Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Розділ двадцять восьмий
Відкриття професора Кузьки

Усе це, як кажуть, переповнило чашу терпіння Кнопочки, і, коли друзі повернулися до готелю, вона сказала:

– Пора нам їхати додому. Більше я не хочу залишатись у Сонячному місті!

– Я теж не хочу жити в цьому паршивенькому Сонячному містечку! – підхопив Пістрявенький. – Дуже мені треба, щоб мені за комір лили холодну воду!

– Ну що ж, друзі, – погодився Незнайко. – Сьогодні вже пізно, а завтра зранку ми можемо вирушати додому. А зараз ми підемо з тобою, Пістрявенький, і розшукаємо наш автомобіль, який ми залишили в день приїзду десь на вулиці.

Незнайко й Пістрявенький пішли розшукувати автомобіль, а Кнопочка сіла за маленький столик у кутку, засвітила електричну лампочку й стала читати газету, яку не встигла прочитати вранці.

У ті дні газети багато писали про те, що міліціонери не вміють як слід боротися з вітрогонами й ставляться до них занадто м'яко, а вітрогони від цього почувають себе безкарними й хуліганять ще дужче. Прочитавши одну таку статтю, Кнопочка вирішила відкласти газету, але тут їй на очі потрапила стаття, котра називалась: «Оповідання професора Кузьки про те, як він дізнався, хто такі вітрогони, звідки вони походять і як з ними боротися». Ось що писав професор Кузька у своїй статті:

«Одного разу, гуляючи по зоопарку, я побачив дуже дивне явище природи. На моїх очах осел, який перебував за решітчатою загорожею, несподівано перетворився на коротульку. Це дивовижне явище так спантеличило мене, що я на мить остовпів. Однак усе, що відбулося далі, я чудово бачив і запам'ятав. Так, наприклад, я добре бачив, що перед загорожею в цей час стояли два малюки.

Один був у жовтих штанах, другий – у пістрявенькій тюбетейці з візерунками. Той, що був у жовтих штанах, тримав у руках невеличку паличку. Цією паличкою він розмахував перед ослячим носом, бажаючи, мабуть, подразнити тварину. У відповідь на це осел, перетворившись на коротульку, дав дражнюці такого щигля, що бідолаха відскочив убік. Після цього колишній осел переліз через огорожу й погнався за обома малюками, котрі кинулися від нього втікати. Я побіг за ними навздогін, щоб провести наукове спостереження над колишнім ослом, але по дорозі загубив окуляри, без яких майже нічого не бачив. Поки я розшукував окуляри, обидва малюки й колишній осел, що переслідував їх, устигли зникнути, і мені більше не пощастило їх зустріти. Однак я добре запам'ятав, що колишній осел був одягнутий у широкі зеленувато-жовті штани й піджак з вузенькими рукавами, а на голові в нього був плямистий берет з китичкою.

Повернувшись додому, я почав обдумувати цей дивовижний випадок і дійшов висновку, що все це мені привиділося. Але через кілька днів я став зустрічати коротульок, котрі були одягнуті точнісінько так, як бачений мною колишній осел. Ці коротульки невдовзі дістали назву вітрогонів. Вони хуліганили на вулицях, ображали перехожих, вчиняли різні дикі вибрики і взагалі не вміли поводитися по-коротулячому. Тому я дійшов висновку, що всі ці коротульки зовсім не коротульки, а колишні осли, тобто осли, що перетворилися на коротульок.

Я не квапився повідомити в газету про своє наукове відкриття, тому що не міг пояснити, чому в місті з'явилося так багато вітрогонів. Якщо припустити, що кожний вітрогон – це колишній осел, то буде незрозумілим, звідки у нас взялося стільки ослів. Наскільки мені було відомо, осли в нас були тільки в зоопарку. Звернувшись до працівників зоопарку, я довідався, що в зоопарку було всього три осли, та й ті кудись зникли. Таємниче зникнення трьох ослів підтверджувало мій науковий здогад про те, що ці осли перетворилися на вітрогонів, проте це не могло з'ясувати, де взялися всі інші вітрогони.

