Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Розділ тринадцятий
Листочок і Буквочка

Малюк Листочок, про якого вже оповідалось у цій історії, був дуже хороший коротулька. Він жив у Сонячному місті, на Цукерковій вулиці. На цій же вулиці, тільки в іншому будинку жила малючка Буквочка. Ці Листочок та Буквочка прославилися тим, що дуже любили читати книги. Вони захоплювалися читанням до такої міри, що іноді навіть не ходили в театр і кіно, не слухали радіо й не дивилися телевізора, а замість цього сиділи й читали якусь цікаву книжку. Спочатку вони перечитали всі книжки, які були у них вдома, потім діставали книги в кого-небудь з приятелів і в книгарнях, нарешті записались до бібліотеки, тому що в бібліотеці завжди можна було взяти яку-небудь цікаву книгу.

Колись давно Буквочка й Листочок не були знайомі між собою. Але відтоді, як обоє записалися до бібліотеки, вони стали зустрічатися там, а коли поверталися з бібліотеки додому, то з цікавістю розмовляли про вже прочитані книги.

Незабаром вони потоваришували, й Буквочка, яка була дуже тямуща, вигадала таку річ: вона сказала, що вони з Листочком неекономно тратять час, бо ходять у бібліотеку вдвох, унаслідок чого в них залишається менше часу на читання. Було б значно економніше, якби в бібліотеку ходив хтось один і брав книги для обох, а щоб нікому не було кривдно, в бібліотеку можна ходити по черзі.

Так вони й робили: поки один іде в бібліотеку, друга сидить і читає книги.

Минали дні за днями. Листочок і Буквочка часто зустрічались, і скоро вони вже не могли прожити дня без того, щоб не поговорити одне з одним. Якось Буквочка сказала Листочкові, що тепер вона дуже «щаслива, бо є в неї друг, з котрим можна поговорити про книги. Листочок сказав, що він також дуже щасливий, але його весь час мучить думка про те, що не всі коротульки полюбили читання, а багато хто навіть, замість того щоб читати, тільки розглядає у книжках картинки, або, ще гірше, ганяє по вулицях футбольного м'яча або грає цілими днями в цурки-палки.

– Мені таких коротульок шкода, – говорив Листочок. – Вони самі не знають, якого задоволення позбавляють себе. Коли б вони захопилися читанням, то побачили б, як це цікаво.

Тут Буквочка на мить замислилась, а тоді сказала:

– А що, Листочку, як ми з тобою влаштуємо книжковий театр?

– Який книжковий театр? – не зрозумів Листочок.

– Ну це такий театр, у якому читають книги. В ньому, розумієш, нема ні акторів, ні декорацій, ані сцени. Є лише публіка, що сидить і слухає якусь цікаву книжку.

– Де ж ти бачила такий театр?

– Ніде. Я просто вигадала. Ми з тобою будемо вибирати найцікавіші повісті, казки або оповідання і будемо читати уголос по черзі.

Листочкові дуже сподобалася пропозиція Буквочки, і вони одразу взялися за діло. Спочатку вибрали декілька оповідань для читання, причому старалися вибирати так, щоб одне оповідання було зворушливе, друге – сумне, третє – веселе, четверте – страшне, п'яте – ще якесь, щоб на різні смаки.

Для свого театру вони знайшли дуже підходяще місце. Поряд з будинком, у якому жив Листочок, був двір – не двір, сад – не сад, а, вірніше сказати, щось схоже на маленький скверик. Цей скверик був обсаджений навкруги резедою, у центрі стояв стіл для охочих пограти в шахи або шашки, а довкола кілька лавочок, щоб можна було сидіти й дихати свіжим повітрям. Скверик був між двома будинками, і кожен, хто проходив по вулиці, бачив і стіл, і резеду, й лавочки.

– Отут ми й влаштуємо наш книжковий театр, – сказали Буквочка й Листочок.

Вони перетягнули стіл ближче до вулиці, поставили перед ним лавочки для слухачів, а для себе принесли з дому два стільці.

Потім Листочок збігав по. книгу з оповіданнями, а Буквочка принесла маленький бронзовий дзвіночок.

І от під вечір, коли в усіх театрах Сонячного міста залунали дзвінки, закликаючи глядачів до початку вистав, Буквочка теж стала дзвонити дзвіночком, а Листочок гукав:

– Ідіть сюди! Тут відкривається новий театр! Дуже цікаво буде! Займайте місця!

