Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Новела про того, що все міг

Окс розгладив папірець з двома адресами – Хоминою домашньою й заводською і сховав у коробочку від цигарок, яка правила йому за сейф. Там зберігалися квитанції, довідки й інша документація. ПотІм він подивився поверх окулярів на Черчика і сказав:

– Я не маю честі бути знайомим з громадянином Шилом, але мені здається, що у цього джентльмена в коліні більше розуму, ніж у вас в голові.

Черчик скипів:

– Доки ви будете робити з мене ідіота?

– Прошу вибачити. Коли б я мав змогу щось робити з вас, то робив би, у всякому разі, не ідіота.

А молодого джентльмена Хому Шила поважаю тому, що він, як і я, як Осадчий і ще багато хто, давно зрозумів, що суспільству набридло з нами воловодитись. Ми зрозуміли, що суспільство стає все сердитішим і сердитішим, і дуже вчасно сказали! «Ша, ми більше не будемо. Ми будемо хороші». І що ж? Ми додержуємо свого слова. Ми віддаємо і собі звіт у тому, що суспільство може все, а ми можемо тільки те, що можемо.

А от один мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, думав, що він може все. Він міг дров’яний сарай у Хацапетівці обміняти на трикімнатну з телефоном квартиру в Києві. Міг сувій марлі продати за ціною найдорожчого англійського бостону! Міг, не сходячи з місця, роздобути карельську березу, тут-таки обміняти її на сухумські мандарини, а мандарини – на дунайського оселедця, щоб розпродати його й на виручені гроші накупити скатів для, автомашини «Волга». А потім на цих скатах заробити так, що сама «Волга» діставалась йому за дурняк.

Боже мій, чого він тільки не міг! Міг довести, що особняк, збудований з краденої цегли (скромний двоповерховий особнячок, чотириста метрів корисної площі), подарувала йому покійна тітонька, яка одержувала двадцять три карбованці пенсії на місяць. Довести, а коли треба, обвести, а коли вигідно, то ще й підвести й підкласти… Свиню, звичайно, Отакий був у мене знайомий – Аркадій Юхимович Станіольський. Він міг все. Не міг він тільки зупинитися. А суспільство могло ще більше – воно його зупинило. Але сила інерції у Аркадія Юхимовича і була така велика, що, коли молодий міліціонер його до автомобіля з подовжньою червоною смугою, Станіольський не втримався і сказав: «Синок, синок, який у тебе неважний пасок, а ти молодий і хлопець, синок, тобі женитися треба. Я можу дістати тобі класний пасок». Та мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, глибоко помилявся: він уже нічого не міг.

На цьому сьогодні поставимо крапку, Черчик. Між іншим, завтра мине останній день. І шанований мною дільничний міліціонер уже проявляє до вашої персони цілком законний інтерес.

*

…– Ні, Юрчику, з мене досить. Мені страшенно обридло тремтіти, коли до мене підходить мужчина в синій формі й кашкеті з червоним околишем.

– Але хіба ця робота для тебе, Риточко? Ти ж така женщина, така женщина…

– А чому? Робота як робота. Колись я садила і розводила квіти. І тепер теж. Колись для себе, тепер для всіх.

– Ну-у, квіти! Хіба я не знаю, що квіти були так, про людське око. За квіти ніхто не садовить…

– Досить про це. Мені обридло. Розкажи про себе. Де ти? Що ти? З ким ти? Як тобі сказати… Де ж мені бути, коли ти тут?

– Ну, не плети дурниць. Доки ти мене не зубрів, доти певне, й не згадав, що я живу на білому світі.

– Але ж ти знаєш, що я тебе завжди любив…

– Любив ти не мене. Любив, коли інші мужчини оглядались, а вів мене під руку ти. Любив, коли всі в ресторані замовкали, як ми з тобою входили! туди…

– Ресторан тут ні до чого. Я сто років не був у ресторані. І, знаєш, смішно, але зараз я не маю] змоги повести тебе навіть до студентської їдальні,

– Тоді я тебе поведу…

– Ні. Ти знаєш, Рито, що Юрій Черчик ніколи не був котом. Він ніколи не пив за рахунок інших. Навіть мужчин. А ти жінка…

– Не бійся, я не збираюся вести тебе в ресторан. Я тепер теж не така багата. Підемо он у те кафе-кондитерську. Там чудове глісе. Я, можливо, вип’ю молочного коктейлю, а тобі безпремінно візьму сто грам коньяку. Ти ж, мабуть, сто років не пив коньяку?

