Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

ВЕСНЯНИЙ ФЕЙЛЕТОН

З редакції мені подзвонили і попросили написати фейлетона. І щоб той фейлетон був неодмінно весняний.

Сів я та й задумався. Що його писати? Весною фейлетони не пишуться. Весною дуже гарно ліричні вірші пишуться, котрі про любов.

А я, по-перше, віршів писати не вмію, а, по-друге, редакції мабуть-таки фейлетон потрібний, бо про вірші мені нічого не казали. З другого боку, фейлетона мені не дуже хочеться писати. Мені мріяти хочеться… Весна ж!

І не став я фейлетона писати. Почав мріяти. Почав мріяти, про що мені доведеться фейлетони писати, ну, так років… ну, років через скількось там.

Приходжу, значить, у редакцію як завжди. Мені свіжі листи дають і кажуть:

– Подивіться, почитайте, може, який-небудь лист підкаже вам тему для фейлетона.

Беру, читаю перший-ліпший. Пишуть там таке: «Шановна редакціє! З глибоким обуренням повідомляємо тобі, що ракетобус ЛАЗ-101 на трасі Київ – Тараща вдруге на цьому тижні запізнився на 7,9 секунди. Куди дивляться керівники ракетобусного парку, і доки вони будуть розкрадати наш час? Обурені таращанці». А нижче 542 підписи.

Факт, дійсно, обурливий, і я відкладаю листа.

А тим часом читаю другого: «В нашому селі колишній священик колишньої церкви Тихін Христозреченський інсценізував відомий твір Нечуя Левицького «Афонський пройдисвіт» і поставив його з нашими драмгуртківцями на нашій клубній сцені. Спектакль пройшов з великим успіхом». Ну, це мені ні до чого, я тут нічим для фейлетона не поживлюся. Цей лист треба передати у відділ інформації, хай використають.

О, а цей лист вже не може фейлетоністові не згодитися:

«Дорога редакціє! Пише тобі молодь села Озеречко. У нашому клубі тричі на тиждень демонструються нові кінофільми, двічі на тиждень бувають лекції і двічі на тиждень спектаклі. Наш завклубом Грицько Культурчук зовсім забув про таку форму культмасової роботи, як танці під гармошку. І ще у нас одна скарга. Кінопрокат засипає нас найновішими фільмами. З одного боку, це ніби й добре, а з другого боку, нам хотілося б також по-дивитися фільм «Трактористи», або «Волга-Волга», або «Штепсель женить Тарапуньку».

Цього листа я відкладаю. Він вартий уваги. До фейлетона, може, діло й не дійде, але доведеться нагадати Грицькові Культурчукові про таку хорошу старовинну форму культмасової роботи, як танці під гармошку. Колись, правда, в клубах її переоцінювали, і вона була чи не єдиною формою культмасової роботи. Але й недооцінювати танці під гармошку теж не варто.

Ану, що ще цікавого пишуть? Так, так…

«Піонери нашого села, збираючи металолом, знайшли якийсь дивовижний предмет у вигляді покрученої мідної трубки. Дідусь Мефодій каже, що це деталь від так званого самогонного апарата, так званий змієвик. Ми б хотіли переконатися, чи дідусь Мефодій не помиляється. Дорога редакціє, до кого ти нам порадиш звернутися: до археологів чи до техніків?»

Так, так… Це для рубрики «Цікава знахідка». А нижче можна буде вмістити статтю вченого з поясненнями і коментарями.

Да-а… Мій улов фейлетоніста не той… не дуже густий. Але два останні листи, безперечно, мої.

Один з Білоцерківщини, а другий аж з-під Чорнобиля.

У першому пишуть: «Проперчіть добренько нашого тракториста Кирила Перечепу. Йому довірили найновітнішу техніку, а він робить огріхи, які місцями досягають від 3-х до 5-ти квадратних сантиметрів».

