Текст книги "Декамерон Самуїла Окса"
Автор книги: Николай Билкун
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)
– Та перед тим, Черчик, я нагадаю вам про річ, якої бракує до нашого сьогоднішнього столу. Я, Черчик, нагадаю вам про спирт. Так-так, про звичайнісінький спирт, спірітус віні ректіфікаті, як його називають культурні й виховані, ніби оце ми з вами, люди, або про спиртягу, як його люблять називати ханиги та інші нетрудові елементи.
Як ви знаєте, в місті Лебединську був – та й тепер є, куди б він дівся! – великий спиртозавод,
На заводі, крім тих апаратів, з допомогою яких гонять спирт, є, звичайно, ще й інший апарат: у штатному розписі позначені різні завскладами, комірники, постачальники, експедитори й такі інші матеріально відповідальні особи. Щоправда, серед них досить часто трапляються абсолютно безвідповідальні індивідууми. Троє з таких безвідповідальних і працювали в апараті Лебединського спиртозаводу, їхні прізвища вам ні до чого, Черчик. Практично вам з ними, напевно, доведеться зіткнутися не скоро, отже, назвемо їх умовної Ікс, Ігрек, Зет.
Ікс був ініціатором того діла, яке згодом дало їм право сісти на лаву підсудних. Саме в його голові визріла проста, як стаття в карному кодексі, ідея збудувати портативний спиртопровід від заводських чанів до сарайчика громадянина Ігрека. Громадянин Зет для втілення цієї ідеї в життя запропонував труби центрального опалення й власні технічні знання. Сарайчик Ігрека містився лише в якихось трьохстах метрах від чанів та ще й нижче їх.
Ви розумієте, Черчик, що це значило? Це значило, що спирт тік би собі своїм ходом, а в сарайчику Ігрека досить було лінивим рухом руки повернути кран… І вони його повертали, Черчик, ще й як повертали! Але я забіг наперед, я не розповів вам, скільки часу й енергії витратили Ікс і К°, перш ніж спиртопровід став до ладу. їй-богу, молодий чоловіче, ця енергія була гідна кращого застосування. Та щоб не забирати вашого дорогоцінного часу, скажу тільки, що вона зрештою таки пропала, незважаючи на закон збереження матерії та енергії.
Фізичні закони зовсім ні до чого там, де діють закони юридичні.
Про те, що компаньйони домовились свій винахід не рекламувати, я думаю, говорити зайве. Вони просто дали один одному слово цідити з краника не більше, як відро на добу. Ви чуєте, Черчик, вони дали один одному слово! Коли б ці пройдисвіти ще вміли його тримати, то я певен, що й правнуки їхні народжувалися б з ознаками природженого алкоголізму, бо спиртопровід був дуже добре замаскований. А відро спирту на заводі – не така вже й величина, щоб хтось кинувся її шукати. Мало того, що спирт має здатність притягувати воду, як Шкуровський гроші, він ще й летючий до, бісової мами. Ну, міг випаруватись, ну…
Але слово в цих джентльменів було ще летючішим за спирт, і це врятувало їх від передчасного цирозу печінки на грунті алкоголізму.
Спочатку Ікс почав вимагати собі привілеїв, бо, мовляв, він автор ідеї. Потім Зет недвозначно натякнув на той факт, що труби належать йому (тобто він персонально їх вкрав), а тому його частина спирту мусить бути більша. Ігреку, як господареві сарайчика, все це дуже не сподобалося. Він сховав ключ і заявив, що без його особистого дозволу більше нічия нога не переступить заповітного порога.
Що ж роблять Ікс і Зет? На знак протесту, вони класично товчуть морду Ігрекові. Тоді Ігрек завищав, як свиня, на яку наступив сонний бегемот, побіг у міліцію й покаявся.
– Дурень! – весело сказав Черчик, вимочуючи скоринкою хліба помідорну юшку.
– Як вам сказати? Воно й так ние так. Може, він був і не зовсім дурень, бо інстинктивно відчував, що вони все одно засиплються… І ви знаєте, за щиросерде зізнання йому дали менше! Юристи виявилися не на висоті. Яке ж воно щиросерде? Коли б Ігрек на всі сто був певен, що діло процвітатиме й далі, коли б йому не шкода було того спирту, який вип’ють Ікс і Зет, коли б Ікс і Зет не набили йому морду, – можу заприсягтися, що він скоріше помер би від цирозу печінки на грунті алкоголізму, ніж зізнався.