Коротульки, котрі проходили в цей час вулицею, почули його вигуки. Деякі з них сіли перед столом на лавочках і стали ждати. Листочок побачив, що всі лавочки вже зайняті, й сказав:

– Зараз перед вами виступить Буквочка. Вона читатиме оповідання.

Буквочка почала читати перше оповідання. Вона читала дуже добре, з почуттям, і всі слухали уважно-уважно, але якийсь коротулька, котрий сидів на передній лавочці, презирливо наморщив свого носа й розчаровано бовкнув:

– У, та тут просто книжку читають! Який же це театр!

– Якась казочка про білого бичка! Нічого нема цікавого, – докинув другий коротулька.

Вони вдвох підвелися й пішли. За ними стали виходити й інші коротульки. Скоро почувся дзвоник з театру, який містився в сусідньому будинку. Багато коротульок поскакували з місць і бігом подалися туди. Кінчилося тим, що всі слухачі розійшлися, крім одного малюка, який чомусь заснув. Буквочка й Листочок розбудили його й стали читати йому книжку далі, але він слухав не дуже уважно, весь час совався на лавочці, позіхав на весь рот і раз у раз клював носом. Нарешті він устав і теж пішов.

Таким чином, перший дослід закінчився невдало, а на другий день повторилося те саме. Спочатку публіки зібралося багато, але, як тільки Листочок почав читати, всі розбіглися. Буквочка була в розпачі і вже навіть хотіла заплакати, та Листочок сказав:

– Театр усе одно повинен працювати, є в ньому публіка чи нема. Коли нас ніхто не буде слухати, ми будемо читати самі собі.

Він посадив Буквочку на лавочку, де мала сидіти публіка, й став читати далі. Деякі перехожі зупинялись і, трохи послухавши, йшли своєю дорогою. Так було до тих пір, поки Листочок не почав читати смішне оповідання. У цей час вулицею проходили малюк і малючка. Вони зупинилися на хвилину, щоб послухати, потім зайшли в скверик і сіли на лавочку, їм дуже сподобалось, як Листочок читав, вони голосно сміялися. Перехожі на вулиці почули їхній сміх і теж зацікавились.

– Еге, тут щось смішне читають! – казали вони й заходили в скверик.

Невдовзі всі лавочки були зайняті. Коротульки слухали оповідання, стараючись не пропустити ані слова, й помирали від сміху. Коли це оповідання кінчилось, Листочок почав друге, потім ще й ще… Ніхто із слухачів не пішов, тому що всім було цікаво, а коли читання закінчилось, усі стали дяку-' вати Буквочці й Листочкові за втіху. Один найменшенький коротулька запитав, чи будуть вони й завтра читати, й коли дізнався, що будуть, сказав, що він і завтра прийде. Потім слухачі розійшлись, і цей найменшенький коротулька пішов, але за мить повернувся й запитав Листочка, – чи вони завтра читатимуть ті самі оповідання, що й сьогодні, чи якісь нові. Листочок сказав, що нові. Коротулька дуже зрадів, ще раз сказав, що завтра прийде, й пішов собі.

З того часу Буквочка й Листочок щоденно читали в скверику книжки. Спочатку вони читали коротенькі оповідання й казочки, потім стали розшукувати невеликі, але цікаві повісті, які можна було прочитати за один вечір, а потім стали читати й довгі повісті й навіть романи, на які доводилося тратити по кілька вечорів. З кожним днем у них збиралося дедалі більше слухачів, так що врешті-решт довелося поставити в скверику ще штук двадцять лавочок, а для читців зробили невеликі підмостки, на зразок театральної естради. Коли настала зима, для книжкового театру збудували в кінці скверика спеціальне зимове приміщення.

Жителі Сонячного міста дуже полюбили свій книжковий театр. Більшість із них стали самостійно читати книги, а потім з вдячністю згадували про те, що перше їхнє знайомство з книгою відбулось у книжковому театрі. Буквочка й Листочок дуже серйозно ставились до своєї справи. Вони, як і раніше, ходили по черзі в бібліотеку й брали там найцікавіші книги. Листочок казав, що раніше він був не такий щасливий, як тепер.