У другому скаржаться на Харитона Пролежбока. Щось прізвище знайоме. Почав читати, так і є: «Шановна редакціє! Колись ти не раз критикувала нашого Харитона, і критика таки допомогла. Чи не могла б ти покритикувати його з другого боку? Розумієш, за хорошу роботу колгосп преміював його путівкою на курорт, а він огинається, не хоче їхати. Каже: «Я ще попрацюю, хай інші їдуть».

І тільки-но я хотів сісти писати фейлетона про Харитона, як пригадав, що мені не те писати веліли. Від мене весняного фейлетона чекають, а весняний фейлетон у мене як на гріх не виходить.

Весною не фейлетони, весною вірші писати хочеться. Так що ви вже мені вибачайте. Я фейлетона іншим разом напишу. А зараз весна… Замріявся.

ХОЧУ БУТИ КОМЕНТАТОРОМ
пародія

Увага! Увага! Наші мікрофони встановлені на трибунах Центрального стадіону. Сьогодні ми транслюватимемо двадцять шосту зустріч між найстарішими футбольними колективами. В білих футболках виступають спортсмени «Урагану», в блакитних – футболісти «Метеора». З двадцяти п’яти зустрічей «Ураган» програв десять, стільки ж виграв «Метеор», п’ять зустрічей закінчилися внічию. Форварди «Метеора» 262 рази пробили по воротах своїх суперників і забили 85 голів, воротарі «Урагану» дістали з своїх воріт 72 м’ячі. Загальний вік команди «Метеор» 285 16 року, команда «Ураган» трохи молодша, загальний вік її гравців 276 ³/4 року. Зате загальна вага гравців «Урагану» дорівнює 859 кілограмам, в той час як метеорівці важать на чотири кілограми менше.

Зараз йде десята хвилина зустрічі. Ви бачите на екранах своїх телевізорів, як центральний захисник «Метеора» чітко відпасував своєму лівому крайньому, але м’яч чомусь потрапив до центрального нападаючого «Урагану».

Кілька слів про центрального захисника «Метеора» Віктора Ковбасюка. Це молодий перспективний спортсмен. Йому двадцять один рік… Але, пробачте, м’яч зараз у правого крайнього нападаючого «Метеора» Олега Копанчика! Він обігрує одного захисника, другого, виходить на штрафний, майданчик… Кілька слів про Олега Копанчика. Це молодий, перспективний спортсмен. Важить він 76 кіло, зріст Олега 1 метр 68 з половиною сантиметрів, півтора місяця тому у нього народилася друга дочка. Перед початком матчу я запитав у Олега… Але, пробачте, суддя чомусь вказує на середину поля. Ви чуєте, як галасують болільники! Гол! Але в чиї ворота влетів перший в сьогоднішній зустрічі м’яч? Зараз ми побачимо це на світловому табло. Так і є! М’яч у ворота «Метеора» забив центральний нападаючий «Урагану» Іван Петров. Іван Петров – ветеран ураганівців, йому вже двадцять вісім років. У минулому році, коли Іванові Петрову було двадцять сім років і він важив 78 кіло, Іван Петров забив у ворота суперників 18 м’ячів. Сьогоднішній м’яч– 19-й м’яч, забитий здібним нападаючим команди «Ураган».

Прошу пробачення, шановні товариші телеглядачі, зараз до нас приєднається велика група радіослухачів, і я мушу ввести їх у курс справи. Увага! Увага! Наші мікрофони встановлені (і т. д., див. з самого початку)…

До кінця першого тайма залишається три з половиною хвилини. Суддя чомусь знову вказує на середину поля. Зараз на світловому табло ми з вами прочитаємо, хто й кому забив гола.

