Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Розділ двадцять перший
Незнайко та його супутники роблять екскурсію на фабрику одягу

Вискочивши на твердий грунт, автомобіль знову помчав по вулицях і через кілька хвилин зупинився біля круглого десятиповерхового будинку, пофарбованого дуже красивою фарбою тілесного кольору.

– За мною! – гукнув Клепка. – Приїхали!

Він блискавично вискочив з машини й, ніби на приступ, кинувся До входу. Поки Кубик, Незнайко й Кнопочка вилазили з машини й допомагали Пістрявенькому вивільнитися з рятівного круга, Клепка декілька разів устиг ускочити в двері й вискочити назад.

– Що ж ви там застряли? – кричав він, розмахуючи руками, наче вітряк крилами. – За мною!

Нарешті наші мандрівники вийшли з машини й попрямували до входу.

– Сміливіше! – командував Клепка. – Зі мною ви можете нічого не боятись. У мене тут усі майстри знайомі.

Друзі ввійшли в двері й опинились у великому круглому залі з блискучою білою кахляною підлогою і такими ж сірими стінами й стелею. З усіх боків чути було приглушене гудіння механізмів і м'яке шарудіння тканин. У ту ж хвилину до мандрівників підійшов коротулька в чистенькому, добре випрасуваному синьому комбінезоні з великими білими ґудзиками на грудях та на животі й відкритим коміром, з-під якого виднілася біленька краватка. Коротулька був товстенький і кремезненький, але плечі в нього були вузькі, тому він до середини наче розширявся, а догори й донизу звужувався, нагадуючи своєю постаттю рибу чи веретено.

– Здрастуй, Карасику, – сказав Клепка цьому веретеноподібному коротульці. – Я привів до тебе екскурсію. Покажи, братику, як ви тут шиєте для нас одяг.

Замість відповіді Карасик раптом прибрав театральну позу й продекламував:

– Прошу слідувати за мною! Я відкрию вам, друзі, всі таємниці тутешніх місць!

Потім владно простяг уперед руку, скорчив страшну фізіономію і заявив страшним голосом:

– Уперед, друзяки, без сумніву і стра-а-ху!

Пістрявенький здригнувся, почувши цей несамовитий крик, і сховався за Кубика.

– Він – божевільний? – запитав він злякано.

Але Карасик не був божевільний. Річ у тому, що він не тільки працював майстром на фабриці одягу, але був до того ж артистом у театрі. Замислившись наодинці над якою-небудь роллю, він не одразу приходив до тями, коли його про що-небудь запитували, й часто відповідав співрозмовникові на акторський лад, уявляючи себе на сцені театру.

Побачивши, яке враження справили його акторські здібності на Пістрявенького, Карасик самовдоволено посміхнувся й повів мандрівників у центр залу, де стояв високий загострений догори металевий циліндр. Він був зроблений з воронованої сталі й вилискував синявою. Довкола нього вилася спіральна драбинка, що кінчалася вгорі майданчиком. До циліндра з усіх боків були підведені дроти й металеві трубки з манометрами, термометрами, вольтметрами та іншими вимірювальними приладами.

Зупинившись біля циліндра, Карасик заговорив, але вже не театральним, а своїм звичайним голосом, пересипаючи мову такими незначними виразами, як «так би мовити», «якщо можна так сказати» й «вибачте на слові».

– Перед вами, друзі мої, якщо можна так сказати, великий текстильний котел системи інженера Циліндрика, – почав Карасик. – Нутро котла заповнюється., так би мовити, сировиною, у (вигляді подрібнених стебел кульбаби. Тут сировина, якщо можна так сказати, піддається дії високої температури і вступає в хімічну реакцію з усілякими речовинами, завдяки чому виходить, вибачте на слові, рідка, студениста клеєвидна маса, що має властивість моментально застигати при сполуці з повітрям. Ця маса надходить з котла по трубках і видавлюється, вибачте на слові, за допомогою компресорів крізь мікроскопічні отвори, що є на кінцях трубок. Виходячи із мікроскопічних отворів, маса, так би мовити, застигає і перетворюється на тисячі тонких ниток, що надходять у ткацькі верстати, розташовані навколо котла. Як ви можете простежити самі, нитки» перетворюються у ткацькому верстаті на матерію, котра виходить з верстата безперервною, якщо можна так сказати, смугою, після чого потрапляє під штамп. Тут матерія, як ви бачите, розкроюється на шматки, що склеюються між собою особливим препаратом і перетворюються на готові, так би мовити, сорочки. На інших штампах, котрі ви бачите довкола, також виробляється спідня, вибачте на слові, білизна різних розмірів.

