Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

– Ми пошлемо відбиточки ваших пальчиків на експертизу й порівняємо їх з відбитками пальців Красавчика, тоді, сподіваюся, ви самі впевнитеся, що ви – це ви, тобто Красавчик, і перестанете сперечатися. А тепер я змушений з вами розпрощатися.

Мігль натиснув кнопку електричного дзвінка, і в дверях з'явився поліцейський Дригль – таке ж вилицювате тупувате обличчя з низьким лобом і підстриженою їжаком чуприною.

– У каталажку! – коротко наказав Мігль, махнувши рукою на Незнайка.

Дригль похмуро зиркнув на Незнайка і розчинив перед ним двері.

– Фіть! Фіть!

Побачивши, що Незнайко хоче щось сказати, він погрозливо махнув гумовим кийком і прокаркав, наче ворона:

– М-мар-рш, тобі к-ка-жуть! І ніяких б-балачок!

Зрозумівши, що балачки справді не дадуть користі, Незнайко махнув рукою і вийшов за двері.

Розділ десятий
У КАТАЛАЖЦІ

Такелажним відділенням, або просто каталажкою, як її охрестили самі арештовані, в поліцейському управлінні називали величезну кімнату, схожу на корабельну комору, де на численних полицях зберігалися всілякі корабельні снасті, що звуться просто такелажем. Різниця була тільки в тому, що на полицях тут лежали не корабельні снасті, а звичайнісінькі коротульки.

Посеред каталажки стояла чавунна грубка, від якої через усе приміщення тяглися довгі жерстяні труби. Навколо грубки сиділи кілька коротульок і пекли в гарячому приску картоплю. Час від часу хтось із них відчиняв чавунні дверцята, витягав із приску спечену картоплину й щосили дмухав на неї, перекидаючи з руки на руку, щоб скоріше остудити. Інші коротульки сиділи на полицях або просто на підлозі і займались кожен своїм ділом: хто, озброївшись голкою, латав свою стару одежину, хто грав з приятелями в розбивалочку або розповідав бажаючим послухати сумні пригоди із свого життя.

Приміщення було без вікон і освітлювалось одною-єдиною електричною лампочкою, що висіла високо під стелею. Лампочка була тьмяна і світила, як кажуть, тільки собі під ніс. Щойно Незнайко опинився в каталажці і двері за ним зачинилися, він став протирати руками очі, намагаючись хоч що-небудь побачити в темряві. Глузду в цьому було мало: він тільки розмазав по обличчю чорну фарбу, якою були вимазані його руки.

Побачивши нового прибульця, кілька найцікавіших коротульок посхоплювались із своїх місць і підбігли до нього. Незнайко злякано позадкував і, притиснувшись спиною до дверей, приготувався захищатися. Роздивившись його вимазану фізіономію, коротульки мимоволі засміялися. Незнайко зрозумів, що боятися нічого, і його обличчя теж розпливлося в усмішці.

– За що тебе до нас? На чому ти попався? – почали розпитувати коротульки.

– Сам не розумію, братики! – зізнався Незнайко. – Кажуть, украв двадцять мільйонів сам не знаю чого: чи то фендриків, чи фертиків…

Гучний сміх заглушив його слова.

– Напевно, фертингів, – додав хтось.

– От-от, братики, фертингів. А я, чесне слово, навіть не знаю, які вони оті самі фертиги… фентриги…

Усі добре знали, що фертинги – це гроші, тому Незнайкові слова були сприйняті за дотепний жарт.

– Ти, я бачу, жартівник! – мовив Незнайкові коротулька, що стояв попереду всіх.

Він був без сорочки. Якраз у ту мить, коли Незнайко ввійшов, він зашивав на сорочці дірку і тепер так і стояв з голкою в руці.

Ну, припустимо, що ти справді нічого не вкрав, – вів далі коротулька з круглою стриженою головою, – але ж за якусь провину тебе все-таки схопили?

– Чесне слово, братики, ніякої провини не було. Я просто пообідав у їдальні, а цей тип каже: «Давай гроші». А я ж ніяких грошей у нього не брав!

