Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

ЯК ТРИВОГА, ТО ДО БОГА

– Що? В газетах лають? Треба піти. Значить, – класний фільм. У нас лають, значить, там хвалять. Там теж не дураки сидять. Там, брат ти мой, теж знають толк в мистецтві. Культура, традиції, брат ти мой! Як фільм? Та-а… Переживательний. Не так, щоб так, але дуже. Ми ще до таких фільмів не доросли, а там хвалять. Там знають, що хвалити і за що хвалити. Я маю індивідуальний підхід до цього фільму, і ви мою індивідуальність не чіпайте. Да-да-да. Не ті часи.

Пора, брат ти мой, вчитися шанувати індивідуальність. У них як? У них, брат ти мой, все це дуже просто. Захотів з президентом про те про се побалакати – валяй прямо в кабінет, Да-да-да. Без всякого бюрократизму. Заходиш: привіт-привіт, тут тобі кава, тут тобі коктейль, ноги на стіл і розмовляй хоч до вечора. Да. Мені один розповідав. Там це запросто.

От про коктейль згадав, і самому випити захотілося. Підемо. Тільки хіба у нас коктейль? Помиї. От там коктейль, так коктейль. П’єш і хочеться.

Я сам, правда, не пив, мені один розповідав: коньяки, арманьяки. Нам коньяку. Алло, гарсон… Ви І не гарсон? Ол-райт. Хай буде не гарсон, аби коньяк. Бачив? Він не гарсон. Він офіціант. А там, брат ти мой, всі гарсони. Там порядок. Це називається кафе. Харчевня це, а не кафе. От у них – кафе. Да-а…

Картинок понавішували. Допотопні картинки… От у них картинки в кафе. Клас! Тут тобі сюрреїалізм, тут тобі ташизм, тут тобі… Всякі є. Мені один показував, в їхньому журналі надруковані, Там, брат ти мой, треба мати голову на плечах, щоб розібратися, що намальовано. Там, брат ти мой, таке намальовано, що ой-йой-ой. Здорово намальовано. А може, я хочу саме такого живопису! Може, моя індивідуальність саме такого живопису вимагає! Може, в мене душа горить!..

Хелло, бой… Ви не бой? Все одно. Ще по двісті коньяку. Бачив? Він не бой. А там, у них, всі, брат ти мой, бої. Там порядок. О, музика заграла. Ха! Хіба це музика? Це якийсь похоронний марш, а не музика. От у них музика! Мені один подарував пластинку. Да-да-да. У-у-у, брат ти мой, музика! Волосся дибки, по черепу наче молотом гуп-гуп, по шкірі наче шкрябачкою дер-дер, м-м-м! Мрія! А може, моїй індивідуальності саме такої музики не вистачає!

Індивідуальність, брат ти мой, велика штука. Давай, брат, вип’ємо за індивідуальність. Хеллоу, стюард! Ви не стюард? Все одно. Нам ще по сто п’ятдесят. Досить? Не досить, не досить, я сам знаю, коли досить.

Бачиш, він не стюард! А там всі стюарди, Я т-там н-ніколи не досить. Кафе….А може, я в иьому кафе вірша захочу написати… Раптом моїй індивідуальності захочеться. У них порядок. Захотів вірша написати, гукнув боя чи гарсона, він тобі чорнильний прибор пре, папір – пиши. І які вірші, брат ти мой, пишуть, які вірші! Мені один розповідав… Хіба у нас є такі вірші? Да-а. Ну, будьмо. С-скільки з нас? Н-на… Р-решту візьми собі. Н-на чай. Н-не хочеш? Як хочеш. А т-там всі беруть. К-культура. Як ми п-підемо? А о-отак-о навпростець. Що? Автобуси, т-трамваї. Ч-чхать моя ін-ди-ди-ди-відуальність хотіла на них: Я так і піду. По-подумаєш! З одного боку к-кусок з-залізяки, а з другого ін-ди-ди-ди-відуальність. Я п-пішов…

Ой… ой… 6й. Де я? У швидкій, допомозі? Ой, що ж це таке? Ой, ой, ойі Перелом? Доктор, докторі Давайте рентген! Давайте шини, пеніциліни!.. Гіпс давайте!.. Та швидше повертайтеся. Що це вам – капіталізм?.. У нас, слава богу, соціалізм, у нас, слава богу, кожен трудящий має право на безплатне лікування. Це вам не в Америці. Швидше, швидше. У-у-у, гарсони нещасні!..