Декілька днів підряд я ламав голову і безуспішно намагався знайти відповідь на це запитання. Нарешті в цій справі допоміг мені випадок. У будинку, де я живу, по сусідству з моєю квартирою живе коротулька, на ім'я Чубчик. Цього Чубчика я добре знаю і навіть особисто знайомий з ним. Він завжди був зразковим малюком, ніколи не пустував, ніколи не грубіянив і взагалі нічого поганого не робив. Уявіть собі мій подив, коли я дізнався, що Чубчик став вітрогоном. Нарядившись у широкі жовто-зелені штани й піджак з вузькими рукавами, він почав хуліганити й скандалити на вулиці, так що нікому не давав проходу. Коли б я особисто не знав Чубчика, то міг би подумати, що вітрогоном може стати тільки така тварина, як осел, але тепер для мене вже ясно, що вітрогоном може зробитись і звичайний, простий коротулька.

Продовжуючи свої наукові спостереження, я переконався, що вітрогони бувають двох сортів. Вітрогони першого сорту, або дикі вітрогони, це ті, що походять від ослів. Вітрогони другого сорту, або домашні вітрогони, – це ті, котрі походять від простих коротульок. Дикі вітрогони – істоти дурні від природи, на них не впливають ніякі виховні заходи, тому скільки їх не вчи, вони так вітрогонами й залишаються. Домашні вітрогони – істоти розумніші, але в них дуже м'яка вдача, тому вони легко сприймають як погане, так і хороше. Оскільки на диких вітрогонів виховні заходи не діють, їх необхідно перетворити знову на ослів; тоді домашні вітрогони не матимуть перед очима поганих прикладів і знову стануть хорошими коротульками. І тоді в місті відновиться нормальне життя. Ніхто не битиме вас, не штовхатиме, не кусатиме, не обливатиме водою і таке інше. В театрі перестануть перекручувати все навиворіт і мазати стільці смолою. На концерти можна буде ходити, не побоюючись почути замість музики поросячий вереск, собаче виття і жаб'яче квакання. І взагалі все буде добре. А зараз не будемо сумувати й панікувати і побажаємо, щоб наша наука знайшла скоріше засіб перетворювати диких вітрогонів на ослів».

Незважаючи на те, що професор Кузька закликав читачів не сумувати й не панікувати, Кнопочка засумувала. Прочитавши статтю, вона переконалася, що в усьому винуватий був Незнайко, який перетворив ослів на коротульок. Звичайно, Кнопочка й себе звинувачувала в тому, що не догледіла Незнайка і дала можливість йому накоїти стільки лиха. Тиха, скромна Кнопочка, яка нездатна була навіть мухи скривдити, розгнівалася так, що ладна була відлупцювати Незнайка.

– Ну начувайся! – бурчала вона, стискуючи щосили кулачки. – Хай він тільки повернеться! Я його навчу, як перетворювати ослів на коротульок! Подумаєш, який чарівник знайшовся!

Незнайко й Пістрявенький, однак, не поверталися. Кнопочка почала хвилюватись і вже хотіла навіть іти шукати їх, але в цей час побачила в газеті іншу статтю, яка її дуже зацікавила. Забувши про Незнайка, Кнопочка почала читати і прочитала таке:

«Багато читачів уже знають про загадкове зникнення малюка Листочка. Незважаючи на тривалі розшуки, його ніде не знайшли. Тепер, коли майже всі перестали шукати Листочка й лише малючка Буквочка не втрачає надії знайти його, в газету надійшли відомості, які можуть пролити світло на цю пригоду. Нам стало відомо, що в той день, коли Листочок зник, по Східній вулиці проходив коротулька Штанько. Недалеко від рогу Бісквітної вулиці Штанько помітив серед тротуару книгу. Піднявши книгу, Штанько побачив, що це були «Кумедні пригоди чудового гусеняти Яшка». На книзі був штемпель бібліотеки. Це наштовхнуло Штанька на думку, що хтось узяв книгу в бібліотеці, поніс додому й загубив дорогою. Прочитавши на штемпелі адресу бібліотеки, Штанько вирішив однести книгу за тією адресою, але цього дня вже було пізно, й бібліотека була закрита. Тоді Штанько взяв книгу до себе додому з тим, щоб віднести її на другий день. Удома він задумав почитати книгу; вона йому сподобалась, і він вирішив віддати її в бібліотеку після того, як прочитає всю до кінця.

Цей Штанько виявився не дуже ретельним читачем, бо ж читав він кожного дня потрошку, тобто по одному розділу, внаслідок чого читання в нього тривало довгий час. Він уже почав забувати, що книга ця не його власна, а бібліотечна, але все-таки коли закінчив читання, то згадав, що книгу треба віддати.

