Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Розділ дев'ятий
Радіолярія

Гусеничний мотоцикл відрізняється од звичайного тим, що його рух здійснюється не колесами, а за допомогою гусеничного ходу, на зразок того, як у гусеничному тракторі. На відміну од трактора, в якого дві гусениці, мотоцикл має всього одну гусеницю, а тому при їзді на ньому необхідно балансувати, як при їзді на двоколісному велосипеді. Тракторні гусениці виготовляються з металу, а в мотоциклах застосовуються гумові гусениці. Цим досягається необхідна плавність руху, велика швидкість і виняткова прохідність машини. Гусеничний мотоцикл пройде по найгіршій дорозі й навіть там, де нема ніякої дороги.

Про все це розповів нашим мандрівникам їхній новий знайомий. Довідавшись, що вони їдуть до Сонячного міста, він дуже зрадів і сказав, що сам живе в Сонячному місті, а зовуть його Калачик.

Розмовляючи з Калачиком, подорожні швидко домчали до пагорба й поїхали вгору. Підйом був такий крутий, що Пістрявенький, який сидів ззаду, почав зсуватися з сидіння. Нарешті він відчув, що йому майже ні на чому сидіти, й закричав:

– Ей, ей! Постривайте! Я зараз, здається, падатиму…

Не встиг він це сказати, як упав на землю. Не виїхавши па пагорб, Калачик зупинив машину й кинувся на допомогу, Пістрявенькому. Незнайко й Кнопочка побігли за ним.

Побачивши, що Пістрявенький цілий і неушкоджений, усі зраділи, а Калачик сказав:

– Величезна перевага гусеничного мотоцикла полягає в тому, що через відсутність коліс, сидіння розташоване низько, а тому при падінні ви не можете вдаритися так сильно, як це буває, коли падаєш з мотоцикла звичайного.

Тепер наші подорожні знову були на високому пагорбі й знову побачили круги, які вони спостерігали раніше.

– Ах, – закричала Кнопочка і навіть заплескала в долоні, – я здогадалася! Круги на землі – це і є поля, які орють ваші машини.

– Цілком правильно, – підтвердив Калачик. – Чорні круги, які ви бачите он там праворуч, – це недавно зорані поля. На них ще нічого не виросло. Там, де вже з'явилися сходи, круги зелені. Червоні круги – це макові поля. Жовті круги – то цвіте кульбаба.

– А білі? – спитала Кнопочка.

– Білі – теж кульбаба, але вже дозріла, з пушинками.

– А для чого ви сієте кульбабу? Їдять її, чи що? – здивувався Незнайко.

– Ні, не їдять, звичайно, але з коріння кульбаби добувають гуму, із стебел – різноманітні пластичні маси й волокнисті речовини для приготування тканин, з насіння – олію.

– Скажіть, – запитав Пістрявенький Калачика, – мені ось що трошечки незрозуміло: мені незрозуміло, що кольорові круги, – це поля, на яких ростуть… Ну, скажімо, мак чи кульбаба, а он там, удалині, вся земля наче в горошинах – що це?

– Те, що вам здається невеликими горошинами, – то це такі ж круглі поля, тільки вони далеко від нас і тому здаються маленькими.

– Ну, це кожному ясно, – сказав Пістрявенький. – А он там далі зовсім якась дріботня: якісь плямочки, цяточки…

– Це теж круглі поля, але вони ще далі від нас і тому здаються такими крихітними.

– Скільки ж треба було машин, щоб виорати стільки полів? – запитала Кнопочка.

– Десять машин, – відповів Калачик.

– Десять машин? – здивувався Незнайко. – Не може бути!

– Запевняю вас, – сказав Калачик. – Усе, що ви бачите навкруги, зорали десять машин, які я маю в своєму розпорядженні: Рондоза, Супутниця, Планетарка… Ну й інші.

– Та ж тут, мабуть, тисяча полів!

