Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Жартунчик сказав, що біда поправима, бо ж коли цей неуважний коротулька, тобто Свистунчик, виявить у себе в кишені чуже посвідчення, він збагне, що одягнув не свою куртку, й принесе посвідчення разом з курткою назад.

Почувши це, Коржик трошечки заспокоївся.

Проте далі все пішло зовсім не так, як сподівався Жартунчик, тому що пригоди Свистунчика на цьому не закінчилися. Вони, можливо, й закінчилися б, якби у справу не втрутилися Калігула, Брикун і Пегасик. З того часу, як ці три істоти були перетворені на коротульок, вони без пуття тинялися по вулицях і врешті-решт зійшлися в одному місці. Ця несподівана зустріч ознаменувалася бурхливим проявом радості. Калігула не міг стриматися від сміху, дивлячись на Брикуна й Пегасика, а Брикун і Пегасик голосно іржали, дивлячись на Калігулу. Всі троє одразу впізнали один одного.

Незважаючи на те, що вони геть змінилися, щось таке від колишнього вигляду збереглось у кожному з них, і саме ця обставина дуже смішила їх.

Насміявшись досхочу, Калігула сказав:

– От що, друзі, нам треба відзначити нашу зустріч чим-небудь карколомним, щоб гарненько запам'яталося.

Усі троє глибоко задумались і думали до півночі. Спочатку ніхто нічого путнього вигадати не міг, але потім Пегасик сказав:

– По-моєму, найбільш карколомним буде, якщо ми протягнемо впоперек тротуару мотузку, щоб усі спотикались і падали.

– Ти геній! – похвалив Пегасика Калігула.

Роздобувши десь мотузку, друзі протягнули її впоперек тротуару в тому місці, де було найтемніше, і швидко зникли, побоюючись, щоб хто-небудь не надавав їм по шиї за таку витівку.

Це сталося на Макаронній вулиці, недалечко від будинку, де жили Жартунчик і Коржик, саме в той вечір, коли вони застали в себе на квартирі сонного міліціонера Свистунчика.

А тепер слухайте, що було далі.

Вийшовши від Жартунчика й Коржика, міліціонер Свистунчик пішов по вулиці, здивовано оглядаючись навсібіч і не розуміючи, де він перебуває. Трохи пізніше він розібрав, що йде по Макаронній вулиці, але не до свого будинку, в протилежний бік. Він уже хотів повернутися назад, але вирішив трошечки прогулятись і подихати свіжим повітрям. Де рішення виявилося для нього страшним. Не встиг він ступити й десяти кроків, як спіткнувся об натягнуту впоперек тротуару мотузку й упав. Падаючи, він дуже вдарився об тротуар лобом і лишився лежати нерухомо.

Ніхто не знає, скільки пролежав би непритомний Свистунчик, якби в цей час по Макаронній вулиці не проїжджала на своєму автомобілі малючка Маківка. Побачивши Свистунчика, який нерухомо лежав на тротуарі, Маківка зупинила машину й, переконавшись, що Свистунчикові потрібна негайна медична допомога, швидко втягла його в машину, що для такої крихітки, як вона, було досить важко, й повезла до лікарні.

В лікарні Свистунчика швидко роздягли й поклали на ліжко. Лікар Компресик тут же прописав йому мікстуру й звелів покласти на голову лід, після чого особисто потиснув Маківці руку й подякував їй за те, що вона привезла хворого. Він хотів записати ім'я Свистунчика в лікарняний журнал, але Свистунчик усе ще не приходив до пам'яті й не міг назвати свого імені. Маківка теж не знала, як його звуть. Тому Компресик наказав одній з нянечок, щоб вона подивилася в кишені курточки хворого – чи не знайдеться там який-небудь документ, по якому можна було б встановити його ім'я.

Нянечка почала нишпорити в кишенях куртки й знайшла там листа на ім'я Коржика й шоферське посвідчення теж на ім'я Коржика.

