Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Оглянувшись здивовано довкола, коротулька зморщив свого ластовиннячого носа й чи то чхнув, чи то форкнув, крутнувши головою. Не глянувши на Незнайка й Пістрявенького, він підійшов до паркана, переліз через нього й зник.

Побачивши це чудесне перетворення, Пістрявенький онімів від розгубленості й, тільки коли коротулька зник за парканом, запитав:

– Той?

– Як той? – не зрозумів Незнайко.

– Ну, той це коротулька, якого ти вчора перетворив на осла?

– Дідько його знає! – розвів Незнайко руками. – Я вже забув, який був той. Та гаразд, який-небудь з двох той… Стривай, а це ще там хто? – закричав він раптом.

– Матінко! Ще один осел! – ахнув Пістрявенький, побачивши довговуху голову, яка висунулася з відчинених дверей хлівця.

– Ото мало клопоту! – вигукнув Незнайко. – Доведеться ще одного перетворювати…

– Постривай, – сказав Пістрявенький. – Це, здається, не осел, а кінь!

– Що ти! Кінь значно більший.

– Правильно, – погодився Пістрявенький. – З одного боку – це наче кінь, а з другого боку – осел. Мабуть, це просто великий осел, от і все.

– Ет, ніколи мені тут з ними морочитися! – сказав Незнайко. – Перетворю та й годі. Буде на одного коротульку більше.

Поки вони розмовляли, осел вийшов із хлівчика й пішов прямо до них. Незнайко швиденько замахав у нього перед носом паличкою:

– Хочу, щоб і цей осел став коротулькою!

Сказавши це, він зажмурився, а коли розплющив очі, осла вже не було, а замість нього стояв коротулька. Він був такий самий, як два попередніх, тільки трохи вищий, з такою самою довгою губою, а ластовиння у нього було не тільки на носі й навколо носа, а по всьому обличчю, навіть кулаки були в ластовинні.

Підійшовши до огорожі, він подивився пильно на Незнайка й сердито запитав:

– Де Брикун і Пегасик?

– Які Брикун і Пегасик? – злякався Незнайко.

– Ну, осли. Не бачив хіба, що тут два осли були?

– Не бачив, – розгубившись, збрехав Незнайко.

– Що ти брешеш? Може, ти по лобі хочеш?

– Як це – по лобі? – не зрозумів Незнайко.

– А ось так!

Коротулька просунув через огорожу руку й дав Незнайкові по лобі такого щигля, що той мало не впав.

– Ах, так! – закричав, задихаючись од гніву, Незнайко. – Так ти, значить, битися? Та я тебе!.. Я тебе!..

– Що ти сказав? – закричав коротулька. – От я зараз з тобою поквитаюся.

І він тут же поліз через огорожу. Не чекаючи розправи, Незнайко кинувся тікати. Пістрявенький побіг за ним. Вони мчали із швидкістю метеорів повз звірині клітки, а за ними, гучно сопучи й стукаючи ногами, мов кінь, біг новоявлений коротулька. Невідомо, чим би закінчилася ця погоня, якби коротулька не простягнувся раптом серед дороги, зачепившись ногою за корінь.

Уставши, він побачив, що Незнайко й Пістрявенький уже далеко і йому тепер їх не догнати.

– Я тобі покажу! – кричав він. – Ми ще зустрінемось! Ти в мене ще поскачеш!

Погрозивши Незнайкові ваговитим кулаком, він засунув руки в кишені своїх широких зеленувато-жовтих штанів і пішов геть. Побачивши, що небезпека минула, Незнайко й Пістрявенький повернулися до Кнопочки.

– Де ж ви ходите? – сердито запитала вона. – Я вже хотіла йти шукати вас.

– Та за нами тут один божевільний осел ганявся, – відповів Незнайко.

– Який божевільний осел?

– Я потім тобі розкажу.

– Це що ще за новина «потім»! Ти зараз розказуй.

