Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ четвертий
Незнайко й Кнопочка зустрічаються з Бруднулею Пістрявеньким

Побачивши, що тепер усе одно нічого не вдієш і ніяк не виправиш цієї прикрої похибки, Незнайко пішов знову до Кнопочки. Але тепер він уже не поспішав, навіть час від часу зупинявся посеред вулиці, сумно крутив головою, чухав потилицю, щось бурмотів про себе, якось по-особливому крякав і знову йшов собі далі.

Кнопочка гралася на вулиці, недалечко від свого будинку й, побачивши Незнайка, побігла йому назустріч.

– Здрастуй, Незнайку! – радісно гукнула вона. Незнайко зупинився й, не відповівши на привітання

Кнопочки, похмуро сказав:

– Тепер я вже не Незнайко, а довговухий осел.

– Що трапилося? – занепокоїлась Кнопочка.

– А те й трапилося, що чарівник дав мені паличку, а я йому навіть «дякую» не сказав – от!

– Яку паличку? – здивувалась Кнопочка.

– «Яку, яку»! Хіба не знаєш, які палички бувають! Чарівну паличку!

– Ти, Незнайку, видно, з глузду з'їхав. Вигадав якусь «чарівну паличку»!

– І нічого я не вигадав. Ось вона. Бачиш?

І Незнайко показав Кнопочці паличку, яку міцно стис у руці.

– Що це? Це ж звичайна палиця, – здивовано сказала Кнопочка.

– «Звичайна палиця»! – передражнив Незнайко. – Мовчала б краще, коли не тямиш! Мені її сам чарівник дав.

– Який чарівник?

– «Який чарівник, який чарівник»! Ніби не знаєш, які бувають чарівники!

– Звичайно, не знаю! – знизала плечима Кнопочка. – Уяви собі, ні разу живого чарівника не бачила.

– Ну, він такий, з бородою, а отут зірки й півмісяці… Булька гавкав, а я три добрих вчинки зробив, розумієш?

– Нічого не розумію! Ти краще розкажи по порядку.

Незнайко почав розповідати про все, що трапилося.

Кнопочка вислухала й сказала:

– А може, це хто-небудь поглузував з тебе! Навмисне чарівником нарядився.

– А звідкіля ж чарівна паличка, якщо це був не чарівник?

– А ти впевнений, що паличка насправді чарівна? Ти перевірив?

– Ні, не перевірив, але можна перевірити.

– Чого ж ти стоїш і розбалакуєш? Треба махнути паличкою і проказати якесь побажання. Якщо бажання здійсниться, то, значить, це справжня чарівна паличка.

– А якщо не здійсниться? – спитав Незнайко.

– Ну, якщо не здійсниться, то, значить, це просто звичайна дерев'яна паличка і все! Як ти сам цього не тямиш! – роздратовано сказала Кнопочка.

Вона нервувала, бо їй дуже хотілось якомога швидше дізнатися, чарівна це паличка чи ні, сердилась на Незнайка за те, що він ще й досі не здогадався перевірити.

– Ну гаразд, – сказав Незнайко. – Зараз спробуємо. Чого ми хочемо?

– Ну, чого тобі хочеться? – сказала Кнопочка.

– Сам не знаю, чого мені хочеться… Зараз, здається, нічого не хочеться.

– От який! – спалахнула Кнопочка. – Ти придумай. Морозива хочеться.

– Морозива, здається, хочеться, – згодився Незнайко. – Зараз попросимо морозива.

Він махнув чарівною паличкою й сказав:

– Хочемо, щоб у нас було дві порції морозива!

– На паличці, – додала Кнопочка.

Незнайко боязко простягнув уперед руку й навіть заплющив очі.

«А що, як не з'явиться ніякого морозива?» – подумав він і тут же відчув, що йому в руку тицьнулося щось тверде й холодне.

Незнайко одразу ж розплющив очі й побачив у руці порцію морозива на паличці. З подиву він навіть роззявив рота й подивився вгору, ніби хотів побачити, звідкіля ж морозиво впало. Не побачивши там нічого підозрілого, Незнайко повільно обернувся до Кнопочки, тримаючи морозиво у простягнутій руці й наче боячись, що воно зникне або спурхне вгору. Кнопочка теж стояла з морозивом у руці й радісно посміхалася.