Але не це головне, шановні товариші болільники! Головне, що зустріч проходить в теплій, дружній атмосфері… Прошу пробачення… Що там сталося? Суддя вказує, що Віктор Ковбасюк мусить покинути поле. Та-ак, ну судді, звичайно, видніше. До фінального свистка у цьому таймі залишається півтори хвилини. Я думаю використати ці півтори хвилини для того, щоб заглянути у турнірну-таблицю… Пробачте, що там таке? Суддя чомусь знову вказує на середину. Коли ж було забито третього м’яча і, головне, в чиї ворота? Ну, добре, розберемось після перерви. Зараз ми, шановні телеглядачі і радіослухачі, розстанемось з вами на 10–15 хвилин, щоб знову зустрітися після перерви. йдуть на спочинок футболісти, спочиньмо і ми з вами, товариші.

*

Увага! Увага! Наші мікрофони встановлені на трибунах Центрального стадіону. Через кілька хвилин тут почнеться другий тайм зустрічі між командами «Ураган» та «Метеор». Перший тайм, як вам вже відомо, закінчився з рахунком 2: 1 на користь… Пробачте, зараз гравці виходять на поле. Команда «Ураган» виступає в такому складі (йде перелік гравців). Як ви вже знаєте, вони грають у білих футболках. Команда «Метеор» – вони у блакитних футболках – виставила такий склад (йде перелік гравців).

Суддя свиснув, гра почалась. В перерві я зустрівся з тренером команди «Ураган», заслуженим тренером Гордієм Павловичем Офсайтоком. «Які перспективи у вашої команди в цьому сезоні?» – запитав я його. І Гордій Павлович мені люб’язно відповів: «Якщо «Вимпел» виграє у «Альбатроса» з рахунком 6:1, а «Альбатрос» зведе внічию зустріч з «Паровиком», який в свою чергу мусить програти «Маховику», тоді наша команда займе гідне місце в турнірній таблиці».

А поки що повернемось на поле. Зараз ви бачите, як Іван Петров сильним, гарматним ударом послав м’яч на південні трибуни.

Скільки ж залишилось до кінця зустрічі? Сорок сім секунд?! Суддя дивиться на секундомір… Піднімає вгору руки… Лунає фінальний свисток…

Отже, ця цікава зустріч закінчилась з рахунком 4: 2 на користь…

Пробачте, зараз ви бачите на своїх екранах, як капітани команд обмінюються рукостисканням. Команди покидають поле.

На все добре, товариші!

Передача була організована Центральною студією телебачення та редакцією спортивних вістей. Вів репортаж Микола Білкун.

ТРАВНЕВОГО ВЕЧОРА…

Коли поспішаєш, обов’язково щось трапляється. Так сталося й зі мною. Я поспішав на побачення, і раптом задзвонив телефон… Різко, пронизливо, як у диспетчерській пожежної команди. Це дзвонив мій племінник Андрій, йому шість років, і мене, свого рідного дядька, він використовує як Велику Радянську Енциклопедію або спеціальний довідник. Тільки позавчора ми виясняли з ним питання, хто сильніший: акула чи крокодил, і ось йому знову потрібна консультація.

– Дядю Юро! – дзвенить у трубці його голос.

– Ну, чого тобі? Говори швидше, мені ніколи.

– Я швидко. Дядю Юро! А яка ракета сильніша: та, що довга і тонка, чи та, що куца і товста?

– Гм… Як тобі сказати? Є міжконтинентальні, а є ближньої дії…

– Дядю Юро, а я планету бачив!

– Ти був у планетарії? Ну, добре, добре, мені ніколи…

– Ні, я не був у планетарії. Ми з татком були на демонстрації. Спочатку стомилися, у нас боліли ноги, а потім татко посадив мене на плечі, і було дуже добре все видно, і у нас уже більше не боліли ноги…

– Ну, добре, добре. Передай привіт таткові.

– А татка нема. Він з мамою пішов у гості до дядька Кузьми, А бабуся дивиться по телевізору дітям до шістнадцяти, а мені не можна… А мені скучно… Дядю Юро, а салют сьогодні буде?

– Буде, буде. Ну, будь здоров! Мені ніколи, дитино, поспішаю.

