Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

Розділ сьомий
ЯК НЕЗНАЙКО Й ПОНЧИК ПРИБУЛИ НА МІСЯЦЬ

Тепер, коли Пончик остаточно впевнився, що про повернення на Землю не може бути й мови, він поволі заспокоївся і сказав:

– Ну що ж, оскільки ми летимо на Місяць і назад всі дороги відрізані, то тепер у нас тільки одне завдання: пробратися знов у харчовий відсік і як слід поснідати.

– Ми ж щойно снідали, – сказав Незнайко.

– Так хіба це був справжній сніданок? – заперечив Пончик. – Цей сніданок був пробний, так би мовити, чорновий, тренувальний.

– Як це – тренувальний? – не зрозумів Незнайко.

Ну, ми ж снідали в космосі перший раз. Виходить, наче й не снідали, а тільки мовби освоювали процес харчування в космосі, тобто тренувалися. Аж тепер, коли тренування закінчилося, ми можемо поснідати по-справжньому.

– Що ж, це, мабуть, можна, – погодився Незнайко.

Друзі спустились у харчовий відсік. Незнайкові зовсім ще не хотілося їсти, й він тільки заради компанії з'їв одну космічну котлетку. Зате Пончик не розгубився й поставився до діла з усією серйозністю. Він заявив, що має провести в харчовому відсіку ревізію й перевірити якість усіх космічних страв, а для цього йому треба з'їсти хоча б по одній порції кожної страви.

Це завдання виявилось, одначе, йому не під силу, бо вже на десятій чи на одинадцятій порції його зморив сон, і Пончик заснув з недоїденою космічною сосискою в роті. В цьому нічого дивного не було, адже вночі Пончик спав мало, до того ж кожен, хто перебуває в стані невагомості, може заснути в будь-якій позі, не лягаючи для цього спеціально в постіль.

Знаючи, що Пончик цілу ніч борсався, шукаючи виходу з ракети, Незнайко вирішив дати йому перепочити, а сам пішов в астрономічну кабіну, щоб глянути, наскільки наблизився космічний корабель до Місяця. В ілюмінаторах, як і перше, чорніло небо з зірками, з сліпучо-яскравим диском сонця і сріблястим, сяючим Місяцем вгорі. Сонце було таке завбільшки, яким його звичайно видно з Землі, але Місяць став удвічі більшим. Незнайкові здавалося, що він бачить на поверхні Місяця такі деталі, яких не помічав раніше, але раніше він ніколи не дивився на Місяць уважно, отож не міг сказати певно, чи то він бачить ці деталі тому, що підлетів до Місяця ближче, а чи він бачить їх тому, що тепер став дивитися на Місяць уважніше.

Хоча ракета мчала з страшенною швидкістю, пролітаючи дванадцять кілометрів за одну секунду, Незнайкові здавалося, що вона завмерла на місці й ні на півпальця не наближається до Місяця. Це пояснюється тим, що відстань од Землі до Місяця дуже велика – майже чотириста тисяч кілометрів. При такій величезній відстані швидкість дванадцять кілометрів на секунду не така вже й велика, щоб її можна було помітити оком, та ще перебуваючи в ракеті.

Минуло дві чи три години, а Незнайко все дивився на Місяць і ніяк не міг від нього одірвати погляду. Місяць наче притягав до себе його очі. Нарешті він відчув якесь болісне посмоктування в животі й лише тоді зміркував, що настала пора обідати. Він швиденько спустився в харчовий відсік і побачив, що Пончик прокинувся й уже щось апетитно жує.

– Е, та ти, я бачу, вже взявся до обіду! – закричав Незнайко. – Чому ж мене не почекав?

– Так це в мене ще не обід, а те саме… тренування, – відповів Пончик.

– Ну, тоді кінчай тренування, і будемо обідати, – сказав Незнайко. – Що там у нас є смачненького?

– На перше можу порекомендувати дуже добрий космічний суп-розсольник, на друге – космічні голубці, на третє – космічний кисіль з яблук.

З цими словами Пончик дістав із термостата кілька трубочок з супом, голубцями та киселем, і друзі заходилися обідати. Покінчивши з цим заняттям, Пончик сказав, що для правильного травлення після обіду треба трохи поспати. Він одразу ж заснув, повиснувши серед харчового відсіку і розкинувши в сторони руки й ноги. Незнайко вирішив зробити так само, але йому не подобалося, що під час сну в стані невагомості руки й ноги роз'їжджаються в сторони, тому він заклав ногу за ногу, неначе сидів на стільці, а руки склав на грудях кренделем.

