Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

КОЛЕГІАЛЬНІ РЕП’ЯХИ

Хай тому у роті язик колом стане, хто скаже, що Юхим Петрович Галайтюк, голова колгоспу «Червоний світанок», недбайливий хазяїн. Встає Юхим Петрович раніше од усіх і лягає спати аж тоді, коли по селу і собаки гавкати перестають: потомилися, сплять. А діла у колгоспі не дуже щоб той… Неважнецькі діла.

І чого б ото воно, скажіть на милість божу, так все складалося невдатно? Юхим Петрович такий ретельний господар, а дня йому не вистачає, і багато, ой багато справ за день так і не вирішаться. А Юхим Петрович хазяїн, і хай тому у роті язик колом стане, хто скаже, що Юхим Петрович не хазяїн.

Сатирикам часто закидають, що бони таких, як Юхим Петрович, критикують. Мовляв, чого до чоловіка прискіпалися: не ледар, не п’яниця, не бюрократ, не грубіян, не хапуга, а ви про нього пишете.

Він трудяга з трудяг, а би його у сатиру.

Що трудяга то трудяга – слів немає, а от… доводиться у сатиру.

….Вранці Юхим Петрович на фермі.

– Ганю, доцю, як ти оце бідона миєш? Хто ж так бідона миє? А ти так, і отак, і ще отак.

І стоїть Юхим Петрович півгодини, а коли й хвилин сорок, щоб персонально простежити, як Галя бідони миє.

Тоді до Гриця:

– Грицю, синку, дивись он у Еміра у хвості скільки реп’яхів. Повичищав би ти, а то просто страм дивитися!

І поки Гриць у Еміра з хвоста реп’яхи вищипуватиме, Юхим Петрович поруч стоятиме і простежить, щоб Гриць все, до останнього реп’яшка, вищипав.

Дивись, години дві-три і як корова язиком злизала. А в конторі колгоспу зоотехнік з агрономом нервують, Юхима Петровича очікують, там стільки тих ділов невирішених лежить, ну, гора суща! Але Юхим Петрович у контору ще не скоро потрапить. Він з дідом Явтухом розмову має.. Дід Явтух віз бочку води, а колеса рип-рип, рип-рип. Не стерпів Юхим Петрович, зупинив діда Явтуха:

– Діду, діду, стійте!

– Га?

– Стійте, кажу!

– Ага!

– Та чи у нас колгосп такий бідний, що вже коломазі не вистачає, чи вам колеса змазати ніколи!

– Га?

– Колеса, кажу, треба змазувати, риплять дуже.

– А-а-а, я не чую, вони мені не заважають. Юхим Петрович рукою не махне (і правильно зробить, бо колеса таки треба змащувати) і тут на місці прочитає дідові Явтухові докладну лекцію про сучасні методи змащення коліс. Ще й прикладів наведе чималенько. Для доброго діла часу не шкода.

А як знайде Юхим Петрович на дорозі заколісника, то не заспокоїться доти, доки не розшукає того, хто заколісника згубив. Хазяїн, одне слово, хазяїн.

Я оце якось при зустрічі сказав йому:

– Юхиме Петровичу, людина ви шанована всіма. І як по правді сказати, то і я вам симпатизую. Тільки скажіть ви мені, для чого у вас в колгоспі бригадири, ланкові, завідуючі фермами, ковалі, механізатори, агрономи, рільники? Які в них обов’язки?

– Як то? – не зрозумів він мене.

– А так. Господарство у вас велике, його хіба що з добрячим заводом порівняти можна. А тепер скажіть мені, будьте такі ласкаві, чи буде той завод план виконувати, де директор цілісінький день (із дня у день) по заводу ходитиме і персонально у кожну дірку з масльонки масло підливатиме. Або персонально кожну гайку ключем підкручуватиме і кожного навчатиме?

– От ви куди! Е-е-е, то інша справа. А тут вникати потрібно самому скрізь. Знову ж таки кожне питання колегіально вирішувати треба. Вказівки були.