– Мо-мо-мо-мо… – пробурмотів Незнайко, показуючи на морозиво пальцем.

Він хотів щось сказати, але од хвилювання у нього не виходило жодного слова.

– Що «мо-мо-мо»? – запитала Кнопочка.

Незнайко лише рукою махнув і почав їсти морозиво. Кнопочка наслідувала його приклад. Коли з морозивом було покінчено, вона сказала:

– Чудове морозиво, правда?

– Чудесне! – підтвердив Незнайко. – Може, ще попросимо по порції?

– Давай, проси, – погодилася Кнопочка.

Незнайко махнув паличкою і сказав:

– Хочемо, щоб у нас було ще по порції морозива!

Щось тихенько цокнуло, зашелестіло в повітрі, і в руках Незнайка й Кнопочки ще з'явилося по порції морозива.

Незнайко знову ніби онімів на мить. Однак цього разу він значно швидше прийшов до тями і, з'ївши морозиво, спитав:

– Ще спробуємо?

– Мабуть, можна ще по одному, – сказала Кнопочка.

– Ет, чого там морочитись – «по одному»! – пробурчав Незнайко й, махнувши паличкою, сказав: – Хочемо, щоб був ящик з морозивом!

Бац! Об землю стукнувся великий голубий ящик, схожий на ті, в яких продавці носять морозиво. Незнайко підняв кришку, з-під якої одразу заклубочилась пара, й дістав з ящика дві порції морозива. Закривши ящик і сівши на ньому, як на лавочці, Незнайко взявся гризти морозиво, яке було значно твердіше й прохолодніше від попереднього.

– Оце морозиво! – похвалив він. – Зуби можна зламати!

– Цікаво, ця паличка може тільки морозиво діставати чи ще що-небудь? – спитала Кнопочка.

– Дивачка! – сказав Незнайко. – Це справжнісінька чарівна паличка, й вона все може. Хочеш, шапку-невидимку – дістане шапку-невидимку; хочеш килим-самольот – дасть тобі килим-самольот.

– Ну то давай попросимо килим-самольот і полетимо мандрувати, – запропонувала Кнопочка.

Незнайкові дуже хотілося щонайскоріше вирушити и мандрівку, але він згадав, як страшно йому було летіти на повітряній кулі, котру сконструював Знайко, й сказав:

– На килимі-самольоті не дуже зручно подорожувати, тому що, коли угорі летиш, то нічого не бачиш унизу.

– Ну, тоді треба щось інше придумати, – сказала Кнопочка. – Я десь читала, що бувають якісь поїзди… Ти сидиш, і нічого робити не треба, тому що тебе везе паровоз по залізниці.

– Це я знаю. Нам про залізницю Знайко розповідав. Він її бачив, коли їздив у Сонячне місто по книжки. Але залізниця теж небезпечна річ: там бувають аварії.

У цей час Незнайко побачив Гвинтика й Шпунтика, котрі їхали вулицею на своєму новому автомобілі. Цей автомобіль мав чотири місця, з відкритим кузовом, таким самим, як і попередній, котрого Незнайко поламав, вирішивши покататись на ньому. Але, на відміну від попереднього, цей автомобіль був значно кращий, і мотор у нього був потужніший, бо його приводила в рух не звичайна газована вода, а газована вода з підігрівом.

Побачивши Незнайка й Кнопочку, Гвинтик і Шпунтик помахали їм руками. Незнайко став кричати, що в нього є тепер чарівна паличка, але автомобіль так тріщав, що Гвинтик і Шпунтик нічого не розчули й, збивши хмару куряви, зникли зі своєю машиною у кінці вулиці.

– Ось на чому ми поїдемо подорожувати! – вигукнув Незнайко.

– На автомобілі? – здогадалася Кнопочка.

– Звичайно.

– А забув, як ти на автомобілі покотився з гори? І сам мало не вбився і машину поламав!

– Ет, дивачка! Та я ж тоді водити машини не вмів.

– Наче тепер навчився?

– А тепер мені й учитися не треба. Скажу паличці, що хочу вміти водити, й одразу вмітиму.