А все це, Черчик, я розповів вам для того, щоб ви зрозуміли: в таких типів (до них належить і Перунський) слова взагалі немає, незалежно від того, беруть вони його чи дають, продають чи купують. Перунський теж сяде, спом’янете моє слово. Да, між іншим…
– Знаю, залишилося шість днів, – похмуро сказав Черчик.
– Я не про те. Але у вас прокинулася етика, і Іде вже хороша ознака, даю вам слово. У мене воно тверезе. Як бачите, спирту я не пив.
*
Сонячні зайчики, які так давно не гостювали на Черчикових черевиках, безтурботно стрибали по блискучих сріблястих агрегатах, покликаних визначати фізичну повноцінність людини. Стрибали вони також по блискучій лисині громадянина, що обслуговував агрегати. Громадянин не був переобтяжений роботою, бо в полудневу спеку мало хто загорявся бажанням виміряти свій зріст, дізнатися, чи відповідає зріст вазі, й встановити силу рук.
Черчик відразу ж впізнав громадянина й навіть позаздрив йому; сам він давно забув, що таке філософсько-споглядальна безтурботність. Правда, Юрій Семенович був певен, що лисий громадянин перебуває зараз у краях, де сонячних днів набагато менше, ніж у Сонячноморську. Керівник сріблястих агрегатів (за паспортом – Марко Сергійович Осадчий) свого часу працював вагарем на холодильному комбінаті… Багато років він зважував морожені тушки овець і свиней, а от нині в своєму білому халаті й зі своєю блискучою лисиною дуже скидався чи то на професора-терапевта, чи на дамського майстра із солідної перукарні.
Безперечно, Осадчий був потрібною людиною. Він був одним із тих, кого Черчик так настирливо і нетерпляче розшукував. Колись Марко Сергійович не раз ставав Юрієві Семеновичу в пригоді, і тепер, побачивши його, Юрій Семенович у першу секунду зрадів. Але вже на другій секунді зрозумів, що радіти, власне кажучи, нічого. Марко Сергійович професії не змінив, він, як і колись, сидів біля вагів, та який з того був толк? Черчик жалісливо скривив губи й механічно мовив:
– Привіт, старик!
У відповідь вагар брязнув блискучим причандаллям і звичним професійним рухом, точним і невловимим, підігнав шальку ваги до нульової відмітки.
– Ні, спасибі, я важитись не буду, – сказав Черчик.
Осадчий ліниво знизав плечима й промовчав. Весь його вигляд говорив: «А мені плювать, будеш ти чи не будеш. Хто-небудь, коли-небудь та й зважиться. Для цього я тут і сиджу. А коли це буде й з ким це буде, не має абсолютно ніякого значення»:
Черчик дурнувато всміхнувся:
– Ви мене не впізнаєте, мабуть?
– Чому ж не впізнаю? – охоче озвався Осадчий. – Ви той самий Юрій Семенович, тільки я думав, що ви…
– А ви змінили професію? – заквапився спитати Черчик, бо розмова звертала в мало приємне річище.
– Чому ж змінив? Важу… – просто сказав Осадчий і навіть не зітхнув. Очі його випромінювали таку янгольську чистоту, що Черчику стало ніяково.
Знову дурнувато всміхнувшись, Юрій Семенович дістав з кишені три копійки й стис силомір. Сила в руках була. Марко Сергійович акуратно відірвав квитанцію…
Новела про бездомного мільйонера– О вам мушу сказати, Черчик, – почав увечері Окс свою, як він це називав, виховну годину, – що Осадчий, незважаючи на баранкуватий вигляд, метикований мужчина. Скажу навіть більше: в нього талант. Він може зробити так, що тонна складатиметься не з тисячі кіло, як це належить за кодексом мір і ваги, а з тисячі двохсот або з восьмисот. Це вже як вам завгодно. І нехай поруч з його вагами стоїть Ньютон… Вам знайоме це ім’я, Черчик? Повинно бути знайоме. Не самими ж прізвищами прокурорів і начальників етапів живе чоловік, мусить його голова вміщувати й ще деякі знання…
Так от, коли ви забули, хто такий громадянин Ньютон, я трохи освіжу вашу пам’ять. Це підданий британської корони, який одного разу на дозвіллі довів, що все на цьому світі має вагу. Наприклад, ваша вага в суспільстві – нескінченно мала величина, але вона є.
