Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Розділ тридцять другий
День рукавичок

Вони довго сиділи на лавочці і грілися на сонечку, і раділи, і їм було добре, і ніхто вже не шкодував за чарівною паличкою. І Незнайко сказав:

– А чи не можна, щоб просто так бажання здійснилось, без чарівної палички?

– Чому ж не можна? – відповів чарівник. – Коли бажання велике, та до того ж хороше, – можна.

– У мене дуже велике бажання: щоб у Сонячному місті все стало так, як було, коли ми приїхали, і щоб Листочок знову став коротулькою, а осли – ослами, та ще, щоб міліціонера Свистунчика виписали з лікарні.

– Ну що ж, це бажання дуже хороше, й воно буде здійснене, – сказав чарівник. – А в тебе, Кнопочко, є яке-небудь бажання? – запитав він Кнопочку.

– У мене таке бажання, як і в Незнайка, – сказала Кнопочка. – Але, якщо можна побажати ще чого-небудь, то я хочу, щоб ми швидше повернулися до Квіткового міста. Мені чомусь дуже додому захотілося…

– Це теж буде здійснено, – сказав чарівник. – А в тебе, Пістрявенький, яке бажання?

– У мене багато бажань, – сказав Пістрявенький. – Цілих три.

– О! – здивувався чарівник. – Ну, кажи.

– Перше – це я дуже хотів би знати, де той лев, котрого Незнайко випустив на волю, і чи не з'їсть він нас?

– Твоє бажання неважко здійснити, – відповів чарівник. – Лев сидить у тій самій клітці, де й сидів. Коли ви вчора втекли, прийшов сторож і зачинив клітку. Лев навіть не встиг вийти на волю. Можеш бути спокійний: лев нікого не з'їсть.

– Це добре, – сказав Пістрявенький. – Друге моє бажання таке: мені дуже цікаво дізнатися, що міліціонер зробив з Клепкою та Кубиком? Ми бачили, як він поїхав з ними в міліцію.

– На це теж легко відповісти, – сказав чарівник. – Міліціонер допоміг, відремонтувати Клепці машину й відпустив його разом з Кубиком додому, бо ж вони нічого поганого не зробили.

– А третє моє бажання таке, – сказав Пістрявенький. – Чи не можна зробити так, щоб ніколи не вмиватись і водночас бути чистим?

– Гм! – сказав розгублено чарівник. – Це, голубчику, важкувато здійснити. Я, мабуть, і не зможу. Але, коли хочеш, я можу зробити так, що ти почуватимеш себе добре тільки після того, як умиєшся. Якщо ти забудеш своєчасно вмитися, то бруд на твоєму обличчі почне щипати тебе за щоки, поколюватиме тебе, наче голками, до тих пір, поки ти не вмиєшся. Поступово ти привчишся умиватися вчасно. Це почне тобі навіть подобатись, і ти відчуватимеш велику втіху від умивання. Як ти гадаєш, це тебе влаштує?

– Цілком, – сказав Пістрявенький.

– Ну тоді все гаразд.

У цей час далеко на доріжці з'явилися три осли, чи, правильніше, два осли, тому що третій був не чистокровний осел, а мул. Вони йшли один за одним, тихенько постукуючи копитцями, жваво помахуючи хвостами й добродушно ворушачи вухами. Слідом за ними йшла прибиральниця у білій хустинці.

– Ах ви, втікачі! Ах ви, волоцюги! Ах ви, шибайголови, такі-сякі! – бурчала прибиральниця, підганяючи ослів. – Та де ж ви пропадали стільки часу? Де тинялися? Де вас носило? А все цей Пегасик! У, я тебе знаю, розбишако! Ти не прикидайся таким смирненьким. Ти заводій! Видно, ти втік перший, а за тобою й Калігула з Брикуном подалися. Без тебе вони не додумалися б до цього.

Пегасик, який ішов позаду Калігули й Брикуна, наче розумів, що мова йде про нього. Він похнюпив голову й тільки кліпав очима з невинним виглядом.

– А ти не кліпай, не кліпай, безсоромнику! – сварила його прибиральниця. – Бач, тільки вдає, що не розуміє. Ти все розумієш, я знаю!.. Ну нічого, голубчики, – погуляли й годі! Думали, далеко втечете? Ні, братці, нікуди ви не втечете!

Підійшовши до огорожі, прибиральниця відчинила хвіртку й загнала всіх трьох утікачів за обору.

– Бачиш, Незнайку, твоє бажання збувається. Ці троє вже повернулися на своє місце, – сказав чарівник. – А тепер ходімо – може, ми ще дещо побачимо.