– Не пив. Сто років…

– Ну, то чого ж ти стоїш, як вкопаний? Ходімо. Ходімо! Там поговоримо про все, про все. І як тобі жити далі, і як бути… Добре? Ну, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи? Добре?

– Ходімо, там буде видно…

Новела про мільйонера, який став чистильником взуття

– З літератури, Черчик, відомо, що Америка (я маю на увазі США, а не Гондурас) класична країна мільйонерів. Причому особливо багато їх у минулому були моїми колегами, вони виходили з дружної сім’ї чистильників взуття. Почитавши мемуари колишніх чистильників, можна прийти до висновку, що в Америці стати мільйонером простіше, ніж у нас – членом Товариства захисту природи. Як ви мали змогу переконатися, в мене цей процес відбувався трохи інакше. Спочатку я був мільйонером, а потім став чистильником. Моїх мемуарів ніхто не прочитає, бо їх практично нема. Ви мій єдиний читач, і я дуже вам вдячний. Спасибі за увагу, як кажуть промовці, закінчуючи лекцію про дружбу, любов і товаришування.

Так от, слухайте, Черчик, мою першу й останню пораду. З цього я почав і цим я закінчую. Треба просто жити. Жити просто й розумно. Треба заробляти свій хліб і думати не про завтрашній день, а про вперед – про те, як воно далі буде. І ніколи, ні за яких обставин не сподівайтесь, що хтось щось вам подарує, вибачить некрасиві діла так собі, за гарні очі. Це ще доведеться заробити – і, скажу вам, буде важче, ніж украсти гроші.

Думали ви коли-небудь, Черчик, про те, що мільйонер позбавлений звання людини? Він залишається десь поза людьми. І я був ним. Одні мені заздрими, більшість зневажала, а деякі ловили. Але ніхто не міг стати зі мною поруч, поспівчувати мені, просто простягти руку, просто помовчати. О-о, це страшно, Черчик! Гадаєте, що тоді мені хтось позичив би хоч копійку? Ні, я трохи не так сказав. Мені дали б не копійку, дали б і сто тисяч, але в надії злупити з мене двісті. А це так відразливо і так страшно!

Вам, може, здається, що я «зав’язав», за образним висловом Хоми Шила, тільки тому, що мені остогидло шалатися по тюрмах і колоніях? Так, і це!

Але не це головне. Більше за все мені остогидло бути поза людьми. І я перестав бути мільйонером і але став людиною. Мені допомогли стати… Мені давали строки, мене вчили, я опирався. О-о, я розумію, це звучить парадоксально, та ви, Черчик, це згодом зрозумієте. Вас уже й тепер тягне до людей! але ви ще трохи опираєтесь. Не опирайтесь… Ви більш як удвічі молодший від мене, і у вас є всі можливості не наробити моїх дурниць. Вам треба! одружитися. З Ритою. Так-так, ви одружитеся з нею.

– Чому ви так думаєте?

– Я не думаю, я певен. Куди вам діватися? А Рита? Я її знаю. Вона вже третю весну садить квіти на привокзальній площі. І доглядає їх. А восени викопує. А до того? У неї було поламане, покалічене життя, але вона молода й розумна, і все вже починає гоїтися, зростатися. У неї були гроші й туалети, й п’янке вино, але щастя й любові у неї не було. І ви мусите дати їй це, Черчик, бо колись ви із такі, як ви, обікрали її. А вона дасть щастя вам. Жінки, які зголодніли за щастям, можуть його дати так багато! Ну, досить. Пора кінчати розмови. Нате вам адресу, яку так люб’язно запропонував громадянин Хома Шило, й завтра зранку… Беріть, беріть, ховайте у внутрішню кишеню, щоб не загубити.

Ну, на добраніч. А-ха-ха-хо-хо-хо! Старість не радість. Втім, яка там ніч? Бачите, вже розвиднюється. Всю ніч протеревенили. Що ж, у такому разі – доброго ранку, Юрію Семеновичу!

