355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Николай Носов » Незнайко на Місяці » Текст книги (страница 24)
Незнайко на Місяці
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 04:09

Текст книги "Незнайко на Місяці"


Автор книги: Николай Носов


Жанр:

   

Сказки


сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Телеглядачі й справді бачили в цей час на своїх екранах якесь безладне миготіння. Перед їхніми очима то несподівано виникала земля разом з деревами та будинками, то мигтіло вкрите хмарами небо, іноді на якусь мить виникала розпластана в повітрі постать поліцейського із спотвореною жахом фізіономією.

– Панове телеглядачі! – казав тим часом репортер Бовкало. – Поки наш шановний телеоператор Очко налагоджує зоровий зв'язок, дозвольте мені змалювати словами все, що тут відбувається. Переді мною в повітрі ширяє дуже багато поліцейських. Одні з них перебувають у горизонтальному положенні, або нахилились, а інші повисли в повітрі вниз головою. У всіх вирячені очі від страху. Багато поліцейських роблять руками й ногами різкі рухи, сіпаються і звиваються всім тілом, – ну геть-чисто черв'яки, яких насаджують на риболовний гачок. Деякі, навпаки, нерухомо повисли, розчепіривши ноги й руки. В таких позах вони схожі на одягнених у поліцейську форму жаб. Частину поліцейських вітер одніс убік, але більшість перебуває над селом… Дивина! Я бачу, що невагомість не впливає на сільських жителів! Усі вони, як і доти, перебувають унизу, сміючись, дивляться на поліцейських, які копошаться в повітрі. Що б це могло означати? Це може означати лише одне, а саме, що прибулі космонавти не тільки поділилися з сільськими жителями космічним насінням, а й розкрили їм таємницю невагомості і способи керування нею. Для поліцейських цей факт може мати дуже небажані наслідки, бо тепер вони вже не зможуть нікому перешкодити вирощувати гігантські рослини.

Тут репортер Бовкало знову кашлянув, трошки помовчав і знову вів далі:

– Увага, панове телеглядачі! Ви чуєте чийсь крик. Це галасує поліцейський обер-отаман Мстигль. Він вимагає від поліцейських беззаперечної покори і обзиває їх недоумкуватими роззявами за те, що вони покидали свої гвинтівки, які тепер без усякої користі плавають у повітрі. Обер-отаман Мстигль наказує поліцейським ловити гвинтівки й стріляти в сільських жителів. Я бачу, як пан Мстигль намагається сам спіймати гвинтівку, що пропливає біля нього. Ось він уже схопив її і готується пальнути… Бабах! Ви чули постріл? Що сталося? Ви чули ніби шум пропелера. Щось з гучним дзижчанням шурхнуло повз мене. Це пролетів сам обер-отаман пан Мстигль, обертаючись у повітрі немов чотирилопатевий вентилятор. Швидкість польоту пана Мстигля була така велика, що за дві-три секунди він уже зник за горизонтом. Як видно, реактивна сила в умовах невагомості – це не жарти. Вогнепальну зброю справді застосовувати не можна! Увага, панове! Вітер жене поліцейський загін чимраз далі, ніби якусь чорну хмару… Оператор Очко, що мене супроводить, ніяк не може налагодити зоровий зв'язок. Автомобіль, на якому встановлено нашу пересувну телестанцію, теж підняло в повітря. На лихо, автомобіль зачепився за дерево, і ми не можемо летіти слідом за поліцейськими, бо мій мікрофон, так само, як і телекамера, зв'язані з телестанцією електропроводом. Якщо електропровід порветься, то наш телерепортаж одразу ж припиниться. Пориви вітру тим часом стають щораз дужчі. Я ледве втримую мікрофон у руках. Боюся, що провід не витримає…

Не встиг Бовкало сказати ці слова, як почувся тріск. Екрани телевізорів миттю погасли. За кілька секунд на них замерехтіли якісь смуги, і дикторка, що з'явилася перед телеглядачами, сказала з приємною усмішкою:

– А тепер, дорогі друзі, запрошуємо вас потанцювати… Приберіть меблі. Стільці поставте біля стін або зовсім винесіть з кімнати, стіл можна відсунути в куток…

Залунала музика. На екрані з'явилися пари танцюристів. Глядачів цього разу зовсім не цікавили танці. Але телевізор ніхто не вимикав. Кожен сподівався, що ось-ось почнеться передача про космонавтів.