Усі знову весело зареготали.

– Виходить, ти пообідав і не заплатив грошей?

– Яких грошей? Поясніть хоч ви мені, братики, що у вас за гроші такі?

– Ну, досить, завів! – мовив нарешті хтось. – Пожартував, і досить!

– Та я не жартую, братики! Я справді не знаю, які це гроші.

– Досить, досить! Ти ще скажеш, що з Місяця до нас упав.

– Ні, братики, чому ж із Місяця! Я прилетів до вас із Землі.

– Ну, це ти не зовсім вдало придумав, – додав той, що був стрижений. – А ми з тобою тоді де? Ми ж із тобою і є на Землі.

– Та ні, братики, ви на Місяці.

– Оце дає! – засміявся той, що був без сорочки. – А Місяць, по-твоєму, де? Місяць же навколо Землі. Он де: вгорі! – Він показав угору голкою, яку тримав у руці. – Місяць – це твердь небесна, а Земля – твердь земна! Про це в кожній книжці написано. А Земля: наша, ніби дзига, обертається всередині Місяця. Зрозумів?

– Це я знаю, – відповів Незнайко. – Я тільки не знав, що ця ваша Земля теж називається Землею. Я кажу вам про іншу Землю, про планету, яка міститься там, далеко, за цим вашим зовнішнім Місяцем.

– То ти, значить, прилетів до нас відтіля? – з удаваним подивом спитав стрижений.

– Відтіля, – підтвердив Незнайко.

– Он як: – покрутив головою стрижений. – Так ти піди скоріше, братику, вмийся, а то ти дуже замурзався, поки летів.

Незнайко підійшов до раковини й почав умиватися під краном. А коротульки засперечалися між собою. Одні доводили, що Незнайко навмисне придумує різні небилиці, щоб збити з пантелику поліцію; другі казали, що він просто дурник і верзе, що спаде на думку; треті вирішили, що він божевільний. Той, що був без сорочки, запевняв усіх, що Незнайко, видно, з глузду з'їхав, начитавшись книжок, а в книжках і справді писано, що за зовнішнім Місяцем є якісь величезні планети й зірки, на яких теж нібито живуть коротульки. От він, напевне, і уявив собі, що прилетів до нас з такої планети. Божевільні завжди вдають із себе якихось великих людей, знаменитостей або відважних мандрівників.

У цей час Незнайко кінчив умиватися і спитав:

– А де тут у вас рушничок?

– Іще чого захотів! – фиркнув стрижений. – Тут тобі каталажка, а не готель. Зрозумів? Такої розкоші, як рушник, тут не дають.

– Як же витертись?

– Висохнеш і так. От якщо хочеш, посидь біля грубки й висохнеш.

Незнайко підсів до коротульок, що грілися біля грубки. Стрижений теж сів поруч.

– То ти й справді не знаєш, які бувають гроші? – спитав він Незнайка.

– Справді не знаю, – відповів Незнайко.

– Тоді треба тобі показати.

Стрижений дістав з кишені кілька мідних монеток.

– Ось дивися, – сказав він. – Ця найменшенька монетка зветься сантик, а оця, трошки більша, – два сантики; ось іще така монетка – теж два сантики, ось іще дві монети по п'ять сантиків, бачиш? Усього, значить, у мене п'ятнадцять сантиків. А сто сантиків складають один фертинг.

– А навіщо вони, ці сантики? – спитав Незнайко.

– Як – навіщо? – здивувався стрижений. – За них можна купити що захочеш.

– Як це – купити? – не зрозумів Незнайко.

– Ну й дурень! Купити – це купити, – пояснив стрижений. – От, наприклад, у тебе є капелюх, а в мене, бачиш, п'ятнадцять сантиків. Я тобі даю п'ятнадцять сантиків, а ти мені даєш свій капелюх. Хочеш?

– Нащо ж мені віддавати капелюх? – відповів Незнайко. – Капелюх можна носити на голові, а з сантиками що робити? Вони мідні і якісь круглі.