Прибравши таку позу, Незнайко всіляко намагався заснути. Якийсь час він прислухався до плавного шуму реактивного двигуна. Йому здавалося, що двигун потихеньку шепче йому на вухо: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» Ці звуки поступово заколисали Незнайка, й він заснув.

Минуло кілька годин, і Незнайко відчув, що його хтось торсає за плече. Розплющивши очі, він побачив Пончика.

– Прокинься скоріше, Незнайку! Біда! – бурмотів Пончик злякано.

– Яка біда? – спитав, уже зовсім прокинувшись, Незнайко.

– Біда, братику, ми, здається, проспали вечерю!

– Тьху на тебе з твоєю вечерею! – розсердився Незнайко. – Я думав, хтозна-що трапилось!

– Дивуюся твоїй безтурботності! – сказав Пончик. – Режим харчування порушувати не можна. Все треба робити вчасно: і обідати, і снідати, і вечеряти. Все це не жарти!

– Ну, гаразд, гаразд, – нетерпляче мовив Незнайко. – Ходімо спочатку на Місяць подивимось, а потім можеш хоч обідати, хоч вечеряти й навіть снідати заодно.

Друзі піднялися в астрономічну кабіну й зазирнули у верхній ілюмінатор. Те, що вони побачили, приголомшило їх. Величезна світна куля висіла над ракетою, затуляючи небо з зірками. Пончик так злякався, що у нього затряслись і губи, й щоки, і навіть вуха, а з очей потекли сльози.

– Це що?.. Це куди?.. Зараз об це вдаримося, га? – забелькотів він, чіпляючись за рукав Незнайка.

– Тихше ти! – прикрикнув на нього Незнайко. – По-моєму, це просто Місяць.

– Як, просто Місяць? – здивувався Пончик. – Місяць же маленький!

– Авжеж, Місяць. Просто ми підлетіли до нього близько.

Незнайко піднявся під стелю кабіни і, припавши до верхнього ілюмінатора, розглядав поверхню Місяця. Тепер Місяць було видно так, як буває видно в телескоп з Землі, і навіть краще. На його поверхні досить добре можна було розгледіти й пасма гір, і місячні цирки, й глибокі тріщини або розломи.

– Піднімайся, Пончику, сюди, – сказав Незнайко. – Подивишся, як добре видно Місяць.

Пончик знехотя піднявся вгору й почав спідлоба позирати в ілюмінатор. Те, що він побачив, не принесло йому полегкості. Він помітив, що Місяць тепер не стояв на місці, а наближався з помітною швидкістю. Спочатку його було видно як величезний, зазбільшки з півнеба, сяючий круг… Цей круг поволі розростався і зрештою заповнив собою все небо. Тепер, хоч куди глянь, на всі боки простяглася поверхня Місяця з перекинутими догори дном гірськими пасмами, місячними кратерами й долинами. Все це погрозливо висіло над головою й було вже так близько, що, здавалося, досить тільки простягти руку – і можна помацати верхівку якоїсь місячної гори.

Пончик боязко зіщулився і, відштовхнувшись рукою від ілюмінатора, спустився на дно кабіни.

– Ну його! – пробурчав він. – Не хочу я дивитися на цей Місяць!

– Чому? – спитав Незнайко.

– А чого він висить прямо над головою? Ще впаде на нас!

– Чудило! Це не Місяць на нас упаде, а ми на нього.

– Як же ми можемо на нього впасти, якщо ми внизу, а Місяць угорі?

– Ну, розумієш, – пояснив Незнайко, – Місяць просто притягне нас.

– Виходить, ми ніби як причепимося до Місяця знизу? – збагнув Пончик.

Незнайко й сам не знав, як вони сядуть на Місяць, але йому хотілося показати Пончикові, ніби він добре все знає. Тому він сказав:

– Так, так. Ніби як причепимося.

– Нічого собі справа! – вигукнув Пончик. – Отже, коли ми виліземо з ракети, то будемо ходити по Місяцю догори ногами?

– А навіщо це? – здивувався Незнайко.

– А як ще інакше? – відповів Пончик. – Якщо ми знизу, а Місяць зверху, то хоч-не-хоч, доведеться перевертатися догори ногами.