ДЕБЮТ

Наш голова колгоспу, Андрій Пилипович, не те щоб скупий, а, так би мовити, економний. Купив колгосп інструменти для духового оркестру, а з оркестром щось не витанцьовувалось.

– Перше, що інструменти нові, попсувати хлопці можуть, а друге, що на капельмейстера витрачати трудодні доведеться, – чухав тім’я Андрій Пилипович.

Парторг наш, Онисько Савич, сміявся:

– Ти, Пилиповичу, завжди причину знайдеш.

А голова розводив руками і вперто стояв на своєму:

– Знову ж таки, кого-небудь з хлопців треба посилати на курси капельмейстерів у область.

– То й що ж?.. – підхоплював Онисько Савич. – При обласному Будинку народної творчості є такі курси.

– От бачиш, а тут збирання скоро, кожні робочі руки наче золото. Буде тобі музика, як врожай вчасно не зберемо!

І хто його знає, як довго б вони дискутували, коли б у селі раптом не з’явився Гринів Кость. Мі цього Костя різні чутки ходили. З села він давно поїхав. Ще тоді, коли, по правді сказати, хліб важко зароблявся, а трудодень занадто легкий був. Але давно ті часи минули, а стежки Костя щось не повертали до рідного села. Люди розповідали, що він у місті сорок різних робіт змінив, а сорок перша робота аж до ресторану завела – на довгій трубі грав. А сорок другої роботи у нього не було: коли його з ресторанного оркестру витурили, він став, як то кажуть, нетрудовим елементом, або, як по-новому, то дармоїдом чи тунеядцем.

Спробував був женитися. Але жінка не дурна була – відразу ж Костя розкусила і в потилицю вигнала. Тут вже міліція до Костя кожуха вивернула і такі слова сказала: «Або ти, чоловіче, роби, або буде тобі, чоловіче, дуже погано!» Ну, само собою, Костеві не хотілося, щоб йому було дуже погано, і він втік в село.

Так от цей самий Кость Гринів прийшов до Андрія Пилиповича та й каже:

– Я вам оркестр оборудую і нічого за це не візьму, бо я сознательний, і все це зроблю на громадських началах!

Такі слова дуже зворушили нашого голову, і він пообіцяв, що з свого боку колгосп не зобидить Костя, – коли що треба буде, в конторі завше випишуть.

Не можна сказати, що вся ця розмова Ониськові Савичу дуже сподобалась, але він промовчав, щоб побачити, що ж воно далі буде.

А Кость швидко-швидко почав оркестр оборудувати. Хлопців зійшлося чимало. Мишко Сидорчук захотів грати на корнеті-а-пістоні, Демко – на альті, я – на тромбоні, Кирило – на басі-геліконі (ох, і здоровецька ж труба!), Василь Копанчук – на флейті, другий Василь – на кларнеті, а Сашкові (він найменший з нашої компанії) дістався барабан.

Скликав нас всіх Кость до клубу і втяв вступну лекцію:

– Ну, от що, хлопці. Це коли б який-небудь інтелігентик з вами почав займатися, то ви грати б тільки через рік почали. А в мене ви за тиждень навчитесь. Чому? Я вам скажу. Тому, що інтелігентики-чистоплюйчики завше з нот починають. Ноти цілий рік жують. А я вам маю сказати, що ноти справжньому музикантові тільки заважають.

Це було щось нове. Але Кость нас запевнив, що він своє діло кріпко знає, і ми заспокоїлись. І почав нас Кость вчити за пальцевою системою. Раз-два: тру-ту-ту! – натисни пальцями де треба, три-чотири, пальці відпусти і дуй: тру-ту-ту! без пальців. А Сашко малий в барабан: гуп-гуп!