Урешті-решт Штанько прийшов у бібліотеку й розказав бібліотекарці, що знайшов книгу на вулиці. Бібліотекарка глянула по списку й виявила, що книга «Кумедні пригоди чудового гусеняти Яшка» була видана малюкові Листочку й саме того дня, коли він пропав.

Таким чином, було встановлено, що Листочок узяв книгу в бібліотеці, після чого пішов по Східній Вулиці й загубив книгу недалеко від свого будинку. Що сталося з ним далі, досі лишається невиясненим. Може, з Листочком трапився такий самий випадок, як з міліціонером Свистунчиком, і він проживає де-небудь під чужим іменем.

Ми ще раз просимо кожного, хто знає що-небудь про місцеперебування Листочка, скоріше повідомити про це в редакцію нашої газети».

Дочитавши статтю до кінця, Кнопочка задумалась і сказала сама собі:

– Що ж це діється? Отже, Незнайко збрехав мені, що перетворив Листочка знову на коротульку. Нічого не скажеш, добрі справи!

У цей час повернулися Незнайко й Пістрявенький.

– Усе гаразд! – закричав Незнайко, сяючи від радості. – Автомобіль наш знайшовся. Ми поставили його на вулиці біля готелю. Завтра можна буде їхати.

– Це куди ти зібрався їхати? – насупилася Кнопочка.

– Як – куди? Додому, в Квіткове місто. Ми ж вирішили…

– «Вирішили»! – передражнила його Кнопочка. – Накоїв тут усяких див! Зіпсував усім життя, а сам утікати!

Незнайко витріщив на неї очі:

– Яких це я див накоїв? Кому життя зіпсував?

– Ніби не знаєш кому! А вітрогони, від яких нікому в місті нема спокою – це чия робота, по-твоєму?

– Чия? – здивовано запитав Незнайко.

– Твоя!

– Моя? – Від подиву Незнайко навіть роззявив рота.

– Нічого тут рота роззявляти! – сердито сказала Кнопочка. – Почитай ось краще газету.

Незнайко мерщій схопив газету, сів за стіл і почав читати. Пістрявенький підійшов ззаду й заглядав у газету через плече Незнайка.

– Ну й дива! – засміявся він. – Цей професор Кузька, звичайно, бачив нас біля ослячої. загорожі. Тільки він не догадався, що в Незнайка в руках була чарівна паличка, й подумав, ніби осел сам собою перетворився на коротульку.

– Годі тобі базікати! – сердито відповів Незнайко. – І без тебе все ясно.

Прочитавши до кінця статтю професора Кузьки, Незнайко крякнув з досади й, винувато глянувши на Кнопочку, почухав п'ятірнею потилицю.

– Он що, виходить, накоїв! – знічено пробурчав він.

– Це ще не все! – знову спохмурніла Кнопочка. – Ти ще про Листочка прочитай.

– Про якого Листочка?

– Читай, читай! Наче не пам'ятаєш?

Незнайко став читати в газеті про Листочка, а Пістрявенький знову примостився ззаду й зазирав через плече.

– Отже, Незнайко замість Листочка перетворив на коротульку справжнього осла, потім ще двох, а Листочок так і лишився ослом, – сказав Пістрявенький, трясучись від сміху.

– Та-а-а-а-к! – сказав Незнайко, прочитавши статтю. – Бач, яка штука вийшла! Що ж тепер робити?

– Що? – сердито перепитала Кнопочка. – По-перше, треба Листочка скоріше перетворити на коротульку. Бідолашна Буквочка, мабуть, геть змарніла. А по-друге, всіх трьох ослів, котрих ти перетворив на коротульок помилково, треба перетворити знову на ослів.

– Правильно! – підтвердив Незнайко. – Завтра зранку підемо в зоопарк і пошукаємо там Листочка. Якщо його не виявилося серед тих трьох ослів, виходить, десь іще має бути осел. А от як знайти трьох справжніх ослів, яких я перетворив на коротульок? Це, мабуть, важче буде…

– Нічого! – суворо сказала Кнопочка. – Будемо ходити по місту, поки не знайдемо всіх трьох.

– Як це – будемо ходити по місту? – здивувався Пістрявенький. – Ми ж вирішили завтра виїхати?

– Доведеться зачекати з від'їздом.

– Зачекати? Е-ге! – закричав Пістрявенький. – Мені тут за комір холодну воду литимуть, а я ще маю чекати?