Оглянувши весь виробничий процес од виготовлення нитки до упаковки готових сорочок у коробки, наші мандрівники вийшли на другий поверх і побачили, що тут точнісінько так виготовлялися різноманітні куртки, піджаки, пальта й жакети. Різниця була лише в тому, що тут нитки, перш ніж потрапити в ткацький верстат, проходили процес фарбування, тобто безперервно протягувалися крізь посудини з фарб-ним розчином. Карасик пояснив, що хоч нитки й виробляються з однієї і тієї ж сировини, але матерії виходили різні. Це залежало як від методу хімічної обробки нитки, так і від конструкції ткацьких верстатів, котрі могли виготовляти не тільки ткані матеріали, але й трикотажні, тобто в'язані, кручені й плетені, а також валяльно-повстяні, схожі на фетр і велюр, і комбіновані, якими є, наприклад, в'язально-ткані чи валяльно-плетені.

Піднявшись ще на поверх вище, мандрівники побачили, що там виготовлялися штани різних фасонів та розмірів. Четвертий, п'ятий і шостий поверхи виробляли різноманітні плаття, спідниці, блузки, кофточки. Тут тканини, що надходили з ткацьких верстатів, протискувались між так званими друкарськими валиками, завдяки чому на них з'являлися всілякі клітинки, крапочки, смужечки, квіточки й взагалі різноманітні малюнки. На сьомому поверсі вироблялися гетри, панчохи, шкарпетки, краватки, бантики, стрічечки, шнурки, пояси й тому подібний дріб'язок і носовички, на восьмому – різноманітні головні убори, а на дев'ятому. – взуття. Тут використовували валяльні, фетровк а також товстонитяні, багатошарові й пресовані тканини, з котрих у Сонячному місті любили робити черевики.

На всіх дев'яти поверхах наші мандрівники не зустріли жодного коротульки, крім Карасика, оскільки всі процеси аж до самої упаковки готової продукції виконувались машинами. Зате на десятому поверсі все було навпаки, тобто машин зовсім не було, а малюків і малючок було повно. Одні з них стояли за мольбертами й щось малювали, другі сиділи за столами и щось креслили, треті щось шили з різних матерій. Кругом було багато манекенів, тобто великих, у справжній коротулячий зріст, ляльок, на яких робили примірку готового плаття.

– А тут у нас, вибачте на слові, художній відділ, – сказав Карасик, піднявшись із своїми супутниками на десятий поверх.

До нього одразу ж підскочила малючка в гарному сірому халатику й сердито заговорила:

– Що це значить – «вибачте на слові»? За що тобі треба вибачатись? Художній відділ – це художній відділ, і вибачатися тут ні за що.

– Ну пробач, Голочко. Це в мене така звичка. Ось я тобі екскурсантів привів..

– Привів – і чудово! – сказала Голочка. – Можеш тепер відійти вбік і не заважати, я сама поясню все… Так от, – звернулась вона до екскурсантів, – що є нашим лихом? Нашим лихом є ні що інше, як мода. Ви вже самі помітили, мабуть, що ніхто не хоче ходити весь час в одному й тому самому платті, а намагається кожного разу надівати на себе що-небудь нове, оригінальне. Плаття носять то довгі, то короткі, то вузькі, то широкі, то зі складочками, то з оборочками, то картаті, то в смужечку, то з горошинами, то з зигзагами, то з ягідками, то з квіточками… Одне слово – чого тільки не вигадають! Навіть на колір буває мода. То всі ходять у зеленому, то раптом одразу чомусь у коричневому. Не встигнете ви надіти новий костюм, як вам кажуть, що він уже вийшов з моди, і вам доводиться стрімголов гнатися за новим.

Це твердження дуже розсмішило інженера Клепку, й він голосно пирхнув.

– Я попрохала б., вас не пирхати, коли я пояснюю, – суворо сказала Голочка. – Ви не кінь і не в стайні. От коли підете в стайню, тоді й пирхайте.