– Справа ясна: його звуть Коржиком. Адже ніхто не стане носити в себе в кишенях чужі листи й документи, – вирішив лікар Компресик і записав Свистунчика в лікарняний журнал під іменем Коржика.

Коли на другий день міліціонер Вартунчик знову подзвонив у лікарню і запитав, чи не прибував до них на лікування міліціонер Свистунчик, йому відповіли, що ніякого міліціонера Свистунчика в них нема й не було, а є тільки шофер Коржик, котрий знепритомнів на вулиці. Цим і пояснюється, що про перебування Свистунчика в лікарні ніхто» не здогадувався, і міліція шукала його далі де завгодно, тільки не там, де він перебував насправді.

У газетах кожного дня вміщувалися повідомлення про те, що міліціонера Свистунчика ніде не можуть знайти. Деякі газети почали глузувати з того, що сама міліція не може знайти зниклого міліціонера.

В одній газеті навіть помістили карикатуру з зображенням міліціонера, який удень з ліхтарем сам себе шукає.

Закінчилося все це тим, що з приводу зниклого міліціонера стали друкувати всілякі жарти й кумедні оповідання і дійшли до того, що написали, немовби міліціонер Свистунчик зовсім не зник, а розшукати його не можуть тому, що ніякого Свистунчика взагалі на світі не було.

Не варто, однак, думати, що жителі Сонячного міста були злі, здатні сміятися над чужою бідою коротульки. Ні, вони були дуже добрі й чуйні, але справа пояснювалася тим, що «серед жителів Сонячного міста було багато автомобілістів, а відомо, що автомобілісти трошки не люблять міліціонерів, за те, що вони вичитують надто довгі нотації при кожному порушенні правил їзди. Якби пропав простий коротулька, то нікому б і на думку не спало сміятися, та оскільки пропав міліціонер, то це якось мимоволі в кожного автомобіліста викликало посмішку; до того ж дехто повірив, що справді ніякого міліціонера Свистунчика на світі не було й усі ці розмови – просто смішна вигадка для розваги газетних читачів.

Коли наступного ранку Свистунчик опритомнів у лікарні, він з подивом переконався, що знову лежить десь у чужому приміщенні.

Він уже хотів підвестися й піти, щоб з'ясувати, як він. сюди потрапив, але, відчувши слабість, опустив голову на подушку.

В цей час до палати ввійшла нянечка.

– З добрим ранком, Коржику! – привітно сказала вона. – Як ви себе почуваєте?

– Де я? – тривожно запитав Свистунчик, не звернувши навіть уваги на те, що нянечка кумедно назвала його Коржиком.

Нянечка пояснила йому, що він випадково впав на вулиці і вдарився лобом, від чого в нього стався струс мозку, а тепер він у лікарні і може не хвилюватися, тому що його скоро вилікують.

З цих пояснень Свистунчик майже нічого не зрозумів, бо ж свідомість його після удару була трохи затуманена, однак лагідний голос нянечки його заспокоїв.

Свистунчик враз перестав хвилюватися, з апетитом поснідав і проковтнув, навіть не скривившись, повну ложку гіркої мікстури.

Лікар Компресик лишився дуже задоволеним поведінкою хворого Свистунчика й звелів нянечці через кожну годину напувати його цією мікстурою, ставити на Лоба холодні компреси, а на випадок головного болю покласти й лід.

Сам лікар Компресик по кілька разів на день навідувався до Свистунчика й розповідав йому різні кумедні історії. Він вважав, що ніщо так не сприяє швидкому одужанню, як веселий настрій, а веселий настрій, відомо, буває у хворих, коли вони посміхаються або сміються. З цією метою лікар Компресик звелів розвісити по всій лікарні кумедні картинки, шаржі, карикатури й наказав усім нянечкам і черговим лікарям читати у вільний час хворим різні смішні оповідання та казочки, а також розповідати їм веселі побрехеньки, жарти, приказки, скоромовки, пустобайки й тому подібні речі.