– Коли я читав яку-небудь цікаву книгу, то завжди радів, і мені дуже хотілося поділитися з ким-небудь своєю радістю, – згадував Листочок. – Мені хотілося прочитати цю книгу іншим коротулькам, щоб і вони були задоволені, але не міг же я виходити на вулицю і читати книгу кожному зустрічному! Зате тепер, коли у нас є книжковий театр, я можу читати книги всім, кому хочеться слухати. Від цього я відчуваю велике задоволення!

Так минав час, і все було благополучно, поки не сталася, жахлива пригода. Якось Листочок пішов у бібліотеку, а Буквочці сказав, що на зворотному шляху зайде до неї, а потім вони разом підуть у книжковий театр. Буквочка почекала, скільки було треба, але Листочок чомусь не прийшов. Спершу Буквочка подумала, що він затримавсь у бібліотеці, й не турбувалась, але потім почала турбуватись і вирішила вийти на вулицю, щоб зустріти Листочка. Вона дійшла до самої бібліотеки, але Листочка так і не зустріла; а коли прийшла в бібліотеку, то бібліотекарка сказала, що Листочок справді недавно був тут, узяв книгу про кумедні пригоди гусеняти Яшка й пішов. Буквочка подумала, що Листочок забув про те, що обіцяв зайти до неї. Вона пішла до нього додому, але вдома його теж не було. Буквочка вирішила, що він зустрів на вулиці кого-небудь з приятелів і зайшов до нього. Повернувшись додому, вона все ждала Листочка й весь час позирала у вікна, та Листочок не приходив.

Так минув день, і настав вечір. Буквочка взяла книгу для читання й пішла в книжковий театр. Вона сподівалася, що Листочок теж прийде туди, та коли прийшла у скверик, побачила, що Листочка нема й там. Усі лавочки вже були зайняті слухачами, які з нетерпінням очікували початку читання. Буквочка знала, що не можна примушувати публіку чекати, тому вона розкрила книгу й уже хотіла почати читання, але від хвилювання не могла вимовити ні слова. Щовечора за цим столом Листочок завжди був з нею, а тепер його раптом не стало. Буквочка вже не мала сумніву, що трапилось якесь нещастя. Серце її стиснулося від горя, голова немічно схилилась над книгою, а з очей закапали сльози.

Коротульки здивувалися, побачивши, що вона плаче. Всі обступили її, стали питати, що трапилося. Захлинаючись від сліз, Буквочка розповіла, що Листочок пропав. Усі почали втішати її, кажучи, що він напевно знайдеться. Але Буквочка не вгамовувалася. Вона сказала, що Листочок дуже неуважливий і до того ж у нього звичка читати книги на ходу. Повертаючись з бібліотеки й захопившись читанням книги, він міг наскочити на телеграфний стовп і розбити собі лоба. На перехресті він міг по неуважності переходити вулицю при червоному світлофорі й попасти під який-небудь автомобіль чи труболіт, які гасають по місту з такою шаленою швидкістю, що не встигають навіть загальмувати.

Коротульки були дуже зворушені горем Буквочки й вирішили їй допомогти. Одні їздили по всіх відділеннях міліції, інші відвідували лікарні, тому що коли на вулиці трапиться який-небудь випадок, то потерпілого неодмінно відвезуть або до лікарні, або в міліцію. Невдовзі вони об'їздили та обдзвонили по телефону всі відділення міліції і всі лікарні, але Листочка ніде не знайшли.

Кожне відділення міліції послало по кілька міліціонерів для розшуків Листочка. Розшуки тривали цілу ніч, але не дали ніяких наслідків. Тоді хтось додумався повідомити про це в газету. І от наступного ранку вийшла газета, в якій була надрукована вся ця історія про Буквочку й Листочка. Наприкінці газетної статті було сказано, щоб кожен, хто знає що-небудь про те, де перебуває Листочок, повідомив про це в редакцію.

Розділ чотирнадцятий
Незнайко читає газету й дізнається, де шукати Листочка

Вранці Незнайка розбудив якийсь підозрілий шум. Уві сні йому почало здаватися, ніби поблизу задзижчала бджола чи запрацювала шафа-пилосос. Розплющивши очі, Незнайко побачив на підлозі, недалеко від ліжка, дивну маленьку машину, яка повзала по кімнаті від однієї стіни до другої і без упину дзижчала. На вигляд вона нагадувала собою черепаху: така ж напівкругла у верхній частині й плеската знизу. Незнайко зіскочив з ліжка й, зігнувшись у три погибелі, ходив за машиною слідом, намагаючись розгледіти її. Вона була пофарбована темно-зеленою емалевою фарбою. Зверху в ній було безліч маленьких дірочок, як у друшляку, а знизу її охоплював блискучий нікельований поясок з більшими отворами у вигляді очок.