І місячні коротульки, звісно, не обманулись у своїх сподіваннях. У ті дні й по радіо, й по телебаченню весь час передавали якісь новини про космонавтів, про гігантські рослини, про невагомість. Особливо приголомшила всіх розповідь про поліцейського Хнигля, який, опинившись у стані невагомості, вистрілив з далекобійної великокаліберної гвинтівки, внаслідок чого реактивна сила понесла його з такою швидкістю, що він за якихось півгодини здійснив кругосвітню подорож, тобто облетів навколо внутрішнього ядра Місяця і впав приблизно в тому ж місці, з якого вилетів.

Цей карколомний політ справив таке сильне враження на самого Хнигля, що бідолаха довго не міг отямитись, а коли його привезли в телестудію і попросили розповісти телеглядачам про кругосвітню мандрівку, він нічого не міг сказати до пуття, а тільки твердив:

– Я, той, як його… це саме: бах! А потім пши-и! Пши-и!

І махав поперед себе руками, причому з обличчя його не сходив ідіотський вираз.

Зрештою обличчя його набуло трохи осмисленішого виразу, коли диктор оголосив, що недалеко від міста знайдено далекобійну гвинтівку Хнигля. Телеглядачі легко розгледіли, що Хнигль, сидячи за столом, уважно прислухався до слів диктора, а коли в павільйон принесли зброю, він вискочив з-за стола, потягнувся всім тілом до своєї гвинтівки, очі його засвітилися радістю. Але тільки-но гвинтівка опинилась у нього в руках, сталася страшна переміна. Руки його задрижали, весь він затрясся так, неначе крізь нього пропускали електричний струм, обличчя спотворилося, ніби від болю, і побіліло. Губи його безгучно заворушились, гвинтівка випала з рук, і він, розмахуючи перед обличчям кулаками, ніби погрожуючи комусь, закричав страшним голосом:

– Ніколи! Чуєте? Ніколи!

Штурхнувши ногою гвинтівку так, що вона відлетіла в куток, і перекинувши кілька стільців, він вибіг з телевізійного павільйону. Більше його не бачили.

Ця сцена справила незабутнє враження на телеглядачів, особливо на поліцейських, які дивилися того дня передачу. Багатьом з них уперше стало ясно, що тепер нарешті настала пора, коли не можна вже безкарно хапатися за зброю і гатити з неї в кого попало. Всім стало зрозуміло, що так жити, як жили колись, скоро вже не можна буде.

Нічого й казати, що поліцейські боялися тепер навіть близько підходити до ракети, не те що стріляти біля неї. Сільські жителі могли без перешкод приходити до космонавтів і одержувати в них насіння гігантських рослин. Тепер гігантське насіння сіяли не тільки в селі Неїлівці, а й у селі Голоп'ятах, Безхлібівці, Голодаївці, Невилазному та багатьох інших. Знайко розпорядився, щоб місячним коротулькам не тільки давали потрібне їм насіння, але й прилади невагомості, а також антикамінь і пояснювали їм, як усім цим користуватися, щоб захиститись від поліцейських.

Невдовзі до космонавтів прибуло кілька робітників із скуперфільдівської макаронної фабрики. Вони сказали, що надумали прогнати з фабрики Скуперфільда, а макарони робитимуть самі, без якихось там хазяїв. Щоб здійснити цей план, їм треба влаштувати на фабриці невагомість, бо інакше поліцейські можуть перешкодити їм і навіть зовсім проженуть їх з фабрики.

Одержавши від космонавтів прилад невагомості й достатню кількість антикаменю, скуперфільдівські робітники укріпили на фабриці всі верстати для розкачування тіста, макаронні і вермішельні місилки, сушилки, парилки, преси й печі з таким розрахунком, щоб усі ці механізми могли працювати в умовах невагомості. Ефект від усіх цих заходів був величезний. Ні борошно, ні макаронне тісто тепер нічого не важили, а механізми в умовах невагомості працювали в багато разів швидше. Завдяки цьому випуск макаронних виробів на фабриці збільшився в кілька разів, і тепер макарони можна було продавати значно дешевше.