– Виходить, по-твоєму, краще, коли вітрогони всіх мучити будуть, а Листочок назавжди ослом залишиться? А йому ж, крім нас, ніхто не допоможе. Ні в кого чарівної палички нема, розумієш?

– Ну гаразд, – махнув рукою Пістрявенький. – Робіть, як знаєте, тільки не сподівайтеся, що так просто мене спекаєтесь! Ви мене привезли сюди, ви й назад повинні одвезти!

– Одвеземо, можеш не хвилюватися, – відповів Незнайко.

– От-от! І висадите мене на тому самісінькому місці, де взяли, інакше я не згоден! – заявив Пістрявенький і пішов спати.

Розділ двадцять дев'ятий
Зустріч з давніми приятелями

Тієї ночі Незнайко довго не міг заснути. Йому знову почала докоряти совість.

«Я ж не винен, що так вийшло, – виправдовувався Незнайко, перекидаючись у ліжку з боку на бік. – Я не знав, що все так погано вийде».

«А чому ти не знав? Ти повинен був знати. Чому я все знаю?» – казала совість.

«Ну то ти, а то – я. Ніби не знаєш, що я Незнайко!»

«Не хитруй, не хитруй! – з насмішкою сказала совість. – Ти все чудово розумієш, тільки вдаєш дурника-незнайка».

«І зовсім я не вдаю! Навіщо мені вдавати?»

«Сам знаєш, навіщо. Адже дурникам завжди менше перепадає. Ото і вдаєш дурника, щоб тобі все з рук сходило. Але мене, голубчику, не обдуриш! Я ж бо добре знаю, що ти не такий уже дурник!»

«Ні, я дурник!» – уперто торочив Незнайко.

«Неправда! Ти й сам не вважаєш себе дурником. Насправді ти значно розумніший, ніж здаєшся. Я тебе давно розкусила, тому не старайся мене обманути – однаково не повірю».

«Ну гаразд!» – роздратовано відповів Незнайко. – Дай мені поспати. Завтра я все виправлю».

«Виправ, голубчику, будь ласка! – сказала вже лагіднішим голосом совість. – Сам бачиш, як усе недобре вийшло. Через тебе стільки коротульок даремно мучаться… У місті так погано стало… А як же добре було, поки ти не з'явився тут із своєю чарівною паличкою!»

«Ну гаразд, гаразд! Сказав: виправлю – значить, виправлю. Скоро знову все добре буде».

Совість переконалася, що пробрала Незнайка як слід, і замовкла.

Наступного ранку Кнопочка прокинулася раніше за всіх і одразу розбудила Незнайка й Пістрявенького:

– Вставайте мерщій, вже в зоопарк пора!

Незнайко швиденько одягнувся і пішов умиватись, а Пістрявенький одягався не поспішаючи, стараючись згаяти час, щоб якось обійтися без умивання.

Проте Кнопочка розгадала його намір і змусила піти вмитися.

Нарешті всі були готові й уже хотіли вийти з дому, як тут хтось постукав у двері й до кімнати ввійшов Кубик. На ньому була якась кумедна шапочка з блакитної пластмаси з двома довгими ріжками, між якими була напнута спіральна дротина; на вухах були радіонавушники, а на грудях висіла плеската металева коробочка, на якій стирчав рупор. Ще одна така сама коробочка була в нього на спині.

Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький дуже зраділи Кубикові й стали розпитувати, чому він так довго до них не приходив. Кубик розповів, що одного разу він ішов по вулиці і його хтось облив холодною водою, від чого він простудився і занедужав. Увесь цей час йому довелося пролежати в постелі, але тепер він уже цілком здоровий і може ходити.

– А що це у вас за шапочка з ріжками й коробочки? – запитав Незнайко.

– Це новий винахід – так званий найновіший удосконалений пішохідний радіолокатор, скорочено НУПРЛ. Тепер кожен повинен мати цей НУПРЛ для захисту од вітрогонів.

– Як же він діє? – зацікавився Незнайко.

– Дуже просто, – відповів Кубик. – Тут спереду на коробочці є, як ви бачите, радіорупор. З цього рупора при ходьбі весь час випромінюються радіохвилі. Якщо попереду попадеться якась перешкода у вигляді натягнутої впоперек тротуару мотузки. або дроту, хвилі від цієї перешкоди відіб'ються і підуть назад. Тут на шапочці між ріжками напнута, як ви бачите, спіральна антена. Ця антена вловлює радіохвилі, що відбились од перешкоди, й перетворює їх на електричні коливання, а електричні коливання попадають у навушники і, в свою чергу, перетворюються на звукові сигнали. Дуже зручно, як бачите… Як тільки попереду з'явиться перешкода, ви тієї ж миті почуєте сигнал про небезпеку, Особливо цей локатор корисний увечері або вночі, коли ви можете не побачити протягнуту впоперек тротуару мотузку чи іншу перешкоду.