Взялись ми вчити польку-кокетку і похоронний марш. Паралельно: сьогодні польку-кокетку, завтра похоронний марш. Або навпаки. Кость нам пояснив, що така його система. Система контрастів. Коли чергувати веселу й сумну музику, вона краще запам’ятовується.

Як би там не було, навчилися ми швидко.

І польки-кокетки навчилися, і похоронного маршу. Хотілося вчити ще щось, хоч би той краков’як або туш, щоб на зборах заграти, коли кращих людей преміюють, але Кость сказав, що нам тепер потрібний дебют. В своєму селі виступати не дозволив: Засоромитесь і почнете з ритму збиватися.

Пішли ми в сусіднє село Зелені Липки і ніби ненароком на весілля потрапили. Грали польку-кокетку мало не до ранку. Так дули в труби, аж губи посиніли. А поїли нас, а частували нас, а дякували нам!

Коли вранці додому поверталися, Кость підморгнув хлопцям:

– Ну, як дебют?

А Демко з перепою не розшолопав та й бовкнув, як у дзвони:

– Що значить, де б’ють? Це не де б’ють, а де частують!

Посміялися ми, прийшли додому, полягали спати. Того дня на роботу не пішли. В суботу Кость нас знову збирає.

– Сьогодні знову дебют. В Сухій Балці. Тільки цього разу на похоронах. «Жмурика» одного поховати треба.

Це нас не так втішило, але «жмурика» поховали, грали справно. На поминках нас частували теж, і назад ми поверталися ніби не з похорон, а з весілля.

З того дня й повелось. Як не весілля, то «жмурик», як не «жмурик», то весілля. Деяким хлопцям ще почало подобатись: частують хоч на весіллі, хоч на похоронах. І так розсобачились, що ходили тільки від «жмурика» до «жмурика», з весілля на весілля. На роботу майже перестали ходити. Вже гастролювали в сусідньому районі. Кілометрів за тридцять від нашого села.

Більшість хлопців ремствувати почали: що це, мовляв, за наука, за півроку вивчили польку-кокетку та похоронний марш і волочимось по весіллях та парастасах як цигани.

І хто його знає, чим би всі ці наші гастролі скінчилися, коли б не одна пригода.

Повів нас Кость до чергового «жмурика» в село Карапутинці. «Жмуриком» була бабуся, теща одного тракториста. І тракторист хотів її з музикою поховати. Кажуть, хороша дуже була теща, показова. А трактористова жінка вперлася: з попом! Мама, мовляв, віруюча була. Тракторист кричить, що він атеїст, а жінка на своєму стоїть.

Прибули ми у двір до тракториста, а майже слідом за нами піп прибіг. І ви не дивіться, що той піп миршавенький був, накинувся він на нашого Костя, як кібець на курку. Накинувся, почав трусити його, як грушу, і примовляти зовсім не божественні слова:

– Ах ти, паразит такий! Та хіба ж ти не знаєш, що я раніше прийшов? Ти хочеш конкуренцію розводити?..

А Кость його хвать за петельки:

– Ну, ну, розводь тут мені опіум для народу! Заявляю офіціально, що бога нема!

І тут, як на біду, у малого Сашка зірвався барабан з паска, покотився, підкотився ззаду до попа – дуц! Злетів піп з копит. Що тут піднялося! Вибіг з хати хазяїн та й до Костя:

– Я вам, як чесним, гроші заплатив, а ви хуліганите?

– Які гроші? – кинулись ми.

– А такі гроші, мальовані! Двадцять п’ять карбованців, як льоду, віддав я вашому капельмейстерові. А ви не музиканти, а хулігани!

Тут нам відразу все ясно стало – от вони, дебюти! От чому Кость на «громадських оркестром керував! От чому ми тільки похоронний марш та польку-кокетку вивчили.

Василь Копанчук не стерпів та Костя флейтою по голові, а піп тим часом Сашка лупцює. Хоч піп і миршавий, а жилавий, і бачимо ми, що Сашкові непереливки. Ледве розтягли ми їх. Сашко сльози по очах розмазує і кричить:

– Дебют, дебют! Тепер я знаю, де б’ють і за що б'ють! Дурнів і в церкві б’ють!