КОЛЕГІАЛЬН РЕП'ЯХИ
Гуморески

«ПОЛОВИНЧИКИ»

Є поняття, речі, предмети, назви простіші і зрозуміліші за таблицю множення. От, наприклад, «хуліган», чи, скажімо, «п’яниця», чи «прогульник», чи «ледар», чи «бюрократ», чи «стиляга». Просто і зрозуміло.

Хуліган – це коли кулаки вдвічі більші за голову. Голова не дуже велика. Саме така, щоб мали де розміститися дві-три гулі та кілька синців, залишених на згадку від побратима по професії. Зуби щербаті, очі маленькі, чуб великий і спадає на очі так, що вони стають ще менші. Сорочка смугаста, гудзиків на ній нема. На руці виколений якір. До речі, жоден хуліган ніколи на флоті не служив і води боїться, як вогню. Певне, через це хулігани навіть не вмиваються.

Або п’яниця. Його можна змалювати ще скупішими рисами. М’ятий піджачок, кепочка, червоний ніс у вигляді помідора і обов’язково пляшка горілки в руках або в кишені.

Прогульник – тип не такий яскравий. Це збірний тип. З похмілля боліла голова – прогуляв.

За хуліганство дали п’ятнадцять діб – прогуляв (з мітлою по вулицях).

Зате ледар! Найчастіше ледар зображується на лоні природи. У холодку. Або на печі. І з ложкою.

Він червонопикий, з заплилими очицями. Штани на пузі не сходяться.

У зображенні бюрократа художніх засобів маємо більше. Тут можна і про табличку на дверях згадати, яка повідомляє, що прийому нема, тут можна і телефонів з десяток на стіл в його кабінеті поставити, і стільки ж авторучок чи олівців устромити йому в кишеню.

А поняття «стиляга» вам і немовля розшифрує. Це – коли вузькі рожеві чи блакитні штанці, гостроносі черевики, льоля, пошита з друкарської макулатури, на голові, як у дурного на хаті, на носі темні окуляри, на підборідді вовна, що править за бороду.

Все це ще півбіди. А ціла біда в тому, що сірої мозкової речовини у нього малувато. І та замішана на іноземних модах та іноземних джазах. Думки ж далі танцюльок не сягають.

Такі поняття, такі назви, такий у них вигляд.

Але знову ж таки – знаєте, скільки їх? Процент їх визначити не берусь. Велика цифра буде! Тільки… з нулями попереду. А за 10–20 років і самої цифри не стане, од неї нулі залишаться. Але залишаються «половинчики». І їх, на превеликий жаль, набагато більше, хоча мороки з ними буде значно менше. Хочете знати, хто такі «половинчики»? Будь ласка.

Це ті, що не типові і на вищезгадані поняття не схожі, і котрих ви зустрічаєте, і руку їм подаєте, і за столом з ними сидите, і навіть дружите з ними,

І навіть, навіть… закохуєтесь у них. От які «половинчики». Вони не яскраві. Їх розгледіти важко, а зобразити ще важче.

Живе на світі хороша-хороша дівчина. Гарна, молода, одягається гарно, з смаком, рок-н-ролла не танцює, зачіску «я у мамы дурочка» не носить… Є й товариш у неї… Вузьких штанів він не носить. Терпіти їх не може. Загалом хороший хлопець. А коли чорний кіт йому перебіжить дорогу, то хороший хлопець далі не піде, а тридесятим кварталом обійде «небезпечну» зону. Таке виходить: вузьких штанів знати не хоче, а в голові у нього вузькувато.

Дівчина теж… Рок-н-ролла не танцює, а бабусині романси бриньчить на гітарі, а пасьянс «Могила Наполеона» на картах розкидає, а до ворожки бігає, а «Вы прекрасны, точно роза, только разница одна – роза вянет от мороза, ваша прелесть – никогда» в альбом подрузі пише. Вузьке і безбарвне коло її міщанських інтересів.

Вони «половинчики», Одна половина хороша, а другу, як у ломбард, сміливо можна здати в сатиру.

Він – передовик. Хороший, щирий, мрійливий, розумний. Словом, такий, яким уявляють собі драматурги найпозитивнішого героя. Він мрійник, і в нього золоті руки, він трішки поет і центр нападу заводської футбольної команди, він… Словом, він хлопець з великої літери. І цілком зрозуміло, що його спочатку обирають секретарем комітету комсомолу, а там, дивись, він уже і в райкомі комсомолу працює.