З цими словами чарівник підвівся з лавочки й попрямував до виходу з зоопарку. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький теж повскакували й пішли за ним. Вийшовши із зоопарку, вони побачили, що довкола було повно перехожих. Здавалося, що в цей день усі висипали на вулицю і ніхто не хотів залишатися вдома. З усіх боків лунала музика, співи, звідусіль було чути веселі голоси і радісний сміх.

Дійшовши до перехрестя, наші мандрівники побачили юрбу коротульок, що зібралася біля будинку на розі. Вгорі, на даху будинку, стояло декілька малюків і малючок з великими кошиками. Вони виймали щось із цих кошиків і пригорщами кидали прямо в юрбу. Підійшовши ближче, Незнайко та його супутники побачили, що зверху падали рукавички. Вони були різні: сині, білі, червоні, зелені, рожеві. Ті, що стояли внизу, ловили їх на льоту, піднімали з землі, надягали на руки й тут же починали обмінюватись між собою, стараючись підібрати собі пару рукавичок одного кольору.

– Що це таке? Навіщо рукавички кидають? – спитала Кнопочка.

– Сьогодні день рукавичок, або, як його інакше називають, свято сонячних братів, – сказав чарівник. – У цей донь повсюди розкидають рукавички. Усі беруть ці рукавички й міняються між собою. Ті, що обмінялися, стають сонячними братами.

– Чому братами? – здивувався Незнайко.

– Ну, це звичай такий. День рукавичок буває щороку в Сонячному місті, тому тут з кожним роком з'являється все більше й більше сонячних братів. Скоро в Сонячному місті всі будуть братами.

На розі другої вулиці чарівник раптом зупинився і тихо сказав:

– Дивіться!

Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький зупинилися. Прямо перед ними серед тротуару стояли малюк і малючка. Вони міцно трималися за руки, дивились одне на одного, не спускаючи очей, і нікого й нічого не помічали навкруг.

– Хто це? – запитала Кнопочка.

– Невже не догадуєтесь? Це Листочок і Буквочка, – відповів чарівник.

– Ах, це Листочок! – вигукнув Незнайко. – Значить, він уже перетворився на коротульку. Здається, я пригадую його!

– Любий Листочку! – сказала в цей час Буквочка. – Яка я рада, що ти, нарешті, вернувся! Я так скучила за тобою, так плакала!

– Нічого, Буквочко, зате тепер ми завжди будемо разом і ніколи не розлучимось, – утішав її Листочок.

– Де ж ти пропадав весь час? Розкажи мені.

– Я, любонько, був у цирку. Ох, як там було весело, як цікаво, коли б ти знала! Вдень репетиції, тренування, а ввечері вистава. Й так щодня, навіть по неділях.

– А мені було так сумно, що навіть у цирк не хотілося, – сказала Буквочка. – Чому ж ти не повідомив, що ти в цирку?

– Не гнівайся, Буквочко! Просто я навіть не знаю, як це трапилося, – зам'явся Листочок. – Просто я тоді був ослом.

Тут зверху щось посипалось, і ціла юрба коротульок кинулася підбирати рукавички, що падали з даху будинку. Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького мало не збили з ніг. З великим трудом вони вибралися з юрби, але все-таки теж устигли схопити по дві рукавички. Відбігши подалі, вони стали розглядати свою здобич. Незнайкові попалися коричнева й оранжева рукавички. Кнопочці – жовта й рожева, а Пістрявенькому – синя і біла.

– От як невдало вийшло! – сказала Кнопочка. – Ми навіть між собою помінятися не можемо: всі рукавички різні.

Тут до них підбігли, сміючись, декілька коротульок і стали мінятися рукавичками. Один малюк узяв у Незнайка оранжеву рукавичку, а замість неї дав зелену, другий вихопив коричневу й дав замість неї голубу, а голубу в нього тут же забрала якась малючка, обмінявши її на червону.

– О! – зрадів Незнайко. – В мене тепер одразу два сонячних брати й одна сестричка!

З Кнопочкою теж двоє малюків обмінялися рукавичками, так що в неї замість жовтої і рожевої рукавичок були синя й зелена. Пістрявенький почував себе скривдженим, тому що з ним ніхто не захотів мінятися.

