Текст книги "Незнайко в Сонячному місті"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ одинадцятий
Коли закінчився день

Опинившись біля входу в готель, наші мандрівники квапливо відскочили, тому що двері навстіж розчинилися, ніби хтось штовхнув їх ізсередини. Побачивши, що з будинку ніхто не виходить, Незнайко та його супутники ввійшли в приміщення, і двері за ними одразу ж зачинилися. Мандрівники злякано озирнулись довкола. Праворуч вели широкі сходи, ліворуч стояв стіл і декілька крісел. Прямо перед ними в стіні були чорні двері. Несподівано на тих чорних дверях спалахнув білий телевізійний екран. На ньому з'явилося зображення малючки. Вона була кругловида, рум'янощока й світлокоса. Її зачіску прикрашали два великих чорних банти. На вухах у неї були радіонавушники. На столі стояв мікрофон. Малючка привітно усміхнулась і сказала:

– Прошу вас підійти ближче.

Незнайко та його друзі несміливо підступили.

– Ви хочете зупинитись у готелі? – запитала малючка й, не діждавшись відповіді від розгублених мандрівників, заговорила далі: – Вільні кімнати є на п'ятому поверсі. Прошу вас увійти в ці двері й піднятися ліфтом.

Усміхнувшися ще раз, малючка зникла з екрана. Чорні двері, на яких містився екран, відчинилися. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький увійшли туди й опинились у кабіні ліфта. Двері тут же зачинились, і кабіна стала підніматися вгору. На п'ятому поверсі вона зупинилась, і двері відчинилися знову. Подорожні вийшли в коридор, й одразу на стіні перед ними спалахнув екран, на якому з'явилось усміхнене обличчя тієї самої малючки.

– Ваш номер дев'яносто шостий, у кінці коридору праворуч, – сказала вона. – Але спочатку прошу кожного записати своє ім'я у зошиті, який лежить перед вами.

Незнайко розкрив зошит, прочитав записані в ньому на останній сторінці імена, тоді взяв ручку й написав з найсерйознішим виглядом: «Автомобільний мандрівник Незнай Незнайович Незнаєнко». Побачивши цей підпис, Пістрявенький навіть пирхнув від задоволення, потім на хвилину замислився, почухав кінчик носа і, взявши із стола ручку, старанно вивів у зошиті: «Іноземець Бруднуале Пістряніні». І лише Кнопочка без будь-яких викрутасів записала своє коротеньке ім'я у зошиті.

Покінчивши з цією справою, наші друзі попрямували по коридору повз безліч дверей. Побачивши двері, на яких було написано «№ 96» Кнопочка сказала:

– Номер дев'яносто шість. Нам сюди.

Незнайко відчинив двері, і всі опинились у просторому передпокої. На протилежній стіні знову спалахнув екран, і на ньому з'явилась та сама усміхнена малючка.

– От ви і вдома, – сказала вона. – Хочете відпочити з дороги? Ліворуч од вас двері в кімнати. Заходьте і влаштовуйтеся без церемоній. Свої капелюхи можете повісити тут у передпокої на вішалці або в шафі, що стоїть перед вами. Це удосконалена шафа-пилосос. Вона чистить одяг й автоматично висмоктує з нього пилюку. Праворуч двері до ванної кімнати. Може, хто-небудь із вас хоче прийняти душ або ванну чи хоча б просто вмитися? – запитала вона, з посмішкою глянувши на Пістрявенького.

– Ми вашу пропозицію обміркуємо, – відповів Пістрявенький.

– От, от обміркуйте, будь ласка! У кого-небудь є запитання?

– У мене є, – сказав Пістрявенький. – Хто ви, де ви і як вас звати?

– Я черговий директор готелю, моє місце в директорському кабінеті, а звати мене Лілія.

– А мене Пістрявенький, тобто… тьху! Бруднуале Пістряніні – от!

– У мене теж запитання, – сказав Незнайко. – Як увімкнути шафу-пилосос?

– Її вмикати зовсім не треба. Досить вам покласти в шафу свої речі й зачинити дверці, як механізм пилососа автоматично увімкнеться. Ще є запитання?

– Поки що більше нема, – відповів Незнайко.

Лілія кивнула головою Незнайкові й Кнопочці, потім перевела погляд на Пістрявенького, широко посміхнулась і зникла з екрана.

– Цікаво, чому вона весь час посміхається, – запитав Пістрявенький. – Як подивиться на мене, так одразу й посміхається.