– От і видно, що ти круглий осел! У кого є сантики, той усе може купити. Ось ти, наприклад, їсти хочеш?

– Поки що не хочу.

– Ну, скоро захочеш. А захочеш, то що робитимеш? Будуть у тебе гроші – купиш харчів. А нема грошей – сиди голодний.

– Погоджуйся, – шепнув Незнайкові коротулька з довгим чубом на лобі. – Стрига діло каже. А ми з тобою на п'ятнадцять сантиків купимо картоплі й будемо пекти в приску. Знаєш, яка це смакота!

– Правильно! – підхопив Стрига. – Бери гроші, поки даю. П'ятнадцять сантиків добра ціна за такий капелюх. Тобі все одно ніхто більше не дасть.

Кажучи так, він зірвав з Незнайка його голубий капелюх і всунув у руку монетки.

– Бери, бери, не сумнівайся! – усміхнувся чубатий. – Зараз ми з тобою картопельки купимо й поїмо на славу!

– А де брати картоплю? – спитав Незнайко.

– Ти давай сюди гроші, а я все влаштую. Тут, знаєш, усе-таки тюрма, а не гастрономічний магазин.

Чубатий узяв у Незнайка монетки. Десять сантиків він непомітно сунув собі в кишеню, а п'ять сантиків затис у кулаці і, підійшовши до дверей, стиха тричі стукнув. Брязнув замок. Двері прочинилися, і в них заглянув уже знайомий нам поліцейський Дригль.

– Слухай, Дриглю, – зашепотів чубатий, – продай, братику, картопельки на п'ять сантиків. Ми хочемо маленький бенкет влаштувати, новачка картопелькою пригостити.

– Гаразд, давай монету, – пробурчав Дригль.

Чубатий віддав йому монетку. Двері зачинилися.

Через якийсь час вони знов одчинились, і Дригль всунув чубатому паперовий пакет з картоплею.

– Бачив, як треба? З грішми, братику, ніде не пропадеш! – чваньковито сказав чубатий і висипав з пакета картоплю на підлогу біля грубки.

– Що це? – здивовано спитав Незнайко.

– Як – що? Сам бачиш – картопля.

– Чого ж вона така крихітна?

Картопля справді була дуже дрібна. Кожна картоплина завбільшки з квасолину. Незнайко дивився на неї, дивився, і його навіть почав розбирати сміх. Стрига перезирнувся з коротульками і крадькома покрутив пальцем біля свого лоба, немовби кажучи цим, що Незнайко з'їхав з глузду.

А чубатий сказав:

– І нічого тут сміятися. Картопля цілком хороша. Кращої і не буває.

– Ну, у нас не така картопля! – сказав Незнайко. – У нас картопля – о! – Незнайко розвів руки в сторони, ніби збирався обхопити слона. – У нас картопля виростає така, що її і з землі не витягнеш. Ми викопуємо ту, що дрібніша, а з великою ніхто й діла не хоче мати. Так і лишається в землі.

– Ну гаразд, – сказав чубатий, – ми покладемо картоплю в грубку, хай печеться, а тим часом ти розповідатимеш казки.

– Та я зовсім не казки. Я правду кажу, – відповів Незнайко. – Це у вас тут усе якесь крихітне: яблука – завбільшки з кулачок, груші – дивитись ні на що, малина – раз лизнув, і її нема, полуниці – як нігтик, огірки – як пальчик…

– А у вас ніби більші полуниці? – спитав Стрига.

– У нас полуниці – о! Один коротулька й не підніме. І малина у нас – о! Огірки завбільшки у коротульку, помідори теж. А кавуни – здоровенні, мов двоповерховий будинок.

– Бреше й навіть не червоніє! – сказав хтось.

– Бреше, як шовком шиє! – підхопив Стрига.

– Та я зовсім не брешу, братики! От ви самі побачите. Ми привезли вам насіння наших рослин. Там і огірки є, і помідори, й кавуни, й буряк, і морква, й ріпа…

– Де ж воно, те насіння?