Згадка про стайню насмішила, в свою чергу, Пістрявенького, й він насилу стримався від сміху. Голочка суворо зиркнула на нього й сказала:

– Так от… Прошу вас підійти ближче. Тут перед вами художники, які створюють малюнки для нових тканин і нові фасони одягу. Прошу всіх познайомитися з художницею

Ниточкою… Встань, будь ласка, Ниточко, щоб тебе всі бачили.

Ниточка підвелася з стільця. Це була малючка в білому халатику, з блідим личком і світлим, як льон, волоссям. Вона стояла, скромно опустивши оченята, від чого її довгі вії здавалися ще довшими. Вона дуже збентежилася, не знала, що робити, й соромливо м'яла в руках пензлика для малювання.

– Ниточка – найкраща наша художниця, – говорила далі Голочка. – Зараз вона працює над створенням малюнка для нової тканини, яка зветься «Ранок у сосновому лісі». Ось дивіться: тут довкола ліс, а тут ведмедиця з ведмежатами. Дуже цікаво, правда ж? А недавно Ниточка створила зразок тканини, під назвою «Сонечко». Уявіть собі зелену матерійку, всипану оранжевими сонечками з чорними крапочками. Це ж. краса! Плаття з цієї тканини йшли нарозхват. Ніхто не хотів носити нічого іншого. Але минуло кілька днів, і якийсь розумник сказав, що він боїться виходити на вулицю погуляти, бо йому весь час ввижається, ніби по всіх перехожих сонечка повзають. Після цього ніхто вже не хотів носити ці плаття. Усі казали: «Не хочемо, щоб по нас сонечка повзали». Іншим разом Ниточка придумала ще цікавішу матерію, під назвою: «Чотири пори року». Це було щось казкове – ціла картина, а не матерія! її друкували у вісім фарб, для чого виготовили вісім нових друкарських валиків. Усе місто нарядилось у ці плаття з картинками. Раптом одна модниця каже: «Мені це плаття не подобається, тому що всі дивляться не на мене, а на картинки на моєму платті». І що ви гадаєте? На другий день плаття вийшло з моди, й довелося нам поспішно придумувати іншу тканину.

Клепка знову засміявся, але, схаменувшись, став затуляти рота руками, від чого замість сміху в нього вийшло якесь рохкання.

– Я попрохала б вас також не рохкати! – з докором сказала Голочка. – У нас рохкати не звикли, а коли так уже хочеться, то можете піти вдома порохкати, а тоді приходьте знову. Гм!.. На чому ж ми зупинились? Ага! На моді. Так от, як бачите, ми зовсім не підкоряємось моді. Навпаки, мода підкоряється нам, бо ж ми самі створюємо нові модні зразки одягу. А оскільки ми самі створюємо моду, то вона нічого не може з нами вдіяти, й справи наші йдуть успішно. Нас тільки зрідка, як це звикли говорити, лихоманить.

Клепка, якого не переставав розбирати сміх, знову затулився рукою і рохнув. Дивлячись на нього, зарохкав і Пістрявенький.

– Ну от! – розвела руками Голочка. – Як кажуть, з ким поведешся, від того й наберешся. Спочатку один рохкав, а тепер і другий рохкає! Кінчиться тим, що ми всі тут з вами зарохкаємо й підемо додому… Еге ж! Так от… Знову ви мене перебили! На чому ми зупинилися?

– На тому, що ми всі зарохкаємо й підемо додому, – відповів Незнайко.

– Ні, на тому, що нас лихоманить, – підказала Ниточка.

– Так, правильно! Нас лихоманить! Це трапляється, коли до нас приїжджає який-небудь мандрівник з іншого міста. Побачивши на ньому не зовсім звичайний костюм чи якийсь оригінальний капелюх, наші жителі починають думати, що з'явилась нова мода, й біжать по ці костюми чи капелюхи в магазини. Та оскільки в магазинах нічого цього нема, то нам доводиться виробляти нову продукцію, а це зовсім не просто, бо ж треба робити нові зразки матерії, нові викрійки, нові штампи й друкарські валики. Публіка ждати не любить, і нам доводиться робити все наспіх. Ось тому ми й кажемо, що нас лихоманить. Як з цією лихоманкою боротися?.. Дуже просто. Ми – тримаємо зв'язок з магазинами. З магазинів нам повідомляють про кожну нову вимогу коротульок. Учора, наприклад, повідомили, що вже декілька коротульок приходили по жовті штани. Звідси ми робимо висновок, що в наше місто приїхав хтось у жовтих штанах… От скажіть, ви до нас давно приїхали? – запитала Голочка Незнайка.

