Текст книги "Незнайко на Місяці"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ вісімнадцятий
ЯК СКУПЕРФІЛЬД ПОПАВ У ПАСТКУ

Сховавши одержані чеки у вогнетривку шафу, пан Спрутс розпрощався з капіталістами і звелів секретарці послати Крабсу таку телеграму:

«Бредлам відбувся. Двом ослам один на двох. Телеграфуйте згоду. Спрутс».

Одержавши цю телеграму, Крабс зрозумів, що Спрутс надумав дати Мизі й Жуліо не два, а лише один мільйон. Це зовсім не здивувало Крабса, бо він добре знав, що пан Спрутс діє завжди обачливо й на вітер грошей кидати не буде. Крабса задовольняло те, що Спрутс не відмовився заплатити гроші, й тепер можна було сподіватися, що, погодившись розпрощатися з одним мільйоном, він, зрештою, розстанеться і з двома.

Всебічно обміркувавши таке становище, пан Крабс вирішив нічого не казати про одержану телеграму Мизі та Жуліо, бо ж, дізнавшись про її зміст, вони теж дійшли б думки, що справи складаються, загалом, успішно, й могли б ще більше підвищити ціну за те, що зникнуть. Зустрівшись з ними, пан Крабс сказав, що ніяких вістей від пана Спрутса нема, але надії на успішне завершення справи втрачати не слід.

Його заява все ж засмутила пана Жуліо, якому кортіло скоріше втекти з усіма грішми.

– Дуже шкода, що пан Спрутс не поспішає, – сказав Жуліо. – Наша торгівля акціями закінчується, і тепер саме час накивати п'ятами, тобто, просто кажучи, вшитися.

– Гаразд, – мовив Крабс. – Я пошлю телеграму Спрутсу і спробую прискорити діло.

Насправді ж Крабс нікому в той день не телеграфував. Натомість він пішов у ресторан і добряче пообідав. Повернувшись до себе в готель, поспав годинку, а тоді, покупавшись у плавальному басейні, знову зустрівся з Мигою та Жуліо. Зібравшись утрьох, друзі спочатку повечеряли, а потім пішли в нічний театр, де за невелику плату дозволялося жбурляти в акторів гнилими яблуками, і як слід повеселилися.

Прокинувшись другого дня, пан Крабс нікому не сказав ні слова і послав Спрутсу таку телеграму: «Два осли вимагають два. На один не згодні. Що робити? Крабс».

У відповідь він того ж дня одержав від Спрутса телеграму, в якій стояло лише одне слово:

– «Умовляйте».

Одержавши цю телеграму, Крабс виждав ще деньок, і нічого не сказавши ні Мизі, ні Жуліо, відповів Спрутсу:

– «Умовляв. Упираються».

Невідомо, до чого довів би цей обмін телеграмами, якби наступного ранку в готелі, де зупинився пан Крабс, не з'явився раптом Скуперфільд із своєю палицею в руках і в звичайному своєму вбранні – у чорному довгополому піджаку з двома розрізами на спині, чорних штанях і чорному високому капелюсі, відомому під назвою циліндра. Зіткнувшись з Крабсом, який саме в цей час виходив з готелю, Скуперфільд широко розставив руки й завищав своїм огидним голосом:

– А, здрастуйте, пане Крабсик! Дуже радий бачити вас!

– Здрастуйте, – сказав Крабс, намагаючись розтягнути свої губи в усмішці, хоча видно було, що зустріч з цим всесвітньовідомим скнарою не давала йому ніякої радості.

– Як поживаєте? Як ваше здоров'я? – явно стараючись зав'язати розмову, спитав Скуперфільд.

– Здоров'я моє добре, – сказав Крабс.

– Я теж себе паршиво почуваю, – підхопив Скуперфільд, не розчувши відповіді Крабса, і вів далі: – Яке щастя зустріти знайоме обличчя в цьому чортовому Давилоні. Наш Брехенвіль у тисячу разів кращий. Як ви вважаєте?

– Брехенвіль – місто прекрасне, але в Давилоні теж непогано, запевняю вас.

– Цілком з вами згоден, – закивав головою Скуперфільд, – такого поганого містечка я ще ніде не бачив, щоб воно провалилося на цьому місці! У мене до вас запитання. Ви, я бачу, живете в цьому готелі. Як він, по-вашому, хороший?

– Дуже хороший готель, – підтвердив Крабс.

– Але дорогий, мабуть. Га?

– Так, трохи дорогуватий.