– У ракеті.

– А ракета де?

– А ракета там. – Незнайко показав пальцем угору. – На цьому самому вашому Місяці.

– Ха-ха-ха! – пролунало з усіх боків.

Гучніше від усіх сміявся той, що зашивав сорочку.

– Ну, це ти, братику, ловко придумав! – сказав він. – Спробуй-но забратися туди.

– А хіба туди важко забратися? – спитав Незнайко.

– Та поки що, видно, крім тебе, там ніхто ще не побував.

– То треба щось придумати, – сказав Незнайко.

– Ну, так ти думай, братику. Думати у нас тут нікому не забороняється.

– Чому ж ракета десь там, а ти тут? – спитав Незнайка коротулька з чорними очима, що неспокійно бігали на всі боки.

– Ну, ми примісячилися, тобто сіли на поверхню Місяця, а потім я пішов з Пончиком в печеру, провалився в дірку і опинився тут.

– Значить, ти й справді до нас з Місяця звалився?

– Справді, – підтвердив Незнайко.

– А може, тобі все це уві сні приснилося?

– Чесне, кажу, слово, що не уві сні.

– Ну, якщо не уві сні, то такий випадок треба відсвяткувати, – підхопив Стрига. – До речі, і картопля поспіла. Адже ти пригостиш своїх нових друзів картоплею, чи не так? Тебе як звати?

– Незнайко.

– Слухайте, братики! – урочисто промовив Стрига. – З нагоди свого прибуття на нашу планету Незнайко всіх пригощає картоплею!

Місячні коротульки схвально загуділи. З усіх боків потягнулися руки і стали вихвачувати з приску картоплю. Біля грубки вмить зав’язалась штовханина. Декілька місячників навіть побилися між собою. За хвилину вся картопля була розхапана, і коли Незнайко потягнувся до грубки, в ній вже нічого не було.

– Що ж це, невже тобі жодної картопельки не дісталося? – співчутливо запитав чубатий. – Ти пошукай, братику, трохи краще. Там повинно ще бути.

Проте скільки Незнайко не копався в грубці, він лише вимазався попелом.

– Ну, сам винен. Так тобі і треба! – сказав Стрига. – Іншим разом не ловитимеш гав. Тут знаєш який народ? На ходу підметки відріжуть. Ніс відірвуть, так що і не помітиш, дурнику ти, роззява!

– А ти мене дурником не обзивай! – образився Незнайко. – Віддавай капелюх назад! Я з тобою не воджуся більше!

– Це як – віддавай капелюх? Адже ти мені його продав. Повертай тоді гроші.

– Немає у мене ніяких грошей!

– Братики, дивіться на нього! – закричав Стрига. – Сам продав мені капелюх, а тепер відбирає назад!

– Ти кинь дурити, Стрига! Віддай йому капелюх. Це ви з Чубаром навмисне підстроїли, щоб обдурити його, – сказав худенький, гостроносенький коротулька, якого звали Козлик.

– Що? – закричав Стрига, наступаючи на Козлика. – Чуєш, Чубар, що він сказав? А ну дай йому перцю!

Чубар кинувся з кулаками на Козлика, але отримав від нього такий удар, що полетів убік. Стрига поспішив на допомогу своєму другу, і вони удвох почали дубасити супротивника. Декілька коротульок кинулися захищати Козлика, декілька інших кинулись допомагати Чубару і Стризі. Миттєво спалахнула загальна бійка. Через хвилину уся каталажка вила, вищала, стогнала і крякала від ударів. Багато хто бився, навіть не знаючи, через що усе почалося. Двоє коротульок забралися на верхню полицю. Один з них, звісившись вниз, бив палицею усіх, хто пробігав мимо, інший плював їм на голови. Якийсь товстенький коротулька набрав з грубки гарячого приску і намагався запорошити ним очі супротивникам. В повітрі у всіх напрямках літали різні важкі речі: кухлі, ложки, миски і навіть черевики. Чавунна грубка була перевернута, і дим з неї валив прямо в приміщення. В усьому цьому гармидері ніхто не почув, як загримів ключ в замку. Двері несподівано відчинилися, і в каталажку, як вихор, увірвалося четверо поліцейських: Дригль, Сигль, Жмигль і Пхигль. Усі четверо були одягнені в прогумовані електрозахисні плащі з капюшонами і озброєні надтовстими вдосконаленими високовольтними електричними кийками. Кинувшись в саму гущу бійки, вони почали тицяти електричними кийками тих, що билися – кого в лоб, кого в ніс, кого просто в шию або потилицю. Електричні іскри з тріском сипалися направо й наліво. Приголомшені електричними ударами, коротульки падали як підкошені. Незнайко теж полетів сторчака, зазнавши на собі сильний електричний удар в вухо. Чорноокий коротулька що впав поряд з ним штовхнув його рукою і прошептав:

– Повзи швидше вбік. Треба сховатися під полицею. Хутчіше!

Вони обоє по-пластунськи відповзли убік і сховалися під полицею – геть як два таргани в шпарці. Не пройшло й п'яти хвилин, як усі коротульки валялися на підлозі мов дровиняки. Як тільки хто-небудь з них робив спробу встати або хоча б починав ворушитись, усі четверо поліцейських підбігали до нього й починали жалити з усіх боків електричними кийками. Кінчилося тим, що ніхто вже не намагався стати на ноги й навіть не ворушився.

Окинувши поглядом переможця поле бою і впевнившись, що всі коротульки лежать нерухомо, поліцейський Дригль набрав з-під крана відро води й залив вогонь, який усе ще палав у перекинутій грубці. Вся каталажка вмить наповнилась густою парою.

– Ось вам! – пробурчав Дригль, кидаючи порожнє відро на підлогу. – Тепер і в лазню не треба буде йти!

Це зауваження Дригля викликало гучний регіт Сигля, Жмигля і Пхигля. Нареготавшись досхочу, поліцейські вишикувалися в одну шеренгу й відступили на вихідні позиції. Грюкнули двері. Забрязкотів ключ у замку. Стало тихо. Навкруги все ніби вимерло. Потім з-під полиць один за одним почали вилазити коротульки, що поховалися там на початку бою. Це були найрозсудливіші мешканці каталажки, котрі знали, що хоч з якої причини виникне бійка, вона неминуче закінчиться появою поліцейських, від яких перепаде всім без розбору: і правому й винуватому. Через деякий час приголомшені ударами електричних кийків теж почали приходити до тями і розповзатися на свої місця.

Відлежавшись на полицях і перепочивши після бійки, всі заходилися розшукувати свої речі і наводити лад у приміщенні. Кілька коротульок поставили на місце перекинуту грубку і знову затопили її. Поступово навели лад, познаходили всі речі. Тільки Стрига ніде не міг знайти Незнайків капелюх.

– От бачиш, що ти наробив! – кричав він на Незнайка. – Я тобі гроші віддав, а капелюх де? Тепер у мене ні грошей, ні капелюха.

– Ну нічого, – втішав його Чубар. – Ми йому цього не простимо. Він нам заплатить за капелюха. Завтра ми до нього візьмемося, а тепер пора спати.

Вони обоє полізли на свої полиці. До Незнайка підійшов Козлик:

– Ти, Незнайку, видно, і справді дурник. Навіщо свою капелюха віддав? Чи, може, тобі на острів Дурнів захотілося?

– А який це острів? – спитав Незнайко.

– Хіба ти нічого не чув про острів Дурнів? – здивувався Козлик.

– Нічого, – признався Незнайко.

– Ну то послухай. У нас тут все можна. Не можна тільки жити без даху над головою і ходити по вулиці без сорочки, без капелюха чи без черевиків. Кожного, хто порушить це правило, поліція ловить і відсилає на острів Дурнів. Вважають, що коли ти нездатний заробити собі на житло й на одяг, значить, ти безнадійний дурень і тобі місце саме на цьому острові. Деякий час тебе там і годуватимуть, і поїтимуть, і пригощатимуть чим захочеш, і нічого робити не треба буде. Знай собі їж та пий, веселися та спи, та гуляй скільки влізе. Від такого безглуздого проводження часу коротулька на острові поступово глупіє, дичавіє, потім починає обростати шерстю і зрештою перетворюється на барана чи на вівцю.