– Ну, тоді що ж, – сказала Кнопочка. – Тоді поїдемо на автомобілі. Це справді цікавіше.

Незнайко махнув паличкою і сказав:

– Хочемо, щоб у нас автомобіль був, як у Гвинтика й Шпунтика, і щоб я водити вмів!

Одразу ж у кінці вулиці з'явився автомобіль і швидко під'їхав до Незнайка й Кнопочки. Незнайкові навіть здалося, що це знову Гвинтик і Шпунтик їдуть. Однак, коли автомобіль зупинився, Незнайко побачив, що за кермом нікого не було.

– Ось яка штука! – вигукнув він, оглядаючи автомобіль з усіх боків.

Він зазирнув навіть під машину, думаючи, що водій навмисне сховався внизу, щоб обдурити його. Нікого не знайшовши, Незнайко сказав:

– Ну й що ж, нічого дивного. Чародійство і є чародійство!

З цими словами він одчинив дверці машини, поставив ящик з морозивом на заднє сидіння, а сам сів спереду за кермо. Кнопочка сіла біля нього. Незнайко вже хотів завести мотор, та Кнопочка раптом побачила, що до них іде якийсь малюк.

– Постривай-но, – сказала вона Незнайкові. – Щоб ми, бува, не збили його.

Незнайко підождав, поки малюк підійде ближче, і тут побачив, що це був ніхто інший, як усім відомий Бруднуля Пістрявенький.

Цей Бруднуля Пістрявенький ходив завжди в сірих штанцях і такій же сіренькій курточці, а на голові в нього була сіра тюбетейка з візерунками, яку він називав ярмулкою. Він вважав, що сіре полотно це найкраще в світі, бо воно менше брудниться. Це, звичайно, дурниця і неправда. Сіре полотно брудниться, як і інші, тільки бруд на ньому чомусь менше помітний.

Необхідно нагадати, що Бруднуля був досить смішний коротулька. В нього було два правила: ніколи не вмиватись і нічому не дивуватися. Виконувати перше правило йому було значно важче, аніж друге, тому що коротульки, з якими він жив в одному будинку, завжди примушували його вмиватися перед обідом. А якщо він протестував, то його просто не пускали за стіл. Таким чином, умиватися йому все-таки доводилось, але це не мало великого значення, бо в нього була властивість швидко забруднюватись. Не встигне він, бувало, вмитись, як одразу ж на його обличчі з'являлися якісь брудні крапочки, плямочки й смужки, обличчя швидко втрачало свій природний колір і ставало якимсь перістим.

За це його і прозвали Бруднулею. Він так і лишився б на весь вік з цим іменем, якби не один випадок, що стався у той час, коли до Квіткового міста приїжджав знаменитий мандрівник Циркуль.

Мандрівник Циркуль також був досить визначною особою, про яку варто розказати. Він був дуже худий і довгий: руки довгі, ноги довгі, голова довга, ніс довгий. Штани в нього були картаті й теж довгі. Жив цей Циркуль у місті Котигорошку, де всі мешканці ніколи не ходили пішки, а тільки їздили на велосипедах. Циркуль теж завжди їздив на велосипеді. І такий це був завзятий велосипедист, що йому вже мало було їздити по рідному місту, й він вирішив об'їздити всі міста коротульок, які тільки були на світі.

Приїхавши до Квіткового міста, він повсюди гасав на своєму велосипеді, скрізь совав свого довгого носа й з усіма знайомився. Невдовзі він знав усіх коротульок підряд і не знав лише Бруднулі, котрого мешканці навмисне ховали, тому що боялися, коли б він не осоромив їх.

Багатьом здавалося, що як тільки Циркуль побачить його брудну пичку, то може подумати, ніби в Квітковому місті всі коротульки такі брудні.

Ось тому всі й постаралися, щоб Бруднуля не попадався Циркулю на очі.

Загалом, усе було цілком добре до тих пір, поки Циркуль не зібрався від'їжджати. Того дня нагляд за Бруднулею був чомусь послаблений, і він виліз на вулицю саме в той час, коли мешканці прощалися з Циркулем. Запримітивши в натовпі коротульок незнайомого, Циркуль був трохи здивований тим, що він його не знає, і хотів запитати: «А хто це у вас там такий брудний?» Але тому, що Циркуль був дуже гарно вихований коротулька й не міг вживати таких грубих слів, як «брудний», то він запитав значно чемніше:

– А хто це у вас там такий пістрявенький?

