Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

– Так ось що тут! – сказав сам собі Незнайко. – Виходить, правильно казав Знайко, що Місяць – це така куля, всередині якої є друга куля, і на цій внутрішній кулі живуть місячні коротульки. Що ж, почекаємо крапелинку, можливо, скоро й з місячними коротульками зустрінемось.

Невідома земля тим часом наближалася. Внизу вже виразно було видно місто з вулицями та площами. Це було найбільше місячне місто – Давилон. Скоро Незнайко вже розрізняв будинки й навіть окремих пішоходів на вулицях. Вітер ніс його, однак, не до центру міста, а до однієї з околиць, туди, де видніли сади й городи, де дахи будинків потопали в зелені.

«Що ж, це навіть добре, – подумав Незнайко. – Принаймні буде легше падати, а то як гепнешся посеред бруківки, то й кісток не позбираєш».

Але Незнайко побоювався даремно – невеликий крилатий парашут, який був у нього за плечима, уповільнив падіння. Правда, від несподіваного поштовху ноги у Незнайка підкосилися, і він сів просто на землю. Парашут автоматично склався у нього за плечима і став наче капюшон. Незнайко оглянувся і побачив, що навколо ростуть кущики з якимись малюсінькими зеленими листочками. Помітивши, що листочки на кущах тремтять, Незнайко зробив висновок, що навколо є атмосфера, тобто повітря. Адже звичайно листя на дереві тремтить не само по собі; листя ворушить вітер, а вітер – нині уже всі це знають – є не що інше, як рух повітря.

Прийшовши до такого умовиводу, Незнайко зняв із себе космічний скафандр і відчув, що не тільки не задихається, а навіть цілком вільно може дихати. Йому навіть здалося, що повітря навкруги значно краще від того, яким він дихав на Землі. Але це йому, звісно, тільки так здалося, тому що він довго пробув у скафандрі і трохи одвик від свіжого повітря.

Дихнувши на повні груди, Незнайко відчув, що серце у нього стало битися значно спокійніше. На душі зробилося весело й легко. Він навіть хотів засміятись, але вчасно схаменувся і вирішив не поспішати з виявом радості. Насамперед йому, звичайно, треба було роздивитися і з'ясувати, куди він попав.

Старанно склавши скафандр, Незнайко сховав його під одним з кущів і заходився оглядати місцевість. Придивившись уважно до кущів, він упевнився, що насправді це були не кущі, а невеличкі карликові дерева. Кожне дерево лише в півтора-два рази вище за Незнайка. Гілля цих дерев було обсипане малюсінькими, завбільшки з горошину, зеленими яблучками. Зірвавши одне яблучко, Незнайко покуштував його і одразу ж виплюнув, таке воно було кислюще. Недалечко росли такі ж карликові місячні груші. Незнайко надумав покуштувати місячну грушу, але вона була зовсім без смаку, та ще й терпка – мабуть, зовсім неспіла.

Шпурнувши вбік місячну грушу, Незнайко почав шукати, чим би ще поживитися. Від цих місячних яблук і груш у нього тільки апетит розпалився; а відтоді, як він востаннє їв, минуло вже багато часу. Ступивши кілька кроків убік, він опинився перед високим парканом, уздовж якого росли колючі кущики, рясно обсипані вже зовсім крихітними червоними ягідками. Покуштувавши одну ягідку, Незнайко зрозумів, що то місячна карликова малина. На смак вона нічим не відрізнялася від нашої звичайної земної малини, тільки була дуже дрібна. Незнайко почав напихати рота місячною малиною, та хоч скільки її їв, ніяк не міг наїстися.

А втім, цього разу йому так і не вдалося втамувати голод. Коли б він був обережнішим, то міг би помітити, що за ним уже давно стежать із-за кущів чиїсь пильні очі. Ці пильні очі належали місячному коротульці, якого звали Фіксом. На ньому був протертий на ліктях піджак і штани, які звичайно носять, запхнувши в чоботи. Однак чобіт не було, а були сандалії, які він узув на босу ногу. На голові красувалась якась чудернацька засмальцьована руда кепка. В руках у Фікса була мітла, яку він держав наперевіс, як рушницю, неначе збирався іти з нею в атаку.

Нічого не підозрюючи, Незнайко уминав малину, як раптом унизу щось клацнуло, й він відчув, як його щось міцно схопило за ногу. Незнайко крикнув від болю і, нахилившись, побачив, що нога його попала в капкан. В цю ж мить Фікс, який стежив за кожним Незнайковим кроком, вискочив із своєї засади й, підбігши до Незнайка, з усієї сили вдарив його мітлою по голові.