І думаєте, він став бюрократом? Думаєте, він одірвався від мас? Думаєте, у нього години прийому? Думаєте, він забув старих друзів? Нічого подібного! Але він уже ніколи не скине випрасувані штанці і ніколи у спортивних трусах не вийде на футбольне поле чи на бігову доріжку. Він уже ніколи не вислухає вас, а… «заслухає». Він не вкаже на вашу помилку щиро, по-дружньому, ні, він «поставить питання», він «розгляне» вашу поведінку.

Бо він – «половинчик». Одна половина хороша, а де друга взялася – чорти її батька знають.

Якось редакція одержала листа. Автор його – молодий шофер. Ось суть листа: «Шановна редакція! Чи не могла б ти поперчити начальство нашого гаража? У воротях нашої автобази стирчить штир, і ми часто протикаємо шини, а начальство заходів не вживає». Сучасна молода людина! Молодець! Він уболіває за народне добро, йому шкода державних шин, він не пошкодував часу, щоб сісти і написати до редакції листа! Але взяти лопату і викопати той клятий штир чи забити його молотком далі в землю… Ні, до цього він додуматися не зміг. Це не входить в його обов’язки.

Бо він – «половинчик». Одна половина хороша, а друга аж пищить, у фейлетон проситься.

Ваш друг – не прогульник. Він не прогуляв жодного дня. Він хороший хлопець, і руки в нього теж золоті. Він тільки трохи на роботу спізнюється. Він трохи неорганізований. Він «перекури» любить. Він і з обідньої перерви пізніше всіх повертається… так хвилин на… надцять. А так він нічого. У три гуртки записаний. На репетицію він теж запізнюється. А взагалі… І членські внески сплачує акуратно. Він жодного дня не прогуляв. Запізнюється тільки…

Він – «половинчик».

У нашого знайомого прямий, рівний ніс. На помідор не схожий ні формою, ні кольором. Півлітра горілки не відтягає кишеню його піджака… Загалом він хороший, роботящий, веселий, дотепний, щирий. До речі, він жодного разу не потрапляв до витверезника. Скажіть йому, що він «п’яниця»!

Ого! Він не п’яниця, він… жертва «традиції». «Традиції», авторами якої були стародавні п’яниці.

Він любить «примочувати». Він примочує аванс, зарплату, нову зубну щітку, зустріч і проводи, події сумні і радісні. Він п'є на Миколи-зимнього і на День танкіста. Але не до непритомності… Він загалом хороший хлопець – коли вип’є, не бешкетує, а лізе цілуватися. Він – «половинчик». Одна половина хороша, а про другу говорити боляче.

Весела, молода компанія прийшла після роботи в клуб. Компанія трохи занадто гомінлива. Не бійтеся їх. Це хороші хлопці. Це роботящі хлопці. Вони вам ніс не роз’юшать, молодих дерев вони теж не ламають, до перехожих не чіпляються. Але часом з їхніх рожевих юнацьких уст зриваються такі словечка…

Ой, як не хочеться про них писати! Бо загалом це хороші хлопці, наші хлопці, роботящі хлопці. І таке… Оті вигуки, ті словечка! Ну, як вони не в’яжуться з їхніми славними трудовими ділами.

Ні, не будемо більше про них говорити. Вони і самі, той… Вони самі з головами. Давайте краще всі разом, скільки нас є, вдаримо по «половинчиках». Хто чим може! Хто працею чесною, хто прикладом власним, хто словом дошкульним.

ГУМАНІСТ

Його можна бачити скрізь. Виловлюють гицелі бродячих псів, а він, з’явившись наче з-під землі, починає скиглити:

– Це негуманно! Собачка теж жити хоче. Собачка, можна сказати, друг людини, а ви її так…

Фінал такого втручання примітивний: собачого вболівальника везуть на пастерівський пункт, де йому роблять щеплення від сказу. Бачите, вийшло так, що собачка не осягнула високих душевних поривань свого благодійника і хапнула його за литку.

Додому він повертається трамваєм. У трамваї відбуваються маленькі дебати з приводу того, що молодик з вусиками-вістряками під носом не хоче поступитися своїм місцем бабусі.

Почухуючи живіт, куди йому нещодавно зсадили протисказову сиворотку, наш знайомий подає репліку:

– І чого ви причепилися до дитини? Ви ж бачите, що тут написано: «Місця для дітей»!