Збоку красивими сріблястими літерами було зроблено напис «Кібернетика».

«Що це за слово таке – «кібернетика»? – запитав сам себе Незнайко. – Мабуть, це назва машини».

У цей час машина підповзла до ліжка Пістрявенького, – біля якого валялось безліч обгорток від цукерок. Вона проповзла прямо по цих обгортках туди й сюди – і всі папірці зникли, ніби їх і не було. Після цього машина шмигнула під ліжко. Деякий час з-під ліжка долинало її дзижчання. Пістрявенький прокинувся від шуму, опустив ноги на підлогу, але, побачивши машину, яка вилазила з-під ліжка, злякано стрибнув знову в постіль.

– Що це? – запитав він, трясучись од страху… – Кібернетика, – відповів Незнайко.

– Яка кі-кібернетика?

– Не кікібернетика, а кібернетика – машина, що підмітає кімнату.

– А чого ж вона до мене під ліжко залізла?

– Ну й дивак! Адже під ліжком теж підмести треба.

Машина тим часом підповзла до дверей і засвистіла. Двері відчинились, мов по сигналу, й машина поповзла до сусідньої кімнати. Там вона теж стала повзати по всій підлозі, навіть під стіл заповзла, так що врешті-решт ніде не залишила ані пилиночки…

У цей час прокинулася Кнопочка й, почувши шум, виглянула з своєї кімнати.

– Що тут у вас відбувається?

– Кібернетика, – сказав їй Незнайко, показуючи рукою на машину. – Сама підмітає підлогу, розумієш!

– Оце так диво! – вигукнула Кнопочка.

– Подумаєш, диво! – сказав, махнувши рукою, Пістрявенький. – Було б дивно, якби вона бруднила підлогу. А якщо підмітає, то нічого дивного нема.

Закінчивши прибирати, машина виповзла на середину кімнати, покружляла на місці, ніби озираючись навсібіч, потім поповзла в куток і зникла за маленькими дверцятами, що були в стіні при самій підлозі.

Поснідавши (а перед сніданком вони, звичайно, одяглись, умились і почистили зуби), наші мандрівники вирішили прогулятися по місту, бо ж до пуття вони ще нічого не бачили. Спустившись по сходах, вони вийшли з готелю й побачили, що на вулиці вже було багато перехожих. Майже в кожного в руках була газета. Одні читали газету, сидячи на лавочках, другі – зупинившись прямо серед тротуару, треті читали на, ходу, тобто йшли, уткнувшись носом у газету, через що було багато штовханини. Ніхто, проте, не звертав на це уваги, бо ж усі були захоплені читанням. Ті, в кого газети ще не було, бігли наввипередки до газетного кіоска, який стояв на розі вулиці.

– Мабуть, у газеті написано щось дуже важливе, – сказала Кнопочка.

Побачивши малючку, яка примостилася на тумбочці й зацікавлено читала газету, Кнопочка запитала:

– Що трапилося, скажіть, будь ласка? Чому всі читають газети?

– Листочок пропав, – відповіла малючка.

– Який листочок?

– Малюк такий був.

– Чому ж він пропав?

– От цього якраз я і не знаю. Зараз дочитаю до кінця і тоді все вам розкажу.

Кнопочка вже хотіла бігти до газетного кіоска, але в цей час побачила малюка з товстою пачкою газет у руках. Він швидко йшов по вулиці й роздавав газети кожному, хто хотів почитати. Порівнявшись з Кнопочкою, він і їй сунув у руки газету.

Усівшись з Незнайком та Пістрявеньким на лавочці, Кнопочка почала читати вголос надруковану в газеті статтю про Буквочку й Листочка й прочитала все, що було нами вже розказано в попередньому розділі. Як тільки Незнайко почув, що Листочок любив читати на ходу книги, то відразу збагнув, що цей Листочок був не хто інший, як той самий малюк, якого він зустрів учора на вулиці й перетворив на осла. Совість знову почала мучити його. Однак Незнайко нічого не сказав про свій здогад Кнопочці.