– Ах ти гадина! То ти, виходить, малину жерти! – закричав Фікс, розмахуючи мітлою.

– Послухайте, – обурився Незнайко, – що це таке? Навіщо мітлою? Та ще капкан тут!

Але Фікс не слухав його.

– Я тобі покажу, як малину жерти! – повторював він, викручуючи Незнайкові за спину руки і зв'язуючи їх вірьовкою.

Незнайко тільки знизав плечима.

– Не розумію, що відбувається! – пробурмотів він.

– Ось відведу тебе зараз до пана Клопса, тоді все зрозумієш! – пригрозив Фікс.

– До якого такого пана Клопса? – спитав Незнайко.

– Там побачиш, який такий пан Клопс. А зараз – марш! – сказав Фікс і смикнув за вірьовку з такою силою, що Незнайко мало не впав.

– Як же я можу йти, нерозумна ви істото? Хіба ви не бачите, що моя нога в капкані? – відповів Незнайко.

– Подумаєш, ніжність – нога в капкані! – пробурчав Фікс.

А проте він нагнувся і вивільнив з капкана Незнайкову ногу.

– Ну, марш, марш, без балачок! – скомандував він і, не випускаючи з рук кінця вірьовки, якою були зв'язані Незнайкові руки, штовхнув його мітлою в спину. – Та не здумай тікати, все одно від мене не втечеш!

Незнайко у відповідь тільки знизав плечима. Тікати він не міг хоча б тому, що ушкоджена капканом нога дуже боліла. Накульгуючи, він брів по саду, а за ним, сердито сопучи, йшов Фікс з мітлою на плечі. Вийшовши з саду, вони рушили вздовж довгих грядок з місячними огірками та помідорами. Хоча Незнайкові було не до того, він все ж поглядав навсібіч і помітив, що місячні помідори й огірки були в десятки разів дрібніші, ніж ті, до яких він звик на Землі.

Віддалік троє коротульок поливали грядки. Двоє вручну помпували воду, а третій спрямовував із брандспойта струмінь. Струмінь піднімався високо і, розсипаючись на краплини, падав згори дощем.

Скоро грядки з огірками та помідорами скінчились і почалися грядки з місячними полуницями. Кілька коротульок повзали серед грядок і збирали спілі полуниці, складаючи їх у круглі плетені корзини. Один коротулька побачив Фікса з Незнайком і закричав:

– Гей, Фікс, ти знов грабіжника спіймав?

– Знов, а то як же, – самовдоволено усміхаючись, відповів Фікс.

– До пана Клопса ведеш?

– До пана Клопса, а то до кого ж!

– Знову собак нацькуєте? – спитав другий коротулька, відриваючись від роботи.

– Ну, це вже пан Клопс самі знають, кого цькувати. Що накажуть, те й зробимо.

– Звірюки! – пробурчав хтось із коротульок.

– Що?

– Звірюки ви, кажу, з вашим паном Клопсом!

– Ось я тобі дам звірюк! – ошкірився Фікс. – Ось піду доповім панові Клопсу, що ви тут язики розпускаєте, замість того щоб працювати, – вмить на вулиці опинитесь!

Коротульки мовчки взялися до роботи. Фікс штовхнув Незнайка в спину мітлою, і вони пішли далі. Вибравшись на пагорб, Незнайко побачив гарний двоповерховий будинок з великою відкритою верандою. Навколо будинку були розбиті клумби з квітами. Тут були й місячні маргаритки, й братки, і настурції, й місячна резеда, й айстри. Під вікнами росли кущі місячного бузку. Всі ці квіти були такі ж, як і у нас на Землі, тільки в багато разів дрібніші. А втім, Незнайко вже почав звикати до того, що на Місяці рослини маленькі, і це вже не дивувало його.

На веранді сидів пан Клопс. Це був товстенький червонощокий коротулька з великою рожевою лисиною на голові. Оченята у нього були вузенькі, як щілинки, а брів майже зовсім не було, тому обличчя його здавалося дуже веселим і добрим. Одягнутий він був у простору шовкову піжаму темно-коричневого кольору з білими смужками, на ногах – капці.

Він сидів за столом і робив одразу чотири справи: 1) їв білий хліб з маслом; 2) пив чай з варенням; 3) читав газету; 4) безперервно відмахувався і відпльовувався від мух, які роєм кружляли над ним, щомиті сідаючи йому на лисину і попадаючи в чай.