На зупинці молодик дає нашому знайомому по потилиці так, що капелюх налазить йому на носа, і каже:

– Ти, пахан, не лізь не в своє діло! Дитина! Подумаєш, дитина. У мене, може, в самого діти є.

Уже біля самого дому наш знайомий встигав стати свідком малоестетичної сцени. Двоє міліціонерів намагаються підняти з тротуару п’яндигу, який вмощується спати.

– Куди ви його? Ви ж бачите, він трошки напідпитку, А ви його за руки… Не можна так. Він людина. Ну, буває, ну, випив…

Він довго умовляє міліціонерів, і ті, зрештою, махнувши на все рукою, йдуть собі. П’яндига зводиться навкарачки, потім намагається стати вертикально. Тут він помічає свого рятівника;

– А, керя! Ти-и ч-чого тут ш-шляєшся? Н-ну, випив, н-ну, а тобі яке д-діло? З-за твої? А в-в мор-р-ду хочеш?

Ні, рятівник у морду не хоче. Він встигає шмигонути в під’їзд. А п’яндига, будьте певні, піде далі, і мажете не сумніватися, таки знайде того, хто «хоче в морду».

Що ж до рятівника, то він сидить удома на дивані й, очікуючи, поки жінка зготує вечерю, читає газету. Губи у нього кривляться болісною гримасою.

– Ну от, знову. Судять. Судять людину. І яку людину! Солідний такий товариш, а його судять. Учора він на машині їздив, а сьогодні його судять. Ти чуєш, Машо, це просто жах! А в нього жінка, дітки, напевне, є… Його ж отак узяли і судять. Це ж, значить, посадять і, мабуть, надовго посадять.

– А за що судять?

– Ну, розумієш, розтрата, якісь там хабарі, якісь валютні операції, не в тім справа! Судять живу людину, ти постав себе на його місце. Вчора він так, як ось я, сидів на дивані, а сьогодні його судять, і він буде в тюрмі на нарах сидіти і сонечка не побачить. Як це негуманно!

– Але ж я хабарів не беру, чому ж я мушу ставити себе на його місце?

– А-а, не в тім справа. Я про те, що до людини треба по-людському ставитися. Ну, помилився, ну, взяв хабара, ну, виклич його, ну, винеси йому догану, зрештою. А то судити! Ні, це негуманно!..

…На товариському суді він бере слово першим.

– Товариші! Все вірно, все правильно. Іван Гаврилович пиячить і зобижає жінку й дітей. Правильно? Правильно. Але чи цілком правильно? Ми заглянули, так би мовити, з одного боку. Але давайте заглянемо з другого боку! По-людяному заглянемо, по-людському! А може, це він з горя п’є? А може, не він жінку і дітей, а його жінка й діти зобижають? Може таке бути? Може! Правильно? Правильно? Людина Іван Гаврилович чи не людина? Людина! І людина великої душі! Тож давайте вчинимо з ним по-людськи! Подивіться на нього, як він страждає!

Іван Гаврилович і справді страждає: перед початком товариського суду він не встиг похмелитися й тепер нетерпляче чекає, коли закінчиться вся ця катавасія.

По всьому видно, що закінчиться вона швидко і для Івана Гавриловича дуже приємно: в залі завжди знайдеться два-три «гуманісти», вони його врятують.

…На профспілкових зборах наш знайомий виступає так:

– Що, Петро Кирилович провалив роботу? Ну, добре, ну, провалив. То що ж, ми повинні з нього шкіру знімати? Ну, наробив помилок. А для чого робляться помилки? Помилки, шановні товариші, робляться для того, щоб на них вчитися. То що ж виходить? Ми знімемо Петра Кириловича, а на його помилках хтось інший буде вчитися? То що, по-вашому, це буде справедливо? Ні, це буде і не справедливо, і не по-людськи, і, головне, це буде негуманно!

…У народному суді завжди знайдеться такий «гуманіст». Він з шкіри лізтиме, щоб узяти на поруки злодія-рецидивіста, якого судять сьомий раз. А потім, коли в темному провулку з «гуманіста» скинуть пальто, він починає скаржитись на працівників міліції.

Але скрізь і завжди він знайде виправдання людським вчинкам, які практично неможливо виправдати.