– Не може бути! – вигукнув Незнайко.

– Ну от! – усміхнувся Козлик. – Я тобі кажу правду.

– Чому ж коротульки перетворюються на овець?

– Там, розумієш, повітря якесь шкідливе. Все це від повітря. Кожен, хто не працює й живе без турбот, рано чи пізно стає там вівцею. Багатіям, що живуть на острові Дурнів, це вигідно. Спочатку вони витрачають гроші, щоб годувати коротульок, дають їм можливість байдикувати, а коли коротульки перетворяться на овець, їх можна годувати травою і ніяких грошей витрачати не треба.

– А які це – багатії? – спитав Незнайко. – У нас ніяких багатіїв нема.

– Багатії – це ті, у кого багато грошей.

– А для чого це багатіям, щоб коротульки перетворювались на овець?

– Наче ти не розумієш! Багатії примушують стригти цих овець, а вовну продають. Великі капітали наживають!

– А чому багатії самі не перетворюються там на овець? Хіба на них шкідливе повітря не впливає?

– Повітря, звичайно, впливає і на них, але в кого є гроші, той і на острові Дурнів непогано влаштується. За гроші багатій побудує собі будинок, у якому повітря добре очищається, заплатить лікареві, а лікар пропише йому пілюлі, від яких шерсть відростає не так швидко. Крім того, для багатіїв є так звані салони красоти. Коли якийсь багатій наковтається шкідливого повітря, то мерщій біжить у такий салон. Там за гроші йому робитимуть усілякі припарки і притирання, щоб бараняча морда була схожа на звичайне коротульчине обличчя. Правда, ці припарки не завжди добре помагають. Глянеш на такого багатія здалеку – наче нормальний коротулька, а придивишся зблизька – простісінький баран. Одне тільки, що гроші в нього є, а дурень дурнем, чесне слово! Проте нам пора спати. Ходімо пошукаємо тобі полицю, – закінчив Козлик.

Вони почали тинятися поміж полицями, шукаючи вільне місце. Зненацька хтось торкнув Незнайка за плече. Незнайко підвів голову і побачив на горішній полиці чорноокого коротульку, який поміг йому сховатися від поліцейських під лавкою.

– Залазь сюди, – зашепотів чорноокий. – Тут поряд полиця вільна.

Незнайко швиденько заліз на полицю.

– Ти, Незнайку, тримайся біля мене, – сказав чорноокий. – Я тебе не дам скривдити, а то ти, видно, і справді звідкілясь здалеку й зовсім не знаєш тутешніх правил.

– А як тебе звати? – спитав Незнайко.

– Моє ім'я Мигс, але ти можеш звати мене просто Мига.

Незнайко влігся на полиці і вже хотів заснути, аж раптом згадав про Пончика.

– Матінко! – скрикнув він. – А Пончик же там лишився!

– Який Пончик? – здивовано спитав Мига.

Незнайко почав розповідати Мизі, як вони летіли в ракеті з Пончиком. Мига сказав:

– Про це поки що не кажи нікому ні слова. Тобі все одно не повірять, і ти тільки зіпсуєш діло. До всього треба братися з розумом. По-моєму, тебе тут довго не триматимуть. А ми ось що зробимо. Я дам тобі листа до одного надійного коротульки. Як тільки звільнишся, підеш прямо до нього. Він тобі дасть притулок на перший час, а потім ми з тобою зустрінемось і влаштуємо це діло. Не турбуйся, все зробимо: і Пончика виручимо, й самі не будемо скривджені. У мене визрів уже в голові план…

Мига ще хотів щось сказати, але в цю мить очі у Незнайка заплющились, і він заснув так міцно, як уже давно не спав.

Це була його перша ніч на Місяці.