– Ні, не тисяча, а значно більше. От рахуйте: одна машина може зорати кругле поле за годину. Якщо вона працюватиме десять годин на день, то виоре десять полів. Усі десять машин зорють, виходить, сто полів за один день. За десять днів вийде в десять разів більше, тобто тисяча. Оскільки ж ми збираємо за літо в середньому три урожаї, період оранки триває до ста днів. Отже, за сто днів вийде ще в десять разів більше, тобто десять тисяч полів.

– Десять тисяч полів! – вигукнув Незнайко. – Та це ж більше, ніж зірок на небі! І все ви один?

– Ні, я не один. Нас п'ятеро. Ми працюємо в чотири зміни, а п'ятий вихідний.

– Ну це все одно, – махнув Незнайко рукою.

– Зараз ви побачите роботу ще цікавішої машини, – відповів Калачик.

Мандрівники знову сіли на гусеничний мотоцикл і в одну мить вилетіли на верхівку пагорба, за яким відкрилася широка долина. На ній уже не було видно окремих кольорових кругів, горошин і цяточок. Усю долину займав один велетенський круг, який починався недалеко від підніжжя пагорба й кінчався вдалині на узліссі. Цей круг неначе складався з окремих кілець і був схожий на планету Сатурн, як її малюють у книжках з астрономії. У центрі була кругла біла будова, оточена широким чорним кільцем. Чорне кільце, в свою чергу, було опоясане золотаво-жовтим кільцем, за ним лежало ще ширше кільце – зелене і, нарешті, зовні було ще одне, найбільше, – чорне кільце.

– Усе це поле зорав один радіокомбайн, який сіє пшеницю, – сказав Калачик. – Навесні він почав обробляти землю всередині, навколо білої будови. Поступово він захоплював ширші й ширші кола. Через кілька днів у центрі вже зазеленіли сходи, потім пшениця заколосилася, потім стала дозрівати, а комбайн усе орав і орав. Зараз у центрі вже почав працювати збиральний комбайн. Він також ходить по колу й збирає пшеницю, в міру того, як вона дозріває. Бачите чорне кільце землі навколо білої будови? Там пшениця вже зібрана. Жовте кільце – це пшениця дозріває, зелене кільце – ще не дозріла. Зовнішнє чорне кільце – це виорана земля, на якій посіви ще не зійшли.

– А для чого біла будова в центрі? – запитала Кнопочка.

– Це елеватор і млин. Туди зсипають зерно. Там воно перемелюється і зберігається. На верхівці елеватора встановлено радіомагніт. Он бачите – вежка, схожа на маяк?

– А де ж сам радіокомбайн? – спитав Незнайко.

– Радіокомбайн – он ліворуч, на краю поля. Його погано звідси видно, та зараз ми під'їдемо «ближче.

Усі знову сіли на мотоцикл, спустилися з пагорба й, проскочивши по краю зораного поля, зупинилися біля комбайна, що був схожий на покритий бронею автобус з якимись чотирикутними воронками на дашку. В цього автобуса не було ні вікон, ні дверей, ні коліс, та до того ж він майже на половину зарився у землю. У передній частині машини був широкий отвір, збоку в нього був ніж, який, у міру просування комбайна вперед, підрізав землю. Дві залізні механічні руки, як у снігозбиральній машині, весь час загрібали підрізану землю разом з травою і запихали в отвір. Угорі над отвором був напис: «Радіолярія».

– Зверніть увагу ось на що, – сказав Калачик. – Ви бачите, що земля зникає всередині комбайна, більше нічого ви не бачите.

– Цілком правильно, ми більше нічого й не бачимо, – підтвердив Пістрявенький.

– А що ж відбувається усередині? – спитав Калачик і сам відповів: – Усередині земля розпушується, ретельно перемішується з добривом, підживленням і посівним зерном. Окрім того, там же знищується насіння бур'янів і личинки шкідливих комах.

– А як вони знищуються? – спитав Незнайко.