– Правильно! Вникати треба, хіба я проти? І колегіальність – чудесна річ! Як же ж без колегіальності? Тільки невже ви досі не змогли привчити завфермою, щоб той в свою чергу привчив Гриця персонально Емірові реп’яхи вичісувати?

А дід Явтух, який стояв і прислухався до нашої розмови (він не завжди глухий), від себе вкинув:

– Не той генерал – генерал, котрий тільки всі ґудзики у солдат перемацає і, чи пряжки свіркають, придивиться, а той генерал – генерал, котрий і страженіє виграє.

Ну, сказано ж, старе як мале, говорить, що думає. Ніякої делікатності.

«ДОБРОЗИЧЛИВИЙ» АРХИП

– Чули? Насті Костишиній корова ногу зламала! Ха-ха-ха! Дотанцювалася! Побачимо, хі-хі-хі, побачимо, як то вона гопака втне у клубі тепер! Хі-хі-хі, з поламаною ногою. А дівці ще ж і заміж виходити треба! Ха-ха-ха! Хотів би я зараз подивитися на того дурня, котрий криву дівку собі у жінки візьме! А-ха-ха! А-ха-ха!

– А ви ж чого радієте, дядьку Архипе?

– Чого радію, чого радію? Смішно, знаєте, перша танцюристка на селі – і раптом крива! Як же ж тут не посміятися! А-ха-ха-ха!

Коли це йде Настя. Нічого. Рівно йде, на ногу не припадає. Ми до неї:

– Насте! А як нога?

– Яка нога?

– Як то яка? Тобі ж корова ногу зламала, дядько Архип казав.

– І-і, таке вигадаєте! Не ламала мені корова ноги. Хвицнула, правда, дійницю перекинула, тільки пуста була дійниця, так що й шкоди ніякої.

Ми до Архипа. Оглянулися… А його й слід прохолов.

І так завжди. Де в кого яке нещастя трапиться, а в Архипа Великдень. А коли нещастя не трапитеся, то Архип сам його вигадає.

– Дивіться, дивіться, у Ковтунюків хата горить! А-ха-ха-ха! Так їм і треба. Мабуть, самогонку гнали, а воно й зайнялося. А що він думав, що у нього не загориться? Таку кам’яницю, як клуб, поставив і думав, що не загориться. Загорілося ж таки! А-ха-ха-ха! Де ж це він сьогодні ночувати буде із своїм кагалом. Невже до Мотрі піде? Ага, так його там і чекають. Горить, горить! Бачте, скільки диму. А пожарна наша і не чухається. А-ха-ха! Це ще й Василь, мабуть, в тюрму сяде, що вчасно не виїхав. А-ха-ха-ха! А таки засудять! Чого ж? Раз ти на пожарці робиш, так і їдь вчасно. Він ще женитися хотів, його тепер оженять! Хі-хі-хі! Стара Варка передач наноситься, ха-ха-ха!

– Та не горить хата, дядьку Архипе, придивіться добре. Це Ковтунюк у саду торішнє сміття палить, от дим і стелиться.

– Хіба? Невже не горить? А шкода, хай би загорілося, знав би тоді, як кам’яниці будувати. Не загорілася сьогодні, загориться завтра. Від цього ніхто не застрахований.

– Чого ж? Ковтунюк страховку справно платить.

– А коли згорить, йому можуть не заплатити. Можуть сказати, що сам запалив. А-ха-ха-ха! Можуть, хі-хі-хі, не заплатити. Ото сміху буде!

– Не загориться, а як, не дай бог, загориться, обов’язково заплатять.

Аж посмутнів Архип. Пішов похнюпившись. Ніби його обікрали або в борщ хтось наплював. Тільки не довго сумував Архип. Увечері біля кооперації аж захлинається:

– Чули? Петренків собака у Гуменюків всіх покусав! А-ха-ха-ха! Сказився, розумієте, з цепу зірвався і всіх пошматував. І стару, і дітей на шматки, мнясо кавалками летіло. Навряд чи й виживуть, а коли й виживуть, то обов’язково показяться. Ото сміху буде, як всі показяться! Хе-хе-хе! Як Гуменюк буде по селі бігати та гавкати! О-хо-хо-хо!