У цей час Незнайко побачив, що до них іде міліціонер. Він був у новенькій блискучій касці. Придивившись, Незнайко переконався, що це був ніхто інший, як усім відомий міліціонер Свистунчик. Незнайко роззявив від подиву рота й так і лишився з роззявленим ротом, а Свистунчик пішов прямо до Незнайка й почав оглядати його з голови до ніг. Особливо уважно, як здалося Незнайкові, Свистунчик оглянув його жовті штани. Незнайко похолов від страху і вже ладен був дати драла, але тут міліціонер зиркнув на свої руки, на яких були надіті біла й червона рукавички, швидко підійшов до Пістрявенького, зняв з його руки білу рукавичку, а замість неї надів йому свою червону. Тепер у Свистунчика обидві рукавички були біленькі. Він, не поспішаючи, натягнув їх на руки, розправив як слід, приклав до козирка руку, усміхнувся до Пістрявенького й подався своєю дорогою.

– Ну от, тепер ви переконалися, що всі ваші бажання здійснилися, – сказав чарівник, розгладжуючи рукою свою довгу бороду. – Осли повернулися в зоопарк, Листочок вернувся до Буквочки, міліціонер Свистунчик виписався з лікарні. Лишилося тільки відрядити вас додому.

– А як же бути з вітрогонами? – спитав Незнайко. – Може, з ними теж треба що-небудь зробити, щоб вони перестали кривдити коротульок?

– Про це не турбуйся, – відповів чарівник. – Я написав чарівну книгу, в якій розповідається про все, що з вами сталося. Це дуже повчальна історія. Кожний вітрогон, який прочитає її, побачить, що він брав приклад із звичайнісіньких ослів, і йому стане соромно. Після цього ніхто не захоче наслідувати вітрогонів.

– А якщо на кого-небудь книга не вплине? – запитав Пістрявенький.

– Цього не може статись, – відповів чарівник. – На коротульок книги завжди добре впливають. Вони не впливають лише на натуральних, так би мовити, природжених ослів.

Отак розмовляючи, мандрівники дійшли до площі, де стояли автомобілі, призначені для позаміської їзди.

– З сьогоднішнього дня у Сонячному місті стала до ладу станція маршрутних автоматичних таксі. Раніше автоматичні таксі ходили по місту, а тепер можна їхати на маршрутних таксі куди хочете, – сказав чарівник.

Підійшовши до крайньої машини, чарівник всунув руку в щілину, що була позаду радіатора, й витягнув з неї картонну табличку, на якій була надрукована карта країни коротульок. Знайшовши на карті Квіткове місто, він накреслив на. ній олівцем шлях по дорогах, що вели від Сонячного міста до Квіткового і сказав:

– Тепер сідайте, натискуйте кнопку на щитку приладів і можете їхати. Машина сама довезе вас, куди треба. Якщо захочете зупинитись, натисніть цю саму кнопку. Захочете їхати далі, знову кнопку натисніть. От і все керування.

– Це що – чарівна машина? – спитав Пістрявенький.

– Ні, це звичайне маршрутне таксі. Ви бачили, я накреслив на карті маршрут, тобто шлях, яким вам треба їхати. В автомобілі є електронний пристрій, що автоматично скеровує машину по накресленому шляху. Цим самим шляхом автомобіль сам повернеться назад, коли відвезе вас.

Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький залізли в автомобіль і всілися рядком на м'якому сидінні. Чарівник зачинив за ними дверцята й помахав рукою на прощання. Незнайко натиснув кнопку на щитку приладів. Машина рушила. Мандрівники обернулись назад і замахали чарівникові руками. Чарівник теж махав їм рукою. Його довга борода маяла на вітрі, й від цього Пістрявенькому здалося, що чарівник махає їм бородою.

– Дивіться, бородою махає, – сказав Пістрявенький і затрясся від сміху.

– Соромно з чарівників сміятися, – сказала Кнопочка. – Бородами ніхто махати не може.

Описавши на площі дугу, машина повернула за ріг, і чарівника не стало видно.

Розділ тридцять третій
Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький стають сонячними братами

Через півгодини машина вже виїхала з міста й помчала полями. Незнайкові та його супутникам жаль було розлучатися з Сонячним містом. Останній раз вони оглянулися назад і побачили, як заходило сонце. Воно було червоне, велике й уже наполовину сховалося за краєм землі. Сонячне місто все ще було видно вдалині. Чорні силуети будинків неначе відбилися на яскравому диску сонця. Таким вони бачили Сонячне місто востаннє. Сонце опустилося за обрій, і місто ніби розтало в туманній далині.

Мандрівники зручно вмостилися рядком і почали згадувати, що трапилося з ними за день.

– Дуже дивно, як це нам пощастило за сьогодні всіх зустріти: і ослів, і Листочка, і міліціонера Свистунчика! Тепер я за них спокійний, – сказав Незнайко.

– Знайшов, чому дивуватися! – відповів Пістрявенький. – Було б дивно, якби ми їх не зустріли. Адже все це було чародійством.

