Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Микола Білкун
Декамерон Самуїла Окса
(Сатира та гумор)

ДЕКАМЕРОН САМУЇЛА ОКСА
Сатирична повість

Прізвище його було схоже на скорочену назву якоїсь установи: Окс. Звали, його Самуїл Миронович, і він чистив на привокзальному майдані черевики.

Самуїл Миронович не був останнім серед численного й поважного племені чистильників міста Сонячноморська. Своєю щіткою, ваксою і сукнянкою він виготовляв сонячні зайчики – по одному на кожну черевико-одиницю.

Місто було південне. У місті було багато моря, багато сонця, і сировини на зайчики в Окса завжди вистачало…

Громадянин, який щойно зійшов з поїзда, певно, захотів стати власником таких зайчиків, він захотів прикрасити ними носки своїх черевиків. А може, цей громадянин захотів стати власником коробочки вакси чи шнурків, бо й цим товаром торгував Окс. Громадянин підійшов впритул, поставив свого не дуже нового й не дуже важкого чемодана на гарячий асфальт, а ногу – на дерев’яну приступку.

– Черевики бачу вперше, – сказав Окс, не дуже поспішаючи орудувати щіткою, – а з хазяїном їхнім мав честь. Привіт, Юрію Семеновичу. Здрастє, молодий чоловіче!

Самуїл Миронович! – вигукнув Юрій Семенович і глянув на Окса, як Шекспір на короля Ліра в останньому акті.– Самуїл Миронович Окс – чистильник чобіт?!

– А ви, молодий чоловіче, хотіли б мене бачити на посту начальника обехеес, еге?.. Сідайте, так буде зручніше.

– Спасибі, я насидівся.

– Ви невиправні, хоч і були в виправній колонії. Хвастощі колись погублять вас. Він сидів! Х-ха! А я думав, що вас зробили торгпредом і ви весь час закуповували фініки в республіці Гондурас на потреби місцевої промисловості! Х-ха! Він сидів! Я юначе, за свій вік просидів більше, ніж ви взагалі прожили, й ніколи цим не задавався… Х-ха, йому потрібен глянець! Слухайте, Черчик, ви можете прожити без глянцю до завтра? Підприємство закривається й відкривається завтра згідно з розкладом, затвердженим круглою печаткою міськкомунгоспу. Опечатувати двері я не буду, крадіжки із зламом не передбачається. Останнім часом крива злочинності в нашому місті пішла різко вниз, і, якщо ви приїхали надовго, тут можете стати люмпеном.

– Окс, ви ж знаєте, що я в житті не зламав жодного замка і не вкрав жодної копійки.

– Знаю! – чомусь зрадів Самуїл Миронович, замикаючи підприємство. – Мабуть, саме через це наша юстиція не знала, де вас посадити, а адміністрації колоній не переносили довгих розлук з вами. І Ви завжди були їхнім коханим сином.

– Окс, ви старий цинік, а я стомився…

– Поїдемо до мене, – запросив чистильник.

Вони довго їхали трамваєм… Окс жив на околиці міста у флігелі, який не вписувався в архітектурний ансамбль і не прикрашав вулиці.

– Його скоро знесуть, він у конфлікті з Сонячноморськом, – пообіцяв Самуїл Миронович.

Помешкання було скромне.

– І тут живе мільйонер! – театрально заломив руки Черчик.

– Колишній, – скромно поправив господар, відкриваючи банку кабачкової ікри.

– Окс, не валяйте дурня. Я не знаю, якого коника задумали ви встругнути, влаштувавшись чистильником, але я певен, що це не з доброго дива. Тут щось не так.