Я вже хочу покласти трубку, але це не так легко зробити, коли Андрієві скучно і він хоче поговорити;

– Дядю Юро, а планету несли хлопці в різних формах. Були і в українській, і в негрській, і в кавказькій…

І хоч як я поспішав, але це повідомлення мене зацікавило.

– В яких формах? Що ти там, Андрійку, фантазуєш?

– І зовсім не фантазую. Ну, в таких формах. Та хіба ви не знаєте? Ну, українська – то це так: штани широкі сині, і чоботи червоні, і сорочки вишиті, а негрська – це як негри ходять, такі халати з широкими рукавами і смугасті, а кавказькі – то це шапки волохаті, як у тьоті Ели, і на пальті патрони з обох боків, і ще різні форми… І кубинські, і і російські…

– А-а-а! Це хлопці були в національних костюмах.

– У костюмах були ми з татком. Татко сьогодні новий костюм одягнув і я. А хлопці планету несли. У формах різних. А планета – це як глобус, тільки як м’яч великий. Я думав, що м’яч, а татко сказав, що то планета… А ще перед тим ішли солдати… У-у-у, дядю Юро! Якби ви бачили. Раз-два, раз-два. І машини їхали. І музика грала.

Музикантів було, мабуть, з тисячу. Дядю Юро, дядю Юро, а може бути тисяча музикантів?

– Може, може…

– А барабанів було! То барабанів була тисяча, а музикантів було десять тисяч, а може, й двадцять. А труби були які! Ех, коли б ви бачили, які були труби.

– Андрюшо, я дуже поспішаю, ніколи мені…

– Але ж ви не бачили, які були труби. От коли б ви побачили. Були такі, що навіть більші за мамину пральну машину. Мамина пральна машина вся в тій трубі заховається. Тільки труби жовті, а пральна машина біла. Дядю Юро, а з чого роблять ті труби!

– Андрюшо, я тобі іншим разом розповім. Я запізнююсь…

– А правда, їх роблять із золота? А Петько не вірить. Я кажу з золота, а він не вірить. А ще голубів несли. Великих таких, білих. Дівчата несли. Вони теж були у формах. А живі голуби теж летіли. їх хлопці випустили. І вони полетіли, полетіли… А один сів на ракету. Сів і сидить. І зовсім не боїться. Дядю Юро, дядю Юро!

– Андрюшо, Андрюшо, іншим разом. Я дуже поспішаю.

– Ну, добре. Я піду на балкон. Салют буду дивитися. Скоро салют. А з вашого балкона буде видно салют?

– Буде, буде! Ну, прощавай!

І я поклав трубку і побіг. Бо я поспішав на побачення.

І хоч було зовсім мало часу і я міг запізнитися, але на Андрія я не сердився. Мені було весело… Мабуть, тому, що був чудесний травневий вечір… І тому, що хлопці у різних «формах» міцно тримали у своїх руках планету…

І тому, що голуби літали і жоден з них не боявся сісти на ракету,

І ще тому, що труби були з золота. І було тисячу барабанів. І ще тому, що, може, дуже скоро патрони залишаться тільки на кавказьких «пальтах». Золотисті, дерев’яні патрони…

І ще тому, що гримнув залп…

І ще тому, що це був залп мирний, залп салюту. І в небі запалали сотні червоних, зелених, золотих ракет. І несли ці ракети людям радість.

І ще, мабуть, тому, що мене чекали. І ще тому…

Та хіба мало чому було радіти травневого вечора…

ПРИНЦИПОВИЙ

Ну, нарешті Бек Гарнер достукався! Скільки дірок зробив він у черепах, скільком барменам повипускав бебехи, скільки доларів повигрібав із сейфів і нарешті прийшов до свого логічного кінця. Впіймали. Посадили. Судили.

Сам винен. Зарвався. Не погоджував свої дії з поліцією, минулого тижня обіграв у клубі в карти самого шерифа, втратив обережність і почуття міри.