– Шкода, що ми не зустрілися з Кубиком і не поїхали з ним подивитися будинки Кавунчика, – сказала Кнопочка.

– Дуже шкода, – погодився Незнайко. – Але я ще більше шкодую, що ми не поїхали з інженером Клепкою до Фуксії та Рибочки в Наукове містечко. Там, напевне, можна було б побачити багато цікавих речей.

– Сумно, звичайно, що ми не побували скрізь, де хотіли, – сказала Кнопочка, – але було б гірше, коли б ми залишали Сонячне місто без ніякого жалю. За хорошим завжди жаліють. Зате ми повинні бути раді, що в нас у Сонячному місті є братики!

– Ну, я і радий, – відповів Пістрявенький. – У мене братик міліціонер, а ви з Незнайком навіть не знаєте, хто ваші сонячні братики.

– Ну й що ж, – відповіла Кнопочка. – Я все одно рада, що вони в нас є, і завжди любитиму їх. Неначе треба добре ставитись тільки до тих, кого знаєш! Мені відомо, що мої сонячні братики – хороші коротульки, й цього мені досить.

Як тільки Кнопочка згадала про сонячних братів, усі поглянули на свої рукавички. Тепер у Незнайка одна рукавичка була зелена, а друга – червона, в Кнопочки теж одна рукавичка була зелена, але друга – синя, а в Пістрявенького була синя і червона.

– Дивіться! – сказала раптом Кнопочка. – Тепер ми з вами теж можемо мінятися. Хай Пістрявенький дасть свою червону рукавичку Незнайкові, і в Незнайка тоді будуть дві червоненькі; Незнайко дасть мені свою зелененьку, і в мене будуть дві зелені; я дам Пістрявенькому свою синю рукавичку, і в нього будуть обидві синенькі.

Вони швидко помінялися рукавичками й навіть засміялися, побачивши, як усе до ладу вийшло. На душі в них одразу стало так добре, як ніколи не бувало. Вони пригорнулися тісніше одне до одного й довго сиділи мовчки. Нарешті Кнопочка сказала:

– Давайте, братики, коли повернемось додому, теж нашиємо рукавичок і будемо розкидати, щоб і в нашому місті були сонячні братики. Гарно ж бути сонячними братиками!

День тим часом спливав. Червона хмарка, освітлена відблиском заходу, поступово зникла. В небі почали з'являтись одна за одною зірочки. Пістрявенький захотів спати. Голова його потрошку схилялася на груди, а сам він поступово схилявся вбік. Утративши, нарешті, рівновагу, він починав швидко падати на Незнайка, що сидів поруч, і наче хотів його клюнути носом, однак тут же прокидався й старався сидіти рівно.

– Ти що це? Ніби куняєш? – спитав Незнайко.

– Ні, це я просто жартю.

– Не «жартю» треба казати, а «жартую», – поправила його Кнопочка.

Кінчилися всі ці жарти тим, що Пістрявенький впав на бік та так і заснув. Кнопочка й Незнайко вклали його зручніше, схиливши на м'яку подушку сидіння, й сказали:

– Хай спить.

Вони не помітили, як і самі заснули; а коли прокинулися, побачили, що машина зупинилася посеред вулиці, а в обличчя їм світило сонечко, що вже викотилося з-за лісу.

– Ось так штука! Кудись приїхали… – сказав Незнайко, відчиняючи дверцята й вилізаючи з машини.

Кнопочка теж вийшла з машини й подивилася довкола.

– Ясно, – сказала вона. – Ми ж у Квітковому місті!

– Ах, правильно! – вигукнув Незнайко. – На те самісіньке місце приїхали, звідки виїхали. Ей, Пістрявенький! Уставай, ми вже приїхали.

Пістрявенький прокинувся і виліз з машини.

– Дивовижно, як швидко доїхали! – сказав він, позіхаючи на весь рот і протираючи руками очі.

– Добре мені діло – швидко! – відповів Незнайко. – Ти ж проспав цілу ніч. Уже ранок!

– Тоді, звичайно, нічого дивного нема! – сказав Пістрявенький. – Ну, я пішов додому.

Він заклав за спину руки в синеньких рукавичках і попрямував додому.

Незнайко зачинив дверцята машини. Машина одразу ж розвернулася сама собою і поїхала в зворотний бік. Незнайко й Кнопочка подивилися їй услід і пішли вулицею. Вони були дуже раді, що повернулися до свого рідного Квіткового міста, їм хотілося поблукати й подивитися на нього. Пройшовши вулицею, вони опинилися на березі Огіркової річки. За час їхньої відсутності, огірки розрослися так, що серед огудиння можна було заблукати, наче в лісі.