Усі ці чотири справи пан Клопс робив з такою старанністю, що піт буквально лився з нього, стікаючи струмочками з лисини по щоках і потилиці за комір. Це, очевидно, не давало особливого задоволення панові Клопсу, бо ж він раз у раз хапав рушника, що висів на спинці крісла, й одним махом витирав мокру лисину, намагаючись захопити при цьому й шию, після чого вішав рушника на місце, спочатку помахавши ним над головою, щоб розігнати мух.

Побачивши Фікса з Незнайком, які наближалися до будинку, пан Клопс відставив чашку з недопитим чаєм і зацікавлено ждав, що буде далі.

– От, пане Клопс, грабіжника спіймав, – сказав Фікс, зупиняючись із Незнайком на чималій відстані.

Пан Клопс підвівся з-за столу, підійшов до сходинок, що вели з веранди вниз, і, склавши на животі свої пухлі ручки, почав розглядати Незнайка з голови до ніг.

– Напевно, в капкан попався? – спитав нарешті він.

– Так точно, пане Клопс. Жер малину й попався в капкан.

– Так, так, – промимрив Клопс. – Ну, я тобі покажу, ти в мене затанцюєш! Так нащо ти малину жер, кажи?

– І не жер зовсім, а їв, – поправив його Незнайко.

– Ох ти, який уразливий! – посміхнувся пан Клопс. – І слова сказати не можна. Ну гаразд! Так нащо ти їв малину?

– Ну, нащо…. Захотів їсти.

– Ах бідолашний! – з удаваним співчуттям вигукнув Клопс. – Захотів їсти! Ну, я тобі покажу, ти в мене затанцюєш! А вона твоя, малина? Відповідай!

– А чому не моя? – відповів Незнайко. – Я ж ні в кого не відняв. Сам зірвав на кущі.

Від злості Клопс мало не підскочив на своїх коротеньких ніжках.

– Ну, я тобі покажу, ти в мене затанцюєш! – закричав він. – Ти хіба не бачив, що тут приватна власність?

– Яка ще приватна власність?

– Ти що, може, не визнаєш приватної власності? – спитав підозріливо Клопс.

– Чому ж не визнаю? – зніяковів Незнайко. – Я визнаю, тільки я не знаю, яка це власність! У нас нема ніякої приватної власності. Ми все сіємо разом, і дерева садимо разом, а потім кожен бере, що йому потрібно. У нас всього багато.

– Де це у вас? У кого це в вас? Чого у вас багато? Та за таку мову тебе треба прямо в поліцію! Там тобі покажуть! Там ти затанцюєш! – вигукував Клопс, розмахуючи руками й не даючи Незнайкові сказати й слова.

Нарешті він ляснув у долоні й закричав:

– Фекс!

На крик з дверей вискочив коротулька в такому ж одязі, як і Фікс, тільки без кепки. Побачивши його, Клопс клацнув пальцями й показав рукою на підлогу біля себе. Фекс одразу зрозумів, що треба було зробити, і, схопивши крісло, що стояло біля стола, поставив його позаду Клопса. Клопс не поспішаючи опустився в крісло.

– Ану ж бо, приведи сюди цього… – сказав він. – М-м-м… Мілордика приведи сюди, от.

Фекс щодуху кинувся виконувати наказ.

– Щастя твоє, що я добрий коротулька, – мовив Клопс Незнайкові. – Я тебе в поліцію не відішлю. З поліцією, братику, ліпше не зв'язуватись. Від поліції ніякої вигоди – ні мені, ні тобі, хай їй чорт!

У цей час з'явився Фекс з великим кудлатим собакою на ланцюгу.

– Ну що ж, я тебе відпущу, – вів далі Клопс, звертаючись до Незнайка. – Тільки ти тікай, голубчику, швиденько, а то як би собачка тебе трошки не покусав… Розв'яжи-бо його! – звелів він Фіксу.

Фікс розв'язав Незнайкові руки.

– Ну тепер тікай, чого ж ти стоїш? – сказав Клопс. – Чи, може, хочеш, щоб на тебе собаку спустили? Ану, Фекс, спусти на нього собаку.

Побачивши, що діло складається зовсім кепсько, Незнайко щодуху побіг геть. У цей же час Фекс відв'язав ланцюг, і кудлатий пес кинувся за Незнайком.