Арешт не дуже схвилював і налякав Бека. Зрештою він був не новачком і розумів, що кожна професія має свої незручності. Та вже сидячи за гратами, Бек Гарнер зробив останню і невиправну помилку: почав торгуватися з адвокатами. Бека і раніше вважали принциповим джентльменом, а тут він підніс свою принциповість на небувалу висоту. І даремно. Бо самому ж йому довелося падати з тієї висоти. І падати так близько від електричного стільця, що… Словом, Бек Гарнер чухав тепер свіжовиголене тім’я, і це єдине, що йому залишилося робити. Надій на порятунок не було ніяких. Прохання про помилування губернатор штату відхилив, про що Бекові повідомили, і віддали його в руки поки що перукаря. Перукар, вправно орудуючи бритвою, зробив у Бека на голові маленькин аеродром, з якого Бекова душа мала стартувати і пекло. Це був кінець. Бека чекала не дуже зручна, але добротно зроблена мебля під назвою електричний стілець. Єдиною його втіхою було те, що адвокати так і не поживилися. Але ви самі розумієте, що зараз Бек не дуже втішався навіть цим фактом.

…Бека взяли під руки двоє полісменів і повели. Стілець був готовий прийняти його в свої обійми. Один з полісменів почав натягати гумову рукавицю, другий розбирав упряж, якою збирався примотузовувати Бека до стільця. Біля дверей кублились журналісти.

– Не сяду, – раптом зробив заяву для преси Бек Гарнер.

– Сядеш, голубчику, – спокійно зауважив полісмен, пораючись біля стільця.

– Принципово не сяду!

Журналісти застрочили у блокнотах.

– Сідай, голубе, ніколи нам з тобою воловодитись. Ти у нас не один.

– На цей стілець я. не сяду! – вперся Бек.

– Незручно? Мулько? Ти, може, збираєшся на ньому сидіти до вечора? Не турбуйся, ми тебе обслужимо, як старого знайомого, в одну мить.

– Я вже сказав, що на цей стілець я не сяду.

– Джек Хантер теж казав, що не сяде. Сів… І ти сядеш.

– Не сяду. І саме тому, що сів Джек! – І тут хвиля натхнення підхопила Бека на свій гребінь і понесла, і понесла його!

– Джентльмени, будьте свідками, – патетично вигукував Бек, звертаючись до представників преси, – будьте свідками, як паплюжать громадянські права, честь і гідність білої людини. Може здатися, що ми з вами живемо десь у Вашінгтоні, а не на благословенному Півдні? Всі ви добре знаєте, ким був Джек Хантер. Невже ви хочете, щоб я сів на цей стілець після того, як на ньому сидів негр?!

Бек Гарнер зробив величну паузу і обвів усіх поглядом переможця. Стало тихо, тихо. Полісмени випросталися, один з них почав знімати гумову рукавицю. А Бека Гарнера вже несло:

– Коли ми заходимо у ресторан, то твердо переконані, що до нас не підсяде чорний, коли ми сідаємо в автобус, ми знаємо, на які місця сідати нам, і знаємо, де сядуть негри, коли ми… Та що там говорити! Я не хочу бути посібником червоних і лити воду на млин тих добродіїв, які вимагають громадянських прав для негрів. Бек Гарнер може сісти на електричний стілець і може вмерти, але Бек Гарнер сяде на стілець для білих і помре на стільці для білих.

Журналісти кинулись до телефонів.

– Що ж, джентльмени, – скромно звернувся Бек до полісменів, – порушуйте закони штату, ламайте традиції, але добровільно я на цей стілець не сяду.

Тепер почухали потилиці полісмени. Вони опинились у скрутному становищі. У жодного з них не піднялася рука штовхнути білу людину туди, де перед цим сидів негр. Хоч би те місце було електричним стільцем. До того ж вони знали, що журналісти, як сороки, за годину роздзвонять про цей випадок по всьому штату. Можна вскочити в страшну халепу і в результаті зайняти чергу за супом для безробітних.

– Поспішати нікуди, – сказав старший з полісменів, – ходімо, голубе, поки що в камеру.