Бідняки, яким завжди бракувало грошей, щоб купити харчі, дуже раділи. Вони казали, що скуперфільдівські макарони (всі чомусь, як і колись, називали макарони цієї фабрики скуперфільдівськими, хоч тепер їх виробляли без будь-якої участі Скуперфільда)… Так-от, усі казали, що скуперфільдівські макарони, а також вермішель і лапша стали не тільки набагато дешевші, але й смачніші. І це, як потім з'ясувалося, була чистісінька правда, бо макаронне тісто, яке готували в умовах невагомості, краще сходило, було пишнішим, а це позначалося на смакових властивостях готової продукції.


Розділ тридцять третій
ПОНЧИК ПЕРЕВИХОВУЄТЬСЯ

Відтоді як Пончик став крутильником на чортовому колесі, його характер дуже змінився. Колись він жив без ніякого клопоту: їв та пив, а у вільний від їди час тинявся по набережній і катався на чортовому колесі або морському параболоїді, не думаючи про те, яка сила рухає всі ці механізми. Але тепер він на власному досвіді переконався, що ніяке чортове колесо само по собі обертатися не буде, якщо його не обертатимуть коротульки.

Як уже було сказано, кожне чортове колесо – це круг або диск, насаджений на вертикальну вісь. Цей диск встановлювали на величезній круглій балії, що плавала недалеко від берега, закріплена на якорях. Балія, прикрита зверху диском, занурювалась більш ніж наполовину у воду, так що її майже й не видно було. Збоку здавалося, що велетенський дерев'яний диск ніби сам обертається над водою.

Звичайно всередині балії було двоє крутильників. Цілими днями вони ходили по дну цієї круглої посудини, щосили натискуючи руками на важелі, з'єднані з віссю, і таким чином обертали вісь разом з прикріпленим до неї диском. Неважко собі уявити, яка тяжка й виснажлива була ця робота.

Всередині балії було і темно, й тісно, й вогко, і так душно, що піт з бідолашних крутильників лився струмками. Вони скидали з себе всю одежу й працювали в самих трусиках, але й це не давало їм полегкості. Вода проникала крізь щілини в дошках і заливала балію. Крутильникам раз у раз доводилось відкачувати воду насосом, якщо ж вони не встигали це зробити, то працювали по коліна в холодній воді, що дуже шкідливо відбивалось на їхньому здоров'ї. Вони весь час кашляли й чхали, хворіли на суглобний ревматизм, катар верхніх дихальних шляхів, грип і навіть запалення легенів.

Пончик так стомлювався на роботі, що, прийшовши додому, падав на койку і вставав тільки щось поїсти. Навіть їжа йому не смакувала, як колись. Тепер єдиною насолодою для нього було піти у вихідний день на берег і самому покрутитися на якомусь там чортовому колесі, параболоїді чи хоча б на водяній ковбасі.

– От і чудово! – злостиво посміхаючись, бурчав він. – Цілий тиждень я крутив усяких нероб, а тепер хай інші нероби покрутять мене!

Через якийсь час він, одначе, помітив, що відчуває все менше радості від катання на колесі. Всяке задоволення затьмарювала думка про те, що, поки він катається, хтось інший змушений обертати колесо, вибиваючись з останніх сил і задихаючись від нестачі повітря у похмурій, вогкій балії. Зрештою ця думка стала до того осоружною йому, що він зовсім перестав кататись на чортовому колесі.

Тепер у Пончика лишилася єдина втіха: потеревенити про те про се з крутильником Піскариком, з яким він працював в одній балії. Цей Піскарик спочатку зневажав Пончика за його звичку крутитися на колесі. Він казав, що це заняття годиться лише для багатих нероб, які не знають, куди їм дівати час і гроші, простому ж, нормальному коротульці соромно витрачати з таким трудом зароблені гроші на пусту втіху. Побачивши, що Пончик не захоплюється більше цим пустим ділом, Піскарик перестав посміюватись над ним. Тепер він розмовляв з Пончиком на серйозні теми, не відбуваючись самими жартами, й давав йому іноді почитати цікаву книжку або газету.