Розділ двадцять третій
Совість знову непокоїть Незнайка

Інженер Клепка, з яким познайомилися наші мандрівники, був незвичайний коротулька. Основною особливістю його було те, що він усе робив з блискавичною швидкістю. Руки, ноги і язик у нього рухались страшенно швидко. Звичайно він не ходив, а бігав, і майже ніколи не перебував у спокійному стані. Якщо бігти було нікуди, а розмовляти ні з ким, то він щохвилини тіпався усім тілом або підстрибував від нетерплячки на місці. Якщо доводилось їхати на автомобілі, то він мчав на найвищій швидкості, причому рушав завжди зненацька, а зупинявся несподівано. Думки в його голові пролітали з швидкістю світла, що, як це кожному вже відомо, пролітає триста тисяч кілометрів за секунду. Він не задумуючись приймав різні рішення, блискавично їх здійснював, а коли вони йому чомусь переставали подобатись, умить відміняв, не доводячи до кінця.

Усі, кому доводилося зустрічатися з Клепкою, піддавалися під вплив його діяльної натури й виконували все, що тому спадало на думку, забуваючи про свої власні плани й наміри.

Кубик, який був трохи сумирнішої вдачі, думав, що зможе поїхати з мандрівниками на вулицю Творчості й показати їм будинки Кавунчика, але Клепка безцеремонно сказав, що з цим ще встигне, й одразу ж після обіду повіз усіх оглядати фабрику, де вироблялися всілякі меблі.

Потрапивши на меблеву фабрику, мандрівники були дуже здивовані тим, що стільці, столи, шафи, дивани, ліжка виготовлялися тут не з дерева, а з різноманітних пластичних мас. Процес виробництва був дуже простий. Заздалегідь заготовлена пластмаса подавалася в отвір штампувальної машини. Там вона здавлювалася за допомогою преса, внаслідок чого з машини вискакували готовий стілець, стіл або ліжко. Для виготовлення шаф, буфетів або диванів потрібна була не одна штампувальна машина, а дві, три й навіть більше. На одній такій машині штампувалася сама шафа, на другій – дверцята до неї й полички, на третій – шухляди і так далі.

Пластична маса виготовлялася найрізноманітніших кольорів і відтінків. Була так звана деревопластмаса. Зроблені з неї меблі не можна було відрізнити від дерев'яних. Була також металопластмаса, що повністю заміняла метал. Крім меблів, з металопластмаси робили люстри, дверні ручки, рами для картин, дзеркала.

Нарешті, була м'яка, як пух, еластопластмаса, яка йшла на виготовлення матраців, а також подушок і м'яких спинок для диванів та крісел.

Крім простих, на фабриці вироблялись і комбіновані меблі, як, наприклад, комбінований диван-ліжко, що міг водночас бути і диваном і ліжком, стіл-холодильник, стілець-пилосос, ліжко – книжкова шафа, крісло-велосипед та інші. Але найдужче нашим мандрівникам сподобались дуті або так звані пневматичні меблі. Шафи, столи, крісла, дивани вироблялися з гуми й надувалися повітрям. Ці меблі були дуже зручні для перевезення, бо варто було випустити з них повітря – і весь кімнатний гарнітур вміщувався у невеличкому чемоданчику. Найбільшою вишуканістю відзначалися пневматичні крісла, дивани й ліжка, оскільки при надуванні їх повітрям вони набирали опуклих, обтічних, гладеньких форм, що дуже заохочувало як до сидіння, так і до лежання на них.

Після огляду меблевої фабрики наші мандрівники пішли в кіно, а потім у театр.