– А на спині для чого рупор? – спитав Незнайко.

– А як же? Це ж найголовніше! – вигукнув Кубик. – Цей рупор посилає радіосигнали назад. Як тільки ззаду з'явиться вітрогон, щоб дати вам щигля чи стусана, чи облити вас водою, ви відразу ж почуєте сигнал. От спробуйте.

Кубик зняв із себе шапочку, навушники, обидві коробочки й надів усю цю апаратуру на Незнайка. Ставши збоку, він простягнув до переднього рупора руку й сказав:

– Уявіть собі, що попереду виникла перешкода. Що ви чуєте?

– Я чую, неначе щось пищить, – відповів Незнайко.

– Цілком правильно. Ви чуєте часті високі звукові сигнали: бі-бі-бі! А тепер я підкрадатимуся до вас непомітно ззаду… Що ви чуєте?

– Ага! – закричав Незнайко. – Знову пищить, але ніби трохи товще: бу-бу-бу!

– Правильно! Цього разу ви чуєте низькі звукові сигнали. Це робиться для того, щоб ви знали: спереду небезпека чи ззаду. Коли почуєте «бі-бі-бі», то, значить, треба уважніше дивитися вперед, а коли «бу-бу-бу», то треба мерщій обернутися назад.

Кнопочка теж зацікавилась цим приладом, й апарат від Незнайка перейшов до неї, а від неї – до Пістрявенького, який довго й зосереджено слухав сигнали, після чого сказав:

– Ну що ж, у тому, що він пищить, нічого дивного нема. Пищати я теж умію. Дивно тільки, звідки він знає, коли треба пищати «бі-бі-бі», а коли – «бу-бу-бу»?

– Ну, це зрозуміло, – відповів Кубик і почав розказувати все спочатку.

У цей час знову хтось постукав у двері. Двері відчинились, і в кімнату протиснулись якісь дві товстенькі істоти. На обох були якісь пухкі, бочкоподібні пальта з рукавами, що незграбно стирчали в боки, а на головах круглі зелені шапки, схожі на водолазні шоломи.

Придивившись, Незнайко впізнав у цих кумедних постатях Ниточку й Карасика.

– Та це ж Ниточка й Карасик! – закричав він, зрадівши. – У що це ви нарядилися?

– Це нові прогумовані, якщо можна так висловитись, надувні пальта й гумові надувні шапки, які випускає наша фабрика. От спробуйте вдарте мене палицею, вибачте на слові, по голові, – сказав Карасик, подаючи Незнайкові палицю, яку він тримав у руці.

– Навіщо ж мені бити вас по голові палицею? – здивувався Незнайко.

– Бийте, бийте, не бійтеся!

Незнайко здивовано знизав плечима, взяв палицю й легенько вдарив Карасика по голові.

– Та ви бийте дужче! З усієї сили бийте, розмахніться, якщо можна так висловитися! – закричав Карасик.

Незнайко розмахнувся і вдарив дужче. Палиця одскочила від голови, як від добре надутої автомобільної шини.

– От бачите, а мені ані крапельки не боляче! – закричав, регочучи на все горло, Карасик. – Тепер по спині бийте.

Незнайко вдарив його палицею по спині.

– Бачите – зовсім не боляче! – закричав, торжествуючи, Карасик. – Я, коли хочете, можу навіть упасти й не заб'юся.

Карасик з розгону бухнувся на підлогу й тут же скочив на ноги, як гумовий м'ячик.

– Для чого ж це все? – з подивом запитав Незнайко.

– Ніби не догадуєтесь? Для захисту од вітрогонів, – відповів Карасик. – Хай тепер якийсь вітрогон спробує дати мені стусана або потиличника, хай навіть водою обіллє – мені зовсім не страшно.

– Але ж це дуже негарно – в такому одязі ходити, – сказала Кнопочка.

– Негарно, тому що не модно, – відповів Карасик. – От коли буде модно, вибачте на слові, то всі казатимуть, що гарно. У нас уже в багатьох магазинах є такі пальта й шапки.