Одного разу, коли вони поверталися разом з роботи, Піскарик сказав:

– Ти, я бачу, коротулька добрий, і тобі можна довірити таємнищо. У нас тут є таємне товариство. Зветься воно Товариством вільних крутильників. Якщо хочеш, я можу записати й тебе. Ми час від часу збираємось, розмовляємо про життя, купуємо в складчину гарні книжки, гуртом передплачуємо газету. Одному, знаєш, важко потратитись на газету, а гуртом куди легше. Ми хочемо, щоб усі крутильники стали освіченіші й розумніші.

– А що ви будете робити, коли станете розумніші? – спитав Пончик.

Почнемо боротися з хазяями всіх цих чортових коліс, ковбас і параболоїдів. Найперше будемо добиватися, щоб хазяї скоротили робочий день. Адже всі ми дуже стомлюємось і весь час хворіємо тому, що нам з ранку до вечора доводиться крутитись у вогких баліях і дихати затхлим повітрям.

– Як же примусити хазяїв скоротити день?

– Тепер зробити це, звісно, важко, бо нас іще дуже мало. Але зажди, згодом нас стане більше, тоді ми прийдемо до хазяїв і скажемо, що не будемо працювати на них, поки робочий день не стане коротшим. Оголосимо страйк. А потім і зовсім проженемо хазяїв і станемо по-справжньому вільними.

– Що ж, це мені подобається, – відповів Пончик.

І він вирішив стати членом Товариства вільних крутильників. Піскарик познайомив його з крутильниками Лящиком, Сомиком і Судачком, які теж були членами цього товариства. У вільний від роботи час вони збиралися разом, розмовляли про різні речі, читали цікаві книжки, газети і навіть мріяли назбирати грошей і купити гуртом телевізор.

В той час газети часто друкували повідомлення про страйк на скуперфільдівській макаронній фабриці. Вільних крутильників дуже цікавило, чим закінчиться боротьба робітників з багачем Скуперфільдом. Але незабаром газети почали друкувати повідомлення про те, що на Місяць прилетів космічний корабель і космонавти, які прибули з далекої Землі; вони роздають місячним коротулькам насіння гігантських рослин.

Дізнавшись про приліт космонавтів, Пончик одразу догадався, що це прилетів Знайко із своїми друзями. Він хотів негайно поїхати у Фантомас і вирушити на розшуки космічного корабля, що сів, як стало відомо, на околиці цього міста. Але потім Пончик подумав, що йому, мабуть, перепаде від Знайка за те, що він полетів з Незнайком на ракеті без дозволу й підвів усіх інших коротульок, які теж збиралися в політ. Поміркувавши як слід, Пончик вирішив нікуди не їздити, а лишитись у Лос-Поганосі й далі працювати на чортовому колесі.

Тим часом у газетах з'являлися нові й нові повідомлення про космонавтів, про гігантське насіння, про невагомість, з якою поліцейські ніяк не могли дати собі ради. Великого розголосу набуло повідомлення про те, що скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю й прогнали із своєї фабрики Скуперфільда. Як тільки Піскарик узнав про це, він одразу сказав:

– От якби й нам улаштувати тут невагомість. Ми теж прогнали б хазяїв, та й колеса крутити в стані невагомості було б легше.

– Правда! – підхопив Судачок. – А що, якби комусь із нас з'їздити у Фантомас і зустрітися з космонавтами? Може, й нам пощастить роздобути невагомість.

Тоді Пончик сказав:

– Братики, я довго мовчав, але тепер більше не можу мовчати і признаюсь вам. Я думаю, що на космічному кораблі прилетіли мої приятелі. Я ж теж колись жив на планеті, яка зветься Великою Землею, а потім прилетів сюди до вас із Незнайком.

І Пончик розповів про все, що з ним сталося. Зрозумівши, що все це правда, Піскарик сказав:

– У такому разі тобі треба негайно їхати й поговорити із своїми друзями. Думаю, вони не відмовлять нам у допомозі, коли дізнаються про нашу тяжку долю. Тільки треба тримати все це в таємниці, а то, боюся, щоб багачі не перешкодили нам.