На Кнопочку, яка була дуже вразлива, так вплинула вся ця історія, що на очах у неї навіть виступили сльози.

– Пам'ятаєш, Незнайку, ми ж дружили з тобою, як ці Буквочка й Листочок, і теж читали одне одному казочки? – сказала вона. – А що було б, якби ти в нас теж пропав?

– От рюмсає, дурненька! – сказав Пістрявенький. – Незнайко ж не пропав іще! Он він сидить!

А Незнайко взяв газету й став читати інші замітки. Одна замітка привернула його увагу.

– Слухайте, що тут написано, – сказав він і прочитав замітку вголос:

«Учора ввечері на Бісквітній вулиці з'явився невідомий осел. Тварина блукала посеред тротуару, несподівано з'являючись перед перехожими й лякаючи їх своїм виглядом. Іноді осел виходив на бруківку, де його життю загрожувала небезпека від автомобільного руху. Всі спроби знайти власника осла не дали бажаних наслідків. Співробітниками міліції бездоглядного осла було спіймано й відправлено в зоопарк».

– Ну, спіймали осла й відвели в зоопарк, – сказала Кнопочка. – Що ж тут такого?

– То це ж… – почав Незнайко.

Він хотів сказати, що це, мабуть, був той осел, на якого він перетворив учора коротульку, але, побачивши, що мало не проговорився, замовк.

– Що «то це ж»? – спитала Кнопочка.

– Ну це ж, ну це ж… – зам'явся Незнайко. – Це ж означає, що в Сонячному місті є зоопарк і ми можемо піти подивитися на звірів.

– Правильно! – зрадів Пістрявенький. – Я давно мріяв піти в зоопарк і подивитися на звірів.

Треба сказати, що в країні коротульок, точнісінько так, як і в нас, водиться всіляка звірина: леви, тигри, вовки, ведмеді, крокодили й навіть слони. Тільки всі ці звірі не такі великі, як наші, а зовсім маленькі, коротулячі. Вовк там завбільшки з мишеня, ведмідь не більший за пацюка, найбільший звір слон, але й той не більший за кошеня. Проте й такі малесенькі звірі здаються страшними крихітним коротулькам, що, як це кожному вже відомо, ростом всього-на-всього з палець. Незважаючи на свій маленький зріст, коротульки відзначаються великою хоробрістю. Вони безстрашно ловлять звірів і привозять їх у зоопарк, щоб усі могли приходити й дивитися на них.

Почувши про зоопарк, Пістрявенький зіскочив з лавочки, щоб мерщій бігти туди, й сказав:

– Що ж робити? Ми ж не знаємо, де зоопарк…

– Дрібниці, зараз дізнаємося, – відповів Незнайко.

Він підійшов до малюка, котрий читав на краю тротуару газету, й запитав його:

– Скажіть, будь ласка, де знаходиться зоопарк? Нам треба на осла подивитись, тобто… тьху! Не на осла, а взагалі на звірів.

– До зоопарку вас довезе дев'ятий номер автобуса, – відповів малюк. – Зупинка ось тут, біля готелю.

Незнайко подякував, і наші мандрівники подалися до автобусної зупинки. Чекати їм довелося недовго. Хвилин через дві чи півтори підійшов автобус. Дверці його гостинно відчинилися, мандрівники ввійшли, й автобус рушив далі. Він рухався так плавно, що не відчувалося ніякої тряски. Це пояснювалось особливою конструкцією автобусних шин та ресор.

Внутрішнє устаткування автобуса теж відзначалося своєрідністю. Біля кожного вікна був поставлений столик, з обох боків столика було по два м'яких диванчики, й на кожному могли сидіти по два пасажири. На столах лежали газети, журнали, а також шахи, шашки, лото, доміно та інші настільні ігри. На стінах між вікнами були намальовані красиві картини, під стелею висіли барвисті прапорці, які надавали всьому автобусу дуже веселого вигляду. В передній частині автобуса було встановлено телевізор, на екрані якого всі бажаючі могли дивитися кінокартини, футбольні змагання та інші телевізійні передачі. Нарешті, в задній частині тролейбуса був тир для стрільби в ціль. Наш опис був би неповний, якби ми забули сказати, що кондуктора в автобусі не було; а на стіні висів гучномовець, по якому оголошувалися назви зупинок.

