Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

ГОЛОВИ Б ВАМ ПОЗНІМАТИ…

«У Голлівуді знято фільм «Тарас Бульба», в якому спотворено образ Тараса»

(З газет)

«… Відшукався слід Тарасів…»

М. В. Гоголь «Тарас Бульба», розділ XII

І Голлівуд звик до того, що всім він все може показати, і в Голлівуді нікого нічим не здивуєш. Приходили сюди генії і саме через це виходили звідси старцями, приходили сюди розмальовані бездушні ляльки і ставали тут мільйонерами. Скільки мов, скільки народів, скільки костюмів, скільки вдач, скільки доль, скільки… доларів для того, хто зуміє поцупити, фортуну за хвіст.

До воріт Голлівуду плазують прохачі. Вони сподіваються, що по той бік воріт хлюпочеться ціле море доларів, а їм… їм хоч би ноги вмочити.

А цей прийшов не просити… І хоч нічим і ніколи не здивуєш і не злякаєш Голлівуд, а тут сторожі його і розгубилися і відчули, як щось крижане прошмигнуло за сорочки їхні. Якісь крижані їжачки прошмигнули і почали колоти голочками своїми.

Той, що пройшов, був зросту високого і кремезний, і якийсь такий, що сила у нього хлюпала хвилями через вінця. В шапці баранячій він був і в жупані малиновому, і в шароварах широких, як море, і шабля в нього була при боці, і пістолі за поясом, а вуса його сиві до пояса звисали.

– Здорові були!

– Гуд дей! – відповіли голлівудівці.

– Мені б пана Юла Бріннера…

– Немає…

– Ну, тоді пана Гарольда Гехта.

– Немає…

– Ну, то, може, хоч пан Джордж Лі Томпсон є?

– І їх немає.

– А де ж їх носить?

– Вони в аргентінських пампасах знімають фільм «Тарас Бульба».

– Брешете!

– Щоб нам до кінця днів наших цента не побачити.

– Та не те брешете. Знаю, що знімають. Знімали, вірніше. Тепер зняли. Голови б їм познімали моєю козацькою шаблею за такі зйомки.

– Містер… е-е-е…

– Та не екайте. Бульба. Мене звуть Тарас Бульба.

– М-м-м. Ви трохи не такий…

– Це я не такий? Чи той, що мене грав, трохи не такий? Ану, постороніться.

І Тарас могутнім плечем так двинув, що плюгавці, котрі біля воріт голлівудівських стояли, порозліталися, як горобці.

Так ступив Тарас Бульба на голлівудівську територію і почав шукати тих, хто його так смертельно образив і ошукав, а разом з ним образив нашу літературу і ошукав тисячі кіноглядачів.

– А повернись-но, синку! – сказав він, взявши за плече актора Юла Бріннера, який в черговому американському кінобойсвику виконує роль Тараса Бульби, – який же ти смішний! Невже ти думаєш, що хтось повірить, ніби Тарас Бульба, славний син українського народу, лицар благородний, був отаким блатняком, як ти мене зображаєш? Ану покажись, який ти є? Може, хоч на кулаках зугарен. Скидай-но свиту…

Але Юл Бріннер заскиглив:

– Е-е-е, містер Бульба, не треба! Ви мене разок пальнете, і я до кінця днів своїх не зможу зніматися. Щелепу зламаєте… А ви не знаєте, скільки мені обійдеться лікування зламаної щелепи. Ми в Америці, містер Бульба. І взагалі я не винен. Винен Лі Томпсон. Він режисер, з нього й питайте. А я не винен, мені заплатили долари, я й те…

Дуже старому Тарасові хотілося приварити своєму «двійникові», але не зачепив він його. Тарас Бульба убогих ніколи не чіпав.

Плюнув Тарас спересердя і пішов шукати режисера Джорджа Лі Томпсона.

Не довго й шукав, знайшов.

– Агов, чоловіче, а совість у тебе є? Що ж ти з чесного козака зробив? Чи то пугало, чи то бандита? А що, коли за такі штуки та шаблею по ребрах полоскотати?