– От бачте, щоб він провалився на цьому місці! У мене є пропозиція. Якщо хочете, я не братиму для себе номер, а поселюся в одному номері з вами. Отже, кожен з нас платитиме вдвоє менше. Га?

Панові Крабсу не дуже усміхалася перспектива мати такого сусіда, проте, поки точилася ця розмова, він устиг зметикувати, що Скуперфільд неспроста прибув у Давилон. Подумавши про це, він вирішив потіснитися і, користуючись тим, що Скуперфільд буде під боком, постаратися вивідати його плани.

Вернувшись з паном Скуперфільдом у свій номер, пан Крабс сказав:

– Улаштовуйтесь, будь ласка. Місця, як бачите, на двох вистачить.

Окинувши поглядом приміщення і видавивши на обличчі подобу усмішки, яку з таким же успіхом можна було сприйняти за гримасу огиди, пан Скуперфільд подякував Крабсові й подався прямо у ванну. Там він стягнув з голови циліндр, дістав з нього зубну щітку й зубний порошок, рушник, півдюжини носовичків, запасні шкарпетки, два старі гвіздки й шматок мідного дроту, підібрані ним десь на вулиці. Очевидно, циліндр у пана Скуперфільда був не тільки головним убором, а й правив за дорожню валізу, а також склад для утильсировини.

Сховавши всі ці речі в шафу, пан Скуперфільд дістав із свого циліндра ще брусок суничного мила, але в що мить побачив на поличці біля вмивальника другий, точнісінько такий же брусок мила, що належав Крабсу. Поклавши своє мило поряд, пан Скуперфільд якийсь час дивився на обидва ці бруски, після чого почав старанно намилювати руки й щоки; проте не своїм милом, а тим, що лежало поряд. При цьому він щиро радів, що йому вдалося таким чином зекономити.

Умившись як слід, пан Скуперфільд вирішив також почистити зуби, причому совав зубну щітку не в ту коробочку, де був його порошок, а в ту, що належала Крабсові. Почистивши зуби, пан Скуперфільд ще довго відкривав то одну коробочку, то другу, намагаючись визначити, який порошок краще пахне: його чи Крабсів. Кінчилися ці експерименти тим, що він чхнув якраз у ту мить, коли совав свій ніс у коробочку, й весь порошок злетів угору, наче хмара.

Побачивши, як багато зубного порошку втрачено з його власної необережності, пан Скуперфільд засумував. Але помітивши, що в руках він тримав не свою коробку, а Крабсову, Скуперфільд одразу заспокоївся. А коли до того ж упевнився, що в коробочці лишилося ще трохи зубного порошку, він пересипав частину його в свою власну коробочку і вже в зовсім доброму настрої вернувся в кімнату.

– Як добре, що я зустрівся з вами, – сказав він Крабсу, який чекав на нього. – Я, правда, хотів поговорити спершу з цими двома недоумкуватими Мигою та Жуліо, але думаю, що великої різниці не буде, коли поговорю з вами. Я навіть думаю, що так буде краще. Об'єднавшись разом, ми можемо облагодити вигідне дільце. Ви мене розумієте?

– В чому ж полягає ваше дільце? – зацікавився Крабс.

– Як вам, напевне, відомо, великий бредлам погодився виплатити цим двом аферистам три мільйони фертингів… – почав пан Скуперфільд.

Панові Крабсу якраз нічого про ці три мільйони фертингів не було відомо, оскільки він знав, що вимога Миги й Жуліо обмежувалася двома мільйонами. А проте він зразу ж зметикував, що пан Спрутс вирішив нажитися на цьому ділі й збільшити суму, щоб мільйон фертингів покласти у свою кишеню. Не подавши виду, що він узнав від Скуперфільда важливу таємницю, пан Крабс сказав:

– Так, так, мені це, звісно, відомо.

– Ну так-от, – вів далі Скуперфільд. – Можу вас запевнити, що великий бредлам погодиться дати не три, а чотири й навіть п'ять мільйонів. Ми з вами можемо порадити Мизі й Жуліо, що вимагати треба п'ять мільйонів, і поставимо умову, щоб, одержавши гроші, вони віддали мільйон нам. Адже нам з вами непогано буде одержати по півмільйончика, га? Гроші немаленькі! Га?