– Гм! – відповів у роздумі Незнайко. – Здається, й справді виходить щось не зовсім те, що треба!

Він на хвилину замислився і саме в цю мить помітив, що не чує звичного шуму двигуна.

– Стривай-но, – сказав він Пончикові. – Ти що-небудь чуєш?

– А що, по-твоєму, я маю чути? – злякано насторожився Пончик.

– Шум реактивного двигуна.

Пончик прислухався.

– По-моєму, нема ніякого шуму, – відповів він.

– От тобі й маєш! – розгубився Незнайко. – Невже двигун зіпсувався? Долетіли майже до самого Місяця, і раптом така досада!

Пончик було зрадів, подумавши, що з зіпсованим двигуном ракета не зможе летіти далі і змушена буде повернутися на Землю. А проте радість його була марна. Реактивний двигун зовсім не зіпсувався, а лише вимкнувся тимчасово. Як тільки ракета досягла максимальної швидкості, електронна керуюча машина автоматично припинила роботу двигуна, і далі ракета летіла за інерцією. Це трапилося якраз у ту мить, коли Незнайко й Пончик заснули. Саме тому вони не помітили, що двигун припинив роботу.

Пончик знову піднявся вгору, й вони разом з Незнайком почали дивитися в ілюмінатор, намагаючись встановити, зупинилася ракета чи летить далі. Проте визначити це їм не вдалося. Несподівано знову почулося: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» – це вже працював двигун повороту. Незнайко й Пончик побачили в ілюмінаторі, як поверхня Місяця, що нависла над ними, наче безмежне море, похитнулася, ніби її штовхнув хтось, похилилася кудись назад і всім своїм громаддям почала перевертатись у просторі.

Подумавши, що ракета зіткнулася з Місяцем, Незнайко й Пончик скрикнули. Їм і на думку не спадало, що насправді не Місяць перевертався, а ракета. В ту ж мить відцентрова сила, що виникла від обертання ракети, відкинула мандрівників убік. Притискаючись до стіни кабіни, Незнайко й Пончик побачили, як у бічних ілюмінаторах промайнула світна поверхня Місяця і, похитнувшись ще раз ніби на хвилях, шурхнула кудись униз разом з усіма гірськими пасмами, місячними морями, кратерами й ущелинами.

Видовисько цього космічного катаклізму так приголомшило Пончика, що він затряс головою і мимоволі затулив руками очі, а коли відкрив їх, побачив, що на небі ніякого Місяця вже нема. З усіх боків в ілюмінаторах блищали тільки яскраві зірочки. Пончик подумав, що ракета, врізавшись у Місяць, розбила його на шматочки, які розлетілися на всі боки й перетворилися на зірки.

Все це сталося миттєво. Значно швидше, ніж про це можна розповісти. Коли ракета повернулася хвостовою частиною до Місяця, двигун повороту вимкнувся. На якусь мить стало тихо. Але скоро знову почулося: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» Цього разу гучніше, ніж звичайно. Це ввімкнувся основний двигун. Але тепер ракета була обернена хвостовою частиною до Місяця, тому нагріті гази вилітали із сопла в напрямку, протилежному рухові, і ракета почала уповільнювати хід. Це було необхідно, щоб ракета наблизилась до Місяця з невеликою швидкістю і не розбилася під час посадки.

Як тільки ракета уповільнила хід, почалися перевантаження, виникла сила тяжіння, що притисла Незнайка й Пончика до підлоги кабіни. А проте Незнайкові дуже кортіло дізнатися, що трапилось з Місяцем… Діставшись навкарачки до стінки кабіни і ледве зіп'явшись на ноги, він заглянув у бічний ілюмінатор.

– Поглянь, Пончику, виявляється, він тут! – закричав раптом Незнайко.

– Хто тут? – запитав Пончик.

– Місяць. Він унизу, розумієш!

Переборюючи дедалі зростаючу силу тяжіння, Пончик теж дістався до ілюмінатора й подивився вниз. Те, що він побачив, вразило його. Внизу, в усі боки на багато кілометрів, до самого горизонту, слалася місячна поверхня з усіма кратерами й горами, які наші мандрівники вже бачили на Місяці. Різниця була тільки в тому, що тепер усе це було не перевернуте, а стояло нормально, як і має бути.

– Як же Місяць опинився внизу? – з подивом запитав Пончик.