Довелося Незнайкові признатися, що це він перетворив учора Листочка на осла й розказати про все, що трапилось.

– От бачиш, Незнайку, який ти злий! – сказала Кнопочка, вислухавши його розповідь. – Хіба ж тобі чарівну паличку для того дано, щоб ти перетворював коротульок на ослів?

– Я не злий, Кнопочко! Я весь час так мучився через цього Листочка й через Буквочку теж. Мене совість зовсім загризла, слово честі! Ти не гнівайся. Адже все добре скінчилось, і тепер Листочок уже, напевно, повернувся до Буквочки.

– Добре ще, що ми прочитали в газеті, де шукати Листочка, – сказала Кнопочка.

Розділ шістнадцятий
Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький зустрілися з Пегасиком і що з того вийшло

Кінець дня мандрівники провели в зоопарку, бо ж там виявилося ще багато звірів, яких вони не бачили. Тільки надвечір вони повернулися до готелю і, повечерявши, лягли спати.

Цього разу Незнайка не мучила совість, і він заснув дуже швидко.

А втім, він не заснув би так скоро, якби хто-небудь розповів йому, що серед трьох ослів, котрих він перетворив на коротульок, зовсім не було Листочка. В газеті сталася помилка й, замість того, щоб надрукувати, що знайденого осла відправили в цирк, помилково надрукували, що його відправили в зоопарк. Ось тому-то Листочок так і залишився в цирку, а замість трьох ослів, які були в зоопарку, з'явилося трійко коротульок. Першого звали Пегасик, другого – Брикун, а третього – Калігула. Хоча в зоопарку Калігула вважався звичайним ослом, насправді ж він був не осел, а мул. Як відомо, мул – це щось середнє між конякою і ослом, тобто він трохи менший від коняки і трошки-трошки більший за осла. Якщо з Брикуна й Пегасика вийшли коротульки звичайні на зріст, то Калігула вийшов досить високий. На зріст він виявився дев'ять з половиною нігтів. Ніготь – це така міра довжини в країні коротульок. У переведенні на наші міри ніготь дорівнює одному сантиметру з четвертю. Помноживши дев'ять з половиною на сантиметр з четвертю, кожен може дізнатися, який на зріст був цей Калігула.

Усі троє – і Пегасик з Брикуном, і Калігула – дивувалися зміні, що сталася з ними. Найбільше їм здавалося дивним те, що вони ходять на двох ногах, а не на чотирьох, як раніше, й що вони якось раптом одразу навчилися говорити. Але особливо їх дивувало те, що тепер у них на руках замість копит були пальці.

Це чомусь їх дуже смішило. Варто було кому-небудь із них глянути на свою руку чи навіть на палець, як його вже трясло від сміху.

Однак ні Калігула, ні Брикун, ні Пегасик не змогли б пояснити, що тут такого смішного. Взагалі з них вийшли коротульки, які не любили над чимось замислюватись, а робили одразу все, що тільки спадало їм на думку. А втім читач незабаром і сам переконається в цьому, бо ж йому ще доведеться зустрітися з ними.

Прокинувшись на другий день, Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький стали думати, куди б їм іще піти погуляти й чи не податися їм знову в зоопарк, але Кнопочка сказала, що краще просто пройтися вулицями і подивитися місто, якого вони, по суті, досі ще й не бачили.

Поснідавши, наші мандрівники вийшли з готелю на вулицю. Юрби перехожих уже рухалися широким тротуаром. Свіжий ранковий вітерець доносив пахощі квітів, яких уздовж тротуарів росло дуже багато. Сонечко тільки-но піднялося над покрівлями будинків і пригрівало пішоходам і плечі, й спини, й щоки, й лоби, й носи, й вуха. Тому обличчя в усіх були задоволені й веселі.

На краю тротуару Незнайко та його супутники побачили коротульку в білому фартусі й чорних блискучих гумових чоботях. Звали його Чубчик. У руках у нього був гумовий шланг, з якого він поливав квіти. Струмінь води з силою виривався з трубки, коротулька вправно спрямовував струмінь на квіти, стараючись, щоб ані краплина не попала на когось із перехожих.