Слухаючи Скуперфільда, Крабс перебирав у думці всі вигідні й невигідні сторони пропонованого Скуперфільдом дільця. Він, звичайно, одразу зрозумів, що для нього самого це діло невигідне, бо ж, виступивши проти великого бредламу, він ризикував накликати на себе гнів всесильних капіталістів, які не простили б йому, коли б він обдурив їх. Разом з тим Крабс бачив, що Скуперфільд затіяв небезпечну гру. Спантеличені Мига й Жуліо могли б не зупинитися на п'ятьох мільйонах, і тоді невідомо, чим би все це кінчилося. Вивідавши в розмові, що Скуперфільд відмовився внести свою частку грошей і втік із засідання великого бредламу, Крабс вирішив не розкривати йому своїх планів і сказав:

– Охоче допоможу вам, пане Скуперфільд. Якщо бажаєте, ми хоч зараз вирушимо до Миги та Жуліо. Вони живуть на дачі за містом. Ми вмить домчимо на моїй машині. Заодно можна буде й пообідати у них.

– Пообідати, що ж, це можна, – зрадів Скуперфільд. – Добре б і пообідати, а то тут у ресторанах такі ціни деруть з відвідувачів, щоб їм провалитися на місці, просто ніяких капіталів не вистачить. Можна й пообідати.

– От і добре, – сказав Крабс. – 3 вашого дозволу я тільки на хвилинку вийду, і ми поїдемо.

Вийшовши з номера, пан Крабс підкликав посильного і звелів йому віднести на пошту таку телеграму Спрутсу:

– «З ослами пора кінчати. В місті з'явився брехенвільський скупій Скуперфільд. За наслідки не відповідаю. Крабс».

– От і все, – сказав він, повернувшись в номер. – Тепер можна й вирушати.

Пан Скуперфільд надів свій циліндр, і через п'ять хвилин вони вже мчали містом у шикарній восьмициліндровій автомашині Крабса. Настрій у Скуперфільда був чудовий. Він щиро радів, що безплатно прокатається в шикарній машині та ще й до того пообідає на дурняка, не кажучи вже, що створювалась можливість облагодити, як він висловлювався, вигідне дільце.

Зробивши кілька поворотів і промчавши по вулицях, машина виїхала з міста й помчала по рівному і прямому, як стріла, асфальтованому шосе. Праворуч і ліворуч від дороги тяглися поля то з квітучим місячним соняшником, то з гречкою, від якої в повітрі ширилися приємні, солодкуваті медові пахощі, то з місячною пшеницею, що колосилась і хвилювалася, наче море. Машина мчала повз села із садами й городами. Скуперфільд жваво крутив на всі боки головою. Види природи захоплювали його. Побачивши на лузі отару овець чи козу на прив'язі, він штовхав Крабса під лікоть і, хвилюючись, кричав:

– Дивіться, дивіться, овечки! Чесне слово, овечки, щоб мені провалитися на місці! Які симпатичненькі! А оно коза! Дивіться, коза! Та що ж ви не дивитесь?

Крабс, який сидів за кермом, тільки посміхався тихенько. Несподівано дорога описала велику дугу, і за поворотом відкрився зелений луг з величезним ставом, посередині якого плавали білі гуси. Вигляд спокійної води з квітучими лілеями й лататтям, з білосніжними птахами, що легко й граціозно трималися на дзеркальній гладіні ставка, так вплинули на пана Скуперфільда, що він завмер від захоплення й не міг вимовити й слова. Вчепившись у рукав пана Крабса, він деякий час мовчки тряс його руку, а потім закричав прямо в вухо:

– Гуси! Гуси!

– Та що ви, гусей ніколи в житті не бачили? – здивувався Крабс.

– Не бачив, щоб мені провалитися на місці, чесне слово! Тобто, точніше сказати, не пам'ятаю вже, коли бачив. Адже я, чесно сказати, ніколи не буваю за містом.

– Це ви серйозно? – недовірливо спитав Крабс.

– Чесне слово, пане Крабсе. Коли ж мені? Я все життя добував гроші й ні разу навіть у зоопарку не був. Та й чого я туди піду? Адже за вхід треба гроші платити. Так і зовсім розоритися можна! Скажіть, отаке вигадали! Я ж не з'їм цих звірів, якщо подивлюся на них. За що ж тут гроші платити?

– Але ж звірів теж чимось треба годувати, от гроші й потрібні на корм, – сказав Крабс.

– От іще! – пробурчав Скуперфільд. – Ну й нехай дурні звірам на корм гроші дають, а мені це не по кишені. Думаю, звірі як-небудь і без мене проживуть.