– Кушать подано! – сказав Окс тоном метрдотеля. – Юначе, я завжди був переконаний, що азовський бичок, не кажучи вже про чорноморського, більше, ніж ви, схильний до аналізу й синтезу і в порівнянні з вами – Сократ. Коли мільйонер стає чистильником чобіт і не втрачає гумору, треба бути трошки ідіотом, щоб не зрозуміти, що тут щось не так. їжте ікру, Черчик, вона не паюсна, але вітамінозна. Омарів сьогодні не буде. Катання на яхті теж відміняється. Юначе, мені шкода грошей, витрачених на ваше виховання у виправно-трудових колоніях, а я ніколи не жалів чужих грошей. Таких, як ви, виправляє тільки могила, але ви ще молодий, і треба щось робити. Ви мене знаєте, Черчик, я не альтруїст, проте мені шкода й вашого прокурора. Він із сльозами на очах просив дати вам п’ятнадцять, його не послухали – і, я тепер переконався, – абсолютно даремно. Черчик, ви бачили коли-небудь тротуар, вимощений миколаївськими десятками?

– Він мені сниться все життя.

– Не брешіть, Черчик, ви не перед слідчим. Ви піжон, а піжонам не сняться романтичні сни. Далі зайвої пайки ваша фантазія ніколи не залітала на своїх рахітичних крилах. А я бачив такий тротуар…

Новела про цеглу й золото

Ви знаєте, Черчик, що, коли я сів останнього разу, у мене все описали, й залишилася тільки подруга жизні в моєму порожньому домі в Голубові. Я сиджу, вона живе в домі. І раптом їй набрид Голубів. Раптом вона захотіла мати клімат. Їй захотілося чайок і гуркоту якірних ланцюгів. Жінкі завжди сохнуть за моряками, навіть коли їм вже минає п’ятдесят вісім. Що ж робить стара ідіотка, подруга днів моїх суворих? Вона продає дім у Голубові, їде в Сонячноморськ і, не читаючи плаката «Отправляясь в дальний путь, аккредитив взять не забудь!», везе всі гроші готівкою. Правда, у старої вистачило глузду сховати частину з них за пазуху, а частину – в інше місце. Але… ви мене зрозуміли, частину, й більшу, в неї крадуть. За решту вона купує цю «віллу», де ми з вами сибаритствуємо. Я сиджу. Але я вірю, що вийду, й справді виходжу. Я приїздю в Голубів. У моєму домі чужі люди. У дворі зміни. Да, маленька деталь. Перед останньою відсидкок я замурував півпуда миколаївських десяток у грубу-Я не просто замуровував. Я колупав кожну цеглину і ховав по десятці, замазуючи глиною. Я питаю: «Де груба?» – «На біса нам ваша груба? Ми собі поставили парове опалення, а вашу грубу викинули». – «Де цегла?» – «Цеглою ми вимостили доріжку від дверей до хвіртки». Ви щось подібне бачили? Тротуар завдовжки три метри й вартістю півмільйона! І хай мені після цього скажуть, що піраміду Хеопса збудовано з архітектурними надмірностями.

– І ви?..

– Я? Не міг же я колупати цей золотий тротуар у них під носом. Я вирішив виждати…

– Ну і…

– А через місяць і дім, і тротуар, і все пішло к чортовій матері, бо там пролягла нова траса. Хазяям дали квартиру…

– А золото?

– Золото в цеглі.

– Пропало?

– Вам невідомі елементарні закони матеріалізму. Матерія вічна й безконечна. Його або вже знайшли (хіба ви не знаєте, як у нас вантажать і перевозять цеглу?), або знайдуть. От і все. Треба відпочивати, Черчик. Я бачу, висновків робити ви не вмієте. Та закрийте рота, те золото все одно піде мимо вас.

*

Черчик шукав роботу. Зайчики на його черевиках зблякли, дарма пропало Оксове мистецтво. Черчик ходив по місту з кінця в кінець. Але чи то в місті Сонячноморську комітет по організованому набору робочої сили пішов у глибоке підпілля, чи об’яви, де перелічується, якому підприємству які робітники потрібні, висіли так, що Юрій Семенович їх не помітив… Одне слово, Черчик шукав роботу, та не міг надибати її. Він заходив до потрібних йому установ, але потрібних йому людей не знаходив. І він поїхав на другий кінець міста, просто додому до Шкуровського, хоч у принципі вважав такі візити безтактними.