Усі обернулись і побачили Бруднулю, у котрого фізіономія й справді була пістрявою від бруду, бо ж у цей день він не вмивався з самого ранку. Всім дуже сподобалося це слово, і відтоді Бруднулю стали називати Пістрявеньким. Самому Бруднулі теж подобалось, коли його називали так, тому що виходило якось ніжніше й краще, ніж просто Бруднуля.

Розділ п'ятий
Як Незнайко, Кнопочка й Бруднуля Пістрявенький поїхали мандрувати

– Гей, Пістрявенький, здрастуй! – гукнув Незнайко, коли Бруднуля підійшов зовсім близько. – Поглянь-но, а в нас уже автомобіль є!

– Пхе, диво яке! У Гвинтика й Шпунтика автомобіль кращий, ніж ваш, – відповів Бруднуля.

Він зупинився, засунув руки в кишені своїх сірих штанів і заходився оглядати переднє колесо автомобіля.

– А от і неправда, – сказала Кнопочка. – Цей автомобіль такий же, як у Гвинтика й Шпунтика. І, крім того, в Незнайка чарівна паличка є.

– Подумаєш, дивина! – знову відповів Пістрявенький. – Я, коли захочу, в мене буде сто чарівних паличок.

– Чому ж у тебе їх нема? – запитав Незнайко.

– А тому, що я не хочу.

Незнайко побачив, що його нічим не здивуєш, і сказав:

– Ми збираємось мандрувати. Хочеш поїхати з нами?

– Гаразд, – погодився Пістрявенький. – Умовили.

Він одчинив дверці, заліз в автомобіль і гордовито вмостився на задньому сидінні.

– Ну, можна рушати? – спитав Незнайко.

– Рушай, рушай! – сказала Кнопочка.

– Та ти рушай, тільки не вбивай до смерті, – додав Пістрявенький.

Незнайко повернув ключик на щитку приладів автомобіля і натиснув ногою на педаль стартера. Стартер скреготнув, наче заскріб по залізу, й мотор загурчав, працюючи на холостому ходу. Давши мотору прогрітися, Незнайко витиснув зчеплення, ввімкнув коробку передач і, відпустивши зчеплення, дав газ. Машина рушила. Незнайко спокійно крутив колесо керма, вмикаючи то першу швидкість, то другу, додавав і збавляв газ, примушуючи машину їхати то швидше, то повільніше. Хоча він і сам не розумів, для чого переводить той чи інший важіль, натискуючи ту чи іншу педаль, але робив щоразу те, що треба було, й ні разу не помилився. Це пояснювалося, звичайно, тим, що, завдяки чарівній паличці, він одразу навчився правити автомобілем і правив, як досвідчений шофер, котрий навіть не думає, що треба перемикати й на що натискувати, а робить усе за звичкою, машинально.

Проїжджаючи по вулицях, Незнайко навмисне натискував кнопку сигналу й гучно трубив, щоб привернути до себе увагу мешканців.

Йому хотілося, щоб усі бачили, як він хоробро сидить за кермом і нічого не боїться.

Проте мешканці Квіткового міста думали, що це їздять Гвинтик та Шпунтик, і ніхто не звертав на Незнайка уваги.

Поки автомобіль кружляв по місту, Кнопочка розпочала розмову з Бруднулею:

– Ти, Пістрявенький, як видно, ще не вмивався сьогодні?

– Ого, ще як умивався!

– Чому ж ти такий брудний?

– Значить, знову замурзався.

– Доведеться тобі ще раз умитися, тому що такого брудного не можемо взяти в подорож.

– А як це так «не можемо»? Самі умовили їхати, а тепер раптом «не можемо»! – обурився Пістрявенький.

Незнайко тим часом виїхав з міста і, під'їхавши до Огіркової річки, звернув на міст. У кінці мосту Кнопочка сказала:

– Ану зупини машину. Зараз Пістрявенький буде вмиватися в річці.

Незнайко під'їхав до берега й зупинив машину.

– Я протестую! – обурювався Пістрявенький. – Нема такого правила, щоб двічі на день умиватися!