Проте я трохи захопився екскурсом в історію. Одне слово, якби біля вагів Осадчого стояв сам Ісаак (Ньютона, між іншим, звали Ісаак), навіть і тоді тонна перестала б бути тонною, а стала б тим, що на даному етапі треба Маркові Сергійовичу. За це його дуже любив колишній директор холодокомбінату. Да-а… солідний був товариш. Тепер йому не потрібні холодильники. Ми можемо зустрітися з ним не раніше як через десять років. Марко Сергійович теж дуже любив свого директора, але поїхати разом не захотів. Він зумів, як висловлюються в таких випадках фейлетоністи, вийти сухим з води й звільнився за власним бажанням…
Втрата улюбленого директора, проводи його в далеку дорогу не минули марно для Осадчого – він і став чесніти на очах. Але змінити професію, як ви самі бачили, не міг. Між іншим, Марко Сергійович користується надзвичайною популярністю. Всі дамочки, що приїздять у Сонячноморськ на предмет скинути зайву вагу, важаться тільки в нього. Коли б у Ісаака (я маю на увазі Ньютона) така дамочка важила центнер, то в Марка (я маю на увазі Осадчого) вона потягне не більш як вісімдесят п’ять кіло. Це вже інстинкт… Центнер у нього вже ніколи не буде центнером, але ніяка торгінспекція, ніякі ревізори, ніякий обехеес йому не страшні. Він, як і я, спить спокійно. Але мій спокій дався мені набагато дорожче, і я навіть заздрю Маркові Сергійовичу Осадчому.
– Покійники сплять ще спокійніше, – кисло зауважив Черчик.
– Люба моя, риба моя, як любить казати моя дружина. Ви стаєте поетом. Та якого неспокою ви хочете? Ми ще маємо час, і я розповім вам про бездомного мільйонера.
– Ви весь час розповідаєте мені про якихось ненормальних.
– А вам здається, що є нормальні мільйонери? Нормальний мільйонер – це такий же нонсенс, як високоморальний ширмач або, нарешті, як ідіот із ступенем доктора математичних наук.
– Значить, і ви?.. – зловтішно гикнув Черчик.
– Що я? І я… Але про мене мова буде потім. А тепер поговоримо про одного мого сусіда по нарах. Колись у його трудовій книжці було записано, що він – провідник скорого поїзда Сонячноморськ– Москва…
– А насправді? – зацікавився Юрій Семенович.
– І насправді він теж був провідником. Акуратно перевіряв квитки, видавав постелі, розносив чай, підмітав вагон і сплачував профспілкові внески. Мушу вам сказати, Черчик, що все це він робив неабияк, старанно, і однак у нього залишалося багатенько часу, щоб згодом стати мільйонером…
– Мабуть, порожні пляшки здавав, які залишалися після пасажирів! – єхидно зауважив Черчик.
– Уявіть собі, здавав. Але не це було основною І галуззю його прибутків, бо на пляшках він міг би стати мільйонером тільки через сто сорок дев’ять [Років і сім місяців. Я підраховував. Щоб якось скоротити цей строк, у вільний від сплачування членських внесків і здачі порожніх пляшок час мій знайомий продавав знедоленим громадянам, які мріяли стати пасажирами, ліві квитки; звичайно, за підвищеним тарифом. На деяких станціях у нього був блат, – але й такі фінансові операції не допомогли б вибитися в справжні мільйонери, бо доводилось ділитися із залізничними касирами. Тоді він почав виконувати делікатні доручення групки сонячно-морських бізнесменів: у своєму службовому купе провозив кульочки для їхніх московських колег. Я думаю, Черчик, вам не треба казати, що в тих кульочках були не фісташки й не кукурудзяні баранці. Та не блискайте так заздрісно очима, ваші очі стали схожі на миколаївські п’ятірки. Слухайте далі.
Незабаром наш провідник, назовемо його Фелікс, став власником двох дуже приємних особнячків. Але він не жив ні в одному з них. Він боявся, що його спитають, чи не від здачі склотари воздвигнуто такі палаццо. Особняки були записані на далеких родичів, і там жили квартиранти (квартплату він одержував регулярно). А сам мільйонер наймав вогкий куток в одної старенької. Кілька разів йому пропонували стати членом житлового кооперативу, але він із скромності, яка личить мільйонерові, відмовлявся…
– Ідіот, – процідив Черчик.