– Личинки знищуються за допомогою ультразвуків, а насіння бур'янів просто підсмажується, після чого воно втрачає схожість. Тепер подивіться на машину ззаду. Тут ви бачите такий самий широкий отвір. З нього висипається розпушена земля, в яку, я вже казав, внесено насіння, підживлення і добрива. Таким чином, там, де пройде комбайн, земля лишається зораною і засіяною. Машина працює цілу добу – і вдень, і вночі, і в дощ, і в спеку, і в холод, що, звичайно, дуже продуктивно.

– Виходить, за роботою цієї машини ніхто не стежить? – запитав Незнайко.

– Ні, за роботою Радіолярії теж треба стежити, але це здійснюється на відстані, – сказав Калачик. – Зверніть увагу на дзеркальну кулю, що встановлена спереду. Це кулевидний екран телевізійного передавача. В ньому відбивається і сам комбайн, і все, що робиться навколо нього. Відбитки ці за допомогою телепередавача передаються на центральну станцію радіокомбайнів: машиніст, який перебуває на центральній станції, бачить комбайн і все, що робиться довкола, на такому ж кулевидному екрані телеприймача. За допомогою радіосигналів він може зупинити машину, знову пустити в хід, повернути її у той чи інший бік, якщо раптом потрібно буде обійти якусь перешкоду.

– А чому машиніст сидить на центральній станції? Хіба він не може сидіти тут? – спитала Кнопочка.

– Якби машиніст керував одним комбайном, то міг би перебувати й тут, але він управляє шістнадцятьма комбайнами, котрі працюють на різних полях навколо Сонячного міста. На центральній станції встановлено шістнадцять таких кулевидних телеприймачів, і машиніст спостерігає одночасно, як іде робота на кожному з шістнадцяти комбайнів.

– А де розташована центральна станція? – запитала Кнопочка.

– Центральна станція розташована в Сонячному місті, на Західній вулиці.

– Ох і цікаво! – засміялась Кнопочка. – Виходить, таким комбайном можна обробляти землю, не виїжджаючи з міста.

– Так, – підтвердив Калачик. – І зважте, що не на одному комбайні, а на шістнадцятьох у шістнадцяти різних місцях, котрі лежать далеко одне від одного.

– Цікаво, що бачить машиніст на кулевидному екрані там, у себе на станції? – запитав Незнайко.

– Точнісінько те саме, що ми бачимо на цій дзеркальній кулі. Дивіться, на ній відбивається і передня частина машини, з механізмом, уся земля спереду й навколо, все небо й навіть ми з вами. Усе це, сидячи на станції, бачить і машиніст. Ось погляньте, я зараз подам сигнал машиністові, щоб він зупинив комбайн.

Калачик став перед комбайном і підніс руку вгору. Комбайн у ту ж мить зупинився, шум мотора вщух, і чийсь гучний голос запитав, як із бочки:

– Що трапилось?

– Нічого не трапилося! – закричав Калачик. – Я хотів перевірити, чи працює передавач.

– Телепередавач справний, – відповів голос.

– Продовжуйте роботу, – сказав Калачик і відійшов убік.

Мотор загудів знову, й машина рушила далі.

– Ох і цікаво! – сказала Кнопочка. – Значить, ця машина не тільки бачить, але ще й чує і розмовляє.

– Розмовляє і чує не машина, а машиніст, – відповів Калачик. – На машині встановлено гучномовець і мікрофон. Через мікрофон передаються сигнали на станцію по радіо, а вже зі станції – сюди. Якщо машиніст увімкне радіозв'язок, то почує, що ми тут говоримо, а ми почуємо через гучномовець, що говорить він.

– Нічого дивного, – сказав Пістрявенький. – Це як телефон.

– А на чому ці комбайни працюють – на спирті чи, може, на атомній енергії? – запитав Незнайко.

– Не на спирті й не на атомній енергії, а на радіомагнітній енергії, – відповів Калачик.

– А що це за енергія така?

– Це щось схоже на електричну енергію, тільки електрична передається по дротах, а радіомагнітна – через повітря.