І ну Костя барабанною палицею по спині молотити.

…Міліція нас розвела і до себе повела.

А що потім було, і згадувати не хочеться. Підвела Андрія Пилиповича заощадливість там, де не треба.

Словом, я завтра на курси капельмейстерів їду, а Кость Гринів ще в міліції сидить…

ПРОКАТНИЙ ЕНТУЗІАСТ

Він навіть не зайшов, а якось пропхався в нашу установу.

Поява його була несподіваною, бо такого громадянина за півкілометра від залізниці рідко коли й побачиш.

Громадянинові можна було дати і дев’ятнадцять, і сорок п’ять років. Бувають такі обтічні обличчя, на яких час не залишає ніяких слідів. Громадянин ступив крок вперед і, кашлянувши в рукав, бадьоро промовив:

– Вам ентузіаст потрібен?

Ну, хто, коли і де відмовлявся від ентузіастів? Він добре знає, що ентузіасти потрібні скрізь, усім і завжди. Гість, видно, і не чекав іншої відповіді.

– Угу. Значить, так. Мої умови. Зараз ви мене берете на роботу. Платите за місяць зарплату… Ні. краще за два місяці. Потім ви мене преміюєте місячним окладом… Можна, звичайно, і двомісячним, і але це вже на вашій совісті. Після цього я одержую! характеристику, підйомні і… будь ласка! Я в ваших руках, поїду, куди накажете, і буду проявляти ентузіазм!

– Е-е-е… Це добре, коли є ентузіазм, але яка у вас спеціальність, пробачте?

– Як це – яка? Я ж вам ясно сказав, я – е-нту-з-і-а-ст! Зрозуміло? Ну, кажіть толком, потрібен я вам чи ні? Мене і в іншому місці візьмуть. Професія у мене рідкісна… Ходова…

По наших очах він побачив, що ми знову ні дідька лисого не второпали, і його аж зло взяло.

– Теж мені інтелігенція! (Більшого презирства в це слово годі було вкласти!) Самі ж, мабуть, не поїдете ні на село, ні на цілину, ні на комсомольські будови чи ще куди-небудь. У вас ентузіазму не вистачить, кишка тонка. От і мушу за вас їздити. Дайте мені карту, от дайте мені карту, і я ткну пальцем, заплющивши очі, а, розплющивши, скажу вам, що точно був у цьому місці. І не тільки скажу, але й документи покажу. Алтай – давай! Волгоград – будь ласка! Крайня Північ – скільки завгодно. Тепер на село можу замість першого-ліпшого з вас. І майте на увазі, ще не було випадку, щоб я підвів організацію, яка мене з ентузіазмом провела…

Ми мовчали, приголомшені його «ентузіазмом».

– Ну, то як? Не хочете за два місяці зарплату платити? Ну, бог з вами. Давайте за один. Я не який-небудь ділок. Я більше заради справи.

Йому сказали, що тільки вчора двоє наших товаришів за власним бажанням поїхали на село, а його ми зараз із тріском спустимо вниз. Він навіть не образився. Обличчя його відразу ж набрало діловитого вигляду;

– Диваки! Морочили голову стільки часу. Могли б мені відразу сказати, що у вас свої ентузіасти є, А я б за цей час іншу контору підшукав…

Ми порадили йому пошукати вчорашнього дня, але він пішов із посмішкою на обличчі. Так посміхаються тільки дуже самовпевнені люди…

Ми посміялися з нього, та через кілька днів він сміявся з нас. Сміявся прямо у вічі з газетної сторінки, Там було групове фото молодих ентузіастів, що їдуть на село, і в першому ряду стояв він. Стояв і переможно посміхався.

Ми більше не сміялися.

Хтось все-таки клюнув на нього.

НАОЧНА АГІТАЦІЯ

Ну хто не скаже, і я не буду казати, що голова Задолинської райради Карпо Сергійович Грець шкодував грошей на ремонт шляхів у своєму районі.