Ще в провулку, за рогом, але вже недалеко від! особняка, він почув з подвір’я дитячий гамір. «Невже, – роздратовано подумав Черчик, – в один день з’їхались усі жінки Шкуровського? Скільки їх? Певно, не менше як дванадцять. Цього ще не вистачало! Поговори в таких умовах!» Він взявся за клямку й тільки тут помітив на хвіртці щось нове. Замість попередження «У дворі злий собака», була прибита новенька табличка: «Дитсадок «Ягідка». Вона вичерпно пояснювала походження дитячого гамору. «Невже я помилився?»– подумав Черчик, але тут-таки зрозумів, що помилитися не міг, і йому стало холодно. Він побрів назад, тягнучи ноги, як хворий на подагру дід…

… – Черчик, – сказав Самуїл Миронович, коли той, стомлений і голодний, сумний і сердитий, причвалав на «віллу», – Черчик, я завжди зневажав ясновидців і ворожбитів, але я сам можу розказати про ваше сьогоднішнє минуле. Ставлю порожню коробочку від гуталіну проти банківського сейфа, що ви були в Шкуровського.

Черчик так здивовано глянув на Окса, що потреба в ствердженні відпала сама собою.

– Були. Та коли б ви проконсультувалися зі мною, я б вам ще вчора розповів, що Шкуровський змінив адресу. Він засипався.

– Як?

– Не як, а чим. Шкуровський засипався тирсою. Черчик, ви бачили коли-небудь блакитних ведмедів?

– Ні.

– Може, й бачили, та не звертали уваги. Ведмідь кольору неба, звичайно, нонсенс, як кажуть французи, але він існує.

Новела про блакитних ведмедиків

– Цих ведмедиків видєлували в артілі, якою керував Шкуровський. Він одержував сотні метрів плюшу – блакитного, наче волошки, й уклав договір з деревообробним комбінатом на тирсу. Ви знали Шкуровського, і ви розумієте, що він думав не про те, як набивати ведмедиків. Він думав, як скоріше й зручніше набити власну кишеню. Ви знаєте, що Шкуровський не був набитим дурнем. В голові у нього була не тирса. Шкуровський швидко знюхався з директором магазину «Культтовари», і вони, як люди культурні, швидко-швидко один одного зрозуміли. Шкуровський випустив першу партію блакитних ведмедиків. Десять штук. А для чого, питаю я вас, більше? Швидко-швидко здав їх у магазин і швидко-швидко закупив назад. Потім знову здав і знову закупив. План виконувався на во!

Щоранку перед самим відкриттям магазину з являлася в тому районі симпатична бабуся, в якої було десятеро внуків, що дуже любили бавитися блакитними ведмедиками. Щоранку бабуся купувала кожному внукові по ведмедику. Ви мене розумієте, Черчик? Ну от. Та якось бабуся спізнилася (знаєте, старість не радість), – і одного ведмедика купили без неї. Розумієте, Черчик, один ведмедик випав з обороту. Шкуровський оштрафував бабусю на суму вартості ведмедика й оголосив їй догану в наказі. Решта дев’ять ведмедиків укупі й тепер. Коли хочете, можете побачити їх у камері речдоказів обласного обехеесу. Але, я думаю, ви не захочете. Ви розумник, Черчик, і ви не запитуєте, куди поділися сотні метрів блакитного плюшу, які Шкуровський акуратно одержував на базі. Кількість ведмедиків була постійна, як кількість апостолів, зате кількість дамочок у блакитних плюшевих робах зростала. Але ви, Черчик, не розумник на всі сто, бо не запитуєте мене, куди дівалася тирса. На цей товар попиту не було, а надходив він теж акуратно. Артіль задихалася від тирси, артіль засипалася тирсою.