– Розумієш, – відповів Незнайко, – це, мабуть, не Місяць перевернувся, а ми самі перевернулися. Точніше, ракета перевернулась. Спершу вона була повернута до Місяця головою, а тепер повернулася хвостом. Тому нам спочатку здавалося, що Місяць зверху, над нами, а тепер здається, що він знизу.

– А! – зрадівши, вигукнув Пончик. – Тепер зрозумів. Ракета повернулася до Місяця хвостом. Отже, вона роздумала летіти на Місяць! Ура! Ракета хоче летіти назад. Молодець, ракеточка!

– Багато ти розумієш! – відповів Незнайко. – Ракета краще тебе знає, що треба робити. Вона знає, що їй треба летіти на Місяць.

– А ти за ракету не розписуйся! – горлав далі Пончик. – Ракета сама за себе відповідає.

– А ти краще подивися вниз, – сказав Незнайко.

Пончик подивився в ілюмінатор і побачив, що місячна поверхня зовсім не віддаляється, а наближається. Тепер уже не здавалося, що вона попелясто-сіра чи сріблясто-біла, як здається нам з Землі, а вкрита яскравими різноколірними плямами. Всього цього багатства барв ми не помічаємо на місячній поверхні, коли дивимось на неї з Землі, бо через велику відстань окремі кольори зливаються, створюючи рівний, нейтральний, наче нічим не забарвлений тон сріблясто-білого чи попелясто-сірого кольору. Таку мішанину барв давно знають художники, які малюють свої картини, накладаючи на полотно маленькі різнобарвні крапочки або мазочки, що на відстані зливаються і створюють ніби один суцільний колір.

Звичайно, тому, хто все життя дивиться на Місяць з Землі, Місяць здається просто біленькою плямою з якимись невиразними сірими крапинками. В цьому нічого немає дивного. Нам завжди здається, що Земля наша плоска, в той час як Земля – куля, точнісінько так, як декому здається, що Сонце обертається навколо Землі, хоч насправді буває навпаки. Мало що може здатися тому, хто все життя просидів на Землі, нікуди не висовуючи свого носа, а до того ще й не любить напружувати свої розумові здібності.

Незнайко й Пончик мимоволі замилувалися картиною, що відкрилася перед ними. Місяць тепер уже не здавався їм таким мертвим і пустельним, як колись. Багатство форм і кольорів тішило око й навіювало бадьорі думки. Пончик відзначив, що серед усієї цієї краси неодмінно повинні жити коротульки. Інакше й бути не може.

– А якщо вже на Місяці є коротульки, – сказав він, – то вони неодмінно повинні щось їсти, а коли вони повинні щось їсти, то в них є що їсти, і ми не пропадемо з голоду.

Поки Пончик висловлював свої здогади, ракета зовсім близько підлетіла до Місяця. Нагріті гази, що з силою виривалися з сопла двигуна, підняли з поверхні Місяця хмари пилюки, які, здіймаючись вище й вище, огорнули ракету з усіх боків.

– Що це? – дивувався Незнайко. – Чи то дим, чи курява! І звідки тут дим? Може, який вулкан унизу?

– Ну от, я так і знав, що ми зрештою вскочимо в якийсь вулкан! – пробурчав Пончик.

– Звідки ти це знав? – здивувався Незнайко.

Але Пончик на це запитання не встиг відповісти. Якраз у цю мить ракета опустилась на поверхню Місяця. Штовхнуло. Не втримавшись на ногах, Незнайко й Пончик попадали на підлогу кабіни. Деякий час вони сиділи на підлозі й мовчки дивилися один на одного. Нарешті Незнайко сказав:

– Прилетіли!

– Ось тобі… це саме… і все! – пробурмотів Пончик.

Зіп'явшись на ноги, друзі почали дивитися в ілюмінатори, але навколо все було затягнуто якоюсь сірою масою, що клекотала, ніби кипіла.

– Довкола якась суцільна каша вирує! – невдоволено пробурчав Пончик. – Мабуть, у самісіньке жерло попали!

– В яке жерло? – не зрозумів Незнайко.

– Ну, в жерло вулкана.

Пилюка тим часом потроху розвіювалась, і крізь неї вже просвічувались обриси місячної поверхні.

– Виявляється, це всього-на-всього пилюка чи туман, – сказав Незнайко.

– Отже, ми не сидимо у вулкані? – спитав Пончик.

– Ні, ні! Ніякого вулкана нема, – заспокоїв його Незнайко.