– Але ви, я бачу, все-таки дуже любите тварин, – сказав пан Крабс.

– Люблю, щоб мені провалитися, це ви точно підмітили. Буває, побачиш якесь звірятко, так і хочеться його приласкати або погладити, слово якесь гарне сказати, навіть поцілувати… От, не вірите? Чесне слово! Одного разу зустрів я на вулиці собача. Такий гарненький був цуцик, що я одразу вирішив зайти в магазин і купити йому ліверної ковбаси, та, на щастя, не було при собі дрібних грошей, а розмінювати десять фертингів не захотілося. Гроші, знаєте, така річ: поки десятка ціленька – це десятка, а витрать з неї хоч п'ять сантиків – це вже не десятка. Гм!

– Ось приїдемо до Миги та Жуліо, у них ви побачите різних тварин, – сказав пан Крабс. – У них на дачі ставок, а на тому ставку й гуси, й качки, й селезні, навіть лебеді є.

– Невже й лебеді?

– Так, а в саду просто на волі живуть кролі, цесарки, фазани. Крім того, у них маленьке ручне ведмежа є. Таке симпатичне!

– Та що ви? І не кусається?

– Навіщо ж? Лагідне, мов ягнятко.

– І його можна погладити?

– Звичайно. Ось приїдемо, і можете гладити скільки завгодно.

Пан Скуперфільд навіть засовався на місці від нетерплячки. Йому хотілося скоріше побачити ведмежа й прилащити його.

Пан Крабс тим часом уже давно звернув з шосе й вивів машину на лісову дорогу, обабіч якої височіли місячні кедри, дуби, каштани, а також зарості місячного бамбука. Всі ці дерева були не такі великі, як наші земні, а карликові, як і всі інші рослини на Місяці. Вибравши місце, де дерева росли не дуже густо, пан Крабс зменшив швидкість, повернув кермо, й машина поїхала лісом, уже зовсім без дороги.

Відчувши тряску й огледівшись, пан Скуперфільд виявив, що вони їдуть по лісовій цілині, і спитав:

– Чого це ми звернули з дороги?

– А це ми навпростець, – сказав Крабс. – Так буде скоріше.

Заглибившись далеченько в ліс, Крабс несподівано зупинив машину. Вийшовши з автомобіля, він відкрив капот і заходився копирсатись у двигуні. Вимкнувши непомітно систему запалювання, він заліз знову в машину й почав натискувати ногою на педаль стартера. Стартер скреготів, наче бив по залізу канчуком, але двигун не хотів заводитись.

– Заїло? – співчутливо спитав Скуперфільд.

– Заїло! – стурбовано підтвердив Крабс.

Він знову виліз із машини, покопирсався в двигуні, пробуючи завести його. Нарешті сказав:

– Мабуть, двигун перегрівся. Доведеться, нам з вами пройтися пішечки. А втім, тут недалеко.

Довелося й Скуперфільдові залишити автомашину.

Пан Крабс відкрив багажник, вийняв з нього звиту джгутом вірьовку й непомітно засунув її в кишеню, після чого зачинив дверцята кабіни й пішов прямо в лісову гущавину. Пан Скуперфільд плентався за ним, спотикаючись об купини й чортихаючись про себе на кожному кроці.

Незабаром пан Крабс побачив, що місце, куди вони зайшли, було досить глухе, і, зупинившись, сказав:

– Здається, ми не туди заблукали. Що ви на це скажете?

– Що ж я можу сказати, голубе? Адже не я вас веду, а ви мене, – резонно зауважив Скуперфільд.

– Це справді так! – пробурмотів Крабс. – Ну нічого, зараз я вилізу на дерево й подивлюся зверху, куди нам іти. Поможіть-но мені видертись ось хоча б на цей кедр.

Вони разом підійшли до кедра, трохи вищого за інші дерева. Глянувши вгору й побачивши, що гілки, за які можна було б ухопитися руками, досить високо, пан Крабс притулив Скуперфільда спиною до стовбура і сказав:

– Стійте тут, зараз я вилізу вам на плечі й тоді зможу дотягнутися руками до гілок. Підождіть тільки трішечки, я спочатку скину черевики.

Крабс нахилився, але не знімав черевиків, а непомітно витяг з кишені вірьовку і вмить прив'язав Скуперфільда до стовбура поперек живота.

– Гей! Гей! – закричав Скуперфільд. – Навіщо ви це робите?