– Ну, якщо не хочеш, то доведеться тобі тут залишитися. Ми без тебе поїдемо, – суворо сказав Незнайко.

– Це ж як – без мене? Що ж я, по-вашому, повинен назад пішки плентатись? У такому випадку везіть мене напад, туди, де взяли. Інакше я не згодний.

– Ну гаразд, дідько з ним, нехай їде брудний, – сказав Незнайко. – Не повертатися ж нам через нього назад.

– А якщо ми приїдемо до якогось чужого міста і всі побачать, що ми привезли з собою такого бруднульку? Нам же самим доведеться за нього червоніти, – сказала Кнопочка.

– Правильно, – погодився Незнайко. – Треба таки вмитися, Пістрявенький. Давайте, друзі, всі троє вмиємось, гаразд?

Почувши, що вмиватися треба буде не одному, Пістрявенький заспокоївся і сказав:

– Як же тут умиватися? Ні мила, ні рушника нема.

– Не хвилюйся, – сказав Незнайко, – все буде.

Він махнув чарівною паличкою – з'явилося три брусочки мила й три рушники. Пістрявенький хотів здивуватися, але згадав про своє правило нічому не дивуватись, і мовчки пішов до річки.

За кілька хвилин усі троє вже були вмиті й мчали на автомобілі до лісу. Кнопочка, як і раніше, сиділа спереду, поруч з Незнайком, а Пістрявенький ззаду, поряд з голубим ящиком. Дорога була звивиста й не зовсім гладенька. В деяких місцях з-під землі стирчало товсте коріння дерев, іноді траплялися рівчаки й вибої. У таких місцях Незнайко заздалегідь зменшував швидкість, щоб не дуже трясло. Кнопочка весь час оглядалась назад і з усмішкою позирала на Пістрявенького. Їй подобалося, що він став таким чистеньким і рум'яним.

– От бачиш, як гарно, – говорила вона. – Самому ж приємно, коли вмиєшся.

Пістрявенький сердито відвертався і навіть дивитися не хотів на Кнопочку.

– Ну, досить дутися, це нечемно, – сказала Кнопочка. – Там у тебе поряд морозиво в голубому ящику.

– А, то це морозиво! – зрадів Пістрявенький. – А я дивувався, що то за ящик?

Він дістав з ящика три порції морозива. Всі почали їсти. Незнайкові довелося виконувати одразу дві роботи: їсти морозиво й правити машиною. Однією рукою він тримав кермове колесо, а в другій у нього було морозиво, яке він старанно лизав язиком. Захопившись морозивом, Незнайко не побачив попереду вибоїни й не встиг своєчасно зменшити швидкість. Машину трясонуло так сильно, що Пістрявенький підскочив догори й ненароком проковтнув усю порцію морозива зразу. В руках у нього залишилася тільки паличка.

– Ти, братику, тихше! – сказав він Незнайкові. – Через тебе я проковтнув усе морозиво.

– Не біда, – відповів Незнайко. – Можеш узяти собі другу порцію.

– Гаразд, – заспокоївся Пістрявенький і дістав з ящика морозиво.

Кнопочка сказала:

– А ти, Незнайку, краще не їж морозива. Це відволікає увагу, і ми можемо потрапити в аварію.

– А ти теж не їж, – відповів Незнайко, – тому що мене це теж відволікає.

– Гаразд, я не буду, – погодилася Кнопочка.

– А я буду, тому що сиджу ззаду й нікого не відволікаю, – сказав Пістрявенький.

Незабаром вони виїхали з лісу, й машина помчала полем. Дорога йшла вгору, й нашим мандрівникам здавалося, що вони вже дісталися до самого краю землі, бо за горою, окрім неба, нічого не було видно.

– Треба було нам їхати в інший бік, тому що з цього боку земля, як бачите, вже кінчається, – сказав Незнайко.

– Так, – підтвердив Пістрявенький. – Трошки не розрахували. Ти на всяк випадок збав швидкість, а то не встигнеш загальмувати, й ми полетимо догори ногами. А найкраще повертай та поїдемо назад подалі од гріха.

– Ні, – відповів Незнайко. – Я давно вже хотів подивитися, що починається там, де кінчається земля.