Ми – глип, а Гуменюк саме цигарки купує.

– Іване, що там у тебе сталося?

– А що сталося?

– Ну як же ж! Петренків собака зірвався…

– Та зірвався. Ну, й що? Ми його з Данилом вже впіймали і прив’язали.

– І не покусав нікого?

– Чого ж? Моє порося вкусив.

– І він не скажений?

– Хто?

– Та собака.

– Чого б то? Весна, на цепу сидіти скучно, от і зірвався.

Тут дядько Петро своє слово вкинув:

– Чого йому казитися? Хіба як Архип покусає. Або як Архипова слина на нього впаде. Ти, Архипе, як вмреш, ми тебе ховати не будемо.

– А то ж чому? – насупився Архип.

– Мазі від бліх та кліщів з тебе наробимо. Невістка казала, що тепер з гадючої отрути різні ліки роблять, а в тобі ж тієї отрути не приведи господи.

…Тепер Архип ходить і чекає, коли у дядька Петра хата займеться або коли дядько Петро ногу зломить.

Тільки ноги у дядька Петра міцні, і хата не дума є горіти. А як, не дай бог, і загориться, то Василь, той, що на «пожарці», теж не даремно свій хліб їсть, вмить загасить.

ЧАВУННИЙ ДЯДЯ

Це досить противний дядя. А найбільше він противний тому, що молодь не любить. Контакти у нього з молоддю дуже обмежені, вони легко і просто вкладаються в дві формули:

«А я в твої роки…» і «У тебе ще молоко на губах не обсохло».

До формули «А я в твої роки…» чавунний дядя вдається тоді, коли, на його думку, молодь лінується.

Власне, навіть не лінується. Попрацювавши, а! після роботи вмившись, молодь хоче потанцювати.

І ще молодь хоче поспівати. І ще молодий хлопець хоче зустріти в певному місці молоду дівчину. Від себе додамо, що молода дівчина не має абсолютно нічого проти такої зустрічі. А ще вона має нескромне бажання з такої нагоди одягнути найкраще плаття. І причесатися за останньою модою. Хлопець теж ніяк галстука не може підібрати. Підбере до сорочки, з костюмом галстук не гармонує, підбере до костюма, сорочку треба міняти.

Чавунний дядя дивиться на те все, дивиться, а тоді починає закипати:

– А я в твої роки босий, можна сказати, ходив.

– І зимою?

– А що? І зимою, круглий рік, можна сказати, ходив босий, бо не до того мені було. Не те у мене в голові було.

– А що у вас в голові було?

– Не важно. Я до того веду, що теперішня молодь не знає, почім ківш лиха. Ледащо, словом… Я у ваші роки…

– А скільки вам років?

– Ну? Га? А! Сорок з гаком, та. не в тім суті. Суть, брат, у тім, що не знає теперішня, молодь, почім ківш лиха, і взагалі… Я в твої роки спав по чотири години на добу, та й то не все.

– І нам трапляється.

– А-а-а! Трапляється, трапляється. Я знаю, як трапляється: стоїте з дівчатами до ранку, от і трапляється.

– А ви не стояли?

– Я? Я зовсім інша справа. Я в твої роки вже, за цілу дільницю відповідав. Я, можна сказати, по вісімнадцять годин на добу працював.

– Побійтеся бога! Початок вашої трудової діяльності припадає десь на середину тридцятих років. Як відомо, в той час вже давним-давно було узаконено восьмигодинний робочий день.

– Ну то й що? А може, я вісім годин по графіку, а решту на ентузіазмі. Ви ж хіба можете так?

– Ми все можемо.

– Да-а-а, одні тільки танцюльки в голові. Несерйозний народ. От я у ваші роки…

… Повірте мені, що він у ваші роки був точні сінько таким нудним, як і зараз.

Власне кажучи, молодим він був тільки за паспортом і метрикою, і що таке молодість, так йому, сердешному, і не довелося взнати.