– Ясно чому, – відповіла Кнопочка. – Як побачить, який ти в нас чистюля, так і не може утриматись од сміху.

Незнайко тим часом зацікавився обладнанням шафи-пилососа. Відчинивши дверцята, він заглянув усередину й побачив, що підлога й стеля шафи була в суцільних дрібних дірочках і своїм виглядом скидалася на бджолині щільники.

Незнайко поклав у шафу чарівну паличку, повісив на гачок капелюх, після чого зачинив дверцята й став прислухатися. Із шафи долинало приглушене гудіння, неначе з бджолиного вулика. Незнайко відчинив шафу – гудіння припинилося, зачинив – гудіння знову почулося.

– Ану, Пістрявенький, зараз ми зробимо дослід, – сказав Незнайко. – Я залізу в шафу, а ти мене зачини у ній. Мені хочеться побачити, як вона працює.

Відчинивши шафу, Незнайко заліз у неї, а Пістрявенький причинив дверцята. Опинившись у темноті, Незнайко почув гудіння, відчув, що на нього подуло вітром. Вітер дедалі дужчав і дужчав. За хвилину Незнайко вже не міг на ногах триматися. Його віднесло вбік і притиснуло до стінки шафи. Несподівано вітер змінив напрямок і подув у другий бік. Незнайка відкинуло до протилежної стінки. Після цього вітер подув знизу. Штани й сорочка на Незнайкові роздулися вбоки, ніби наповнились повітрям, волосся стало на голові дибки, й він відчув, що ось-ось полетить угору, як на повітряній кулі. Щоб утриматися внизу, Незнайко сів на підлогу й швиденько відчинив зсередини дверцята..

– Ну як, удався дослід? – спитав Пістрявенький, побачивши, що Незнайко перекошланий вилазить із шафи рачки.

– Цілком удався, – відповів Незнайко, – дуже цікавий дослід! Спробуй сам, якщо хочеш.

– А як там, у шафі, не страшно? – боязко запитав Пістрявенький.

– Зовсім не страшно! Тебе просто пропилососить трошечки – та й усе.

– А як це?

– Ну, це ніби на повітряній кулі летиш. Дуже цікаво! От залізай у шафу – побачиш. Не бійся!

Недовго думаючи, Незнайко вштовхнув Пістрявенького в шафу й зачинив дверцята. Декілька хвилин він з посмішкою прислухався до гудіння і глухих поштовхів, котрі чути було з шафи. Нарешті дверцята розчинились, і з шафи викотився Пістрявенький.

– Дуже цікаво! – сказав він, устаючи з підлоги. – Ану, Кнопочко, тепер твоя черга.

– Ще що вигадаєш! – відповіла Кнопочка. – Дуже мені треба займатися такими дрібницями!

– Ні, ти не кажи! Це не такі вже й дрібниці! Справа серйозна.

Але Кнопочка сказала:

– Не будемо гаяти часу. Ходімо краще подивимось кімнати.

Вона відчинила двері, й наші мандрівники увійшли до просторої кімнати з начищеною до блиску жовтою паркетною підлогою. Посеред кімнати стояв круглий стіл. Біля стін стояли буфет, великий диван, оббитий зеленим полотном, два м'яких крісла й кілька стільців. Біля вікна стояв невеликий стіл з шахами, шашками та доміно. В одному кутку кімнати стояв радіоприймач, а в другому – телевізор.

Поряд з цією кімнатою, по правий бік, була ще одна кімната, з двома ліжками, по лівий бік була третя кімната, з одним ліжком.

– Ця кімнатка буде моя, – сказала Кнопочка. – А ваша – де два ліжка.

– А середня кімната буде спільна, – сказав Пістрявенький. – Ми будемо тут слухати радіо, дивитись телепередачі, а також сидіти та обмірковувати різні питання. Насамперед я пропоную обговорити питання, як би пообідати…

– Про обід можеш не турбуватися, – сказала Кнопочка. – В кого є чарівна паличка, в того завжди буде і обід, і вечеря. Але тобі передусім треба помитись у ванні.

– Навіщо ж мені ще ванна, коли я вже пропилососився? – заперечив Пістрявенький.

– Хоча ти й пропилососився, але чистішим не став. Нізащо не сяду за стіл з таким бруднулею! Або йди купайся, або не будеш обідати!