– Кусі його, Мілордик, кусі! – радісно вищав Клопс і плескав у долоні.

Відчувши, що пес доганяє його, Незнайко круто повернув убік. Пес за інерцією промчав далі. Цей прийом Незнайко повторював щоразу, коли Мілордик підбігав близько, і псові ні разу не вдалося вкусити його. Вони бігали навколо будинку по клумбах із квітами. Вирвані з коренем маргаритки, ромашки, братки, тюльпани так і летіли з-під ніг у різні боки.

– Мілордик, кусі його! – надривався Клопс. – Чого ж ти валандаєшся? Не можеш з одним злодюжкою справитись? Бери його! Ах ти, кляча! Ось я тобі покажу, ти в мене затанцюєш!.. Гей, Фекс!

– Що накажете, хазяїне? – Фекс шанобливо нахилився до Клопса.

– Негайно приведи сюди цього… М-м-м… Приведи сюди Цезаріно.

– Слухаю! – пробурмотів Фекс і кинувся вбік.

За хвилину він привів безхвостого худорлявого пса з довгими кощавими лапами й короткою коричневою шерстю.

– Спускай його! – заверещав Клопс. – Ану кусі його, Цезаріно!

Побачивши, що Мілордикові прибуло підкріплення, Незнайко кинувся з пагорба вниз і застрибав по грядках з полуницями. Обидва пси ганялись за ним, не розбираючи дороги, й безжалісно толочили полуниці.

– Що вони роблять! Що вони роблять! – заволав Клопс, збігаючи вниз і хапаючись за лисину. – Вони знищать мої полуниці! Цезаріно, Мілордику, хапайте його, хай йому всячина! Оточуйте його! Забігайте з двох боків! Ах, йолопи, дурні, ідіоти безтямні! Два безтямних ідіоти не можуть з одним безтямним телепнем справитись! А ви чого роти пороззявляли? – закричав Клопс на коротульок, що працювали на грядках. – Ловіть його! Стоять і сміються, безтямні! Ось я вас!

Коротульки покинули роботу й почали бігати за собаками по грядках. Клопс одразу побачив, що з цього нічого доброго для полуниць не вийде.

– Назад! – загорлав він. – Ось я вам покажу, як толочити полуниці, ви в мене затанцюєте!

Коротульки зупинилися. Клопс сам кинувся доганяти Незнайка й попав ногою в капкан.

– Це ж що таке робиться? – заверещав він, скорчившись від болю. – Гей, Фікс, Фекс, ви що ж, роззяви, дивитесь? Я вам покажу, негідники, ви в мене затанцюєте! Понаставляли скрізь капканів! Звільніть мене, розбишаки, а то я не знаю, що буде!

Фікс і Фекс підбігли до нього й почали вивільняти його ногу з капкана. У цей час Незнайко, Мілордик і Цезаріно перебігли на грядки з огірками та помідорами. В одну мить перетоптали, вже важко було й розібрати, де росли огірки, а де помідори.

– Ай-ай-ай! Та що ж це вони там роблять! – закричав Клопс, наливаючись зі злості кров'ю. – Гей, Фікс, Фекс, що ви роти пороззявляли, йолопи! Скоріше несіть сюди рушницю, я уб'ю його, мов собаку, він у мене затанцює!

Фікс і Фекс миттю зникли й за хвилину повернулися з рушницею.

– Стріляйте в нього! – волав, бризкаючи слиною, Клопс. – Все одно мені за це нічого не буде!

Фікс, у руках якого була рушниця, прицілився і стрельнув. Куля просвистіла за два кроки від Незнайка.

– Ну хто так стріляє? Хто так стріляє? – репетував роздратовано Клопс. – Дайте-но мені рушницю. Я вам покажу, як треба стріляти!

Він вихопив у Фікса рушницю і вистрілив, проте влучив не в Незнайка, а в Цезаріно. Бідний пес дико завищав. Підскочивши вгору й зробивши в повітрі сальто, він упав на спину й уже не рухався, лежачи догори лапами.

– Ну от бачите, дурні! – репетував Клопс, хапаючись за голову. – Через вас собаку порішив!

Побачивши, що дійшло до стрілянини, Незнайко підбіг до паркана й, напруживши всі сили, з розгону перескочив через нього.

– Ах, ти так! – закричав, задихаючись від гніву, Клопс. – Ну, це тобі так не минеться! Я тобі ще покажу! Ти в мене затанцюєш!