Нікому не сказавши ні слова, Піскарик, Лящик, Сомик і Судачок зібрали всі гроші, які в них були, накупили різних продуктів і склали їх у торбу, щоб Пончикові було що їсти в дорозі. Потім купили йому квиток на поїзд до міста Фантомаса, і всі п'ятеро вирушили на вокзал.

– Головне, в дорозі ні з ким не базікай, – напучував Пончика Піскарик. – Розкривай, так би мовити, вуха якнайширше, а рот якнайвужче. Якщо поліцейські пронюхають, що ти їдеш до космонавтів, то попадеш ти не до космонавтів, а простісінько в каталажку.

Невдовзі підійшов поїзд. Попрощавшись з друзями, Пончик заліз у вагон. Там уже було повно коротульок, але Пончикові все ж пощастило знайти для себе місцинку на лавці. Вмостившись якнайзручніше, він почав розглядати пасажирів і прислухатися до розмов.

Дуже скоро йому стало ясно, що всі розмови точилися навколо космонавтів, гігантських рослин і невагомості. Якийсь пасажир розповідав, що космонавти – це якісь особливі безволосі коротульки, у яких чотири вуха, два носи, але тільки одне око в лобі, причому дихають вони не легенями, а зябрами, бо постійно живуть у воді, і коли вилазять на суходіл, то ходять у водолазних костюмах, а замість рук у них плавці. Пончикові кортіло сказати, що все це неправда, що космонавти такі ж коротульки, як і всі інші, але, згадавши, що Піскарик радив йому тримати язик за зубами, вирішив не встрявати в розмову.

Другий пасажир, котрий сидів недалечко від Пончика, розповідав, що невагомість – це така сила, яка ламає коротулькам руки й ноги і перемелює всередині всі кістки на порошок, від чого кожен, хто побуває в стані невагомості, вже ні ходити, ні стояти, ні сидіти більше не може, бо всередині його організму не лишається жодної ціленької кісточки: єдине, що він може робити, – це повзати по землі, як повзає гусінь або черв'як.

Пончик знову хотів сказати, що це брехня, бо й сам не раз бував у стані невагомості, а всі кістки у нього цілісінькі, і він зовсім не повзає як черв'як.

Проте й цього разу він згадав, що йому не слід розпускати язика.

Третій коротулька розказував, ніби читав у газеті, що гігантські рослини, які ростуть на Великій Землі, справді дають величезні плоди, що кавуни там, наприклад, виростають завбільшки з гору, але всі ці кавуни та й інші плоди гіркі, навіть отруйні, їх зовсім не можна їсти.

Почувши такі речі, Пончик, який брав особливо близько до серця все, що стосувалося їжі, не стерпів і вже хотів був сказати, що кавуни на Землі дуже солодкі, але в цю мить у розмову втрутився коротулька в жовтій куртці, який сидів поруч з Пончиком.

– А може, все це брехня, братики? – сказав він. – Мало що пишуть у газетах. Багачам же невигідно, щоб у нас були гігантські рослини, от вони й друкують різну нісенітницю.

– А ти краще мовчав би, – сказав йому інший коротулька. – Звідкіля ти знаєш, хто тут їде з нами у вагоні? Може, біля тебе сидить переодягнений поліцейський і все чує, що ти кажеш.

Коротулька в жовтій куртці з острахом зиркнув на Пончика, який сидів поруч. Упіймавши цей погляд, Пончик спалахнув:

– Це хто ж, по-твоєму, переодягнений поліцейський? Я – переодягнений поліцейський? Ось як дам тобі поліцейського!

– Та ти що? Хіба я про тебе кажу? – почав виправдовуватись коротулька.

– А про кого? Я ж чую, що ти казав: «Переодягнений поліцейський поруч сидить». А хто поруч сидить? Я поруч сиджу! Отже, я і є переодягнений поліцейський.

– Братики, хи-хи! – закричав хтось позаду. – Тут у нас переодягнений поліцейський сидить! Сам сказав! Я, каже, і є переодягнений поліцейський! Ось цей товстенький. То ж бо я дивлюся, що він сидить і все мовчить, тільки прислухається до чужих розмов.