Зовсім іншої починав співати чавунний дядя, коли дізнається, що кого-небудь з молодих раптом призначають на відповідальну посаду:

– Куди йому! Не справиться. Я в його роки, можна сказати, ще читати не вмів…

– Чому ж так? В ті роки, здається, з неписьменністю вже було покінчено.

– Ну й що ж, що покінчено? А я не вмів. Я манівцями йшов, своїм розумом до всього доходив, а не галопом по Європам…

– Для чого? Ви ж мали змогу вчитися, як всі.

– А я йшов, можна сказати, від солдата до генерала. Я, можна сказати, практик великий.

– А теорію з практикою не пробували поєднувати?

– Для чого? Я чоловік солідний, а він, можна сказати, шмаркач, молоко на губах не обсохло. Ач, головним інженером призначили!

– Хіба не справляється?

– Та не в тім суть, що не справляється. У нього ж, можна сказати, ще молоко на губах не обсохло, а його вже головним інженером призначили…

– Але діло своє знає?

– Хіба я кажу, що не знає? Може, й знає, тільки, знову ж таки, молоко на губах не обсохло, а його…

– Добре, добре, а скільки мусить бути років людині, щоб її призначили головним інженером? Коли можна призначити? Після тридцяти, після сорока, після п’ятдесяти?

– Коли, коли… Хіба я знаю коли? Кажу, що молоко на губах не обсохло…

– А в скільки років, по-вашому, вже до решти обсихає молоко?

– В скільки, в скільки… І чого ти до мене причепився?

… Дуже мені хотілося сказати чавунному дяді такі слова:

– Голубе сизий! Вік – це не єдина ознака розуму і ділових якостей. Повір мені: людство й досі ламає голову над тим, кого в світі більше – безвусих геніїв чи сивих дурнів.

Але промовчав. Боявся у відповідь почути:

– У тебе ще молоко на губах не обсохло. Я в твої роки так не говорив.

А що? Я ж таки молодший од нього на цілих п’ять з половиною років.

ПОГОРІВ

Про нас, пожежників, обивателі різні плітки пускають. Мовляв, щоб стати пожежником, треба вміти двадцять чотири години на одному боці проспати, а потім ще двадцять чотири години – на другому. Тільки після того тебе у пожежники візьмуть.

Це вони до того ведуть, що пожежі тепер дуже-дуже рідко трапляються. І що через це, мовляв, у нас роботи нема. Правильно, пожежі таки рідко трапляються. Я, по правді сказати, за свій дворічний стаж роботи у колгоспній пожежній команді жоден раз у гасінні пожежі участі не брав. Та й інші мої товариші по роботі, у котрих стаж чималенький, теж давно пожеж не пам’ятають. Але ж того обиватель своїм куцим розумом ніяк зрозуміти не хоче, що й це наша ж таки заслуга. Бо, як каже наш. начальник пожежної команди Гнат Кирилович: «Не штука пожежу загасити, штука – її не допустити». Профілактика, одним словом.

І ще дехто не розуміє, що обов’язок наш не тільки пожежі гасити. Ми завжди людям в пригоді стаємо, коли людям скрутно.

Оце якось восени баба Хима полізла по драбині на свою грушу гнилиць нарвати. А груша ж у неї висока-висока в кінці городу росте, мало не до неба. А тут як на те візьми драбина та впади. Баба Хима на груші залишилася під самісіньким небом, а драбина на землі лежить. Баба Хима злізти боїться і кричить не своїм голосом: «Людоньки, рятуйте, бо ось-ось гілляка вломиться і виведе мене на орбіту!», А тут, кричи не кричи, хто ж тебе почує, коли всі дорослі на роботі, а всі діти в школі. Сидів дома тільки дід Тимко, той, що живе через дорогу, але що зі нього толку, коли він ще у русько-японську оглух після контузії. Ну, почули ми, себто пожежники, приїхали, зняли бабу Химу з груші.