– Ну, мені ж треба прив'язати вас до дерева, а то ви ще впадете, коли я почну вилазити вам на плечі, – пояснив Крабс.

Сказавши так, Крабс почав бігати навколо кедра, не випускаючи вірьовки, і незабаром руки й ноги пана Скуперфільда були міцно прив'язані до дерева, та йсам він був обмотаний вірьовкою, наче булонська ковбаса.

– Гей, перестаньте жартувати! – кричав Скуперфільд, відчуваючи, що не може поворухнути ні рукою, ні ногою. – Звільніть мене зараз же, а то я покличу на допомогу.

– Навіщо ж кликати на допомогу? – заперечив Крабс. – Я і сам допоможу, коли вам щось треба.

Кажучи це, Крабс підняв циліндр, що впав з голови Скуперфільда, й надів знову йому на голову, а впущену палицю поставив поряд, притуливши до дерева.

– От бачите, як добре, – сказав він.

– Розв'яжіть мене, а то я плюватимусь! – заверещав Скуперфільд.

– Навіщо ж плюватися? Це нечемно, – відповів Крабс.

Скуперфільд усе-таки плюнув, але не влучив у Крабса.

– От бачите, як негарно, – спокійно сказав Крабс. – Тепер я змушений буду заткнути вам рот.

Він витягнув з кишені брудну ганчірку, якою витирав автомашину, згорнув її і всунув у рот Скуперфільду, а щоб той не міг виплюнути цей кляп, зав'язав йому ще рот носовичком. Тепер Скуперфільд міг тільки тихенько мугикати і трясти головою.

– Ну що ж, – сказав Крабс, уважно оглянувши Скуперфільда з усіх боків. – Здається, все зроблено правильно. Дихайте тут повітрям, милуйтеся природою. Думаю, що до кінця дня я встигну вернутись і звільнити вас. А зараз поки раджу вам не тратити даремно сили й не намагатися вирватись. Однако це нічого не дасть.

Помахавши Скуперфільду на прощання ручкою, пан Крабс повернувся до своєї машини, сів у неї і поїхав назад у місто.

Розділ дев'ятнадцятий
ВТЕЧА

Перше, що побачив пан Крабс, повернувшись у готель, була телеграма від Спрутса:

«З ослами кінчайте. Два мільйони одержите в банку. Про виконання телеграфуйте. Спрутс».

Прочитавши телеграму, Крабс одразу подзвонив по телефону Мизі та Жуліо й викликав їх до себе.

– Ось що, хлоп'ята, – сказав він, як тільки Мига й Жуліо приїхали. – Тепер треба діяти не гаючись. Купіть велику валізу, вкладіть у неї всі гроші від продажу акцій і приїздіть сюди з цими вашими Козликом та Незнайком, тут на вас чекатиме друга валіза з двома мільйонами, які я одержу для вас у банку. Звідси ми з вами вирушимо в Грабунберг, а з Грабунберга ви можете мандрувати далі, куди вам захочеться. Ви куди вирішили їхати?

– В Сан-Комарик. Є таке місто на березі моря. Поживемо в Сан-Комарику, доки набридне, а тоді поїдемо подорожувати, – відповів Мига.

– От і чудово! – сказав Крабс. – У Сан-Комарику можна прекрасно повеселитися. А втім, з грішми скрізь добре.

– Гадаю, що всім одразу не слід виїздити, – сказав Жуліо. – Це може викликати підозру. Ми з Мигою виїдемо сьогодні, а Незнайко з Козликом можуть виїхати завтра. Ми їм купимо квитки на поїзд.

– Можна й так, – згодився Крабс. – Готуйтесь, а я поїду в банк по гроші. – Розставшись з Мигою та Жуліо, Крабс не поїхав одразу в банк, а заїхав спочатку в редакцію газети «Давилонські гуморески». Хазяїном цієї газети був не хто інший, як пан Спрутс, інакше кажучи, вона видавалась на Спрутсові кошти. Будинок редакції, а також усі друкарські машини і все обладнання друкарні належали Спрутсу. Всім працівникам, починаючи з редактора й кінчаючи незначним складачем, платили гроші, які давав Спрутс. Правда, й прибутки від продажу газет повністю належали Спрутсу.