– І ще одне питання мене цікавить, – сказав Незнайко. – Ви кажете, що машиніст на центральній станції бачить усе, що відбивається у цій дзеркальній кулі, а я теж тут відбиваюсь, виходить, він і мене бачить?

– Звичайно, – підтвердив Калачик.

Незнайко став думати, що вийде, якщо він раптом покаже машиністові язик. Адже машиніст так далеко, що нічого навіть зробити не може.

Підійшовши до кулі ближче, Незнайко злучив хвилину, коли на нього ніхто не дивився, і висолопив язика та ще й гримасу скорчив.

– Фе, як не соромно язика показувати! – загримів голос з гучномовця.

Незнайко засоромився. Він захіхікав, щоб приховати своє збентеження і пробурмотів:

– Я хотів перевірити, бачить мене машиніст чи ні, а він, виявляється, бачить.

– Бачить, бачить, тепер можеш не сумніватися, – відповів Пістрявенький. – А мені незрозуміла тільки одна річ: я ось розумію, яка це радіомагнітна енергія, і як управляється машина на відстані, і як машиніст бачить і чує, що хоче, розумію навіть, як розпушується у комбайні земля, як змішується вона з насінням, а от звідки в комбайні береться це саме насіння і на додачу ще добриво – цього я ніяк не второпаю!

– Ну, це пояснюється дуже просто, – засміявся Калачик. – Двічі на добу сюди привозять на вантажних машинах насіння, підживлення і добрива і засипають у отвір, що є у верхній частині комбайна.

– Тоді справді нічому дивуватися! – вигукнув Пістрявенький. – От якби насіння не засипали в комбайн, а воно само з нього сипалося й сипалося – тоді було б дуже дивно!

На цьому оглядини комбайна скінчились, і наші мандрівники вирушили назад. Цього разу Калачик об'їхав пагорб боком, щоб Пістрявенький знову не впав з мотоцикла на підйомі.

Розділ десятий
Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький прибули до Сонячного міста

Через кілька хвилин Незнайко, Кнопочка, Пістрявенький уже сиділи в своєму автомобілі й, попрощавшись з Калачиком, мчали назустріч новим пригодам. Круглі поля скоро закінчились, і обабіч дороги стали попадатись будинки. Вони були маленькі, не більше як два поверхи, але дуже красиві: з високими гостроверхими дахами, пофарбованими в яскраві кольори, з верандами й терасками, з балкончиками й химерними вежами на дахах. У дворах стояли альтаночки й цвіли різні квіти.

Чим далі їхали мандрівники, тим частіше попадалися будинки. Шосе поступово перетворилось на широку міську вулицю. Будинки обабіч були все вищі й вищі. Дедалі більше з'являлось коротульок на тротуарах і автомобілів на бруківці. Незабаром машини рухались по вулиці безперервним потоком, заважали одна одній і зупинялися на перехрестях. Тут були такі машини, що їх Незнайко та його супутники вже бачили, але були й такі, з якими вони зустрілися вперше. Особливо багато було автомобілів, що скидалися своєю формою на іграшкових дерев'яних коників. Оці автоконики були на чотирьох ніжках, які закінчувалися внизу роликами, їздили на них верхи, всунувши в стремена ноги й тримаючись руками за вуха. Замість очей у них були фари, тобто освітлювальні ліхтарі, а замість рота – сигнальна труба, щоб лякати зівак-пішоходів. На таких автокониках їздили по одному й по двоє – один спереду, другий – ззаду, але були й чотиримісні, тобто такі, в яких два коники з'єднувались попарно.

Крім автокоників, тут були ще так звані спіралеходи. В цих машинах замість коліс діє гвинт або спіраль, так як у м'ясорубці. Коли гвинт крутиться, машина рухається вперед. Ці машини досить неповороткі, до того ж, коли спіраль крутиться, їх заносить убік. А втім цих недоліків не мають спіралеходи, устатковані двома спіралями, що крутяться в різних напрямках. Завдяки цьому машину не заносить убік, і, крім того, вона значно оперативніша на поворотах, бо ж для того, щоб зробити поворот, досить пригальмувати з того боку, куди хочуть повернути, тим часом, як у машинах з однією спіраллю нема бокових гальм, і для того, щоб повернути, треба пригальмувати просто ногою об землю, а від цього дуже швидко зношуються черевики.