На другий день Клепка й Кубик заїхали за ними раніше, і всі разом вирушили на фабрику телевізорів та радіоприймачів. Найголовніше, що вони тут побачили, було виготовлення великих плоских настінних широкоекранних телевізорів. Треба сказати, що в усіх кінотеатрах Сонячного міста були встановлені такі настінні телевізори з широкими екранами, тому картини передавались у всі кінотеатри прямо з телевізійної студії. Це було дуже вигідно, оскільки не треба було щовечора розвозити по всіх кінотеатрах сотні кіноплівок, примушувати працювати сотні. механіків, та до того ж не треба було й робити всі ці кіноплівки. Досить було зробити одну, прокрутити її на передавальній телевізійній станції, й картину можна було дивитись у всіх кінотеатрах.

Такі ж телевізори, тільки значно менших розмірів, були й у багатьох квартирах, але жителі Сонячного міста не любили дивитися кінокартини вдома. Вони були дуже дружні, і їм більше подобалося дивитись кіно, зібравшись разом. Від цього картини здавалися їм чомусь значно кращими й цікавішими.

На цій фабриці, крім настінних, виготовлялись і настільні телевізори, а також радіоприймачі найрізноманітніших систем, починаючи з великих кімнатних радіол та радіотумбочок і кінчаючи мікроскопічними, кишеньковими гучнопищателями й манюсінькими гучношептателями.

Після цього Клепка повіз мандрівників на фабрику господарських предметів, де вироблялися різноманітні пилососи, пральні автомати, механічні підміталки, витиралки й соковижималки, герметичні горщики й пневматичні каструлі. Найбільше тут сподобалася мандрівникам автоматична саморегулююча електрична праска. Особливістю цієї праски було те, що вона могла автоматично, без будь-чиєї сторонньої допомоги, прасувати білизну. Для цієї мети в передній частині праски було два електричних ока, що являли собою дна невеличких телевізорчики, з допомогою яких праска немов бачила, що треба прасувати. Трошки нижче від цих очей праска мала ще бляшаний електричний ніс. Якщо прасована білизна починала пригорати, праска відчувала запах горілого цим своїм носом, у зв'язку з чим автоматично вимикалася й дзвонила.

Слідом за цим мандрівники побували на книжковій фабриці, де робилися найрізноманітніші книги: маленькі й великі, тоненькі і товсті, книжки-картинки і книжки-іграшки у вигляді ширмочок, гармошок, котушок, плетениць з цікавими казками, оповіданнями, ребусами, фокусами, загадковими рухомими й балакучими картинками.

Тут працювали десятки друкарських машин. Досить було всунути в отвір такої машини принесений письменником рукопис і зроблені художником малюнки, як одразу ж з іншого отвору сипалися готові книжки з картинками. У цих машинах друкування проводилось електричним способом, який полягав у тому, що друкарська фарба розпорошувалася всередині машини спеціальним пульверизатором і прилипала до наелектризованого паперу в тих місцях, де мали бути літери й картинки. Цим і пояснювалась швидкість виготовлення книг.

А потім Незнайко та його супутники побували на фабриці музичних інструментів, на ляльковому комбінаті, де вироблялися ляльки для лялькових театрів, і на автомобільному заводі, і в багатьох інших місцях. Удень вони тільки те й робили, що здійснювали з Клепкою та Кубиком усілякі цікаві екскурсії, а вечорами ходили в кіно, театр, на концерти або дивились які-небудь спортивні ігри й змагання. У цих походеньках іноді брав участь і Карасик, з яким вони познайомилися на фабриці одягу. Карасик, як уже згадувалося, був актором, тому-то він добре знав, у якому театрі йдуть найцікавіші вистави, й завжди міг порадити мандрівникам, на яку виставу краще всього піти.

Загалом життя у них було дуже веселе. Єдине, що псувало Незнайкові настрій – це згадка про міліціонера Свистунчика. Того дня, коли в газеті вперше з'явилось повідомлення про зникнення міліціонера Свистунчика, Незнайко дуже боявся, що він скоро знайдеться. Але наступного дня газети повідомили, що, незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика ніде не виявили. Незнайко зрадів цьому й трошки заспокоївся. Однак увечері совість знову прокинулась і стала докоряти йому.