Режисер голлівудівський до всього звик. Він коли почув, що перед ним Тарас Бульба персонально стоїть, і про шаблю забув, а сказав такі слова:

– Хеллоу, містер Бульба! А чи не виступили б ви у кінотеатрі на прем’єрі перед демонструванням фільму? За рекламу і долари не турбуйтесь.

Правда, зовнішність треба трохи змінити. Підігнати до того Бульби, якого ми в кіно покажемо. Вуса вкоротити, підстригти…

– Ось я тебе зараз підстрижу, – вигукнув Тарас, схопившись за шаблю. – Я тебе на цілу голову вкорочу!

Але режисер Дж. Лі Томпсон ніби крізь землю провалився, і Тарас його не знайшов. Довелось шукати постановника фільму Гарольда Гехта.

Знайшов-таки. А знайшовши, сказав:

– Ну? Твоя робота? Мене ти не зганьбиш, який я є, весь світ знає, але стільки добрих людей-глядачів ошукав? І в кого ти такий брехливий удався? Ти мене на екрані монстром породив, а я тебе уб’ю!

І вже насипав Тарас пороху на полку пістольну і вже звів курок, але постановник замахав руками.

– Вбийте, а рекламу не підривайте! Містер Бульба, зважте на те, що ми затратили на зйомки 7 мільйонів доларів! Краще мені повіситися на тому дереві, до якого приковували вас, щоб спалити…

Тьху! А ти краще спали оті ролики, що накрутив.

– Не можу, містер Бульба, ніяк не можу: тоді згорить вся фірма.

– А вигоріли б ви всі до ноги, Люциперові секретарі! Назнімали мамі своїй, голови б вам за це познімати. Та цур вам і пек вам. Вам мене все одно не опоганити, бо одне діло Бульба, а друге діло ви – плюгавці, долара найманці!..

Отак старий Тарас плюнув ще раз та й подався з Голлівуду.

ДУЖЕ ЖАЛЬ МЕНІ ТИХ, КОТОРІЇ…
Гумористична повість

Дуже жаль мені тих, которії

Не бували в Євпаторії.

В. Маяковський

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Моя скромна праця не розраховує на глибоку науковість. Я прошу розцінювати її як своєрідну інструкцію для тих, чия нога вперше ступить на землю древньої Керкінітиди.

Відразу ж домовимось, що громадяни, котрі приїхали у Євпаторію з курортними путівками в кишені, інструкції цієї читати не будуть. Скажу відверто, що вона їм просто ні до чого. Інструкція розрахована не на організованого курортника, а на неорганізованого дикуна.

Курортникові що? Курортник сам собі не належить. Він належить курортній адміністрації з тієї самісінької хвилини, як тільки ступить на євпаторійський перон і його запхнуть у курортний автобус.

З тієї самісінької хвилини організований курортник може самовиключитись, бо в подальшому розвитку подій його вже програмуватиме курортна адміністрація.

Йому скажуть, коли робити фіззарядку, коли вмиватися, коли снідати, коли обідати, коли в море входити, коли з моря виходити, коли лягати і коли вставати.

Більше того, навіть коли він (мається на увазі організований курортник) лежить на пляжі і, здавалося б, курортна адміністрація могла б вже йому нічого не казати, вона все-таки скаже, коли треба перевернутися з лівого боку на правий або навпаки.

Не варто й говорити, що ніхто так не панькається з дикуном. Він може прокидатися, коли захоче, може вмиватися, а може й не вмиватися. Коли снідати і коли обідати, йому може підказати тільки власний шлунок і ніхто більше. Дикун може заходити в море коли-завгодно і виходити з моря аж тоді, коли він набридне нудьгуючим рятувальникам на яликах і вони йому скажуть: «Ну, от що, голубе, вилазь, нам вже час вечеряти».

Дикун може лежати на пляжі на лівому боці доти, доки з правого боку не піде дим і той димне помітять з міської каланчі. Тут вже можуть втрутитися пожежники. Але, зрештою, це особиста справа дикуна.