*

Увечері про все доповідали губернаторові штату.

– Може, буде доцільно поставити два стільці: для чорних і для білих? – вніс свою пропозицію секретар губернатора.

– Це давно слід було зробити. Але щодо цього, – губернатор вказав пальцем на портрет Бека Гарнера, що прикрашав собою першу сторінку газети, – то його доведеться помилувати. Читайте пресу: не можемо ми садовити на електричний стілець окрасу штату і найпринциповішого білого джентльмена, який виступив на захист наших законів і традицій.

Губернатор посміхнувся і потер руки:

– Світла голова у цього Бека Гарнера. Коли він не поскупиться на адвокатів, дехто матиме гідного конкурента на політичній арені.

НЕДОПИСАНИЙ РОЗДІЛ

Двоє сиділи на пагорбку і, мабуть, збиралися снідати! Один з них був високий, худий, немолодий вже, другий – молодший, низенький і опасистий. Білий кінь, худий, як драбина, і сіренький ослик трохи поодаль щипали суху і жорстку, наче щітка, сіро-зелену траву.

Внизу, під пагорбком, звивалася сіра дорога вздовж платанових і тополиних гаїв. Пекло сонце…

Низенький, опасистий подорожній, мабуть що, надаремно нишпорив в порожній шкіряній торбі, і ніздрі його роздувалися надаремно.

– Зараз не завадило б, – сказав він, – кілька бокадільо з добрячим шматком вареної шинки і гарним куснем манчезького сиру…

Його супутник, певне, був байдужим до гастрономічних втіх. Він просто сказав;

– Блаженні часи і блаженний той вік, який стародавні називали золотим, і не тому, що золото, яке в наш залізний вік являє собою таку цінність, діставалось тоді людям задарма, а тому, що люди тоді не знали двох слів: твоє і моє. В ті благословенні часи все було спільне. Для того, щоб прохарчуватися…

Але йому не вдалося закінчити фразу. Наче з-під землі виринула перед подорожніми фігура в шкіряній шапці, у мундирі, з карабіном за плечима. Фігура ревнула:

– Documentos, senoros![1]1
  Документи, панове! (Ісп).


[Закрыть]

Низенький, опасистий якось відразу зробився ще нижчим і відразу ж опинився в тіні. Зате його супутник став на рівні ноги і тепер дивився на поліцая ніби з другого поверху.

– Йдіть своєю дорогою, сеньйор, – похмуро сказав він, – немає у нас ніяких документів, та й не потрібні вони нам. Нас знає весь світ і без документів.

– А-а-а, комуністичні агітатори! – вереснув поліцай, знімаючи з плеча карабін. – Значить, у вас немає документів? Я так і думав. Зараз ви підете зі мною. Я чув, які розмови ви тут вели. Я чув ваші комуністичні розмови про «твоє-моє» та про те, що колись все було спільним. Коли це колись? Це ще до того, як владу взяв у свої міцні руки наш

– Слухайте, сеньйор, – уже не приховуючи свого роздратування, продовжував високий, – ви мені набридли. Було б великою честю для вас, коли б я в інший спосіб розтлумачив вам, хто ми такі. Таких, як ви, належить бити кийком, яким поганяють дурних і ледащих мулів. До того ж це мусять робити люди нижчого звання. Мандрівному рицареві належить битися тільки з рицарем, а не з такою брудною свинею, як ви. Невже ви досі не впізнали мандрівного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського і його вірного зброєносця Санчо Панса? Що ж до слів, які ви назвали комуністичною пропагандою, то ви можете їх прочитати на сторінках одинадцятого розділу моєї біографії, написаної сеньйором Сервантесом…

– А-а… цей… комуніст, – перебив мандрівного рицаря поліцай, – у всякому разі їх превосходйтельство Ернесто Хіменес Кавальєро[2]2
  Ернесто Хіменес Кавальєро – один з ідеологів іспанського фашизму.