Словом, фонди спускались як слід.

І ніхто не скаже, і я не буду казати, що начальніник автошосдору Михайло Прокопович Бринь ті фонди не використовував або, висловлюючись точною мовою бухгалтерських звітів, – не освоював фондів.

Мало сказати – використовував, тих фондів йому чомусь завжди не вистачало.

Але знову ж таки ніхто не скаже, і я не буду казати, що в Задолинському районі були найкращі шляхи. Більше того, шофери такими словами лаяли Бриня і весь його апарат, що я тих слів вголос не скажу і ви їх не скажете.

А ще як поблизу стоятимуть жінки або учні молодших класів.

Залишається подумати, що Михайло Прокопович Бринь ті всі фонди, себто ті всі гроші, котрі щедрою рукою відпускає йому Карпо Сергійович Грець, цвиндрить або гірше того – привласнює.

Можна подумати, що Бринь за ті гроші собі дім спорудив або автомашину купив.

Але я цього не скажу, і ніхто цього не скаже. Більше того, кожен скаже і я скажу, що всі ті гроші, всі до останньої копієчки Бринь вкладає в шляхи-дороги.

А шофери його лають, а машини по дорогах Задолинського району ламаються, і нема цьому ні кінця ні краю, як нема ні кінця ні краю степовим дорогам.

Сам райцентр лежить трошки оддалік від ас фальтового шосе, так кілометрів за двадцять. Від шосе до райцентру– грейдер, або, як шофери кажуть, «горейдер». Але Михайло Прокопович не дуже прислухається до того, що шофери кажуть. Шоферам вічно не догодиш. От, наприклад, на межі району, саме на тому місці, де «горейдер» відходить від асфальтового шосе, стараннями Михайла Прокоповича зведено арку. Кам’яну, із шлакоблоків. І візерунками з усіх боків її вже так обцяцьковано, і написано (що там написано – викарбувано!) на ній, в який саме район в’їздять шофери… Арка трохи нижча за Тріумфальну і трохи вужча за Бранденбурзькі ворота. В жодному районі такої нема, а шофери бурчать: краще б, мовляв, грейдер отой відремонтував.

Ніколи не догодиш моїй бабці! Дорога від райцентру казкова. Зліва подивишся – стенди, справа– плакати, а дороговказів різних скільки! «За 50 м вибоїна! Будь уважний!», «Місток на ремонті! Об’їзд 8 км!» Ех, які капітальні дороговкази, як гарно пофарбовані, як художньо оформлені! Не цінують цього шофери…

А стенди які! А плакати! Ось цей, наприклад. Цим Михайло Прокопович найбільше пишається.

«Алкоголізм – ворог аварій!» Художньо намальована синя пляшка розбивається об зелений грузовик. А ліворуч художньо виконане панно: «Дороги нашого району в далекому минулому і близькому майбутньому». Картини олійними фарбами намальовані (спеціально художника з Києва командирували – ох, і торгувався ж він, той художник, ну, як справжній майстер!), а шофери цього не цінують.

Це панно найдорожче Бриневі: скільки воно грошей злизало, на ремонт доріг відпущених, – один бог знає! Бринь тоді ледь-ледь догану не схопив за перевитрати, але чого не зробиш для того, щоб шляхи в твоєму районі були найкращими!

Метрів за двісті інше по-мистеньки оформлене панно розповідає історію району… Це гірше. Картинок менше (Бринь став обережнішим) і літерами дрібнішими списане, але ідеологічно витримане.

Трохи далі, після того, як проїдеш глибочезну вибоїну, прямо-таки скульптурний дороговказ: «Найближча майстерня – 2 км!».

Праворуч від цього дороговказу на великому стенді (дошки дубові, вічні) вимальовані зобов’язання, взяті районом. Стендові вже п’ять років, а він як новенький.