Що й казати, на складному і відповідальному пляжно-купальному терєні бідного дикуна-новачка можуть чекати які завгодно несподіванки. Вони бувають і приємними і не дуже.

Так от для того, щоб тих не дуже приємних несподіванок було якомога менше, і створено мною цю хоч і не глибоко-наукову, але всебічну інструкцію.

Я дикун кадровий і за свій дикунський вік набачився на євпаторійському піску чимало різних дикунів. Були вони різні за віком, статтю, характером, службовим станом і професією, але, загалом, різко поділялися на дві категорії: на оптимістів і, песимістів.

Оптимісти (а їх переважна більшість, можна навіть сказати 9/10 від загальної кількості дикунів) люблять перш за все море, сонце, пісок і свіжий солоний вітер.

Дикун-оптиміст в душі бродяга і спартанець. Йому абсолютно байдуже, де він сьогодні буде спати і чим він завтра буде снідати.

З тієї хвилини, як дикун-оптиміст переконався, що Чорне море за пройдешній рік не висохло і не обміліло, а пісок на пляжі не закам’янів, будьте певні, хороший настрій його вже не покине до кінця відпустки.

І, як правило, з дикуном-оптимістом ніколи нічого не трапляється. Він любить сонце, море, пісок, вітер, і вони платять йому такою ж самісінькою любов’ю.

За останні десять-п’ятнадцять років на євпаторійських пляжах не було зареєстровано жодного випадку, коли б оптиміст обгорів на сонці або, не приведи господи, втопився у морі. Більше того, оптимістові навіть вітер піском ніколи очі не засипає.

Значно гірше живеться на білому світі дикунам-песимістам. Мені, чесно кажучи, навіть шкода їх.

Але природа дуже об’єктивна. Я б сказав, занадто об’єктивна. Вона, відчуває, що песимізм погано гармонує з блакитним небом, ясним сонцем, золотим піском і синім морем. І… мститься за песимізм.

Сонце обсмалює песиміста так, що з нього лахміттям облазить шкіра, вітер пригорщами сипле йому в очі пісок, а море декалітрами заливає у рот і в ніс гірко-солону воду.

Внаслідок цих причин настрій у песиміста стає ще песимістичніший, і він починає бурчати:

– Теж мені море! Хіба тут море? От у Ялті море. Там море як море, а тут не море, а так собі. Знову ж таки Сочі… Казав, у Сочі поїдемо, казав же, казав… Ні, не послухала. І гір тут немає…

На такого скептика-песиміста не варто звертати увагу, бо коли він приїздить у Ялту, то там звучить його голос майже так самісінько:

– Теж мені Ялта! Перлина Криму, називається… Кипарисів понатикали на кожному кроці, вийдеш з дегустації і не розминешся. Знову ж таки гори… Кому вони потрібні? Тільки сонце крадуть. Людина приїхала сонця набиратися, бо сонце, воно як вітаміни, а сонце з півдня шур за гори – і заховалося. Ні, треба було таки у Євпаторію їхати…

Як бачите, Євпаторія тут не винна. Винні песимісти. їхні кислі фізіономії Євпаторію не прикрашають. Значить, потрібно прикрасити їх самих. А чи може бути дорогоцінніша прикраса, як хороша посмішка? Отож, ступивши на євпаторійський перон– посміхніться. Хай все почнеться з посмішки.

Суша

В основному, Євпаторія ділиться на сушу і море. Це коли не рахувати повітря запашного, п’янкого, просоленого, на сонці настояного.

А суша в свою чергу ділиться на дві частини: на ту, де ви будете спати, і на ту, де ви будете лежати. Для цього, власне, ви у Євпаторію і приїхали. Можна там, звичайно, і ходити, вулиці є у Євпаторії, і хороші вулиці, але вулиці у вас і дома є. До того ж жарко. Там багато не попоходите. Отож кажу – цікавтеся більше не тими сухопутними місцями, де ходити, а більше цікавтеся тими, де спати і де лежати.

Де спати?