Шкуровський спробував було кидати її у вогонь, та легше підпалити варені сосиски, ніж вогку тирсу! Приїхали пожежники, і Шкуровський погорів, сплативши штраф. Тоді він надумав возити тирсу грузовиком аж до лиману й зсипати у воду. Це було дорого, але це був вихід. Тільки ви не знаєте, Черчик, що таке дубова тирса. Вода в лимані стала пахнути, наче коньяк. Мабуть, через це й втопився Гришка Босой. Він був алкоголік і з’їхав з глузду на ґрунті лиману, який пахнув коньяком… Ну, потім втрутилася санінспекція, лиман мало не опечатали, але до цього не дійшло. Опечатали квартиру Шкуровського. Решту, Черчик, домислюйте. І взагалі викиньте з голови дурниці. Роботи ви не знайдете, будете безробітним. До речі, я поважаю закон гостинності, але більше як десять днів тримати вас і у своєму пансіонаті не зможу. Мені не хотілося б робити неприємності нашому дільничному міліціонерові. Дуже симпатичний чоловік. На добраніч, Черчик, і хай сняться вам блакитні ведмеді…

*

Черчик шукав роботу. Зайчики з його черевиків кудись втекли остаточно. Окс великодушно пропонував реставрувати зайчиків у кредит, але Черчик відмовився. Йому було не до того. Черчик ловив по місту Ковбасюка. Там, де мав бути Ковбасюк, його чомусь не було. І тоді Юрій Семенович вирішив поїхати до нього додому, хоч у принципі, повторюємо, вважав такі візити за нетактовні.

На воротах Ковбасюкової кам’яниці красувалася вивіска: «Юнацький мотоклуб». За ворітьми тріскотіли мотори й спливав синюватий димок. «Ковбасюк не любив мотоциклів, – механічно подумав Черчик, – як він міг дозволити таке в своєму дворі?» Але тут-таки зрозумів, що скоїлося, і йому стало жарко…

…– Черчик, – сказав Самуїл Миронович, коли той повернувся пізно ввечері,– Черчик, я не маг, не Мессінг і навіть не рентгенотехнік, але я вас бачу наскрізь. Сьогодні вашу голову відвідала оригінальна ідея спекульнути мотоциклетними деталями…

Юрій Семенович почервонів, може, вперше в житті.

– Так от що я вам скажу, Черчик. Розлучіться з цією ідеєю без болю й без зітхання, там вам не відломиться. Я ставлю свою щітку проти британської корони, що ви були сьогодні в Ковбасюка й не застали його вдома. Раджу вам перенести свій візит у майбутнє десятиріччя.

– Нещасний Ковбасюк! – зітхнув Черчик.

– Не смішіть мене, – озвався Окс. – Слухайте краще, я розкажу вам про мертвий мільйон.

Новела про мертвий мільйон

– Да, Черчик, у Ковбасюка таки був мільйон. Ви знаєте, як він його зробив. Він толкав облігації. А тепер у Ковбасюка нема мільйона, але… Ви не любите парадоксів і, напевно, здвигнете плечима, коли я вам скажу, що Ковбасюк тепер вільніший за вільного й, сподіваюсь, щасливіший за найщасливішого. Ви кривитесь, Черчик, але ви тільки-но звідти й можете підтвердити, що там хоч і не дають деволяїв і трюфелів у білому вині, зате тричі на день годують гарячою їжею. Ви кривитесь; але ви тільки-но звідтіля й можете засвідчити, що там спальня хоч і не будуар, зате простирадла міняють щотижня. І все це має Ковбасюк! А зовсім недавно всього цього він не мав.