– Ну, тоді ще можна жити! – полегшено зітхнув Пончик.

– Авжеж можна! – радісно підхопив Незнайко й, подавши Пончикові руку, сказав поважно: – Поздоровляю вас, дорогий друже, з благополучним прибуттям на Місяць!

– Спасибі! Поздоровляю вас також! – відповів Пончик і потис руку Незнайкові.

– Бажаю вам подальших успіхів у вашій чудовій науковій діяльності, – сказав Незнайко.

– Дякую! І вам бажаю того ж, – відповів Пончик шаркнувши ногою, шанобливо вклонився Незнайкові.

Незнайко теж вклонився Пончикові й шаркнув ногою.

Відчувши глибоке задоволення від своєї чемності, друзі засміялися і кинулись обіймати один одного.

– Ну, з чого ми почнемо свою діяльність на Місяці? – спитав Незнайко, перестаючи обійматись. – Я пропоную зробити вилазку з ракети і як слід роздивитися довкола.

– А я пропоную спочатку попоїсти, а тоді вже роздивитися, – з приємного усмішкою відповів Пончик.

– Ваша пропозиція, дорогий друже, приймається, – чемно погодився Незнайко. – Дозвольте побажати вам приємного апетиту!

– Дякую! Вам теж бажаю приємно попоїсти, – широко всміхаючись, відповів Пончик.

Обмінявшись люб'язностями, друзі спустились у харчовий відсік. Там вони не поспішаючи попоїли, тоді піднялись у відсік, де були космічні скафандри. Вибравши підходящі для їхнього зросту скафандри, друзі почали надягати їх.

Кожен з цих скафандрів складався ніби з трьох частин: космічного комбінезона, герметичного шолома й космічних чобіт. Космічний комбінезон зроблено з металевих пластинок і кілець, з'єднаних гнучкою повітронепроникною космопластмасою сріблястого кольору. На спині комбінезона ранець, де містяться повітроочисні та вентиляційні пристрої, а також електробатарея, що живить струмом електричний ліхтар, прикріплений на грудях. Над ранцем автоматичний складний капюшон-парашут, що розкривається в разі потреби, неначе крила.

Герметичний шолом надівався на голову й був зроблений із жорсткої космопластмаси, окованої нержавіючою сталлю. В передній частині гермошолома кругле віконце, або ілюмінатор, із надміцного скла, всередині – невеличка радіостанція з телефонним пристроєм, за допомогою якого можна розмовляти в безповітряному просторі. Що стосується космічних чобіт, то вони майже нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, якщо не зважати, що підошви їх були зроблені із спеціальної теплоізолюючої речовини.

Не зайвим буде згадати, що на спині космічного комбінезона розміщений похідний рюкзак, а до пояса, окрім складаного альпенштока й геодезичного молотка, підвішена космічна парасолька для захисту від палючих променів сонця. Парасолька зроблена з тугоплавкого алюмінію і складена займала не більше місця, ніж звичайна дощова парасолька.

Надівши на себе комбінезон, Незнайко відчув, що він досить щільно облягає тіло, а гермошолом був такий просторий, що Незнайкова голова вільно вмістилася в ньому разом з капелюхом.

Одягнувшись у космічні скафандри й перевіривши роботу радіотелефонного зв'язку, наші мандрівники спустились у хвостову частину ракети й опинилися біля дверей шлюзу. Незнайко взяв Пончика за руку й натиснув кнопку. Двері відчинилися безшумно. Друзі ступили вперед і потрапили в шлюзову камеру. Двері безшумно зачинилися. Тепер від місячного світу наших мандрівників відділяли тільки одні двері.

Незнайко мимоволі затримався біля цих дверей.

Яким постане цей таємничий, незнаний світ Місяця? Як він зустріне незваних прибульців? Чи будуть скафандри надійним захистом у безповітряному просторі? Адже однієї невеличкої тріщинки, одного невеличкого отвору в скафандрі досить, щоб повітря з-під нього вийшло, і тоді мандрівникам загрожувала неминуча загибель.