А ще тут можна було побачити так звані реактивні роликові трубольоти. Ця машина являє собою довгу трубу на чотирьох роликах. Труба наповнюється реактивним пальним. Пальне згоряє всередині, і згорілі гази викидаються через хвостову частину труби, завдяки чому труба котиться вперед на роликах. Поворот здійснюється за допомогою керма, яке стоїть ззаду. Гарячі гази, які вириваються з хвостової частини, натискують на площину керма, й труболіт повертає, куди треба. Ці трубольоти не зовсім придатні для їзди влітку, тому що сидіти доводиться верхи на трубі, яка при швидкій їзді сильно нагрівається; зате взимку ця машина просто незамінна, бо замість роликів, розміщених унизу, ставляться полоззя, і труболіт набирає такої запаморочливої швидкості, що навіть перелітає через невеликі яри, до того ж на ньому сидиш, мов на теплій пічці, що особливо приємно в міцний мороз.

Крім описаних вище, були тут ще гусеничні велосипеди, й мотоцикли, й інші машини – і на колісному, і на гусеничному ходу. В Незнайка, який страх цікавився різними машинами та механізмами, розбігалися очі. Через це він замалим не стукнувся з зустрічною машиною і сказав:

– Прогуляємося краще пішки, а то нічого, мабуть, і не побачиш…

Він звернув до тротуару й зупинив машину. Друзі вилізли і пішли вулицею, роздивляючись навсібіч. А навколо було на що дивитися. По обидва боки вулиці стояли багатоповерхові будинки, які вражали своєю красою. Стіни будинків були прикрашені дивовижними візерунками, а вгорі під дахами були великі. картини, намальовані яскравими, кольоровими фарбами. На багатьох будинках стояли фігури різноманітних звірів, витесаних з каменю. Такі ж фігури були внизу, біля під'їздів.

По тротуару прогулювалися юрби малюків та малючок. Лунав сміх і жарти. Звідкись долинала музика.

Пройшовши кілька кроків, наші мандрівники побачили будинок не зовсім звичної архітектури. Поверхи цього будинку були розташовані уступами, тобто східцями, отже мешканці другого поверху могли ходити по даху першого поверху, мешканці третього поверху вільно гуляли по даху другого і так далі… В цьому будинку замість ліфта було поставлено ескалатор, тобто рухомі сходи, по яких можна було підніматися на найвищий поверх. Для того, щоб спускатися вниз,і другого боку будинку був спуск у вигляді жолоба, по якому можна було з'їжджати, сидячи на килимку. Ці килимки лежали в достатній кількості внизу біля ескалатора. Кожен, хто піднімався по ескалатору, прихоплював з собою килимок, щоб з'їхати на ньому, коли буде потреба спуститися вниз.

Наші мандрівники довго дивилися, як піднімались по ескалатору мешканці, котрі поверталися додому, й спускалися на килимках ті, що виходили з дому.

– Як ти гадаєш, Пістрявенький, що краще: підніматися на рухомих сходах чи спускатися на килимку? – запитав Незнайко.

– Треба спробувати те й те, а тоді вже можна буде вирішити, – відповів Пістрявенький.

– Це ти правильно придумав! – зрадів Незнайко. – Беріть килимки.

– А не страшно? – запитала Кнопочка.

– Нічого страшного! Інші ж їздять.

Усі взяли по килимку. Незнайко перший стрибнув на східець рухомих сходів, а за ним Пістрявенький з Кнопочкою. За хвилину вони вже були нагорі і, вдало зіскочивши з ескалатора, пішли по пласкому даху передостаннього поверху до спуску.

– Ану відійди-но вбік, я перший спущуся, – сказав Незнайко Пістрявенькому й підійшов до жолоба.

