Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

НЕ ТА НАТУРА

Гені Балабану минув уже двадцять третій рік, а він все ще «шукав себе».

Правда, часом його шукали родичі і знайомі по витверезниках і по інших подібних закладах.

Що ж до самого Гени, то він «шукав себе» в різних професіях. Пошуки починалися з того, що Гені будь-що хотілося розшукати в собі який-небудь талант.

Ну, хоча б поетичний. У поетів не життя, а мрія. Поетів друкують і по радіо їхні вірші передають, поетові портрети в журналах вміщують. Дівчата колективно і організовано в поетів закохуються. Бути поетом приємно і вигідно.

Був час, коли Гені здалося, що він вже відшукав в собі поетичний талант. Але для інших, зокрема для літконсультантів і для редакторів, Генин талант був захований так глибоко, що, не дивлячись на самовіддані пошуки, вони так-таки нічого й не знайшли.

Згодом Гена захотів стати музикантом, але інтриги керівників ресторанного джазу на вокзалі не дозволили йому посісти вакансію ударника. Зараз в ресторанному джазі гатить у барабан інший. Залишалася кар’єра художника, бо Гену все ще нестримно тягло в компанію муз і грацій.

Довелось відмовитись і від цієї професії з дуже простої причини. Щоб стати бодай паршивим абстракціоністом, треба мати терпіння розмазюкувати фарби на полотні, а якраз саме терпіння у Гени не вистачало.

Музи і грації були примхливі і вперто не хотіли взяти Гену до свого гурту.

Гена вже було зовсім повісив вуха, тим паче, що до нього вже кілька разів навідувалися хлопці з народної дружини і, хоч делікатно, але все ж таки нетерпляче питали, доки Гена «шукатиме себе».

І тут Гені на виручку прийшов Додік Складайвітер.

– Старик, – сказав Додік, – наплюй на все і хиляй у художній інститут.

– Був, – похмуро відповів Гена, – не приймають.

– А-а, ти слухай, що я тобі кажу. Студентом тебе, ясноє дєло, не приймуть, бо у тебе, ясноє дєло, таланту нема. Ти хиляй у натурщики. Не професія, я тобі скажу, а малина. Ти собі стоїш і в стелю попльовуєш, а тебе малюють і ще ж тобі і гроші платять.

– Справа навіть не в грошах, – зітхнув Гена, – папа мене не зобижає, от коли б довідку вони мені дали, що я у них працюю, щоб мене ці дружинники не мучили…

– Ясноє дєло, дадуть, – заспокоїв його Додік, – як раз плюнутию

…Гені колосально повезло. Його прийняв сам декан художнього інституту, сухорлявий меткий старичок, з живими, допитливими очима.

– Так, так, – тарабанив декан пальцями по столу, – в натурщики, значить? Так, так, святому мистецтву хочете послужити? Похвально, похвально. Так, так, а що ви взагалі, молодий чоловіче, вмієте робити?

– Бачите, я… – почав Гена, але старий вже його не слухав.

– Роздягайтеся! – тоном наказу буркнув він.

– Як?

– Скидайте сорочку.

І от вже Гена стоїть перед деканом без сорочки і без майки, притримуючи руками штани. Ну, зовсім як на прийомі у лікаря. Декан мовчки барабанить пальцями, кривиться, наче його примусили ковтнути ложку гірчиці, і раптом вибухає:

– Слухайте, молодий чоловіче, а ви не подумали, кого з вас можна писати? Сталевара, рибалку, тракториста чи, може, космонавта? Стисніть пальці в кулак, зігніть руку в лікті, так! А тепер подивіться на свої мускули. Подивіться і скажіть мені, що це таке? Це руки мужчини чи це торочки від бабусиного фартуха? Скільки вам років?

– Двадцять четвертий… – промимрив Гена.

– Двадцять четвертий! – вдарився об поли декан. – Ручусь, що за цих майже чверть століття в своїй правиці ви не тримали жодного предмета, важчого за ложку. Бо коли б це було навпаки, ви б мали хоч сякі-такі натяки на біцепси. А торс! Юначе, у вас класичний торс нероби, але ніхто з художників ніколи не захоплювався таким сюжетом.

Гена зробив останню спробу:

– Скажіть, хіба ви пишете тільки людей фізичної праці? А інтелектуальність?..

Декан пошукав на Гениному обличчі сліди інтелектуальності, затримався поглядом на лобику, що на два пальці возвишався над бровами, і не сказав нічого.