– Позавчора, – відповів Незнайко.

– Бачите! – зраділа Голочка. – Ви лише позавчора приїхали, а в нас уже вчора було відомо, що в місті з'явився хтось у жовтих штанах. Але цього мало. Ми вже готуємось до випуску жовтих штанів. Прошу вас підійти ближче й познайомитися з художницею Акварелькою. Акварелька створює проект жовтих штанів, оскільки жовтих штанів у нас досі не шили.

Незнайко та його супутники підійшли до Акварельки й побачили, що вона малювала на великому аркуші паперу жовті штани в натуральну величину.

Тим часом Голочка уважно оглянула з усіх боків Незнайка й навіть крадькома помацала тканину його штанів.

– Це добре, що ви до нас зайшли, – сказала вона Незнайкові. – А то ми могли б зробити зовсім не такі штани, яких вимагають. Подібні випадки вже з нами бували… Ти, Акварелько, зверни увагу й зроби поправки у своєму проекті. Штани не повинні бути ні вузькі, ні широкі, ні довгі, ні короткі, а такі: ледь-ледь нижче колін, ледь-ледь вище кісточок. Це найкращий фасон, оскільки в ньому дуже зручно ходити. Матерія шовковиста, глянсувата. Це також зручно, тому що глянсувата матерія менше забруднюється. Колір не лимонний, як ти намалювала, а канарковий. Такий колір значно приємніший для ока. І потім, не треба знизу ніяких ґудзиків. Малюки не люблять, щоб у них на штанах знизу були ґудзики, бо ці ґудзики весь час за щось чіпляються і врешті-решт все одно поодриваються.

Зустріч з Незнайком дуже благотворно вплинула на Голочку. Вона перестала навіть кидати гнівні погляди на Клепку, який дратував її своїм сміхом. Посадивши гостей на диванчику, вона дуже привітно розмовляла з ними. Дізнавшись, що наші мандрівники прибули з Квіткового міста, вона докладно розпитала Кнопочку, як одягаються у Квітковому місті малюки й малючки і які там бувають моди.

Інші художниці теж узяли участь у бесіді. Одна художниця, на ім'я Шпилечка, запитала Пістрявенького, що йому найбільше сподобалось у Сонячному місті.

– Газівка, тобто газована вода з сиропом, – відповів Пістрявенький. – Головне, що газовану воду можна пити в будь-якому кіоску й до того ж у необмеженій кількості.

– Знайшов чому дивуватися! – встряв у розмову Клепка. – У нас все так. Ви можете зайти в першу-ліпшу їдальню і їсти, що заманеться. В кожному магазині вам дадуть яку завгодно річ і нічого за неї не візьмуть.

– А якщо хто-небудь захоче автомобіль? – запитав Незнайко. – Автомобіль навряд чи дадуть!

– Чому не дадуть? Дадуть! З того часу, як з'явилися кнопочні таксі, ніхто й брати не хоче цих автомобілів, – відповів Кубик. – Скажіть, будь ласка, навіщо мені автомобіль, коли я на кнопочному таксі доїду куди захочу без ніякого клопоту! Адже з власною машиною дуже багато мороки, її треба мити, чистити, змащувати, лагодити, заправляти пальним. Для неї потрібен гараж. Коли ви їдете на власній машині, вам треба правити нею, стежити, коли б на що не наскочити, на кого-небудь не наїхати, тобто весь час працювати й бути напруженим. Якщо ж ви їдете на кнопочному таксі чи в автобусі, то вам і горя мало! Ви можете спокійно читати газету або книжку, можете думати про що хочете, можете зовсім ні про що не думати й навіть вірші складати чи спати собі спокійнесенько. Колись у мене була своя власна машина, але тільки з тих пір, як я її позбувся, я відчув себе по-справжньому вільним коротулькою.

– Але ж багато коротульок у вас мають свої машини, – сказав Незнайко. – В Клепки, наприклад, теж власний автомобіль.