Ці думки блискавкою промайнули в голові Незнайка. Але він не піддався страхові. Наче бажаючи підбадьорити Пончика, він обійняв його однією рукою за плече, а другою натиснув кнопку біля дверей. Але двері не відчинилися, як сподівався Незнайко. Відкрився лише малесенький отвір, що був у дверях. Простір всередині шлюзу з'єднався з зовнішнім безповітряним простором, і повітря, свистячи, почало вириватися з шлюзової камери. Незнайко й Пончик відчули, що комбінезони, які доти щільно прилягали до тіла, раптом почали ставати просторішими, ніби роздувалися. Це пояснювалось тим, що тиск зовнішнього повітря зник і на стінки скафандрів тиснуло тільки повітря зсередини. Не зрозумівши, що сталося, Пончик подумав, що скафандр на ньому лопнув, і це так налякало його, що він похитнувся і почав падати набік. Незнайко дбайливо підтримав його під руку й сказав:

– Стій рівно! Нічого страшного ще нема!

В цей час повітря зовсім вийшло з шлюзової камери, і зовнішні двері автоматично відчинилися.

Побачивши, як блиснуло попереду світло, Незнайко скомандував:

– А тепер сміливо вперед!

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ восьмий
ПЕРШИЙ ДЕНЬ НА МІСЯЦІ

Взявшись за руки, друзі вийшли із шлюзокамери і, спустившись по драбинці, опинилися на поверхні Місяця. Картина, що постала перед їхніми очима, вразила й захопила їх. Унизу, біля самісіньких ніг мандрівників, починалася рівнина, мовби нерухома, застигла поверхня моря з неглибокими западинами й пологими пагорбами. Як і звичайна морська вода, ця хвиляста, наче раптово окам'яніла поверхня Місяця була зеленувато-голубого, або, як його називають, аквамаринового кольору. Вдалині, позаду цієї хиткої на вигляд поверхні, височіли жовті, ніби піщані, пагорби. За пагорбами громадились яскраво-червоні гори. Вони, начебто язики застиглого полум'я, піднімалися вгору.

Праворуч, неподалік від наших мандрівників, були такі ж вогненно-червоні гори. Вони мовби здіймалися із дна закам'янілого моря й тяглися своїми загостреними верхівками до неба.

Обернувшись назад, Незнайко й Пончик побачили вдалині гори, що мали невиразні обриси. Здавалося, вони були неначе з вати і зовні скидались на хмари, що лежали на Землі. На їхніх верховинах і схилах, ніби фантастичні скляні замки, стирчали гігантські кристали, схожі формою на кристали гірського кришталю. Сонячне світло заломлювалось у гранях цих кристалів, і вони виблискували всіма барвами веселки.

Над усім цим химерним світом, як бездонне провалля, зяяло чорне небо з міріадами великих і дрібних зірок. Молочний Шлях, ніби світна дорога, простягнувся через усю цю безодню і поділив її на дві частини. В лівій частині, серед зірок, що зібралися над горизонтом, сяяло палюче Сонце. В правій половині світилася м'яким зеленкуватим світлом планета Земля. Збоку її освітлювали сонячні промені, і вона мала вигляд півмісяця.

На фоні чорного, зяючого порожнечею неба вся поверхня Місяця була, здавалось, особливо яскравою і мальовничою. Цьому сприяло й те, що навколо Місяця не було атмосфери, тобто, просто кажучи, повітря. Як відомо, повітря не тільки поглинає сонячне проміння, роблячи його менш яскравим, але й розсіює його, пом'якшуючи тіні від різних предметів. На Місяці тіні предметів завжди глибокі, темні, від нього самі предмети вирізняються чіткіше і вигляд у них яскравіший, барвистіший.

Недалеко від скупчення хмарових гір височіла самотня гора, немов темний конус чи піраміда. Від її підніжжя до пагорба, на який опустилась ракета, тоненьким промінчиком простяглася доріжка. Вона була світла, ніби хто навмисне посипав у цьому місці кам'янистий грунт Місяця піском або крейдою.

– Це, треба думати, недарма, – сказав Незнайко Пончикові. – Певно, цю піраміду спорудили місячні коротульки. Вони ж і доріжку до неї протоптали. Гадаю, що найперше ми повинні оглянути піраміду. Ти як вважаєш?

Не чекаючи відповіді, Незнайко бадьоро рушив до місячної доріжки. Побачивши, що він уже запізнився висловити свою думку, Пончик розвів руками й покірно пішов за Незнайком.