– Прикусіть язики, братики! – почувся крик. – Тут поліцейський!

Запала тиша. Всі одразу втратили охоту до розмов. Мовчки сиділи й скоса поглядали на Пончика. Тільки чути було, як стукають колеса по рейках. Нарешті хтось сказав:

– Недавно, братики, я бачив по телевізору обгорілого поліцейського. На нього було страшно дивитися, так він обгорів. Просто жах якийсь!

Другий коротулька спідлоба зиркнув на Пончика й спитав:

– А той поліцейський теж був переодягнений?

– Ні, – відповів оповідач. – Той не був переодягнений, а в справжній поліцейській формі, тільки дуже подертій, бо, поки летів, він чіплявся за дерева й телефонні проводи. Казали, що він вистрілив у стані невагомості. А в стані невагомості стріляти не можна.

– А в нас одного поліцейського виштовхнули з вагона на повному ходу поїзда, – сказав коротулька, який сидів навпроти Пончика.

– А він теж був переодягнений? – спитав перший коротулька.

Так, він теж був переодягнений, і притому товстенький.

Усі засміялись і почали навперебій розповідати всякі смішні історії про поліцейських. Пончик не знав, сміятися йому разом з усіма чи краще мовчати, тому спочатку сидів мовчки й тільки кисло посміхався, а потім устав з лавки й заліз на горішню полицю, де його нікому не було видно. Тим часом настав вечір. Пасажири почали вкладатися спати. Одні позалазили на горішні полиці, інші полягали на нижніх. Пончик уже був заснув, але серед ночі чомусь прокинувся. Згадавши, що забув повечеряти, він почав витягати з торби бутерброди з сиром та ковбасою і вминати їх. У цей час він почув розмову двох коротульок, які лежали внизу.

– Ти куди їдеш? – питав один.

– У Фантомас, – відповідав другий. – А ти?

– Я теж у Фантомас. Тільки мені треба не в самий Фантомас. Я хочу до космонавтів пробратися.

– А нащо тобі космонавти?

– Розумієш, ми всім селом вирішили дістати гігантського насіння і посіяти його. От мене й послали до космонавтів по насіння.

– А ти знаєш, де шукати космонавтів?

– Знаю. Треба дістатися до села Неїлівки, а там мені скажуть. У газеті писали, що неїлівці вже побували у космонавтів і мають насіння.

Пончикові захотілось узнати, що за коротулька пробирається до космонавтів. Він крадькома зазирнув униз і побачив, що то був уже знайомий йому місячний коротулька в жовтій куртці.

«От і добре! – сказав сам собі Пончик. – Слідкуватиму за цією жовтою курткою і теж потраплю, куди мені треба. Все дуже просто вийшло».

Насправді все було зовсім не так просто. Вранці, тільки-но поїзд прибув у Фантомас, Пончик виліз із вагона й пішов слідом за коротулькою в жовтій куртці, якого, до речі, звали М'якуш. Спочатку все неначе було гаразд. Жовту куртку було добре видно, й Пончик не випускав її з ока в натовпі міських пішоходів. Скоро він звернув увагу, що М'якуш чомусь кружляє по місту, проходячи по тих самих вулицях, де вже був. Іноді він мовби навмисне ховався за ріг будинку і, пропустивши Пончика вперед, кидався в інший бік.

«Якийсь пришелепкуватий коротулька трапився! – бурчав про себе Пончик. – Не знає дороги – то спитав би кого-небудь!»

Нарешті, коли Пончик геть вибився з сил, вони вийшли з міста й попростували шосейною дорогою. М'якуш, мов навмисне, йшов дуже швидко. Пончик більше й більше відставав од нього. Скоро наших супутників догнала вантажна автомашина. Побачивши її ще здалеку, М'якуш підняв руку. Машина, лишивши далеко позаду Пончика, загальмувала. М'якуш попросив шофера підвезти його до села Неїлівки.

– Гаразд, залазь у кузов, – погодився шофер.

Побачивши, що М'якуш сідає в машину, Пончик зібрав рештки сил і побіг. Машина рушила, але Пончик все-таки встиг догнати її і вчепився ззаду за борт кузова. Побачивши це, М'якуш схопив гайковий ключ, що лежав на дні кузова, і почав лупцювати ним Пончика по пальцях.