Мені відомо, Черчик, ви завжди заздрили Ковбасюку, бо знали, що він без п’яти хвилин мільйонер. І він таки став мільйонером. Але жив він так, І що найбідніший племінник найскупішого жебрака відмовиться так жити. Ковбасюк економив на всьому, навіть на ліках для дружини, і вона мала щастя померти. Він ніколи не їв гарячого, ніколи не спав на подушці, він економив, економив і економив. Справа, звичайно, не в самій ощадливості. Йому і весь час здавалося, що досить купити півфунта голландського сиру – і всі підозрюватимуть у ньому і мільйонера. Він їв те, від чого останній сонячноморський собака відвернеться, ображений в найкращих своїх сподіваннях. Він спав на канапі, з якої гвинтом зів'ється чемпіон індійських йогів, який з пелюшок звик спати на цвяхах. Ви знаєте, Черчик, з метою економії Ковбасюк місяцями не ходив у лазню. А там, звідки ви прийшли, він помиється за місяць стільки разів, скільки йому не доводилось митися за все своє мільйонерське життя… Але ви ще не знаєте всього, Черчик. Мільйонерство остаточно розхитало здоров’я Ковбасюка… Після кожного стуку в двері з ним траплялась, звиняйте, неприємність. Потім це стало хворобою. Він бігав туди або дуже часто, або раз на тиждень. Ви думаєте, це радість? Він довів нервову систему до ручки… І все те не компенсувалося навіть можливістю помилуватися своїм багатством. Ковбасюк розтикав свій мільйон на сорок дві книжки й ніколи його не бачив. Не тільки не користався з нього, а й не мав перед очима. То запевніть себе, Черчик, що у вас теж є мільйон, тільки ви його не бачите, й на добраніч вам.

– Я бачу, Самуїл Миронович, – саркастично зауважив Черчик, – робота в нашій бібліотеці зробила з вас дуже ідейного. Вам подобається ваше нинішнє існування?

– Ні, ви таки кретин, Черчик, і, якщо колись вам пощастить збацати власний мільйон, у що я і мало вірю, ви все одно не зможете купити на нього хоч би одну зайву звивину для свого мозку. Да, моя і посада не дає мені змоги діставати запрошення на дипломатичні прийоми. Але вона дає мені право громадянства й право здіймати хай, коли хто-небудь хоч пальцем зачепить моє громадянство. Цього права не має мільйонер. Він ніколи не буде здіймати хай, він побоїться. Коли йому захаркають очі, він втреться й промовчить. Колись мені регулярно захаркували очі, і я мовчав, потім набридло.

Будьте мені здорові, Черчик. Між іншим, залишилося вісім днів.

*

Черчик не думав ображатися на Окса, він розуімів, що Оксова анкета не може прикрасити хоч який відділ кадрів. Тим більше, що Самуїл Миронович мусив заробляти собі репутацію. Але ж і Черчику треба було вже щось заробляти. А йому все ще не траплялося нічого путнього, а коли й траплялося, то навіть згадувати про ту зустріч не хотілось. От хоч би сьогодні…

Біля готелю «Атлас» хтось узяв Юрія Семеновича за рукав. Юрій Семенович дуже не любив, колі його брали за рукав, тому він негайно поліз вільною рукою у власну кишеню по власні документи Але, озирнувшись, Черчик негайно зрозумів, що турбуватися немає підстав, бо громадянин, який притримав його за рукав, теж, певно, не дуже любить, коли його самого притримують за рукав. Громадянин був молодий, миршавий і гидкий. До того ж Черчик, порившись на дні своєї пам’яті, пригадав, нібито бачив колись цього молодого, миршавого й гидкого індивідуума.

– Юрію Семеновичу, що ви тут робите?

– А ви?

– Я? М-м… Розумієте, папа зараз у психіатричці…

– Дуже приємно. Тобто я хотів сказати… Як його здоров’я?

– Апетит хороший, а взагалі…

В цю мить з дверей «Атласу» вийшов чоловік рожевих штанях, і миршавий кинувся до нього, мало не збивши Черчика з ніг.

– Коман а ле ву? – донеслося до Юрія Семемовича. – Коман са ву! Камарадо має ля шкарпетки? Уй? Нон? Ля кальсони? Ле підтяжки? Ля нейлон? Ле перлон?

– Іди ти до бісової мами! – відповіли рожеві штани.

– Пардон, – сказав гидкий і повернувся до Черчика. Але того вже не було. Черчик не мав наміру самодіяльно поліпшувати міжнародні торговельні зв’язки й зник за рогом.