Це, скажу я вам, не проблема. Не встигнете ви ще поїздом по-справжньому від Сімферополя від'їхати, як вже у вагонах почнуть з’являтися громадяни і громадянки з червоними пов'язками на рукавах. А на тих пов’язках золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування». Знайте, що Євпаторія пам’ятає про ваше існування і вже починає вас брати у свої гарячі обійми. З громадянками і громадянами з червоними пов’язками, на яких золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування», дуже легко у контакт вступати.

Власне кажучи, вам у контакт з ними і не доведеться вступати, вони самі з вами у контакт вступлять. А вступивши у контакт, толком розпитають, що вам потрібно: ліжко чи кімнату.

І вже будьте певні – матимете дах над головою. Не спатимете під відкритим небом, і жодний метеорит на вас не впаде. (У серпні, як відомо, метеорити падають густо).

Коли ж з яких-небудь причин ви розминетеся з тими громадянами, у яких на рукавах червоні пов’язки, то й тоді не турбуйтеся. Нічого страшного з вами не скоїться. На пероні вокзалу, тільки-но поїзд зупиниться, або на автобусній станції, тільки-но зупиниться автобус, вас обов'язково обступлять громадяночки. Правда, на їхніх рукавах вже не буде червоних пов’язок із золотими літерами, але у контакт вони вступають дуже охоче. І якраз висвітлюють ті питання, які вас більше всього турбують:

– Вам, мабуть, кімнатку?

– А вам, мабуть, ліжечко?

– А вам, напевне що, кімнатку та ще й у кімнатці треба буде дві розкладушечки приставити, бачу, ви з діточками.

– Ходімо до мене, тут від вокзалу недалеко, навіть таксі брати не треба, за п’ять хвилин доберемося. Давайте вашого чемоданчика, я вам допоможу нести. Ходімо, подивитесь квартирку. Море? Та море тут же таки під носом. Господи, скільки там до того моря йти! У нас у Євпаторії куди б не йшли, то скрізь до моря вийдете, у нас кругом море під носом. А що у мене, то прямо-таки під самісіньким носом.

І до базару рукою подати, і до їдальні, і до ресторону, і до «Шашличної», і до магазину «Кулінарія». Тут все під носом. Можна сказати, що ноги | у вас будуть у морі, голова у «Шашличній», а ви в цей час ще й з дому не виходили. Базар піп боком, та що я кажу під боком, під носом, можна сказати. А на базарі, що ваша душа тільки забажає.

В цьому році, маю вам сказати, і виноград, і персики. значно дешевші, як були торік. А що вже абрикос, а що вже абрикос, то їх як пороху! Ходімо, тут під носом!

І ви йдете… Йдете п’ять хвилин, йдете п’ятнадцять хвилин… Вже у вас під носом починає роса виступати, але поки що довгожданої оселі, місця, де вам належить спати, не видно. Не будьте скептиком і не будьте, песимістом. Все приходить вчасно для того, хто вміє чекати, прийде і ваша пора. Моря не видно? То не біда. Не будьте песимістом, подивіться на географічну карту. На карті точно вказано, що Євпаторія стоїть на березі Чорного моря.

Ніякої помилки немає, саме на березі Чорного, а не наберезі Білого і не на березі Баренцового моря. Так що море свого часу буде. Море не загубиться. Це ж вам не квитанція яка-небудь і не ключик від чемодана. Це ж все-таки Чорне море. Воно велике. Воно знайдеться. А поки що йдіть і не зважайте, що роса вже не тільки під носом, але й на лобі виступила. Вважайте, що ви вже відпочиваєте. Що б то був за відпочинок, коли б ви тільки-но зійшли і відразу ж у море, дорожній пил змивати. Ні-і, так не годиться. Море треба по-справжньому відчути, тоді ви його по-справжньому і оціните. Отож ідіть, ідіть і не капризуйте. Все на світі має кінець, матиме його і ваша дорога. Коли-небудь таки й прийдете. Що? Вже прийшли? От бачите, а я вам що казав! Як я казав, так воно все й сталося.