– А-а-а! – заверещав бідолашний Пончик.

Не стерпівши болю, він розтулив пальці і гепнув на бруківку, наче лантух з піском.

– Так тобі й треба, проклятий поліцейський! – пробурмотів М'якуш. – Може, хоч тепер одчепишся від мене!

Нічого, звісно, й казати, що М'якуш вважав Пончика за переодягненого поліцейського й тому з усіх сил намагався позбутися його.

Шофер тим часом додав швидкості, й машина за мить зникла з очей. Невдовзі М'якуш уже був у селі Неїлівці і розмовляв з неїлівцями, які зустріли його дуже привітно. Вони розповіли, що вже посадили одержане від космонавтів насіння гігантських рослин, і повели М'якуша в поле показати перші сходи. Бідолаха М'якуш навіть заплакав від радості, побачивши маленькі зелені паростки, що подекуди проклюнулися з грунту.

– Це нічого, братики, що вони маленькі, – казав він. – Так уже на світі влаштовано, що все велике росте з маленького.

Узнавши, що М'якуш приїхав по насіння гігантських рослин, Колосок узявся провести його до космонавтів. Вони вже хотіли вирушити в путь, коли М'якуш побачив Пончика, який шкутильгав по доріжці, що вела в село.

– Дивіться, братики! – злякався М'якуш. – Знову цей проклятий переодягнений поліцейський! Він ще в поїзді причепився до мене. Мабуть, підслухав, як я казав, що до космонавтів їду.

– Зараз ми його спіймаємо і провчимо як слід! – мовив Колосок.

Коротульки сховалися за парканом, і, тільки-но Пончик підійшов ближче, всі одразу напали на нього. Хтось накинув йому на голову порожній мішок, хтось інший одразу потягнув його вгору за ноги.

– Що ви, братики? За що? – закричав Пончик, відчуваючи, що летить у мішок. – Пустіть мене!

– Попався, поліцейський, то вже краще мовчи! – сказав Колосок.

– Я не поліцейський, братики! Я Пончик! Я космонавт! Мені треба до ракети пробратися.

– Бач, чого захотів! – відповів М'якуш. – Не відпускайте його, братики! Потримайте поки що в мішку, а то він знову причепиться до мене.

Гаразд, ви з Колоском ідіть, а ми замкнемо його в льох, – сказав коротулька, якого звали Штифтиком,

Він швидко зав'язав мішок, щоб Пончик не зміг утекти, і коротульки потягли бранця до льоху, який був поблизу. Колосок з М'якушем пішли й ще довго чули, як Пончик кричав, марно намагаючись вирватися з мішка:

– Я не поліцейський! Я Пончик! Я космонавт! Пустіть мене!

Колосок і М'якуш тільки посміхалися, чуючи ці зойки.

Коли вони прийшли до космонавтів, Знайко велів, щоб М'якушеві дали насіння гігантських рослин, а також прилад невагомості й запас антикаменю для захисту від поліцейських, а потім став розпитувати його, чи не чув він чого про Незнайка та Пончика.

– Про Незнайка я вже багато чув, – відповів М'якуш. – Про нього навіть у газетах писали. А от про Пончика нічого не чув, крім того хіба, що цей проклятий переодягне ний поліцейський теж називав себе Пончиком.

Який переодягнений поліцейський? – зацікавився Знайко.

– Та тут прив'язався до мене якийсь тип у поїзді, – відповів М'якуш. – Весь час підслуховував та підглядав, а у Фантомасі вийшов з поїзда й почав стежити за мною, так що добрався до самої Неїлівки.

– А де він тепер? – питали космонавти.

– Та ви, братики, не турбуйтеся, – сказав Колосок. – Ми його посадили в мішок і замкнули в льох.

– А який він зовні? – спитав Знайко.

– Як вам сказати… – відповів М'якуш. – Такий товстенький. Обличчя наче млинець…

– Товстенький? – закричав Знайко. – То, може це і є наш Пончик?