Тільки-но повернулися до себе у депо, дзвінок: телефонний з тваринницької ферми: виїздіть негайно! Летимо, як то кажуть, на третій космічній швидкості. За хвилину і сорок сім секунд вже там були. Прилітаємо і дивуємось, що ні, диму, ні вогню не видно. Завідуючий фермою дядько Оникій нам назустріч біжить і кричить:

– Біда, хлопці! Галактіон у силосну траншею провалився!

Маю вам сказати, що Галактіон – це симентальський бугай, а ваги в ньому, не збрехати б, більше тонни. І чого це його на тую силосну траншею потаскало, чорти його племінного батька знають. Загруз у силосі по самі роги, тільки стогне. Думаєте, легко його було витягти? Ну, витягли. Всякого буває. За один день дві таких пригоди. Тут і без пожежі чуб свердлом стане.

А позавчора вже думав, доведеться мені з вогненною стихією поборотися.

Прибігає до нас у депо хлопчина, Прокопа Заярнюка синок:

– Ой, їдьте швидше, дядько Карпо горить!

– Який дядько Карпо?

– Гнидюк, той, що за ставом хата.

Ну, Гнидюка Карпа не тільки у селі, у районі добре знають. Первої руки спекулянт і хапуга. На фермі чи у полі його тільки тоді можна побачити, як там щось погано лежить, словом, коли він сподівається, що йому поцупити щось вдасться. А так він все більше в роз’їздах: або у області чимось спекулює, або у далекі командировки їде. То, дивись, повіз у Архангельськ кислиці, то у Мурманськ цибулю. Від його хати до міліції стежка не заростає. І самогонні апарати у нього не раз забирали, і сидів він трохи, але не кається. Хата у нього хороша, під шифером, не хата – палац. І тин стратосферу черкає. Шкода, як така хата згорить. Коли Карпо остаточно сяде, хата його, ой, як знадобиться колгоспові під ясла.

Словом, летимо ми на другий кінець села на третій космічній швидкості. Приїздимо і дійсно зупиняємось перед фактом пожежі: крізь шифер на даху дим курить. А нам, як пожежникам, добре відомо, що не буває диму без вогню. Двері замкнено – видно, нікого дома нема.

Драбину приклали, кишку розмотали, мотор робить, а Гнат Кирилович на даху вже шифер розкидає, щоб туди з кишки вода пішла. Він у нас як орел – завжди попереду. І кричить:

– Давай, хлопці, давай! Дамо вогненній стихії водою по зубах!

А ми даєм, а ми даєм! Вода тільки свистить!

Коли відчиняються двері, і Карпо на порозі:

– Гвалт, що ви робите?! Ви ж мене втопите! Немає ніякої пожежі. Це так собі…

Ми отетеріли… А вода свистить, а вода свистить, а вода до Карпа на горище ллється. Гнат Кирилович без драбини з даху на землю стрибнув і до Карпа:

– Що ж ти, сукин син, голову нам морочиш! Як то нема пожежі? А дим крізь шифер пахтів…

Тоді Карпо, пом’явшись, признається:

– То, хлопці, не дим, то пара…

Кинулись ми до сіней: точно! Він, паразит, у сінях самогонку гнав, зачинившись, а пара собі піднімалась, піднімалась та через горище, через горище, поміж листами шиферу і надвір. Прокопа Заярнюка хлопчина те побачив і до нас – дим! А ми сюди…

Тут хлопці Карпа обступили, вже бити хотіли, але Гнат Кирилович не дав: ми ж при виконанні службових обов’язків. Мовляв, міліція розбереться, а ми своє діло зробили. Наказав Гнат Кирилович кишку змотувати (вода все ще лилась до Карпа на горище), драбину складати і їхати у депо.

Тільки-но ми у депо приїхали, знову прибігає Прокопа Заярнюка хлопчина і кричить:

– Ой, ідіть швидше, бо дядька Карпа завалило!

– Якого дядька Карпа?

– Та того ж, що ви тушили!

– Чим завалило?