Увійшовши в автобус, Незнайко та його супутники побачили, що декілька пасажирів, схилившись над столиками, читали газети, дві малючки грали в лото, інша пара малючок і ще пара малюків грали в шахи. Три малючки сиділи спереду й дивилися телевізійну передачу. Два малюки стріляли по черзі з пневматичної рушниці в ціль, що, між іншим, нікого це бентежило. Кілька малюків захоплено обговорювали випадок із зникненням Листочка, про який було надруковано в газеті. Один пасажир почав розповідати випадок, що трапився з одним його знайомим – коротулькою Бубенчиком, який заблукав якось уночі на вулиці й ніяк не міг знайти дороги додому.

Ця розповідь дуже зацікавила Незнайка, але йому так і не пощастило дізнатися, чим закінчилась уся ця історія з Бубенчиком, бо автобус скоро зупинився біля зоопарку й довелося зійти, не дослухавши розповіді до кінця.

Розділ п'ятнадцятий
В зоопарку

Мешканці Квіткового міста поки що не встигли зробити в себе зоопарк, а тому Незнайко та його друзі ніколи в зоопарку не були. Вони уявляли собі звірині Клітки у вигляді великих похмурих ящиків з гратами, а насправді це були дуже привабливі на вигляд, симпатичні будиночки, які стояли серед зелені й квітів. Їхні дашки були пофарбовані яскравими, різнокольоровими фарбами. Передня стінка кожного будиночка була зроблена з ґрат, тому звірів, що там сиділи, було добре видно. Крім кліток, у зоопарку зроблено ставки та водойми, в яких жили різні водоплавні птахи й такі тварини, як тюлені й бегемоти. Для птахів, які літають, були зроблені просторі вольєри з дротяної сітки. А такі птахи, як павлини та індики, котрі не вміли ні плавати, ні літати, розгулювали на волі, де їм хотілось. У центрі зоопарку була зроблена штучна гора із скелями, по яких лазили гірські козли та барани.

Потрапивши в зоопарк, Незнайко пильно придивлявся до тварин, стараючись відшукати серед них Листочка, якого він перетворив на осла. Йому хотілось якнайшвидше перетворити його знову на коротульку, тому що совість увесь час мучила його й не давала спокою. Кнопочка теж з великою цікавістю розглядала звірів і не переставала дивуватися. Серце в неї було дуже добре. Тому вона раз у раз зітхала й казала:

– Ой ви, бідолашненькі! Навіщо ж вас у клітку посадили? Вам же, мабуть, погуляти хочеться…

Зате Пістрявенький, за своєю звичкою, ні з чого не дивувався і тільки старався триматися від кліток подалі. Побачивши вовка, він сказав:

– Подумаєш, вовк! Просто великий собака.

Побачивши тигра, сказав:

– Просто велика кішка. Нічого страшного.

– То підійди ближче, коли нічого страшного, – сказав Незнайко.

– А ближче я погано бачу. В мене очі далекозорі.

Недалечко від клітки з тиграми стояв кіоск з газованою. водою. В кіоску продавця не було, але кожен, хто хотів пити, підходив, натискував кнопку, й газована вода автоматично наливалась у склянку. Помітивши це, Пістрявенький сказав, що йому дуже жарко й теж хочеться напитися газованої водички з сиропом.

– Що ж, можна спробувати, – погодився Незнайко.

Вони підійшли до кіоска й побачили на прилавку цілий рядок краників з кнопками.

– Яку ж кнопку натискувати? – з подивом запитав Пістрявенький.

– Ну, натисни ту, де намальовано вишеньку, – порадив Незнайко.

Пістрявенький натиснув пальцем кнопку, біля якої було намальовано червону вишеньку. Одразу ж із круглого отвору, що був під краном, вискочила чиста склянка, і в неї з шипінням потекла рожева цівочка газованої води з вишневим сиропом. Пістрявенький смакуючи випив воду й поставив склянку назад під кран. Там одразу ж відкрився отвір, і склянка опустилася вниз.

– Ну от! – невдоволено сказав Пістрявенький. – А я хотів випити ще скляночку.

– А ти знову натисни кнопку, – порадила Кнопочка.