Зупинившись неподалік, наші мандрівники мимоволі замішувалися його роботою. У цей час удалині з'явився ще один коротулька. На ньому був куций зелений піджак з вузенькими рукавами, зеленувато-жовті штани й синій берет з оранжевою китичкою. Незнайко відразу впізнав у ньому осла, якого він вчора перетворив на коротульку. Це й справді був Пегасик. Він з ранку тинявся по місту, зирячи сюди-туди й не знаючи, що йому робити. Побачивши поливальника, він теж зупинився і став дивитися.

Йому чомусь раптом страшенно захотілося побризкати з шланга водою, і він сказав:

– Ану дай мені трішечки потримати трубку. Мені теж хочеться трошки полити квіти.

Чубчик привітно усміхнувся і, простягнувши Пегасикові наконечник із шлангом, сказав:

– Прошу.

Пегасик зрадів, узяв в обидві руки металеву трубку й спрямував струмінь на квіти.

– Пускайте струмінь трошки вище, щоб вода падала на квіти зверху, – порадив Чубчик. – Якщо ви будете спрямовувати струмінь в упор, то це може зашкодити рослинам.

Пегасик слухняно спрямував струмінь трохи вище.

– Ось тепер правильно! – похвалив Чубчик. – Я бачу, що у вас є здібності до поливання квітів. Ви поки що попрацюйте, а я на хвилиночку збігаю додому. Якщо це вам не важко, звичайно, – додав він.

– Ні, ні! Чого там! Мені не важко, – відповів Пегасик.

Чубчик пішов, а Пегасик цілком самостійно продовжував поливати квіти. Від напруги води трубка здригалась у його руках. Пегасикові здавалося, ніби вона жива, й він дуже пишався, що робить таку важливу справу.

Раптом він побачив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького, які стояли попереду, й одразу ж шалена думка спала йому в голову.

«А що буде, коли я поллю їх водичкою?»

Не встиг він подумати, як руки самі собою спрямували струмінь на Незнайка, обливши його з голови до ніг.

– Гей! – закричав Незнайко. – Ти нащо обливаєшся?

Пегасик вдав, ніби не чує його слів, і відвів струмінь убік, а потім знову, мов ненароком, облив Незнайка. Від злості Незнайко мало не підскочив на місці й уже хотів бігти, щоб покарати бешкетника, але Кнопочка схопила його за руку й сказала:

– Ходімо звідси! Бракувало тільки, щоб ти бійку завіяв!

Усі троє повернулися і вже хотіли піти, але в цей час Пегасик спрямував струмінь просто в потилицю Кнопочці.

– Ой! – вереснула Кнопочка, відчуваючи, як крижана вода тече за комір і розтікається по спині.

– То ти ще Кнопочку обливати! – закричав, розлютившись, Незнайко. – Ось я тобі зараз покажу!

Він підбіг до Пегасика й хотів вирвати в нього трубку з рук, але Пегасик одвів трубку вбік, і струмінь став бити вздовж тротуару, обливаючи перехожих.

Намагаючись вирвати трубку, Незнайко зайшов збоку, але Пегасик повернувся до нього спиною і старався відштовхнути його ногою.

– А, то ти ще ногами хвицяти! – пробурчав Незнайко.

Він зрештою схопив трубку й став одбирати її у Пегасика, але Пегасик не віддавав. Струмінь з шипінням виривався з наконечника і потужно бив то в один бік, то в другий. Рятуючись від холодного струменя, пішоходи кинулися врозтіч. Вони з'юрмилися віддалік обабіч тротуару й ніяк не могли зрозуміти, навіщо їх обливають водою. Деякі кричали Незнайкові й Пегасикові, щоб вони припинили пустощі. Кнопочка теж кричала, але Незнайко й Пегасик не звертали на крики ніякої уваги й усе виривали один в одного трубку з рук.