Проте, треба сказати, що прибутки ці були не дуже великі й частенько не перевищували витрат. Але пан Спрутс і не ганявся за великими баришами. Газета потрібна була йому не для прибутку, а для того, щоб без перешкод рекламувати свої товари. Рекламували з великими хитрощами. А саме: в газеті часто друкувалися так звані художні оповідання, причому, якщо герої оповідання сідали пити чай, то автор неодмінно згадував, що чай пили з цукром, який вироблявся на цукрових заводах Спрутса. Господиня, розливаючи чай, обов'язково зазначала, що цукор вона завжди купує спрутсівський, тому що він дуже солодкий і дуже поживний. Якщо автор оповідання описував зовнішність героя, то завжди, ніби ненароком, згадував, що піджак його був куплений років десять – п'ятнадцять тому, але мав вигляд новенького, бо пошитий був із тканини, випущеної мануфактурою Спрутса. Усі позитивні герої, тобто всі хороші, багаті або так звані респектабельні коротульки в цих оповіданнях обов'язково купували тканини, випущені спрутсівською фабрикою, і пили чай із спрутсівським цукром. У цьому й полягала таємниця їхнього процвітання. Тканини носилися довго, а цукру, тому що він був дуже солодкий, потрібно було мало, що сприяло заощадженню грошей і накопиченню багатств. А всі погані коротульки в цих оповіданнях купували тканини якихось інших фабрик і пили чай з іншим цукром, а тому весь час зазнавали невдач, вони постійно хворіли і ніяк не могли вибитись із злиднів.

Крім таких «художніх» оповідань, у газеті друкувалися звичайні рекламні оголошення, що прославляли спрутсівський цукор і вироби Спрутсівської мануфактури. Цілком зрозуміло, що ні рекламні оголошення, ні художні оповідання не могли привернути особливої уваги публіки, а тому в газеті щоденно вміщувалися повідомлення про цікаві події і пригоди, а також різноманітні гуморески, тобто коротесенькі веселі оповіданнячка або анекдотики, спеціально для того, щоб насмішити простодушних читачів. Читач, який купив газету, маючи намір прочитати гуморески, заодно ковтав і «художні» оповідання, що, власне кажучи, від нього й вимагалося.

Увійшовши в кабінет редактора, якого, до речі, звали Гризлем, пан Крабс побачив за столом, заваленим різними рукописами, коротульку, схожого на товстого старого пацюка, вирядженого в сірий піджак. Перше, що в ньому впадало в очі, було видовжене, ніби витягнуте вперед обличчя з гнучким, рухливим носиком, вузеньким ротом і коротенькою верхньою губою, з-під якої визирали два гостренькі, сліпучо-білі зуби.

Побачивши Крабса, з яким він давно був знайомий, пан Гризль усміхнувся, від чого два зуби ще більше вилізли з-під верхньої губи й уперлися в коротеньке підборіддя.

– Щось, видно, спішне й, наскільки я можу догадатися, важливе? – спитав Гризль, поздоровкавшись з Крабсом.

– Ви догадливі, як завжди! – засміявся Крабс.

– Догадатися, зрештою, не важко, бо дрібні розпорядження пан Спрутс завжди віддає письмово або диктує по телефону, – відповів Гризль.

– Цього разу діло таке, що ні телефону, ні пошті довірити не можна, – сказав Крабс.

Оглянувшись на двері й упевнившись, що вони щільно зачинені, пан Крабс присунувся до Гризля ближче і, притишивши голос, сказав:

– Це стосується гігантських рослин.

– А що, Товариство гігантських рослин може лопнути? – насторожився Гризль і поворушив своїм носом, ніби до чогось принюхуючись.

– Повинно лопнути, – відповів Крабс, роблячи наголос на слові «повинно».

– Повинно?.. Ах, повинно! – посміхнувся Гризль, і його верхні зуби знову вп'ялися в підборіддя. – Ну, воно й лопне, якщо повинно, смію запевнити вас!

– Ха-ха!.. – зареготав він, задираючи вгору свою пацючу голову.

– Треба вмістити в газеті невеличку статтю, яка кинула б тінь на це товариство, – почав пояснювати Крабс. – Власники гігантських акцій повинні відчути, що вони мають справу з пройдисвітами і що всі їхні акції по суті не становлять ніякої цінності. Але категорично нічого стверджувати не слід. Треба тільки посіяти деякий сумнів.

– Розумію, – відповів Гризль. – Досить невеличкого сумніву, щоб усі кинулися продавати акції. Не мине й двох днів, як їх замість фертинга продаватимуть по п'ятачку. Мабуть, пан Спрутс хоче скупити ці акції по дешевинці, щоб продати, коли вони знову підскочать на ціні?