Довелося Пістрявенькому скоритися. Він пішов до ванної кімнати й вирішив умити тільки обличчя, а Кнопочці сказати, що скупався весь. Підійшовши до вмивальника, він заходився вивчати його побудову. Над умивальником була дошка я пластмаси, що ніби правила за пульт управління. У центрі цього пульта було кругле дзеркало. Під дзеркалом містився ряд кнопок з малюнками. Під кнопками було декілька рукояток у вигляді рогульок. У верхній частині пульта, над дзеркалом стирчала широка вигнута трубка у вигляді рупора. Шд рупором був прикріплений до дошки їжакуватий валик. А що вище, під самою стелею, була ще одна вигнута трубка з наконечником, як у садової поливальниці. Обабіч дзеркала було декілька висувних шухлядок. Висунувши шухлядку, на якій було намальовано мило, Пістрявенький побачив, що в ній лежить брусочок мила. Заглянувши в шухлядку з зображенням зубної щітки, Пістрявенький побачив зубну щітку. В шухлядці з зображенням зубної пасти він знайшов тюбик з зубною пастою.

– Нічого дивного: що намальовано, те й лежить, – з задоволенням відзначив Пістрявенький і став розглядати кнопки, що були під дзеркалом.

Під однією кнопкою була намальована трубочка у вигляді рупора. Пістрявенький натиснув цю кнопку, й зараз же рупор, що стирчав зверху, трошки нахилився, і з нього подуло теплим повітрям.

– Ага! – зміркував Пістрявенький. – Це, без сумніву, трубка для просушування волосся після миття голови.

Він натиснув другу кнопку, під якою було намальовано щось схоже на йоржик для чистки посуду, й одразу йому на голову опустився їжакуватий валик і став крутитися, причісуючи волосся. Пістрявенький спочатку навіть присів од переляку, але, побачивши, що валик спокійно крутиться, осмілів і, підставивши під нього голову, сказав:

– Нічого страшного! Просто автоматична щітка для причісування волосся.

Покінчивши з причісуванням, він натиснув кнопку, під якою був намальований флакончик з одеколоном, і тут же з отвору, що був поряд з дзеркалом, в обличчя йому пирскнув струмінь одеколону. Пістрявенький не встиг навіть зажмуритись, як в очах у нього страшенно защипало. Протерши очі кулаками й розмазюкавши по щоках набіглі сльози, він сказав:

– Теж нічого дивного! Якщо намальовано одеколон, значить і пирскати повинно одеколоном. От якби був намальований одеколон, а пирскало, скажімо, чорнилом, це було б дуже дивно.

Слідом за цим він заходився вивчати рукоятки, що були під краном. Тут були якісь зовсім уже незрозумілі малюнки. Під однією рукояткою було зображення голого коротульки червоного кольору. Під другою був такий самий коротулька, але синенький. Під третьою рукояткою була намальована червона рука. Під четвертою – така сама рука, але синя. Нічого не второпавши в цих позначках, Пістрявенький крутнув одну рукоятку, й одразу на нього з шумом ударив потік поди. Пістрявенький подумав, що на нього знову починає пирскати одеколоном, і навмисне зажмурився. Поступово він зрозумів, що цього разу справа зовсім не в одеколоні, й, розплющивши очі, побачив, що його поливає водою з душу. Він уже хотів здивуватися, але вчасно схаменувся:

– Спокій! Дивуватися поки що рано. Я, здається, просто під душ потрапив.

Мокнути під холодним душем та ще одягнутим було не дуже приємно. Пістрявенький вирішив зупинити воду, але забув, яку крутнув рукоятку, й давай крутити навздогад то одну, то другу. Замість того, щоб припинити подачу холодної води, він увімкнув гарячу. Дощ, який сипався на нього згори, посилився і потеплів.

Одне слово, коли йому вдалося, нарешті, зупинити воду, він був мокрий з голови до ніг.

– Ну як, прийняв ванну? – запитала Кнопочка, побачивши, що Пістрявенький повертається до кімнати.

– Прийняв, – не вдаючись у подробиці, відповів Пістрявенький.

Тут лише Кнопочка помітила, що з нього течуть струмки води.

– Так ти наче одягнений купався? – закричала вона.

– А як же мені накажете її приймати? Там така хитра механіка, що, хочеш не хочеш, а тебе викупає одягненим.

– Яка хитра механіка? – зацікавився Незнайко.

– А от піди – й дізнаєшся.