Поки вони розмовляли, підйом закінчився, і перед очима мандрівників знову відкрився широкий краєвид. Унизу розстилалася широка долина, праворуч височіли пагорби, порослі зеленою травою і густими чагарниками. Удалині темнів ліс. Уся долина рясніла золотими кульбабами та синіми волошками. Особливо багато було білих квітів, котрі в коротульок звались «березовою кашею». Цієї «каші» було так багато, що земля місцями здавалась укритою снігом. Коли наші подорожні побачили перед собою стільки краси, в них аж дух перехопило від радості.

– Виявляється, земля тут ще не кінчається, – сказав Незнайко.

– Так, – підхопив Пістрявенький. – Земля виявилась більшою, ніж ми гадали. Таким чином, нами зроблено важливе наукове відкриття, і з цієї нагоди можна з'їсти ще одну порцію морозива.

З цими словами він засунув руку в голубий ящик, витяг з нього нову порцію морозива й заходився їсти.

Дорога пішла згори, й машина побігла швидше. Та скоро почався новий підйом, і мандрівникам знову стало здаватися, що вони опинилися на краю землі, але, як тільки підйом закінчився, перед ними розстелилась нова широчінь. Так повторювалось кілька разів.

– Кажуть, що земля безконечна і в який бік не поїдеш, кінця не буде, – сказала Кнопочка.

– Я гадаю, що це неправильно, – відповів Незнайко. – Ми, коротульки, дуже маленькі і не можем охопити своїм маленьким зором великих речей, тому вони й здаються нам безконечними.

– Я теж так гадаю, – підхопив Пістрявенький. – По-моєму, у всього є кінець. От, наприклад, у цьому ящику багато морозива, але в мене є підозра, що і йому скоро настане кінець.

Розмовляючи таким чином, Незнайко і його супутники мчали все далі й не помітили, як домчали до перехрестя доріг. Тут Незнайко зупинив машину, щоб вияснити, куди їхати далі: прямо, праворуч чи ліворуч. Біля перехрестя стояв стовп, а на ньому було три стрілки з написами. На стрілці, яка показувала прямо, було написано: «Кам'яне місто». На стрілці, яка показувала ліворуч, було написано: «Земляне місто». Й, нарешті, на стрілці, яка показувала праворуч, – «Сонячне місто».

– Ясна річ, – сказав Незнайко, – Кам'яне місто – це місто, збудоване з каменю. Земляне місто – це місто з землі, там усі будинки земляні.

– А Сонячне місто, виходить, по-твоєму, зроблене з сонця – так, чи що? – з насмішкою запитав Пістрявенький.

– Може бути, – відповів Незнайко.

– Цього не може бути, тому що сонце дуже гаряче і з нього не можна будувати будинки, – розсудливо сказала Кнопочка.

– А от ми поїдемо туди й побачимо, – сказав Незнайко.

– Краще поїдьмо спочатку до Кам'яного міста, – запропонувала Кнопочка. – Дуже цікаво подивитись на кам'яні будинки.

– А мені от хочеться глянути на земляні будинки. Цікаво, як у них коротульки живуть, – сказав Пістрявенький.

– Нічого цікавого нема. Поїдемо до Сонячного міста – і все, – одрубав Незнайко.

– Як – усе? Ти чого тут розпоряджаєшся? – обурився Пістрявенький. – Разом поїхали, значить, разом і вирішувати повинні.

Вони стали вирішувати разом, але однаково не могли ні до чого домовитись.

– Краще не будемо сперечатися, а підождемо. Хай який-небудь випадок підкаже нам, в який бік їхати, – запропонувала Кнопочка.

Незнайко й Пістрявенький перестали сперечатись. У цей час ліворуч на дорозі з'явився автомобіль. Він промайнув перед очима мандрівників і зник у тому напрямку, який показувала стріла з написом «Сонячне місто».

– От бачите, – сказав Незнайко, – цей випадок показує, що нам теж треба їхати до Сонячного міста. Але ви не журіться. Спочатку ми побуваємо в Сонячному місті, а потім можемо завернути до Кам'яного і до Земляного.

Сказавши це, він знову завів мотор, повернув кермо праворуч, і машина помчала далі.