…– Старий Зубатич справді сидить у психіатричці, а молодий форцює,– розповідав увечері Окс.

– Що-що?

– А-а! Я й забув, що у вашій освіті є деякі прогалини. Форцює– значить скуповує або вимінює в іноземців різне барахло. Професія, скажу я вам!.. Моє минуле не може вважатися взірцем для підростаючого покоління, і я не тішу себе надією, що колись мою біографію надрукують у хрестоматії. Але слухайте сюди, Черчик! Якби мене хто-небудь назвав форцовщиком, я набив би тій людині пику.

– Ясно. А що ж сталося із старим Зубатичем?

Новела про португальські сардини

– Що ви думаєте про Радянську владу? – раптом спитав Окс.

Черчик дурнувато кліпав очима. Він уже звик до несподіваних запитань Окса, але щоразу тільки кліпав…

– Не відповідайте, Черчик, це вам не під силу. Річ у тому, що ви за покликанням дрібний шахрай.

– Я просив би…

– Не кип’ятіться, Черчик, мій вік дозволє мені називати речі своїми іменами. Так от. Радянська влада не винна в тому, що ви не вилазите з тюрем. Я вас запевняю, що такий, як ви, сидів би в стародавньому Римі ще до того, як там викристалізувалося римське право, сидів би у феодальному Парижі (правда, не в Бастілії, туди таку шушваль не допускали), сидів би і в сьогоднішньому Нью-Йорку, в так званій тюрмі Сінг-Сінг.

– А ви?

– Ну, я птиця іншого польоту, Черчик, і можу сидіти тільки в Радянському Союзі. У Франції, наприклад, я давно був би депутатом парламенту, а в Америці, безперечно, – губернатором штату. І, може, через свою сентиментальність періодично надсилав би вам передачі в так звану тюрму Сінг-Сінг.

Знаєте, Черчик, коли гримнула революція, я був молодим перспективним комерсантом, і скажу вам і відверто, що революційні декрети й епоха воєнного комунізму не викликали в мене великого ентузіазму. Але навіть тоді, в дев’ятнадцятому-двадцятому роках, я зрозумів, що ця влада не на два дні. Ех, юначе, коли б я мав інше виховання, коли б молодість знала, а старість могла, я, може, був би тепер видатним фінансистом або професором економіки. Так-так, не посміхайтеся занадто скептично, Черчик. Мене ніхто не вважав за дурня, а особливо прокурори. Вони завжди просили дати мені якомога більше. Це теж було свого роду визнанням моїх фінансово-економічних талантів. Якщо я вмів робити гроші для себе в умовах, коли мені заважала держава, то як би я робив їх для неї, коли б вона мені допомагала! Ви ніколи не замислювались над цим, Черчик? На жаль, я теж пізно почав про це думати, і тепер я нікому не потрібен, навіть самому собі.

Але не будемо ридати на ріках вавілонських, не будемо посипати голову попелом. Мова не про мене. Мова про Зубатича. Зубатич виявився геометрично правильним бовдуром. Він прожив за Радянської влади більш як половину свого життя, він не був сліпим, бачив, як ця влада міцніє й якою могутньою стає,– і знаєте, про що він мріяв? Він мріяв про власний буфет на розі Шпагатної і Лермонтовської, де тепер «Бутербродна» № 18. Він сподівався, що Радянська влада ось-ось упаде, прийдуть інші держави (це його власні слова), і тоді настане повний порядок.