А ще трохи далі спеціальний знак, якого ви не знайдете в жодних правилах вуличного руху. Автор цього знака сам Михайло Прокопович. Поставці він знак біля широченної баюри… На жовтому намальований чорним віл. І палець вказує ліворуч, а нижче цифра – 4 км. Вскочив у баюру, забуксував, – не бігай сюди й туди, не виглядай зустрічних машин, а йди точно туди, куди палець вказує. Через чотири кілометри буде ферма, там і тобі дадуть волів і витягуй на здоров’ячко машину.

Ну хто ще, де ще так піклується про шоферів, як робить це Михайло Прокопович Бринь? А воші чомусь не цінували його піклувань і лаяли Бриня такими словами, котрих ні я, ні ви голосно не скажемо, особливо, коли поруч стоятимуть жінки або і діти молодшого шкільного віку.

Тими словами лаяв його (але тихенько, в душі, щоб начальство не почуло) й шофер Карпа Сергійовича Греця – Петя, коли віз обох (Греця і Бриня) з області додому.

Віз, віз, та й влетів у ту баюру, біля якої гарної намальований дорожній знак стояв.

Петя вперед, Петя назад, Петя на всі швидкості по черзі натискує, грязюка вище знака летить, грязюка вже Карпові Сергійовичу всі окуляри заляпала, а машину зісподу ніби хто зубами за передній міст тримає.

Плюнув Петя і пішов 4 км у той бік, куди чорний палець на жовтому фоні вказував.

А Карпо Сергійович і Михайло Прокопович теж з машини вилізли, щоб трохи ноги розім’яти. Михайло Прокопович не втрачав доброго гумору, бо трапилась хороша нагода показати зблизька всю свою наочну агітацію. Раніше все так виходило, що начальство на повному газі повз неї проскакувало і не могло віддати належного Бриневим трудам. А тепер така хороша нагода трапилась.

Що ж до Карпа Сергійовича, то він тільки сопів і був похмурий, як хмара, що облягла небо на обрії.

– Це що? – запитав він, гублячи в багні калошу.

– Це? Це, так би мовити, шляхи району в далекому минулому і найближчому майбутньому…

Карпо Сергійович прочитав все, що на стенді було написано, і рушив далі. Михайло Прокопович йшов за ним, і щаслива посмішка грала на його вустах. Він мав змогу показати товар лицем.

– А це що?

– Це? Це заклик до шоферів, щоб знищували хом’яків.

– Що ж вони, колесами їх будуть давити, чи як?

– Нащо колесами? Буває, машина зупиниться в полі, зіпсується, то шофер може, значить, брати відерце і йти в поле…

– Відерце, значить? Так, так…

Ознайомившись з інструкцією, як нищити хом’яків, Грець рушив далі, а Бринь йшов поруч тепер як екскурсовод і давав пояснення.

– Це агітплакат «Алкоголізм – ворог аварій!» А це заклик до шоферів здавати пусту скляну тару. Це дороговказ – «До найближчої майстерні – 2 км». Це художні плакати: «Вирощуйте цитрину– це дасть нам більше вітаміну» та «Знищуючи комарів, віддавайте перевагу малярійним».

Так вони йшли, йшли і вийшли на пагорок, з якого вже було видно райцентр. Карпо Сергійович незчувся, як загубив другу калошу.

– Ех, Карпе Сергійовичу, – замріяно сказав Бринь, – коли б мені кошти, хіба б я таку наочну агітацію розвів…

Карпо Сергійович мовчав, і це не сподобалось Бриневі.

Вони почали спускатися з пагорочка.

– Ну, от що, – хрипким голосом почав Грець, – давно мені казали, давно мене агітували, що пора тебе з роботи знімати і до бісового батька, а я ще вагався. Тепер наочно бачу. Сам загітував мене. Подавай завтра заяву за власним бажанням, і щоб я тебе наочно більше не бачив.

Михайло Прокопович ображено шморгнув носом.

– Ну да, – сказав він, – коли б фонди були, коли б фарби не розпливалися, та коли б не поскупилися і бригаду художників з Києва виписали, так було б все в порядку, а так… А так ясно… А так невістка винна…

Грець його не слухав. Він думав, як пояснити дружині факт зникнення абсолютно нових калош…