Він люто помахав кулаком над своєю червоною від злості лисиною, потім плюнув з досади й пішов додому – підраховувати завдані Незнайком збитки.

Розділ дев'ятий
ЯК НЕЗНАЙКО ЗУСТРІВСЯ З ФІГЛЕМ І МІГЛЕМ

Врятувавшись від переслідування, Незнайко щодуху помчав по вулиці, огородженій з обох боків високими парканами. За парканами безперервно гавкали собаки, і Незнайкові здавалося, що люті пси все ще женуться за ним. Від страху він навіть не помічав, де біг, і почав потрошку заспокоюватись аж тоді, коли опинився на вулиці з пожвавленим рухом. Тут тільки він оглянувся й побачив, що позаду вже нема тих собак, які так налякали його. Скрізь по тротуарах ходили місячні коротульки: ніхто нікуди не біг, ніхто ні за ким не гнався, ніхто не чинив проти Незнайка ніяких ворожих дій. Тут уже не було глухих парканів. По обидва боки вулиці стояли високі будинки, на нижніх поверхах яких містилися різні магазини.

Непомітно настав вечір. Скрізь засвітилися ліхтарі. М'яким, приємним світлом спалахнули вітрини магазинів. На стінах будинків засяяли, замерехтіли різнобарвними вогнями світлові реклами. Що далі йшов Незнайко, то ширші ставали вулиці, вищі будинки, нарядніші магазини і яскравіші вогні реклам. Поперек вулиць простяглися ажурні металеві арки і віадуки, на яких були різні атракціони: гойдалки, каруселі, спіральні спуски, «стрибаючі коники», «літаючі велосипеди», а також чортові колеса різних систем і розмірів. Усе це крутилося, гойдалося, хиталося, стрибало, брикалось і сяяло тисячами яскравих електричних лампочок.

Особливо серед усієї цієї краси вирізнялося величезне чортове колесо, яке не тільки оберталося, як звичайне чортове колесо, а водночас іще й хилиталося на всі боки, наче збиралося впасти на голови перехожих.

Тисячі коротульок дерлись угору по сходах, щоб погойдатися на гойдалках, потрястися на заводних дерев'яних кониках, проїхатись над вулицею по канату на спеціальному велосипеді, покружляти на каруселі або хоча б на чортовому колесі.

Внизу, вздовж тротуарів, були виставлені криві дзеркала, і кожен міг досхочу нареготатися, дивлячись на свою видовжену, сплющену або страшенно перекривлену фізіономію.

Тут же біля численних їдалень і кафе, просто на тротуарі, стояли столики. Коротульки сиділи за столиками й вечеряли, пили чай, каву або газовану воду з сиропом, їли морозиво або просто закушували. Деякі тут же танцювали під музику, яка гриміла з усіх боків. Офіціанти й офіціантки бігали з підносами між столиками і приносили бажаючим різкі страви.

Побачивши коротульок за вечерею, Незнайко згадав, що давно вже хоче їсти. Не довго думаючи, він сів за вільний столик. Зараз же до нього підбіг офіціант в акуратненькому чорному костюмі і спитав, що б він хотів з'їсти. Незнайко захотів з'їсти тарілочку супу, після того попросив принести порцію макаронів з сиром, потім з'їв ще дві порції голубців, випив чашечку кави й закусив полуничним морозивом. Усе це було надзвичайно смачне.

Наївшись, Незнайко відчув себе щасливим і добрим. Від радості йому кортіло заспівати або зробити кому-небудь щось дуже приємне. Він сидів за столиком, слухав музику, дивився на коротульок, які танцювали, розглядав тих, що сиділи за сусідніми столиками. Всі вони жваво розмовляли і весело сміялись. У всіх були добрі, привітні обличчя. І цей чорненький коротулька, що приносив Незнайкові їсти, теж дуже привітно позирав на нього.

«Що ж, тут цілком добре, – благодушно подумав Незнайко. – Видно, й на Місяці живуть добрі коротульки!»

Все, що сталося з ним доти, вже здавалося йому непорозумінням чи безглуздим сном, про який не варто й згадувати.

Вставши з-за столу й помахавши здалеку офіціантові на прощання ручкою, Незнайко пішов собі, але офіціант швидко наздогнав його і, чемно всміхнувшись, сказав:

– Ви забули, дорогий друже, про гроші.

– Про що? – з приємною усмішкою перепитав Незнайко.

– Про гроші, дорогий друже, про гроші!

– Про які, дорогий друже, гроші?