Як ви знаєте, Черчик, у сорок першому Сонячноморськ був на деякий час окупований. Мушу сказати, що інші держави не дуже клопоталися долею Зубатича й окупаційні власті не бігали по місту із запитанням:, «А де тут той добродій, котрий хоче мати свій власний буфет? Ми дамо йому всі повноваження і не братимемо орендної плати за приміщення». Та хоч як там воно було, вже перед самим кінцем окупації Зубатич примудрився на щось виміняти в румунського субколонела інтендантської служби дві бочки португальських сардин, бутель маслинової олії і ящик якогось портулаку… Одне слово, заклав, перші камінці в підмурок майбутнього буфету. Залишалися дрібниці. Радянська влада мусила або впасти, або, оскільки вона все-таки повернулася, поступитися своїми принципами. Коротше кажучи, внести деякі поправки до конституції. Ну, хоч би таку: «Хто не працює, той смачно їсть, а хто працює – повинен чекати, доки йому дасть їсти той, хто не працює». З невідомих причин Радянська влада не пішла на компроміс із Зубатичем, і він був змушений заховати португальські сардини, портулак і решту провіанту в сарайчику. Заховати й чекати на кращі часи.

Ви знали Зубатича, Черчик, – це був міцний старик, і він міг чекати довго. Я вас запевняю, уже б настав комунізм, а Зубатич ще мріяв би про персональний буфет. Але португальські сардини не були розраховані на такий строк зберігання й не могли довго чекати. Вони почали спершу трохи не так пахнути, а потім, ви розумієте мене, Черчик, просто смердіти. Їх треба було закопати, але Зубатич ще не втратив надії з часом продавати цей сморід у своєму буфеті як делікатес.

Сардини тхнули спочатку в районі сарайчика, далі – на все подвір’я, а згодом сморід дістав право екстериторіальності, й одного чудового дня, коли цвіли сонячноморські акації, біля дому Зубатича зупинилася синя машина. Голубою фарбою на ній було написано: «Санінспекція». Старого не було дома, і його синкові під натиском сусідів та санітарного лікаря довелося відчинити сарайчик, а також вказати місце для поховання сардин. Цілком зрозуміло, що він вказав це місце біля, вибачаюсь, відхожого місця. Хвилинку терпіння, Юрію Семеновичу, сюжет іде до логічного кінця. Мускулясті санітари в синіх халатах почали копати сардинам могилу. І раптом лопата одного дзенькнула об щось скляне. Він копнув ще кілька разів, і на білий світ з’явилася банка від томату, повна червінців епохи непу, катеринок, сучасних грошей, а також енної кількості золотих десяток.

В цю мить на подвір’я зайшов старий Зубатич. В руках він тримав авоську з десятком копчених скумбрій. Ну, Черчик, ви самі розумієте, що я не граф Лев Миколайович Толстой і навіть не Шекспір, які, між іншим, не любили один одного. І з цієї причини я не зможу літературно описати душевний стан Зубатича. Обмежимося деталями. Старий побачив усе, вихопив з авоськи копчену скумбрію і з криком «Ескадрон, в атаку!» пішов на санітарів. Ну, само собою, скумбрія не шабля, він нікого не зарубав, з досади узяв рибину в зуби й художньо станцював лезгинку.

Його повезли в синій машині.

Все, Черчик. Робіть собі висновки, розумнішайте і не забувайте, що у вас залишилося не так багато часу…

…– Окс ідіот, – сказав Станіслав Перунський, з яким Черчик зустрівся біля магазину «Меблі». – Окс – це старий шизофренік тире Ідіот. Він міг би жити, як усі люди, а він чистить чоботи й черевики. Ось я, наприклад, живу…

– А як взагалі…– почав було Юрій Семенович, але Станіслав Перунський не дав йому докінчити запитання, бо не любив, коли хтось говорив, а йому доводилося мовчати.

– Тепер? Взагалі не дуже. Я вам мушу сказати, прижимають. Строгості пішли. Чуть що, дрібна спекуляція, се-те, скандал, привід, штраф і навіть суд. Дають, правда, небагато, але кому хочеться сідати? Раніше було краще. Раніше, скажімо, я виходив зранку, впевнений, що все буде в порядку. На площі Марата я записувався в універмазі в чергі на холодильник і міг спокійнісінько йти на вулицю] Весняного Бажання записуватися в чергу на телевізор. Найбільше трудящі люблять телевізор «Рекорд». Потім у госпмазі записувався на пральні машину… Начеб і все. Коли залишався час, я встигав ще передплатити якогось там Єсеніна чи Голсуорсі. І був повний порядок. Завжди знаходились громадяни, яким ставало чомусь дуже жарко, і я поступався їм своєю чергою на холодильник. Завжди траплявся сибарит, якому ліньки було ходите в кіно, і він спішив купити телевізор.