І кімнатка прохолодна, і ліжко білосніжне. І садочок перед будиночком. А в садочку виноград дозріває. Але головне не те, що садочок, і що виноград, і що кімнатка, а головне, що ліжко білосніжне і що ви можете на тому ліжку вкластися спати хоч зараз. Але ви на ліжку вкладатися спати не поспішаєте, ви не за тим сюди приїхали. Вас зараз цікавить єдине питання:

– Де море?

– Море? А море тутечки під самісіньким носом. Два квартали пройдете, звернете ліворуч…

– І море?

– Та ви не перебивайте, слухайте, що я вам кажу. Значить, два квартали пройдете, звернете ліворуч. Тут вам зупинка автобуса. Сідайте на автобус, три зупинки проїдете, трішечки вернутися вам доведеться…

– І море?

– Буде море. Де ж воно дінеться? Ви ж, слава богу, приїхали у Євпаторію, а не у Джанкой^, чи у Сімферополь. Тільки слухайте, не перебивайте. Три зупинки проїдете, трішечки вернетесь назад, там буде трамвайна зупинка. Сміливо сідайте на трамвай і їдьте аж до зупинки «Курзал», там трішечки парком пройдете, і от вам вже й море. Можна сказати, під самісіньким носом.

І що ви скажете на де? Може, візьмете свого чемоданчика і підете шукати іншу квартиру? Таку, щоб ближче до моря була? Так ото візьмете чемодана, вийдете на знамениту євпаторійську спеку і підете під знаменитим кримським сонцем шукати іншу квартиру? Б’юсь об заклад, що ви цього не зробите! Ні фізичних, ні моральних сил у вас не вистачить це зробити. Краще відразу ж покладіть чемодана і попросіть у хазяйки вмитися. Про ціну потім домовитесь.

Навіть у такій ситуації не втрачайте доброго гумору. Я навмисне вам виклав найгірший варіант. Може навіть статися, що ваша «турбаза» виявиться значно ближче до моря, ніж я оце розповів.

В порядку обміну інформацією скажу, що автотуристам (це ті, що власні машини мають) доля усміхається ліпше. Є у Євпаторії автопансіонати, і там «диких» автолюбителів приймають як дорогих гостей. І ще є у Євпаторії готелі. Теоретично можна у готелі зупинитися. Кажуть, що є такі люди, які здійснювали це практично. Сам я не здійснював. Мені не везло, отож брехати не буду. Але один мій пляжний знайомий познайомив мене на пляжі з своїм товаришем, знайомий якого жив у готелі. Значить, є такі люди. Пізніше мені того знайомого показали. І нічого особливого. Чоловік як чоловік. Ніхто б і не подумав, що він у липні місяці у Євпаторії у готелі живе. А дивись ти!

Де лежати?

О, це питання по суті. Бо, власне кажучи, ви саме за цим і їхали у Євпаторію. У Ялті дуже не полежиш, там камінці боки так намуляють, що під-вечір другого дня вже й лежати ні на чому буде. А у Євпаторії, будь ласка, скільки завгодно! Там такий пляж, що вірші, поеми, балади про нього писати хочеться.

Вірніше б сказати, не пляж, а пляжі, бо він там не один, а їх чимало. Скільки берега у Євпаторії, стільки й пляжів. Природа потурбувалася. Спасибі їй за це.

Пісок, боже, який пісок у Євпаторії! З чим же його порівняти, навіть не знаю. Чи його порівняти з оксамитом, чи його порівняти з пухом. От коли б були у природі жовті лебеді, то обов’язково порівняв би його з лебединим пухом. А так не буду із себе порівняння вимучувати, скажу тільки, що євпаторійський пісок – це євпаторійський пісок. Його треба не просто побачити, його треба власними боками відчути. Тільки тоді ви по-справжньому зрозумієте, що таке євпаторійський пісок.