– Треба забрати в них шланг, – сказав хтось.

– Правильно! – закричали в юрбі. – Треба всім разом напасти на них і відібрати трубку – тоді вони не зможуть обливатися.

Одразу знайшовся заводій. Це був коротулька на ім'я Йоржик.

Він був у ясно-коричневому спортивному костюмі і капелюсі з широкими крисами.

– Ану, братці, за мно-о-ою! – закричав Йоржик і кинувся вперед.

Побачивши це, Пегасик спрямував струмінь просто йому в обличчя. Капелюх злетів з Йоржикової голови й покотився по вулиці.

– Стій! Стій! – закричав Йоржик, з підстрибом кинувшись за капелюхом.

У цей час Незнайко приловчився і вихопив шланг у Пегасика з рук. Пегасик, проте, не розгубився. Він ухопився руками за трубку й смикнув з такою силою, що відірвав її від шланга. Незнайко хотів стукнути його по голові шлангом, з якого все ще хлющила вода, але в цей час його схопили за руки коротульки, котрі набігли з усіх боків.

Побачивши, що справа набирає неприємного напрямку, Пегасик, недовго думаючи, жбурнув трубку на землю й кинувся навтіки.

Довкола Незнайка в ту ж мить зібралася юрба. Коротульки заповнили весь тротуар і навіть бруківку. Автомобільний рух припинився, і на вулиці утворилася пробка. Невідомо звідки прибіг міліціонер і закричав:

– Попрошу всіх розійтися! Ви заважаєте рухові транспорту!

– Ось оцей водою обливався! – закричав Йоржик, показуючи пальцем на Незнайку.

– Я не обливався! – кричав Незнайко. – Мене самого облили.

– Погляньте на нього! – кричав Йоржик. – Його облили! Ха-ха!

До місця пригоди з усіх боків збігалися нові коротульки. Юрба все збільшувалась і збільшувалась. Автомобілі заповнили всю вулицю, аж до перехрестя. Бідолашний міліціонер аж за голову схопився.

– Розійдіться, прошу вас! – кричав він.

Але ніхто не хотів розходитись. Ті, котрі бачили всю цю пригоду, не відходили тому, що їм хотілося розказати про все тим, які не бачили; а ті, котрі не бачили, не розходилися тому, що їм неодмінно хотілося подивитися на Незнайка. Міліціонер зрозумів, що ніхто не піде до тих пір, поки Незнайко стоятиме на вулиці, й тому-то вирішив одвести його в міліцію.

Узявши Незнайка за руку, міліціонер повів його до автомобіля, який стояв за рогом у провулку. Побачивши, що міліціонер посадив Незнайка в машину, Кнопочка й Пістрявенький підбігли до нього й закричали:

– Візьміть і нас з собою! Візьміть і нас!

Але машина вже рушила й поїхала. Знемагаючи, Кнопочка й Пістрявенький бігли за машиною. Та де там! Хіба могли вони її наздогнати! Відстань між ними швидко збільшувалась. На щастя, відділення міліції було недалеко. Машина звернула за ріг і хвилини через дві зупинилася біля невеликого одноповерхового будинку з округлим дахом, пофарбованим яскравою сріблястою фарбою, що сяяла на сонці. Кнопочка встигла помітити, як міліціонер і Незнайко вийшли з машини й попрямували до того будинку.

Увійшовши в двері, супроводжуваний міліціонером Незнайко опинився у світлій просторій кімнаті. Тут він побачив ще одного міліціонера, який сидів на круглому стільці-вертушці перед пультом управління з різними вимикачами, перемикачами, рубильниками, мікрофонами, телефонами й гучномовцями. Над пультом у чотири ряди були розміщені п'ятдесят два кулевидних телевізійних екрани, на яких, мов у дзеркальних кулях, відбивалися п'ятдесят два міських перехрестя, разом з будинками, рухом автомашин, пішоходами й усім, що тільки могло бути на вулиці. Посеред кімнати висів іще один такий же кулевидний екран, але значно більших розмірів.