– От бачите, Юрію Семеновичу, а на початку моєї розповіді ви були певні, що ідіоти тільки ті, хто не має в кишені зайвого мільйона. Далі, власне кажучи, й розповідати майже нічого. Бабусині хороми знесли, бабусі дали кімнату в новому домі, а Фелікс залишився на становищі чікагського безробітного. Вийшло якось так, що мільйонер не зміг відразу підшукати іншу квартиру і три доби ночував на вокзалі. А за кілька кварталів сяяли вогнями його власні особняки. Але що вони йому, і що він їм? Він там не був навіть прописаний, і найсумирніший квартирант не признав би в ньому хазяїна. На четвертий день Феліксове начальство почало говорити про те, що йому треба було б згодом надати житлоплощу. На п’ятий день таких розмов уже не було. Були розмови про занепад виховної роботи серед провідників і те де і те пе. Потреба в житлоплощі відпала: тепер у Фелікса був дах над головою…
– Туди дурневі й дорога! – понуро сказав Черчик після тривалої паузи.
– Ви чимдалі розумнішаєте, – задоволено констатував Окс, з насолодою позіхнувши.
*
Черчик і сам добре не знав, чому він забрів на базар, – і саме в той його район, де не стільки продавали й купували, скільки галасували й витріщали очі. В цьому районі продавалося двоє псів, кілька канарейок і ще якихось представників пернатої фауни, кілька облізлих ангорських кролів. Оддалік громадянин із щурячим носом і занадто рухливими очима пропонував бажаючим клітки.
Уздовж довгого рундука сиділи й стояли «іхтіологи». Перед ними в акваріумах та банках різноманітної форми палахкотіли шматочки райдуги. Ліниво рухались вуалехвости, чорними рисками перекреслювали скло молінезії, солідно пропливали блакитно-сірі гурамі, червоні мечоносці проштрикували своїми гострими тілами воду, дробилися на іскорки різнобарвні гупі.
Продавці різко ділилися на дві категорії. До першої належали дідки в маленьких окулярах, дуже схожі на наукових працівників. Вони поводили себе так, ніби були не на базарі, а на якомусь симпозіумі: часом перекидалися хитромудрими термінами, але більше мовчали або читали газети. З усього було видно, що комерційний бік питання цікавить їх дуже мало, ба не цікавить зовсім. Вони шанобливо говорили тільки з покупцями-спеціалістами, а зівак не удостоювали уваги, могли продати одну рибку, а три дрібніших дати безкоштовно, як премію. Вони мали цілий арсенал різноманітних ситечок, повітродувок і такого іншого начиння. Рибки їхні були тільки в акваріумах.
А поруч стояли комерсанти, що робили свій бізнес. Перед кожним із них у банках з-під томатного соку плавало по кілька зачуханих рибинок. Так, для реклами… А торгували вони кормом для рибок і канарейок. Пакетики з конопляним насінням, пакетики з сухими дафніями, пакетики з тоненькими черв’ячками, червоний, схожий на кетову ікру, мотиль у коробках – їхній основний асортимент. І кожен з них кричав. І кожен намагався перекричати сусіда. Коли крики досягали свого апогею, дідки здригалися й гидливо морщились. Ці типи здавалися їм тут такими ж неприродними, як клоуни в храмі. Тим часом комерсанти надривалися:
– А ось корм для рибок!
– А ось водяні блохи для рибочок!
– А ось корм для пташок!
– А ось черв’ячки свіженькі!
– Тьху! – сплюнув Черчик. Від такого бізнесу занудило навіть Юрія Семеновича, і його голову відвідала думка, яка здалася йому дуже оригінальною. «Ну, добре, – думав він, – кричите ви, розпинаєтесь і, видать, щось з цього маєте, бо не стояли б тут тільки в ім’я, любові до рибочок. Ну, добре… Та що, братики, з вами буде, коли знімуть з роботи директора зоомагазину, а його давно слід зняти. Що буде з вами, братики, коли новий директор налагодить у магазині продаж водяних бліх? І продаватиме їх навіть у кредит, бо в магазині все можливо? Що з вами буде тоді, братики?»