…Я дописав фейлетона до цього місця і замислився. Думаю собі: може, ще прикладів навести чи вже досить?

Може, кінцівку таку пошукати, щоб редактор, читаючи фейлетона, реготав до гикавки? Коли заходить один знайомий. Такі знайомі мають звичку зайти саме тоді, коли менш усього потрібні.

– Пишете?

– Та пишу.

– Фейлетона, мабуть?

– Та фейлетона, бодай би його не писати.

– Можна глянути?

– Та гляньте. Він, правда, ще не закінчений…

– Нічого, нічого. Я сторіночку пробіжу. Страх, як люблю фейлетони, знаєте…

Пробіг він сторіночку, пробіг другу. Скривився.

– Що, не подобається?

– Як вам сказати?.. Бачите… скажіть, а та людина, про яку ви пишете, себе впізнає?

– Мусить впізнати, для чого ж тоді фейлетона писати?

– М-да? А ви гадаєте, їй буде приємно?

– Яка вже там приємність, коли фейлетон… Фейлетон – де не поздоровлення з днем ангела.

– От бачите. Він все ж таки людина, хоч і помиляється….

І далі пішла нудота години на дві… Даремно я доводив, що наш справжній, радянський гуманізм] не має нічого спільного з цією слизотою. Даремно я переконував, що такі «гуманісти» більше шкодять тим, за кого заступаються, ніж допомагають… Даремно.

Знайомий мій доводив протилежне. Він зіпсував мені настрій та й пішов. Так я й не придумав і смішного кінця. А з другого боку подумаєш, що тут смішного?

А ВКУСИТИ ТРЕБА…

Не можна сказати, щоб Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець з великою радістю виконували свої обов’язки. Навпаки, вони не раділи. І, чесно кажучи, дорогі товариші, вони дуже добре робили, що не раділи. Радіти не було чого. Ніхто не зміг би їм закинути, що вони несумлінно ставляться до своєї роботи. Навпаки! Вони вміли працювати і працювали, як то пишуть в газетах, з комсомольським вогником. Працювали і не раділи. Просто-таки з великим нетерпінням чекали того благословенного часу, коли їхня робота не буде потрібна нікому, а комітет комсомолу демобілізує їх.

Знаєте, де вони працювали? Вони– це значить: Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець, – були творчим колективом. Більше того, вони були редколегією заводських «Вікон сатири». Толя був редактором, Галя писала вірші, Ігор малював карикатури. Толя добре редагував, Галя вміла віршувати (два її вірші вже друкувалися в заводській багатотиражці), а Ігор малював такі карикатури, Що їх боялися навіть ті, хто нічого і нікого не боявся.

Боронь боже подумати, що оця могутня творча трійця без радості виконувала свої обов’язки тільки тому, що боялася постраждати за критику. Ні, цього могутня трійця не боялася, бо то була дуже смілива і принципова трійця. Але їм всім трьом: і Толі, і Галі, і Ігорю було дуже неприємно, що серед комсомольців трапляються такі, котрим доводиться потім виглядати з «Вікон сатири». І вони всі з великим нетерпінням чекали того часу, коли з їх «Вікон» ніхто не буде виглядати, бо ні про і кого не доведеться ні карикатур малювати, ні віршиків ущипливих писати.

Був той час не за горами. А поки що…

Поки що всі троє сиділи і обговорювали, як мають «Вікна сатири» реагувати на вибрик Петра Бігуна. Петька Бігун коника встругнув. І треба сказати, ніхто не сподівався, що він коника встругне. Бо Петька Бігун був хорошим виробничником, і, взагалі, ніяких таких «художеств» за ним не водилось. А тут раптом така неприємність. Десь напився, з кимось побився, на роботу запізнився і приніс під оком сливовидну гулю.

Дуже Ігореві не хотілося те робити, але він вже розводив відповідних кольорів фарби і прикидав, як та гуля виглядатиме на папері.

Галя шукала риму до слова «бешкетник».

Толя міцно потер лоба і сказав:

– А знаєте що? Я придумав. Поки що зупинимо творчий процес. Давайте побалакаємо з Ген-кою Слизюком. Вони ж друзі – нерозлийвода. Більш детально з’ясуємо фабулу справи, як кажуть юристи. Генка Слизюк може вилляти відро світла на цю справу.

І члени редколегії погодилися з своїм редактором. Запросили до редакції Гену Слизюка.