– Пан Спрутс нічого не казав мені про свої плани, – холодно відповів Крабс. – Наше діло, щоб у завтрашній газеті з'явилася ця стаття, все інше нас не обходить.

– Розумію, – закивав головою пан Гризль.

– І ще одне, – сказав Крабс. – Ніхто про цю статтю не повинен заздалегідь знати.

– Розумію. Я сам особисто займуся цією справою, – відповів Гризль.

Як тільки Крабс опинився за дверима, пан Гризль узяв свою авторучку, поклав перед собою чистий аркуш паперу і, нахиливши голову, почав швидко писати. Літери в нього виходили якісь товстенькі й водночас гостроносенькі, з довгими, опущеними вниз хвостами. Коли дивитися збоку – здавалося, він не писав, а акуратно розсаджував на поличках жирних хвостатих пацюків.

Обсадивши цими пацюками всю сторінку, пан Гризль натиснув кнопку електричного дзвоника.

– Віддайте це негайно в набір, – сказав він секретарці, яка з'явилася у дверях, і подав їй списаний аркуш. – Та дивіться – нікому ні гу-гу, – додав він, прикладаючи палець до губів, або, точніше сказати, до зубів.

Секретарка миттю зникла з аркушем у руках, а пан Гризль почав думати, де роздобути грошей, щоб якомога більше накупити гігантських акцій, тільки вони подешевшають.

Поки Крабс розмовляв з редактором Гризлем, а потім їздив у банк по гроші, Мига й Жуліо займалися своїми справами. Спочатку вони з'їздили на вокзал і купили два залізничні квитки до Сан-Комарика на завтрашній день. Повертаючись назад, вони заїхали в універмаг, де купили досить велику валізу, виготовлену з куленепробивного фіброліту, а коли їхали повз кінотеатр, купили два квитки на кінокартину, яка звалася «Таємничий незнайомець, або Розповідь про сімох задушених і одного утопленого в мазуті». Упоравшись з усіма цими справами, вони повернулися в контору, й Жуліо сказав Незнайкові та Козлику:

– Ви, братики, сьогодні попрацювали доволі. Ось вам квитки, можете піти в кіно. Після кіно йдіть обідати, а на роботу приходьте завтра вранці. Сьогодні сюди більше не з'являйтеся. Ми з Мигою за вас попрацюємо. Ось вам на обід гроші.

Незнайко та Козлик узяли квитки й гроші і з радістю побігли в кіно. Мига одразу ж сів за стіл і почав продавати відвідувачам акції, а Жуліо забрався в кімнату, де стояла вогнетривка шафа, і заходився вигрібати з неї у валізу гроші. Коли каса була очищена до останнього фертинга, він вирвав із записної книжки аркушик, нашкрябав на ньому олівцем записку й поклав її у вогнетривку шафу на поличку поряд із залізничними квитками.

Повернувшись у контору, Жуліо кивнув Мизі й крадькома показав пальцем на валізу, набиту грішми. Мига зрозумів, що все готово. Вставши з-за столу, він випровадив з контори відвідувачів, сказавши, щоб вони приходили завтра. Як тільки відвідувачі вийшли, друзі узяли валізу, зачинили контору й одразу ж поїхали.

Хвилин за десять вони вже сиділи в готелі й рахували гроші, привезені Крабсом. Щоб порахувати два мільйони, потрібно було б, звичайно, чимало часу, але ж гроші були складені пачками по десять тисяч, тому діло йшло швидко. Друзі лише перевірили кілька пачок. Упевнившись, що у валізі, привезеній Крабсом, було рівно два мільйони, Жуліо відрахував із цих грошей сто тисяч, віддав їх Крабсу і сказав:

– Можете одержати свої гроші. Ви їх чесно заробили. Бажаємо, щоб вони пішли вам на користь.

– Спасибі вам, друзі, – сказав Крабс. – А тепер ми з вами повинні швиденько зникнути з міста, тим більше, що по дорозі нам доведеться облагодити ще одне дуже вигідне діло.

– Яке діло? – зацікавились Мига й Жуліо.

– Звільнення знаменитого мільйонера Скуперфільда.

– А що з ним?

– Його викрала зграя розбійників, які вимагають за звільнення великий викуп, – пояснив Крабс. – Мені випадково стало відомо, де розбійники ховають пана Скуперфільда. Отже, ми можемо звільнити його. За пристойну винагороду, зрозуміло. Думаю, що можна буде здерти з нього крупний чек і одержати по цьому чеку гроші в банку.