Незнайко пішов і за хвилину повернувся теж з голови до ніг мокрий. Крім того, від нього валила пара, бо ж він увімкнув зразу гарячу воду.

– Горе мені з вами! – сказала Кнопочка.

Вона пішла до ванної і стала вивчати рукоятки, а Незнайко й Пістрявенький стояли ззаду й дивилися.

– От здогадайся спробуй, – сказав Незнайко, – чому там біля однієї рукоятки ціленького коротульку намальовано, а біля другої тільки руку відрубану.

– Ну, це зрозуміло, – сказала Кнопочка. – Якщо крутнеш рукоятку, де рука намальована, то вода поллється з умивальника на руки, а коли крутнеш рукоятку, де ціленький коротулька, то тебе обіллє всього з душу.

– Правильно! – підхопив Пістрявенький. – Усе просто. А чому один коротулька червоненький, а другий синенький?

– А це я вже знаю, – сказав Незнайко. – Відкриєш кран з червоною фігуркою, – тебе зразу ошпарить, і ти почервонієш від гарячої води, а відкриєш кран з синьою фігуркою – вода піде холодна, а від холоду ти й сам станеш синеньким. Усе ясно.

– Ну от, якщо все ясно, наливайте у ванну води й купайтеся, – сказала Кнопочка.

Після того, як Незнайко й Пістрявенький закінчили митися, ванна перейшла в розпорядження Кнопочки, а потім усі троє сіли до столу. Незнайко махнув чарівною паличкою і сказав:

– Столику, накрийся!

Одразу ж на столі з'явилася скатертина-самобранка. Вона розгорнулася сама… і яких тільки страв тут не стояло! їсти можна було що хочеш і скільки хочеш – їжі на столі не меншало. Незнайко й Пістрявенький сиділи за столом, закутані в ковдри, бо їхній одяг Кнопочка випрала й розвісила сохнути. Пістрявенький налягав головним чином на солодощі й шкодував лише за тим, що не може наховати цукерок у кишені. Якось він усе ж примудрився натягати цілу купу цукерок у своє ліжко під подушку.

Нарешті всі наїлись і встали з-за стола. Скатертина-самобранка згорнулась і зникла разом з їдою, так що й стола навіть прибирати не довелося. Кнопочка подивилась у вікно і з подивом помітила, що надворі вже ніч. Тоді вона сказала, що пора спати, й пішла до своєї кімнати. Незнайко й Пістрявенький теж пішли до себе: Погасивши електрику, вони по, – залазили в ліжка. Пістрявенький довго ще жував цукерки, а папірці кидав прямо на підлогу. Нарешті, він заснув з не-дожованою цукеркою в роті. А Незнайко довго не спав і все думав про те, що з ним сталося вранці. Йому здавалося, що вони виїхали з Квіткового міста не сьогодні й не вчора, а давно-давно… може, місяць тому. В цьому нічого дивного не було, бо ж коротульки дуже малесенькі, а для маленьких час тягнеться значно повільніше, ніж для великих.

Розділ дванадцятий
Як Незнайко розмовляв із своєю совістю

Очі Незнайка поступово звикли до темряви кімнати. Довкола проступили невиразні обриси предметів. На стіні вже можна було побачити картину в широкій чорній рамі. Вона висіла якраз напроти ліжка, в котрому лежав Незнайко. В узголів'ї ліжка стояла маленька шафка – Незнайко спочатку подумав, що то звичайна тумбочка. Тепер він помітив, що тумбочка була зовсім не звичайна. Замість дверцят у ній була рівна стінка, вся втикана маленькими білими кнопками. Біля кожної кнопки були написи з назвою якої-небудь казки. Тут були й «Червона Шапочка», й «Хлопчик-мізинчик», і «Золотий півник», і «Пан Коцький». Зверху на тумбочці стояло дзеркало.

«Що ж це за штука така? – запитав сам себе Незнайко. – Може, коли натиснути кнопку, то із шафки вискочить книжка з казкою? Що ж, було б непогано почитати на ніч казочку».

Недовго думаючи, Незнайко натиснув одну кнопку. Та ніякої книжки з шафки не вискочило, а замість того почулася тиха, красива музика, й чийсь добрий, ласкавий голос почав поволі розповідати казку:

«Жили-були сестричка Оленочка та братик Іваночко. Якось пішли вони мандрувати…»

«Ага! – здогадався Незнайко. – Виходить, це просто машина, що розказує казки. Що ж, це навіть краще, ніж самому читати. Лежи й слухай, поки не заснеш».