І от Гена Слизюк стоїть перед ними. З ноги на ногу переминається. І в руках кепочку мне.

– Та я, власне…

– Сідай і давай по порядку. Ви ж з Петром дружили…

– Та я…

– Не хвилюйся за нього, вішати ми його не будемо. Ти розкажи все по порядку, як це було. Ти ж був при тому?

– Та я був, але я не той…

– Ну як же ти міг друга не стримати?

– Та я… та він мені не дуже, щоб так друг…

– Як то так? І ліжка ваші в гуртожитку поруч, і станки в цеху поруч, і ви один без одного години прожити не можете.

– Можемо,

– Що – можете?

– Прожити можемо. То так… То хлопці вигадали, що ми дружимо.

– Кому ж ти брешеш! – не стримався Ігор.

А Толя постукав олівцем по столу, підкреслюючи цим, що Ігор взяв неправильний для працівника редакції тон.

– І зовсім я не брешу. Я з цим п’яницею і бешкетником знатися більше не хочу!

Але ж ти дружив з ним! – добивалася Галя. Генка Слизюк низько опустив голову:

– Ну, дружив…

– Чому ж ти дружив з п’яницею і бешкетником?

– А він… а я… а він тоді не пив.

– А тепер часто п’є?

– Та ні…

– Чого ж ти з ним дружити не хочеш?

Х-ха, дружи з ним! Хіба на хороших людей карикатури будуть малювати? Раз ви його у «Вікна сатири», то він…

– Звідкіля ж ти знаєш, що ми його… ну, карикатурою, значить, прореагуємо на його поведінку?

– Еге, хіба я дурний!..

– Невже ж Петька Бігун такий бешкетник?

– Еге, ви його ще не знаєте!

– А ти знаєш? Коли ж він іще пиячив?

– А в суботу.

– Ну, то про це ми знаємо. А ще коли?

Потяглася нудна пауза. Противна для членів редколегії і страшна для Генки Слизюка.

– Ну, коли ж, коли?

– Ви й мене хочете намалювати? Тільки попереджаю, я скаржитись буду. Я до самого парторга дійду. Я всім доведу, що Петька мені не друг. Знать його не знаю і знати не хочу. П’яниця мені не друг.

– А коли на Дошку пошани чіпляли Петьків портрет, був він тоді твоїм другом?

Знову масною плямою розповзлася противна… пауза.

– Чого ви від мене хочете?

– Ти розкажи нам, що за хлопець цей Петька?

– Поганий хлопець.

– Чому ж поганий?

– На хорошого карикатуру не намалюють.

– Ніхто ще не збирається малювати. Ми просто хочемо вияснити…

– А що тут виясняти? Малюйте і все. А я… а мені дайте спокій. Я вашого Петька знати не знаю.

Я оце йшов до коменданта гуртожитку, хочу домовитись, щоб мене в іншу кімнату перевели. Не можу я дихати одним повітрям з цим, як його… Бігуном. Він отруює повітря парами алкоголю.

– Хіба він так часто п’є?

– Та ні…

– Коли ж він отруював повітря?

– А в суботу…

– Тьху! – знову не витримав Ігор.

І знову Толя легенько постукав олівцем по столу.

– То я можу йти? – буркнув Генка, ні на кого не дивлячись і беручись за клямку.

– Стривай, – простягла до нього руки Галя, ніби хотіла і зупинити його, і витягти з його душі щось хороше.

– Ну, чого?

– Нічого, йди.

І він пішов. Навіть чемно попрощався. Коли його відпустили з богом, він став дуже ввічливим.

Він пішов. А вони залишилися і довго мовчали.

Нарешті Ігор сказав:

– Я б його намалював!

– Кого? – запитав редактор.

– Генку цього, Слизюка… Замість Петра…

І знову втретє запанувало мовчання. І всі троє думали про одне.

– М-м-м… – протяг Толя, – воно звичайно. Де-факто… А де-юре? Він хороший виробничник. Він член багатьох гуртків, він акуратно сплачує внески, він ніколи нікуди не запізнюється, він… Ну, словом, його ні з якого боку не вкусиш…

Вони помовчали ще трохи. Потім Толя пішов дзвонити по телефону. Ігор розводив фарби, а Галя вперто шукала риму до слова «бешкетник»…