З його погляду Гена зрозумів, що про кар’єру натурщика треба забути.

Доведеться, мабуть, знову шукати. Бодай довідку з місця роботи, бо можуть бути великі неприємності.

ПРИМІТИВ

У мене є знайомий. Він дуже розумний. І я йому навіть заздрю. Про що б я не говорив, у мене все воно якось дуже прісно виходить. Навіть тоді, коли я свої думки віршами викладати починаю і різними епітетами-метафорами розквітчую. А йому досить одне-однісіньке слова сказати – і всі на нього увагу звертають.

Стоїмо ми на художній виставці. Мені картина дуже сподобалась, і я вголос своє захоплення висловлюю:

– Ви подивіться, як тонко художник передав всі відтінки вечірнього неба! А ця берізка! Мені здається, що її листочки пахнуть!

Мій знайомий глянув спідлоба і кинув через губу, наче плюнув:

– Примітив!

І всі на нього увагу звернули, а дехто навіть з повагою подивився. Видать, у людини неабияка ерудиція, коли вона тільки глянула на картину і отак безапеляційно перекреслила її. І головне, не посперечаєшся, заперечувати не станеш! Які тут можуть бути розмови?

Примітив – крапка!

Або сидимо у гостях, про новий роман сперечаємось.

Один каже, що образ Марисі йому сподобався. Це, мовляв, авторська удача, знахідка, можна сказати. Інший каже, що образ Василя не зовсім вдалий, занадто залітературив його автор, я хвалю мову твору. Кажу, що дуже хороша, народна мова у романі. А мій знайомий недбало кинув через губу:

– Примітив!

І все. І суперечка наша зашкварчала і згасла. Якось навіть ніяково стало. Виходить, що ми наче оті маленькі дурники сиділи і переливали з пустого в порожнє, а роман взагалі доброго слова не вартий, і одне, що про нього можна сказати, це – примітив.

Так завжди. Про що б не зайшла мова, мій знайомий завжди на висоті, і всі чомусь до його думки прислухаються, хоча думка та завдовжки із заячий хвостик. А мені не везе…

…Сидимо у цирку. Акробат під самісіньким куполом, розгойдується, під ним ніякої сітки, у мене серце завмирає, я за сусідове коліно хапаюся, ніби сам боюся впасти, а знайомий мій сигарету розминає, антракту дожидаючись, і недбало кидає через губу:

– Примітив!

На стадіоні сидимо. Тільки що Базилевич мало не з середини поля увіпхнув такого голяку, що стадіон ахнув, завмер і аж тоді заревів, а мій знайомий струшує з сигарети попіл на лисину якомусь дяді і кидає недбало через губу:

– Примітив!

Виходимо з кіно. Кінофільм всіх за душу взяв. Після такого фільму сам себе поважати починаєш і за людей приємно – на що вони здатні. У мене і душі музики грають, і я несміливо так кажу йому:

– Правда ж, здорово?

А він плечима знизав, недокурка на тротуар кинув і плюнув:

– Примітив!

Ну що ти йому скажеш? Я відразу ж всю свою неповноцінність відчув і у своїх власних художніх смаках засумнівався. Справді, йду, радію, як дурне теля, а чогось головного, якогось істотного недоліка не розглядів, а той непомітний недолік вибухнув, і від цього фільму одне-однісіньке слово «примітив» зосталося.

Ні-і, не буду я таким обмеженим! Не буду отак необдумано, запально свої незрілі, примітивні смаки виказувати. Перш ніж рота розкрию, сім разів подумаю. Тільки чомусь не виходить у мене так. Коли мені щось подобається, я відразу про це кажу, не подобається – теж не мовчу. І можу навіть посперечатися, коли зі мною хтось не згоден. Тільки з ним, з моїм розумним знайомим, мені важко. Він мене на місці вбиває:

– Примітив! – І у мене тільки зуби клацнуть.

Оце зібрався я купити моторолера нової моделі.

Дуже він мені подобається, і всі, з ким я на радився, мені в один голос кажуть:

– Бери, не пожалієш!

Тільки він, мій знайомий, зміряв мене з ніг до голови, зітхнув і кинув через губу:

– Примітив!

Я так і не зрозумів, хто ж зрештою примітив: я чи моторолер.