У цей час дзеркало, яке стояло на тумбочці, засвітилося, на ньому з'явився зелений лужок. По лужку петляла доріжка, а по доріжці, взявшись за руки, йшли собі сестричка Оленочка та братик Іваночко.

Незнайко ліг на бік, щоб зручніше було дивитись, а голос тим часом розповідав далі:

«От ішли-ішли братик Іваночко та сестричка Оленочка – бачать ставок, а біля ставка пасеться череда корів. «Я хочу нити», – каже Іваночко. «Не пий, братику, бо станеш козликом», – відповідає Оленочка…».

Незнайко слухав-слухав, поки не прослухав усю казку.

Вона йому дуже сподобалася, тільки дуже шкода було бідного Іваночка, котрий перетворився на козлика. Це нагадало йому про малюка, якого він зустрів сьогодні на вулиці й перетворив на осла. Незнайко зовсім, було, забув про цього коротульку, а тепер усе думав про нього й думав. Він згадав, як перетворений на осла малюк пішов, постукуючи по тротуару копитцями, як, відходячи, повернув довговуху голову й, ніби з докором, глянув па Незнайка своїми добрими сумними очима.

Казочка давно закінчилась, а Незнайко лежав у темряві, перевертався з боку на бік і сумно зітхав. Він подумки розмовляв сам із собою, і від цього йому здавалося, що з ним розмовляє якийсь голос, котрий сидить у нього всередині. «Але ж він сам винуватий, – думав Незнайко. – Він же сам штовхнув мене! Що я, повинен мовчати?»

«Подумаєш, яка цяця! Вже й не штовхни його! – відповідав голос. – Ну, штовхнули тебе, і ти штовхнув би!»

«Штовхнув би! – пробурчав Незнайко. – Виходить, я битися повинен? Битися негарно!»

«Ич який! «Негарно»! – передражнив голос. – А те, що ти зробив, гарно хіба? А якби тебе хтось перетворив на осла?»

«А чого ж він штовхається?» – стояв на своєму Незнайко.

«Ну що ти завів: «штовхається, штовхається!» Адже ти знаєш, що він ненавмисно».

«Нічого я не знаю!»

«Знаєш, знаєш! Від мене, братику, не приховаєш!»

«А хто ти, що від тебе нічого навіть не приховаєш?» – насторожився Незнайко.

«Хто? – з усмішкою перепитав голос. – Ніби не знаєш? Та я твоя совість».

«А! – скрикнув Незнайко. – То це ти? Ну, тоді сиди собі й мовчи! Адже ніхто нічого не бачив і ніхто нічого мені не скаже».

«А ти боїшся, щоб тебе не вилаяв хто-небудь за твою паскудну поведінку? А мене ти зовсім не боїшся? І даремно. Я от почну тебе мучити так, що ти життю радий не будеш. Ти ще побачиш, що тобі стало б легше, якби хто-небудь дізнався про твій вчинок і покарав за нього. Ось устань зараз же й розкажи про все Пістрявенькому!»

«Послухай, – сказав Незнайко, – а де ти досі була? Чому ти раніше мовчала? В інших коротульок совість як совість, а її мене наче змія підколодна! Причаїться собі десь, сидить і мовчить… Діждеться, поки я зроблю щось не так, а тоді мучить».

«Я не така винувата, як ти гадаєш, – почала виправдуватись совість. – Усе лихо в тому, що я в тебе ще занадто маленька, незміцніла й голос у мене ще дуже слабенький. До того ж кругом часто буває шум. А особливо вдень. Шумлять автомобілі, автобуси, звідусіль долинають розмови або грає музика. А тому я люблю розмовляти з тобою вночі, коли кругом тихо й ніщо не глушить мого голосу».

«А, он ти чого боїшся! – зрадів Незнайко. – Зараз ми тебе заглушимо!»

Він знову натиснув кнопку на шафці й став слухати казку про Йоржа Йоржовича. Совість на мить замовкла, але невдовзі Незнайко знову почув її голос:

«Ти ось лежиш у м'якому ліжку під ковдрою, тобі тепло, добре, затишно. А ти знаєш, що робить коротулька, якого ти перетворив на осла? Він, певно, лежить на підлозі в стайні. Осли ж не сплять у ліжках. А може бути, що він валяється десь просто неба на холодній землі. У нього ж нема господаря, і доглянути його нікому».