– Скільки ж можна взяти в цього скнари за його звільнення? – спитав Жуліо.

– Мільйон, гадаю, можна.

– Мільйон?! – вигукнув Жуліо.

– А що, по-вашому, це багато? – занепокоївся Крабс.

– По-моєму, мало, – відповів Жуліо. – Менше ніж за два мільйони і братись до такого діла не слід.

– Ну що ж, візьмемо з нього три мільйони, і край, – запропонував Мига. – Якраз по мільйону на кожного з нас.

– Це резонна пропозиція! – схвалив Жуліо. – їдьмо.

А пан Скуперфільд тим часом втратив будь-яку надію на звільнення. У ту мить, коли Крабс прив'язав його до дерева, він так отетерів, що не міг пояснити те, що сталося. Все, що трапилося з ним, здалось йому нечуваним зухвальством. Досі ніхто ніколи не прив'язував його до дерев, до того ж так безцеремонно. Ганчірка, якою підступний Крабс заткнув йому рота, нестерпно смерділа бензином. Від того сморіду у Скуперфільда паморочилось у голові. Бідолаха відчував, що ось-ось гепнеться непритомний і, мабуть, таки гепнувся б, якби не був надійно прикріплений до дерева. Зрештою, він усе-таки втратив свідомість, а коли опритомнів, почав смикатись усім тілом, намагаючись розірвати пута. Всі ці зусилля призвели тільки до того, що вірьовки, якими він був зв'язаний, ще глибше врізались у його тіло, і це завдавало йому нестерпного болю.

Витративши марно сили й упевнившись, що спроби звільнитися ні до чого не ведуть, Скуперфільд завмер. Від нерухомості руки й ноги і навіть тулуб у нього затерпли, стали немовби чужі – Скуперфільд не відчував, що вони в нього є. Все тіло у нього ніби зникло, а разом з ним зникло й відчуття болю.

Теплий, ласкавий вітерець налітав поривами й ворушив на деревах листочки. Скуперфільдові здавалося, ніби дерева привітно махають йому сотнями своїх крихітних зелених рученят і щось тихесенько нашіптують своєю лісовою мовою. У траві красувалися рожеві й ніжно-голубі квіточки. Скуперфільд не знав, як вони називаються, але дивитись на них йому було надзвичайно приємно. Вгорі в гіллі дерев пурхали маленькі червоногруді пташки, сповнюючи повітря веселим цвіріньканням. Деякі з них сідали в траву, щось дзьобали там, а потім знову злітали вгору. Скуперфільд ніколи не бачив лісових пташок зблизька і дивився на них з величезною насолодою.

Побачивши, що Скуперфільд не ворушиться, декотрі птахи перестали боятись і пролітали в нього біля самого носа. А одна пташинка навіть сіла йому на плече. Мабуть, вона сприйняла Скуперфільда за якийсь неживий предмет, як ото обгорілий пень. Сидячи на плечі, вона позирала навкруги, нахиляючи голівку то в один бік, то в другий, а потім пурхнула й полетіла, зачепивши краєчком крила Скуперфільда за щоку. Це зовсім розчулило Скуперфільда. Відчувши ніжний дотик милої істоти, Скуперфільд так розчулився, що аж заплакав.

«Який прекрасний світ і яке хороше життя! – подумав він. – Чому я досі не помічав цього? Чому ніколи не ходив у ліс і не бачив усієї цієї краси? Клянусь, якщо лишуся живим, якщо вирвуся звідси, обов'язково щодня ходитиму в ліс, дивитимусь на дерева, на квіточки, слухатиму ніжний шепіт листочків, і радісне щебетання птахів, і веселе цвіркотання коників. І на метеликів дивитимусь, і на бабок, і на милих працелюбних мурашок, і на гусей, і на качок, і на індиків, і на все, на все, що тільки є на світі! Ніколи мені це не набридне!»

Поплакавши, Скуперфільд трохи заспокоївся. Настрій його поліпшився, і він сказав сам собі:

– Не будемо, однак, втрачати надії. Хтось, зрештою, прийде і звільнить мене.

І він почав мріяти, як винагородить свого рятівника.

«Я нічого не пошкодую, – казав подумки. – Я йому дам п'ять фертингів, от… Так… Хай я провалюся на цьому самому місці, якщо не дам п'ять фертингів… Хоча, якщо сказати по правді, п'ять фертингів забагато. Дам я йому краще три фертинги або один. Мабуть, одного вистачить».