Незнайко й Кнопочка стали на крутому бережку, з якого було видно й ліс, і річку, й міст через річку, й усе Квіткове місто. Вранішнє сонечко позолотило дахи будинків, і вони світились оранжевим світлом, наче самі собою.

– Гарно в нашому Квітковому місті! – вигукнув, замилувавшись цією картиною, Незнайко. – А було б іще краще, коли б у нас побудували такі самі великі, красиві будинки, як у Сонячному місті.

– Бачиш, чого захотів! – засміялася Кнопочка.

– Та були б у нас парки, театри й веселі містечка! Та їздили б по вулицях автомобілі, автобуси й атомні автостільчики!

– Але ж жителі Сонячного міста трудилися, щоб зробити все це, – відповіла Кнопочка. – Саме нічого не зробиться.

– Але ж і ми можемо трудитися, – сказав Незнайко. – Якщо всі дружно візьмуться, то багато можуть зробити. Ось поглянь, ми всі взялись і побудували через річку міст. А один коротулька хіба побудував би? Звичайно, шкода, що в нас чарівної палички нема. Можна було б тільки махнути – й усе місто було б, як Сонячне.

– От і видно, Незнайку, що ти ані крапелиночки не порозумнішав. Ти завжди мріятимеш про чарівну паличку, щоб як-небудь прожити без труда, щоб усе за щучим велінням робилося. А я, наприклад, аніскілечки не шкодую за цією паличкою. Адже чарівна паличка – це велетенська сила, й коли така сила попаде в руки не дуже розумному коротульці, як-от тобі, то замість користі може вийти сама тільки шкода. Я на твоєму місці побажала б собі замість чарівної палички трошки розуму. В кого розуму досить, тому й чарівної палички не потрібно.

– Ну, Кнопочко, я ж не шкодую за чарівною паличкою! Просто я думав, що ти шкодуєш. Чому ж ти дорікаєш мені?

– Тому, що я хочу, щоб ти був хорошим.

– Як? – викрикнув Незнайко. – І ти теж хочеш?

– Еге ж. А хто ж іще цього хоче?

– Ну, є тут у мене одна подружка.

– Подружка? – здивувалася Кнопочка. – Яка ще подружка?

– Та така, наче ти. Теж весь час дорікає мені. Каже, що хоче, щоб я був кращим.

– І давно ти з нею дружиш?

– Давно.

Кнопочка ображено надула губки й одвернулася від Незнайка. Потім сказала:

– Який же ти нехороший, Незнайку! Ти потайний. Ми вже стільки дружимо з тобою, а ти ніколи не казав, що дружиш із кимось, крім мене. Дружи, будь ласка! Я хіба проти? Я не, проти! Але чому ти мені не сказав?

– Та що тут ще казати? Я і не дружу особливо. Вона сама до мене причепилась.

– Ой, не бреши, не бреши, Незнайку! – пригрозила Кнопочка пальцем. – Ти скажи краще, як її звуть?

– Кого?

– Ну її, твою подружку.

– А-а, її!.. Ну, її звуть совість.

– Яка Совість? – здивувалась Кнопочка. – А-а, совість!

Кнопочка весело засміялася, потім поклала свої руки на плечі Незнайка й, поглянувши йому прямо в очі, сказала:

– Ой, який же ти смішний, Незнайку! Смішний – і все-таки хороший. Ти, мабуть, і не знаєш, який ти хороший!

– Який я хороший! – знітившись, сказав Незнайко. – Це тобі, напевно, тільки так здається.

– Чому тільки так здається? – спитала Кнопочка.

– Ну… – зам'явся Незнайко. – Просто ти, мабуть, закохалася в мене – от і все.

– Що? Я? Закохалася? – спалахнула Кнопочка.

– Ну, так, а що тут такого? – розвів Незнайко руками.

– Як – що такого? Ах, ти… Ах, ти… – Від обурення Кнопочка не могла говорити й мовчки затрясла в Незнайка перед носом міцно стиснутими, кулачками. – Між нами все тепер скінчено! Все-все! Так і знай!

Вона повернулась і пішла геть. Потім зупинилась і, гордо глянувши на Незнайка, сказала:

– Дивитися не можу на твою придуркувату, усміхнену фізіономію, от!

І вона пішла. Незнайко знизав плечима.

– Бач, яка штука вийшла! А що я сказав такого? – пробурчав він і теж пішов додому.

Так закінчилася мандрівка Незнайка до Сонячного міста.