– В магазинах вони, може, і є, але на вулиці я ще нікого не бачила в такому безглуздому наряді, – сказала Кнопочка.

– Нічого, скоро побачите, – відповіла Ниточка. – Голочка навмисне звеліла нам нарядитись у ці пальта й шапки й ходити по вулицях. Сьогодні ми походимо, а завтра всі побіжать у магазини, щоб собі одягтися так. Ми завжди вдаємось до таких хитрощів, коли випускаємо новий фасон одягу.

Ниточка й Карасик подались ходити по вулицях, а Кубик сказав:

Ось до чого довели вітрогони! По-моєму, вже краще ходити з локатором, ніж у цих пухких пальтах. Значно елегантніше.

Тут знову почувся стукіт у двері, й до кімнати вскочив інженер Клепка. Всі так і ахнули, побачивши його. Голова в нього була забинтована. На ліктях і на колінах теж були накладені білі пов'язки. На шиї і підборідді були наклейки з пластиря.

– Що з вами? – злякано запитала Кнопочка. – Ви попали в автомобільну катастрофу?

– Так, тобто ні… Чи певніше сказати, так, – відповів Клепка, підстрибуючи від нетерплячки на місці. – Якийсь, розумієте, вітрогон одгвинтив уночі в моїй машині один пружинистий чобіт. Уранці я не помітив цього, сів і поїхав. 1 от, коли автомобіль розвинув величезну швидкість, мені треба було зробити стрибок. Якби всі чотири пружинисті чоботи були на місці, то нічого страшного не трапилося б, але тому, що з одного боку чобота не було, поштовх з цього боку вийшов слабшим, машина перевернулась у повітрі, я вилетів з неї і гепнувся об бруківку. Жах що було! Ось подивіться: лобом тріснувся, підборіддям, колінами й ліктями…

– Чого тільки ці вітрогони не виробляють! – співчутливо сказав Кубик. – Мене водою облили, в нього чобіт одгвинтили!

– Просто нема від них ніякого порятунку! – підхопив Клепка. – Раніше спокійно можна було залишити автомобіль на вулиці, а тепер, дивись, одгвинтять що-небудь, а то й зовсім украдуть машину.

– Як це – украдуть? – не зрозумів Незнайко.

– Ну, поїдуть на вашій машині – та й усе. Просто звірство якесь! Не розумію, куди міліція дивиться! Я б цих вітрогонів усіх під арешт! Як тільки попався який-небудь у жовтих штанах, так одразу ж – у «холодильник» і хай сидить собі, поки не виправиться! – Так не можна, – заперечив Кубик. – Ось Незнайко в нас теж у жовтих штанах. За що ж його під арешт?

– Ну„в Незнайка штани нормальні, – відповів Клепка. – А у вітрогонів широкі й не жовті, а зеленкуваті.

– То дурниці! – махнув рукою Кубик. – Кожний коротулька може надіти жовті чи зелені штани. Від цього ніхто вітрогоном не стане. Якщо хочеш знати, то тепер вітрогона не відрізниш од хорошого коротульки. Вітрогон одягнеться, як усі, і в той же час потихеньку набешкетує так, що ніхто не помітить, а коли не набешкетує, то збреше чи обдурить, наобіцяє три мішки вовни й нічого не виконає. Я от обіцяв, наприклад, Незнайкові, Кнопочці й Пістрявенькому показати будинки архітектора Кавунчика й досі не показав – значить і я вітрогон, хоч і не в жовтих штанах?

Кубик і Клепка завели суперечку про те, кого можна вважати вітрогоном, кого не можна, а Незнайко сказав:

– Не треба сперечатися, друзі. Скоро все одно ніяких вітрогонів не буде.

– Це як же так не буде? – здивувався Клепка.

– Дуже просто. Скоро все буде, як і раніше, от побачите!

– Е! – зневажливо махнув рукою Клепка. – Ви, мабуть, у газеті статтю професора Кузьки прочитали. Це дурниці! Ніколи не повірю, щоб осли могли на коротульок перетворюватись. До цього ще не дійшла наука… До речі, добре, що нагадали про науку. Зараз ми з вами поїдемо в Наукове містечко, я познайомлю вас із двома вченими малючками – Фуксією та Рибочкою. Фуксія – це наша знаменита професорша космографії. Вона винайшла Зимове сонце. Ми зробимо, розумієте, ще одне сонце й будемо запускати на зиму в небо, щоб узимку було так само тепло, як і влітку.