– Ну, ви ж повинні, дорогий друже, заплатити гроші.

– Гроші? – розгублено мовив Незнайко. – А що це таке, дорогий друже? Я, як би це сказати, вперше чую таке слово.

Усмішка вмить зникла у офіціанта з обличчя. Він навіть якось неприродно зблід від злості.

– Он воно що! – пробурмотів він. – Уперше чуєш таке слово? Ну це тобі не минеться так!

Схопивши Незнайка за руку, він одтягнув його вбік і, діставши з кишені свисток, пронизливо засвистав. Одразу ж десь з темряви вискочив коротулька в синьому мундирі з блискучими металевими гудзиками і в мідній касці на голові. В руках у нього був замашний гумовий кийок, а біля пояса пістолет у кобурі.

– Пане поліцейський, ось цей не віддає гроші! – поскаржився на Незнайка офіціант.

– Як ти смієш не віддавати гроші, скотино? – загорлав поліцейський, упершись руками в боки й випнувши вперед товстий живіт.

– По-перше, я не скотина, – з гідністю відповів Незнайко, – а по-друге, у мене нема ніяких грошей. Я ніяких грошей у нього не брав і навіть не бачив.

– А оце ти бачив? – спитав поліцейський і тицьнув Незнайкові під ніс гумовим кийком.

Незнайко мимоволі відкинув голову назад.

– Що це, по-твоєму? – спитав поліцейський. – Ану понюхай.

Незнайко обережно понюхав кінчик кийка.

– Це, мабуть, гумова палиця, – пробурмотів він.

– Гумова палиця! – перекривив поліцейський. – От і видно, що ти осел! Це вдосконалений гумовий кийок з електричним контактом. Скорочено УГКЕК. Ану, стій струнко! – скомандував він. – Струнко мені! І ніяких балачок!

Незнайко машинально підвів голову й витягнув руки. Поліцейський тицьнув йому кінчиком кийка в лоб. Почувся тріск. Незнайка вдарило електричним струмом, і так сильно, що іскри полетіли з очей, у голові загуло, і він захитався, не маючи сили встояти на ногах. Схопивши Незнайка за комір, поліцейський почав нишпорити у нього в кишенях і, нічого не знайшовши, потяг його крізь натовп, що вже збирався довкола.

– Р-р-розійдись! І ніяких балачок! – кричав він, погрозливо розмахуючи кийком.

Натовп одразу розійшовся. Поліцейський протягнув Незнайка по вулиці, завернув у вузенький провулок і зупинився біля чорної поліцейської машини, схожої на автофургон з невеликим загратованим вікном у кузові. Відчинивши навстіж дверцята, він владно кивнув Незнайкові пальцем і, насупивши брови, сказав:

– Фіть! Фіть!

– А що це значить – «фіть-фіть»? – не зрозумів Незнайко.

– А то значить, що скоріше залазь у кузов, поки я не розізлився! – загорлав поліцейський.

Побачивши, що Незнайко загаявся, він з такою силою штурхонув його в спину кийком, що той сторчма полетів у кузов.

Не встиг Незнайко збагнути, що сталося, як дверці за ним зачинилися. Піднявшись з брудної запльованої підлоги, Незнайко натиснув дверцята плечем, але вони не відчинялися. Тоді він щосили затарабанив у дверцята кулаком і закричав:

– Гей, що тут у вас робиться?

Проте поліцейський не відповів йому, а сів у кабіну поруч з шофером і скомандував:

– Швидко в поліцейське управління!

Двигун загуркотів. Автомобіль застрибав по бруківці й за чверть години Незнайко був уже в поліцейському управлінні. Поліцейський, якого, до речі, звали Фіглем, здав Незнайка з рук до рук другому поліцейському, якого звали Міглем. Поліцейський Мігль був одягнутий у такий же мундир, як і Фігль, тільки гудзики на його мундирі були не такі яскраві, як на мундирі Фігля. Це, напевне, пояснювалось тим, що служба поліцейського Мігля проходила не на відкритому повітрі, а в закритому, погано провітрюваному приміщенні, від чого метал, з якого були зроблені гудзики, поступово вкривався окисом і тьмянів.

Усі стіни цього приміщення були заставлені високими шафами, в яких були відомості про різних злочинців. Посеред кімнати стояв міцний дубовий стіл з масивними прямими чотирикутними ніжками. Позаду стола з одного боку стояв фотографічний автомат для виготовлення фотокарток, з другого боку – рентгенівський апарат, за допомогою якого просвічували арештованих наскрізь, щоб узнати, чи, бува, не приховали вони крадених коштовностей у себе в шлунку, заздалегідь проковтнувши їх. Біля дверей стояла так звана штафірка, тобто прилад для вимірювання зросту злочинців, що складався з довгої, установленої на підставці вертикальної рейки з поділками та рухомої планки.