А оце вчора він у мене в гостях був. Жінка такого пирога спекла, що у мене і сьогодні слина у роті закипає, як про той пиріг згадаю. Пригощаємо його, припрошуємо. Він пирога їсть, як за себе кидає. А жінці приємно, що так активно її, кулінарним здібностям належне віддається.

Кожній жінці було б приємно. І вона не витримала і мала необережність запитати;

– Ну як вам мій витвір подобається? А ви накладайте, накладайте ще!

Він подивився на неї каламутними від ситості очима, сито відригнув і сказав:

– Примітив!

Не скажу, щоб жінці моїй таке слово було приємно чути, але я собі подумав: що, коли він не розумний, а зовсім навпаки? Що, коли у нього у мозкові одна-єдина звивина і на тій єдиній звивині, як на магнітофонній стрічці, одне-єдине слово «примітив» записано? Що, коли він просто дурень і ніколи розумним не був? Геометрично правильний дурень, з якого боку на нього не подивись. Може ж таке бути?

КОТЛЕТИ І ЕРУДИЦІЯ

Саня Ковальчук хлопець розумний і дуже начитаний. У нього власна бібліотека велика. Здебільшого передплатні видання. В шафі вони вже не вміщуються, так тато Сані полички зробив. І Саня на тих поличках найулюбленіші книжки тримає, щоб завжди під рукою були. Мама пил з них кожного дня стирає, так що, можна сказати, Санина бібліотека в зразковому порядку.

Багато хорошого й цікавого в тій бібліотеці. Розумні, добрі люди книжки написали і ніби найдорожчим своїм, найщирішим, найкращим з Санею поділилися. Любить Саня біля отих книжкових полиць з ким-небудь з товаришів своїх побалакати, трішки, звичайно, бібліотекою похвастатись, але в основному щось цікаве розповісти.

Оце й сьогодні у Сані гість, хлопець з їхнього ж таки 9-Б, Гриша Завгородній.

Гриша Завгородній мовчазний, він більше слухати любить, А Саня, Саня – як професор:

– Ти, Грицько, мабуть, і не знаєш теорії Гельмгольца. В школі ми ще цього не проходили та й навряд чи будемо проходити, програмою це не передбачено. Але коли б визнати теорію Гельмгольца, то вийшло б, що двадцять мільйонів років тому наше Сонце було більше, ніж вся сонячна система.

Не будемо розглядати де питання з астрономічного боку, розглянемо його з фізичного, і ти погодишся, що це абсолютне безглуздя…

Гриша вже розкрив було рота, щоб погодитися, що ця теорія Гельмгольца була абсолютністьким безглуздям з усіх боків, як до кімнати зазирнула Санина бабуся Ксенія Петрівна. Вигляд у неї був дуже винуватий.

– Санечко… – сказала вона, не наважуючись продовжувати далі, бо побачила, як її начитаний онук насупив брови.

– Ну, чого тобі? – буркнув Саня, перегортаючи книжку і всім своїм виглядом показуючи, що бабусина присутність тут абсолютно недоречна. Бабусина освіта, звичайно, не дозволяла їй піддати нищівній критиці хибну теорію Гельмгольца.

– Санечко, я хотіла тебе попросити…

– Потім, – відрубав Саня і всією своєю позою дав бабусі зрозуміти, що аудієнція закінчена. Але чи то бабуся не відразу зрозуміла, що аудієнція закінчена, чи справа у неї була дуже нагальна, бо вона зважилася викласти своє прохання до кінця:

– Розумієш, Санечко, мама з татком скоро на обід прийдуть, а в мене котлети ще не той…

– Хіба я директор кулінарного магазину? – саркастично запитав Саня.

– Ні, ні, – замахала руками бабуся, – який з тебе директор. Я це до того, що м’ясорубка чогось не загвинчується. Чи пальці в мене вже не ті, чи, може, з гвинтиком що…

Треба було бачити, як знизав плечима Саня, яка гримаса благородного обурення з’явилася на його обличчі, але треба було також побачити, як здивувався Саня, коли Гриша мовчки встав і вийшов за бабусею в кухню.

Повернувся він рівно через дві хвилини і, винувато посміхаючись, сказав:

– Самі тобі дрібниці. У старенької вже сила не та, та й гвинт, по правді сказати…

Саня знову знизав плечима, і знову та ж самісінька гримаса благородного обурення оселилася у нього на обличчі, цього разу вже надовго.