Не перевелися також шизофреніки-чоловіки, що неодмінно мусять зробити подарунок дружині наВосьме березня. Ті брали пральні машини…

Юрій Семенович пихнув сигареткою й зверхньо глянув на Станіслава Перунського:

– Мушу сказати, що цей заробіток непевний. У всякому разі, недовговічний. А що, як промисловість почне випускати більше цих різних цяцьок?! Якої ви тоді заспіваєте?

– Ай, боже мій! – недбало махнув рукою Перунський. – Велике діло! Ну, не буде черги, за хододильниками, так буде черга за якими-небудь спортивними малолітражними ракетопланчиками. Я знаю? Мало що вигадають інженери й техніки! Я знаю? Але річ не в тім. Річ у тім, що прижали, не дають дихнути. Міліція й ці різні дружинники (бачите, Черчик, я вже навіть не згадую про обехеес) взяли нас по всьому полю. Важко стало працювати. Не ті часи…

– А як же ви…

Та Станіслав Перунський знову не дав Черчикові докінчити, бо дуже не любив, коли хтось говорив, а йому, Перунському, доводилось мовчати.

– Як? Живу, не кашляю. Продаю слово.

– Що?

– Кажу ж вам, продаю слово.

Юрій Семенович трохи помовчав, а тоді з інтонаціями Окса (він усе життя заздрив Оксові й усе життя наслідував його) спитав:

– Ви що ж, поет? Чи радіодиктор? Скільки ж вам платять за слово?

Станіслав Перунський був закоханий у свою нову професію, тому він не вловив у цих словах іронії й серйозно відповів:

– За таксою.

Дізнатися, яка такса, Черчикові так і не вдалося, бо біля магазину з’явилася гарно одягнена дамочка й, закопиливши губку, почала розглядати у вітрині диван стилю «Цитадель блощиці». Диван, певно, не викликав у неї ентузіазму, бо губка закопилилася ще більше. Черчик всього цього не помітив, а якби й помітив, йому до того було дуже мало діла. Але Станіслав Перунський не залишився байдужим. Він став енергійним, як пуголовок у теплій калюжі, і якось підгвинтився до дамочки,

– Коли мадам цікавиться ризьким гарнітуром…

Далі вже нічого не було чути, бо Перунський узяв дамочку за ліктик і повів її за ріг, зовсім забувши, що на білому світі існує громадянин Юрій Семенович Черчик…

… – Я певен, що він сказав: «Окс – це старий кретин плюс шизофренік», – зауважив Самуїл Миронович, нарізаючи помідори й поливаючи їх олією.

– Ні, він сказав, що ви ідіот тире шизофренік, – не без задоволення уточнив Черчик, злий на Перунського, на Окса, на себе і на весь світ.

– Ну от. Я не. набагато помилився. Діапазоні фантазії у цього джентльмена невеликий. То вас, Черчик, цікавить, як він торгує словом? Я бачу по ваших очах, що вас це цікавить. І ще я бачу, що ви мали б охоту оволодіти його професією. Не трудіться. Для цього потрібен певний блат, а у вас його немає. Через продавців, через знайомих завмагів Перунський дізнається, де, коли й що будуть давати. Не безплатно, звичайно, але вже така традиція, що, коли йдеться про щось дефіцитне, всі кажуть не «продають», а «дають». Ну, а решту домислюйте самі. Перунський, так би мовити, продає оперативні відомості тим, хто бажає знати, де, що й коли даватимуть. Як бачите, слово – штука матеріальна. Його можна продавати, купувати, давати, брати, тримати, кидати на вітер. Беріть виделку. Дивіться, яка прелєсть. Ну й помідори цього року! Їжте й слухайте. Я розповім вам про слово.