– Я – то справа інша, – відповів Клепка. – Я давній автомобіліст, і їзда на цих нових автомобілях, які самі везуть, куди треба, й з якими нічого не може трапитись, – та їзда не для мене. Для мене насолода сидіти за кермом і самому управляти машиною. Я люблю, щоб їзда була пов'язана з небезпеками, бо я звик до всього цього здавна і мені важко розлучитися із своєю звичкою. Я розумію, що це в мені стара закваска сидить, пережитки, так би мовити, минулого, але поки що нічого не можу з собою вдіяти.

Пістрявенький, якого з самісінького ранку мучив голод, нарешті не витерпів і сказав:

– Братці, а чи нема тут у вас чогось попоїсти чи хоча б газованої водички з сиропом? Я з ранку ще нічого не їв.

– Ах ми осли! – закричав, спохватившись, Клепка. – Що ж ми тут сидимо й розмови точимо! Ходімо швидше в їдальню. Адже соловей, як кажуть, піснями не ситий.

Це прислів'я дуже сподобалось Пістрявенькому, і з того часу він завжди, коли хотів їсти, казав: «Соловей піснями не ситий».

Розділ двадцять другий
Пригоди міліціонера Свистунчика

Читачі, напевно, пам'ятають, що після того, як у міліції стався обвал, міліціонер Свистунчик спершу побіг за Незнайком, але, відчувши, що голова в нього дуже болить, припинив погоню й пішов додому. Чому він вирішив піти саме додому, а не в міліцію, де на нього чекав міліціонер Вартунчик, це поки що точно не встановлено. Невідомо також, чому він не пішов у лікарню до лікаря. Можливо, це пояснюється тим, що його голова, пошкоджена цеглиною, вже не могла так добре мислити, як треба.

Одне слово, міліціонер Свистунчик попростував, як кажуть, додому. А жив він недалечко, на Макаронній вулиці, отож йому не було потреби їхати на автомобілі чи автобусі.

Діставшись до Макаронної вулиці й пройшовши по ній два квартали, він опинився біля свого будинку. Все було б цілком благополучно, якби з ним не трапилася тут ще одна несподівана пригода.

Будинок, у якому жив Свистунчик, був не простий, а обертовий, баштового типу, тобто з тих будинків, котрі спорудив архітектор Вертиплященко. В цьому будинку з усіх чотирьох боків було чотири під'їзди. Якби будинок стояв нерухомо, то можна було б сказати, що ці під'їзди були повернуті на всі чотири сторони світу, тобто на північ, південь, схід і захід. Але ж тому, що будинок без упину обертався, неможливо було визначити, куди був повернутий той чи інший під'їзд.

Міліціонер Свистунчик завжди приходив з роботи в один і той же час. Якраз о тій порі його під'їзд завжди був повернутий до Макаронної вулиці. Однак цього разу Свистунчик прийшов на цілу годину раніше, коли до Макаронної вулиці був повернутий інший під'їзд. Не усвідомлюючи, що він робить, Свистунчик увійшов у чужий під'їзд, піднявся, як завжди, ліфтом на четвертий поверх і ввійшов до чужої квартири. У квартирі господарів не було, тому-то ніхто не вказав Свистунчикові на його помилку. Правда, Свистунчик був трохи здивований тим, що меблі в квартирі були не зовсім такі, як раніше^але тому, що в нього дуже боліла голова, він не став над цим роздумувати, а швиденько роздягся, ліг у постіль і заснув мов убитий.

Невідомо, чи то від удару по голові цеглиною, чи з якоїсь іншої причини, але на Свистунчика напала страшна сонливість, і він проспав цілий день, цілу ніч і майже цілий наступний ранок. Точніше кажучи, він заснув о десятій ранку, а прокинувся на другий день об одинадцятій, проспавши, таким чином, двадцять п'ять годин підряд, тобто цілу добу й ще годину на додачу.

Якби Свистунчик заснув у своїй квартирі, де його могли, одразу знайти, то нічого особливого не сталося б, але він спав у чужій домівці, де ніхто не думав його шукати, а через це и зчинився великий переполох.