Незнайко закректав з досади й неспокійно завертівся у ліжку.

«А може, він голодний, – провадив голос далі. – Він же не може попросити, щоб йому дали поїсти, бо він не вміє говорити. От якби треба було попросити що-небудь, а ти не міг би промовити ні слова!»

– Якась дурна казка! – пробурчав Незнайко. – Зовсім нічого заглушити не може.

Він почав натискувати інші кнопки й слухати інші казки, потім знайшов на боковій стінці шафки ряд музичних кнопок і став слухати різні марші, польки й вальси. Однак голос не змовкав ні на мить і торочив своє. Тоді Незнайко натиснув кнопку, біля якої було написано: «Ранкова зарядка». Й от серед ночі пролунав крик:

– Приготуйтесь до ранкової зарядки! Відчиніть кватирку, провітріть приміщення. Починаємо заняття з ходьби. Вдихніть глибоко, глибоко. 1-і… Раз, два, три, чотири!

Незнайко замарширував босоніж по кімнаті, потім став підскакувати: ноги в сторони, ноги вкупі, ноги в сторони, ноги вкупі, після чого почав нахилятись і присідати. Гриміла музика, чітко лунала команда. Незнайко старанно виконував усі вправи, але совість не вгавала й гула собі прямо у вуха:

«Розбуди Пістрявенького! Розбуди, розбуди, розбуди!»

Нарешті Незнайко не витримав, підійшов до ліжка Пістрявенького й затряс його за плече:

– Вставай, Пістрявенький, мені треба тобі щось розповісти.

Але де там! Пістрявенький заснув так міцно, що хоч з гармати стріляй. Тоді Незнайко згадав, що найбільше за все на світі Пістрявенький боїться холодної води. Він пішов до вмивальника, набрав у чашку води й почав бризкати Пістрявенькому в обличчя. Пістрявенький умить прокинувся й підскочив на ліжку.

– Що це за напасть! – запхикав він, протираючи очі. – Я вже вмивався сьогодні!

– Послухай, Пістрявенький, я тобі розповім одну річ, тільки ти обіцяй мені, що не скажеш про це Кнопочці.

– Та навіщо мені їй говорити?

– Ні, ти спершу пообіцяй.

– Ну, обіцяю, тільки швидше кажи. Спати хочеться!

– Розумієш, Пістрявенький, я сьогодні перетворив одного коротульку на осла.

– Ну й що тут такого? – відповів плаксиво Пістрявенький. – Невже заради цього мене треба серед ночі будити? Перетворив – ну й перетворив.

– Так йому, напевно, зовсім не хочеться ослом бути!

– Мало чого йому не хочеться. Ото ще!

– Ні, це все-таки недобре, Пістрявенький. Ти мене вилай за це.

– А для чого?

– Ну, мене, розумієш, совість мучить. Може, мені полегшає.

– Як же тебе вилаяти?

– Ну, придумай що-небудь.

– Не знаю, що й придумати… Зовсім, розумієш, не вмію лаятись.

– Ну, скажи, що я йолоп безтямний.

– Йолоп безтямний, – повторив Пістрявенький.

– Скажи: худобина туполоба.

– Худобина туполоба!

– Безглузда пика.

– Безглузда пика!

– Ну ще як-небудь.

– Ослячий дурень.

– Правильно!

– Ну як, полегшало?

– Ні, розумієш, не полегшало. Ти, видно, й справді не вмієш лаятись. Краще ти от що… Стукни мене кулаком добренько.

– А як стукнути – по спині чи по шиї?

– Давай по спині… Ось так, добре! А тепер стукни по шиї… Так! Ще разок… О! І ще бий, не бійся… Ой! Ну, годі, годі. Розмахався тут кулаками! Бо як дам! Зрадів, що битися можна!

– Сам же просив.

– Ну й що ж, що просив! Усьому треба знати міру.

Незнайко забрався знову в ліжко.

– Начувайся, я до тебе ще доберусь, – грозився він, чухаючи болюче місце, по якому вдарено. – Не хочеться зараз зв'язуватися.

– Свиня ти невдячна, ось що! – сказав Пістрявенький.

– Ич який! – відповів Незнайко. – То говорив – не вмію лаятись, а сам свинею обзиває.

На цьому розмова скінчилася, і обидва заснули.