– А яке воно, це сонце? – зацікавився Незнайко.

– От вона вам про все й розкаже. А Рибочка винайшла ракету, в якій збирається полетіти на Місяць. Її вже будують, цю ракету ви побачите! Якщо ви сподобаєтесь Рибочці, вона вас із собою на Місяць візьме.

– Цього ще бракувало! – обурився Кубик. – Вони з тобою нікуди сьогодні не поїдуть! Сьогодні вони поїдуть зі мною на вулицю Творчості. Я давно обіцяв їм показати будинки Кавунчика.

– Дуже їм потрібен твій Кавунчик! Вони наукою цікавляться, а не Кавунчиком.

– Даремно ви сперечаєтеся, – сказала Кнопочка. – Ми не зможемо поїхати ні з ким, тому що нам у зоопарк треба.

– От і чудово! – відповів Кубик. – Спершу подивитесь будинки, а потім у зоопарк – це ж поряд. Ну, будь ласка! – благав він. – Адже ви обіцяли!

– Що ж робити? Це таки правда, ми обіцяли, – сказала Кнопочка. – Ну, поїдемо, якщо це справді поряд.

– Поряд, поряд, можете не сумніватися! – заговорив, схопившись із стільця, Клепка. – Поїдемо всі разом, я відвезу вас на своїй машині.

Через дві чи три хвилини всі вже були на вулиці. Пістрявенький побачив машину Клепки, скоса глянув на її господаря, перев'язаного бинтами, й сказав:

– Не треба на цій машині їхати. Вона весь час стрибає, мов блоха, – так і дивись, перекинеться, а мені б не хотілося ходити забинтованим з ніг до голови, неначе кокон-шовкопряд.

– Заспокойтеся, – відповів Клепка. – Моя машина більше стрибати не може. Оскільки один чобіт у мене поцупили, довелося й останні три чоботи одгвинтити.

Пістрявенький заспокоївся, але заради безпеки сів ззаду, поруч з Незнайком та Кнопочкою, а Кубик сів спереду, поруч з Клепкою.

За своєю звичкою, Клепка ввімкнув одразу четверту швидкість, і машина помчала так швидко, що в усіх перехопило дух.

У Кубика зарябіло в очах, і він довгий час не міг розгледіти, що вони їдуть зовсім не в той бік, куди треба було. Поступово він, однак, прийшов до тями і, оглянувшись навсібіч, сказав:

– Слухай, Клепко, куди ж ми їдемо?

– Як – куди? Куди треба, туди і їдемо.

– А куди нам, по-твоєму, треба?

– В Наукове містечко.

– Що? – закричав Кубик. – Це неподобство! Адже ми домовились на вулицю Творчості. Повертай зараз же назад!

– Навіщо назад, коли ми вже скоро доїдемо?

– А я кажу – назад!

Кубик учепився у кермове колесо й став повертати автомобіль, але Клепка не дав йому повернути. Автомобіль почав виписувати по бруківці зигзаги, вилетів на тротуар і, напевно, врізався б у газетний кіоск, якби Клепка не встиг своєчасно загальмувати.

Автомобіль зупинився так різко, що всі замалим не порозбивали собі носів. Деякий час Кубик і Клепка очманіло дивились один на одного. Нарешті Кубик випустив з рук кермове колесо й сказав:

– Вибач мені, Клепко! Я не повинен був хвататися за кермо. Ми ж могли розбитися.

– Ні, це я повинен вибачитись, – відповів Клепка. – Й ви мені, братці, вибачте! Я ж обманним шляхом хотів завезти вас не туди, куди треба. Мені дуже хотілося показати вам Наукове містечко.

– Гаразд, – відповів Незнайко. – Не будемо один на одного сердитись і поїдемо потихеньку назад.

Клепка знову завів мотор, повернув машину й потихеньку поїхав назад. Від сорому він низько похнюпив голову й так голосно зітхав, що Незнайкові стало жаль його. Щоб відвернути Клепку від похмурих думок, Незнайко запитав:

– Цікаво, на чому працює двигун цієї машини – на газованій воді, чи, може, на атомній енергії?

– Двигун працює не на газованій воді й не на атомній енергії, а на біопластмасі, – відповів Клепка.

– Що це за біопластмаса така? – запитав Незнайко.

– Біопластмаса, – це ніби жива пластмаса. А насправді ж вона, звичайно, не жива, та якщо зробити з неї стержень і пропускати через нього електрику, то стержень почне ніби сіпатися, скорочуватись, тобто ставати коротшим, як м'яз. Коли вам цікаво, я можу показати.