«А що я можу зробити? – виправдовувався Незнайко. – Я ж не винуватий, що міліціонер пропав».

«Ти не винуватий, це правда, – погоджувалася совість. – Але ж ти радів, що він пропав. Хіба можна радіти з чужого лиха?»

«А яке тобі діло до цього? – обурювався Незнайко. – Навіщо ти сунеш свого носа, куди тебе не просять?»

«Як це – яке діло? – дивувалася совість. – Я хочу, щоб ти був хороший, і завжди дорікатиму тобі, коли ти робитимеш щось погане».

Незнайкові стало соромно, і він поклявся, що більше не радітиме. Проте на другий ранок він знову почав непокоїтись і з дрожем узяв у руки газету, боячись прочитати в ній повідомлення, що міліціонер Свистунчик нарешті знайшовся і розказав усім, що це Незнайко зруйнував чарівною паличкою стіни міліції. Прочитавши в газеті, що Свистунчика ще й досі не знайдено, Незнайко зітхнув полегшено і мало не підскочив від радості, зате ввечері знову докоряв собі за це, але наступного ранку знову-таки радів. Поступово він усе ж перестав звертати увагу на докори совісті, і ніщо вже не затьмарювало його існування. До того ж нові друзі не давали нудьгувати нашим мандрівникам. Кубик і Клепка навіть замалим не посварилися через них. Кубикові хотілося розповісти далі про архітектуру й показати їм будинки Кавунчика, але Клепка не давав сказати йому жодного слова й не відпускав од себе мандрівників ні на крок. Кубик уже шкодував, що познайомив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького з Клепкою.

– Коли б я знав, що так вийде, то ніколи не став би тебе знайомити з ними, – сказав він Клепці.

Одного разу він задумав приїхати по Незнайка та його друзів трохи раніше й вивезти їх з дому до того, як приїде Клепка. Наступного ранку, він і справді прокинувся ледь світало й одразу помчав до готелю. Який же він був здивований, побачивши, що мандрівники вже поїхали.

– Знову цей Клепка мене випередив! – розгнівався Кубик. – Ну попався б він мені! Просто не знаю, що з ним зроблю…

Сердито насупивши брови, Кубик вийшов на вулицю і зустрівся з Клепкою, який щойно приїхав на своєму стрибаючому автомобілі.

– Ти куди це розігнався? – стурбовано запитав його Кубик.

– Як – куди? – здивувався Клепка. – До Незнайка й Кнопочки.

– Та їх уже хтось повіз!

– Хто повіз? – Клепка аж підскочив від такої несподіванки.

– Звідки я можу знати! – розвів Кубик руками.

– А! – закричав Клепка й ляснув себе долонею по лобі. – Знаю! Це Карасик! От не зійти мені з цього місця, що Карась їх кудись потяг!

Це й справді було так. Карасик давно умовляв наших мандрівників зробити з ним поїздку в Сонячний парк, запевняючи, що це значно цікавіше, ніж їздити по різних фабриках та заводах. Однак Клепка навіть слухати нічого не хотів про парк і всіляко перешкоджав здійсненню цього задуму. Закінчилося тим, що Карасик вдався до хитрощів і, заїхавши по мандрівників раніше як звичайно, повіз їх у Сонячний парк.

Цей парк був на східній околиці Сонячного міста й займав досить велику площу. Він складався з кількох частин чи, як їх інакше називали, містечок: Спортивного містечка, де проводилися різні спортивні ігри та змагання; Водяного містечка з плавальними басейнами, вишками для стрибання у воду й пристанями для човнів; Театрального містечка, в якому були різні театри, кіно, а також цирк; Шахового містечка, де можна було грати в шахи й шашки, й, нарешті, Веселого містечка – з різними розважальними атракціонами.