– Хатою…

Тьху на твою голову! їдемо… Дійсно, завалило. Правда, хата стоїть цілісінька, тільки стелю всю наче хто ножем акуратно обрізав. Вся впала. І десь там під цими уламками сволоків і глиною мусив бути труп Карпа…

Відкопали… І не труп. Якось так вийшло (повезло Карпові), що відкопали ми його цілісінького.

Тільки гуля здоровенна на лобі і росте на очах: то була як цибуля, а то стала як горщик з ряжанкою.

Стоїть Карпо і про гулю забув, бідкається:

– Ой хлопці, хлопці, що ви наробили! Хто ж вас просив тушити мене?

А ми самі не розуміємо, як це воно трапилося. Коли Гнат Кирилович колупнув раз, колупнув вдруге, що це воно блищить між глиною? Не то сніг, не то лід. Колупнули ще, понюхали, попробували на язик… Сіль! Матінко моя! А там же ж хура і солі!

– Скільки ж ти її наховав на горищі? – питаємо.

– Та не так вже й щоб багато, тонни дві було. А вона ж воду бере на себе, як скажена. Така вага, така вага, яка то стеля витримає…

– Нащо ж тобі стільки солі було?

– Хіба я знав… Так… думав на всяк випадок, на чорний день…

– Ну то маєш, дурню, чорний день, – і затим поїхали у депо.

Така у нас роботка. І спробуй тут двадцять чотири години на одному боці, а двадцять чотири на другому.

НЕ СПРАВЖНІЙ

Дід-мороз сидів під ялинкою і з апетитом мурижив пончики.

Борода його звисала на шию, шапка лежала біля ніг, а неголена щелепа рухалась сюди й туди, як щітка полотера. Маленькі очі, колючі і злі, дивилися в простір, щоб нічого не бачити.

Петя несміливо трішечки-трішечки відхилив двері і зазирнув до залу. Зазирнув і заціпенів від здивування. Сяюча вогнями ялинка не захопила його, він навіть не звернув на неї уваги.

Ні! Він побачив таке, що навряд коли бачив звичайний смертний. Здається, простіше було побачити коня, який читає газету, або кицьку, яка шиє на машинці…

Дід-мороз їв пончики! Живий дід-мороз! І забувши про всі перестороги, забувши про маму, за руку якої він тільки що несміливо тримався, забувши про сердиту тітку, яка поки що нікого не пускала в зал, Петя ширше відчинив двері і, мов зачарований, рушив уперед. Він зупинився тільки тоді, коли до діда-мороза залишалося яких-небудь два кроки. Він зупинився, ніби спіткнувшись об той колючий, неприємний погляд.

– Ну, чого тобі? – буркнув дід-мороз, добуваючи з кулька новий пончик.

– Так… Діду-морозе…

– Ну, чого тобі? Йди геть! До початку ще довго. Ходять тут. Хто тебе пустив?

– Я сам. Діду-морозе…

– Ну, чого, чого… Діду-морозе, діду-морозе… Вештаються… Поїсти не дадуть…

– Діду-морозе, а ви справжній?

– Справжній, справжній. Іди ти під три чорти…

– Петрику, Петрику, де ти? – залунав за спиною у Петі дзвінкий шепіт. Це, чомусь шепочучи, бігла навшпиньках по блискучому паркету мама.

– Петрику, хто ж тобі дозволив? Свято ще не почалось…

Не озираючись, Петрик звично знайшов її руку, а другою ткнув у бік діда-мороза.

– Мамо! Ось дід-мороз, він їсть пончики…

– Пробачте, – сказала мама, притискуючи руку до грудей і тягнучи Петрика. І раптом сказала голосно:

– Льончик?

І простягнула руку… Незрозуміло було, чи подає вона її дідові-морозові, чи відштовхує його. Але дід-мороз звівся на ноги, підтягнув бороду і, змахнувши з кожуха крихти, мляво потис мамині пальці.

– Здрастуй. Син?

– Син. Петрику, біжи в фойє, біжи до дітей. Ще не починається…

Петрик, все ще не розуміючи нічого, ковзаючись на кожному кроці, поплівся у фойє.