Обидва міліціонери – і той, що привів Незнайка, і той, що сидів коло пульта, – були одягнуті так, як і всі інші коротульки, а щоб було видно, що вони міліціонери, котрих усі мають слухатись, на головах у них були блискучі мідні каски, як у пожежників. Той, що сидів біля пульта, був маленький на зріст і товстенький. Його звали Вартунчик. А той, що привів Незнайка, був довгенький і худий. Звали його Свистунчик.

Міліціонер Вартунчик побачив, що міліціонер Свистунчик привів Незнайка, й сказав:

– А, поливальник прийшов! Ви що ж це, братику, надумали водою обливатись на вулиці?

– Я не обливався, – розгублено промимрив Незнайко.

– Як – не обливався? – здивувався міліціонер Вартунчик. – Ми ж самі бачили. У нас у міліції все видно. Ось попрошу вас підійти ближче.

Міліціонер Свистунчик легенько підштовхнув Незнайка в спину, примусивши його наблизитись до пульта з кулевидними екранами.

– Під наглядом нашого відділення міліції перебуває рівно п'ятдесят два перехрестя, – сказав Вартунчик. – Досить нам глянути на ці п'ятдесят дві кульки – й ми бачимо все, що діється на кожній вулиці. Якщо на маленьких кульках подробиці погано видно, ми можемо ввімкнути кульку більшеньку.

З цими словами міліціонер Вартунчик повернув вимикач. Одразу дзеркальна куля, яка висіла посеред кімнати, спалахнула зсередини таємничим блакитним світлом, і на ній стало видно перехрестя з машинами, що зупинилися посеред вулиці.

– От бачите: на розі Пряничної і Галетної вулиць затор. Весь рух зупинився! – докірливо мовив Вартунчик і показав рукою на кулю.

Він тут же клацнув другим вимикачем, і на екрані появилося друге перехрестя.

– На розі Цукрової і Котлетної – теж затор, – сказав Вартунчик. – Тепер довго доведеться чекати, поки рух відновиться. А кожна ж машина повинна куди-небудь їхати. Через ці затори порушується нормальне життя міста.

У цей час міліціонер Свистунчик подивився на один з малих кульовидних екранів і сказав:

– А на Східній вулиці досі юрба не розійшлася.

– Зараз увімкнемо Східну вулицю, – сказав міліціонер Вартунчик.

Він повернув ще один перемикач, і на великій кулі з'явилося зображення Східної вулиці саме в тому місці, де Незнайко побився з Пегасиком за шланг. Підійшовши ближче до екрана, Незнайко побачив велику юрбу, яка заповнила всю вулицю..

Попереду всіх стояв Йоржик і розказував усім, що тут трапилось.

– Що за публіка в нашому місті! – поморщився Вартунчик. – Так і будуть тепер товпитися. Доведеться тобі, Свистунчику, ще раз поїхати туди й попросити, щоб вони розійшлися. Хай вони йдуть розмовляти в інше місце, а юрбу нічого збирати. Через це рух порушується.

– Зараз виконаю, – погодився Свистунчик.

Він одвів Незнайка до сусідньої кімнати, посередині якої стояли стіл та кілька стільців, і сказав:

– Попрошу вас зачекати мене тут хвилиночку. Я скоро повернуся.

Зачинивши двері, міліціонер Свистунчик пішов, а міліціонер Вартунчик продовжував спостерігати за всіма п'ятдесят двома кулями із зображенням перехресть. Глянувши на великий екран, він побачив, що прибулому на місце пригоди Свистунчику вдалося умовити коротульок розійтися, і юрба стала потроху розходитись.

Добившись успіху, Свистунчик сів у машину й поїхав назад.

– Що нам тепер із затриманим робити? – запитав він, повернувшись у міліцію.

– Просто не знаю… – знизав Вартунчик плечима.