– Чому це ти перший? – здивувався Пістрявенький. – Хто придумав спускатися? Я придумав, я і спущусь.

Пістрявенький відштовхнув Незнайка, мерщій поклав у жолоб килимок і вже хотів сісти на нього, але килимок несподівано зісковзнув униз. Пістрявенький хотів схопити його, але не втримав рівноваги, впав у жолоб униз головою і помчав за килимком, ковзаючи на животі й завмираючи від страху. За мить він уже був унизу, вилетів на середину тротуару, збивши хмару пилюки..

– Ну от! – пробурчав він, зводячись на ноги. – Здійснив політ у світовий простір!

– Ну як, добре скотився? – гукнув зверху Незнайко.

– Прекрасно! – відповів Пістрявенький, спльовуючи пилюку. – Тепер ти спробуй.

Незнайко поклав свій килимок на дно жолоба, обережно сів на нього й поїхав. Спуск був нерівномірний. Нахил його то збільшувався, то зменшувався. Таке зменшення нахилу було на кожному поверсі для того, щоб зручніше було сідати. Як тільки нахил збільшився, Незнайко помчав з величезною швидкістю. Злякавшись, він почав хапатися руками за стінки жолоба. Від цього килимок висковзнув з-під нього і поїхав униз самостійно, а Незнайко погнався за ним щодуху на своїх власних штанцях.

Найкраще від усіх спустилася Кнопочка. Вона зручно вмостилася посеред килимка й, коли їхала вниз, не хапалася руками за стінки. Тому-то в неї все вийшло якнайкраще.

Вирішивши знову колись прийти сюди й покататись довше, мандрівники подалися далі.

Треба сказати, що вулиці в Сонячному місті були значно ширші, ніж в інших коротулячих містах, причому особливо широкі були тротуари. В кожному будинку була їдальня. Столи стояли не лише в їдальнях, але й на тротуарах. Скрізь за столами можна було бачити коротульок. Одні обідали, пили чай, каву або ситро; другі читали газету, розглядали журнали з картинками; треті грали – хто в лото, хто в доміно, хто в шашки або ще в щось інше. Особливо багато було шахістів, яких можна було побачити скрізь, де була можливість примоститися з шахівницею. Тут же серед вулиці йшли ігри в піжмурки, квача, класи, кота-мишки та інші рухливі ігри.

При кожній їдальні була ігротека, де зберігались настільні ігри. Окрім цього, в багатьох будинках були так звані прокатні пункти, де видавались напрокат велосипеди, самокати, тенісні ракетки, футбольні й волейбольні м'ячі, кеглі, пінг-понг, скраклі… Грали малюки в усі ці ігри скрізь: у скверах, на спеціальних майданчиках і в дворах. Хоча, коли казати по правді, то дворів у Сонячному місті не було, тобто, вірніше сказати, вони були, але між ними не було ні огорожі, ні парканчиків, ворота ніколи не замикалися, тому що й воріт ніяких не було. Якщо й попадалися місцями низенькі огорожі, то робились вони для захисту насаджень, а не для того, щоб загородити кому-небудь дорогу.

Відсутність огорож сприяла влаштуванню у дворах тенісних кортів, бігових доріжок, плавальних басейнів, футбольних, волейбольних, баскетбольних, крокетних, городошних та різних інших майданчиків. Коротульки могли вільно переходити із свого двору в інші й грати з сусідами в різні ігри, що дуже сприяло зміцненню здоров'я і розвитку м'язів.

Найбільше нашим мандрівникам сподобалось те, що майже в кожному будинку був театр або кіно. Особливо багато було лялькових театрів. Майже на кожному кроці рябіли написи: «Великий ляльковий театр», «Малий ляльковий театр»,

«Театр маріонеток», «Лялькова комедія», «Веселий петрушка» та інші. Для того, щоб глядачам не було влітку душно, в театрах було влаштовано двобічні сцени, з двома завісами. Одним боком сцена виходила в зал для глядачів, а другим боком – на вулицю. Таким чином, виставу можна було дивитися взимку з залу, а влітку – просто з вулиці або з двору. Досить було тільки повернути в другий бік декорації, винести з залу стільці й поставити на свіжому повітрі.