Словом, прийшли ви па пляж. Облюбували собі містечко. Так, щоб вам ніхто не заважав і ви щоб, нікому не заважали. Простелили яку-небудь ряднину із сучасної синтетики і почали роздягатися,

І тільки-но ви зняли з себе сорочку, як тут-таки вам доведеться присоромлено зітхнути. Глянете ліворуч, глянете праворуч; кругом тіла кольору скоринки житнього хліба. І не просто житнього хліба, який недобув у печі, а того хліба, що перебув у печі. А у вас шкіра кольору молока. І не того, молока, що має високий процент жирності, а того молока, яке тільки-но через сепаратор перепустили.

Ви себе відразу ж почуватимете ніяково. Вам відразу ж захочеться набрати темно-брунатного кольору, який так пасує до зелено-блакитної води Чорного моря. Ваша власна шкіра вам відразу ж покажеться надзвичайно противною, і тут ви можете наробити безліч дурниць, за які вам доведеться розплачуватися тою ж таки власною молочно-білою шкірою.

Тільки-но ступивши на євпаторійський перон, ви мусили б зрозуміти, що з євпаторійським сонцем жарти погані. Ці жарти ще гірші на пляжі. На пляжі вітерець провокує. Знімете ви сорочку, черевики і всю решту, що на вас є, залишитесь у одних трусах і тут відчуєте/як ваше тіло вітерцем обласкано. Вітерець приємний такий, прохолодний. Починає навіть здаватися, що й сонце не пече так, як спочатку пекло. А потім вам починає здаватися, що все тіло ваше наливається богатирською силою, а шкіра своїм кольором все ще компрометує то богатирську силу. І вам хочеться загоріти негайно ж, на протязі яких-небудь п’ятнадцяти хвилин. Вам хочеться наздогнати кольором шкіри і отого сильного Аполлона, і оту струнку Венеру, котрі грають у бадмінгтон на пляжі, і оту громадянку, яка на Венеру, звичайно, мало скидається, але загоріла так, що може конкурувати з дружиною вождя першого-ліпшого негритянського племені, і отого малюка, що рицькається в піску, а сам чорний, як сковорода навиворіт. І ви починаєте сердитись на сонце. Вам починає здаватися, що воно недостатньо смалить, що іншим воно цілими жменями відсипає свої промені, а вам тільки пучкою. Значить, треба взяти від сонця все. Треба обв’язати голову носовичком і розкинутись на піску так, щоб якомога більша площа вашої шкіри була віддана сонцю.,

Ви так і робите. І мушу вам сказати, що робите ви надзвичайну дурницю. Ви йдете не до засмаглої шкіри, а навпаки, від неї. Вірніше, вона сама піде від вас. Піде цілими клаптями.

Про бронзу щось не чутно, зате до вечора ви можете з великим успіхом конкурувати з вареним раком. Все тіло пече немилосердно, ви собі місця не знаходите, простирадло стає жорстким, як бляха, а подушка нагадує купу розпеченого шлаку.

Тут іде в хід пляжно-курортно-народна медицина. Потерпілий обтирається спочатку «Шипром»– не допомагає, потім ллє на себе відрами холодну воду – не допомагає, потім вимащує весь вазелін – не допомагає. Більше, здається, немає нічого. Ні, ще є щось. Крем для взуття і дві пляшки кефіру. Крем для взуття відпадає відразу – він якогось блідо-лілового кольору. Мати шкіру такого марсіанського кольору, навіть обпеченому, не дуже хочеться. Залишається кефір. І кефір негайно йде в хід. Потерпілий вимащується кефіром з голови до п’ят ї на якийсь час заспокоюється. Кефір аж шкварчить на ньому, і тепер потерпілий дуже нагадує підгорілу сирну бабку.

Любі мої колеги, шановне плем’я «дикунів»! Зичу вам приймати кефір тільки всередину. І щоб в перший же день на євпаторійській землі ви не були схожі на підгорілу сирну бабку, не хапайте сонце обома жменями. Беріть його обережненько, воно само знає, що з вами робити, і за тиждень пофарбує вас у чудесний бронзовий колір.