– Ну що ж… Коли якийсь іржавий гвинт цікавить тебе більше, ніж теорія Гельмгольца, я не смію заважати. Практика, так би мовити, політехнізація… Ха-ха-ха! – і Саня засміявся гамлетівським сміхом.

А Гриша зовсім знітився і замахав руками:

– Ні-ні! Що ти, що ти, Саню! Ти так цікаво розповідаєш!

І, знаючи, як підлеститися до Сані, провів обережно пальцем по золотавих обкладинках книжок:

– А це в тебе що?

Розрахунок був точним і безпомилковим. Саня враз став простим і доступним, як професор після екзаменів.

– Це? – перепитав він з гордістю. – Це? Весь Вальтер Скотт! Які романи він писав, які благородні образи виводив в тих романах! Ти читав що-небудь Вальтера Скотта?

– «Айвенго» читав і «Роб-Роя» теж читав…

– Мало ти читав. А ти знаєш, що Вальтера Скотта називали «шотландським чарівником»? Він і про Марію Стюарт писав. Трагічна доля цієї благородної жінки страшенно зворушила Вальтера Скотта, і він, часом навіть поступаючись історичною правдою, створював надзвичайно хвилюючі ситуації. Та що там говорити! Які чудесні жіночі образи створював Вальтер Скотт!

І, як завжди в таких випадках трапляється, відчинилися двері, і бабуся Ксенія Петрівна знову зазирнула до кімнати:

– Ви вже мене, синочки, вибачайте, але ти, Грицьку, так прикрутив машинку, що хоч плачне можу відгвинтити, а мені ще ж локшину місити, стіл потрібний…

– Ні, це чорт зна що таке! Чого тобі треба? Тут що – гарантійна майстерня по ремонту м’ясорубок? – Але цього разу в тоні Саниному не було ні гумору, ні сарказму. Обурення, обурення і ще раз обурення бриніло в його голосі.

Ксенія Петрівна щось бурмотіла про котлети, намагалася виправдатися, але яким жалюгідним було її виправдування перед бурею Саниних звинувачень! Саня кипів, Саня був прекрасний в своєму благородному гніві, і хто зна, чим би це все скінчилося, коли б Гриша тихесенько, навшпиньках не-вийшов на кухню і не відгвинтив м’ясорубку. А потім він так самісінько тихенько повернувся і тихесенько сказав Ксенії Петрівні:

– Готово…

А Сані сказав:

– Ну, я піду. Спасибі тобі, ти дуже цікаво розповідаєш. Мені ще в одне місце треба. Я зайду іншим разом. До побачення, бабусю!

І він пішов…

Саня провів його аж на сходи, бо Саня був не тільки начитаним і розумним, але й чемним хлопцем.

А потім Саня зайшов на кухню. Котлети вже шкварчали на сковорідці…

– Сходила б ти вниз, – сказав Саня бабусі,– та глянула в поштову скриньку, чи немає свіжої пошти. Вже й журнали мусять бути…

Котлети ж згорять, – жалібно сказала бабуся.

– Чи не думаєш ти, що я готуюся стати шеф-поваром і буду наглядати за котлетами? – високо звівши брови, запитав Саня.

Ні, бабуся так не думала. Вона просто сказала, що досмажить котлети, а потім піде за поштою.

Саня повернувся в кімнату, ліг на тахту і розгорнув томик улюбленого поета. Він вмів планувати свій час, і жодна хвилина в нього не пропадала.

У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ…

Саме тоді, як мама готує салатик, а гості в сотий раз розглядають фото у сімейному альбомі, тато каже:

– А от Вова зараз вам віршика розкаже!

І всі відразу ж зображають на своїх обличчях неабияку увагу і неабияке нетерпіння. Ніби це зараз не Вова віршика розказуватиме, а Тарапунька із Штепселем виступлять.

Але Вова, хоч йому лише чотири роки, прекрасно бачить, що гостям немає ніякого діла ні до самого Вови, ні до його віршиків. Гостей більше цікавить, коли нарешті мама впорається із салатиком. Коли б Вова знав розумне слово «доповідач», він зрозумів би, що гості дивляться на нього, як на доповідача, якого, хочеш того чи не хочеш, треба слухати. Треба слухати аж доти, доки не оголосять, що після доповіді почнеться художня частина. Гості чекають «художньої частини». Вова ще не знає багатьох розумних слів. Вові тільки ж чотири роки, і Вові зовсім не хочеться виступати зараз з «доповіддю» перед гостями, але Вова мусить. Так сказав тато… А тато, ще до того може й у куток поставити, тата треба слухатись. І Вова починає:

 
У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс.
 