– Я теж не знаю, – сказав Свистунчик. – Скільки років працюю в міліції, і ні разу не було випадку, щоб перехожі водою обливалися. Думаю, йому слід прочитати коротеньку нотацію і відпустити скоренько додому, бо він ще образиться на нас…

– Я теж страшенно боюся, що він може образитись. Відпусти його, будь ласка, Свистунчику. Розтлумач йому якось делікатненько, що обливатися водою негарно, й попроси чемненько пробачення за те, що ми його затримали. Скажи, що це необхідно було зробити для того, щоб юрба скоріше розійшлася і відновився рух транспорту.

– Гаразд, – погодився Свистунчик.

– Та приведи його сюди, я теж попрошу пробачення за те, що розмовляв з ним занадто суворо.

Така розмова між міліціонерами може здатися комусь дивною і навіть неправдоподібною. Усі розуміють, що кожний міліціонер неодмінно придумав би для затриманого порушника порядку якесь хоча б найменше покарання і вже принаймні не став би перед ним вибачатись. Однак слід врахувати, що в Сонячному місті все було по-своєму. Колись Давно в Сонячному місті, як і в інших містах, траплялося, що деякі коротульки поводилися погано. Вони билися між собою, кидались камінням і грязюкою, обливалися водою, декотрі навіть брали чужі речі й взагалі ображали одне одного. Для боротьби з такими порушниками порядку було створено міліцію, яка мала право карати винуватців. Якщо хто-небудь дражнився, показував язика, порушував правила вуличного руху, їздив на автомобілі не там, де треба, обливався водою, плювався або дражнив собак, то міліціонер зобов'язаний був присоромити винуватця і прочитати нотацію тривалістю від п'яти до п'ятдесяти хвилин. Чим більша була провина, тим довше читалася нотація. За важчі провини накладали суворіші стягнення, наприклад: за удар кулаком у груди, спину, бік або в потилицю належала одна доба арешту; за удар по обличчю або по голові – дві доби арешту; за кидання каменем або удар кийком належало три доби. Якщо внаслідок удару вискакувала ґуля, з'являвся синяк чи подряпина, то давали вже п'ять діб, а коли йшла кров, то десять. Якщо хто-небудь брав чуже, то належало найбільше покарання – п'ятнадцять діб.

Дехто може подумати, що п'ятнадцять діб арешту – це дуже невеликий строк за такі злочини, як крадіжка, але для маленьких коротульок, для котрих час тягнеться значно повільніше, ніж для нас, цей строк досить великий.

У всякому випадку, він цілком достатній для того, щоб відчути каяття.

Треба сказати, що боротьба з порушниками порядку подібними методами не приносила помітних наслідків до тих пір, поки коротульки не порозумнішали. Однак з часом вони стали такими розумними, що ніхто ніколи більше ні з ким не бився, ніхто нікого не кривдив, ніхто не брав чужого. Кожен зрозумів, що ставитись до інших треба так, як ти хочеш, щоб до тебе так ставились. Порушників порядку ставало дедалі менше, й міліціонери поступово навіть почали забувати, що в них були колись різні страшні покарання, такі, скажімо, як арешт.

Слово «арешт» було зовсім забуте, й ніхто навіть тепер не знав, що воно означає,

З усіх покарань, придуманих у минулі часи, збереглися тільки нотації, тобто повчання, що їх міліціонери читали порушникам правил вуличного руху, головним чином автомобілістам.

Одне слово, в міліції лишилися тільки обов'язки регулювати рух автотранспорту, переводити через вулицю малюків і малючок, котрі самі боялися переходити дорогу, та ще показувати, як пройти й проїхати, куди кому треба було. Таким станом справ міліціонери були дуже задоволені, тому що в них стало значно менше клопоту по вихованню коротульок, а це було дуже доречно, бо ж завдання по регулюванню вуличним рухом з кожним днем ускладнювалося через величезне зростання автомобільного транспорту.