На столі стояли телефонний апарат, скринька з чистими бланками для реєстрації арештованих, плоска коробочка з чорною друкарською фарбою, щоб робити відбитки пальців, і мідна каска Мігля.

Для точності треба сказати, що мідна каска Мігля блищала не так яскраво, як каска Фігля. Ця обставина особливо впадала в очі, коли Фігль, зайшовши до кімнати, зняв з голови каску й поставив її поряд з каскою Мігля. При цьому виявилося ще й те, що Фігль і Мігль були дуже схожі один на одного: обоє вилицюваті, широколиці, у обох низькі лоби й темне жорстке, підстрижене їжаком волосся, що починалося мало не від самих брів.

Незважаючи на велику зовнішню схожість, характери Фігля і Мігля були зовсім різні. Якщо Фігль був коротулька сердитий і не терпів, за його власними словами, ніяких балачок, то Мігль, навпаки, любив поговорити і навіть пожартувати. Як тільки двері зачинилися за Фіглем, Мігль сказав Незнайкові:

– Осмілюся вам доповісти, голубчику, що в усьому поліцейському управлінні перша персона – це я, бо перше, що ви бачите, опинившись тут, це не що інше, як моє обличчя. Хи-хи-хи-хи! Правда ж, дотепний жарт?

Не давши Незнайкові відповісти на поставлене запитання, він мовив далі:

– Моїм найпершим обов'язком є встановити особу кожного спійманого злочинця, тобто в даному разі вашу особу.

– Але ж я не злочинець! – заперечив Незнайко.

– Усі так кажуть, голубчику, – перебив його Мігль, – бо мета кожного злочинця заплутати поліцію, заморочити їй, так би мовити, голову і, скориставшись цим, утекти. Повинен, однак, попередити вас, голубчику, що вам це не вдасться, оскільки у нас винятково точні методи розслідування злочинів, і ви зараз у цьому пересвідчитесь самі. Прошу вас назвати своє ім'я.

– Незнайко.

– От бачите, сказав Мігль, – ви кажете, що вас звуть Незнайком, але звідкіля я можу знати, що Незнайко – це справжнє ваше ім'я? Може, під іменем Незнайка ховається якийсь небезпечний злочинець. Адже злочинці люблять міняти свої імена. Ось і ви, приміром. Сьогодні ви, для прикладу кажу, Незнайко, завтра – Всезнайко, післязавтра – ще який-небудь Чортопхайко (хи-хи! Правда ж, дотепно?). Спробуй тут розберися! Ми ж, однак, у всьому прекрасно розберемося. Смію звернути вашу увагу на ці три шафи. В них зберігаються у нас описи всіх злочинців, з якими нам коли-небудь доводилося мати справу. Але коли ми почнемо шукати опис вашої особи в усіх трьох шафах, то не впораємося з цим і за три роки. Для прискорення розшуку ми ділимо всіх злочинців на три категорії. В першій шафі у нас описи злочинців, у яких високий зріст, у другій – середніх, а в третій – низеньких. Щоб знайти ваш опис, ми повинні виміряти ваш зріст.

– Але у вас не може бути мого опису, адже я тільки сьогодні прибув на вашу планету, – пробурмотів Незнайко.

– Усі так кажуть, голубчику, абсолютно всі! – вигукнув Мігль, навіть не слухаючи, що говорив Незнайко. – Ось прошу вас стати на хвилинку до штафірочки. Отак… Стійте смирненько! П'яточки вкупі! Руки витягніть униз!

Кажучи це, Мігль поставив Незнайка потилицею до вертикальної рейки і, опустивши йому на голову рухому планку, примітив поділку, на яку показувала стрілка приладу.