Гості – сама увага, дехто навіть головою хитає в такт Вовиній доповіді, але тут заходить мама і все псує:

– Ну, дорогі гості, прошу до столу! А ти, Вов-ко, тут не крутись, марш на кухню до бабусі!

І Вова виходить. Йому не шкода, що мама перервала його, він чомусь здогадується, що гості раді, що так сталося. Але як би там не було, Вові хочеться доказати вірш до кінця. А на кухні сидить в куточку на ослінчику бабуся, і Вова підходить до неї.

– Бабуню, я тобі віршика розкажу!

– Розкажи, дитинко.

Вова знає, що бабуся вже, мабуть, зо сто разів чула цього віршика, але знає чомусь Вова і те, що буде його слухати бабуся з великим задоволенням і в сто перший раз. Там, у кімнаті, весело, а тут, на кухні, їх лише двоє, і їм мусить бути не скучно.

– Я тобі, бабуню, почну спочатку.

– Почни, почни спочатку, сонечко моє.

 
У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс.
 

І тут лунає дзвінок. І Вова з бабусею чують, як тато біжить відкривати двері. По дорозі він встигає заглянути на кухню і кинути бабусі:

– Ви що, оглухли?

Бабуня не оглухла, вона добре все чує, вона просто слухала Вовині віршики, бо тільки вона вміє його слухати по-справжньому. А зараз вона гладить Вову по голові, і Вова відчуває, як дрібно-дрібно тремтить її рука. Але тато не бачить, як дрібно-дрібно тремтить її рука, тато поспішає відкрити двері. Хтось прийшов, з когось люб’язно зривають пальто, когось вітають, комусь кричать:

– Штрафну, штрафну йому!

Прийшов якийсь дядя, він там у кімнаті з усіма вітається, а де з ким знайомиться, і мама, забігши на кухню, тягне Вову за руку.

– А це наш наслідний принц!

– О-о, – каже дядя, дивлячись кудись поверх Вовиної голови, – який молодець! Ким хочеш бути, як виростеш? Мабуть, космонавтом?

Вова не хоче бути космонавтом, коли виросте. Вова, коли виросте, хоче бути двірником, бо тоді можна буде поливати з гумової кишки водою всіх хлоп’ят, але Вова схвально хитає головою, погоджується з дядею: так, він хоче бути космонавтом. Колись Вова сказав, що він хоче бути двірником, і всі гості сміялися, а тато і мама сердились. Тільки бабуня не сердилась і не сміялася. Вона просто сказала:

– Рости здоровий, а ким вже ти там будеш… У кожного своя доля.

– Молодець, молодець! – каже дядя і дивиться кудись поверх Вовиної голови.

– Він і віршики у нас знає,– каже тато, – ану, Вовочко, розкажи.

І Вова починає:

 
У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс.
 

– Солов’я баснями не кормлять, – каже мама і всаджує дядю за стіл, – а ти, Вовко, марш на кухню, нічого тобі тут вештатись.

– Бабуню, я тобі віршика розкажу!

– Розкажи, розкажи, дитинко!

Вова знає, що бабуня з радістю слухатиме його і в сто другий, і в сто третій раз, і починає:

 
У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис…
 

МАМА У НАС ВІДПОЧИВАЄ…

– А-а-а! Павле Максимовичу, заходьте, заходьте! Скільки літ, скільки зим. Давненько у нас не були. Заходьте, заходьте. А я оце тільки-но з роботи. Знаєте, за цілий день закрутишся, аж голова обертом іде. Дружина теж прийшла з роботи, і так оце пішла з малим погуляти. Знайомтесь, це наша мама. Мама у нас уже відпочиває. Мама вже на пенсії. Сідайте, сідайте. Сідайте сюди, тут вам буде зручніше.