Пістрявенький натиснув кнопку, біля якої було намальовано апельсин. З отвору знову. вискочила чиста склянка, і в неї полилась оранжева цівочка води з апельсиновим сиропом.

Пістрявенький випив і цю воду.

– Ану я натисну от – де намальовано лимончик, – сказав він.

– А я натисну – де намальована клюковка, – відповів Незнайко.

– А я – де полунична, – підхопила Кнопочка.

Усі стали натискувати кнопки й пити воду. Нарешті Пістрявенький, у якого випита вода почала в животі булькати, а вуглекислий газ, що виділявся з неї, вдарив у носа, сказав, що поки що йому більше не хочеться пити, й наші друзі пішли собі далі. Скоро вони були вже у мавпятнику й дивилися на мавпочок, котрі виявилися дуже рухливими, ловкими й потішними звірятами. У клітках у них були поставлені сходи, тички, гойдалки, трапеції. Мавпи видряпувалися по тичках, розгойдувались на гойдалках, стрибали по сходинках, спритно чіплялися за них усіма чотирма руками й навіть хвостом. Одна мавпочка знайшла десь маленьке дзеркальце й гасала з ним по всій клітці, не випускаючи ні на мить із рук. Вона раз у раз дивилась у дзеркало з такими гримасами, що не можна було втриматись від реготу. Незнайко дуже сміявся, дивлячись на цю мавпочку, а потім сказав, що вона схожа на Пістрявенького.

– І зовсім не схожа! – образився Пістрявенький. – У неї хвіст, а в мене нема ніякого хвоста.

Вони засперечалися. Пістрявенький розсердився:

– От скажу Кнопочці, що ти перетворив коротульку на осла.

– Я тобі «скажу»! Ти ж обіцяв мовчати, зраднику! – засичав Незнайко, наступаючи на Пістрявенького з піднятими кулаками.

– Тихше, тихше! Яка ганьба! – обурилася Кнопочка. – Посоромилися б хоч мавп! Ходімо звідси.

– Не хочу я звідси! – сердито пробурчав Пістрявенький. – Мені й тут добре.

– Що ж ти будеш цілий день на мавп дивитися? Нам ще треба слона побачити.

Друзі пішли дивитися на слона. По дорозі вони побачили невисоку огорожу, за якою стояв дерев'яний хлівець. Біля хлівця стояв сіренький ослик. У нього були довгі вуха й великі смутні очі. Він сумно опустив голову й, здавалося, про щось собі думав. Побачивши осла, Пістрявенький захихикав і давай штовхати Незнайка ліктем.

– Глянь, твій осел.

– А ти мовчи! – засичав Незнайко. – Держи язик за зубами. Зрозумів?

– Ну що ви там знову один на одного сичите, ніби два гусаки? – спитала Кнопочка.

– Ми не сичимо, – відповів Пістрявенький. – Просто я кажу, що це, напевно, той осел, про якого писали в газеті.

Подивившись на осла, мандрівники пішли далі і за кілька хвилин були коло слонятника. Побачити слона було досить нелегко, тому що навколо клітки зібрався величезний натовп коротульок. Кнопочка одразу ж почала продиратися крізь цей натовп. Пістрявенький поліз слідом за нею.

А Незнайко, як тільки побачив, що залишився один, зараз же повернув назад і побіг до того місця, де бачив осла.

Осел, як і раніше, стояв за огорожею. Він тільки підійшов ближче до хвіртки. Незнайко подивився навкруги й, побачивши, що поблизу нікого нема, витяг із-за пазухи чарівну паличку, махнув нею й сказав:

– Хочу, щоб осел перетворився знову на коротульку.

Не встиг він сказати ці слова, як побачив, що осел підвівся на задні ноги, випростався… і вже це був не осел, а найсправжнісінький коротулька. На ньому був куценький зелений піджак з вузенькими рукавами в обтяжку, широкі штани зеленкувато-жовтого кольору. На голові красувався яскраво-синій берет з оранжевими горошинами, з такою самою оранжевою китичкою на маківці. З-під берета вибивався довгий чуб і спадав прямо на лоба, закриваючи його до самих брів.