– Покажіть, – відповів Незнайко. – Дуже цікаво!

Клепка зупинив машину, взяв гаєчний ключ і одгвинтив декілька болтів, після чого вони з Кубиком взялися за кузов – один спереду, другий ззаду – й зняли його з коліс. Унизу всі побачили металеву раму й підойму, що приводила в рух колеса.

– Дивіться, – сказав Клепка. – Тут до підойми приєднаний стержень з біопластмаси. Коли увімкнути струм, стержень скорочується і тягне підойму до себе, завдяки чому колеса роблять півоберта, але, як тільки струм вимикається, стержень знову довшає і штовхає підойму, яка змушує колеса зробити другий півоберт. Так і відбувається обертання. Треба тільки, щоб струм весь час переривався, але стержень, скорочуючись, сам щоразу вмикає і вимикає струм.

Навколо розібраної машини одразу зібрався натовп коротульок. Кожному цікаво було глянути на конструкцію механізму.

– А звідки береться струм? – запитав Незнайко.

– Струм дає маленька електрична батарейка.

Клепка підійшов до кузова й показав маленьку батарейку від кишенькового ліхтарика.

– Невже така крихітна батарейка може рухати цілий автомобіль? – здивувався Незнайко.

– Ви не зрозуміли, – взявся пояснювати Незнайкові один коротулька, який стояв у натовпі. – Струм від батарейки тільки збуджує біопластмасу, тобто змушує її скорочуватись. Отож машину приводить у рух не енергія батарейки, а енергія, накопичена в біопластмасі. Такі двигуни з біопластмаси рухають у нас на фабриці верстати, інші механізми, й струму від однієї маленької батарейки цілком досить, щоб працювала вся фабрика.

– А звідки береться біопластмаса? – запитала Кнопочка.

– Росте на болоті. В ній концентрується сонячна енергія, як у деревах і взагалі в усіх рослинах. При пропусканні через біопластмасу струму накопичена в ній світлова енергія перетворюється на механічну.

– Слухайте! – сказав Пістрявенький, який досі уважно розглядав обладнання машини. – Я от весь час дивлюсь і не бачу в цій машині двигуна. А хіба можна так, щоб не було двигуна?

– Звичайно, не можна, – відповів Клепка. – Але оцей стержень з біопластмаси і є у машині двигуном.

– Ну, коли так, то тут нічому дивуватися, – сказав Пістрявенький. – Навпаки, було б дивно, якби автомобіль їздив без двигуна.

Всі довкола засміялися. Натовп потрохи збільшувався. Ззаду весь час підходили нові пішоходи. Хтось із перехожих запитав:

– Що тут трапилось?

– Може, яка аварія? – сказав другий.

Третій почув слово «аварія» і закричав:

– Братці, аварія!

– Гляньте-но, братці, як машина розбилася! – закричав четвертий. – Кузов набік звернуло, самі колеса лишилися!

– А шофер, подивіться, як покалічився! Весь у бинтах! – сказав хтось, показуючи пальцем на Клепку.

Як тільки розлетілася звістка про аварію, натовп став збільшуватись удвічі. Клепка побачив, що справа набирає небажаного напрямку, й вирішив скоріше від'їхати. З допомогою Кубика він поставив кузов на місце. Всі сіли в машину. Клепка натиснув педаль переривача, але машина чомусь не рушила.

– Що за халепа! – пробурчав Клепка, вертячись на місці й смикаючи за підойми. – Струму чомусь нема… Ах, щоб тобі! Батарейка пропала! Мабуть, хтось одгвинтив…

– А може, вона на землю впала? – сказав Кубик.

Усі вилізли з машини й стали шукати батарейку.

– Тільки що тут була! – гарячкував Клепка. – Пригадуєте, я показував.

Натовп тим часом заповнив усю вулицю. Рух транспорту припинився. Протискуючись між коротульками, до машини пробрався міліціонер на гусеничному мотоциклі.

– Що трапилося? – закричав він сердито. – Чому натовп збираєте?

– А його ніхто не збирає! – огризнувся Клепка.

– Чому не проїжджаєте?

– Ось сядьте за кермо й спробуйте проїхати, коли батарейки нема! – глузливо відповів Клепка й, повернувшись до натовпу, закричав: – Братці, може, хто-небудь помилково одгвинтив батарейку й сховав у кишеню?