Новела про того, що ніяк не міг наїстися– Черчик, – сказав Окс, – у вашому інтелекті прокинувся нахил, який дрімав багато років. Нахил до аналізу й синтезу. Ви вже дещо кумекаєте. Ви вже встановили, наприклад, таку істину, що рибка їсть блішок, а людині не обов’язково їсти рибку, щоб підтримувати калорії в своєму організмі. Людина може годувати рибок – і з того жити. Правда, цей шматок хліба, як ви слушно відзначили, не є дуже стабільним… А що таке взагалі шматок хліба? Але ми забігаємо…
Індивідуумів, яких ви бачили на базарі, не можна віднести до розряду риб’ячих альтруїстів. Плювати їм на рибок. Коли знімуть з роботи директора зоомагазину і на його місце стане справжній роботяга, вони й пальцем не кивнуть, щоб накопати черв’ячків для рибочок. Вони почнуть шукати іншого хліба. А знаєте, Черчик, чому їм плювати на професію, якої, до речі, в них і нема? Це пояснюється дуже просто: вони живуть тільки для того, щоб жерти. Кажуть, є якісь головоногі тварини, ці – черевоногі. Голова їм ні до чого, інші органи – теж. Їм потрібне тільки черево та ще ноги, щоб піднесли його ближче до корита. Ви мене знаєте, Черчик, я любив робити гроші. І вмів робити. Але ви також знаєте, що більше за гроші я любив сам процес створення й помноження їх. А коли вони в мене були, і багато, я не молився на них і не дозволяв собі ніяких ізлішеств. Я не обжирався, Черчик. Бо я певен, що людина живе на землі не з єдиною метою набити черево.
Гаврило Архипович, мій знайомий, мав щодо цього абсолютно протилежну думку. Він жив, щоб їсти, їв – і ніяк не міг наїстися. І не тому, що був голодний чи на щось таке хворий, ні. Просто йому завжди здавалося, що хтось з’їдає більше від нього.
Завідував він базою. Так проїв базу, – все спливло до бісової мами. На перший раз його не посадили, тільки зняли. Вірніше, перекинули на іншу базу. Він і там ударився, в комерцію, і там почав робити гроші… І їв та пив, і їв та пив. З ресторанів не вилазив. Шеф-повари тремтіли перед ним, любили й боялися. Він хоч і голову морочив, але план допомагав виконувати. Його знали скрізь: в Ялті у «Красному камені» і в Сочі у «Світлані». А в ресторані на озері Ріца що він виробляв! Вірите, Черчик, і по вісім тисяч (старими, звичайно) лишав за вечерю! І не стільки їв, скільки портив. Цій скотині завжди здавалося, що земля обертається навколо сонця лише для того, щоб своїм рухом втрамбовувати шашлики по-карському в його шлунку! І всі його розмови були про жратву… Приїхали ви, наприклад, з Парижа…
– Я там не був, – щиросердо признався Черчик.
– Я знаю. Приїхали ви, наприклад, з Парижа. То першим запитанням Гаврила Архиповича буде: «Що ви там їли?» Запропонуйте йому квиток на театральну прем’єру за участю всіх геніїв світу, а він обов’язково спитає, чи буде після прем’єри банкет. Та що там! Гаврило Архипович був переконаний, що річка Арагві дістала свою назву від ресторану! «Арагві».
– Важко йому, мабуть, там, – зловтішно зауважив Черчик.
– Ні, його посадити не встигли. Він пішов на парі, що з’їсть сто двадцять раків, але… вдавився вісімнадцятим. Ракова шкаралупа застряла йому в горлянці. Асфіксія, як кажуть лікарі. Одне слово, наївся на свою голову.
*
… І все-таки Черчику пощастило. Він знайшов Аскольда Качанівського. Качанівський завідував скляною тарою на заводі безалкогольних напоїв.
Ніхто ніколи не знав, скільки в нього тієї тари, скільки її «входить» і скільки «виходить». Тара була порожня, як і слід, тарі, але завдяки їй дім у Качанівського став повною чашею… Одне слово, Качанівський належав саме до тих, хто був потрібен Черчику. Але він виявився потрібним ще комусь.
А ці «ще хтось» були зовсім не потрібні ні Качанівському, ні Черчику.