Кожне з цих містечок було влаштовано на свій власний лад. Найцікавіше було обладнане Шахове містечко. Вся його площа була розбита на великі квадратні клітинки і являла собою ніби величезну шахівницю. Всі будинки, кіоски й павільйони були збудовані тут у вигляді шахових фігур: тур, ферзів, слонів, коней тощо. Усі загорожі навкруги були зроблені у вигляді пішаків, а біля кожного входу стояли по два білих або чорних коні.

Серед квітів, що також росли тут у шаховому порядку, стояли столики, за якими охочі могли грати в шахи або шашки. Тут було багато шахістів та шахісток. Шахісти були звичайно зодягнуті в картаті костюми, а шахістки – в платтячка, прикрашені різнобарвними шаховими фігурками. Вони читали лекції про шахову гру, розповідали різні цікаві випадки з життя знаменитих шахістів, брали участь у шахових турнірах, на які збиралося дивитись дуже багато коротульок; нарешті, проводили сеанси одночасної гри з аматорами, тобто з простими малюками й малючками, котрі любили грати в шахи.

Сеанси одночасної гри полягали в тому, що один шахіст грав одразу з кількома гравцями на кількох шахівницях. Були такі фахівці, які грали одразу на десятьох, а то й п'ятнадцятьох дошках, а найкращий шахіст, чемпіон Сонячного міста Фігура, міг одразу грати на двадцятьох дошках, до того ж навіть не дивлячись на дошки. Йому тільки казали, який зроблено хід, він записував у книжечку й казав, який зробити хід у відповідь. На такі сеанси одночасної гри теж приходило дивитись багато коротульок.

Проте найцікавішими в Шаховому містечку були шахові автомати. Шаховий автомат – це машина, зроблена у вигляді звичайного коротульки з руками, ногами й навіть з головою. Всередині автомата був запам'ятовуючий обчислювальний електронний пристрій, з'єднаний електричними проводами з клітинками на шахівниці. Граючи із звичайними коротульками, автомат відшукує за допомогою електронного пристрою найправильніші відповідні ходи, що ведуть до виграшу, й пересуває фігури на шахівниці. В цьому нема нічого дивовижного, оскільки шахова гра має свою теорію, і завжди можна розраховувати наперед, не треба пересувати фігури, щоб виграти партію.

Конструюють шахові автомати найкращі шахісти, а тому обіграти таку шахову машину може тільки який-небудь шаховий чемпіон, та й то не завжди. Траплялись випадки, коли сам конструктор програвав сконструйованому ним автомату. Пояснюється це тим, що конструктор може втомитися, захворіти чи зробити ненароком не той хід, що треба, а автомат ніколи не втомлюється і завжди діє швидко й безвідмовно, якщо, звичайно, не зіпсується.

В одному павільйоні Шахового містечка було встановлено великий шаховий автомат, що міг одночасно грати на тридцяти двох дошках. Автомат стояв у центрі кільцеподібного стола, на якому було тридцять дві шахівниці. За цими дошками сиділи охочі зіграти з автоматом. Зробивши хід на одній дошці, автомат трошечки повертався, робив хід на другій дошці, знову повертався і таким чином крутився весь час, роблячи хід за ходом. Це відбувалося так швидко, що деякі гравці не встигали навіть зробити свій хід. У таких випадках автомат зупинявся і чекав відповідного ходу.

Потрапивши до Шахового містечка, наші мандрівники довго спостерігали за грою цього великого шахового автомата. Нарешті Кнопочці набридло дивитись, але Незнайко тільки розохотився. Побачивши, що один гравець програв партію і виліз з-за столу, Незнайко сів на його місце й сказав, що теж хоче зіграти. Кнопочка запротестувала й сказала, що терпіти не може дивитись, як грають у шахи. Пістрявенький сказав, що він теж не може терпіти цього, але Незнайко вперся і не хотів іти. Тоді Карасик сказав, що вони з Кнопочкою і Пістрявеньким підуть погуляти у Веселе містечко, а Незнайко може пограти в шахи, а потім хай теж приходить до них. На цьому вони й домовилися.