Почувши ці слова, Гвинтик і Шпунтик кинулися до свого всюдихода й за хвилину вже мчали в Неїлівку. Не минуло й години, як вони повернулися з Пончиком. Космонавти оточили всюдихід. Пончик, який ще не отямився від зустрічі з Гвинтиком та Шпунтиком, сидів на всюдиході і, роззявивши рота, дивився на Знайка, на Фуксію і Рибку, на Тюбика, на лікаря Пілюльку й на всіх інших космонавтів. Від хвилювання він не міг вимовити ні слова. Нарешті сказав:

– Братики! – І залився сльозами.

Коротульки помогли йому злізти із всюдихода й почали його втішати, а він підходив до кожного, кожного притискав до грудей, і казав, витираючи кулаком сльози:

– Братики! Братики!

Більше нічого від нього не могли добитися.

Гвинтик і Шпунтик розповіли, що коли вони витрясли Пончика з мішка, він теж спочатку голосно заплакав, а потім цілу дорогу тільки те й робив, шо повторював: «Братики, братики», ніби забув, які ще на світі є слова.

Лікар Пілюлька сказав, що це нічого, що Пончик скоро оговтається від потрясіння і заговорить нормально, як і колись. Треба тільки дати йому трохи поїсти, тоді він увійде у свою звичайну колію.

Так і насправді сталося. Пончика посадили за стіл, поставили перед ним тарілку борщу й тарілку каші. Пончик швидко ум'яв усе це й почав розповідати про те, що з ним сталося: і про те, як вони разом з Незнайком залізли потайки в ракету й вирушили на Місяць; як подорожували по Місяцю і попали в печеру; як Незнайко провалився в підмісячний світ, після чого Пончик лишився зовсім сам; як він сидів у ракеті, поки поїв усі харчі, а потім теж провалився в підмісячний світ і попав у місто Лос-Поганос, де почав торгувати сіллю; як спочатку розбагатів, потім збанкрутував, потім почав працювати на чортовому колесі і вступив у члени Товариства вільних крутильників.

– От і все, братики! А тепер я приїхав до вас, щоб ви дали нам трошечки невагомості. Це полегшило б тяжку працю крутильників і помогло б нам позбутися зажерливих хазяїв, – закінчив свою розповідь Пончик.

– А як же Незнайко? Ти відтоді не бачив його? – спитав Знайко.

– Е, Незнайко! – зневажливо махнув рукою Пончик. – Я навіть згадувати про нього не хочу. Та, по-моєму, й нема тепер уже ніякого Незнайка.

– Невже загинув? – зажурились коротульки.

– Якби загинув, то ще не так страшно, а то ж перевернувся на барана! – вигукнув Пончик. – Його схопили поліцейські й заслали на острів Дурнів, а всі, хто попадає на той острів, рано чи пізно перетворюються на баранів або овець.

– За що ж його відіслали на острів Дурнів?

– За те, що торгував повітрям.

– Як це – торгував повітрям? – здивувалися всі.

– Ну, це так тільки мовиться. Коли хтось продає те, чого в нього нема, то кажуть, що він продає повітря. А Незнайко затіяв продавати насіння гігантських рослин, якого він не мав, от його й покарали за це. Так і в газеті писали.

– Слухай, Пончику, а чи не можна якось урятувати Незнайка? – спитала Рибка. – Може, він не встиг ще перевернутися на баранчика або на овечку. Не можемо ж ми лишити його в біді!

Пончик глибоко замислився. Потім сказав:

– А чи не можна мені ще тарілочку кашки? Може, у мене визріє якийсь план.

Йому швиденько принесли тарілку каші. Він з'їв її і сказав:

– План у мене визрів: ми захопимо один з кораблів, на яких відвозять місячних коротульок на острів Дурнів. Ці кораблі звичайно заходять до нас у Лос-Поганос. Місячних коротульок ми визволимо, за що вони нам тільки спасибі скажуть, а самі попливемо виручати Незнайка.

– А де шукати цей острів Дурнів, ти знаєш? – спитав Пончика Знайко.

– Про це не турбуйся, – відповів Пончик. – Ми візьмемо з собою когось із старих моряків, а їх у нас у Лос-Поганосі багато. У мене навіть є один знайомий безробітний капітан Румбик. Словом, це дрібниці. Був би корабель, а капітани знайдуться!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю