Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

У натовпі пролунав сміх.

Міліціонер докірливо похитав головою й сказав Клепці:

– Вам, дорогий, судячи з вашого вигляду, слід було б лежати в лікарні, а ви на волі розгулюєте.

На це Клепка відповів:

– Поговори в мене ще тут!

– Гаразд, – сказав міліціонер. – Сідайте в машину, я вас до міліції одвезу – там розберемося, що до чого, а тут не треба збирати натовп.

Кубик підійшов до Незнайка й сказав:

– Ви їдьте в зоопарк на автобусі чи на таксі, а я з Клепкою поїду в міліцію і все поясню. Боюся, щоб Клепка без мене там не наговорив чогось зайвого. Він чомусь не любить міліціонерів.

Клепка й Кубик сіли знову в машину. Міліціонер поставив гусеничний мотоцикл спереду й, зачепивши машину гаком, потягнув її на буксирі в міліцію.

Розділ тридцятий
Як Незнайко загубив чарівну паличку

Коли Незнайко і його супутники прибули в зоопарк, донь уже був у повному розквіті. Весь ранок у них змарнувався на розмови й на поїздку з Клепкою, вони сильно зголодніли й пішли обідати в їдальню. Свої розшуки в зоопарку друзі вирішили почати з того місця, де побачили трьох ослів. Однак цього разу вони нікого не побачили за огорожею. Двері хлівчика були відчинені навстіж. На всяк випадок, Незнайко переліз через огорожу й, пробравшись до хлівчика, заглянув усередину. У хлівчику було порожньо.

Набравшись терпіння, мандрівники стали блукати по зоопарку, зазираючи в усі закутки. На очі їм попадалися найрізноманітніші тварини, але осла так і не пощастило зустріти. Обійшовши все навкруг, наші друзі повернулися на те місце, звідки розпочали свої розшуки, й побачили за огорожею малючку в біленькому фартусі, яка вимітала з хлівчика сміття.

– Скажіть, будь ласка, ви не знаєте, де тут осел? – звернувся Незнайко до прибиральниці.

Малючка перестала мести й, спершись на мітлу, запитала:

– Який осел?

– Ну, такий, звичайний, з копитцями…

– Ах, такий! А для чого вам той осел? Осел – він і є осел. Що в ньому цікавого?

– Ну, нам хотілося на нього подивитися. Весь зоопарк обійшли, а осла не бачили.

– Гм, – сказала прибиральниця, – були тут у нас три осли, та всі троє десь поділися. Тут плещуть усілякі нісенітниці, та ви не вірте! Неначе чаклунство, чи що, якесь… Дурниці все! Ніякого чаклунства нема! Просто їх вивели звідси оці самі… шелихвости… тобто тьху!., вітрогони, а не шелихвости. Ніякого порятунку від цих вітрогонів нема! Тепер у місті таке шалапутство пішло, що і-і! Слона з клітки поцуплять – і то не помітиш!

– Ну, слона, мабуть-таки, не поцуплять, – сказав Незнайко.

– Чому не поцуплять? Поцуплять! – махнула рукою прибиральниця. – Нам і так наказали придивлятися пильніше. Всякого буває… Тут і звірі хижі, й гади отруйні. Вони тебе розірвуть і вжалять. А що, коли який-небудь вітрогон змію випустить? А довкола ж місто! Отож!

– А де той осел, якого на вулиці знайшли? – запитав Незнайко. – Колись у газетах писали, що на вулиці знайшли безпритульного осла й відвели в зоопарк.

– Ах, того! – усміхнулася прибиральниця. – Цього осла тут і не було. Помилка сталася. Його й не в зоопарк здали, а в цирк. А в газеті помилково написали, що в зоопарк, а ми його тут зроду не бачили.

– Значить, у цирку є той осел? – з надією запитала Кнопочка.

– Є, є, а то як же! Я сама його позавчора бачила, коли в цирку була. Спритненький такий ослик, правду кажу, тільки що невчений! Він у них там таратаєчку возить, та ще клоуни на ньому верхи їздять. Ну нічого, незабаром його яких-небудь штук навчать.

Мандрівники попрощалися з прибиральницею і відійшли вбік.

– От пощастило! – зашепотів, сяючи від щастя, Незнайко. – Значить, Листочок у цирку. А ми його тут шукали! Ну нічого. Зараз підемо в цирк, а завтра почнемо шукати цих трьох ослів-вітрогонів. Я їх одразу впізнаю, як тільки зустріну. В них у всіх такі маленькі веснянкуваті носи.

Незнайко та його супутники пішли до виходу. Минаючи мавпячі клітки, вони зупинилися, щоб подивитися на мавп. Одна мавпа була дуже потішна, й Незнайкові спало на думку її подражнити. Він узяв чарівну паличку й, просунувши її крізь пруття клітки, старався ткнути мавпу в морду. Мавпа сердито насупилась, потім як ухопить паличку й вирвала в Незнайка з рук! Незнайко остовпів.

– Дивіться, що вона зробила… – пробелькотів він засмученим голосом.

– Що це? Ти віддав паличку мавпі? – закричала Кнопочка.

– Я не давав, а вона взяла, – розвів Незнайко руками.

– Якби ти не тикав їй паличкою в морду, вона б і не взяла!

– Нічого! Зараз відберу.

Незнайко просунув крізь пруття руку, стараючись одібрати в мавпи чарівну паличку, але мавпа відскочила од ґрат подалі, й він ніяк не міг до неї дотягтися.

– Ах ти, відьма! – пробурчав Незнайко. – Віддай сюди паличку, кажу тобі!

Але мавпа й не думала виконувати наказ Незнайка. Замість цього, вона стала стрибати по всій клітці, ні на мить не випускаючи палички з рук. Потім вона вскочила на гойдалку, що висіла посеред клітки, й почала гойдатися, весь час позираючи скоса на Незнайку, неначе знущалася з нього.

– Єхидна тварюка! Віддай паличку! – лаявся Незнайко. – Ну нічого, їй все одно набридне з паличкою носитись, і вона її кине.

Тим часом вечоріло. Почулися свистки сторожів, які попереджали відвідувачів, що зоопарк скоро закриється. Публіка рушила до виходу. Скоро навкруги було пусто, й лише Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький крутилися біля мавпячої клітки. Мавпі зрештою набридло носити в руках паличку, й вона її кинула. Паличка впала в найдальшому кутку клітки.

– Треба якось залізти в клітку, – сказав Незнайко.

Про те, щоб пролізти крізь пруття, годі було й думати, але, придивившись, Незнайко помітив, що в клітці були решітчасті дверці, закриті на засувку.

Озирнувшись навсібіч і помітивши, що поблизу нікого нема, Незнайко виліз на бар'єр, яким була огороджена клітка, витягнув болта, що закріпляв засувку, й почав відчиняти дверці. Це виявилося важче, ніж він гадав, бо засувка ходила туго й ніяк не хотіла висовуватись. Незнайко вчепився в засувку й смикав з такою силою, що затряслася клітка. Нарешті засувка почала піддаватись, але в цей час з-за рогу виткнувся сторож із мітлою й закричав:

– А ти що ж це, сатано, робиш, га? Мавпу випустити хочеш? Ось я тобі!

Незнайко поспішно стрибнув з бар'єра, але сторож устиг схопити його за комір.

– Там моя паличка! – запхикав Незнайко, намагаючись вирватись.

Але сторож тримав його міцно.

– Я тобі дам паличку! Ось відведу тебе в міліцію – там тобі покажуть паличку! – грозився він і потяг Незнайка до виходу.

Кнопочка й Пістрявенький бігли попереду по доріжці й злякано озиралися на сторожа.

– Слово честі, там моя паличка! Мавпа відібрала в мене паличку, – правив своєї Незнайко.

– А ти, мабуть, дражнив її цією паличкою? Мабуть, тикав їй паличкою в морду, га?

Сторож вийшов з Незнайком на вулицю і роздивлявся на всі боки – видно було, шукав міліціонера.

– Я більше не буду! Слово честі, не буду! – благав Незнайко.

– Отож! – вигукнув сторож, відпускаючи Незнайка. – Ну йди та більше не вітрогонствуй тут. Іншим разом не відпросишся так просто!

Сказавши це, сторож відпустив Незнайка, після чого замкнув ворота й пішов. Кнопочка й Пістрявенький підійшли до Незнайка.

– Чому ж ти не сказав сторожеві, що ця паличка не проста, а чарівна? Напевно, він думав, що це якась звичайна палиця, – сказав Пістрявенький.

– А ти розумієш, що кажеш? – сердито відповів Незнайко. – Коли сторож дізнається, що це чарівна паличка, він забере її. Буде він оддавати нам чарівну паличку! А ви от скажіть-но краще, навіщо обоє із зоопарку вилізли? Вам треба було залишитися там і постаратись дістати чарівну паличку з клітки. Тепер ось ворота зачинені… Як пролізеш туди?

– Бракувало, щоб я ще по паличку в клітку лазила! – надувши ображено губки, відповіла Кнопочка.

– Ну, коли не ти, то Пістрявенький міг полізти.

– Ні, я теж не хочу в клітку, – відповів Пістрявенький. – Та й навіщо нам паличка? Тут і без чарівної палички є все, чого забажаєш. Їсти хочеш – будь ласка. В кіно чи театр – будь ласка. На автомобілі кататися – катайся хоч цілий день, поки голова не запаморочиться. Навіть, стрибати й літати на автомобілі можна без ніякого чародійства.

– Ех ти, дурню! – роздратовано відповів Незнайко. – Та хіба чарівна паличка потрібна нам, щоб на автомобілі кататись? Нам треба Листочка виручити з біди і од вітрогонів місто визволити. Невже всі повинні через цих вітрогонів страждати?

– А, ну тоді це так, – згодився Пістрявенький.

– Тепер у нас буде такий план, – сказав Незнайко. – Зачекаємо, коли стемніє, а тоді поліземо через паркан. У темряві можна буде залізти в клітку, ніхто й не побачить.

– Ну, з мене досить! – сказала Кнопочка. – Я їду в готель.

– Отже, відступаєш перед труднощами? – запитав Незнайко.

– Так, відступаю. Я не можу на паркани лазити, – рішуче відповіла Кнопочка.

– Виходить, по-твоєму, Листочок може залишатись ослом, а я нічого не повинен робити?

– Я відчуваю, що ти тут ще наробиш такого, що й не розсьорбаєш. Було б краще, якби ти зовсім нічого не робив.

З цими словами Кнопочка повернулась і пішла до автобусної зупинки.

– Нехай вона йде, Пістрявенький, а ти залишайся, – сказав Незнайко. – Ти мені можеш знадобитися. Тут паркан дуже високий, ти мене підсаджуватимеш! Ходімо далі – може, там легше перелізти.

Вони пішли уздовж паркана й, дійшовши до рогу, звернули в провулок. Тут справді паркан був трохи нижчий.

– Зачекаємо, поки стемніє, – сказав Незнайко.

Вони зупинились під парканом і стали ждати. Небо поступово стемніло. На ньому засвітилися зорі. Над дахами будинків піднявся оранжевий, як великий апельсин, місяць.

– Тепер пора, – сказав, озираючись навсібіч, Незнайко. – Підсаджуй мене!

Пістрявенький став підштовхувати його знизу. Незнайко видерся на паркан і всівся на ньому верхи.

– Тепер ти лізь, – прошепотів він, подаючи Пістрявенькому руку.

– Може, я краще зачекаю тебе тут? – сказав Пістрявенький.

– Ні, ти мені там пригодишся. Вартуватимеш біля клітки, щоб не підійшов сторож.

Пістрявенький видерся за допомогою Незнайка на паркан, після чого вони обидва зіскочили з другого боку й упали прямо в рів.

– Слухай, я в якусь яму скотився! – запхикав Пістрявенький.

– Тс-с! – засичав на нього Незнайко. – Сиди тихо!

Якийсь час вони сиділи, затамувавши віддих, і напружено прислухалися.

Навкруги було тихо.

– Нічого, – сказав Незнайко. – Здається, ніхто не чув. Ходімо потихеньку.

Вони вилізли з канави й рушили вперед серед заростей трави й квітів. Незнайко ступав нечутно, мов кішка, а в Пістрявенького весь час під ногами щось тріщало.

– Тихше ти! – шипів Незнайко.

Несподівано почулося гучне ревище. Пістрявенький зупинився й аж присів од страху.

– Що це? – пробелькотів він.

Ревище зробилося ще гучнішим. Від переляку в Пістрявенького заворушилося на голові волосся, а по спині забігали мурашки.

– Це, напевно, лев, – догадався Незнайко.

Ревище повторилося знову й перейшло в якесь могутнє, жахливе, кровожерливе рикання. Слідом за цим одразу ж хтось загавкав, заскавучав, почулося протяжне виття вовка, пронизливо закричала гієна. Звідкілясь долинуло сонне качине крякання, десь згори закаркала ворона. Весь зоопарк переполошився і довго не міг угамуватись. Пістрявенький потроху отямився.

– А чому лев реве? – запитав він.

– Не знаю. Напевно, їсти хоче, – сказав Незнайко.

– А нас він не може з'їсти?

– Не бійся. Він же в клітці сидить.

– Я й не боюся, – відповів Пістрявенький. – Просто на всяк випадок запитав.

Поступово довкола все стихло, але місяць сховався за хмари, й стало зовсім темно. Тільки попереду біліла доріжка. Незнайко пішов по доріжці. Пістрявенький ішов за ним, стараючись не відставати.

– Куди ми йдемо? – стурбовано допитувався Пістрявенький.

– Треба знайти ослячу обору, а мавпячі клітки там поряд, – відповів Незнайко.

Скоро обабіч доріжки стали попадатися клітки. За решітками в темноті звірів не було видно, але Пістрявенькому весь час ввижалося, що з-за пруття ось-ось висунеться чиясь пазуриста лапа й учепиться йому в спину. Тому-то він злякано озирався і старався триматися від кліток подалі.

Нарешті доріжка вперлась у решітку, за якою вгадувалось озерце.

– Ми кудись не туди вийшли… – сказав Незнайко.

З-за решітки долинало якесь ліниве посапування, порохкування, чавкання і хлюпання. Може, це просто вода хлюпалась, а може, ці звуки належали якій-небудь водяній тварині, скажімо, бегемотові.

Друзі пройшли трошки назад і звернули на бічну доріжку.

– Що таке? – бурчав Незнайко, занепокоєно вдивляючись у темряву. – Ніяк не можу вгадати, де ми. Уночі все зовсім не таке, як удень.

Вони довго блукали по парку, нарешті підійшли до великої клітки, яка здалася Незнайкові знайомою.

– По-моєму, ми до слона вийшли, – сказав Незнайко. – Значить, тепер уже близько.

Пройшовши далі, вони опинилися біля невисокої решітчастої загородки, за якою було видно хлівчик.

– Ось вона, осляча обора, бачиш? – зрадів Незнайко. – Все правильно!

Звернувши вбік, вони наблизились до ряду кліток, уздовж яких тягнувся дерев'яний бар'єр. Підійшовши до крайньої клітки, Незнайко сказав:

– Ось вона!.. Ти, Пістрявенький, стій тут і роздивляйся на всі боки. Коли побачиш кого-небудь, свисни.

– Гаразд, – кивнув головою Пістрявенький.

Незнайко видерся на бар'єр, притиснувся щокою до решітки й став заглядати в клітку, напружено прислуховуючись.

– Ну, що ти там бачиш? – запитав Пістрявенький.

– Тихше, ти! – ощирився на нього Незнайко. – Зовсім нічого не бачу… Тільки наче сопе хтось. Напевно, мавпа… Ну гаразд.

Він намацав у темряві двері, витяг болт і став відкривати засувку. Цього разу засувка піддалася легко. Відсунувши її, Незнайко смикнув двері. Вони відчинилися зі скрипом.

– Еге! – з досадою прошипів Незнайко й насварився дверям кулаком. – Скриплять тут іще!

Деякий час він насторожено прислухався, але, переконавшись, що навколо було тихо, ввійшов обережно в клітку й, ставши накарачки, зашарив по підлозі руками. Поступово він залазив у клітку все далі, доповз до стіни й повернув у другий бік. Несподівано спереду почулося глухе бурчання. Незнайко так і закляк, стоячи накарачках. Деякий час він з усієї сили вдивлявсь у темряву. Перед його очима ворушилося щось велике, чорне. В цей час із-за хмар визирнув місяць і освітив лева, який лежав посеред клітки. Лев підвів свою кошлату голову й, ліниво поморгуючи, дивився просто на Незнайка.

Незнайко не встиг навіть злякатися як слід і дав задній хід, тобто мерщій порачкував назад. Не спускаючи очей з лева, він піднявся на ноги й хотів стрибнути. Побачивши це, лев пирхнув і, ставши на лапи, ступив до Незнайка. Незнайко, мов блискавка, кинувся до відчинених дверей і вилетів з клітки, наче його винесло вітром. Крикнувши Пістрявенькому лише одне слово – «лев», – він кинувся навтіки, не оглядаючись.

У Пістрявенького душа в п'яти пішла. Очманівши від страху, він подався за Незнайком. Так вони обидва бігли, не розбираючи дороги, поки перед ними не виник паркан. Незнайко одним духом вискочив на нього. Пістрявенький поліз і собі й схопив Незнайка за штани. Незнайко подумав, що це його лев хапає за ногу, і рвонувся з усієї сили. Несподівано дошка, за яку він тримався, відірвалася від паркана. Не випускаючи дошки з рук, Незнайко впав прямо на Пістрявенького, і вони обидва покотилися на землю. Позаду них чулися якісь крики, свистки сторожів. Відшпурнувши од себе дошку, Незнайко поліз у щілину, що утворилася в паркані. Пістрявенький миттю пірнув за ним, і вони стрімголов помчали вулицею. Незнайко біг попереду, а ззаду нього, немов чорна тінь, мчав Пістрявенький. Він важко відсапувався, а Незнайкові здавалося, що це позаду сопе лев.

Розділ тридцять перший
Зустріч з чарівником

Коли Кнопочка повернулася в готель, вона відразу пошкодувала, що не залишилася з Незнайком та Пістрявеньким.

– Коли б вони там не накоїли лиха без мене… Коли б не стряслося чого, – сказала вона.

Без них їй було трішечки сумно. Щоб розвеселитися, Кнопочка ввімкнула телевізор. По телебаченню виступав якийсь учений коротулька в окулярах і читав довгу й нудну доповідь про вітрогонів.

– Неначе їм уже більше передавати нічого! – з прикрістю сказала Кнопочка.

Вимкнувши телевізор, вона стала ходити по кімнаті з кутка в куток, весь час поглядаючи на годинник.

– Поїду назад у зоопарк! – сказала вона, втративши терпець, але тут же відкинула цю думку. – А як я в зоопарк потраплю? Не можу ж я, справді, через паркан лізти! Ну гаразд, гаразд, нехай вони тільки повернуться! Я покажу їм, як мене хвилювати!

Час минав, а Незнайко й Пістрявенький не з'являлися. Кнопочка вже не знала, що й гадати, й почала уявляти собі всілякі жахи. Їй здавалося, що Незнайка й Пістрявенького спіймав сторож і відпровадив у міліцію. З кожною хвилиною тривога її наростала.

Скоро Кнопочка не знаходила собі місця від хвилювання. Настала ніч. Годинник пробив дванадцять.

– Тепер ясно, що з ними таки щось трапилося, – сказала Кнопочка.

Вона вже хотіла бігти в зоопарк, але в цей час двері відчинились, і на порозі з'явилися Незнайко з Пістрявеньким. В обох розкуйовджені чуби, обидва дико поводять очима; в Пістрявенького подряпаний ніс, а обличчя забруднене більше, ніж звичайно.

– Що ти там ще накоїв, Незнайку? – сердито підступила до нього Кнопочка. – Де ви пропадали весь час?

– Нічого, Кнопочко, не турбуйся, – відповів Незнайко. – Все буде добре, от побачиш, тільки ти не сердься. Я, Кнопочко, лева на волю випустив.

– Якого лева? – злякалася Кнопочка.

– Ну того, котрий у клітці сидів. Я помилково в лев'ячу клітку попав.

Кнопочку охопив жах.

– Горе мені з тобою! – закричала вона. – То ти з ослами штуки витинав, а тепер до левів узявся! Чим це закінчиться?

– Ти не хвилюйся, Кнопочко. Закінчиться добре. Завтра я вранці піду й усе зроблю як слід. Вранці буде видно, і я вже не сплутаю. Я все виправлю, ось побачиш!

– Ти виправиш! Краще облиш усе це. Коли хочеш знати, я тепер навіть рада, що в тебе чарівної палички нема. Дай тобі паличку, так ти ще землетрус тут улаштуєш! Завтра поїдемо додому, та й годі. Більше ні хвилини не хочу тут залишатися.

– А на чому ти поїдеш? Я ж іще не все розказав.

– Що там іще? – злякалася Кнопочка.

– У нас автомобіль украли!

– Цього тільки бракувало! – вигукнула Кнопочка. – На чому ж ми додому поїдемо?

– А я ж про що кажу? Я про це й кажу. Дістанемо паличку – буде в нас автомобіль; не дістанемо – автомобіля не буде.

Наступного ранку Кнопочка прокинулась, як завжди, рано, але коли пішла будити Незнайка, то побачила, що його нема в ліжку. Пістрявенький ще спав. Вона почала будити його:

– Що це таке, Пістрявенький? Де Незнайко?

– А його хіба нема? – запитав, прокидаючись, Пістрявенький.

– Виходить, нема, якщо я питаю.

– Напевно, в зоопарк утік, – сказав Пістрявенький.

– Ану збирайся швиденько, й поїдемо, – звеліла Кнопочка.

– Куди поїдемо?

– Ну, в зоопарк, звичайно.

– Так там же лев!

– Лева, мабуть, уже давно спіймали.

За півгодини Кнопочка й Пістрявенький уже були біля входу в зоопарк. Пройшовши хвіртку, вони швидко попрямували доріжкою. Пістрявенький тримався позаду Кнопочки й злякано озирався на всі боки. Йому весь час здавалося, що от-от вискочить лев і кинеться на нього. Ще здалека Кнопочка й Пістрявенький побачили мавпячу клітку й Незнайка, який причаївся за рогом. У клітці була прибиральниця. Вона підмітала віником підлогу. Кнопочка підкралася до Незнайка ззаду.

– Ти що тут робиш? – запитала вона.

– Тихше! – замахав на неї руками Незнайко. – Чарівна паличка тут! Он бачиш, вона так і лежить на підлозі, де її вчора мавпа кинула. Зараз прибиральниця підмете підлогу, а паличку, може, викине з клітки, – тоді ми її заберемо, й усе буде гаразд.

Тим часом прибиральниця кінчила мести підлогу, зібрала сміття у відро, а паличку підняла й теж сунула в відро.

– Нічого, – заспокоїв Незнайко Кнопочку. – Ми зараз підемо за нею і побачимо, куди вона викине сміття.

Однак прибиральниця нікуди не понесла сміття, а почала прибирати в сусідній клітці. Так вона переходила з клітки в клітку, й відро все більше наповнювалося сміттям. Нарешті вона закінчила прибирати й висипала все, що було у відрі, в ящик для сміття, котрий стояв біля паркана позаду кліток. Незнайко почекав, поки прибиральниця піде, й сказав Кнопочці та Пістрявенькому:

– Стійте тут і дивіться, щоб ніхто не підійшов.

А сам підбіг до ящика, відкрив покришку й поліз усередину. Якийсь час з ящика долинало кректання і сопіння. Нарешті з-під покришки висунулась голова Незнайка.

– Ось вона, чарівна паличка! – сказав він, переможно усміхаючись.

На радощах Кнопочка навіть підстрибнула.

– Браво! – сказала вона й тихенько заплескала в долоні.

Незнайко виліз із ящика й пішов по доріжці, бережно несучи перед собою в руках паличку.

– Тепер я берегтиму її! – сказав він. – Тепер її у мене ніхто не відбере!

Слідом за Незнайком чимчикували Кнопочка й Пістрявенький. Вони дружно трималися за руки. Обличчя в обох розпливалися в усмішках.

– Тепер ми можемо поїхати в цирк і виручити Листочка, – сказала Кнопочка.

– Ах, правда! Я забув про Листочка! – вигукнув Незнайко. – Ну, мерщій у цирк!

Він повернувся й побіг до виходу. Кнопочка й Пістрявенький ледве встигали за ним. Через п'ять хвилин усі троє вже сиділи в смугастому кнопочному таксі. Незнайко натиснув кнопку з написом: «Цирк», і машина помчала по вулицях. Не встигли вони озирнутись, як уже були в цирку.

На арені вони побачили кількох акробатів, які стрибали й перекидалися – мабуть, готувалися до вечірньої вистави. Незнайкові й Пістрявенькому дуже хотілося подивитись на них, але Кнопочка сказала:

– Хіба ми для цього сюди прийшли? Потім подивимось.

– Гаразд, потім, – згодився Незнайко.

Пробравшись між рядами стільців, наші мандрівники ввійшли в двері для артистів і потрапили в службове приміщення. Це був довгий сарай з цементною підлогою. Уздовж стін стояли клітки з різними тваринами. В одній клітці був лев.

– Знову лев! – злякано сказав Пістрявенький. – Напевно, знову якась дурниця вийде.

В кінці приміщення містилися кінські стійла. Підійшовши ближче, мандрівники побачили, що між кіньми був і осел. Він стояв у маленькому стійлі, прив'язаний за гнуздечку до кільця, вмурованого в стіну. Повернувши назад голову, ослик сумно глянув на Незнайка.

– Оце він! – прошепотів Незнайко. – Я впізнаю його.

Побоюючись, як би йому не перепало від Листочка за те, що він перетворив його на осла, Незнайко відійшов од нього подалі й, приготувавшись на випадок якоїсь прикрості швидше дременути, махнув паличкою.

– Хочу, щоб осел перетворився на Листочка! – тихо сказав він.

Проте ніякого перетворення не сталося. Незнайко знову замахав паличкою і сказав голосніше:

– Хочу, щоб цей осел перетворився знову на малюка Листочка!

Перетворення і цього разу не відбулося.

– Що ж це таке? – розхвилювався Незнайко.

Він з усієї сили затряс у повітрі паличкою і вигукував свої заклинання, але осел лишався ослом і не хотів перетворюватись на Листочка. В цей час до них підійшов цирковий сторож.

– А ви що тут робите? – запитав він.

Незнайко розгубився і не знав, що сказати, але на виручку прийшов Пістрявенький.

– Ми прийшли подивитись виставу, – сказав він.

– А на виставу треба приходити ввечері.

Сторож випровадив їх на вулицю і зачинив двері.

– Що ж це таке? – запитав Незнайко. – Чому паличка перестала діяти? Ану я ще перевірю.

Він знову махнув паличкою і сказав:

– Хочу, щоб було дві порції морозива!

– Три порції! – поправив Пістрявенький.

– Хочу, щоб було три порції морозива! – повторив Незнайко.

Однак хоч скільки він повторював ці слова, навіть однієї порції морозива не з'явилося.

– Послухай, Незнайку, ти, мабуть, не ту паличку взяв, – сказав Пістрявенький.

– Як – не ту? – здивувався Незнайко.

– Ну та ж була чарівна, а ця ні.

– А де ж, по-твоєму, чарівна?

– А чарівна так і залишилась у ящику для сміття.

– Ах я роззява! – закричав Незнайко, хапаючись за голову. – Ану ж, швидко назад у зоопарк.

Минуло кілька хвилин, і наші шукачі пригод знову мчали по зоопарку. Підбігши до ящика, Незнайко метнувся до нього, як тигр, перекинув догори дном, і висипав усе сміття на землю. Всі троє рились у смітті, але ніхто не знайшов іншої палички.

– От бачиш! – сказав Незнайко Пістрявенькому. – Ніякої іншої палички нема. Виходить, ця і є чарівна…

Відійшовши подалі від купи сміття, Незнайко сів на лавочку. Він те й робив, що махав у повітрі паличкою і щось бурмотів про себе.

– Ану, дай-но я спробую, – попросив Пістрявенький, підсідаючи до Незнайка.

Він узяв паличку, махнув нею і сказав:

– Хочу бутерброд з варенням!.. Хочу морозива!.. Хочу локшини з маслом!.. Столику, накрийся! Тьху!

Оскільки жодне його бажання не здійснилося, він тицьнув паличку Незнайкові в руки й сказав:

– Тебе, мабуть, обдурив чарівник. Дав якусь нікудишню паличку. З неї вже всі чари вийшли.

– Еге, – пробурчав Незнайко, – хотів би я цього чарівника зустріти! Я показав би йому, як обманювати коротульок і давати їм недоброякісні чарівні палички!

Незнайко був геть засмучений, але Пістрявенький не вмів надовго впадати у відчай. А може, це залежало зовсім не від нього, а від сонечка, яке о цій порі піднялося високо й залило своїм світлом лавочку, на якій сиділи троє наших мандрівників. Вигрівшись на сонечку, Пістрявенький відчув, що на світі живеться зовсім непогано. Щоки його самі розпливлися в усмішці, й він сказав Незнайкові:

– А ти не сумуй, Незнайку! Адже ще не все пропало! В крайньому разі, можна піти в їдальню і пообідати.

– Ні, Пістрявенький, це все-таки несправедливо! Ти скажи, навіщо я добрі вчинки робив, га? Адже я три добрих вчинки зробив. І головне, всі підряд і зовсім безкорисливо!

