

Вмить завила сирена – так вони попереджали овець, які вибігли на проїжджу частину, що пора човгати назад на пасовисько.

Коли швидка поїхала, прибули поліцейські: жінка і молодший за неї чоловік. Вони знали хазяїна паба, котрий, як Тінь і здогадувався, виявився родичем лікаря Скателока, і обоє були вражені останками Кессі – настільки, що молодший поліцейський вибіг із печери і наблював на папороть.

Навіть якщо в одного з них і виникала думка перевірити інші замуровані ніші, в яких крилися докази багатовікових злочинів, то вони їх притлумили, а Тінь не збирався нічого пропонувати.

Він дав коротке свідчення, а тоді поїхав із ними до місцевого поліційного відділку, де дав детальніше свідчення дебелому офіцерові з солідною бородою. Здавалося, найбільше поліцейського хвилювало, щоб Тіні принесли кухлик розчинної кави, і щоб у нього, як американського туриста, не склалося хибного враження про сільську Англію.

– Зазвичай, нічого подібного в нас не трапляється. Тут затишно і добре. Я б не хотів, щоб ви думали, ніби тут усі такі.

Тінь запевнив його, що нічого такого він не думав.