Дехто уявляє, що як тільки їм удасться потрапити на Місяць, вони одразу ж почнуть стрибати на його поверхні, ніби коники, й пояснюють це тим, що на Місяці сила тяжіння мало не в шість разів менша, ніж на Землі. Цього, однак, не трапилося з Незнайком і Пончиком. Хоча Місяць і притягав їх з меншою силою, ніж притягала Земля, вони все ж відчули, що в їхній вазі сталася якась зміна. Це пояснювалось тим, що вони тривалий час провели в стані невагомості і встигли відвикнути від тяжіння. Та вага, якої вони набули на Місяці, видалася їм цілком нормальною, звичайнісінькою вагою, яку вони мали й на Землі. В усякому разі, вони не стрибали по Місяцю, мов якісь там коники чи блохи, а ходили нормально.

Щоправда, у Пончика іноді з'являлося відчуття, наче все кругом перевернуто догори ногами. І Місяць, і гори, й він сам, і Незнайко, який ішов попереду, – все це бачилося йому догори ногами. Йому ввижалося, ніби місячна поверхня – вгорі, а небо з усіма зірками й Сонцем – унизу і сам він висить униз головою, причепившись до місячної поверхні підошвами космічних чобіт, що були у нього на ногах. Такої миті він боявся, що от-от вислизне із своїх чобіт і полетить у світовий простір униз головою, а чоботи залишаться на Місяці. Це примушувало його щохвилини хапатися руками за халяви чобіт і міцніше натягати їх на ноги.

Такі ненормальні відчуття пояснювались тим, що завдяки зменшенню сили тяжіння на Місяці менша кількість крові в організмі притягалася до нижньої частини тіла, тобто до ніг. Надмірна кількість крові, що лишалась у верхній частині тіла, посилено тиснула на кровоносні судини мозку, тобто тиск був такий, який буває у нас, коли нам трапляється висіти вниз головою. І саме тому у Пончика з'явилося відчуття, ніби він висить униз головою. Йому здавалося, що він перевернутий догори ногами, тому й усе довкола ввижалося йому в перевернутому вигляді, і нічого вдіяти тут уже не можпа було. Спочатку такий протиприродний стан дуже лякав Пончика, але потім він на все це махнув рукою і вирішив, що йому, зрештою, однаково, як ходити: вгору головою чи вниз. Справедливість вимагає відзначити, що у Незнайка зовсім не було таких хворобливих відчуттів – можливо, тому, що він був дуже міцненький і не такий товстий, як Пончик.

Дорога до піраміди, виявилось, була не така близька, як це здавалося спочатку. Треба сказати, що відстані на Місяці дуже обманливі. Там немає повітря, тому далекі предмети видно чіткіше і завжди здається, що вони близько. Незнайко й Пончик ішли вже майже цілу годину, а до піраміди було ще далеко. Жарке сонце все дужче нагрівало скафандри, але Незнайко й Пончик не догадалися, що можна скористатися космічними парасольками, і знемагали від задухи.

– Не поспішай так, Незнайку! – почав благати Пончик. – Треба хоч капелиночку перепочити.

– А ти, видно, хочеш спектися тут на сонечку, – відповів Незнайко. – Нам треба якнайскоріше дістатися до піраміди й заховатись у затінок. До того ж тут іще всяке там космічне проміння!

– Яке ще всяке там проміння? – пробурчав Пончик.

– Ну це тобі не збагнути одразу, – відповів Незнайко. – Я це тобі потім розтлумачу.

Насправді ж Незнайко нічого Пончикові розтлумачити не міг, бо й сам не знав, що то за космічне проміння і чим воно відрізняється від звичайного проміння. Він тільки чув від Фуксії і Рибки, що таке проміння буває і його треба остерігатися, перебуваючи на поверхні Місяця.

Нарешті Незнайко й Пончик прибули до мети своєї подорожі. Те, що вони вважали здалеку за піраміду, виявилося звичайною горою, або, точніше сказати, згаслим вулканом, схили якого були вкриті тріщинами й застиглою лавою. Доріжка, по якій ішли Незнайко та Пончик, привела їх до печери, що утворилась у схилі гори. Намагаючись якнайскоріше сховатися від палючого сонячного проміння, наші подорожні ввійшли в печеру. Тут було значно прохолодніше й затишніше, ніж під відкритим небом. Пончикові вже не здавалося, що він от-от вискочить із своїх чобіт і полетить у світовий простір. Тепер він бачив над головою не зоряне небо, а кам'янисте склепіння печери й відчував, що коли й полетить, то не зможе залетіти далеко. Стягнувши з ніг космічні чоботи і зручно вмостившись на гладенькому камені, що лежав біля стіни печери, Пончик відпочивав.