Поки Незнайко й Пістрявенький розмовляли, здалеку на доріжці з'явився перехожий. На ньому був темно-синій халат, усіяний золотими зірочками та срібними півмісяцями, що виблискували на сонечку, а на ногах були червоні черевики з довгими загнутими вгору носками. В цих черевиках він ішов дуже швидко й зовсім нечутно. Ніхто не помітив, як він підійшов до лавочки й сів поруч з Незнайком. Якийсь час сидів мовчки, спираючись руками на палицю і скоса подивляючись на Незнайка, який все ще розмовляв з Пістрявеньким.

Раптом Незнайко відчув, що поруч хтось сидить. Він обережно скосив очі й побачив біля себе на лавочці маленького дідка з довгими сивими вусами й білою сивою бородою, як у Діда Мороза. Його обличчя, видалося Незнайкові знайомим. Ковзнувши вниз очима, Незнайко побачив на ногах дідка червоні черевики з загнутими вгору носками й пряжками у вигляді золотих півмісяців.

– Ах, та це ж чарівник! – раптом пригадав Незнайко, і його обличчя засяяло від радості. – Здрастуйте!

– Здрастуй, здрастуй, друже! – усміхнувся чарівник. – От ми й зустрілися. Ну, кажи, навіщо хотів мене бачити?

– Та я хіба хотів?

– А хіба ні? Сам щойно сказав: «Хотів би я цього чарівника зустріти! Я показав би йому». Що ти хотів показати мені?

Незнайкові стало страшенно соромно. Він похнюпив голову й боявся навіть глянути на чарівника.

– Я хотів показати вам чарівну паличку, – пробелькотів нарешті він. – Вона чомусь зіпсувалась і не хоче виконувати ніяких бажань.

– Ах, он у чім річ! – вигукнув чарівник і взяв у Незнайка чарівну паличку. – Так, так, я бачу, вона зіпсувалася. Зовсім, братику, зіпсувалась, остаточно. Он як! А я ж казав тобі, що коли зробиш три поганих вчинки, то чарівна паличка втратить свою чарівну силу.

– Коли це ви казали? – здивувався Незнайко. – Ах, так, правильно, казали. Я-зовсім забув. А я хіба вже зробив три поганих вчинки?

– Ти їх тридцять три зробив! – сердито сказала Кнопочка.

– А я щось жодного не можу пригадати, – відповів Незнайко.

– Доведеться тобі нагадати, – сказав Чарівник. – Хіба не ти перетворив на осла Листочка? Чи це, по-твоєму, добрий вчинок?

– Але ж я тоді був дуже сердитий, – заперечив Незнайко.

– Сердитий чи не сердитий – це не має значення. Завжди треба робити добре. Потім ти перетворив трьох ослів на коротульок.

– Але ж я не знав, що з цього вийде.

– А коли не знав, значить, і робити не слід було. Завжди все треба робити обдумано. Через твою необдуманість багато неприємностей вийшло. Ну й, нарешті, ти дражнив мавпу н клітці. Це теж поганий вчинок.

– Усе правильно! – з досадою махнув Незнайко рукою. – От завжди так буває: як не пощастить з самого початку, так уже до кінця не пощастить!

Від досади Незнайко ладен був заплакати. А Пістрявенький сказав:

– Ти не плач, Незнайку. Адже й без чарівної палички можна прекрасно жити. Що нам паличка, світило б сонечко!

– Ах ти, любий мій, як же ти гарно сказав! – засміявся чарівник і погладив Пістрявенького по голові. – Адже й правда, гарне воно, наше сонечко, добре. Воно всім однаково світить: тому, в кого є що-небудь, і тому, в кого – зовсім нічого; в кого є чарівна паличка і в кого її нема. Від сонечка нам і світло, й тепло, і на душі радісно. А без сонечка не було б ні квітів, ні дерев, ні блакитного неба, ні травички зеленої, та й нас з вами не було б. Сонечко нас і нагодує, і напоїть, і обігріє, і висушить. Кожна травиночка тягнеться до сонця. Від нього все життя на землі. То навіщо нам сумувати, коли світить сонечко? Хіба не так?

– Звичайно, так, – погодилася Кнопочка й Пістрявенький.

І Незнайко відповів:

– Так!