Зиркнувши на Незнайка, коротулька діловито сплюнув через зуби, гучно шморгнув носом й енергійно витер його кулаком. Кулак у нього був великий, а ніс маленький, наче ґудзик, увесь усипаний ластовинням. Проробивши все це, малюк штовхнув ногою хвіртку й вийшов з огорожі. Тут він на мить зупинився й повернувся до Незнайка. Його крихітні оченята задирливо блиснули, довга верхня губа задерлась до самого носа, рот роз'їхався мало не до вух. Посміхнувшись таким чином до Незнайка, колишній осел засунув обидві руки в кишені штанів і пішов геть по доріжці. Незнайко довго дивився йому вслід. У нього ніби гора зсунулася з плечей. Совість, яка не переставала мучити його, замовкла, й він, радий, побіг знову до своїх друзів.

Поки Незнайко був відсутній, Кнопочка пробралася до слонової клітки і як слід надивилася на слона. Вона була дуже здивована величиною цієї дивовижної тварини. Але найбільше її вразило те, що в слона був спереду довгий хобот, яким він, мов рукою, міг брати всілякі предмети. Пістрявенький, однак, побоявся підходити близько до такого великого звіра. Він весь час крутився у натовпі і дивився на слона з за спин глядачів, які стояли попереду. Через те йому вдалося побачити тільки слонову голову з обвислими по боках вухами. Вирішивши, що цього видовиська з нього цілком досить, Пістрявенький почав вибиратися з натовпу назад. У цей час прийшов Незнайко.

– Ну, бачив слона? – запитав він Пістрявенького.

– Ет, нічого дивного! – махнув рукою Пістрявенький. – У всіх тільки й мови: «Слон, слон!» А на що там дивитися? Сама голова та вуха!

Тут із натовпу вибралася Кнопочка:

– А ти де пропадав, Незнайку? Чому на слона не дивишся?

– Ет, буду я тут ще на вуха дивитись! Ходімо краще газованої водички ще поп'ємо.

– Правильно! – зрадів Пістрявенький. – Мені вже також чомусь пити захотілося.

Але Кнопочка відмовилась.

– Ідіть, а я вас тут на лавочці почекаю, – сказала вона й сіла на лавочці, що стояла на краю доріжки.

Незнайко й Пістрявенький пішли знову до кіоска.

– Знаєш, Пістрявенький, а я того осла вже перетворив на коротульку! – . похвалився Незнайко.

– А… – сказав Пістрявенький. – То ж то я помітив, що ти кудись бігав.

За хвилину вони знову підійшли до загородки, і Пістрявенький побачив осла, який стояв коло огорожі.

– Оце так перетворив! – засміявся Пістрявенький. – Та він онде стоїть!

– Хто стоїть? – здивувався Незнайко.

– Та осел твій!

– А щоб тебе! – з досадою вигукнув Незнайко, побачивши осла, який, мов ніде нічого, позирав на нього й ліниво кліпав очима. – Не може бути, щоб він знову на осла перетворився! Слухай, а може, це зовсім не той осел?

– Правда! – отямився Пістрявенький. – Може, це зовсім інший. Напевно, він із хлівчика виліз.

– Добре, що ми його побачили, – сказав Незнайко. – Може, саме це і є той осел, що мені потрібен, а той, якого я перетворив, був не той.

– Правильно! – підхопив Пістрявенький. – Цей, можливо, звичайно, той, а той був не той, а може, навпаки, той був не той, а цей – той…

– Постривай, бо я в цих ослах уже заплутався, – перебив Незнайко. – Краще я цього перетворю теж.

– Правильно, – підтакнув Пістрявенький, якому дуже хотілося побачити, як осел перетвориться на коротульку.

Незнайко махнув паличкою і сказав:

– Хочу, щоб цей осел теж став коротулькою!

Не встигли Незнайко й Пістрявенький моргнути, як замість осла перед ними постав коротулька, на якому був такий самий куценький піджачок з вузенькими рукавами і такий самий берет з китичкою на маківці, тільки піджак був не зеленого, а яскраво-рудого кольору; берет був не синій, а голубий з білими цяточками. Щодо штанів, то вони були також ядучого зеленувато-жовтого кольору. Обличчям цей коротулька був теж схожий на першого: такі самі маленькі чорні оченята, довгий чуб, що спадав на лоба, непомірно довга верхня губа, маленький ніс у ластовинні. Різниця була лише в тому, що в першого ластовиння було тільки на носі, а в цього воно сиділо й на носі, й на щоках навколо носа.