Незнайко з захопленням дивився на все, що творилося довкола, й тому весь час натикався на когось із перехожих. Це його дуже сердило. Звичайний перехожий, зіштовхнувшись з Незнайком, казав «пробачте», а Незнайко, замість того, щоб чемно відповісти «будь ласка», сердито бурчав:

– Та ну вас к бісу!

– Це негарно, – сказала йому Кнопочка. – Коли перед тобою вибачаються, ти повинен сказати «будь ласка».

– Іще чого захотіла! – відповів Незнайко. – Якщо кожному казати «будь ласка», то діждешся, що хтось і на голову сяде!

Тим часом вони підійшли до високого будинку з балконами, які були з'єднані між собою мотузяними драбинами. Такі самі драбини були протягнуті до балконів з вікон горішніх і нижніх поверхів. Ті драбини та ще мотузки, які тягнулись у всіх напрямках, надавали будинкові вигляду оснащеного, готового до плавання корабля. В будинку цьому жили пожежники, котрі весь час тренувалися, лазячи по мотузках та драбинах.

Незнайко задивився на цей дивовижний будинок, а через те, що будинок був великий, то Незнайкові довелося задирати голову дуже високо. Від того капелюх злетів з його голови. Незнайко нагнувся, щоб підняти капелюх, але тут раптом трапилася непередбачена пригода. Саме в цей час по вулиці йшов малюк на ім'я Листочок, і читав на ходу книжку, яка звалася «Кумедні пригоди чудового гусеняти Яшка». Цей Листочок був з тих книгопоглинателів, котрі можуть читати книги за будь-яких умов: і вдома, і на вулиці, і за сніданком, і за обідом, при світлі, і в темряві, і сидячи, і лежачи, і стоячи, і навіть на ходу.

Захопившись книгою й не помітивши, що Незнайко нагнувся за капелюхом, Листочок наштовхнувся на нього й упав. Падаючи, він повалив Незнайка й боляче вдарив його по голові ногою.

– Ну от, уже починають сідати на голову! – закричав Незнайко. – Ах ти осел!

– Хто осел? Я осел? – запитав, підводячись Листочок.

– А хто ж? Може, гадаєш, я? – кричав далі Незнайко.

– Не можу з вами погодитися, – ввічливо сказав Листочок. – Осел – це тварина на чотирьох ніжках, з довгими вухами…

– От ви і є ця сама тварина на чотирьох ніжках!

– Ні, це ви, мабуть, тварина на чотирьох ніжках!

– Я тварина на чотирьох ніжках? – спалахнув Незнайко. – Я вам докажу, хто з нас на чотирьох ніжках!

– Ану, докажіть, докажіть!

– І докажу!

– Брешете! Нічого не докажете!

– Ах, брешу! Виходить, я брешу? – кричав Незнайко, задихаючись від люті. Він тут же махнув чарівною паличкою і сказав: – Хочу, щоб оцей коротулька перетворився на осла!

– Мало чого… – почав Листочок.

Він хотів сказати: «Мало чого ви хочете», але саме на цьому слові перетворився на осла й, махнувши хвостом, пішов геть, постукуючи по тротуару копитами. Книжка, яку він упустив, так і лишилася лежати серед тротуару. Перехожих у цей час поблизу не було, й ніхто не бачив цієї незвичайної пригоди. Кнопочка й Пістрявенький не помітили, що Незнайко заґавився перед будинком з мотузяними драбинами, й пішли вперед. Коли Незнайко наздогнав їх, вони стояли перед високим будинком з великим написом поперек стіни: «Готель «Мальвазія».

– Отут ми й зупинимось, – сказала Кнопочка. – Мандрівники завжди в готелях зупиняються.

Троє наших друзів попрямували до під'їзду готелю.