Коли в міліції стався обвал, міліціонер Вартунчик почув гуркіт і, припинивши спостереження за телевізійними екранами, кинувся до сусідньої кімнати. Побачивши цю катастрофу, він негайно вибіг на вулицю й, скликавши перехожих, взявся з їхньою допомогою розтягати уламки розвалених стін і стелі. Всі працювали, не шкодуючи сил, але це не дало ніяких наслідків, оскільки ні затриманого Незнайка, ні Свистунчика під уламками не було, а знайшли лише каску Свистунчика.

Це трохи заспокоїло міліціонера Вартунчика, і він вирішив, що Незнайко встиг утекти, а міліціонер Свистунчик кинувся за ним у погоню. Час, проте, минав, а Свистунчик НР повертався. Вартунчик уважно дивився на всі свої телевізійні екрани, сподіваючись побачити на якій-небудь з вулиць Свистунчика, але, як відомо читачеві, Свистунчик у цей час уже спав спокійнісінько в чужій постелі, й ні на якому екрані його не можна було побачити.

Скоро до відділення міліції прибули на зміну два нових міліціонери – Ключка й Паличка. Міліціонер Вартунчик здав їм чергування і, розказавши про несподівану пригоду, взявся розшукувати Свистунчика. Подумавши, що Свистунчик міг піти додому, він передусім подзвонив йому по телефону, але до телефону ніхто не підходив, і Вартунчик пішов до нього додому сам. Як і слід було сподіватися, вдома він нікого не застав і, повернувшись до себе додому, почав обдзвонювати всі лікарні. З усіх лікарень йому відповідали, що міліціонер Свистунчик до них на лікування не з'являвся.

Тоді він почав дзвонити в усі інші відділення міліції міста з проханням допомогти йому розшукати Свистунчика. Усі відділення міліції палко відгукнулися на цей заклик, і невдовзі ціла сотня міліціонерів нишпорила по всьому місту, стараючись знайти Свистунчика. Міліціонер Вартунчик через кожні півгодини навідувався до нього додому. До вечора й цілу ніч він дзвонив у лікарні і набрид усім лікарям гірше від гіркої редьки.

Незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика не знайшли, і вранці в усіх газетах було надруковано повідомлення про це нове таємниче зникнення. Якби міліціонер Свистунчик, прокинувшись уранці, почитав газети, то сам був би страшенно здивований тим галасом, що зчинився навколо його імені. Однак Свистунчик ніяких газет у той день не читав, а тому й не міг знати, що в них друкувалося. Прокинувшись на другий день, він глянув на годинник і побачив, що стрілка показувала одинадцяту годину. Згадавши, що годинник показував десять, коли він ліг спати, Свистунчик вирішив, що проспав лише годину, а не двадцять п'ять. Таким чином він навіть не помітив, що вже наступив другий день. Голова в нього ще поболювала, й до того ж йому страшенно хотілось їсти, що, звичайно, було не дивно, оскільки він цілу добу проспав і за цей час зовсім нічого не їв.

Зайшовши на кухню, яка мала точнісінько такий вигляд, як і в його квартирі, міліціонер Свистунчик підійшов до невеличких дверцят у стіні й почав натискувати бічні кнопки, біля яких було написано: «Суп», «Каша», «Кисіль, «Компот», «Хліб», «Пироги», «Вермішель», «Чай», «Кава» та інше. Відчинивши після цього дверцята, за якими не виявилось нічого, крім чотирикутного отвору, міліціонер Свистунчик сів на стілець і став чекати. Хвилини через дві чи три через нижню дірку піднялася невелика кабіна так званого кухонного ліфта. Ця кабіна була пофарбована білою емалевою фарбою і своїм зовнішнім виглядом скидалася на холодильник. Відчинивши дверцята кабіни, Свистунчик почав виймати з неї тарілки з супом, кашею, киселем, сковорідку з пудингом, кофейник, тарілку з пирогами й нарізаним хлібом і таке інше. Поставивши усе це перед собою на столі, він почав з апетитом снідати.

Такі кухонні ліфти були в багатьох будинках Сонячного міста. Вони доставляли сніданки, обіди й вечері прямо в квартири мешканців з розташованих унизу їдалень. Слід сказати, однак, що жителі Сонячного міста рідко користувалися можливістю їсти вдома, бо вони більше любили харчуватись у їдальнях, де було значно веселіше. Там страви подавали звичайні малюки й малючки, з котрими можна було поговорити, пожартувати, посміятися. Тут же їжа подавалася за допомогою ліфта, з яким жартувати, певна річ, не станеш. Усе ж, коли виникала потреба, кожен міг пообідати вдома, хоча без таких приємностей і вигод, як у їдальні.