Словом, беріть сонце обережненько. І перша моя вам порада – заведіть собі персонального тента. Тенти на пляжі, звичайно, є. Вони хоч і «комунальні», але хороші і користуватися ними можна. Але мають ці тенти один великий недолік – вони стаціонарні. Вкопані навіки в землю. А сонце, як вам відомо, не стаціонарне. Воно рухається по небу. І там, де тільки що була тінь, через кілька хвилин від тієї тіні й сліду не залишається. Через це вам часто доведеться за тінню рухатися. Морочлива робота, ай-ай! Краще свого, персонального, так би мовити, «амбулаторного» тента мати.

Для створення такого «амбулаторного» тента необхідно мати чотири кілочки, простирадло і камінець.

Камінцем забиваєте кілочки в пісок, до кілочків прив’язуєте простирадло, і «амбулаторний» персональний тент у вас готовий. Хороший він тим, що ви тепер від сонця не залежите зовсім. Пересунулося сонце, і ваш тент може пересунутися. Треба тільки кілочки з піску висмикнути і забити їх в іншому місці. Зручно, вигідно! Вже не ви навколо сонця, а сонце навколо вас крутиться. Навколо вас і навколо вашого тента. А просто ж як! Чотири кілки, простирадло і камінець.

Ну, простирадло у вас знайдеться, кілки викупите… Кілки продаються і на базарі і навіть на самому пляжі. Здебільшого їх продають меткі хлопчаки, які пускають виручку на кіно і на морозиво, і ще їх продають похмурі громадяни з фіолетовими носами, які виручку на кіно і на морозиво не пускають.

Як би там не було, але вважайте, що кілки і простирадло у вас є. До повного тента у вас не вистачає лише третього компонента, а саме каменя. Камінь на євпаторійському пляжі річ вельми дефіцитна. На базарі каменя теж не продають. Трапляються, звичайно, І на пляжі уламки ракушечника, але забивати ракушечником кілки в пісок це все одно, що забивати вареником гвіздки в стіну. М’який дуже ракушечник, і для таких операцій не придатний. Отже, треба вибирати одне з двох: або дуже ретельно на пляжі каміння шукати, або привезти його з собою з дому у чемодані. Вибирайте, що вам зручніше і простіше.

Зрихтувавши персональний тент, можете себе кадровим пляжником вважати. Тепер ви вже знаєте, де лежати і як лежати. Полежавши і відпочивши після спорудження тента, подивіться праворуч, подивіться ліворуч, подивіться вперед, подивіться назад. Обміняйтесь досвідом з своїми сусідами, як треба відпочивати.

Сусіди ліворуч грають у преферанс. Як на мене, то я б таких взагалі дискваліфіковував як «дикунів». Думаєте, вони бачать море? Думаєте, вони бачать сонце? Думаєте, у них вистачає часу, щоб піти скупнутися? Ні, крім королів і валетів, вони нічогісінько не бачать. Часом дехто з них цікавиться метеорологічними показниками, і то від карт не відриваючись:

– Не знаєте, яка сьогодні температура повітря?

Або:

– Купались? Ну, як вода, тепла?

І все. На цьому у преферансистів контакт з морем і взагалі з усією євпаторійською природою закінчується.

Не беріть з них приклад. Не за тим ви їхали у Євпаторію.

Сусіда праворуч запустив голову у туристську сумку, як у конячу шальку, і вже другу годину обідає (сьогодні це втретє). Часом щось апетитно булькає в пластмасову склянку. Морський бриз доносить запах коньяку. Міцністьного сорок градусів, температура теж не менше. Бр-р-р! Не беріть з нього прикладу!

Сусіда, котрий позаду вас, годину тому заліз у море. Через годину він вилізе і цокотітиме зубами. А ви так не робіть. Ви робіть так, як той сусіда, що попереду вас.

Він і у волейбол встиг пограти, він і покупався, він і журнал почитав, він вже пообідав, а зараз лежить і загоряє.

Загоряйте і ви. Трохи на сонці, трохи під тентом. Тільки так, щоб скрізь встигнути.