А ви, мамо, чого стоїте? Давайте швидше, організуйте що-небудь перекусити. Павло Максимович ще, певне, теж не обідав. Давайте, давайте швиденько. Да-а. Пішла на пенсію старенька. Законно, так би мовити, відпочиває. Ну, по дому дещо там допоможе. Сюди-туди. А взагалі мама в нас уже відпочиває. Мамо, давайте швидше, що ви, прости господи, збираєтесь, як на завтра. Так… А оселедчики де? Ай-я-я-й! Про оселедчики й забули. В гастрономі повно. Нічого, нічого, Павле Максимовичу, тут до гастроному два квартальчики. Хай старенька пробіжиться. Одна нога тут, друга там. Хе-хе-хе! Вона ж тепер відпочиває, їй приємно пробігтися по свіжому повітрі. Да-а… А як ви поживаєте? Як на роботі справи? Як дружина, дітки? Дружина теж працює? Так, так.

Мамашо, чого ви так довго? Можна подумати, що ви самі тії оселедці ловили солили. Хе-хе-хе! Що, ліфт зіпсувався? Вічно у нас що-небудь не слава богу. Ну от, я так І знав! А мінеральна водичка де? В таку спеку без мінеральної водички і ні туди і ні сюди. Що ви, що ви, Павле Максимовичу, як так можна – без мінеральної водички? Мамаша зараз почистить оселедчика і принесе нам водички. Велике діло! Одна нога тут – друга там.

О-о, а це супружниця моя з прогулянки повернулася з синком. Сашко, дай дяді ручку. Так, скажи, як тебе звати. Ні, Сашко в дитсадок не ходить. Для чого? Мамаша ж у нас тепер на пенсію вийшла, вона його догляне. О, про вовка промовка, а мамаша тут!

Ніно, сідай до столу. Зараз мама водичку відкриє та поведе Сашка гуляти. Беріть його, мамо, беріть, ач, як малий розкапризувався! Прошу вас, Павле Максимовичу, прошу. Давайте по одній. Нічого, нічого, що спека, це легке натуральне винце. І водичкою запийте. Мамаша холодненьку принесла. А сигарет вона, здається, таки забула взяти. Мамо! Сигарет мені візьміть у кіоску.

Беріть, беріть, Павле Максимовичу, закусюйте. Зараз мамаша сигарети принесе, чорну каву заварить. Вона у нас мастак на такі штуки. Вміє чорну каву варити. О, а ось і сигарети. Дякую, мамашо. Тепер давайте оформіть нам чорної кави. Ніночко, поклади гостеві ще сирку. Мамо, де ви там ходите? Подивіться, чогось Сашко плаче, певне, кицька його подряпала. Мамо, чуєте, мамо, та викиньте кицьку на сходи, хай іде погуляє. Ага, а каву вже зварили? То наливайте, просимо!

Мамо, гляньте, чим там Сашко брязкотить. Подивіться, щоб, бува, сервіз із серванта не виволік. Пийте, пийте, Павле Максимовичу, ще чашечку? Правда, смачна кава? Мамаша у нас на цих ділах спеціалізується. Як на пенсію вийшла, як відпочивати стала, – так її кулінарний талант і розквітнув.

Мамо, гляньте, чи вже пошта була. Подивимось, яка сьогодні програма по телевізору. Павле Максимовичу, ви вже прощаєтесь? Куди ж ви поспішаєте? О, газетка свіженька. Зараз програму подивимось. То не хочете зоставатися? Ну, не буду вас затримувати. Привіт, привіт! Привіт дружині, діткам. Пішов. Да-а… Ну, що у нас там по телевізору? Ага, передача «Для вас, жінки». Ніночко, сідай ближче. Мамо, збирайте зі столу швиденько вам ще ж у аптеку йти. Цікаво, цікаво. Мамо, та не брязкайте так посудом, ви ж слухати заважаєте.

Фу-ух! Спека яка! Мамо, відчиніть, будь ласка, двері на балкон, бо тут задихнутись можна. Мамо, там, здається, кицька шкребеться, слід впустити її, бо вона весь дерматин обдере на дверях. Що це у нас робиться, господи прости. Прийдеш з роботи стомлений, культурно відпочити хочеться – немає умов. А ви ж цілісінький день вдома, і не можете нам цих умов створити. Мамо, а де мої пантофлі? Під тахтою? Самі ж ви їх туди запхнули. А скільки пилу під тахтою! Для чого я тільки пилосос купив? Це ж можна залюбки весь пил пилососом висмоктати. Ну, так я і знав, двох ґудзиків на піжамі не вистачає. Коли ви їх зберетесь пришити? Укладіть Сашка спати і мерщій в аптеку, вже час не ранній. А взагалі треба свій відпочинок вміти якось планувати. Ви ж як-не-як цілісінький день дома…