– Так, – мовив він. – Ваш зріст, виражений у стандартних вимірювальних одиницях, дорівнює сімдесяти двом. Отже, ви коротулька середнього зросту, й шукати ваш опис треба в другій шафі. Однак це ще не все. Як ви самі можете пересвідчитися, в кожній шафі у нас троє відділень. У верхніх відділеннях кожної шафи у нас зберігаються коротульки з великими головами, в середніх відділеннях – коротульки із середніми головами і, нарешті, в нижніх – коротульки з маленькими головами. Вимірюємо окружність вашої голови… Отак… Тридцять одиниць. Бачимо, таким чином, що у вас голова велика; вас, виходить, треба шукати у верхньому відділенні. Але й це ще не все: в коленому відділенні, як бачите, по три полиці. На перших полицях у нас скрізь коротульки з довгими носами, на других – із середніми, на третіх – з коротенькими. Вимірюємо ваш ніс і бачимо, що він завдовжки лише дві з половиною одиниці, тобто коротенький. Ваш опис, виходить, треба шукати на третій полиці верхнього відділення другої шафи. Це вже суща дрібниця, оскільки бланки з описами розміщені відповідно до зросту. Нас не цікавлять злочинці, у яких зріст сімдесят і сімдесят один – відкидаємо їх; нас не цікавлять голови двадцять вісім і двадцять дев'ять – відкидаємо; нас не цікавлять носи два і півтора– відкидаємо. А ось і ваш бланк, усе точно: зріст – сімдесят два, окружність голови – тридцять, ніс – два з половиною… Знаєте, хто ви?

– Хто? – злякано спитав Незнайко.

– Знаменитий бандит і грабіжник на ім'я Красавчик, який пограбував шістнадцять поїздів, учинив десять збройних нападів на банки, сім разів тікав із тюрем (останній раз утік минулого року, підкупивши охорону) і вкрав за весь час коштовностей на суму двадцять мільйонів фертингів! – радісно всміхаючись, повідомив Мігль.

Збентежившись, Незнайко, замахав руками.

– Та що ви? Що ви? Це не я! – вигукнув він.

– Та ні, ви, пан Красавчик! Чого ви соромитеся? Маючи стільки грошей, вам нічого соромитися. Думаю, що від двадцяти мільйонів у вас дещо лишилося. Дещо ви, звісно, приховали. Та дайте ви мені з цих ваших мільйонів хоча б сто тисяч, і я відпущу вас. Адже ніхто, крім мене, не знає, що ви знаменитий грабіжник Красавчик. А замість вас я засаджу в тюрму якого-небудь волоцюжку, і все буде гаразд, чесне слово!

– Запевняю вас, ви помиляєтесь! – сказав Незнайко.

– Ну от! Соромно вам, пане Красавчику! Невже вам шкода якихось там ста тисяч? При таких доходах, як ваші, я б і двохсот не пошкодував, аби лиш бути на волі. Ну дайте хоч п'ятдесят тисяч… Ну, двадцять… Менше не можу, чесне слово! Дайте двадцять тисяч і забирайтеся собі під чотири вітри.

– Просто не розумію, про що ви говорите, – розвів руками Незнайко. – Я не Красавчик і…

– Знаю, знаю все, що ви скажете, – перебив Мігль. – Ви не Красавчик і ніяких грошей не брали, але ось тут, на бланку, все ваше. Зріст – сімдесят два. Ваш зріст чи не ваш? Голова – тридцять. Ваша голова? Ніс – два з половиною… І ще фотокарточка ваша тут.

Незнайко глянув на карточку, яка була приклеєна до бланка, і сказав:

– Це не моя фотокарточка. Я зовсім не схожий на коротульку, який тут знятий.

– Правильно! Зовсім не схожі! А чому? Тому що ви змінили свою зовнішність. У нас, голубчику, за гроші все можна зробити. І зовнішність свою змінити, й навіть носа іншого собі приростити. Такі випадки вже бували.

– Я не прирощував собі іншого носа! – обурено відповів Незнайко.

– Усі так кажуть, голубчику, повірте мені. Ну та гаразд! Не хочете дати двадцять тисяч, дайте хоч десять… Попадете в тюрму, там з вас дорожче візьмуть. Там обдеруть вас, як липку, і з мільйонера ви перетворитесь на старця й будете плакати гіркими сльозами. Ну дайте хоч п'ять тисяч… хоч тисячу!.. Що ж ви хочете, щоб я вас даром відпустив? Ні, доведеться помістити вас на кілька деньків у такелажне відділення, там ви, можливо, одумаєтесь, а зараз ми виконаємо деякі формальності.

Діставши із скриньки чистий бланк, Мігль записав на ньому Незнайкове ім'я, проставив зріст, розмір голови й носа, зняв з нього фотокарточку, просвітив рентгеном, після чого вимазав йому обидві руки чорною фарбою і примусив лишити відбитки пальців на бланку.