[Закрыть] назвав вашого Сервантеса «предтечею комунізму» і зажадав вигнання «Дон-Кіхота» як твору, що підриває віру в справжню Іспанію, бога і кесаря.

І тут, може, вперше за багато століть Дон-Кіхот забув, що він рицар Печального образу, і розсміявся. Розсміявся весело, дзвінко, щиро:

– Ха-ха-ха! Ти чуєш, Санчо! Віру в справжню Іспанію… Він говорить про віру і про Іспанію! Що знаєш ти про Іспанію, син свині і слимака? Геть, з дороги!

І Дон-Кіхот дістав з піхов свій меч. Поліцай схопився за карабін. Але Дон-Кіхот, стиснувши обома руками меч, з такою люттю вдарив ним поліцая по голові, що, не дивлячись на шкіряну шапку, тому здалося, ніби на нього впала гора. Кров полилася в нього з рота, з носа, з вух, він похитнувся і впав на дорогу.

…Коли вони від’їхали від того місця добру милю, Санчо Панса сказав:

– Ось що я вам скажу, сеньйор: не завадило б нам заховатися в якій-небудь церкві. Коли нагряне Святе братство і знайдуть того, нас з вами обов’язково схоплять. А поки ми вийдемо на свободу, у нас, слово честі, очі на лоба вилізуть.

Помовч, – сказав Дон-Кіхот. – Де ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря притягали до суду за кровопролиття, та ще й за таке кровопролиття?

Якийсь час вони їхали мовчки. Тишу порушив сам Дон-Кіхот:

– А втім, може, ти й маєш рацію, Санчо. Хіба вони, теперішні правителі Іспанії, мають хоч найменшу уяву про те, що таке рицарство, совість, честь? Колись я воював з вітряками… А зараз я б з такою насолодою проткнув би оцей герб злого духа! – І Дон-Кіхот вказав своїм списом на велетенську рекламу «Вева Соса-Соlа»[3]3
  «Пийте кока-кола» (ісп.).


[Закрыть], що іржаво-оранжевою плямою виділялася на фоні соковитої зелені фігових садів.

Санчо Панса тільки головою похитав:

– Оливкову олію, сеньйор, бони вже нас відівчили їсти. Вся Іспанія їсть їхню соєву олію, а наша оливкова олія пливе за океан. Тепер вони хочуть відівчити нас пити добрий каталонський сидр. Недарма зараз вся Іспанія сумно жартує, що скоро вони чавитимуть для нас вино із своєї сої. Ні-і, що б там не говорили, а я б не відмовився зараз від доброго кусня манчезького сиру і добрячого кухля каталонського сидру.

– Потерпи, потерпи, Санчо…

– Що робити, сеньйор, коли терпець вривається…

– Де ж взяти зараз сиру, вина, коли наступила ніч. Дивись, над Іспанією ніч…

І справді, поки вони їхали і розмовляли, на землю впала ніч. Але так пустинно і дико було кругом, що вони їхали і їхали вперед.

– Пам’ятаєте, сеньйор, ви обіцяли подарувати мені острів.

– Ти хочеш сказати, що я не дотримав свого слова, Санчо?

– Ні, я не до того веду. Я хочу сказати, що немає зараз на іспанській землі жодного острівця, де іспанець був би господарем. Ви бачили, сеньйор, сьогодні, коли ми їхали повз оливковий гайок… Там… там стояли чужі солдати. А за гаєм, просто в небо, стирчали їхні велетенські списи. Вони кололи іспанське небо.

– Я бачив, Санчо. Недовго їм колоти іспанське небо. Прийде час, почекаймо до ранку. Прийде час… І мій старий меч на що-небудь згодиться. Недарма вони так бояться сеньйора Сервантеса, недарма вони хочуть нас з тобою вигнати з Іспанії. Але прийде час, і не один острівець – вся Іспанія буде твоєю. Ти віриш мені, Санчо?

– Я вірю вам, сеньйор…