Марія Василівна і дід-мороз – Льончик – залишилися у великому пустому залі, біля сяючої ялинки самі. І відразу обоє відчули, що зустріч ця ні до чого і говорити, власне, ні про що.

– Ти як? Працюєш?

– Працюю. От дідом-морозом…

– Театр покинув?

– Покинув. Колектив там, скажу тобі… А тут що? Хвилин двадцять погалалакаю – і десятка в кишені. Сьгодні цє вже шостий дебют… і ще чотири таких до вечора. Халтур’янц, одним словом…

– Що?

– Халтура, кажу. Ет, обридло все до бісової мами. А ти як?

– Та нічого.

– Зайшла б коли-небудь з чоловіком. З дружиною вас познайомив би…

– Ми знайомі.

Борода діда-мороза з’їхала набік. Це треба було розцінити як посмішку.

– Ну ні, з Раєю ви ще не знайомі.

– Нова?

Дід-мороз розвів руками:

– Таке життя…

В цю мить – ніби десь відкрились шлюзи – в залу ринув дзвінкий водоспад. Це з усіх дверей бігли діти…

– Ну, пробач… Я, бачиш, на робочому місці…

– Бувай! – Марія Василівна руки не подала, а якось, надламано махнула нею. Ніби дід-мороз від’їздив на поїзді, а вона проводжала його назавжди.

Іскристий, дзвінкий потік розлучив їх…

Сидячи у фойє, дожидаючи Петрика, Марія Василівна пригадала все по порядку.

Колись вона сиділа з цим Льончиком на одній парті… Шкільні роки… В нього тоді по черзі закохувалися всі дівчатка. Він був не такий, як всі. Він був загадковий. Він не клеїв паперових планерів і не ганяв футбола, не вимінював марок і ніколи не розбив жодної шибки. Вона теж закохалася в нього… Трішки-трішки… Минуло з того часу більше десяти років, зараз про це не соромно згадувати. І разом з тим соромно. Трішечки-трішечки. У восьмому класі він їй здавався схожим на Печорина, в дев’ятому – на Чайльд Гарольда. А в десятому… А в десятому вона якось відразу зрозуміла, що все це не справжнє. І що коли він не такий, як всі, то це ще не значить, що він кращий за всіх, хоча він і був переконаний у протилежному. Життя з усіма його радощами і невдачами здавалось йому схожим на коробку асорті: яку цукерку пригледів – ту й вибирай. Яка, на твою думку, солодша. Він і роботу так вибирав, як цукерку. Але як невиправному ласунові здається, що він вибрав не таку солодку цукерку, як його сусід, Льончику завжди здавалося, що в його товаришів професії кращі. Він десь вчився і не довчався… Кудись вербувався і не доїздив до місця. Легко міняв захоплення новою роботою і жінок.

Все було якось несерйозно і не по-справжньому. Чомусь опинився в театрі… Чомусь, чомусь… Марія Василівна вже не дивувалася, чому він покидав стару роботу, її дивувало, чому він брався за нову.

Тепер цей… халтур’янц. І слово таке… Можна бути ким завгодно. Можна бути і дідом-морозом.

Хіба справа в цьому? Але не треба сердитись на всіх людей за те, що ти дід-мороз.

І Марії Василівні все відразу стало ясним і зрозумілим. Йому хочеться триста шістдесят п’ять днів на рік брати щось від людей. Хочеться йому всіх людей навколо себе поробити такими дідами-морозами, щоб вони йому давали подарунки всі триста шістдесят п’ять днів. День у день. Йому дуже хочеться…

– Мамо! А він не справжній! – Петрик смикав її за руку.

– Хто?

– Та дід-мороз. Він такий злий. Дід-морозі справжній не такий. І пончики їсть. І борода у нього з клоччя…

«Душа в нього з клоччя…»– подумала Марія Василівна, застібаючи Петрикові пальто.

Льончик в цей час гарячково зривав з себе бороду і поспіхом запихав її в чемодан.

Потрібно було не прозівати черговий халтур’янц…