Добре попоївши, міліціонер Свистунчик знову заліз у ліжко й вирішив поспати ще трішечки. Він же вважав, що до обіду поспав усього годину, а це зовсім небагато. Як би там не було, але він знову заснув і, можливо, проспав би до наступного ранку, коли б опівночі його не розбудили господарі квартири, які повернулися додому.

У цій квартирі, як виявилося згодом, мешкало двоє друзів – Жартунчик і Коржик. Жартунчик прославився тим, що дуже любив жартувати. Найулюбленіший його жарт полягав у тому, що він майже після кожного слова додавав: «Не бути мені Жартунчиком, слово честі». Щодо Коржика, то він нічим не прославився. Обидва працювали шоферами на цукерковій фабриці – розвозили цукерки по магазинах – і дуже дружили. Того дня, коли міліціонер Свистунчик помилково потрапив до їхньої квартири, Жартунчик і Коржик не ночували вдома, бо після роботи поїхали до свого приятеля Клюшки – на новосілля, святкування якого тривало цілу ніч. Вранці вони поїхали прямо на свою цукеркову фабрику, а після обіду відпросилися на новосілля до другого свого приятеля – Баклажечки. Тут святкування новосілля теж було розраховано до ранку, але наші друзі вже провели одну ніч не спавши, тому Баклажечка дозволив їм піти додому раніше, тобто годині об одинадцятій вечора.

Одинадцята година вечора – теж час не ранній, до того ж наші приятелі не зразу прийшли додому, а спочатку потрапили у відділення міліції, де черговий міліціонер вичитував Коржикові двадцятихвилинну нотацію за те, що він порушив правила вуличного руху. Одне слово, додому вони прийшли, коли була пізня ніч.

І все ж і той, і другий були задоволені досягнутими наслідками, і Жартунчик сказав:

– От ми й додому дісталися, не бути мені Жартунчиком, слово честі. Тепер треба повечеряти та швидше спати.

– Що правда, то правда, – згодився, позіхаючи на весь рот, Коржик. – У гостях скільки не їси, а вдома попоїсти не завадить.

Друзі пішли прямо на кухню і стали натискувати кнопки біля дверцят кухонного ліфта. За кілька хвилин вони вже сиділи за столом і вечеряли. Щелепи їхні рухались ліниво, ніби з обов'язку, очі самі собою злипались, та все ж вони обидва без угаву про щось базікали неслухняними язиками. Нарешті Жартунчик наївся і, не промовивши більше ні слова, підвівся з-за столу й пішов спати. Зайшовши до кімнати, він погасив електрику, після чого роздягся і ліг у постіль. Слідом за ним прийшов Коржик. Побачивши, що Жартунчик уже погасив світло, він дістався у темряві до свого ліжка, роздягнувся і вже хотів лягти, але, простягнувши руку, відчув, що на постелі хтось лежить. Коржик подумав, що це Жартунчик ліг помилково на його ліжко, і сміючись сказав:

– Що за жарти! Ти чого заліз у моє ліжко?

– Що ти там кажеш, не бути мені Жартунчиком, – одізвався з свого ліжка Жартунчик.

– Як – що? – здивувався Коржик. – Де ти?

– Тут я, не бути мені Жартунчиком. Де ж я ще маю бути?

Почувши, що Жартунчик озвався із зовсім іншого боку, Коржик знову простягнув у темряві руку й помацав груди Свистунчика, який лежав на ліжку й спав так міцно, що навіть не ворухнувся.

– Ти знаєш, а в мене тут уже хтось лежить, – сказав Коржик.

– Хто там? – здивувався Жартунчик.

Коржик обмацав у темряві шию сонного Свистунчика, потім обличчя, ніс, лоб, волосся…

– А хто його знає! Чиясь голова з волоссям… – сказав він, здивовано розвівши руками.

– Ось тобі й маєш! – засміявся Жартунчик.