Незнайко за його прикладом теж сів поруч. Проте натура у нього була занадто діяльна, щоб він довго міг бути в нерухомому стані. Як тільки його очі трошки звикли до темряви печери, він схопився і почав зазирати в усі куточки. Побачивши, що печера зовсім не кінчалася поблизу, а вела в глибину гори, Незнайко сказав, що вони повинні дослідити її.

Пончик нехотя натягнув на ноги чоботи, встав, крекчучи, і пішов слідом за Незнайком. Не ступили вони й десяти кроків, як опинилися в цілковитій темряві. Пончик сказав, що в такій пітьмі неможливо проводити будь-які дослідження, і вже хотів повернути назад, але у цей час Незнайко ввімкнув свого електричного ліхтарика, й морок одразу розсіявся. Пончик лише крякнув з досади. Довелося йому йти далі, а для нього це було двічі небажано, бо, окрім відчуття втоми, він ще почав відчувати на собі і вплив низької температури. Приємна прохолода, яка спочатку так благотворно вплинула на нього, змінилася раптом страшенним холодом. У Пончика мерзли і руки й ноги. Він підстрибував на ходу, дригав ногами, бив рукою об руку, щоб зігрітися, але все це дуже мало допомагало йому.

Незнайко в цей час ніби й не помічав холоду. Він бадьоро йшов уперед, намагаючись не пропустити нічого, що потрапляло па очі. Спочатку дорога пролягала широким, ніби просвердленим у твердій скелі тунелем. Дно тунелю знижувалося з кожним кроком, і тому йти було легко: здавалося, неначе хтось весь час підштовхує в спину. Несподівано стіни тунелю розійшлись, і мандрівники опинилися у величезному підземному, або, як його правильніше було б назвати, підмісячному гроті.

Видовисько, що відкрилося перед ними, було схоже на якийсь казковий світ холоду. З високої стелі звисали тисячі прозорих крижаних бурульок. Одні з них були малесенькі й висіли під самою стелею іскристими торочками, інші були більші й спускалися зверху осяйними гірляндами. Окремі бурульки були такі великі, що діставали своїми гостряками мало не до самісінького дна грота, а деякі навіть упиралися кінцями в дно й утворювали ніби колони, які підтримували склепіння. Високі кам'янисті стіни цього крижаного палацу мороз розмалював фантастичними візерунками. Тут серед дивовижного переплетіння білих, немовби вкритих інеєм, ялин і пальм розпускалися небачені квіти й мерехтіли веселковим світлом величезні, наче виткані з тоненьких крижаних промінчиків, зорі.

Помилувавшись цією картиною, Незнайко рушив далі. Пончик пішов слідом. Можливо, від цих велетенських мас криги довкола, а може, й від того, що температура справді знизилась, Пончик почав мерзнути ще дужче і так старанно затанцював на ходу, що один космічний чобіт злетів у нього з ноги й полетів кудись убік. Пончик кинувся шукати його й одразу заблукав між крижаними колонами. Злякавшись, він почав кликати Незнайка, але Незнайко вже не міг прийти йому на поміч. Саме в цей час Незнайко вийшов з грота й попав у новий тунель, дно якого було вкрите кригою. Тільки ступнувши на лід, Незнайко посковзнувся й покотився вниз. На гладенькій поверхні криги не було жодного виступу, за який можна було б учепитися, щоб затримати падіння. Незнайко чув по радіотелефону крик Пончика, але навіть не звернув на нього уваги, бо все одно нічого не міг зробити.

Тим часом тунель усе крутіше йшов у глибину Місяця. Невдовзі Незнайко вже не ковзав по кризі, а просто падав у якесь провалля. Навколо вже не було так темно. Здавалося, що світло проникало десь знизу. Разом з тим стало значно тепліше, а за кілька хвилин уже було й зовсім жарко. Яскраве світло різало очі. Незнайко подумав, що йому судилося загинути в огні, і вже прощався з життям, але несподівано стіни провалля розійшлися в сторони і зникли. Ще хвилина – і Незнайко побачив, що над ним розкинулося ясне, мовби вкрите хвилястими хмарами небо. А внизу… Незнайко старався роздивитися, що було внизу, проте внизу все було наче в тумані. Минуло небагато часу, туман розійшовся, і Незнайко побачив землю з полями, лісами й навіть річкою.