Коли Юрій Семенович після довгих розшуків опинився біля склотарного складу, там ішла ревізія. Качанівський вибіг до нього на кілька хвилин, блідий, розгублений, і, навіть не привітавшись, спитав:
– Ви вже тут?
«А ви ще тут?» – дуже хотілося спитати Черчикові від злості на Качанівського за те, що той влип, але він не спитав, бо розумів, що це було б нетактовно. Юрій Семенович тільки співчутливо розвів руками, і де мусило означати: «Так, я вже тут, А в тому, що ти скоро будеш там, моєї вини нема, і нічим я тобі не можу зарадити».
– Як там тепер? – здавленим голосом мовив Качанівський, і в очах у нього засвітилася надія. Але Черчик відразу ж погасив цю надію:
– Неважно…
Новела про того, що мріяв наїстися– То добре, Черчик, що ви зустрілися з Качанівським за таких обставин. Це допоможе вам і зробити деякі оргвисновки. Мої розмови – теорія. Ваша зустріч – практика. Теорія без. практики – ніщо, і навпаки, як твердить подвійна італійська бухгалтерія. Ви вже маєте успіхи, Черчик, ви багато дечого втямкували, але я ніяк не можу виколупати з вашого слаборозвинутого мозку безпідставну повагу до мільйонерів…
– От бачите, – ліниво заскиглив Юрій Семенович, – ви вже й ображати мене починаєте.
– Ну, якщо бути точним, ображати вас я почав не сьогодні. І ображатиму доти, поки на гладенькій поверхні вашого мозку не з’явиться хоч кілька борозенок, куди можна було б сіяти розумне, добре, вічне. У мене є перевага, Черчик. Я вже давно зрозумів те, чого ви ніяк не можете зрозуміти. Я зрозумів, що дуже багаті люди й, зокрема, мільйонери – ненормальні. І, якщо хочете, навіть нещасні.
– Хотів би я бути таким нещасним! – гигикнув Черчик.
– Не меліть дурниць. Не кажіть того, чого не знаєте. Коли я був хлопчиськом, мені дуже кортіло постаріти, я мучився, що в мене довго не ростуть вуса. А потім мені захотілося посріблених скронь. Ви бачили такого ідіота, Черчик? Але ми знову відхиляємося… Так от, мільйонери в наших умовах найнещасніші люди з двох причин. По-перше, вони не усвідомлюють свого нещастя, по-друге, їм ніхто ніколи не співчуває і не буде співчувати. На абсолютно законній підставі. Вони ненормальні й потребують лікування…
– Ги-ги, і як же їх лікують, які клініки! – жеребцем заіржав Юрій Семенович.
– Да-да, лікують. Я, Черчик, прочитав там чимало книг і вичитав навіть таку істину, що лікувати важче, ніж стати на дорозі хвороби. Це називається профілактика. Я запам’ятав це слово. Ех, вам би та мені оту профілактику вчасно! Ну, за себе я, можна сказати, спокійний, мене вилікували, – але вас! Тут, як кажуть лікарі, ще можливі рецидиви.
– Мені треба якось жити, їсти свій шматок хліба! – вже благально заговорив Черчик.
– І для цього вам треба мати мільйон? На менше ви не згодні?
– Згоден.
– Ага. На півмільйона? Як це благородно! Між іншим, Черчик, чистильник взуття (а я маю честь належати до цієї шановної корпорації) заробляє трохи менше від дійсного члена Академії наук, але ви можете переконатися, що обідає він не рідше. Чистильник вводить у свій організм нормальну кількість білків, жирів та інших вітамінів і ще має змогу приймати гостей.
– Я вам поверну, дайте тільки знайти роботу…
– Ай, оце вже недобре, Черчик. У мене не пансіонат для кандидатів у мільйонери. Я ваш хазяїн, ви мій гість. І хоч моїми заощадженнями можна хіба що сплатити членські внески до кінця року в ДТСААФ, я створюю для вас сякий-такий комфорт. А Ісак (я маю на увазі не Ньютона, а Войцехівського), а Ісак, наш колишній сонячноморський мільйонер, не міг створити комфорту навіть мухам.
І жодна муха не залітала до його кімнати. З гігієнічного боку це було дуже добре, але хай нас з вами, Черчик, боронить бог і від таких зручностей, і від такої гігієни.
У кімнаті Ісака Войцехівського ніколи не було крихти хліба, дуже рідко була вона і в його животі. І Ісак Войцехівський так само, як і Гаврило Архипович (пам’ятаєте, той, що вдавився раком), усе життя мріяв наїстися. І все життя наїстися йому не вдавалося. А мушу вам сказати, Черчик, що в Ісака був і тепер є в Москві (тільки тепер він сирота) син, великий спеціаліст у якійсь там техніці. Він заробляв купу грошей і, як хороший син, висилав батькові стільки, що… Ну, стільки, як оборот мого підприємства за цілий місяць.
І що ж? Дістаючи таку синівську подяку, старий голодував, як не голодує в нашому благословенному місті жоден собака. Одного разу він знепритомнів на вулиці, і, коли його забрала швидка допомога, виявилось, що медицина безсила. Лікарі поставили діагноз: дистрофія (є така благородна і хвороба) в останній фазі. Да-а. А потім робили ремонт в Ісаковій квартирі, і роззява-маляр зачепив розетку. Розетка вивалилася з гнізда, і звідти посипались скельця. Сюди-туди, міліція, акти-шмак-ти – і що ж? Жменя брильянтиків на суму мільйон з гаком…
– Ідіот!
– От бачите, Черчик, а ви мені не вірили, що мільйонери люди нещасні й ненормальні.,
*
Зустріч з Хомою Шилом не входила в плани Черчика. То не має значення, що вони спали колись на нарах поруч… У Хоми Шила було своє амплуа, в Черчика – своє. Хома Шило «щипав», тобто належав до малошановної компанії кишенькових злодіїв, а Черчик– до вельмишановної корпорації аферистів. Свого часу Юрій Семенович навряд чи й руку подав би Хомі, але тепер навіть позаздрив йому.
Той ішов Приморським бульваром, і усмішка грала на його вилицюватому обличчі, а зайчики, чудесні сонячні зайчики, про які Черчик забув і мріяти, стрибали на носках блискучих черевиків. Хома Шило був зовсім не схожий на «щипача», він був більше схожий на закоханого студента. На мить Черчику здалося, що це помилка, що не з цим чоловіком вони спали колись поруч на нарах. Але Хома Шило привітався перший:
– Моє вам! Що ви тут робите?
– Гуляю… А ти куди?
– Додому.
Це була новина! У Хоми Шила є дім, і, замість того, щоб шастати по трамваях і магазинах, він ідеї собі, як порядний, додому. А в Черчика дому немає… Ні, тут щось не так.
– Куди, куди?
– Додому. Жінка обідати жде. Ходімо, пообідаємо. З жінкою познайомлю.
– Ти що ж…
– Зійшов з ума, як кажуть, женився. Ось квартиру дали… Кімнату, – поправився він, помітивши в очах у Черчика недовір’я.
– Значить, ти маєш квартиру? Так, так.
– Кімнату.
– Ага-а… А гоночної яхти ти ще не маєш?
Хома Шило був не з тих людей, які порпаються в нюансах. Він відповів просто:
– Ні, яхти не маю. Маю мотоцикл «Ява». Чеський. Екстра-прима-люкс! – і клацнув язиком.
Черчику дуже не хотілося вірити, але він бачив, що Хома не бреше.
– А як же так?.. Як же ти?..
– Зав’язав я… – ніби виправдовуючись перед Черчиком, пояснив Хома, – на механічному працюю.
Юрій Семенович хотів скорчити презирливу гримасу, хотів нагадати якусь мудру сентенцію на зразок того, що від роботи коні дохнуть або та дурнів любить, але несподівано для самого себе сказав:
– Молодець! Робітничий клас, значить?
– Точно, – пожвавішав Хома й вдячно подивився на Черчика. Було видно, що від інших колег по колишній професії йому доводилося чути діаметрально протилежні висловлювання.
– Ходімо пообідаємо, з жінкою познайомлю. По сто грам буде…
Черчик, Черчик, до чого ти дожився! Хома Шило ставить тобі сто грам! І Юрій Семенович мужньо г відхилив пропозицію випити за рахунок Хоми.
– Ну, добре, то хоч адресу мою візьміть. А де ви працюєте?
– Поки що ніде. Підшукую…
– Тоді й шукати нічого. Вважайте, що ви вже знайшли. До нас на механічний ідіть. Я вам допоможу роботу дістати на во!