Треба сказати, що Жартунчик і Коржик не дуже злякались, виявивши в себе вдома чужого коротульку. Можна навіть сказати, що вони зовсім не злякалися. Справа в тому, що в Сонячному місті вже давно не було ніяких випадків крадіжок чи хуліганства. Всі коротульки жили між собою дуже мирно, і нікому й на думку не спадало залізти до чужої квартири з яким-небудь недобрим наміром.

– Слово честі, не бути мені Жартунчиком, тут просто сталося якесь непорозуміння! – сказав, сміючись, Жартунчик.

– Знаєш, напевно, хто-небудь із наших приятелів зайшов, коли нас не було. Ждав, ждав, потім йому набридло ждати, він і заснув випадково, – висловив здогад Коржик.

– Правильно! – зрадів Жартунчик. – Ану засвіти світло. Коржик увімкнув електрику. Друзі підійшли до ліжка

й стали розглядати Свистунчика, який спокійнісінько собі спав.

– Хто ж це? Ти його знаєш? – запитав Коржик.

– Уперше бачу, не бути мені Жартунчиком!

– Тьху! – плюнув з досадою Коржик. – Я теж уперше бачу. Головне, спить, як у себе вдома!

– Це щось підозріле, Коржику, слово честі! Не бути мені Жартунчиком, якщо ми з тобою не залізли помилково до чужої квартири. Треба тікати швидше, поки він не прокинувся.

Коржик уже хотів тікати, але, роздивившись, сказав:

– Ні, по-моєму, це наша квартира. Треба розбудити його й запитати, як він сюди потрапив.

Жартунчик почав трясти за плече Свистунчика. Нарешті Свистунчик прокинувся.

– Як ви сюди потрапили? – запитав він, здивовано дивлячись на Жартунчика й Коржика, які стояли перед ним у самій спідній білизні.

– Ми? – розгубився Жартунчик. – Чуєш, Коржику, це як це… тобто так, не бути мені Жартунчиком. Він запитує нас, як ми сюди потрапили! Ні, це ми вас хотіли запитати, як ви сюди потрапили?

– Я? Як завжди, – знизав плечима Свистунчик.

– «Як завжди»! – вигукнув Жартунчик. – По-вашому, ви де перебуваєте?

– У себе вдома. Де ж іще?

– Оце так номер, не бути мені Жартунчиком! Слухай, Коржику, він каже, що він у себе вдома. А ми з тобою де?

– Так, правда, – встряв у розмову Коржик. – А от ми з ним тоді, по-вашому, де, га?

– Ну й ви в мене вдома.

– Бач, який! А ви в цьому впевнені?

Свистунчик оглянувся довкола й від подиву навіть підвівся на ліжку.

– Слухайте, – сказав нарешті він, – як я сюди потрапив?

– Ах, щоб тобі, не бути мені Жартунчиком, слово честі! Та ми самі вже півгодини добиваємось від вас, як ви потрапили сюди, – сказав Жартунчик.

Переконавшись, що вся плутанина сталася з його вини, Свистунчик дуже зніяковів і пробурчав:

– Вибачте, друзі! Прошу вас, даруйте мені! Тепер я бачу, що помилково потрапив у чужу квартиру. Тож-то я дивлюся, що тут меблі наче не такі, як у мене. Та й шпалери на стінах не такі. У мене жовті, тьху! А тут якісь сині…

З цими словами Свистунчик виліз з-під ковдри й попрямував до дверей.

– Стривайте, – зупинив його Коржик. – Ви хоч одягніться…

– Ах, так! Вибачте! – знічено пробурмотів Свистунчик і почав одягатися.

Він дуже квапився, і тому в нього все виходило не так, як слід. Краватку він надів навиворіт, шкарпетки переплутав; права нога в нього ніяк не хотіла пролазити в холошу, тому він довго стрибав по всій кімнаті на лівій нозі, зрештою налетів на квітковий горщик з маргаритками й розбив його на друзки. Закінчилося тим, що він, розгубившись, нацупив на себе куртку Коржика й пішов у ній.

Тієї ночі Жартунчик і Коржик лягли спати зовсім пізно й тільки на другий ранок. Коржик виявив, що пропала його куртка. Правда, в нього залишилася Свистунчикова куртка, але біда була в тому, що разом з курткою пропало Коржикове посвідчення на право водіння автомобіля, яке лежало в нього в боковій кишені. На жаль, друзі не запитали ні імені, ні адреси Свистунчика й тепер не знали, де його шукати.